Ментальність як інтегральна етнопсихологічна ознака нації. Психологічна сутність і зміст національного характеру

Затверджую

Завідувач кафедри теорії та методики практичної психології

к. пс. н.

__________З.Я. Ковальчук

“____”__________ 200__ р.

ПЛАН

проведення лекційного заняття з навчальної

дисципліни «ЕТНОПСИХОЛОГІЯ»

Спеціальність – «Практична психологія» «Психологія управління»

Курс – 2

Група (и) – ПП-21, ПУ-21, ПУ-22

Тема 4/1:„ Ментальність як інтегральна етнопсихологічна ознака нації. Психологічна сутність і зміст національного характеру”

Питання

1. Менталітет як основа розбудови народу та нації. Ментально-психічна підсистема психіки нації

2.Психологічна сутність національного характеру. Особливості національного характеру українців.

Час – 2 год.

Основна література:

1. Варій М. Й. Загальна психологія: Підручник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. – К.: „Центр учбової літератури”, 2007

2. Варій М. Й. Соціальна психіка нації: наукова монографія. – Львів: Сполом, 2002

3. Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002.

Додаткова література:

1. Андреева Г. М. Социальная психология. — М.: МГУ, 1988.

2. Бороноев А. О., Павленко В. Н. Этническая психология. — СПб.,1994

3. Гнатенко П. И. Национальный характер: Монография. — Днепропетровск, 1992.

4. Гнатенко П. И. Национальная психология: Монография. — Днепропетровск, 2000.

5. Гнатенко П. І. Український національний характер. — К., 1994.

6. Гнатенко П. И., Павленко В. Н. Этнические установки и этнические стереотипы. — Днепропетровск, 1995.

7. Павленко В.М., Таглін С.О. Етнопсихологія. – К.: Сфера,1999. – 408 с.

8. Нельга В. О. Теорія етносу. Курс лекцій. К.: Тандем, 1997

9. Пірен М. Основи етнопсихології. – К.,1996. – 385 с.

Навчальна мета

Вивчити: методологічні засади етнопсихології, концепції, школи та уявлення етнопсихології; дослідження видатних вчених і дослідників минулого і сучасності в галузі етнопсихології.

Розглянути: нові погляди сучасності в галузі етнопсихології; загальні закономірності розвитку дисципліни.

Виховна мета

Виховувати: вміння орієнтуватися у нових теоретичних та практичних розробках в галузі психології праці, історії розвитку дисципліни, порблематиці розвитку етнопсихології в Україні.

Місце проведення: навчальна аудиторія за розкладом

Інформаційно-технічне забезпечення:

Схеми, таблиці, наочні посібники.


ПЛАН

проведення заняття

№

п/п

Зміст

Час (хв.)

1

2

3

І

Вступна частина:

  • перевірка наявності студентів, їх готовності до заняття;
  • оголошення теми лекційного заняття і питань;
  • надання основної та додаткової літератури за темою;
  • визначення навчальної та виховної мети заняття;

визначення актуальності теми, її логічного зв’язку з іншими темами і практичною діяльністю;

до 10

ІІ

Основна частина:

1. Психологічна сутність національного характеру. Особливості національного характеру українців.

Висновки до 1-го питання.

2. Менталітет як основа розбудови народу та нації. Ментально-психічна підсистема психіки нації

Висновки до 2-го питання.

60

30

30

ІІІ

Підсумкова частина заняття

1) висновки до лекції;

2) відповіді на запитання;

3) оцінювання ефективності навчального заняття, активності студентів і виставлення оцінок;

4) постановка завдань на самостійну роботу та наступне заняття.

до 10


Лекція 4

Тема 4. Ментальність як інтегральна етнопсихологічна ознака нації. Психологічна сутність і зміст національного характеру

Вступ

Ментальність — поняття відносно нове в науці. Воно увійшло в наукову сферу в середині 50-х років ХХ ст. завдяки дослідженням французьких учених Ж. Люб’є і Р. Мандру. Останнім часом це поняття стало дуже популярним і широковживаним.

І Питання. Менталітет як основа розбудови народу та нації

Терміном “ментальність” визначають певні соціально-психічні явища, тому, зазначає Л. Красавін, можна говорити про ментальність притаманну певній епосі, оскільки ментальність відображає духовний світ людини чи соціальної спільності, епохи або етнокультури.

Отже, категорія “ментальність” дає змогу аналізувати національний характер людей в етнічному контексті. Етнічна ментальність проявляється в домінуючих життєвих настроях людей, у характерних особливостях світовідчуття, світосприймання, в системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання, у співвідношенні магічних і технологічних методів впливу на дійсність, у формах взаємин між людьми, в сімейних засадах, у ставленні до природи та праці, в організації побуту, свят, у конкретних актах самоорганізації етносу тощо.

Таким чином, якщо йдеться про якусь психологічну рису етносу абоособливість його поведінки, можна почути, що “це закладено в нашій ментальності” або “це не відповідає нашій ментальності”. Отже, можна дати таке визначення поняття “ментальність”:

Ментальність — це цілісний вираз духовних спрямувань, що не зводяться до суми суспільної свідомості (релігії, науки, мистецтва тощо), а є специфічним відображенням дійсності, зумовленим життєдіяльністю народу в певному географічному і культурно-історичному середовищі етносу.

Таким чином, ментальність — важливий етнопсихологічний феномен, і саме вона виступає інтегральною етнопсихологічною ознакою особистості, народу, нації. Ментальність розглядають як систему, що створена трьома компонентами — емоційним, пізнавальним і поведінковим.

Емоційний (емотивний) компонент ментальності складається з емоційних станів і переживань. Емоційний компонент дає певний енергетичний заряд ментальності, стимулює пізнавальну та поведінкову діяльність, мотивує її певним чином.

Пізнавальний (когнітивний) компонент ментальності складається зі знання про об’єкти і ситуації життєдіяльності, які є результатом набуття індивідуального життєвого досвіду (навчання). Пізнавальний компонент ментальності значною мірою дає змогу орієнтуватися народові в певних історичних ситуаціях.

Поведінковий (конативний) компонент — це той компонент, що виражається у діях, вчинках етносу. Завдяки поведінковому компоненту реалізуються ціннісні орієнтації етносу.

Отже, етнічна ментальність — це цілісна система образів, уявлень, ціннісно-смислових утворень і “своєрідних правил життя”, що стимулює і регулює найдоцільніший у цих культурних і природних умовах тип поведінки.

Типові психологічні риси етносуб’єктів, що зафіксовані в їхній ментальності, є водночас і своєрідними “мітками” того природного і соці-ального середовища, у якому вони сформувалися. Саме етнічна ментальність стає на сучасному етапі відносно самостійним і навіть визначальним соціально-історичним фактором, що зумовлює не тільки процеси етногенезу, а й суспільно-політичні процеси в державі.

Останнім часом для позначення спільних глибинних емоційно-свідомих феноменів представників певного етносу частіше вживають термін “менталітет”. Менталітет – поняття сучасної антропології, соціальної психології та історіографії, яке означає спосіб мислення, навіть склад розуму суспільства в цілому, його верств чи окремих груп. Слід відзначити, що поняття “менталітет” досить часто ототожнюють з поняттям “національний характер”. Проте під національним характером розуміють ті чи інші психологічні особливості, які відрізняють один народ від іншого.

Про складність чіткої фіксації змісту поняття менталітету свідчить той факт, що існують десятки трактувань цього терміну. Таке розмаїття підходів і тлумачень менталітету свідчить як про складність самого феномену, так і недостатню розробку зазначеної проблеми. Не дивлячись на різноманітні інтерпретації, більшість авторів схиляється до трьох вихідних точок тлумачення терміну "менталітет": по-перше, менталітет дійсно характеризує глибинні феномени людської психіки (індивідів і етносів), які визначають характер і спосіб його сприйняття, осмислення (інтерпретації) і практичного відношення до природи, соціуму і самого себе; по-друге, менталітет не вичерпується сферою свідомості, до нього входять і несвідомі, нераціональні феномени людської (індивідуальної та колективної) психіки, які для більшості представників етносу назавжди залишаються неусвідомленими; по-третє, менталітет є явищем, котре виникає як феномен життєдіяльності етносів і характеризує власне етнічні утворення загалом і окремихпредставників етносу. Менталітет - це образ світу, закладений культурою у свідомість людей того чи іншого суспільства, це спрямованість, наявність негативних думок та ціннісних орієнтацій, автоматизм та навички свідомості. Тобто, якщо синтезувати більшість із визначень менталітету, то отримаємо (але знову ж умовно) таку інтерпретацію поняття: менталітет- соціопсихологічний феномен, котрий  характеризує етнічні спільноти і окремих представників етносу і який визначає способи сприйняття та інтерпретації певною етнічною групою довкілля, а також способи і форми теоретичного і практичного відношення до природного і соціального середовища. Вивчаючи ментальність особистості та суспільства, маються на увазі системи, які пов’язані з індивідуальною та колективною свідомістю, що поєднують в собі логічне з інтуїтивним, раціональне з ірраціональним, а подекуди навіть містичним. І разом з тим, звернення уваги до менталітету вельми продуктивне в пізнавальному аспекті.

Відмінності менталітету різних народів виявляються в тому, наскільки вони сприймають та усвідомлюють такі явища, як образ соціального цілого та оцінка соціальної структури; уявлення про право та звичаї; відношення до праці, власності, багатства, бідності; розуміння місця людини в структурі світобудови; трактування простору та часу; образ природи та засоби впливу на неї; уявлення про світ земний та трансцендентний, їхній зв’язок. Тоді як духовний світ – це своєрідний висновок, результат духовної діяльності людини, то менталітет, існуючи як стійка основа існування людини, являє собою активний фактор людської життєдіяльності. По-перше, він сприяє ініціюванню певних дій, аотже і певним цінностям, перевазіпевної культури, напрямкамдумок та почуттів. По-друге, відіграє роль бар’єру,який відштовхує все те, що людині є чужим (стандарти, поведінка, ідеї), що викликає її неприйняття.

Буттєві реалії, в антроподемотичному плані, субстантивуються в досвіді людської життєдіяльності, який поєднує в собі як природно-територіальні, так і соціокультурні чинники. З цього погляду етнічну культуру можна визначити як специфічну парадигму життєтворення, яка, акумулюючи в матеріальних та духовних цінностях, певні знання в знакових системах, значення, творчі здібності та уміння народу, виступає особливим, щодо інших, способом буття певного етносу. В методологічному плані це означає визнання способу буття народу, субстанціональною реальністю відносно характеристик соціуму. Тому культура, як спосіб етнічного буття, має подієвий, фактологічний зміст і його внутрішню форму - життєвий досвід народу, який може для наступності поколінь і окремої людини набувати рис як об’єктивної реальності - звичаї, обряди, стереотипи тощо, так і суб’єктивної - певного ставлення до них з боку членів даної спільноти.

Світосприймання залежить не лише від своєрідності відчуття, а й від характеру світу. Вибір світосприймальної постанови частково зумовлений особливостями географічного середовища. Територія кожного народу має свої природні особливості і повною мірою впливає на формування ментальності. Тому, географічний простір, в нашому дослідженні,  розглядається не лише як особливість рельєфу, клімату, рослинного та тваринного світу, а і як специфічний культурний простір - адже географічно визначена територія нації розташована не у вакуумі, а в оточенні  інших етносів, в оточенні інокультур. Важливість географічного простору нації у вузькому сенсі полягає в тому, що саме він найбільше (серед зовнішніх факторів) впливає на внутрішню диференціацію культури, її ціннісні орієнтири тощо. Геополітична “межовість” українського, нічим не захищеного, а водночас надзвичайно багатого простору зумовлювала те, що Україна нерідко опинялася в лабетах завойовницького Заходу або Сходу, що непомірно збільшувало тиск “межових ситуацій”. Світоглядна настанова людини українського степу – це радше ентузіастична настанова. Побіч неї супроти степу можлива інколи, згідно із помірністю степового світовідчування, й нігілістична настанова радикального заперечення будь-якої вартості й прагнень. Якщо не протидіють інші чинники, степове середовище може створювати сприятливі умови для виникнення геометрично-механічних проявів у світоглядних справах. Степовий простір півдня Українипротягом тривалого хронологічного періоду відігравав рольпросторового чи міграційного коридору, який заселявся тими чи іншими народами. Ці чинники мали подвійний вплив на формування особливостей менталітету етносів, а згодом і націй: прямий (безпосередній) і опосередкований. По-перше, вони самі детермінували появу тих чи інших  ментальних рис певної спільності, по-друге, саме ці чинники визначили тип господарської діяльності, соціальної структури, політичного устрою, які в свою чергу також мали значний вплив на формування і функціонування менталітету етносів.Світовідчуття народівЗапорізького Приазов'я органічно увійшловментальність їхніх нащадків. Національні образи світу (часто підсвідомі), стереотипи поведінки,психічні реакції або оцінки певних подій чи осіб завжди є відображенням етнічної ментальності. Культурологічний аналіз етнонаціональних процесів - це раціональність якісного бачення дійсності, аксіологічне ставлення до діяльнісного перебування людини у світі на підставі універсальних вимірів людського життя на противагу тій інтелектуальній парадигмі, яка утверджує кількісні, обчислювальні, калькульовані характеристики людського ставлення до навколишнього світу. Етнічність у цьому плані виступає не як якийсь окремий етап розвитку культурних спільнот або певний історичний їх різновид, а як якісна своєрідність культури, яка більшою або меншою мірою властива всім історичним спільностям людей. Саме тому актуальна необхідність політичної єдності в розбудові молодої держави поширюється на сферу духовного життя і, зокрема, на прояви етнічної специфіки в культурі і психології Тому цінності культури є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського, яка неможлива без цінностей конкретної національної культури і загальнонаціональних цінностей, вироблених людством. 

Одним словом, поняття “ментальність” та “архетипність” розглядаються як феномени етнічного несвідомого. Крім цього, їх зводять до “душі” нації, з чим ми не можемо згодитися, вважаючи, що такою є її соціальна психіка. Інакше виходить, що реальна сучасна дійсність мовби “проходить” поза “душею”. Ми вважаємо, що слід говорити про ментальність й архетипність нації не окремо, а як про ментально-психічну підсистему її соціальної психіки. На наш погляд, ментально-психічне становить собою таке утворення колективного несвідомого й колективного підсвідомого соціальної психіки нації, що є згустком, ядром, сутністю її внутрішнього духу, пов’язаного з тайнами народження етносу, його взаємодії з природою й соціальним світом, психоенергія якого концентрує всю іншу сукупність психічного, тобто яким-небудь чином проявляється в поведінці, діях, особливостях мислення, світовідчуття, світосприймання та іншого у ході життєдіяльності нації. Так думає певна категорія вчених, у тому числі М.І. Пірен, яка вказує, що “типові психологічні риси етносуб’єктів, зафіксовані в їх ментальності, є водночас і своєрідними “мітками” того природного й соціального середовища, в якому вони сформувалися” [104, с.150].

У кожного етносу, нації по-різному виражається сутнісна природа й внутрішнє єство, бо кожний з них по-різному вбирав у себе життя предків, їх вірування, сподівання, відчуття миттєвості й вічності, життя й смерть, любов і ненависть, добро й зло, справедливість і несправедливість, страх і стид, красу й потворне, народження, землебуття та ін. Тому цілком справедливим є наступне зауваження Г.Лебона: “Не тільки живі, але й мертві відіграють переважаючу роль у сучасному житті якого-небуть народу. Вони творці його моралі й безсвідомі двигуни його поведінки” [78, C.119].

Ментально-психічне відтворює інтегроване поєднання неусвідомлюваних пластів соціальної психіки нації, яке утримує колективний досвід усіх попередніх поколінь, особливості й неповторність філогенетичного розвитку нації у відповідніх природних і соціокультурних умовах, її світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння й світоставлення, а також суттєво впливає на національну чуттєвість (емоційність), інтровертивність чи екстравертивність, раціональність, прагматичність, демократичність, характер, совість, гідність та інше, особливості мислення, реагування, взаємодії й спілкування тощо. Ця підсистема є відносно сталим специфічним утворенням ланки колективне несвідоме – колективне підсвідоме, що утримує риси соціально-психологічного образу етносу в конкретних географічних, історичних і культурних умовах, які постійно проектуються на теперішню соціальну дійсність. Така проекція за своєю суттю є системою розумових і чуттєвих образів, опосередковано, неусвідомлено стимулюючих і регулюючих поведінку членів етносу в конкретних соціокультурних умовах.

Можна сказати, що через неї проявляється генетично закладений досвід предків. В ній вміщується унікальний досвід самоорганізації соціального буття нації (етносу), її неповторне бачення й витлумачення світу, а також стиснутий, згорнутий ландшафтно-кліматичний простір розвитку. Для підтвердження цього можна використати позицію російського культурознавця Г.Гачева, який стверджував, що первинне, очевидне, яке вирізняє обличчя народу – це природа, серед якої він виростає та творить свою історію. Вона – фактор постійно діючий. Тіло землі: ліс, пустеля, тундра, вічна мерзлота чи джунглі, клімат помірний чи з катастрофічними зламами, тваринний світ, рослинність – визначає й подальший вид праці (полювання, бортництво, скотарство-кочівництво, землеробство, торгівлю-мореплавство і т.ін.) та образ світу...

Людина й природа постійно взаємодіють: “Людина насичує собою оточуючу природу, своїми цілями освоює її й одночасно насичує себе, своє життя, побут..., все своє тіло і опосередковано душу й думки – нею” [36, С. 47-48]. Аналізуючи все це, Г.Гачев дійшов висновку, що національний образ світу, який є своїм у кожного народу, це “Космо – Психо – Логос”, котрий являє собою єдність тіла (природи), душі (національного характеру) і духу (способу мислення, національної логіки).

Змістовно ментально-психічний компонент втілюється у характерні особливості світовідчуття, світосприймання, світопочуття, світорозуміння, у моральні вимоги, норми та цінності, переважаючі почуття й настрої, традиції й вірування, взаємовідносини всередині етносу та з іншими етносами й соціальними групами, у ставлення до держави, інших етносів, народів, соціальних груп, конфесій, політичної системи, політики, праці, державності, єдності та ін. Він також визначає ставлення представників нації до землі, природи, води, сонця, кохання, шлюбу, матері, сімейного життя, до представників своєї та інших націй, роботи, держави, волі, закону, порядку, Батьківщини, честі, гідності, дружби, зради та іншого.

Висновки до 1 питання: Отже менталітет це соціопсихологічний феномен, котрий  характеризує етнічні спільноти і окремих представників етносу і який визначає способи сприйняття та інтерпретації певною етнічною групою довкілля, а також способи і форми теоретичного і практичного відношення до природного і соціального середовища.

ІІ Питання. Психологічна сутність національного характеру. Особливості національного характеру українців.

Найяскравішим виявом ментальності народу є його національна ідея. Історія свідчить, що всі стабільні та могутні нації, що існували в минулому або існують сьогодні, мають ідеал-ідею, що глибоко укорінена в душі людей, в їхні характери. Наприклад, в американців — це свобода особистості — “живи вільним або умри”; в англійців — аристократизм, порядність; у німців — упорядкованість; у французів — вишуканість; в італійців — повнокровність, емоційна насиченість; в японців — філігранна довершеність в усьому.

Кожна домінуюча ідея має під собою шар конкретизуючих і розвиваючих ідей — цінностей. Тут слід зазначити, що український етнос існує з давніх-давен, але Україна як самостійна держава з’явилась не так давно. Отже, як іншим державам потрібна своя національна ідея, так і Україні — як державі та суспільству — потрібна своя національна ідея як інтегруюча та мотивуюча сила, як основа патріотизму нації.

Досвід історії показує, що тільки наповнення національного ідеалу високими загальнолюдськими цінностями і тверда воля втілювати свій ідеал у реальне життя — необхідна та першочергова умова всілякого прогресу та процвітання народів.

Що ж означає поняття “національна ідея”?

Поняття національної ідеї:

· по-перше, включає в себе певний світогляд, що характерний для нації;

· по-друге, служить відбитком особливостей національного суспільства;

· по-третє, спирається на символи, які дають змогу оптимально висвітлювати кращі якості нації та стимулювати її розвиток.

Учені та політики, яких у наш час дуже хвилює проблема реалізації української національної ідеї, наголошують на важливості її втілення в життя. Але вони також застерігають, що національна ідея не повинна будуватись на суб’єктивних, фантастичних уявленнях, ілюзіях. Дія ж під впливом ілюзій може призвести до катастрофи.

Національна ідея, як основа патріотизму, має бути справді національною, а не вузькоетнічною. Вона повинна бути зрозумілою широким колам представників певної нації. Зараз в Україні проходить процес самоідентифікації нації, яка формується з різних етносів. Від успіху або поразки цього процесу буде залежати існування нашої держави. Тому й пропонується нашими вченимипатріотами та політиками національна ідея, у якій би виражалось бажання створити потужну, демократичну та цивілізовану державу.

Але проголошення національної ідеї ще не означає її впровадження. Як уже зазначалось, національна ідея є відбитком певних особливостей громадського суспільства, тому потрібні зусилля в державному масштабі, які б привели до певних зрушень у побудові нової держави. У свою чергу, успіхи в державному будівництві впливатимуть на світогляд нації та формуватимуть її патріотизм — основу національної ідеї.

Національний характер — одна з найважливіших категорій етнопсихології. Але, як і більшість понять етнічної психології, воно ще не має загальноприйнятого визначення.

Наведемо визначення національного характеру, яке дає відомий український дослідник цього питання П. Гнатенко.

Національний характер — це сукупність соціально-психологічних рис (установок, стереотипів), які властиві нації на певному етапі розвитку і які проявляються у ціннісному ставленні до навколишнього світу, а також у культурі, традиціях, звичаях, обрядах.

Отже, національний характер є своєрідним специфічним поєднанням загальнолюдських рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах існування нації.

Питання про визначення національного характеру дуже складне. Яке б повне не було це визначення, але все ж не може дати вичерпну соціально-психологічну характеристику нації. І. Кон зазначає у цьому зв’язку: “вчені-психологи, що займаються проблемами національного характеру, переймаються житейським уявленням, що народи як індивіди мають набір стійких якостей, “рис”, які можна вимірювати та порівнювати, а потім складати для кожного народу психологічний паспорт-характеристику. Але таке неможливо здійснити навіть для окремого індивіда”.

Цю тезу І. Кона розвиває А. Дашдаміров, який констатує, що такі паспорти не тільки неможливі, а й непотрібні, адже подібна задача може бути не тільки ілюзорною, а й шкідливою. Адже завдання етнопсихології полягає не в тому, щоб просто окреслити особливості людей, що обумовлені їхньою етнічною належністю. Вона полягає в тому, щоб з’ясувати, як під впливом конкретних соціально-економічних, політичних і культурних умов закріплюються та передаються наступним поколінням традиції, звичаї, звички, установки та ціннісні орієнтації, смаки та уподобання, морально-психологічні та вольові якості, головні, переважаючі тенденції емоційно-психологічної сфери, реальні прояви національної самосвідомості, національних почуттів і настроїв. Такі різноманітні погляди висловлюють учені стосовно національного характеру.

Але безперечним є той факт, що своєрідність нації існує, і ця своєрідність дає підставу говорити про різні національні характери: український, російський, англійський, вірменський та ін. Своєрідність нації знаходить прояв у матеріальній і духовній культурі народу, в його мистецтві, літературі, традиціях, звичаях та обрядах, які в різних народів, звичайно ж, різні.

Слід зазначити, що як загальне проявляється в одиничному, так і загальнолюдські риси проявляються в національному характері. Діалектика національного та загальнолюдського полягає в тому, що загальнолюдські риси специфічно проявляються в конкретних соціально-економічних та історичних умовах життя певної нації. Саме це специфічне, своєрідне і є змістом національного характеру, але виникає воно в результаті прояву загального в одиничному. З цієї закономірності випливає дуже важливий висновок стосовно вивчення національного характеру. Як вважає ряд фахівців, вивчення національного характеру повинно проходити не шляхом знаходження специфічних особливостей психіки певного народу та протиставлення їх особливостям іншого народу, а через аналіз прояву загальнолюдського в національному.

Наприклад, такі загальнолюдські риси, як працьовитість, свободолюбство, миролюбність у кожної нації мають свій специфічний вияв. Ось як говорить про вияв хоробрості росіян і французів Л. Толстой у творі “Напад”: “Француз, що сказав при Ватерлоо: “Гвардія вмирає, але не здається”, — та інші, особливо французькі герої, які говорили достопам’ятні вислови, були хоробрими та справді говорили достопам’ятні вислови; але між їхньою хоробрістю та хоробрістю капітана (російського) є та різниця, що якби велике слово, в якому б то не було випадку, навіть і ворушилося в душі мого героя, я певен, він не сказав би його; по-перше, він побоявся б цим зіпсувати важливу справу, а по-друге, тому, що коли людина відчуває в собі сили зробити велику справу, яке б то не було слово не потрібне.

А ось що говорять психологи про таку загальнолюдську рису, як працелюбність та її вияв у національному характері. Праця сама по собі, як процес, — пише Г. Куницин, — має загальнолюдський характер. Ставлення того чи іншого народу до праці не може бути якоюсь генетичною рисою, що притаманна лише певному народові. Визначальними тут є ті історичні та соціально-економічні умови, в яких живе цей народ. Неможливо ігнорувати також географічний фактор. Так, працездатність в умовах тропіків знижується у два-три рази порівняно з країнами, де панує континентальний клімат. Крім того, для отримання деяких продуктів існування там не потрібно великих затрат фізичної енергії. Безумовно, географічний фактор не має вирішальної ролі у виробленні установок щодо праці, але, як підкреслює академік Д. Лихачов, географічний фактор існує, і цього ніхто ніколи не заперечував.

Найповніше національний характер проявляється у національній культурі, яка виражає етнічну своєрідність народу. Але національна культура також наповнена загальнолюдським змістом. Так поєднується національне та загальнолюдське в національному характері. Що стосується факторів, які найбільше впливають на формування національного характеру, то тут вирішальну роль відіграють історичні та соціально-економічні чинники, за ними йдуть чинники культурні, релігійні та географічні. Наприклад, така риса, як працьовитість, виглядає по-різному в різні часи та в різних народів. І. Кон пише з цього приводу: “Для стародавнього грека фізична праця — діяльність, яка недостойна вільної людини. Для середньовічного ремісника — це доля, що не викликає ані захвату, ані жалю, яку треба приймати як щось само собою зрозуміле. Протестантська ж етика піднімає працю до ступеня релігійного визнання і т. ін. Тобто все залежить від соціально-історичних умов”.

Цінності, що сформувались у процесі історичного розвитку, складають основу, з якої карбуються риси національного характеру. Зокрема, на прикладі формування єврейського національного характеру А. Васильєв доводить це у статті “Єврейський характер” (“Комсомольская правда”, 1991 р., 17 липня), де він пише: “Протягом віків євреї жили так, що кожну хвилину були готові втікати. Тому вони, як правило, не працювали на землі, а віддавали перевагу професіям, що пов’язані з грішми: торговці, міняйли”. Часто згадується така риса єврейського національного характеру, як інтелектуальність. А. Равицький так пояснює цей феномен: “Оскільки євреїв звідусіль гнали, вони навчились пристосовуватись до обставин, до нової ситуації. Це особливим чином формує мозок і спонукає до навчання. Склався навіть стереотип єврейської матері, яка постійно заставляє свою дитину вчитись. Тому серед нас так багато вчених. Окрім того, — мозок — це найзручніший капітал в умовах постійних гонінь”.

Але якщо існують причини та умови, що породжують позитивні риси національного характеру, то повинні існувати протилежні їм умови, під впливом яких формуються негативні риси національного характеру. До таких умов, наприклад, належала тоталітарна система, що була запроваджена в Російській імперії після 1917 р., або фашизм у Німеччині.

Комунізм і фашизм, безумовно, негативно вплинули на національний характер народів цих країн. Але в цих народів вже існували риси національного характеру (можливо, і національного складу), що зробили можливим виникнення тоталітарних систем. Так, німці протягом багатьох років виховувались у дусі відданості Прусській мілітаристській державі. У національному характері народів, що населяли Російську імперію протягом сторіч, коли існувало кріпосне право, з’явились такі риси, як покірливість, пасивність, байдужість. У національній психології існував стереотип непогрішимості тих, у чиїх руках була влада. Ці риси й були використані комуністами для запровадження диктатури особистої влади. Отже, існує цілий ряд факторів, таких, як соціально-економічний устрій, географічні умови, культура, релігія, політичний лад, що тим чи іншим чином впливають на національний характер.

Стосовно психічного складу українців, то спроби дати його аналіз як етносу і як нації здійснювалися в працях Г. Ващенка, М. Костомарова, О. Кульчицького, І. Мірчука, Д. Чижевського, М. Шлемкевича, Я. Яреми. Їх спостереження та розвідки сучасних дослідників (А. Деркач, О. Донченко, П. Гнатенко, В. Крисько, Л. Орбан-Лембрик, В. Павленко, М. Пірен, В. Янів) дозволяють окреслити найбільш узагальнені риси українського національного характеру.

Майже всі дослідники виокремлюють такі типові риси українського національного характеру, як демократичність, волелюбство, емоційність, що проявляються в музичності, наближенні до природи, культі жінки і родини, релігійності, толерантності до інших народів, гостинності тощо. Більшість дослідників вважає, що українцям властива така психологічна риса, як інтровертивність. Ця особливість виявляється в певній спрямованості людини на свій власний внутрішній світ, на проблеми, перш за все, власного соціуму, в миролюбності, зосередженості на внутрішній свободі.

М. Костомаров одним з перших зацікавився проблемою української етнопсихології. Він, зокрема, наголошував, що національному характеру українця не властивий деспотизм, що справжній українець шанує Бога. Порівнюючи українця з росіянином, вчений стверджував, що для росіянина важливіше „общинне”, а не особисте. Що ж стосується громади, то в українців це „добровільне товариство людей”, тоді як російський „мир” – це абстрактний вияв загальної волі, котра поглинає самість особи.

Підсумовуючи спостереження М. Костомарова, етнопсихолог В. Янів зауважує, що в працях цього історика українському індивідуалізмові протиставляється російський колективізм [20]. Якщо ж це перекласти на мову етнопсихології, то в її термінології різниця між українцями і росіянами корениться в протиставленні двох основних спрямувань: до самовияву (в українців) та до підпорядкування (в росіян). Українець, на думку В. Яніва, це інтровертивна людина з сильним відчуттям свого „Я” і бажанням самовияву назовні, що свідчить про приналежність українського народу до індивідуалістичного культурного циклу. Заглиблений у собі, маючи відчуття власної гідності, українець протестує проти будь-яких обмежень особистої свободи. В. Янів підкреслює, що українець не схильний коритися волі іншого. Водночас він альтруїст, схильний подати допомогу насамперед тому, хто „стоїть нижче”. При всій його неагресивності, українцеві притаманний дух бунтарства проти несправедливості, ушляхетнений ідеалом визвольної боротьби. Український інтровертизм не замкнений у собі, „він радше є тільки спрямуванням на себе”. А велика чуттєвість, на яку звертає увагу В. Янів, навіть при інтровертизмі потребує контакту. До пошуку контакту спонукає, зокрема, бажання самовияву, бо самовияв чогось вартий тільки тоді, коли він визнаний. Отже, самовияв мусить мати спрямування на певний зовнішній об’єкт. Тобто, українець шукає соціального резонансу, тому „в нього є потреба вислову”, щоб якнайскоріше вплинути на соціального партнера. А це, у свою чергу, сприяє рівночасному зверненню українця до кількох сфер. Звідси – поєднання слова і музики, бажання естетичного вислову. Водночас дослідник відзначає, що спрямована на себе людина має труднощі з встановленням зовнішніх контактів, відтак вона переважно самотня. Одначе самотня людина співчуває іншим, вона чуттєва і вразлива. Оскільки така особа важко налаштовує контакти з іншими, то тоді вона шукає контакту з найближчими людьми, насамперед – з родиною. Саме тому родинне почуття в українця надзвичайно розвинене.

Багато дослідників відзначають таку характерологічну рису українців, як індивідуалізм. В. Янів вважає, що саме цей компонент найміцніше пов’язує нас з Європою [20]. Та індивідуалізм, неконтрольований розумом, неопанований волею, керований надмірно почуваннями „мусить довести до згубних наслідків”.

В окремих розвідках висловлюються міркування, що така риса українців є небезпечною для розбудови державності, адже індивідуалізм може викликати прояви непокори, що обумовлює заперечення будь-якої влади, веде до анархізму.

Здатність до саморегуляції є ще однією важливою рисою характеру як конкретної особистості, так і етнічної групи. Ця риса може розглядатися як рівень самостійності, розвитку самосвідомості, самоконтролю, відповідальності за своє життя.

Без конкретних емпіричних досліджень не можна достовірно стверджувати, яка з цих рис домінує в українському національному характері. Інтровертивність має виробляти критичне ставлення до себе, своїх дій, уміння брати на себе відповідальність за вчинене.

Емоційність – ще одна домінуюча риса українського національного характеру. Йдеться про підвищену чутливість української душі, її вразливість, схильність ображатися і, відповідно, слабку вольову регуляцію. В. Янів підкреслює, що „українська почуттєвість” проявляється в невизнанні авторитетів: до визнання авторитету українець приходить радше під впливом настрою, хвильового захоплення, ніж у результаті холодного аналізу заслуг цілого життя людини. І звідси – часта пошана авторитетів малого формату при нечастому пошануванні справді гідних історичних авторитетів. Під впливом „почувань”, на думку В. Яніва, відбувається вростання у спільноти. Українець – це людина „малих гуртів”, малих спільнот (родина, громада). Стосовно належності до великих груп, то тут розуміння їх призначення асоціюється в українців, за твердженням дослідника, передусім з такою формою організованого життя, як держава [20]. Бажання жити у власних спільнотах зумовило розвиток державних форм, що виявлялося у прагненні зберегти свою державу, в осудженні князів, які заради власних амбіцій розбивали єдність земель і браталися з ворогами. Тим часом з історії відомо, що, не маючи змоги домогтися державності, українці прагнули створити власну форму життя в чужій державі („держава в державі”). Створювалися братства, військові організації, власний уряд, військо, наукові, студентські об’єднання.

Я. Ярема, ставлячи у центр українського духовного життя інтровертизм, пов’язує його з почуттєвістю. На думку вченого, українська духовність за своєю природою глибоко християнська, український дух ніколи не виявляв потягу до насилля [20]. Підвищена чутливість до оточуючого, зокрема й до взаємин з іншими людьми, інколи поєднується з певною амбіційністю („гоноровістю”), що може проявлятися у зовнішніх атрибутах, яким надається більшого значення, ніж суті явищ. Дослідники вказують на недостатню розвиненість соціальної волі в українців. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею в характері українця часто призводила до того, що поставлені цілі не були досягнуті або реалізовувалися не так, як задумувалося. А неадекватність вольової регуляції відбивається в такій характерологічній рисі, як упертість, що також підкреслюється в багатьох дослідженнях. Ця особливість поведінки виявляється у прагненні діяти по-своєму, всупереч раціональним доказам.

Ці якості, до речі, не є специфічно українськими – вони притаманні й іншим народам, хоч і можуть мати інші форми вияву. Важливо, що жодна з рис характеру сама по собі не визначає його суті загалом, а відображає лише певний спосіб реагування на обставини, форму переживання навколишньої дійсності. Щодо власне України, то це велика, багатонаціональна держава, на території якої можна виокремити не один, а кілька відносно самостійних етнічних типів, зосереджених у конкретних регіонах (Закарпаття, Галичина, Центральна, Південна Україна тощо). Оскільки етнічний характер жителів кожного регіону складався під впливом різних соціально-історичних, політичних, культурних, релігійних, мовних, соціально-психологічних та інших умов, то говорити про завершення формування цілісного українського національного характеру не доводиться [5; 10; 13; 14].

Традиції і звичаї є стійкими соціально-психологічними регуляторами поведінки індивідів і спільностей. Саме тому вони здійснюють активний соціальний вплив у групах [12; 15].

Аналіз закономірностей змін, які відбуваються у великих соціальних групах та у міжгруповій взаємодії, дозволяє стверджувати, що існування специфічних регуляторів соціальної поведінки – традицій і звичаїв – зумовлене наявністю суспільної практики, з якою пов’язана група. Водночас еволюція цих регуляторів відбувається паралельно з еволюцією суспільства, з процесом творення історично конкретних соціальних норм, цінностей та інших змістових елементів суспільної психології.

Психологічний вплив елементів культури на всі сфери життя людей важко оцінити. Наявність зв’язку між такими елементами культури, як традиції і звичаї та психологією очевидна. Однак визнати цей зв’язок – це тільки частина справи. Найголовніше – зрозуміти його характер, механізми й закономірності, щоби ефективно застосовувати у психолого-педагогічній практиці. Перспективність саме такого підходу зумовлена тим, що в найближчому майбутньому, незважаючи на тенденції глобалізації, нас, найімовірніше, очікує не змішування культур, а їх співіснування із збереженням типових форм, способів життєдіяльності представників різних народів і етносів.

Кожне суспільство має цілу систему традицій, скерованих на зміцнення його стабільності. Під традиціями розуміємо елементи соціальної і культурної спадщини (досвіду, поглядів, цінностей, ідей, звичаїв, норм поведінки тощо), які передаються від покоління до покоління і зберігаються в певних суспільствах і різних соціальних групах протягом тривалого часу.

Класифікують традиції за різними ознаками. Виокремлюють національні, етикетні, професійні та інші. Вони проявляються у всіх сферах: гігієна, спілкування, національний ринок тощо. Традиції можуть бути як соціально-позитивними, так і реакційними. Соціально-позитивні традиції створюють умови для „здорового консерватизму”, стабільності суспільства [15]. Вважається, що дефініція „традиція”, на відміну від терміна „звичай”, більш універсальна і використовується у тих випадках, на які не поширюється звичаєвість. Водночас звичай не здатен так швидко змінюватися й збагачуватися, як традиція. А звідси передбачається поділ традицій на статичні й динамічні. Для перших властива сталість компонентів, тверда структура, відносна простота (переважно ці традиції іменуються звичаями), а для других характерна змінність складу і структури.

Традиції слід розглядати в соціокультурному та етнопсихологічному контексті. Завдяки їм відбувається самоідентифікація особистості і групи, дістають розв’язання питання: „Хто ми є насправді?”, „Чим ми як група вирізняємося зпоміж інших груп, а чим на них схожі?”, „Що являє собою та земля, той край, де ми живемо?”. У готовому вигляді відповідей на ці запитання немає.

Традиція ніколи не може апелювати до вірогідності історичного факту, позаяк цей факт для неї – лише джерело самоідентифікації. І залежно від того, як відбувається самоідентифікація, конституюється і традиція. Саме тому для „ліберала” історія обгрунтовує одну традицію, для „консерватора” – іншу, а для „комуніста” – третю. Традиція покликана збагачувати емоційно-психологічним переживанням такі поняття, як „отчий дім”, „наша країна”, „наше суспільство”, „наше сьогодення і майбутнє” тощо [4].

Забезпечують функціонування традицій (так само, як і звичаїв) психологічні механізми зараження, навіювання, наслідування. Стосовно зараження, то воно віддавна досліджувалося як особливий спосіб впливу, що об’єднує великі маси людей у зв’язку з появою таких явищ, як масовий психоз, масовий екстаз тощо. Феномен зараження має численні прояви масових душевних станів під час ритуальних танців, панічних ситуацій, спортивного азарту тощо. При цьому індивід несвідомо, у стані певного емоційного збудження засвоює взірці масової поведінки. Щодо навіювання, то воно є цілеспрямованим впливом однієї людини на іншу, а чи на групу людей. Ефективність навіювання залежить від багатьох соціально-психологічних чинників: авторитету сугестора, довіри до джерела інформації тощо. За умов масової поведінки також діє механізм наслідування. Тут здійснюється відтворення індивідом рис і взірців поведінки, що демонструються.

Загалом зазначені способи впливу постійно наштовхуються на певний ступінь критичності особистостей, які складають великі групи людей. Тобто, дію психологічних механізмів зараження, навіювання і наслідування варто розглядати як процес із зворотним рухом – від людини до способу впливу.

Традиція, безперечно, є одним з найефективніших механізмів, що протидіють руйнівному впливу відцентрових суспільних дій. Саме тому нині, в період соціальних трансформацій, що зачіпають усі сфери громадського життя, інтерес до цього механізму зростає. Традиція як символічна структура спроможна запропонувати засоби подолання кризової ситуації, визначає не лише всю культуру загалом, а й окремі її царини. Найяскравіше це виявляється у царині політичної, моральної, соціальної, психологічної, національної культури, коли становлення національної держави, соціальних, соціально-психологічних і моральних цінностей ініціює справжній дослідницький бум у сфері пошуку достеменної національної ідентичності.

Ставлення до традиції в історії соціальної і психологічної думки постійно змінювалося. Європейська історія засвідчує критику традиції як критику ірраціонального – забобонів, авторитету, марновірства – заради утвердження цінностей розуму і свободи. В. Бурлачук вважає, що соціальні зміни за доби Просвітництва були підготовлені саме такою критикою, що здійснювалася у формі боротьби двох систем цінностей: традиціоналізму й просвітництва [4]. Традиція покликана балансувати на зламі історичного й неісторичного. Відтак утворюється система відчування, що стимулює різні форми діяльності [24]. З традиції людина набирає рішучості продовжувати життєву боротьбу, вона підігріває надію, що бажане ще настане.

Г. Лебон в книзі „Психологія народів і мас” стверджував, що традиції є вираженням синтезу душі раси, вони мають соціальне значення [8]. Натовп, на його думку, є найстійкішим охоронцем традиційних ідей. У традиціях виражаються ідеї, потреби і відчуття минулого народу. Без них не може бути ні національної душі, ні цивілізації. Саме тому одним з головних занять людини, за Г. Лебоном, відтоді, як вона існує, було створення мережі традицій і руйнація їх після того, як дія традиції вичерпувалась. Тобто, з одного боку, без традицій не може бути цивілізації, а з іншого – без руйнації традицій не може бути прогресу. Трудність в тому, щоб віднайти рівновагу між сталістю (постійністю) і мінливістю. Отже, на думку дослідника, якщо якийсь народ дозволить міцно вкоренитися звичкам протягом кількох поколінь, то він вже не зможе змінитися, не зможе вдосконалюватися. І революції тут нічим не можуть зарадити, оскільки уламки розірваного ланцюга або знову з’єднаються і минуле повернеться, або ці шматки залишаться розсіяними, і тоді за анархією настане занепад. Отже, робить висновок психолог, ідеал кожного народу полягає у збереженні традицій і в поступовій, але неминучій їх зміні. Хоча такого ідеалу важко досягти: тільки стародавні римляни та сучасні англійці змогли реалізувати цей ідеал.

Г. Лебон підкреслював, що люди особливо керуються традиціями тоді, коли перебувають у натовпі [8]. Саме натовп дуже стійко чинить супротив зміні традицій. І сьогодні не втрачають актуальності міркування Г. Лебона про те, що найсильніші збурення часто легко змінюють лише одні назви, зовнішні форми, викликають лише заміну слів. У цьому дослідник вбачав консервативний дух натовпу, маючи на увазі зруйновані церкви наприкінці позаминулого століття, вигнання священників, переслідування за віру.

Звичайно, можна було б думати, що релігійні ідеї втратили свою владу, однак минув певний час, і витіснені колись традиції повернулися. Г. Лебон робить висновок, що ідоли й тирани можуть бути миттєво знищені, можна зруйнувати їхні храми, однак істинних, невидимих володарів (традицій), що панують у нашій душі, швидко позбутися неможливо, вони піддаються лише повільному впливу віків.

Дотримуючись традицій тієї чи іншої соціальної спільності, люди виражають свою солідарність з нею. За це вони одержують від групи схвалення і підтримку як джерело позитивно забарвленого емоційного стану. Йдеться, передусім, про почуття захищеності, солідарності, підтримки, душевного комфорту тощо. Саме в душевному комфорті вбачається найбільша психологічна сила традиції. Водночас моральне засудження, несхвалення, остракізм завдають людям неприємностей, втрату почуття „ми”. Яскравий приклад збереження і дотримання традицій – Англія. Інститут „короля” - це не що інше, як традиція.

В українській культурі традиції взаємостосунків складалися внаслідок наслідування предків (батьків) і авторитетних сучасників. Звичайно, на українську традицію впливали й інші чинники, пов’язані, наприклад, з періодом розкладу феодально-кріпацької системи і розвитку капіталізму чи з умовами утвердження національної суверенності. Геополітичне становище України також формувало соціально-психологічну культуру і своєрідний тип людини пограниччя. О. Кульчицький щодо цього зазначає, що розташування нашої країни на перетині історичних шляхів дуже довго психологічно впливало на життєву ситуацію української людини, яку сучасна екзистенціональна філософія влучно назвала „межовою”. За О. Кульчицьким, така ситуація формувала дві основні життєві установки: vita heroika і vita minima, де перша пов’язана з лицарством, максимальною напругою всіх сил, а друга полягала в тому, щоб у своєрідному „соціально-анабіотичному” стані перечекати чергові незгоди і зберегти себе, що проявилося в індивідуальній зосередженості, в обмеженості зовнішньої життєвої активності, що характеризується інтровертивністю [15; 20].

Важливо підкреслити, що традиція відбирає факти історії, здатні стати колективними символами, сприяти інтеграції групи. Для того, щоб оживити традицію, зробити її відчутною для громадського життя, відтворити гостроту колективних емоцій і колективних почуттів, суспільство має певні соціальні механізми. Йдеться, передусім, про ритуали і свята. Під ритуалом прийнято розуміти: вид обряду, форму символічної поведінки, що склалася історично, упорядковану систему дій; сукупність обрядів, що супроводжують релігійну відправу і становлять її зовнішнє оформлення; вироблений звичаєм або запроваджений порядок здійснення чогось; церемонія, церемоніал. Ритуал виражає певні соціальні й культурні взаємовідносини, цінності. Він відіграє важливу роль в історії суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання. В сучасному суспільстві зберігається переважно в галузі церемоніальних форм офіційної поведінки та побутових відносин (етикет, дипломатичний протокол тощо).

Ритуал вважають концентрованим символічним виявом соціальних процесів. В науковій літературі розрізняють такі його функції:

1) фокусування. Полягає в тому, що відбувається систематизація розмаїття наявних в суспільстві уявлень, вони виявляють внутрішню єдність. Громада починає жити за єдиним ритмом, переживати одні й ті ж емоції (захоплення, єднання тощо). При цьому здійснення ритуалу передбачає конкретне місце і час, породжуючи певні очікування;

2) мнемоніки. Полягає у фіксуванні уваги. Ритуал відновлює пам’ять, пов’язуючи сьогодення й минуле;

3) контролювання досвіду. Ритуали створюють і перетворюють досвід. Завдяки цьому людям відкривається їхнє соціальне „Я”. Контролювання досвіду полягає у виключенні з нього негожих, неприємних елементів. У міжособистісній і міжгруповій взаємодії ритуали використовуються, перш за все, для проведення зборів, ділового листування, обговорення планів, підбиття підсумків тощо.

Відчутною, живою традицію робить свято. Воно відтворює і підсилює почуття колективної ідентичності, пропонує набір значущих символів. Його можна вважати втіленням єдності минулих і нинішніх генерацій. Свято має наочно продемонструвати значення і цінність певних символів для спільностей, певних соціальних інститутів для життя суспільства.

Однією із стійких форм нормативної регуляції, що грунтується на минулому досвіді етносу, є звичаї. У широкому розумінні звичаї трактують як уклад суспільного життя нації, народу, його культуру, побут; це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують в суспільному житті народу, соціальної групи. Вузьке трактування цього поняття передбачає розгляд звичаю як традиційного порядку відзначення певних подій, свят, пов’язаного з використанням відповідних атрибутів, предметів; це усталений, звичний, стереотипний спосіб, манера дії, поведінки.

Звичаї є і нормою поведінки, і формою соціального контролю. Кожна нація, кожен народ, навіть окремі соціальні групи мають свої звичаї, що складалися протягом століть. Вони впливають на світовідчуття, світосприймання, на духовну культуру народу. А це, у свою чергу, впливає на становлення народної творчості, нерозривно пов’язаної із звичаями. Для прикладу, народні українські звичаї охоплюють усі сфери родинного і суспільного життя. Це ті прикмети, за якими розпізнається народ не тільки як сучасна даність, але і як історична цілісність. Звичаї, як і мова, є найміцнішими елементами, які об’єднують окремих людей в єдине ціле, в народ.

Еволюція традицій може відбуватися у двох напрямах: шляхом подолання старого, віджитого і становлення нового, прогресивного. Виникнення нових традицій не передбачає повного руйнування старих, позаяк можливі збагачення останніх, їх розвиток за змістом, формою, способом впливу. Життєва практика засвідчує, що недостатнє знання національних традицій і звичаїв, особливостей їх психологічного впливу на індивідуальну і масову поведінку нерідко призводить до серйозних ускладнень у взаємодії і спілкуванні як усередині однієї спільності, так і з іншими соціальними групами і етносами.

Висновки до 2 питання:

Загалом, етнічні групи відрізняються як рівнем розвитку, соціальними характеристиками, оцінками, становищем у системі національно-етнічних утворень, так і культурною цілісністю. Кожен ступінь розвитку етнічних груп і спільностей – це вищий щабель розвитку культури. Сучасні напрями у сфері психології груп та їх культури представлені, передусім, крос-культурною психологією, психологічною антропологією, культурною та етнокультурною психологією.

29

Ментальність як інтегральна етнопсихологічна ознака нації. Психологічна сутність і зміст національного характеру