Етичні та світоглядні погляди давніх вавилонян

PAGE 27

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………….….3

Розділ 1. Теоретичний аналіз проблеми……………….………………….

1. Психологічна характеристика дітей молодшого шкільного віку….......
   1. Тривожність дітей молодшого шкільного віку…………………………
   2. Казкотерапія як психокорекційний засіб у роботі з дітьми молодшого шкільного віку …………………………………………………..…………

Висновки до 1 розділу………………………………………………………….26

Розділ 2. Емпіричний аналіз проблеми…………………………………………

2.1. Методи дослідження тривожності дітей молодшого шкільного віку……

2.2. Результати дослідження тривожності дітей молодшого шкільного віку…

2.3. Засоби казкотерапії у психокорекції тривожності дітей молодшого шкільного віку…………………………………………………………………….

Висновки до 2 розділу……………………………………………………….…..43

Висновки…………………………………………...…………………………….47

Список літератури……………………………………………………………….49

ВСТУП

На сьогоднішній день в Україні спостерігається занепад моральних цінностей, їхня дезорієнтація. Тому осмислення етичних поглядів у Давньому Вавилоні, які являють собою приклад чіткого утвердження моралі, є важливим і актуальним.

Слід відзначити, що етика відстає від наукового прогресу. З’являються нові соціально-наукові випадки, які мораль ще не знає як вирішити. Наприклад, чи моральними є клонування, виведення нових видів рослин і тварин, та різні дослідження і винаходи. Адже хто знає, до чого вони можуть призвести. Людська увага перемкнулася на інші речі, почалася захоплива гра у «пізнання» і «винаходи». Отже, етиці в сфері науки не вистачає відповідальності за природу і благо суспільства. Заклик до цього можна знайти в етичних поглядах Давнього Вавилону. Наприклад, з особливою прискіпливістю і обережністю вавилоняни ставились до лікарів, ремесло яких тільки-но починало розвиватись в науковому контексті. І хто знає, що було б, якби вони цього не робили. Досить згадати що дозволяють собі лікарі сьогодні. Наука без етики – лиха зброя. Тому, якщо людство хоче щоб вона була їй на користь, воно просто зобов’язане надати їй моральні рамки. А для цього необхідний розвиток самої етичної науки, накопичення історичних знань про неї.

Ще однією причиною вивчення давно-вавилонських етичних поглядів є соціальні проблеми молоді. Вона є двохсторонньою: з боку держави стосовно молоді порушуються права (безробіття, недостатня матеріальна база в навчальних закладах для всебічного розвитку і т. д.); з боку молоді, стосовно встановлених державою законів (значно легше виправдовує ухиляння від сплати податків, крадіжки, одержання хабара і давання його ж, брехню у власних інтересах, отримання державної допомоги, на яку немає прав, оприлюднення конфіденційної інформації про конкурента). Схожі проблеми вирішував і Вавилон. Наприклад, щодо безробіття, то там діти з самого малечку були зайняті роботою, допомагаючи батькам, чим можуть.

Також, важливе значення етичні погляди вавилонян мають для сфери сімейних відносин. На сьогоднішній час молодь значно більше боїться того, що її можуть зрадити близькі люди (родичі, друзі). У Давньому Вавилоні з такими випадками серйозно боролись, і вони, напевно, були менш імовірними.

В основному дослідження етики Давнього Вавилону проводились в часи СРСР. Цікаві статті які, являли собою аналіз першоджерел належать Л.С. Клочкову, Могултаю. Також робились переклади результатів зарубіжних досліджень, наприклад, Е. Кленгеля-Брандта «Путешествие в Древний Вавилон» и «Вавилонская башня».

Об’єкт дослідження курсової роботи – культура Давнього Вавилону

Предмет дослідження – етичні та світоглядні погляди давніх вавилонян.

Мета курсової роботи – виявити особливості моральних поглядів вавилонян, довести те, що їхня мораль є початком зародження етичної науки, але не є нею. Також, можна сказати, що найважливіша мета – знайти моральні норми в етичних поглядах, яких не вистачає нашому суспільству та шляхи їх застосування.

Завдання дослідження:

– охарактеризувати історичну ситуацію, політичний та економічний стан у Давньому Вавилоні;

– розглянути релігію, науку, культуру Давнього Вавилону;

– проаналізувати етичні і світоглядні погляди Давнього Вавилону;

– виявити, якими в уявленнях давніх вавилонян були основні етичні поняття (добро, зло, і т.д.);

–дослідити основні етичні ідеї «Законів царя Хаммурапі»;

– виявити можливості використання етичних ідей Давнього Вавилону в сучасній педагогічній діяльності, особистому і суспільному житті.

Структура курсової роботи: курсова робота складається із вступу, трьох розділів (що включають 6 підрозділів), висновків і списку використаної літератури.

Розділ І. СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ ДАВНЬОГО ВАВИЛОНУ

1. Історія, політика та економіка Давнього Вавилону

Життя Давнього Вавилону було насичене подіями державного значення, які впливали на ситуацію в різних сферах його розвитку. Стан політичного, економічного, культурного і релігійного життя постійно змінювався. Історія Вавилону – це історія війн, рідше – миру. Тому, щоб якнайкраще розкрити сенс етичних поглядів у Давньому Вавилоні, змалюємо ситуацію суспільного життя в динаміці його подій. Почнемо з передісторії, оскільки вона заклала основи світогляду вавилонян, а отже і етичних поглядів також.

На півдні країни, в IV тис. до н. е., на берегах обох великих рік – Єфрату і Тигру – осіли шумери, які переселились сюди, певно, зі сходу. Вони заснували велику кількість поселень. Базуючись на добре-організованому зрошуванні земель і високо розвиненому скотарстві, вони швидко досягли великої могутності та значення. Поряд з економічним розквітом шумерські міста переживали і значний культурний підйом, що зробило їх у багатьох відношеннях «колискою культури людства».

Процвітанню шумерських міст-держав поклали кінець семітські аккадські племена, які завоювали країну. Вони здавна жили поряд із шумерами і приблизно на 200 років встановили над ними своє панування. Аккадці перейняли більш високу шумерську культуру, зберегли і розвинули її. За Саргона місто Аккад перетворилось на столицю царства, яке об’єднувало всі землі країни. Але боротьба за владу і територію продовжувалася, як іншими племенами (наприклад кутіями), так і містами-державами з експансіоністськими прагненнями. Виникали великі державні утворення, які існували короткий час.

Із гибеллю ІІІ династії Ура, Міжріччя знову розпадається на ряд дрібних державних утворень. На півдні з’являється царство з центром в місті Ларсе, де заснувалась еламська династія; на півночі в Ісині, Ешнунні, Ашшурі та Марі – виникло декілька царств з главою аморейських династій. В 1894 р. до н. е. амореєм Самуабумом була заснована перша Вавилонська династія з центром в невеликому місті Вавилоні. Самуабум і його спадкоємці проявили особливу турботу про зміцнення міста. Однак справжній розквіт Вавилону почався при Хаммурапі. Вавилон зобов’язаний своїм стрімким підйомом його спритній та енергійній політиці. Спадкоємці Хаммурапі не були державними діячами такого масштабу і під час їхнього правління в різних частинах країни виникали небезпечні безлади. Піднесення окремих князів призвело до ослаблення влади Вавилону. Приблизно в 1530 р. хетти з Малої Азії вторглись у Вавилон. Держава зруйнувалась. В місті вдалося закріпитись касситам. Наступні 359 років вони були господарями Вавилонії.

Це були часи розквіту дипломатичного листування. Вавилонія займала незначну роль, але офіційно продовжувала бути рівною цим державам. Вавилоняни завжди прагнули забезпечити свою безпеку, укладаючи вигідні договори з тією чи іншою сильною державою. Вони то зверталися до свого ассирійського сусіда і вступали з ним навіть в сімейні зв’язки, то укладали союзи з хеттами. Але ці відносини були зазвичай короткочасними, і в другій половині ХІІІ ст. до н.е. між Вавилонією і Ассирією виникло велике озброєне зіткнення. Тукульті-Нінурта І розбив військо Вавилону і захопив у полон його касситського царя. Після насильницької смерті завойовника, місту вдалось на короткий час вибороти самостійності.

Другою загрозою став Елам, який межував з ним на сході. Користуючись тимчасовим послабленням Вавилону, вони вигнали касситів, які назавжди зникли з історії Месопотамії. В цій ситуації, що постійно змінювалась, змінювалось і політичне положення в самій Вавилонії. Сила і безпека окремих держав у більшій мірі залежала від сили їхніх правителів і від вірності підданих. Довготривалий мирний розвиток ставав таким чином, майже неможливим. Незабаром Вавилон зумів підвестись від тяжких втрат і, набувши знову національну свідомість, під керівництвом місцевих семітських правителів відновив своє значення. Смути в Ассирії вавилоняни використали для того, щоб поширити свою владу і на цю країну: на протязі майже 50 років вони знову задавали тон у середньоазіатській політиці. На той час була повернена статуя Мардука, яку вивезли з Вавилону свого часу Тукульті-Нінуртою.

Наступна історія Вавилону – це також історія війн, бо постійні зіткнення з Ассирією не давали остаточної переваги ні одній зі сторін. В кінці ІІ тис. до н.е., до меж Вавилону і Ассирії наблизились арамеї, які збирались переселитися сюди зі степів. Ассирії вдалось протистояти їх натиску, вавилоняни ж змішались з ними. На трон сів арамейський цар, і з тих пір арамеї визначали долю Вавилону.

До кінця Х ст. до н. е. Почався підйом Ассирії як військової держави. Близько трьох століть вона була грозою Ближнього Сходу. Адад-Ненарі ІІ, а після нього, великий завойовник Ашшурнацірапал ІІ хоч і завойовували Вавилон, але з повагою ставилися до нього як до древнього культурного і релігійного центру, і були задоволені лише визнанням їхньої влади, вони залишили на престолі вавилонських царів. Та справжній засновник великої Ассирійської імперії Тіглатпаласар ІІІ, пішов новим шляхом, проголосивши себе царем одночасно Вавилонії та Ассирії. Він визнав вавилонських богів і відважився навіть взяти на себе притаманні законним правителям Вавилону культові функції. На вавилонський трон продовжували претендувати арамейські князі. Узурпувавши ассирійський трон, Саргон ІІ повинен був декілька разів здійснювати походи на Вавилон, доки йому вдалося прогнати їх звідти. На знак поваги до Вавилонських богів Саргон приносив жертви Мардуку і розгорнув пожвавлене будівництво у Вавилоні й багатьох інших містах на півдні країни. Та вже війни його сина, Синаххеріба, були найтяжчим з ударів, які будь-коли дістались Вавилону, і від такого удару місто змогло відновитись з великими зусиллями. Він спустошив грабунками і спалив його, розбив богів, вирив посеред міста канали і наповнив водою. Згодом Синаххеріб був тяжко покараний. Його вбив власний син Асархаддон, який унаслідував його трон.

Ассархадон дотримувався інших поглядів і намагався виправити зло, яке заподіяв Вавилону його батько. Міські стіни були знову відбудовані, знову почали відновлювати храм Мардука і зіккурат. Асархаддон одарував храм пожертвуваннями і намагався повернути місто до нормального життя. За часів його правління ассирійська держава досягла найбільших розмірів, оскільки йому вдалося приєднати значну частину Єгипту. Однак великі розміри країни ускладнювали правління, доводилось постійно усмиряти повсталі міста, проводячи воєнні походи. Ассирійська держава виснажила свої сили і підготувала тим самим собі гибель. Після смерті Асархаддона, правителями стали його сини – в Ассирії Ашшурбанапалом, а у Вавилоні – Шамашшумукіном. Останній створив міцний союз з арамейським правителем проти ассирійського царя. Ашшурбанапалом був вимушений виступити проти Вавилону зі своїм військом. Але цар пощадив його жителів і намагався допомогти пошкодженому місту.

Після смерті Ашшурбанапалома ассирійська держава швидко наближалась до загибелі. У Вавилоні в ті часи також відбувалися зміни, внаслідок яких при владі ствердились арамеї, під супроводом Набопаласара. Він уклав союз з мідійцями і зрівняв із землею столицю ассирії Ніневію. Ассирійські міста ніколи більше не змогли відновитись від цього удару. Вавилон знов зайняв важливе положення на Ближньому Сході й став рівноправним з Єгиптом. Набопаласар бачив своє головне завдання в прикрашенні та оновленні міста Вавилону і почав знову будувати вежу Етемєнанки. У 605 р. до н.е. Набопаласарс помер і його поховали в царському дворі Вавилону. Син його Навуходоносор був останнім значним правителем на вавилонському троні. Йому також довелося здійснювати ряд воєнних походів для зміцнення своєї держави, під час одного з яких він захопив місто Єрусалим і зруйнував його храм. З великої частини іудейського поселення зробили рабів. Кордони вавилонської держави охопили тепер області від Палестини і Сирії до Персидського заливу.

Навуходоносор проникав в усі області політичного, адміністративного, господарського і торгового життя країни. Це йому приписує антична традиція

створення відомих «висячих садів Семіраміди» - одного з семи чудес древності.

Надзвичайно добре він вдосконалив захисні споруди міста.

Як бачимо, військова справа посідала важливе місце в політичних справах Вавилону. Часто це було необхідно в цілях захисту, бо він являв собою трофей для завойовників. Вавилон хотіли не стільки зруйнувати, скільки царствувати в ньому. Його шанували як культурний центр і, захопивши, кланялись місцевим богам. Але в історії Вавилону були також часи миру, коли політика приділяла значну увагу благоустрою суспільного і економічного життя.

Тим хто потрапляв у столицю на Євфраті, місто здавалось різноманітною сумішшю народів. Серед його жителів були потомки населення, що жили у Вавилоні вже багато поколінь. В місті жили також багато чисельні паломники, торговці, гості з різних країн. Внаслідок військових походів у Вавилон були переселені тисячі полонених, які трудились тут в якості рабів. Різнилися люди не тільки представництвом певного народу, а й ознаками соціального розшарування. Найнижчий прошарок складали раби.

В правовому відношенні вони розглядались як річ, і лише в незначній мірі захищались законом (хоча й тут вигоду мав його господар, бо його пошкодження відшкодовувалося господарю). Для господаря раб був перш за все цінною робочою силою, з якою у власних інтересах слід добре поводитись. Щодо рабів, які служили в приватних домах в якості прислуги, то їх можна розглядати у відомій мірі як членів родини. Нерідко господар брав рабиню в наложниці чи побічні дружини, і тоді, народивши йому дітей, особливо хлопчиків, вона могла зайняти почесне місце в родині. Число домашніх рабів у середнього міщанина було невеликим – один-три. У ремісницьких майстернях працювало по декілька рабів. Значно більша їх кількість була зосереджена в храмах і у палаці. Вони займали там нижчі посади і обробляли землю. У виробничому процесі раби ніколи не відігравали головної ролі. Крім полонених, в рабство потрапляли також дрібні кріпаки і ремісники внаслідок боргової кабали. Часто вони були вимушені продавати в рабство дочок, синів і самих себе в рабство. Існували торговці, які торгували рабами у великих масштабах і таким чином створювали процвітаючі підприємництва.

Боргова кабала вела до тимчасового рабства, і людина повинна була добре працювати щоб відробити борг з великими відсотками. Кредитор міг суворо поводитися з боржником і продавати його іншій людині. Оскільки в тяжкі часи подібним чином потрапляла в рабство велика кількість населення, в законах нерідко говорилось про обмеження боргового рабства. Зокрема, в кодексі Хаммурапі зазначається, що боржників, або їх дітей і дружину слід відпустити на четвертий рік. Перетворення вільних на рабів було також видом покарання за здійснене правопорушення. При цьому правопорушників віддавали в рабство постраждалим. Народжені діти в рабстві визнавались невільними. За часи Навуходоносора положення деякої частини рабів покращилося і вони могли ставати селянами, ремісниками і торговцями, щоб поступово заробити гроші для виплати за своє звільнення. Інколи вони отримували право укладати угоди і підписувати документи. Це правда робилось в інтересах їх господарів, яким вони повинні були віддавати свій заробіток, та невелику суму вони могли залишити все ж собі. Рабині ставали вільними коли виходили заміж за своїх власників.

В середовищі соціального шару вільних було багато прошарків – від багатих землевласників, до простих і дрібних ремісників. На верхівці вільних стояв цар зі своїми придворними, вищим чиновництвом і жрецтвом. Їм належала основна частина землі. Важливі позиції у Вавилонському суспільстві займало військо: командуючі офіцери були впливовими людьми. Хоч у цих трьох великих групах і були в сутності спільні інтереси, між ними велася постійна боротьба за владу і вплив. Престижним стало бути багатим ремісником і крупним торговцем. Значно нижче місце займали інші вільні громадяни: дрібні ремісники, торговці, селяни і орендатори, які соєю працею заробляли тільки найнеобхідніше. Хоча юридично вони були вільними, за умовами життя вони часто могли не відрізнятись від рабів, і шлях в рабство для них був не довгим. Крім цих двох великих класів у Вавилонському суспільстві існували мушкенуми. Це були напіввільні люди, прикріплені до землі чи зайняті певним ремеслом, зобов’язані платити оброк і приймати участь у військових походах. З одногу боку вони могли володіти рабами і мати власне майно, з іншого – вони були залежні від своїх правителів.

У Вавилоні, де було мало сировинних ресурсів, де тростина і глина були матеріалом найбільшого застосування, домінуючу роль посідало сільське господарство. Через несприятливість клімату досягти успішного урожаю можна було тільки завдяки відведенню води від рік за допомогою багаточисельних каналів. Це була важливою частиною ведення господарства, якою опікалися як цар, так окремо кожен господар. Існуюча у Вавилоні система зрошування за сухого клімату таїла в собі небезпеку – засолення ґрунту. З часом родючість землі знизилась. Багато сил займала також боротьба з пустинними вітрами.

Разом з полеводством вавилоняни займались і садівництвом, і професія садівника була поважною. Багато простору засаджувалося фініковими пальмами, які вирощувались для найрізноманітніших цілей. Крім пальм в садах росли інжир, гранати, груші, фісташки.

Поряд із землеробством основу господарства Вавилонії складало тваринництво. Особливе багатство власників стад складав крупний рогатий скот, який розводили в першу чергу для молока. Воли були незамінні як тягло, їх впрягали в плуг. В багатьох селах жили також свині. Їхнім м'ясом не харчувалися, воно вважалось брудним. В домашньому господарстві розводилась також домашня птиця. Для перевозки вантажів використовували перш за все ослів. Кінь з’явився відносно пізно. У всі часи найбільш великі земельні володіння були у царя. Багато землі мали також храми. Менша частина землі належала вільним селянам. Однак часто через борги вони позбавлялись її. Більшість землевласників надавали перевагу здаванню своїх ділянок селянам. За оренду платили натурою, віддаючи третю частину врожаю. Землі, які були придатними для сільського господарства, займали у Вавилоні тільки обмежену частину країни – приблизно 375 кілометрів у довжину і трохи більше 70 кілометрів у ширину. Правове положення в тваринництві було приблизно таким, як і в землеробстві. Таким воно було і в риболовстві, оскільки рибу часто розводили у спеціальних водоймах.

Надлишками продуктів землеробства і тваринництва вавилоняни широко торгували з багатьма країнами. Оскільки в їхній країні не було корисних копалин, жителі Вавилонії ще з найдавніших часів вели інтенсивний торговий обмін. Завдяки торгівлі швидко багатіли і набували важливого значення міста, через які проходили торгові канали. Вавилон вже за часи Хаммурапі став саме таким центром торгівлі. Тут отримала великий розвиток техніка купівлі і продажу, грошове і кредитне господарство. Торгували також ремісничими виробами: тканина, кераміка, прикраси, мазі, благовонії, циліндричні штампи. Завозили різну сировину, необхідну у будівництві і ремісництві. Як бачимо, торгівля стала невід’ємною частиною для економічного процвітання. Шлях торговців і подорожуючих був важким, через важку прохідність торгових шляхів і небезпечним, через напади розбійників. Часто, як транспортний засіб використовувалися річкові судна. Більшість торговців, що займались оптовою торгівлею чи возили товари у далекі краї, підкорювались царю і виконували його завдання. Храми також захищали свої інтереси і прагнули зайняти панівне положення в торгівлі.

За царським наказом встановлювались тверді ціни, які відповідали вартості срібла. В інтересах поліпшення господарського життя царі постійно прагнули до того, щоб ціни на основні продукти харчування і засоби виробництва не підіймались занадто високо. Однак фактичні ціни часто розходились з офіційними і не дивлячись на деякі зусилля правителів, росли швидше, ніж заробітна плата. Працівників наймали або на певні роботи – наприклад, на збір врожаю, – або на цілий рік. Окрім щоденного харчування, вони отримували 6 сиклів срібла в рік або й менше. Положення робітничого населення було досить тяжким. Багатство концентрувалося в руках небагатьох крупних підприємців, які диктували і заробітну плату, і ціну. Деякі банкірські доми, які переходили в спадок з покоління в покоління, відігравали важливу роль в сільському господарстві. Вони не тільки видавали кредити, не тільки купували і продавали земельні ділянки, а також сільськогосподарські продукти, але й затівали різноманітні темні афери і спекуляції.

Особливе місце в економіці посідало ремесло. З невеликого числа людей, які володіли мистецтвом виготовлення різних виробів, виросла ціла армія навчених, знаючих свою справу ремісників, що складали значну частину населення. Ремісників цінували так високо, що їм приписували божественне походження. Окремі галузі ремесла були строго організовані. Майстерні розміщувались на визначених вулицях. Ремісники певних професій були об’єднані також в цехи. Згодом великі підприємництва могли витіснити з ринку вироби дрібних ремісників. В такому випадку вони закривали свої лавки і наймались в якості робочих у більш великі підприємництва. Розвиток різних ремесел залежав перш за все від наявності у країні тих чи інших видів сировини. Тому найдавнішим і найважливішим було гончарство. Гончарі були багатосторонніми майстрами і виготовляли не тільки горшки.

До давніх і важливих ремесел належала обробка продуктів тваринництва. Вовну пряли зазвичай жінки, які жили в домі. Великі ж храми мали власний штат прядильниць. Ткацтво було в основному справою чоловіків, крім ткацтва для особистих потреб, чим займались жінки. Обробка шкір була справою окремих ремісників, в основному чоботарів, які виготовляли різноманітні товари: взуття, сумки, гаманці, мішки для побутових потреб, батоги і всякого роду ремні.

З давніх пір важливе місце посідали ремесла, пов’язані з обробкою металів. Існували плавильники, ковалі, виконавці більш грубої і більш тонкої роботи, причому серед останніх були майстри, спеціалізовані на виготовленні дорогих прикрас. Обробкою дерев займались теслярі й столярі, але так як дерева в країні було мало, з нього виготовлялись для побутових потреб порівняно небагато речей. Особливою галуззю ремесла було виготовлення луків – для війська і для багаточисельних придворних полювань.

Камінь у Вавилон завозили з інших країн. Цей матеріал був дорогим і населення користувалось тільки найнеобхіднішими кам’яними речами. Скульптори працювали майже виключно для палацу і храмів. Набагато більше справ було у різців штампів, що вирізали різні сцени, найчастіше на міфологічні теми.

Набути професію пекаря, м’ясника чи повара можна було набагато швидше ніж інші. Вони не мали настільки великого значення, бо цю ж роботу виконували жінки в домашньому господарстві.

Таким чином, вигідне географічне положення на пересіканні торгових шляхів, плодючість землі і перш за все працьовитість його жителів були основою сильних економічних позицій держави у процвітанні країни.

1.2. Релігія, наука та культура Давнього Вавилону

Вавилоняни поклонялись багатьом богам (язичництво), які мали походження ще з шумерських часів. Запозичуючи богів шумерського пантеону, вони часто змінювали їх імена, в той час як функції і призначення бога залишались не змінними.

В середині світу богів існувала ієрархія, бо пантеон богів був влаштований за образом земного суспільства. Спершу на вершині ієрархії був бог Ану – бог неба, грізний і караючий, людям важко завоювати його прихильність. Згодом місце Ану посів його син Енліль – «Владика-вітер», він мав таблиці долей і міг передбачити долю світу – завдяки цьому йому були підвладні і родючість землі, і долі людей. Йому також підкорялись руйнівні природні сили. Це він, за віруваннями вавилонян, наслав на них «всесвітній потоп». Тому Енліль так само як і Ану, уявлявся грізним і караючим богом.

Протилежним йому був бог Еа (Енкі) – син Енліля, бог підводного світу. Оскільки давні вавилоняни вірили, що мудрість перебувала в глибині води, то вони вірили, що саме йому вони зобов’язані всіма своїми знаннями.

Між названими богами був поділений світ. Ану належали повітря і небо, Енлілю – земля, а Еа – вода. Вони утворювали першу складену жерцями і занесену в списки божественну тріаду. Другу тріаду складали бог сонця Шамаш, бог місяця Сіна і богиня Іштар. Місяць сприймався давніми вавилонянами як дружелюбне небесне тіло, до якого вони відносились ледь не з більшою повагою, ніж навіть до сонця, яке майже цілий рік надсилало на землю палючі промені. Місяць – батько сонця. Шамаш же був небесним суддею, який освітлював тьму вгорі та внизу. Як стверджував Хаммурапі, свої закони він отримав з рук Шамаша.

У всіх богів, яких ми назвали, за уявленнями вавилонян, були дружини. Більшість з них відігравали другорядну роль. Їм поклонялись або як помічницям своїх чоловіків, або як богиням родючості.

Всіх їх витіснила на другий план богиня Іштар, яка посідала у вавилонському пантеоні видатну роль. Вона дочка Сіна і дружина Ану. Іштар виконувала різні функції. З одного боку, як богиня любові та родючості, вона давала країні процвітання. З іншого боку, вона вважалась богинею війни і поєдинків, яка йшла попереду царя-переможця. Спокусливо красива жінка, вона причаровувала чоловіків, часто накликаючи при цьому на них нещастя.

Бог Адад уособлював собою стихійну силу грози. Він був як богом явищ природи, які приносять землі родючість, так і володарем руйнівних сил природи.

Крім неба, землі і води, боги керували також підземним світом. Володарка «Країни без повернення» – богиня Ерєшкігаль (сестра Іштар). Коли бог Неграл спустився одного разу в підземелля, йому вдалось подолати Ерєшкігаль і зробити її свою дружиною. Завдяки цьому Неграл став володарем підземного світу, але він залишився пов’язаним із землею. Він уособлював деякі неприємні явища природи – палючу спеку, а також лихорадку і заразні хвороби.

Підйом Вавилону за Хаммурапі висунув на передній план Мардука, який став верховним богом вавилонського пантеону. Він витіснив Енліля і Ану з їх позицій, і вони поступилися йому владою над людьми. Сином і довіреним бога Мардука був Набу – бог писарів і покровитель мудрості та наук, а також, бог рослинності. Серед свят, найважливішим було новорічне. Воно, на думку давніх вавилонян, є важливим для існування держави. Центром святкових церемоній був храм Мардука.

Слід зазначити, що для вавилонян світ був переповнений духами і демонами. Серед них були і добрі, але більшість були злими, неприємними істотами, які накликали жах. Деякі із злих демонів вважались нижчими божествами, синами і дочками Ану. Інші ж, душами мертвеців, які піднімались з підземного світу і бродили по землі. Найнебезпечніших демонів називали «семеро злих». Кожен з них шкодив по-своєму.

Завдання жерців полягало якраз в тому, щоб поєднати в єдину картину ці багатогранні уявлення про богів. Вони виконували похоронні і святкові церемонії, різні обряди, пов’язані з лікуванням хвороб і вигнанням злих духів. Отримати допомогу богів і завоювати їх прихильність, можна було тільки виконуючи їх приписи, які мали культовий і релігійний характер.

Також одним з обов’язків жерців було віщування, багатосторонність якого давала висновки відносно усіх випадків життя і явищ природи. Дуже популярним було гадання на печінці. Так як вважалось, що бог Сонця «написав пророкування в утробі жертовної тварини», задача жерця, що мав відповідну підготовку, полягала тому, щоб зрозуміти це пророкування і роз’яснити людям. Такого роду обряди, які пов’язані з жертвоприношеннями, сприяли появі знань про будову внутрішніх органів тварин. Це мало значення для науки зоології. Але функції кожного органу вони ще ясно не знали.

Пов’язаною з віщуванням була, також, астрономія. З особливою увагою спостерігали вавилоняни зоряне небо. Високі вежі храмів робили це можливим. Вже шумери дали назви багатьом небесним тілам і розрізняли рухомі зірки і планети. Систематичне вирахування їхнього місцеположення здійснювалось шумерами перш за все для складання календаря. Для вавилонян же вивчення зоряного неба було особливо важливим з точки зору, яка відігравала значну роль у науці віщування. Рік поділявся на 12 місяців, які починались з появою молодого місяця і нараховували 29 або 30 днів. Через не співпадання між місячним і сонячним роком, до кожного шостого року додавався тринадцятий місяць. Наскільки тісно астрономія пов’язана з релігією, говорить той факт, що небо поділяється за допомогою паралельних кіл на три великі частини, які вважались сферами володіння богів – Ану, Енліля і Еа. На небо переносились і земні області, назви їх Аккад, Елам і Амурру. Одне сузір’я ідентифікувалося з містом Вавилоном. Вважалося, що щастя чи успіх в значній мірі залежить від того, чи був день благоприємним і чи знаходилась на небі щаслива зірка. Незвичайні явища в природі чи на небі вавилоняни регістрували дуже прискіпливо. Місячні і сонячні затемнення віщували нещастя, до яких приговорювали розгнівані боги. Окремим планетам приписували різноманітні функції. Марс, наприклад, вважався таким, що приносить нещастя, а Юпітер і Сатурн – щасливими і справедливими.

Медицина, так само як і астрономія, була пов’язана з магією. Лікарі підносили своє мистецтво до мудрого бога Еа і богині зцілення Гулє. Хвороби діагностували за зовнішніми симптомами. Так як лікарі не членували мертвих, у них не було цілісної уяви про внутрішні органи і походження хвороб. Вони спостерігали хвороби і описували їх в широких списках. Збудниками хвороб вони вважали виключно демонів і надприродні сили. Лікарі користувались різними інструментами, наприклад металевими трубками чи сифонами, за допомогою яких цілющі речовини вводились в організм. Лікарі робили і операції, але тоді їх розглядали як ремісників і рідко повідомляли про їхні успіхи. З декількох параграфів кодексу Хаммурапі видно, що проводились часті операції для лікування хвороб очей і переломів кісток. У випадку невдалої операції лікарю загрожувало тілесне покарання і навіть смерть.

Мали місце у Давньому Вавилоні й інші науки, такі як ботаніка, мінералогія, географія, історія, хімія, математика.

В області ботаніки і мінералогії вчені обмежились складанням багаточисленних переліків, у які були включені назви рослин і каменів. Рослини розглядались перш за все з точки зору використання у медицині, магії чи у повсякденному житті. Мінералогія важливої ролі не мала. У списки включали тільки ті камені, які було можна обробити.

Географія для вавилонян завжди була не більше як допоміжною наукою, яка не мала самостійного значення. Основні географічні свідчення вивчались, певне, в школах: вони були пов’язані перш за все з релігійними уявленнями про побудову світу. Земля була точним дзеркальним відображенням неба. Її уявляли у вигляді круглого диску, оточеного океаном. З гір витікав Євфрат, спускаючись з півночі на південь; вказувались також деякі міста. Сам Вавилон розміщувався в центрі диску землі. Крім цієї карти у шумер існували списки міст, рік і гір. Торгові подорожі купців і воєнні походи знайомили із все більш віддаленими каїнами, і отримані знання складались в так звані шляхові вказівники.

Історики складали синхроністичні таблиці царів Вавилонії та Ассирії, однак повністю довіряти їм не можна, так як в цих таблицях царі, що правили одночасно в різних областях, були записані один за одним. Робились також записи військових подій та важливих діянь царів. Вчені нововавилонського часу склали багаточисельні хронології, які вміщали короткий зміст історії.

Хімія була розвинена дуже слабо. Знали деякі процеси, рецепти за допомогою яких виготовляли ліки, ароматичні речовини, мазі, а також скло, штучне каміння і пасти, кольорові глазурі й металеві сплави.

Математика вирішувала практичні завдання, пов’язані з вимірюванням полей, встановленням розмірів податків і у рахуванні відсотків на майно і борги. Вавилонські математики багато досягли у зчисленні об’ємів і площин.

Дослідження та розробки, що накопичували на протязі тисячоліть науковий матеріал відбувалися не у звичайних школах, а в особливих центрах, у яких збирались найвідоміші вчені та їх найобдарованіші учні. Ці осередки науки можна назвати «науковими академіями», так як у них створювались основи всієї науки. Якщо вони існували при храмах, то головну увагу в них приділялось релігійним проблемам, і вони займались теологією, астрономією, астрологією, та перш за все магією і мистецтвом заклинання. Якщо ж ці наукові установи були незалежними чи існували при дворі, то вчені присвячували себе іншим галузям знання, наприклад математиці, геології і медицини. Однак за весь період в жодній з галузей науки не вдалось виробити загальну теорію. Отримані дані трактувались емпірично і застосовувались на практиці; їх збирали, складали перелік даних, щоб передати їх потомкам.

Не менш важливою для культури Давнього Вавилону була література, яка у давній Месопотамії досягла високого рівня розвитку. Багаточисельні твори дають уявлення про духовний світ народів, що жили на берегах Євфрату і Тигру. Більшість відомих міфів і епічних творів мають шумерське походження і спершу передавались в усній формі. Тільки в кінці ІІІ тис. до н. е. і головним чином у старовавилонський час жерці і вчені почали збирати і записувати сказання. Глибокий зміст творів шумерської літератури не застаріли і для наступних поколінь, так як у них трактувались вічно живі проблеми людства – народження і смерть, любов і боротьба. Велику роль відігравав міф про створення світу, встановленні в ньому порядку. Мислення того часу було пов’язане з релігією і багато в чому обмежене її рамками. Саме тому в більшості історій події розгортались у світі богів і героїв. Так як люди створені за подобою богів, то часто богів хвилювали ті ж проблеми що й людей. Мова міфологічних творінь відрізнялася від побутової мови використанням таких засобів художньої виразності, як повтори, порівняння і т.п. Деякі твори мали віршову форму. Вавилоняни створили власну пісню про створення світу («Енум еліш»), базуючись на деяких більш давніх сказаннях.

Певне, у деяких літературних творах знайшли відображення історичні події, наприклад розповідь про згубні діяння бога хвороб Ерри. В основі розповіді про двох великих акадських правителів покладені багаточисельні історичні факти, прикрашені легендарними подробицями. Наприклад, легенда про народження Саргона і завоювання ним царського престолу. Від подібних легенд недалеко до придворної поезії, яка оспівувала царів. Крім похвальних пісень на честь царів збереглися і окремі тексти сатиричного характеру, як, наприклад, памфлет, ініційований жерцями храма Мардука і спрямований проти вавилонського царя Набоніда. До області літературної творчості слід віднести також різноманітні сентенції, досить об’ємні твори релігійного, побутового і морального характеру. Особливо популярними були байки і діалоги. У діалогах-спорах виступали два персонажа, які прагнули перемогти один одного. Кожен з них захваляв свої переваги і діяння (діалог між тамариском і фініковою пальмою; суперечка між конем і биком). Вавилонянам приносило, певне, велике задоволення уподібнювати тварин до людей. Немало принизливих характеристик давалось свині. В коротких сентенціях формулювались загальні людські істини, подібно до того, як це робиться в наших прислів’ях. В одній сатиричній сценці зображується людина, яка завжди покірливо піддакує вищій, ніж вона, за положенням («Діалог Господаря та Раба»).

Про художнє мистецтво Вавилонської держави відомо небагато (через неоднократні його руйнування, погані умови зберігання міді і бронзи і т.д.). Відома стела царя Хаммурапі з висіченими на ній законами і зображенням царя перед божеством (богом сонця, від якого він нібито отримав ці закони) була знайдена в Сузах. Вона має схожість із стелою царя Ур-Намму. Багато глиняних статуеток особистих божеств масово виготовлялись за допомогою заготовок.

Та є інша лінія в старовавилонському мистецтві, що представляється групами штампів, явно продовжуючи акадські традиції в тематиці й композиції сцен, а також невеликими теракотовими рельєфами. Серед сотні грубих ідолів виділяються рельєфні сценки, певне також пов’язані з культом.

Закінчуючи перший розділ, можна зробити висновок, що Вавилон був великою і могутньою державою, яка змогла протриматись більше 2000 років. Його внесок не можливо недооцінювати. Його досягнення та ідеї увібрали в собі подальші культури (грецька, християнська). Однією з основних культурних сфер є етика. Тож другий розділ присвячено їй.

Розділ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ ДАВНЬОГО ВАВИЛОНУ

2.1. Аналіз літератури за темою дослідження

В дослідженні етичних поглядів вавилонян, мені доводилось в основному опиралась на книги з історії і першоджерело «Закони царя Хаммурапі». Практично вся використана література написана за часів СРСР. Сучасна інформація про дослідження Вавилону загалом, мені не зустрілась. А про етику, тим більше.

У написанні першого розділу була в основному використана книга Е. Кленгеля-Брандта «Путешествие в Древний Вавилон» (переклад з німецької). В ній охоплені всі відомі аспекти життя давніх вавилонян. В іншій роботі Кленгеля-Брандта – «Вавилонская башня», в основному йдеться про архітектуру і призначення різних споруд, тому в курсовій роботі вона використовувалась менше. Я побачила, що в них не відчувається того ідеологічного навантаження, як в тих, що були написані у радянські часи (наприклад, в «Очерке истории древнего востока» В.С. Воробйова-Десятовского). Цікава інформація про вавилонську літературу і філософію наведена в «Истории древнего мира» за ред. І. М. Дьяконова, В. Д. Нєровной, І. С. Свєщицької.

Велику цінність для курсової роботи мала стаття Л.С. Клочкова «К вопросу о вавилонской этике» (1975 р.) В ній описано стан вивченості вавилонської етики, проблеми і шляхи її подальшого дослідження. В статті розглянута також концепція гріха у Вавилоні та аналіз деяких літературних творів. На додаток до всього, автор виклав переклад всієї таблиці текстів urpu (Спалення), яка призначена для магічного ритуалу прощення гріхів.

В статті Н.О. Іоніни «Стела со сводом законов царя Хаммурапи», йдеться перш за все про правовий аспект законів. Та і взагалі, до цих законів дослідники частіше звертаються як до джерела походження права.

Для написання третього розділу, окрім «Законів царя Хаммурапі», були використані такі першоджерела: «Сказка о ниппурском бедняке», переклад Л.С. Клочкова, та «Диалог Господина и Раба» в статті Могултая «Диалог Господина и Раба – веселее, чем думали».

З метою загального ознайомлення з деякими моментами етики, були використані такі книги: «Смысл жизни» В.Г. Нємировскього, «Рыцарь и дружба. Исследования по истории морали» М.Оссовской, «Понятие морали» О.Г. Дробницкого, «Человеческая природа и нравственность. Исторический Очерк» А.Ф. Шишкина.

Основною ж опорою було першоджерело «Закони царя Хаммурапі». В оригіналі – це чорний стовп із базальту з текстом «Законів». Вони являють собою добре продумані правові норми, які викладено в логічній послідовності (згідно з предметом свого нормування).

2.2. Загальна характеристика етичних поглядів у Давньому Вавилоні

Важливим моментом як у філософських, так і у етичних вченнях Давнього Вавилону, було уявлення про богів у вигляді людей. Їм приписувались людські якості. Хоч вони і безсмертні, але могли померти, і їх доводилось воскрешати за допомогою води життя. Між богами виникали сварки, які повинен був залагодити верховний Бог. Вони не були позбавлені заздрощів, марнославства та інших людських якостей. Вони постійно намагались перехитрити один одного і зовсім не могли передбачати майбутнє.

Отримати допомогу богів і досягти їхньої прихильності можна було виконуючи певні приписи. Ці приписи торкались різних сфер життя і мали як культовий, так і моральний характер. Люди, наприклад, не повинні були здійснювати ніяких гріхів по відношенню до богів, «не їсти того, що противно богам, не пити води з нечистого посуду, не клястись іменем бога, підносячи до неба не миті руки, не сидіти перед обличчям бога Сонця, не входити в священну ділянку, а вигнанцям не слід торкатись до людей» і т. д. [11, с. 172]. Деякі з приписів пов’язані з гігієнічними розуміннями.

Заповіді про правильне в моральному понятті життя, відносяться до правил співжиття і йдуть корінням в область сімейних відносин, общинних звичаїв, прийнятої в общині поваги до старших. Ці приписи забороняли віруючим: «говорити зле, заперечувати замість ствердження, не поважати батька чи матір, ненавидіти старших братів, входити незваним в дім ближнього, наближатись до дружини ближнього, проливати кров ближнього, розсіювати єдиний рід, поставати проти керівників, бути праведним на словах і грішним в душі (курсив мій – М.Б.), вчити дурному і багато іншого»[11, c. 172].

Жерці мали великий вплив на віруючих, бо вони були посередниками між народом і всемогутніми богами. Вони знали складні ритуали і молитви і володіли таким чином, ключем до відпускання гріхів. Лише небагато людей відважувалось виражати скептичне ставлення до проголошеного жерцями світового порядку; гірке розчарування звучить, наприклад, в «Жалобі мудреця»: «Увага, мій друг, засвой мою пораду! Запам’ятай мої мудрі слова! Ціниться слово знатного – того хто навчився вбивати. Принижують слабкого, який не грішив. Свідчать на користь грішника, чиї злочини важкі. Переслідують праведного, який шукає поради у бога. Наповнюють дорогоцінним металом кишені розбійника, але спустошують насильники чулани, забираючи їжу у безпорадного. Дають владу переможцю, чия скромність притворна. Знищують убогого і вергнуть ниць слабкого. Так і мене, безпорадного переслідують вискочки!» [11, с. 176]. Ррозчарування, яке виражається в цих словах свідчить про те, що вже у І тисячолітті до н. е. з’являються сумніви до «даного богами порядку»; звичайно, це відносилось лише до невеликого кола освічених людей.

За такі слова розгнівані боги – як стверджували жерці – могли накликати не тільки хвороби, але й смерть, яка для вавилонян, що дуже любили життя, була пов’язана з багатьма страхами. Вони не вірили в продовженні щасливого життя в загробному світі, а уявляли перебування в царстві мертвих досить у моторошному світлі. Їхня філософія цінувала перш за все життєві насолоди:

«Наповнюй шлунок,

В день і ніч та будеш ти веселий,

Свято справляй щоденно,

В день і ніч грай і витанцьовуй ти!

Світлі хай будуть твої одежі,

Волосся чисте, водою омивайся,

Дивись, як дитя твою руку тримає,

Своїми обіймами радуй подругу» [11, с. 176 ].

Хоча разом з тим вавилоняни починають замислюватись над жалюгідністю такої місії людини. Про порожність і порочність людських дій говорить виразний поетичний діалог «Розмова господаря і раба». Це були перші кроки в пошуках сенсу життя. Навіть той, чий шлунок був пустим, боявся моторошного царства мертвих, і так само, як і заможний вавилонянин, молився про подовження життя. Настане день, коли «життя буде зрізане подібно тростинці» [11, с. 176], і тіло перетвориться на глину; душа ж повинна буде стати на повний шлях мук в підземному царстві. Щоб забезпечити душі померлого спокій, над його тілом повинні були бути здійснені різні церемонії.

Аккадський епос про Гільгамеша – творіння поета, який непросто поєднав між собою розрізнені шумерські казки та билини, але й ретельно продумав глибоку філософську суть. Розповідь про «Потоп», що являла собою окремий твір, органічно поєдналась з епопеєю («Епос про Гільгамеша») і, розказана від першого обличчя тим, хто єдиний пережив це лихо, виявилась емоційно діючим художнім моментом, який підкреслив, наскільки недосяжне і недоступне людині безсмертя – головна ціль подорожей Гільгамеша. Точнісінько так само кінцівка епопеї виразно підкреслює думку про те, що єдине доступне людині безсмертя – це пам'ять про її славетні та корисні справи.

Як бачимо, формально вавилонську етику можна охарактеризувати як етику позитивного евдемонізму, а світобачення – як світо- і життєстверджуюче. Однак, цьому зовнішньому оптимізму було властиве усвідомлення кінцевості існування індивіда, і це постійно кидало тінь сумніву на цінність всих людських справ і радощів:

«Тільки боги з сонцем [будуть] вічно,

А людина – відраховані її роки,

Щоб вона не робила, – все вітер!» [12, c. 116].

Однією з головних етико-філософських проблем, яка хвилювала давніх вавилонян, було питання про причину незаслужених страждань і смерть людини, яка здавалось би, не порушила ніяких божественних настанов. Цій проблемі присвячено дві аккадські поеми: «Невинний страждалець» і «Вавилонська теодицея», написані у формі діалогу між страждальцем і його другом оптимістом. Перша поема говорить переважно про біди особисті, друга про соціальні; обидві закінчуються виправданням божества, шляхи якого проголошуються невідомими.

2.3. Основні етичні поняття в розумінні давніх вавилонян

Перш ніж почати розглядати «вавилонську етику», з’являється необхідність конкретизації самого поняття – «етика». Зазвичай, під мораллю розуміють норми поведінки, а під етикою – вчення про ці норми, їх обґрунтування. Оскільки етики як науки у Давньому Вавилоні ще не було, то в даній курсовій роботі, поняття етики і моралі розділятися не будуть. Під етикою (мораллю) тут розуміється сукупність уявлень про добро і зло, основних цілей і принципів, якими людина повинна керуватись в житті, і норм, за якими повинні будуватись взаємовідносини між людьми.

Тому я піду наступним шляхом: візьму деякі давно відомі всім людям слова (добро і зло, справедливість, любов і т.д.) і спробую пояснити, що вони означали для них.

Почну з того, що вавилоняни розуміли під добром і злом. Певне, вони, та їх предки шумери, були одними з перших, хто почав задумуватись над цими поняттями і підходити до них по філософському. Певні уявлення про добро і зло, як я гадаю, були і до цього. Просто їх розуміння було інтуїтивним, чи навіть інстинктивним. Вони сприймались як безперечні істини. З оформленням людських общин в державу, в суспільстві з’являлись нові явища, утворення, форми взаємовідносин. Ці новоутворення були складнішими і дати їм характеристику, добре це чи погано стало важче. Може це через те, що зі складністю прийшла неоднозначність. Наприклад, поява рабства, приватної власності, а з нею майнових відносин була добром для одних і злом для інших. Поняття добра і зла торкались в основному земних проблем. Добро – те що приносить користь, робить життя щасливішим. Зло – те що є загрозою добробуту в житті, або його відсутність. Зло, у вигляді негативних природних явищ, хвороб, часто являлось жителям Вавилону. Може тому уявлення про нього втілилось в безліч демонів і духів, які нібито його приносять. Складається враження що містичних істот, з якими слід боротись, більше, ніж богів, котрим поклоняються, щоб досягти процвітання. Злими і аморальними вважалися ті вчинки, які посягають на добробут інших людей. Добрими ж ті, які були підтримкою, допомогою. Причому і те, і інше носило матеріальний характер, це були конкретні вчинки. В Давньому Вавилоні ще не існувало високих ідеалів. Навіть боги, як вже писалось в першому розділі, поводились як люди, поземному. А отже не було ідеалізації добра. Воно не уявлялось як щось надвисоке і недосяжне, до чого треба довго йти. Звідси, на мій погляд, добро тісно пов’язане з поняттям блага. І знову ж таки, блага земного. Воно взагалі можливе тільки на землі, бо після смерті ж всіх очікують муки в підземному царстві. Благо для вавилонян – це добробут у великій родині, добре здоров’я, гарне житло, одяг, чистота (власного тіла і речей, що їх оточують), коли вдосталь їжі, коли мирно, коли природа сприяє процвітанню господарства і праця приносить достаток. Оскільки добро пов’язане з благом, то добрими є вчинки, які допомагають людям його отримати, а злими – навпаки, ті які перешкоджають цьому, або ті, які пасивні, байдужі до горя іншого. Наприклад, в текстах urpu («Спалення»), призначених для магічного ритуалу, згадуються такі людські діяння:

«(Хто) праведного (?) переслідував (?) … робив (?)

(Хто) губив, проганяв, знищував,

(Хто) викривав, вказував, примушував схопити,

(Хто) грабував, відбирав, побуджував відбирати,

(Хто) до зла свою руку звертав» [12, с. 105].

А в текстах законів Хаммурапі, цар, говорячи про свої діяння, згадує такі:

«Я – Хаммурапі, пастир, який накопичив багатство і достаток, … турботливий попечитель Екура, … який відновив Еріду, … збагатив місто Ур, …Владика, що дарував життя Уруку, провів воду для його населення…»[7, c. 2].

Зло і добро, в свою чергу, настигнувши людину, примушують задуматись про справедливість того, що з нею відбувається. Справедливості приділялась особлива увага, бо вона була запорукою співіснування людей в державі. Про це говорить і те, що царі сильно опікались судочинством. Можна з впевненістю сказати, що все у Вавилоні трималось на справедливості, а ще точніше на вірі в справедливість тодішнього стану речей. При цьому слід звернути увагу на поняття справедливості, яке широко трактувалось і розумілось ніби правильно, але на ділі часто несправедливі речі видавались за неї. В ній самій була несправедливість. Наведу приклад із «Законів царя Хаммурапі»:

«(§ 209) Якщо людина побила дочку іншої людини і спричинила їй викидень, то вона повинна відважити 10 сиклів срібла за її плід.

(§ 210) Якщо жінка померла, повинні вбити її дочку (тобто дочку того, хто побив жінку)

<…>

(§ 213) Якщо людина побила рабиню іншої людини і спричинила їй викидень, то вона повинна відважити 2 сикля срібла.

(§ 214) Якщо ця рабиня померла, то вона повинна відважити 1/3 міни срібла.» [7, c. 17].

В цих рядках є помітними одразу ж два серйозних моменти:

1) важливість походження людини при встановленні справедливості у взаємовідносинах;

2) при реалізації принципу таліона («око за око»), та і взагалі, часто доводилось відповідати за вчинки невинним людям через своє родство зі злочинцем. Це певне тому, що вавилонська родина чимось нагадує єдиний організм.

Справедливість – це коли людина отримує відповідно до своїх дій, за заслугою. І це її розуміння було у вавилонян. Але соціальна нерівність зробила свої внески. Винагорода і покарання залежали не тільки від дій, а й від соціального положення.

Та попри все це, вавилонянам слід подякувати за те, скільки вони зробили для становлення справедливості. Вони почали визнавати її необхідність для праведного жителя Вавилону, справедливість була світочем, бажаною, підтримкою в цьому досить жорстокому світі, запорукою щасливого життя. Наприклад, в «Теодіцеї» Друг, який перечить Страждальцю, що вказує на благополуччя неправедних, говорить:

«Подивись на красеня-онагра в долині, –

Упертюха, що ниви топтав, стріла зупинить.

<…>

Що до злодія, процвітанню якому ти заздрив, –

Здоров’я його зникне скоро» [12, c. 110].

Говорячи про справедливість, не можу не згадати чесність, адже вони не можливі одна без одної. Бути чесним по відношенню до іншої людини, на мій погляд, це означає бути також справедливим. Наприклад, в суді не можливо розсудити по справедливості, якщо дають не чесні свідчення. Зміст поняття чесності можна зрозуміти з правових норм «Законів царя Хаммурапі» та інших творів. Ось як вона згадується в тексті магічного призначення «Спалення» (urpu):

«Срібло нечесне взяв, срібла чесного не брав,

<…>

Нечесний межовий знак встановив,

чесний межовий знак не становив» [12, c. 104].

Як бачимо, в цих рядках згадується не тільки те що людина зробила не чесного, а й те, чого чесного не зробила. Судячи з цього, я гадаю, що чесність для вавилонян – це спосіб життя. В твоїх інтересах бути чесним з людьми, і навпаки, в твоїх інтересах, щоб інші люди були чесними з тобою. Вона є важливою умовою життя людей в суспільстві, їх домовленістю. Може тому у давньому Вавилоні відсутність чесності каралась законом.

Переходжу до поняття любові. Про неї мені найскладніше писати і є ризик, що я не правильно зрозуміла уявлення про неї давніх вавилонян. Нічого сказаного конкретно я не виявила. Як відомо з психології, любов – це складне почуття, яке може проявлятись, в залежності від ситуації, різними емоціями. Наприклад, мати, керуючись любов’ю, може в певних ситуаціях радіти за дитину, або хвилюватись і гніватись на неї. У суспільних відносинах більше уваги приділяли повазі, доброті, чесності. Та мені здається, що вона мала місце, коли йшла мова про ставлення до рідної землі, до родини. Напевне любов ще розумілась як щось особисте. Вона може бути, а може й не бути, а от законів слід обов’язково дотримуватись. В законах Хаммурапі є такий момент:

«Якщо або придворний раб, або ж раб мушкенума взяв в дружини

дочку повноправної людини…» [7, c. 15].

Може це говорить про існування любові, як пристрасного почуття, яке важко пояснити раціонально. Адже якось не вигідно одружуватись з рабом.

Звичайно, примусити любити не можливо, а от примусити чинити так, як ти чинив би коли любив, можна. Не можна сказати, що її окриляли, приписували щось високе. Зосереджувались більш на фактичній її стороні. Хоча певне, не були позбавленими щастя випадки, коли поряд з обов’язком поруч йшла любов. Що стосується богів, то як мені здалось, вавилонянину краще б не тільки поважати їх, а й любити. Тобто мати по відношенню до них позитивно офарбоване ставлення. Існував вираз «любов богів» – прихильність і бажання допомогти об’єкту їхньої любові.

Протилежністю любові є ненависть і породжена нею жорстокість. Про неї я можу сказати, що вона переслідує сама себе, будучи впряжена в законі зі справедливістю. Тобто жорстокі вчинки людей караються з тією ж, або навіть більшою жорстокістю, визначеною моральними нормами чи законом. Тож це поняття можна трактувати двояко. Жорстокість є аморальною з одного боку, і справедливим засобом покарання з іншого. Особисто я гадаю, що людина має право чинити зло іншій людині тільки в тому випадку, коли вона сама хоче, щоб це зло робили їй. Якщо вона жадає і вважає за щастя бути жорстоко побитою, то вона може побити іншу людину. (Не варто, звісно, сприймати буквально, бо те, що хоче один, може не хотіти інший. Та принаймні для самої людини тільки такого роду мислення може бути виправданням). Звичайно ж ніхто такого не хоче, хіба божевільні, а отже поводитись так з іншим не припустимо. Це поняття займало багато місця в етиці Вавилону. Та це й не дивно, зважаючи на їхнє важке життя, за яке слід постійно боротись. Уявлення про жорстокість починається з пізнання її в суворих природних умовах (які згадувалися в першому розділі) і втілюється у своєрідному світогляді вавилонян (наявності безлічі демонів у релігії, цінування земних насолод). І так само, як вони долали жорстокість оточуючого світу, роблячи все можливе для покращення життя, вавилоняни завзято боролись з нею в суспільстві. Вони демонстрували жорстокість злочинцям, які певне не відчули її повною мірою, і тому дозволяють собі чинити аморально:

«(§ 197) Якщо людина переломила кістку іншій людині,

то повинні переломити їй кістку» [7, c. 17].

Тобто дотримувались принципу таліону – «око за око, зуб за зуб». Якраз цей принцип таліону слід віднести до дійсно існуючих вавилонських понять. Але він стосувалося лише рівних, тому в законнику був певний відхід від цього принципу.

Є ще одне поняття, яке необхідно віднести до існуючого в часи Давнього Вавилону – ордалія. Ним називають процес входження жінки в річку, щоб довести що вона не зраджувала своєму чоловікові. Якщо вона потоне, це означає її вину, якщо ні, то жінка чиста:

«(§ 132) Якщо на жінку людини був простертий палець з приводу іншого чоловіка, але вона не була схоплена при лежанні з іншим чоловіком,

то заради свого чоловіка вона повинна погрузитись в річку» [7, с. 13].

Яке місце усі ці поняття мали в етичних ідеях «Законів царя Хаммурапі», буде розкрито в наступному підрозділі. Особлива роль в цих законах належить поняттю та ідеї справедливості.

2.4. Основні етичні ідеї «Законів царя Хаммурапі»

Чорний стовп з базальту з текстом «Законів» був знайдений в 1901-1902 рр. французькими археологами в Сузах (столиці Давнього Еламу). Вони були написані царем-переможцем того часу – Хаммурапі в 1755 р. до. н.е.

Ці закони, покликані навести лад в країні, створені на основі етичних ідей того часу. Та не всі вони є в законах. Деякі етичні ідеї не потребували строго правового підкріплення, бо вони розумілись самі собою і набули статусу звичаю. Такою була, наприклад, ідея про не вбивство, за недотримання якої карали згідно традиції.

«Закони царя Хаммурапі» можна умовно поділити на такі групи: 1) про неправду; 2) про крадіжку; 3) про економічні відносини; 4) про сімейні та пов’язані з ними майнові відносини; 5) про соціальні відносини. Кожна з груп законів втілює в собі певну етичну ідею.

Тож почнемо з першої групи законів, які допоможуть нам зрозуміти суть ідеї про неправду.

«(§ 1)Якщо людина клятвено звинуватила іншу людину, кинувши на неї звинувачення у вбивстві, але не довела його, то обвинувач її повинен бути вбитий» [7, c. 4].

Таким чином попереджаються випадки наклепу з ціллю власної вигоди. Злочини карались найчастіше смертю. Це серйозне покарання, яке не можна віддавати наліво і направо. Наведений припис примушує людей це зрозуміти і нести відповідальність за свої дії. Якщо ти йдеш на звинувачення іншої людини, знаючи чим це може для неї обернутись, і коли ти не спроможний довести вину, будь добрий, прийми покарання, на яке обрік іншого. Та все ж, є деякі нюанси, з якими не можна погодитись. Бувають випадки, коли певна людина є єдиним свідком правопорушення, єдиним так би мовити доказом. А ще плюс до того, якщо це емоційно значима ситуація для цієї людині, вона кидає звинувачення перш, ніж назбирає докази. І коли виявляється що їх недостатньо, доводиться платити за це життям. Однак я припускаю, що можу помилятись у вищесказаних судженнях, бо не знайома детально з судовими процесами Давнього Вавилону. Ще хочу сказати про такий позитивний момент, що вироку судді не довіряли сліпо:

«(§ 5)Якщо суддя розібрав справу, виніс рішення і виготовив документ з печаттю, а затим рішення своє змінив, то цього суддю слід викрити в зміні рішення, яке він постановив, і позовну суму, яка була в цій справі, він повинен виплатити в дванадцятикратному розмірі; крім того, на зібранні його повинні вигнати з судейського крісла, і він не повинен повертатись і засідати з суддями в суді» [7, c. 5].

Тобто суддя в цьому прирівнювався до інших людей в процесі судочинства і не підносився занадто вище всіх. Загалом можна сказати, що дані ідеї достойно відстоюють правду.

В наступній групі законів про крадіжку, втілені етичні ідеї, які покликані врегулювати цивільно-майнові відносини. Актуальність в цьому загострилась внаслідок сильної приватної нерівності, збільшення кількості убогих. Такий вид злочину сприймався суспільством не тільки аморальним, а й принизливим. Напевно причиною цього є те, що крали найчастіше нижчі шари суспільства, які не дуже були в повазі. Крадучи ти автоматично опускаєшся до їх рівня. Звісно, верхні шари чинили цей злочин ще в більшому масштабі. Просто робили це замаскованим способом. Наприклад, жерці створили цілу систему жертвоприношень, які самі ж і «поїдали»[11, c. 173]. Проаналізуємо наступну правову норму:

«(§ 7)Якщо людина купила з рук сина людини чи раба людини або срібло, або золото, або раба, або рабиню, або вола, або…, або щоб то не було без свідків чи договору, чи прийняла на зберігання, то ця людина – злодій, вона повинна бути вбита» [7, c. 6].

Такого роду ідеї є дуже цінним досягненням етики Давнього Вавилону. Відповідно до них, люди починають буди передбачливими і вчаться дбати про свої права. Цей та інші подібні приписи покликані уникнути непорозумінь і викорінюють незаконність суспільних взаємовідносин. Вони вчать розумно керувати своїми справами і перешкоджають процвітанню неправди. Як бачимо, в своїх роздумах я, чесно кажучи випадково, знайшла взаємозв’язок даної ідеї з ідеями про правду. Та й справді, крадіжці часто необхідна допомога брехні. Не можу не навести ще одну правову норму з законів Хаммурапі:

«(§ 23)Якщо грабіжник не був схоплений, то пограбована людина може показати перед богом все, що пропало, а община і староста, на землі і території яких було здійснене пограбування, повинні

відшкодувати все, що в нього пропало» [7, c. 7].

Ця норма (ідея) є взірцем порядного і високоморального суспільства. По-перше, його член відчуває себе захищеним від подібних втрат. Взагалі у Вавилоні переважають індивідуальні тенденції, а тут помічається соціальна єдність. Суспільство бере на себе відповідальність за те, що не змогло повністю викорінити цей вид злочину (як шляхом виховання, так і шляхом викриття злочинця).

Переходжу до законів в соціально-економічній сфері. Спробую відшукати в них моральні ідеї. Вигідне положення було у великих землевласників. Закон був більше на стороні того, хто володіє землею, ніж того, хто на ній трудився:

«(§ 45)Якщо людина віддала своє поле пахарю за орендну плату і отримала орендну плату за своє поле, а за цим Адад побив поле або ж водою змило врожай, то збиток – на пахарі» [7, c. 9].

Звісно, є деякі норми, які полегшують становище землеробів. Та все ж, ці рядки, на мою думку, найкраще показують етичну картину економічних відносин Давнього Вавилону. До такого стану речей у мене особисто негативне ставлення. Позабирали землі, та й користуються тим що людям треба щось їсти. Чомусь така етична доброчесність (якщо її так можна назвати), як працьовитість, завжди вітається, та часто має низьку ціну. В суспільстві є багато людей, які роблять дуже важливу (можна сказати важку і брудну) справу для його існування. Вони, можна сказати, віддають себе в жертву. Може тому вони мало в повазі, що є жертвами суспільної справи. А може й тому, що людям важко бути вдячними. Гадаю, що краще перенести ці роздуми до третього розділу моєї роботи. Хочу навести ще одну важливу на мою думку цитату:

«(§ 109)Якщо шинкарка, в будинку якої збирались злочинці. Не схопила цих злочинців і не привела їх в палац до влади, то ця шинкарка повинна бути вбита» [7, c. 11].

Не знаю, чому тут говориться саме про шинкарку, та якщо упустити цей момент, то ця ідея сильно обмежує дії злочинців. Люди стають зобов’язаними боротись з ним, а вони, в свою чергу, змушені боятись людей. Тож коли вже «шинкарка» йде на гостинність до законопорушників (знаючи, що вони є такими), то це означає, що вона їх співучасник і також підлягає покаранню.

Що стосується сімейних етичних ідей і пов’язаних з ними майнових відносин, то багато місця займають правові норми про вірність чоловіка і жінки. Хоча, як відомо, було нормальним, якщо чоловік візьме собі в дружини, крім головної, ще одну – рабиню, яка народить йому дітей. Аморальним було насильство чоловіка над чужою дружиною чи дівчиною. Його в цьому випадку вбивали, а жінку виправдовували. Проаналізуємо таку правову норму:

«(§ 142)Якщо жінка зненавиділа свого чоловіка і сказала: „Не бери мене”, … ,і якщо вона берегла себе і гріха не здійснила, а її чоловік гуляв і сильно її принижував, то ця жінка не має вини: вона може забрати своє придане і піти в дім свого , батька.

(§ 143)Якщо вона не берегла себе, була гулящою, дім свій розоряла і принижувала свого чоловіка, цю жінку повинні кинути вводу» [7, c. 16].

Як бачимо, покарання жінки жорсткіше ніж чоловіка. Ця цитата, як і деякі інші, показує нам, що розірвання шлюбу для вавилонян було можливим. Та все ж це регулювалось судом і для цього були необхідні серйозні причини. Не припустимими є дії члена родини, які скеровані на руйнування родини, погіршення взаємовідносин в ній.

Жахливим станом речей було те, що чоловік міг віддавати через борги в рабство своїх дружину і дітей. Однак він все ж мусив також, в силу необхідних обставин (хвороби) утримувати і дбати про членів родини.

Абсурдним, на мою думку, було те, що дружина, на яку був «простертий палець» з приводу іншого чоловіка, мала так би мовити віддатись божому суду. Причиною такого припису є забобонність традицій вавилонян та їх неосвіченість.

В законах царя Хаммурапі міститься безліч правових норм про майнові відносини в родині. Те, що ця сторона сімейного життя була важливою для давніх вавилонян, доводять такі рядки:

«(§ 134)Якщо чоловіка забрали в полон, а в його домі нема що їсти, і його дружина вступить в дім до іншого, то ця жінка не має вини» [7, c. 13].

Це ще раз доводить евдемоністичну спрямованість їхньої етики, а також те, що більшість населення часто опинялась в скрутному становищі. Такого роду правові норми мали важливе практичне значення, бо давали можливість жінці подбати про себе та своїх спільних з чоловіком дітей. Та й сам чоловік певне був не проти такого вчинку дружини, бо в його інтересах, щоб дітям було добре.

Завдання в матеріальному забезпеченні родини відводилось чоловіку. Це був його обов’язок.

«(§ 148)Якщо чоловік взяв дружину, а її настигла проказа, і він захоче взяти іншу, то він може взяти, але свою дружину, яку настигла проказа, він не повинен кидати, вона може жити в його будинку, який він побудував, і доки вона жива, він повинен її утримувати» [7, c. 14].

Як бачимо, у майнового аспекті родинного життя, перевага на боці жінки. Та головне те, що подібні до цієї норми закладають найважливіший моральний принцип родинного життя, який згодом, особливо сильно, розвинуло християнство: «І в радості, і в горі – завжди разом».

Надзвичайно важливим внеском в моральність було закріплення правових норм, які покликані зупинити виродження (патологію) в сексуальній поведінці. Наприклад:

«(§154)Якщо людина пізнала свою дочку, то його повинні вигнати з общини»;

«(§157)Якщо людина залягала на лоні своєї матері після смерті батька, то їх обох слід спалити» [7, c. 14].

Наприкінці тексту законів Хаммураппі наводяться норми, що стосуються різних ситуацій соціальної взаємодії. Зокрема: про тілесні пошкодження однією людиною іншої та види покарання за це; правові аспекти діяльності певного роду працівників (лікарів, цирульників, будівельників, човнярів, пастухів); про різного виду найми; про купівлю-продаж.

Етичні ідеї, стосовно лікарів, створювали важкі умови їхньої праці. В будь-який момент вони могли стати по неволі злочинцями:

«(§ 218)Якщо лікар зробив важку операцію людині бронзовим ножем і вбив цю людину, або ж він розрізав більмо у людини бронзовим ножем і виколов око людині, то йому повинні відрубати кисть руки»[7, c. 17].

Таке ставлення до даного роду праці можна пояснити тим, що медицина була слабко розвинена. Довіра до лікарів була малою. Їхню роботу продовжували виконувати жерці.

У давніх вавилонян була розвиненою ідея відповідальності за свою роботу. Наприклад:

«(§ 233)Якщо будівельник збудував людині дім і роботу свою не укріпив, і стіна впала, то цей будівельник повинен укріпити стіну за власні кошти» [7, c. 17].

Завершуючи роздуми над етичними ідеями давніх вавилонян, можна сказати, що Вавилон, не дарма означає «ворота в небеса». Трактуючи його назву з моральної точки зору, можна сказати, щовін і справді є своєрідними воротами, що відкривають шлях до вищих проявів людського буття, до розвитку етичних ідей. Вавилон – це ще не небеса. І вся етика є земною. І саме слово – «ворота», є предметним. Та відчиняються вони в «небеса». Таке розуміння вавилонської етики, на мою думку, дає найкраще уявлення про неї.

Розділ ІІІ. МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЕТИЧНИХ ІДЕЙ ДАВНЬОГО ВАВИЛОНУ В СУЧАСНІЙ ПЕДАГОГІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ, ОСОБИСТОМУ І СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ

Суспільство Давнього Вавилону, його світобачення досить сильно відрізняються від сучасних. Інша форма державного правління, інша релігія, які на теперішній час вважаються пережитком років. Мораль, як відомо, є нерозривно пов’язаною з суспільством. А отже вона слугує необхідним йому (або деяким його ведучим представникам) цілям. Тому в цілому етичні погляди давніх вавилонян, на мою думку, не придатні для нашого суспільства. Та якщо брати окремі моральні норми, то серед них можна знайти те, чого не вистачає нашому суспільству.

Вавилонська етика має свою неповторність. Саме тільки її знання дає велику користь для педагогіки, особистого і суспільного життя. Вона сильно розширює кругозір. Дає нам ще один варіант світогляду.

Що ж в цій моралі є необхідного для педагогіки? У пошуках вирішення цього питання, я звернусь до вавилонських літературних творів. Що стосується особистого і суспільного життя – до «Законів царя Хаммурапі».

Досягнення вавилонської етики краще всього зможуть сприйняти школярі старших класів та студенти вузів. Це тому, що вона потребує наявність певного досвіду, серйозного підходу, вміння аналізувати і бачити глибше. Було б добре ознайомлювати дітей з деякими літературними творами. Адже в школі вивчаються грецькі міфи, біблійні та інші легенди (деякі з них мають схожий мотив з давньо-вавилонськими творами). То чому б не ввести в зарубіжну літературу окремі достійні твори. Або хоча б почати їх видавництво, щоб вони були в шкільних бібліотеках.

Наприклад, «Казка про ниппурського бідняка», де бідняк жорстоко ображений своїм градоначальником, тричі завдяки хитрим перевдяганням зумів тричі обманути і відплати йому:

«Один наклав на мене ти тягар,

За один – відплачу тобі тричі» [13].

Її мораль не просто в необхідності вміти мстити. Героєм казки є людина, яка не маючи нічого, змогла постояти за своє право, отримати бажане (їжу, одежу) від свого ж кривдника, та ще й покарати його. Тобто, вона вчить ставати з жертви переможцем. Ця казка пробуджує відчуття справедливості, показує те, що краще не бути таким, як «градоначальник», який за свою зверхність розплачується жалюгідністю. Таку мораль казки слід донести дітям.

До ряду важливих для читання вавилонських творів слід віднести «Розмову господаря і раба», яка побудована у вигляді діалогу.

«– Раб, погоджуся зі мною!

– Так, господар мій, так!

• Здійсню ж я благодіяння для своєї країни!
• Здійсни, господар мій, здійсни! Хто чинить благодіяння для своєї країни, діяння того у Мардука в персні.  

– Ні, раб, не робитиму я благодіянь для своєї країни!

– Не роби, господар мій, не роби! Піднімись и пройди по давнім розвалинам, поглянь на черепа тих, хто жил раніше и пізніше – хто з них був злочинець, хто благочинним?» [15].

Як бачимо, раб знаходить аргументи для вчинення тієї чи іншої справи. Цей діалог має великий вплив на формування свідомості. Та з ним слід бути обережним, бо його абсурдний погляд на життя може дезорієнтувати дитячу психіку і призвести до роздумів над самогубством (а це на сьогоднішній день соціальна проблема). Тому викладання цього матеріалу повинне бути позитивно офарбованим, місцями подаватись в дотепній формі. Слід зробити акцент на тому, що людині важливо мати сенс життя, запевнити учнів у тому, що він є, дати завдання кожному подумати над цим питанням, обговорити його всім класом (групою). Тобто треба звернути увагу на те, що ще з давніх часів люди були в пошуках правильного. Необхідно підвести учнів до вибору все ж хороших благодіянь. Це допоможе в особистому житті, до питання якого я переходжу.

Вся етика Давнього Вавилону є скоріше індивідуально орієнтованою, ніж соціальною. В ній не оголошуються якісь соціальні цінності, в ім’я яких повинна жити людина. Головною соціальною умовою є не порушення індивідуальних меж іншої людини. Тому норми наведені в «Законах царя в Хаммурапі», мають одночасно особисте і суспільне значення.

Те, чого не вистачає в нашому суспільстві, міститься в змісті таких рядків, які вже наводились вище:

«(§ 1)Якщо людина клятвено звинуватила іншу людину, кинувши на неї звинувачення у вбивстві, але не довела його, то обвинувач її повинен бути вбитий» [7, c. 4].

Цього разу, хочу звернути увагу на наступну річ. У Вавилоні не можна було просто так «простерти палець» (вказувати на якісь погані, заподіяні людиною вчинки). Якщо це робилось, то на певній основі, і тоді воно мало сильний моральний ефект, вплив на іншу людину та й на все суспільство, виховуючи його. В наш же час «злі язики» караються далеко не за всіх обставин. Суспільна думка може не стільки покращити моральність людини, скільки зіпсувати їй життя. Багато людей роблять з неї зброю, бо не мають страху покарання. Буває, люди доходять до абсурду, вигадуючи про іншу людину таке, що й на голову не надінеш. Те, що більшість людей сьогодні отримують задоволення від «бруду інших», доводить хоча б те, як поводяться політики і афішуються артисти. Безліч скандалів, безглуздих сенсаційних вигадок – все це подобається людям. Вираз – «про мертвих погано не кажуть» у нас не діє. Знову ж таки, про померлих відомих людей, яких можна згадувати у хорошому світлі, розказують якісь викриваючи їх новини. Часто чесних людей на роботі чи в будь-якій групі викидають з колективу, роблять нестерпним їх співіснування. Інколи доводиться звільнятись з роботи. У селі також суспільний вплив словом втратив своє призначення, бо не у вічі кажуть що ти робиш не так, а поза спиною. Звісно, буває, що й хороше говорять, або просто правду, та в основному пліткують якісь нісенітниці. Тому вже думка людей немає такого значення. Бо якщо слухати кожного, то довго не протримаєшся.

Описана проблема, стосується безпосередньо України. Шляхом її вирішення може бути поширена можливість захисту своєї гідності в суді, як це вже практикується в США. На мою думку, це серйозна проблема. Яка може бути єдність України, її злагода, коли люди ненавидять один одного. Бачення в людині чогось доброго, заохочування її до цього має кращий виховний вплив. Адже є правило в психології: «Вказуй не на те, чого поганого людина не повинна робити, а на те, що добре в неї виходить робити». Це правило допомагає окреслити орієнтир вчинків, створює позитивну мотивацію.

Отже, щоб життя в Україні було благополучним для нас, щоб кожен відчував себе комфортно, слід починати саме з цієї проблеми.

В другому розділі було сказано про перенесення одного питання в третій. Це питання стосується проблеми не цінування людей, які виконують певний вид роботи. Приводом цього була така цитата:

«(§ 45) Якщо людина віддала своє поле пахарю за орендну плату і отримала орендну плату за своє поле, а за цим Адад побив поле або ж водою змило врожай, то збиток – на пахарі» [7, c. 9].

Не за труд свій, а за формальну власність людина мала переваги. Справа в тому, що такого роду проблеми, є й по сьогоднішній день. Є безліч людей, які виконують важливу для суспільства роботу, але отримують за це мало (двірники, вчителі, прибиральниці: особливо в державних закладах). Це, можна сказати, частина нашого менталітету. Певного виду працівники сприймаються як прислуги. Тому зараз більшість намагаються знайти собі якусь престижну роботу. Та коли всі відмовляться від деяких професій, то що буде з державою? Якщо ж усі люди «не престижних професій» відмовляться працювати за існуючих умов, і будуть вимагати поваги до себе і своєї професії і відповідного праці заробітку, тоді й заробітна плата зросте, і умови праці покращаться.

Нашому суспільству просто необхідно почати адекватно оцінювати труд. Ще наші предки говорили, що працьовитість запорука щастя, що чим більше працюєш, тим більший в тебе буде достаток. Щоб так було, виявилось не достатнім просто працювати, бо це можна робити й за дарма, як дурень, котрим всі користуються. Потрібно мати самоповагу, розуміння своєї самоцінності, а також розум. Розум тому, що він допомагає тримати життя в своїх руках, зменшує шанс бути обдуреним.

Отже, у вавилонській етиці є те, що можна наслідувати, і те, що окреслює проблеми нашого суспільства, які потребують врешті решт вирішення. Вона робить свій достойний внесок у надбання людства.

ВИСНОВКИ

Етичні погляди Давнього Вавилону носили переважно релігійний характер. Саме релігія давала обґрунтування моральних норм і стежила за їх виконанням. Слід зазначити, що в цих моральних нормах ще мало оголошувались загальносуспільні цінності. Так, в «Законах царя Хаммурапі» жодного разу не говорилось, що людина зобов’язана щось робити на благо всього суспільства. В передмові до своїх законів Хаммурапі писав, що його закони мають велике значення для встановлення порядку в державі. Люди повинні дотримуватись встановлених правових норм і не шкодити один одному.

Вавилон – велика держава, існування якої міг забезпечити міцний закон та його виконання. Щоб забезпечити останнє, застосовувалась так би мовити справедлива жорстокість. Відрубування різних частин тіла, грошові відшкодовування, кара смертю та інше, все це повинно було переконати людей у необхідності дотримання закону. Зазнаючи покарання, людина і її оточення отримують сумний досвід, який переконує її в необхідності виконання установлених законом норм.

Основні етичні поняття у Давньому Вавилоні, такі як добро, зло, справедливість, чесність, любов, жорстокість, тільки-но починали осмислюватись. Власне їхніми моральними поняттями були принцип таліону та ордалія.

Основними етичними ідеями, які можна знайти в «Законах царя Хаммурапі» є такі: про неправду; про крадіжку; про економічні відносини; про сімейні та пов’язані з ними майнові відносини; про соціальні відносини.

Кожна ідея має певне значення для сучасної психології і педагогіки. Ідея про неправду: «(§ 1)Якщо людина клятвено звинуватила іншу людину, кинувши на неї звинувачення у вбивстві, але не довела його, то обвинувач її повинен бути вбитий» [7, c. 4], наприклад, для психології може бути цікава тим, що вона здатна поставити людину в ситуацію, коли крім знання того хто винний, реальних доказів нема. Що людина робитиме в цьому випадку? Адже, якщо вона спробує довести вину злочинця, і не зможе цього зробити, то її вб’ють. З іншого ж боку дана ідея, за порушення якої слідує покарання, має виховний влив. Людина починає брати відповідальність за свої слова.

В ідеї про крадіжку: «(§ 23)Якщо грабіжник не був схоплений, то пограбована людина може показати перед богом все, що пропало, а община і староста, на землі і території яких було здійснене пограбування, повинні відшкодувати все, що в нього пропало» [7, c. 7], – йдеться про таке явище суспільної поведінки, яке становить інтерес для психології. Які мотиви примушують людину до цього вчинку (чи різні вони в бідних і багатих)? Для розуміння цієї проблеми багато дає вивчення вавилонської історії в цілому. Для педагогіки ідея про крадіжку, мабуть, ніколи не втратить актуальності. Щоб реалізувати цю ідею, в людині треба сформувати перш за все почуття власної гідності.

В ідеях про сімейні відносини інтерес для психології являє ордалія, як приклад того, до чого може дійти забобонність (до узаконення):

«(§ 132)Якщо на жінку людини був простертий палець з приводу іншого чоловіка, але вона не була схоплена при лежанні з іншим чоловіком,

то заради свого чоловіка вона повинна погрузитись в річку» [7, с. 13].

У педагогіці серед ідей, що стосуються родини особливу цінність являють ті норми, які покликані припинити сексуальні збочення (ґвалтування, інцести). У вирішенні цієї проблеми необхідна допомога також і психології.

Соціальну ідею відповідальності за свою роботу («(§ 233)Якщо будівельник збудував людині дім і роботу свою не укріпив, і стіна впала, то цей будівельник повинен укріпити стіну за власні кошти» [7, c. 17]) необхідно реалізовувати у вищих навчальних закладах, тому, що для кращого виховання майбутніх фахівців, треба щоб вони були зацікавлені у якості результатів власної праці.

Для особистого і суспільного життя важливим є те, як давні вавилоняни вели свої справи (соціально-економічні). Кожен турбувався, щоб у нього були докази в свій захист (при купівлі-продажу укладались договори, забезпечували себе свідками). Якщо сама людина турбується про надійність своїх справ, то і правосуддю легше розібратись з суттю діла.

Що стосується нашого сучасного суспільства, то тут ми маємо звісно іншу ситуацію. Тому, на мій погляд, слід застосовувати не стільки закони давніх вавилонян такими які вони є, стільки брати до уваги самі їхні принципи. Наприклад, принцип справедливості. Він у давніх вавилонян був, але в нормах закону при його реалізації поняття справедливості змінювалось в залежності від соціального становища людини. Принцип поваги дітей до батьків. На мій погляд, важливо, щоб повага до батьків йшла від серця, а не через страх покарання за неповагу, наприклад, за те, що хтось вдарив батька. Дітей треба виховувати на власному прикладі, адже вперше світ вони починають бачити нашими очима.

Отже, етичні погляди Давнього Вавилону не втратили свого значення по сьогоднішній день. В цій моралі є норми як позитивного, так і негативного значення для нас. Є те, чого нам не вистачає, і те, що нам варто запозичити. Сучасникам слід, на мою думку, пам’ятати пораду, яку дав Друг Страждальцю в «Теодіцеї»:

«Побач благе дихання богів, – і

(Все), що за рік втратив, ти відновиш в ту ж мить» [12, с. 110].

Література

1. Белявський В.А. Вавилон легендарный и Вавилон исторический / В.А. Белявский. – М: Мысль, 1971. – 172 с.

2. Ворбьев-Десятовский В.С. Очерк истории древнего востока / В.С Ворбьев- Десятовский. – Л., 1956. – 276 с.

3. Вулли Л. Забытое царство / Л. Вулли. – М.: Наука, 1986. – 168 с.

4. Гусейнов. А.А. Введение в этику / А.А. Гусейнов. – М.: МГУ, 1985. – 208 с.

5. Дробницкий О.Г. Понятие морали / О.Г. Дробницкий. – М.: Наука, 1974. – 388 с.

6. Дьяконов И.М., Магазинер Я.М. Комментарий к старо-вавилонским законам // Весник древней истории. – 1952. – № 3. – С. 262–303.

7. 3аконы вавилонского царя Хаммурапи [Электронний ресурс], 21 с. – Режим доступа: http://pstgu.ru/download/1180422238.hammurapi.pdf.

8. Иванов В.Г. История этики древнего мира / В.Г. Иванов. – Л.: Издательство Лененградского университета,1980. – 224 с.

9. История древнего мира / Под ред. И. М. Дьяконова, В. Д. Неровной, И. С. Свещицкой. – Издание трете. М.: Наука, 1989. – 470 с.

10. Кленгель-Брандт Э. Вавилонская Башня / Э. Кленгель-Брандт. – М.: Наука, 1991. – 157 с.

11. Кленгель-Брандт Э. Путешествие в древний Вавилон / Э. Кленгель-Брандт. – М.: Наука, 1979. – 259 с.

12. Клочков Л.С. К вопросу о вавилонской этике / Л. С. Клочков. // Вестник древней истории. – 1975. – №3. – С. 101–116.

13. Клочков Л.С. Сказка о ниппурском бедняке [Электронный ресурс] / Л.С. Клочков. – Режим доступа: http://ulenspiegel.od.ua/skazka-o-nippurskom-bednjake.

14. Косарев А. И. История государства и права зарубежных стран / А.И. Косарев. – М., 2002. – 464 с.

15. Могултай. Диалог Господина и Раба – веселее, чем думали [Электронный ресурс] / Молгутай. – Режим доступа: http://wirade.ru/cgi-bin/wirade/YaBB.pl?board=bibl;action=display;num=1093268601.

16. Молгутай. Вавилонская блудница: этика древнего Ближнего, Среднего Востока и Южной Азии [Электронный ресурс] / Молгутай. – Режим доступа: http://wirade.ru/babylon/babylon_bludnica.html.

17. Немировский В.Г. Смысл жизни: проблемы и поиски / В.Г. Немировский. – К., 1990. – 221 с.

18. Оссовская М. Рыцарь и дружба. Исследования по истории морали / М. Оссовская. – М., 1987., – 528 с.

19. Оппенхейм А. Древняя Месопотамия: портрет погибшей цивилизации / А. Оппенхейм. – М.: Наука, 1990. – 319 с.

20. Шишкин А.Ф. Человеческая природа и нравственность. Исторический очерк / А.Ф. Шишкин. – М.: Мысль, 1979. – 272 с.

Етичні та світоглядні погляди давніх вавилонян