Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Англії
Тема 15. Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Англії.
ПЛАН.
- Передумови, етапи та особливості англійської буржуазної революції. Проголошення республіки. Державний устрій. Реставрація монархії.
- Розвиток конституційної монархії і парламенту в XVII – XIX ст.
- Зміни в державному устрої в кінці XIX – на початку XX ст.
- Основні джерела і риси права. Англосаксонська система права та її вплив на право інших країн .
На початку XVIIст. економічний і політичний розвиток країни стримувався жорстокими середньовічними правилами й регламентаціями. Найбільш гостре невдоволення зумовила система так званих монополій. Тоді як англійська буржуазія виступала за вільну конкуренцію, монархи продовжували продавати патенти на виключне право виробництва і продаж різних товарів і виробів . Це щороку приносило короні великі доходи. На селі феодальні відносини обмежували можливість розпорядження земельною власністю.
Англійські ділові кола не влаштовувала зовнішня політика перших Стюартів, їхнє прагнення спиратись у своїй боротьбі з парламентом на католицьких монархів континентальної Європи. Яків І пішов на зближення зі старим колоніальним суперником Англії Іспанією, що викликало невдоволення купців і землевласників.
У 1625р.на престол ступив Карл І. Він успадкував абсолютиські погляди батька, який відмовився визнавати за парламентом будь-які права. Однак тепер буржуазія і нове дворянство представляли вже значну силу, з якою монархові ставало дедалі важче боротись. У 1628р. Карл І змушений скликати парламент. Парламент, зібравшись на засідання, подав королю “Петицію про право”, згідно з якою ніяких податків і зборів не можна було стягувати без згоди парламенту. Примусові позики, добровільні приношення і дари підданих королю оголошувались незаконними. Кримінальна відповідальність будь якої особи могла настати лише тоді, коли караність діяння була встановлена в законі, а покарання настало за вироком суду. Монарх втратив право діяти в обхід установленого порядку судочинства і звільняти від покарання осіб, винних у вчинені злочинів. Петиція обґрунтовувала вимоги палати общин посиланням на Хартію вольностей 1215р.
Через рік палата общин рішуче заявила, що кожний, хто стане потурати папізму, хто введе податок без згоди парламенту або візьме участь в його стягненні, буде визнаний ворогом народу, королівства, зрадником вольностей Англії. Однак король не прислухався до цього попередження і систематично порушував прийнятий закон. У відповідь на протести парламенту король розпустив його і протягом 11 років правив одноосібно.
Безпосереднім поштовхом до початку англійської буржуазної революції стало шотландське повстання 1637-1638рр., яке спалахнуло в результаті спроби англійського абсолютизму посилити контроль над Шотландією, яка зберігала повну автономію. Це повстання потягло за собою війну Шотландії з Англією.
Перший етап революції. У квітні 1640 року Карл І з метою одержання грошей для ведення війни змушений був скликати парламент, але останній не затвердив нових податків. Крім того парламент зажадав покарати найбільш ненависних королівських чиновників, знищити надзвичайні суди і припинити зловживання, вчинені королем і його урядом за роки без парламентського правління.
Тоді Карл І 5 травня 1640р. розпустив цей парламент, який увійшов в історію під назвою Короткого.
Почалася глибока політична криза, і до осені 1640 року становище короля стало критичним.
Зрозумівши, що без парламенту неможливо вийти з військової і політичної кризи, король в листопаді 1640р. скликає новий парламент, який увійшов в історію під назвою Довгого парламенту, оскільки він проіснував до 1653р. Довгий парламент відіграв значну роль у революції і став, власне, органом буржуазії і її спільника – нового дворянства в їх боротьбі з абсолютиським ладом.
Довгий парламент, який був підтриманий більшістю народу Англії, повів новий наступ проти підвалин існуючого ладу. Незабаром король змушений був санкціонувати закон, відповідно до якого парламент не міг бути розпущений інакше як за власною постановою.
Так було нанесено ряд ударів по абсолютизмі і нова буржуазія домоглася обмеження королівської влади. Одночасно були ліквідовані Зоряна палата і Висока комісія. На цьому етапі була скасована абсолютна монархія і встановлена обмежена конституційна монархія.
У Довгому парламенті до липня 1641р. було досить багато членів, які подальше продовження боротьби з королем вважали для себе небезпечним. Особливо це було видно із змісту тієї боротьби навколо обговорення так званої Великої Ремонстрації, яка була прийнята незначною більшістю в листопаді 1641р. У цьому обширному парламентському акті(204 статті) докладно перераховувалися всі зловживання королівської влади в період правління Карла І. Водночас Велика Ремонстоація містила також і ряд найважливіших положень, які визначали розвиток Англії по капіталістичному шляху: статті про свободу торгівлі і підприємницьку діяльність, про створення відповідального перед парламентом уряду, про реформу церкви. Ремонстрація означала визнання певної політичної рівноваги в країні. Тому корона вирішила перехопити ініціативу політики в свої руки, і Карл І видав декларацію про захист корони від парламенту і про збір армії.
4 січня 1642р. король прибув до парламенту у супроводі військ, щоб особисто заарештувати 5 найбільш впливових опозиціонерів. Це було сприйнято як порушення привілеїв парламенту. Переслідувані заховались під захистом лорда – мера Лондона і міщан. Після обміну деклараціями про обоюдне порушення прав, Карл І залишив столицю. В країні виникло двовладдя. Разом з королем Лондон залишили біля 100 членів парламенту, які стали засідати в Оксфорді.Розпочалась війна наказів, які розсипались на місця і короною, і парламентом. Об’єктивним виходом могла бути і стала перша громадянська війна в країні (1642 – 1646р.р.). На першому етапі війни перевага була на боці королівської армії, краще навченої і озброєної. Але в 1645р. по парламентському біллю замість традиційної міліції(ополчення графств) створювалась постійна армія з єдиним командуванням, суворим дисциплінарним статутом.
Особливістю буржуазної революції в Англії було те, що буржуазія в союзі з новим дворянством(джентрі) боролася проти монархії, старої феодальної знаті і панівної церкви. У джентрі, що стали на шлях товарно-грошових відносин, було значно більше спільного з буржуазією, ніж з феодалами.
Короля підтримували переважно економічно відсталі північні і західні графства, а також англіканська церква. За парламент стояли найбільш розвинені південно-східні та окремі промислові і торгові райони центру й півночі Англії.
Перша громадянська війна закінчилась поразкою короля і його політичного оточення. Після декількох військових поразок королівської армії Карл І втік до своїх союзників шотландців, але ті за значний грошовий викуп видали його парламенту.
Перемога в першій громадянській війні і поразка монархії стимулювали обособлення різних ідейних і політичних течій в колах парламентських прихильників.
Основна боротьба розгорнулася між групами так званих пресвітеріан і індепендентів.
Пресвітеріани виражали інтереси крупної торгово-фінансової буржуазії і верхів дворянства. Вони стояли за конституційну монархію, реформу церкви, примирення з королем і негайне закінчення революції.
Індепенденти спирались на торгову і промислову буржуазію, середнє дворянство(джентрі). Вони були прихильниками енергійного ведення війни, більш радикальної церковної реформи, а також деяких політичних і соціальних реформ, що забезпечували їм спочатку підтримку з боку не лише дрібної буржуазії, заможного і середнього селянства, але, навіть, частини сільської і міської бідноти.
І якщо в пресвітеріан була більшість у парламенті, то в індепендентів – підтримка армії на чолі з Кромвелем.
В результаті дій індепендентської армії її керівники влітку 1647р. здобули перемогу над пресвітеріанами Довгого парламенту і створили в палаті общин індепендентську більшість.
Розбіжності між різними течіями парламентської більшості наростали і весною 1648р. спалахнула Друга громадянська війна. На захист монархії піднялись головним чином шотландські аристократи – пресвітеріани, їх підтримав флот. Армія Кромвеля придушила виступи, вступила в Лондон і підтримала організований Радою офіцерів розгон монархічно налаштованих членів парламенту(близько 140). Після цього парламент став по суті знаряддям індепендентської диктатури.
Кульмінацією революції став організований по рішенню парламенту суд над королем Карлом І(січень 1649р.). В склад суду – першого у світовій історії суду нації над короною – були включені до 150 правників і членів парламенту. Судовий розгляд тривав 5 днів. В результаті Карл І був визнаний “тираном, зрадником, вбивцею і ворогом держави”. Під тиском армії і в результаті політичних змін в країні, що відбувались паралельно процесу суд виніс смертний вирок. 30 січня 1649р. в присутності багаточисельного натовпу на лондонській торговій площі Карлу І відрубали голову.
Другий етап революції. Страта короля стала заключним, формально – юридичним завершенням встановлення в Англії республіки. Слідом за процесом Палата общин 19 березня 1649р. прийняла постанову про ліквідацію палати лордів – верхньої палати парламенту члени якої не підтримали ідею суду над королем.
Акт від 17 березня 1649р. скасував королівську владу “як марну, тяжку і небезпечну для свободи, безпеки й інтересів англійської нації”. 19 травня 1649р. Англія була проголошена республікою, яка повинна управлятися “вищою владою нації, представниками народу, в парламенті при цьому не повинно бути ні короля, ні лордів”.
Верховним органом влади в Англійській республіці став парламент, що складався з однієї Палати общин. В Постанові про оголошення себе вищою владою в державі (4 січня 1649р.) Палата общин проголосила(1) визнання народного суверенітету як основи всякої влади,(2) представницьку і виборчу від общин організацію вищої влади,(3) законодавчі необмежені повноваження представників общин.
Парламент зосередив у себе практично всю повноту державної влади, включаючи організацію урядової влади, адміністрацію, керівництво армією і вищий судовий контроль.
Вища виконавча влада передавалась Державній раді(створена 7 листопада 1969р.) із 41 члена. Члени ради вибирались парламентом на 1 рік з числа військових, юристів, вчених. Формально Раді належали тільки повноваження по виконанню рішень парламенту. Фактично ж в ній і в її комітетах зосереджувалась урядова влада. Таке перерозподілення повноважень від парламенту до урядових інститутів також було своєрідною рисою нової республіки.
Політична система влади була нестабільною. В складі Довгого парламенту після 1649р. залишалось близько 80 депутатів. Більшість з них були одночасно членами Державної ради і Ради армії. Надзвичайно виросли авторитет і особиста військова влада О.Кромвеля. В цих умовах організація влади виявляла очевидне тяжіння до військово - диктаторського режиму і одноособової влади.
Третій етап революції. В 1650р. Кромвель замінив Ферфакса на посаді генерала армії, що ще більше зміцнило його позиції серед офіцерів. 20 квітня 1653р., спираючись на підтримку армії Олівер Кромвель розігнав так зване “охвістя” Довгого парламенту(усього 50 депутатів). Ця подія була початком встановлення військової диктатури.
Новий державний лад був юридично закріплений Конституцією від 13 грудня 1653р. під назвою “Знаряддя управління”, яку запропонувала Державна рада, а затвердила Рада армії.
“Знаряддя управління” встановлювало зовні республіканську, а по суті диктаторську систему влади. Законодавча влада “вільної держави Англії, Шотландії і Ірландії” зосереджувалась в подвійному інституті – парламенті і заново заснованому лорді – протекторі. Парламенту належали виключні повноваження змінювати, призупиняти, вводити нові закони, встановлювати податки. Парламент повинен був скликатись регулярно(раз в 3 роки) і самостійно, не можна було розпускати його раніше ніж після 5 місяців його роботи. Право обирати депутатів до нього надавалось особам, які володіли майном вартістю 200 фунтів стерлінгів і яким виповнився 21 рік. Парламент повинен був складатись не менш ніж із 60 членів, “відомих своєю чесністю, богобоязливих і доброї поведінки”.
Поруч із парламентом засновувалась влада лорда - протектора. Вибори на цю посаду проводились Державною радою(членів якої у кількості 15 чоловік обирав парламент). Лорд – протектор мав право затверджувати чи відхиляти закони парламенту. Він користувався практично необмеженою владою у справах управління. Протектор вважався головнокомандуючим армією, йому повністю належали права в сфері зовнішньої політики. Від його імені проводились всі призначення посадових осіб. Тільки призначення вищих посадових осіб вимагали згоди парламенту чи Ради.
Особливою статтею конституції повноваження лорда - протектора довічно закріплювались за О.Кромвелем.
Прийняття конституції і переобладнання верхів політичної системи не ліквідували протиріч між суспільством і індепендентським керівництвом. Під натиском генералітету принципи військової організації були перенесені на адміністративно – територіальний устрій. Літом 1655р. країна була поділена на 11 військових округів на чолі з генерал – майорами (тобто старшими генералами). Намісники були як би протекторами в мініатюрі і наділялись значними повноваженнями.
22 травня 1657р. Кромвель одержав право самому призначати собі наступника. Одночасно відновлювалась Палата лордів(63 лорди).
Режим протекторату був тісно пов’язаний з особою і авторитетом Кромвеля. Як тільки він помер (3 вересня 1658р.), режим потрапив в тяжкий кризовий стан безвладдя. Призначений наступником батька Річард Кромвель не зміг втримати владу і в 1659р. його змусили відректися від звання і відновити умовну республіку. Громадське невдоволення режимом індепендентів і безвладною республікою одночасно стало настільки значним, що питання про відновлення монархії і історичної конституції в країні стало предметом практичної політики.
В пошуках стабільності виходом стало представлятись повернення на престол династії Стюартів (спадкоємець престолу Карл ІІ знаходився у Франції). Відіграли свою роль і протиріччя в вищому військовому керівництві.
В цих умовах воєначальник і намісник одного з найбільших шотландських військових округів генерал Монк здійснив державний переворот. Його війська вступили в Лондон для здійснення політичного контролю над владою, а генерал попередньо встановив контакт з спадкоємцем престолу.
Парламентський конвент (в склад якого ввійшли і лорди) прийняв рішення про відновлення монархії, запрошення Карла ІІ і про пожалування йому прибутків замість конфіскованих в революцію володінь. Згідно постанови конвенту (25 квітня 1660р.) республіканський лад і парламентське єдиновладдя в Англії знищувались: “По стародавніх основних законах королівська влада в ньому належить і повинна належати королю, лордам і общинам”. У травні 1660р. Карл ІІ висадився в Англії і
в‘їхав у столицю. Монархія була відновлена.
Ще до відновлення монархії Карл ІІ підписав своєрідні гарантії своєї майбутньої політики у вигляді Бредської декларації 1660р. Корона гарантувала повне і загальне прощення всім хто на протязі 40 днів визнає новий порядок(якщо тільки не буде особливих рішень парламенту), свободу совісті в країні, а також те що спори з приводу конфіскованого в революцію майна будуть вирішуватись не інакша як із згоди парламенту. Юридично декларація поклала початок конституції нової монархії, в якій корона вже не була головною частиною парламенту, а визнавала його верховенство і право на політичні прерогативи. Король підтвердив значення Великої Хартії вольностей 1215р., Петиції про право 1628р. і Великої ремонстрації 1641р..
Практична політика нової монархії пішла цілком закономірно – по іншому напрямку. Незважаючи на гарантії прощення, був проведений суд над уцілівшими учасниками процесу над Карлом І який виніс 29 смертних вироків. Тіла головних антироялістів – Кромвеля, Айртона та ін. – були викопані із могил і підвішені. Були відновлені основи англіканської церкви.
2) Розвиток конституційної монархії і парламенту в XVII – XIXст.
Реставрація Стюартів не забезпечила тривалого компромісу між буржуазією і джентрі, з одного боку, і феодальним дворянством, з другого. Порушення Бредської декларації Карлом II, а потім і Яковом II, намагання цих монархів повернути дореволюційні порядки викликали незадоволення правлячої верхівки. А видана 1688 року на користь католиків Декларація про «віротерпимість» об'єднала і торі і вігів у боротьбі проти Стюартів. Вони звернулися до штатгальтера Голландії Вільгельма III Оранського, який був одружений з доч кою Якова II Марією, з пропозицією зайняти «вакантний» королівсь кий престол.
У грудні 1688 року Вільгельм III з дванадцятитисячним військом висадився на берегах Британії. Його підтримали буржуазія, джентрі, жителі Лондона. На бік Вільгельма перейшли міністри, члени коро лівської родини, сам головнокомандувач королівською армією Джон Черчілль. Якову II довелося тікати до Франції. Вільгельм III вступив без бою в Лондон і був проголошений регентом.
В Англії ці події дістали назву «славної революції», хоча на справді це був двірцевий переворот, у якому народні маси ніякої участі не брали. У 1689 році парламент обрав Вільгельма III Оранського і Марію на англійський королівський престол.
«Славна революція» по суті завершила оформлення компромісу між фактично панівною буржуазією і офіційно правлячою земель ною аристократією. Політична влада опинилася в руках дворян-землевласників, які повинні були підтримувати інтереси фінансової вер хівки буржуазії.
Найважливішим результатом перевороту 1689 року стало утвер дження в Англії буржуазної конституційної монархії. Причому слід мати на увазі, що своєрідною рисою Англії є відсутність конституції як єдиного документа. Англійська конституція — це сукупність кон ституційних актів і угод (прецедентів), у яких отримали закріплення основні конституційні принципи і положення, структура державно го механізму тощо. У цьому відношенні виняткового значення наби рають два конституційні акти англійського парламенту: Білль про права 1689 року і Акт про престолонаступництво 1701 року.
Білль про права визначив провідну роль парламенту в системі державних органів. У ньому було сказано: припиняти закони або виконання законів королівським повелінням без згоди парламенту незаконно; не можна робити вилучення законів королівським пове лінням; стягання зборів на користь корони без згоди парламенту не законно; набір або утримання постійного війська в мирний час інакше, як за згодою парламенту, суперечить законові. Крім цього документ стверджував, що вибори в парламент повинні бути вільними, що парламент скликатиметься досить часто, що проголошується сво бода слова, дебатів і актів у парламенті, що звернення до короля з клопотанням є правом підданих, що не допускається ні вимагання надмірних податків, ні накладання надмірних штрафів або жорстоких і надзвичайних кар. І нарешті, було сказано, що принц Вільгельм Оранський і принцеса Марія по праву повинні бути «в силу законів королівства» королем і королевою Англії, а корона після Вільгельма Оранського повинна перейти до його спадкоємців.
Як показали наступні події, питання про престолонаслідування виявилося досить складним. У дочки Вільгельма і Марії принцеси Анни не було дітей, і тому слід було вирішити, хто стане наступним монархом Англії.
Відповідь на це питання повинен був дати прийнятий парламен том 1701 року Акт про престолонаступництво, згідно з яким престол перейде, якщо нічого не зміниться, до німецьких князів Ганноверської династії. Але Акт 1701 року не тільки встановив порядок престо лонаслідування, але і містив у собі подальше уточнення прерогатив законодавчої та виконавчої влади. Так, особа, яка вступала на коро лівський трон, повинна була приєднатися до Англіканської (протес тантської) Церкви і не підтримувати ніяких зв'язків з Папою Римсь ким. Подальше обмеження королівської влади виявилося в тому, що король не мав права без згоди на те парламенту виїздити за межі Англії, що особа, яка була народжена за межами Англії, не могла бути членом Таємної ради, депутатом парламенту, займати взагалі відповідальну посаду в державному апараті, що всі акти короля потребу вали підпису відповідного міністра («міністерська відповідальність перед парламентом»). Було заборонено займати посаду в короля і бути одночасно членом парламенту. Судді, призначені короною, залиша лися на своїх постах «доки ведуть себе добре» і їх можна було змісти ти тільки за рішенням парламенту. Нарешті, король втрачав право помилування своїх міністрів, засуджених парламентом у порядку імпічменту.
Таким чином, ці конституційні акти визначили правовий статус парламенту і короля, а також сформулювали основні принципи бур жуазної конституційної монархії в Англії:
1) парламентаризм — «парламент вище корони»,
2) парламент — єдиний законодавчий орган,
3) розділення влади,
4) незмінність суддів,
5) гарантії основних свобод у парламенті (свободи слова, дебатів, виборів тощо).
Все це свідчить про те, що на зламі ХУІІ-ХУШ століть у Англії виникла буржуазна конституційна монархія з розділенням влади і зверхністю парламенту.
Подальша еволюція конституційної монархії пов'язана з глибокими соціально-економічними змінами. Англійсь ке селянство, яке так і не отримало землю у власність, розшарувало ся на заможних орендарів і безземельних пролетарів — наймитів. У містах внаслідок промислового перевороту остаточно оформили ся буржуазія і пролетаріат.
Англійська буржуазія, зібравшись з силами, намагається вста новити своє політичне панування шляхом нових компромісів з ленд лордами. Цей процес супроводжувався еволюцією британської конституційної монархії, основними напрямками якої були подаль ше обмеження королівської влади, утвердження нових принципів взаємовідносин виконавчої і законодавчої влади у вигляді «відпо відального уряду». Ці зміни не були оформлені новими конститу ційними актами, а складалися в ході політичної практики у формі прецедентів.
Парламент був єдиним законодавчим органом. Його прерогати вами стали розгляд бюджету, встановлення військового контингенту і т.д. Складався парламент з двох палат. Верхня — палата лордів мала чисто аристократичний характер, бо діяло тут спадкове перство. За сідали тут герцоги, барони та інші аристократи, призначені монар хом. У нижній палаті, яка обиралась, — палаті общин, більшість на лежала джентрі, бо виборцями в графствах були фрігольдери, які отримували сорок шилінгів прибутку на рік. Пасивне виборче право за Актом 1710 року належало особам, які мали від земельної влас ності прибуток у розмірі 600 фунтів стерлінгів на рік у графствах і 300 фунтів стерлінгів у містах.
Король продовжував залишатися главою держави і був у пошані. Формально він мав досить великі права: призначав лордів і міністрів, очолював збройні сили, визначав дипломатичну діяльність і т.д. Але його влада поступово обмежувалась і він фактично перетворювався на номінального главу виконавчої влади. Перші прецеденти, що спри яли цьому, з'являються вже на початку XVIII століття. З 1707 року право оголошення війни та укладення миру переходять від короля до парламенту. Скасовується право короля відхиляти закони, прийняті парламентом. Особливо посилилися ці обмеження з 1714 року, коли після бездітної королеви Анни англійський престол переходить до курфюрстів Ганноверської династії Георга І і Георга II, які більше піклувалися про німецькі справи, ніж про англійські.
Поступово прерогативи короля концентруються в руках кабіне ту. Король Георг І (І7І4-І727 рр.) не знав англійської мови і тому перестав з'являтися на засідання кабінету. Парламент і уряд викори стовують це, створюючи ряд прецедентів: функції по керівництву кабінетом переходять до «першого міністра» короля, кабінет діє від імені «його величності», але практично самостійно. На кожному роз порядженні короля повинен стояти підпис першого міністра.
Деякий час кабінет був секретною установою: його засідання роз глядали як випадкові зустрічі. Не було бланків кабінету, печатки тощо. До кабінету входили лорд-канцлер, лорд адміралтейства, статс-секретар, міністри найважливіших відомств. Кількість членів кабінету поступово зростає: спочатку було сім, потім п'ятнадцять, шістнадцять, двадцять членів. Виникає термін «уряд його величності». Однак згадка про кабі нет в офіційних документах з'являється тільки в 1900 році.
Принципи роботи, структура кабінету формувалися в практиці його діяльності. Акти 1705-1707 років про посади відкрили міністрам можливість обиратися в палату общин. Королі намагалися підібрати такий склад кабінету, який буде користуватися довірою парламенту. Так з'явився прецедент: король доручає формування кабінету ліде ру партії, торі або вігів, яка отримала перемогу на виборах. Уже зга дувався ще один прецедент, пов'язаний з королем Георгом І, — ка бінет засідає без короля. Якщо кабінет або навіть один з його членів втрачав довіру парламенту, він повинен був у повному складі піти у відставку. У 1784 році Вільям Пітт Молодший сформував кабінет, що не отримав довіри парламенту. Він розпустив королівським указом палату общин, провів нові вибори і отримав підтримку нового складу палати. Так сформувався ще один прецедент.
Король поступово втрачав деякі свої права. Однак у глави дер жави залишалися ще дуже значні джерела влади, які давали йому можливість впливати на формування і проведення внутрішньої і зов нішньої політики країни.Формування урду,розподіл міністерських портфелів, персональний склад кабінету, конкретний вибір прем'єр-міністра — у вирішенні таких питань роль монарха була дуже значною. Король мав право знати про всі найважливіші рішення, які приймалися кабінетом. Монарха слід було інформувати про всі зміни у внутрішній політиці.Глава держави сам брав активну участь у проведенні зовнішньо-політичних акцій. Відповідно до англійської конституційної доктрини король повинен діяти за порадою своїх міністрів. Однак він мав право не давати згоди на проведення такої політики, яка, на його думку, руйнує «оазис англійської конституції».
Нарешті, слід мати на увазі, що рішення, які приймав кабінет, не мали в цей час ніякої юридичної сили. Вони отримували своє правове оформлення і втілювалися в життя міністрами корони після їх затвердження Таємною радою або шляхом видання парламентського акта. Всі члени кабінету за посадою входили до складу Таємної ради.
Колишні радники короля перетворювалися на справжніх міністрів. Але зберігалися колишні найменування, титули (статс-секретар, охоронець малої печатки, обер-камергер і т.д.). Зберігалися і колишні оклади, привілеї. Однак з'являються і справжні міністерства: внут рішніх справ, військове, торгівлі, у справах Індії. У 1855 році наказом Таємної ради були сформульовані правила комплектування чи новницького корпусу і утворена «комісія громадянської служби». Одночасно були введені кваліфікаційні екзамени, а в 1860 році — конкурс серед кандидатів на коронні посади.
Найважливішою фігурою в кабінеті був прем'єр-міністр, і саме він персоніфікував урядову політику.
Прем'єр-міністр передусім був одноосібним керівником своєї партії. Він керував роботою палати общин, брав участь у дебатах з особливо важливих питань. Під безпосереднім наглядом прем'єр-міністра проходила вся робота кабінету. Він сам визначав, які питан ня повинні розглядатися колегіально, а які належать тільки до його компетенції. Вирішальна роль належала прем'єру при формуванні кабінету. Він за згодою монарха призначав і звільняв міністрів. Гла ва кабінету головував в Імперському комітеті оборони, визначав зов нішню політику країни.
В Англії існували відмінності між міністрами кабінету та інши ми главами адміністративних відомств: прем'єр не тільки вирішував, кого ввести до складу уряду, він також визначав, хто повинен бути міністром кабінетського рангу.
Прем'єр-міністр виділяв, крім того, кількох найближчих співро бітників, з якими обмірковував свої плани. Вони складали так зва ний «внутрішній кабінет». Перша згадка про такий орган припадає на 1878 рік.
3) Зміни в державному устрої в кінці ХІХ – на початку ХХ століття.
Наприкінці XIX століття відбуваються серйозні зміни в спів відношенні законодавчої і виконавчої влади, парламенту і уряду. Парламент часто перетворюється на установу, яка реєструє волю уря ду. Тепер не законодавчий орган контролює виконавчу владу, а на впаки — кабінет отримує функції контролю. Кабінет, таким чином, стає головною ланкою державного механізму Великобританії. Тепер більшість біллей народжувалася на засіданнях уряду. Законодавча ініціатива у фінансових справах цілком переходить до уряду.
Кабінет нарівні з парламентом отримує можливість видавати пра вові акти. Така нормотворча діяльність кабінету отримала назву «деле гованого законодавства». У Великобританії воно набуло дуже великого поширення. Відсутність у країні писаної конституції усувала навіть фор мальні перешкоди розширенню законодавчих функцій уряду.
Форми делегованого законодавства були різноманітними: нака зи Таємної ради; розпорядження, накази і вказівки, спеціальні інструкції міністрів; підзаконні акти публічних корпорацій.
Таким чином, делеговане законодавство стало ще одним проявом всемогутності кабінету.
У місцевому управлінні також відбувалися змі ни. Відразу після першої виборчої реформи 1835 року в інтересах про мислової буржуазії було проведено реформу міського самоврядуван ня. Відповідно до неї управління містом передавалося виборним міським радам. У виборах цих органів брали участь усі платники податків — власники будинків і наймачі квартир, як чоловіки, так і жінки. Міська рада обирала на один рік мера міста і олдерменів.
У 1888 році була введена система самоврядування в графствах. Англія і Уельс були розбиті на 122 територіальні округи, що отримали найменування «адміністративних графств», або «графств-бургів», яки ми ставали великі міста. На чолі таких округів стояли представницькі органи — ради, яким було передано колишні адміністративні повнова ження мирових судців. Активне виборче право мали особи, що досягли двадцяти одного року, займали протягом дванадцяти місяців помеш кання або частину помешкання, а також власники земельної ділянки, яка приносила прибуток не менше десяти фунтів стерлінгів на рік.
Акт 1894 року радикально реформував управління в приходах. Тут утворювалися приходські збори, в яких брали участь усі, хто сплачував місцеві податки. Якщо кількість мешканців перевищува ла вісімсот чоловік, утворювалася приходська рада, яку обирали при ходські збори строком на один рік.
Збройні сили теж зазнали змін. В умовах широкої колоніальної експансії англійська буржуазія мала потребу не тільки в кваліфіко ваному чиновництві, але і в боєздатних армії і флоті. Постійна мо дернізація збройних сил, зростання воєнного бюджету були харак терною рисою політики правлячих кіл Великобританії..
У 1883 році був створений Особливий відділ Лондонської поліції. Його завданням стала боротьба з національно-визвольними рухами, а також з опозиційними політичними силами в самій Англії. Поліція Лондона і заснована 1874 року Ірландська королівська поліція були ударними підрозділами поліцейських формувань. Так, на кінець XIX століття в Лондонській поліції служила одна третина усіх поліцейсь ких країни.
Особливий Постійний комітет з представників судових органів і ради графства призначав головного констебля графства. Головний констебль набирав поліцейський персонал і керував ним. У містах, що мали власну поліцію, її начальник призначався міською радою. Нагляд за полісменами здійснював Комітет громадської безпеки.
Місцеві поліцейські сили Великобританії формально були авто номні. Однак, насправді вони завжди діяли під контролем міністер ства внутрішніх справ, яке видавало обов'язкові відомчі правила та інструкції, а також визначало суми, необхідні на утримання місцевої поліції.
Складна судова система Англії в 1873-1876 роках також зазна ла реформування.
Верховною судовою інстанцією Великобританії залишалася па лата лордів. У 1876 році Актом про апеляційну юрисдикцію був за снований інститут апеляційних лордів. Два апеляційних лорди по винні були засідати в палаті лордів, коли вона виконувала роль судо вого органу. Призначалися вони довічно.
Крім перевірки скарг на рішення Апеляційного суду в цивільних справах і
Апеляційного суду в кримінальних справах палата лордів виступала і як суд першої інстанції для звинувачених у криміналь них злочинах перів.
Актами, прийнятими в 1873-1875 роках, була піддана реоргані зації судова система Англії. Так, три головних суди «загального пра ва», а також Суд канцлера, Суд по заповітах, Суд по розлученнях, Суд адміралтейства, Суд казначейської палати і Апеляційний суд канц лера були скасовані. В 1875 році створився новий Верховний суд Великобританії, який складався з двох частин: Високого суду і Апе ляційного суду в цивільних справах. У свою чергу Високий суд мав такі відділення: 1) суд королівської лави; 2) суд канцлера; 3) суд за гальних тяжб; 4) суд палати шахової дошки; 5) суд у справах адміралтейства, заповітах, розлученнях. У 1881 році пройшла чергова реорганізація. У Високому суді було залишено лише три відділення: суд королівської лави, суд канцлера і суд у справах адміралтейства.
Лорд — головний суддя, призначався короною за поданням прем'єр-міністра, інші судді вищих судів затверджувалися монархом за рекомендацією лорда-канцлера.
На початку XX ст. основна боротьба між лібералами і консер ваторами розгорнулась з питання про митні тарифи. Консерватори, що були тісно зв'язані з важкою індустрією, вимагали встановлен ня протекційного мита для захисту їхньої продукції від конкурен ції з боку Німеччини. Крім того, введення тарифів підвищило б (на вигоду лендлордів) ціни на сільськогосподарську продукцію.
Представники, інших галузей промисловості, особливо тих, що працювали на експорт (наприклад, текстильної), були зацікавлені у збереженні вільної торгівлі. Особливістю британської економіки була нестача вітчизняної промислової сировини і продоволь ства для населення. Введення протекціоністського мита спричини ло б занепад більшості галузей англійської промисловості. Зберег ти вільну торгівлю треба було ще й тому, що від цього залежали низькі ціни на споживчі товари.
Конфлікт між консерваторами й лібералами виник також нав коло питання про пенсії. Особливо гострими були ці розбіжності в 1910 р. після того, як палата общин прийняла новий бюджет. Верхня палата, що була під контролем консерваторів, майже одно стайно відкинула його. Небачене в історії Англії відхилення пала тою перів бюджету ліберали тлумачили як боротьбу лордів проти народу.
Опір консерваторів став приводом для ліберального кабінету міністрів до того, щоб підготувати парламентський білль, який істотно обмежував конституційні права верхньої палати.
Акт про парламент 1911 р. встановлював, що коли фінансовий білль, який прийняла палата общин і якого надіслано принаймні за місяць до закінчення сесії до верхньої палати, не буде прийня тий нею без поправок протягом місяця, то він стає законом після затвердження його короною, навіть якщо палата перів не дасть на це згоди. На спікера палати общин покладався обов'язок посвідчу вати, що зазначений законопроект є фінансовим.
Права палати лордів були урізані і в питаннях законодавства по фінансових публічних біллях. Так, якщо протягом трьох років
послідовних сесій парламенту (не обов'язково однієї і тієї ж легі-
слатури) законопроект, який приймала палата общин, заперечувався
палатою перів, його все одно заносили до книги статутів Вели -
кобританії. Однак для цього потрібно було, щоб між другим чи -
танням білля під час першої сесії і третім його читанням на третій
сесії минуло два роки. Отже, верхня палата могла тільки затягнути
на два роки прийняття неугодного для неї закону, а не відхилити
його.
4) Основні джерела і риси права.
Буржуазне право виникає разом із становленням буржуазної держави і розвивається як логічне і пряме продовження існуючих раніше систем рабовласницького і феодального права. Від кидалися лише ті частини попереднього права, які ставали на пере шкоді економічним і політичним інтересам буржуазії. Ступінь правонаступництва буржуазного і дореволюційного права (римського, звичаєвого, міського і т.д.) була різною в окремих країнах, але ніде старі правові системи не були знищені повністю. Якась їх частина увійшла до буржуазного права, трансформувалась у його норми.
На момент свого зародження буржуазне право мало прогресивне значення, означало великий прогрес в історії людства. Воно юридично закріплювало зміну феодальних відносин більш передовими на той час — буржуазними. Утвердження права буржуазного типу супровод жувалося ліквідацією середньовічних обмежень, скасуванням станових привілеїв, феодальної залежності селянства, цехової організації і т. ін. Відкидаючи феодальний партикуляризм, буржуазне право народжува лося в усіх країнах у вигляді національних правових систем.
Центральне місце в буржуазних правових системах було відведе но особі, а тому права людини проголошувалися як невідчужувані і священні. А серед принципів буржуазного права дуже важливу роль відігравала рівність, бо юридична рівність ставала однією з основних умов функціонування самої капіталістичної системи господарства.
Не менш важливим принципом буржуазного права є свобода як складова частина і похідна свободи підприємництва, свободи торгівлі, свободи конкуренції і т.д., а також свободи політичної.
Буржуазія прагнула створити суспільство, яке базується на пра вопорядку. Вона потребувала стабільності. Тому ще одним основним принципом буржуазного права, пов'язаним не тільки із сферою здійс нення політичних і особистих прав громадян, але і сферою економі чного обороту, був принцип законності.
Процес виникнення буржуазного права, форми його утворення також визначалися характером і особливостями буржуазних рево люцій. Звідси і певна своєрідність виникнення й розвитку буржуаз ного права в окремих країнах, а також різна ступінь правонаступництва. Темпи оновлення і перебудови правової системи багато в чому залежали і від конкретних історичних умов різних країн, і від харак теру буржуазних революцій. Там, де конфлікт між інтересами бур жуазії і феодальним правом набирав найбільш гострих форм, де в боротьбу з відживаючим феодальним правопорядком активно вклю чалися народні маси, зміна середньовічної правової системи буржу азним правом відбувалася шляхом докорінного зламу старого фео дального права і натомість утвердженням нового буржуазного пра ва. Там, де революція не привела безпосередньо до політичного панування буржуазії, де буржуазія йшла до влади довгим шляхом — через компроміси з земельними власниками, — народження буржу азного права відбувалося через пристосування старих феодальних інститутів до нових суспільних відносин і буржуазне право трива лий час зберігало елементи дореволюційної правової системи.
Найбільш послідовно ці відмінності можна простежити за дво ма різними за характером революціями загальноєвропейського мас штабу— англійській і французькій, що й визначило становлення двох різних правових систем: континентальної і англосаксонської. Завдя ки тому значенню, яке мали Англія і Франція, ці системи буржуазного права набули міжнародного характеру.
Той факт, що англійська буржуазна революція ґрунтувалась і розвивалася в умовах компромісу буржуазії і нового дворянства, а тому і не була такою радикальною, як у Франції, по значився на процесі виникнення буржуазного права в Англії.
Головною особливістю англійського буржуазного права було те, що компроміс між великими землевласниками і капіталістами дістав свій прояв у наступності судових прецедентів, у збереженні феодаль них правових форм. А це привело до того, що тут старе феодальне право не було одразу знищене. Розвиток відбувався інакше — у на прямі пристосування старого феодального права до нових буржуаз них умов. Отже, проявилася та сама закономірність, що і в розвитку буржуазного державного ладу.
Це пристосування старого феодального права до нових буржуаз них виробничих відносин виявилося в тому, що стара феодальна пра вова форма зберігалась, але наповнювалася новим буржуазним змістом. Тому в Англії стало можливим залишити значну частину форм старо го феодального права, вкладаючи в них буржуазний зміст, і навіть пря мо вводити буржуазне значення під феодальне найменування.
Звідси архаїчність ряду інститутів англійського буржуазного права, своєрідна термінологія, наявність таких інститутів, яких немає в правових системах інших держав.
Своєрідність англійського буржуазного права полягає і в тому, що значна частина його інститутів сформульована не законами, а судовими рішеннями — прецедентами. Збереження судових преце дентів, феодальних юридичних форм, величезна роль судової прак тики, що користується звичаєм як джерелом права, а також норматив ними актами різних епох, — усе це надавало англійському буржуаз ному праву консервативного характеру, що проявлявся у формалізмі і рутинності.
Як наслідок англійське право і досі залишається некодифікованим, тобто тут не існує зводу діючих норм. Не знає англійське бур жуазне право розподілу на публічне право і приватне. Його джерела дуже складні (загальне право, право справедливості і статутне пра во), що створює серйозні труднощі в їх застосуванні.
В основі загального права, як і у феодальний період, лежав су довий прецедент. До того ж звернення до прецеденту не залежало від часу його виникнення. Звідси значний формалізм загального права і особлива роль судді з широкими повноваженнями судового тлума чення та застосування правових норм.
Консерватизм загального права не завжди задовольняв буржуа зію. Часто в судовій практиці конкретні справи вирішувалися всупе реч нормам загального права, з точки зору доцільності. Це завдання почала розв'язувати особлива система «судів справедливості». Саме суди справедливості і створили ті інститути права, що найдужче спри яли розвиткові буржуазних відносин.
На кінець XIX століття остаточно завершується процес формуван ня правової системи на буржуазній основі. Важливу роль у цьому ві діграла судова реформа 1873-1875 років, яка привела до об'єднання загальної системи королівських судів з судом лорда-канцлера — су дом справедливості в єдиний Високий суд, який міг рівною мірою за стосовувати норми як загального права, так і права справедливості. Тепер суддя дістав можливість користуватися будь-якими прецеден тами. У разі розбіжності перевага віддавалася нормам права справед ливості. Так у буржуазній Англії склалося єдине прецедентне право.
Парламентський акт 1854 року остаточно сформував англійську доктрину судового прецеденту і офіційно визнав обов'язковість преце дентів. Для їх застосування були встановлені спеціальні правила: 1) рішення вищих судів Англії (палати лордів, Високого суду, апеляцій ного) обов'язкові як для нижчих судів, так і для них самих; 2) вищі суди не зв'язані рішеннями нижчих судів; 3) суддям однієї інстанції реко мендується не приймати істотно розбіжних рішень; 4) обов'язкова лише та частина судового рішення, яка містить його обгрунтування.
Статутне право базувалося на законі, на парламентських актах. Його роль згодом зростала, приймалася все більша кількість парла ментських актів, які встановлювали норми права. Характерно, що вважалися діючими статути, видані ще у феодальний період. Через це статутне право Англії становить величезну кількість парламентсь ких актів, які збиралися протягом майже п'яти століть. Так, почина ючи з правління Едуарда IV (1461-1483 рр.) до 1884 року було вида но 14408 тільки парламентських законів.
Все це призвело до необхідності провадити певну модернізацію англійського статутного права. Було проведено після виборчих ре форм часткову реформу кримінального права, в ході якої було об' єднано (консолідовано) триста старих статутів в чотири закони. На кінець XIX століття консолідовані акти почали з'являтися досить часто. Розвиток буржуазного суспільства обумовив проведення спец іальних кодифікаційних робіт у межах окремих інститутів цивільного права. Так з'явилися Акт про товариства 1890 року, Акт про продаж товарів тощо. Але в цілому англійське право залишалося некодифікованим. Офіційні публікації збірок статутів в Англії, які з'явилися на початку XIX століття, — «Статути королівства» у дев'яти томах, «Переглянуті статути», не привели до суттєвої систематизації англ ійського буржуазного права.
Цивільне право. Незважаючи на таку своєрідність, англійське право втілює в собі загальні принципи, вла стиві всім буржуазним правовим системам. Так, з початку свого існу вання воно також було покликане встановити принцип необмеженої приватної власності. Але відбувалося це не так чітко, як, наприклад, у Франції.
Щодо рухомого майна капіталістична приватна власність з ши рокою свободою розпорядження закріплюється досить рано. Парла ментські акти періоду революції про промисловість відкривали широкий шлях для розвитку буржуазних виробничих відносин, ліквіду вали феодальні обмеження підприємницької діяльності і торгівлі.
Що ж до земельної власності, то тут вплив старої феодальної фор ми був значно сильнішим. Установлення буржуазних основ у праві по земельної власності проходило значно повільніше і не так послідовно.
Закони, прийняті в період революції, забезпечували передусім перетворення феодального права земельної власності на буржуазне. Так, ордонанс від 24 лютого 1646 року передбачав скасування всієї системи феодальної опіки в землеволодінні, скасував усі зобов'язан ня, що обмежували лицарські володіння, оголошував їх вільною при ватною власністю. Крім того, Довгий парламент прийняв акти про секуляризацію і продаж церковного нерухомого майна (1646 р.), кон фіскацію і продаж маєтків прихильників короля (1642 р.), продаж не рухомого майна, що належало короні (1649 р.). Умови продажу були такими, що ці землі дісталися буржуазії і новому дворянству.
Таким чином, земельні перетворення англійської революції були здійснені виключно в інтересах буржуазії і джентрі, вони сприяли зосередженню землі в руках представників цих класів. А земельне володіння переважної більшості англійського селянства — копігольд, що грунтувалося на феодальному праві, втратило будь-яку юридич ну основу і захист.
Отже, єдиного інституту власності на землю в цей час створено не було. У цивільному праві Англії, як і раніше, визнавалися такі форми обмеженої земельної власності, як фрігольд — вільне волод іння, копігольд — володіння з тривалим збереженням деяких повинностей. Існувала так звана урізана власність, за якою землю можна було передати в спадок, але не можна було продати. Було і довічне користування, коли після смерті володаря нерухоме майно поверта лося первісному власнику. Більшість великих маєтків належала їх власникам на праві майорату.
Навіть у XIX столітті, коли цивільне право Англії в цілому мало вже цілком буржуазний характер, зберігався середньовічний поділ власності на «реальну» і «особисту», що було обумовлено різними формами позовів з метою їх захисту. Так, реальними позовами захи щалася земля, родова нерухомість і титули. Розпорядження реальною власністю було обмежене певними формальностями. Особистою власністю можна було розпоряджатися вільно.
У ХУШ-ХІХ століттях великого поширення в Англії набула до вірча власність (траст), відома ще феодальному праву. Траст став гнучкою формою захисту різноманітних власницьких та інших під приємницьких інтересів. За трастом відбувається немов би розподіл власності між первинним власником майна, який засновує траст, і до вірчим власником, або управляючим, який розпоряджається майном як своїм, так і особи, на користь якої довірча власність була за снована. У 1893 році законом траст був визнаний універсальним інститутом: його можна було засновувати з будь-якою метою. Інсти тут трасту наприкінці XIX століття широко використовувався для організації інвестиційних банків, для об'єднання капіталістичних компаній з метою встановлення монополій.
Англійська буржуазія вимагала закріплення в праві «свободи договору», рівності сторін у договірних відносинах. У праві зобов' язань в Англії роль закону була більш важливою. Законодавчі акти про угоди з нерухомим майном, про векселі, про купівлю-продаж. про товариства регулювали цю дуже важливу для розвитку буржуазних відносин сферу. Але і тут давалася взнаки своєрідність англійського правового розвитку. Так, принцип свободи договору закріпився пе редусім у судових рішеннях, де говорилося про те, що «не можна обмежувати свободу договору». У формі судового прецеденту закрі пився в англійському праві і принцип обов'язкового виконання до говору, або «непорушності виконання зобов'язань». У XIX столітті була скасована особиста відповідальність боржника за невиконання зобов'язання шляхом ув'язнення його в боргову тюрму. Розвивають ся нові види договірних зв'язків: договір публічного перевезення вантажу і пасажирів, договір страхування та інші.
Своєрідність англійського права власності на землю обумовила поширення земельної оренди: довгострокової і короткострокової. Перший вид оренди практикувався при здачі землі під будівлі. Термін такого роду оренди не перевищував дев'яноста дев'яти років. Після цього будинки та споруди, збудовані на орендованій землі, ставали власністю її господаря. При короткостроковій оренді землю звичай но здавали фермерам строком на один рік. «Рівність сторін» тут була чисто формальною. Лендлорд по закінченню строку мав можливість укласти договір знов або розірвати його. А це значило, що умови договору оренди землі диктував землевласник.
Показово, ще англійське законодавство про акціонерні товари ства йшло попереду французького. Після буржуазної революції в Англії поряд із торговими компаніями почали виникати численні акціонерні товариства. Випуск акцій давав можливість збирати величезні суми грошей, відкривав для англійської буржуазії нове дже рело збагачення. Правова основа існування акціонерних компаній була створена шляхом пристосування напівфеодального інституту довірчої власності. Однак надалі стало потрібним і законодавче ре гулювання їхньої діяльності.
Біржові махінації, спекуляція й обман, якими супроводилася діяльність акціонерних компаній, змусили англійський парламент у 1720 році прийняти закон, що заборонив їх утворення без поперед нього дозволу уряду. Але незабаром акціонерні компанії дістають повне визнання. Закон 1844 року розглядав компанію як юридичну особу і вимагав її обов'язкової реєстрації та опублікування найваж ливіших даних про її діяльність. Надалі був установлений принцип обмеженої відповідальності акціонерів у межах суми акцій, що їм належать; були також визначені правила ліквідації акціонерних ком паній. Нарешті, парламентський акт 1862 року об'єднав усе законо давство про акціонерні компанії.
Законодавство 1844-1867 років про акціонерні компанії сприяло концентрації і централізації капіталу в Англії, дозволило організато рам компаній грати на підвищенні та пониженні курсу акцій, привлас нювати собі кошти держателів цінних паперів, що розорялися. Певні спроби англійського парламенту стримати ці процеси, ввести обмежен ня для маніпуляцій з цінними паперами не мали успіху.
Дуже сильною була стара феодальна форма в сімейному і спад ковому праві буржуазної Англії. Громадянський шлюб, наприклад, було введено тільки у 1836 році. Але і після того дозволявся церков ний шлюб. В обох випадках чоловік мав верховенство в сім'ї, управ ляв і розпоряджався сімейним майном (заміжня жінка дістала право розпорядження своїм майном лише в 1882 р.). У 1857 році в Англії нарешті було узаконено розірвання шлюбу шляхом розлучення.
У спадковому праві з часів революції установився на відміну від Франції принцип абсолютної свободи заповіту. Це правило поширю валося на всі види спадкового майна. При спадкоємстві за законом земельна власність переходила за принципом майорату до найближ чого родича (звичайно старшого сина). Все інше майно переходило в спадок так само, як і за континентальним правом.
Кримінальне право. В основі криміналь ного права буржуазної Англії лежало загальне право і статутне. Спро би кодифікації виявилися безрезультатними. В період революції змінювався лише зміст окремих видів злочинів. Так, у 1648 році дер жавною зрадою став визнаватися будь-який замах на «форму прав ління у вигляді республіки» або на палату общин як на верховну владу народу, за часів протекторату Кромвеля — діяння, спрямоване про ти особи і прав лорда-протектора.
Земельна аристократія і велика торгова буржуазія, які панували до виборчої реформи 1832 року, цілком задовольнялися кримінально-правовими нормами, які брали свій початок ще у феодалізмі. Зберіга лася тричленна структура кваліфікації злочинів, що склалася ще в епо ху середньовіччя: тризн (зрада), фелонія (тяжкий кримінальний зло чин), місдімінор (інші, головним чином, дрібні злочини). Ця традиційна схема лише поповнилася в XVIII столітті новими видами злочинів. Особливо зросла кількість вчинків, які кваліфікувалися як фелонія і каралися стратою. На кінець революції (1660 р.) в Англії було близь ко п'ятдесяти видів злочинів, що каралися смертною карою, а до по чатку XIX століття до них додалося ще близько ста п'ятдесяти.
Чинність норм феодального права зумовлювала особливу жор стокість покарання навіть за незначні злочини. Англійське криміналь не право було найсуворішим в Європі. В XVIII столітті смертна кара установлюється за навмисне поранення худоби, за порубку садових дерев, за підпал посівів. До смертної кари присуджувалися за поси лання листа з фіктивним підписом з метою вимагання грошей, за дрібну крадіжку грошей (більше одного шилінга) тощо. В цей час в Англії не тільки зберігалися жорстокі, чисто середньовічні міри по карання, але вводилися нові засоби залякування. Широко застосову валися і такі покарання, як виставляння біля ганебного стовпа, шма гання батогом, конфіскація майна, штрафи і т.д.
Тільки з 1816 року починається скасування варварських видів покарання. У 1823-1827 роках уряд провів серію актів, які скорочу вали застосування смертної кари. З 1826 по 1861 рік в Англії кількість злочинів, що каралися стратою, зменшилася з двохсот до чотирьох. За актом 1848 року навіть у разі «ведення війни проти короля в його королівстві» призначалася не кара на смерть, а довічне ув'язнення. У 1870 році була скасована конфіскація майна злочинця, засуджено го за фелонію. Через це різниця в покараннях за фелонію і місдімінор фактично зникла.
Відсутність кодифікації, чинність багатьох феодальних законів надавали нормам англійського кримінального права консервативно го характеру. Однак прецедентна система загального права була допустимою і легко пристосовувалася до нових буржуазних умов. Не визначеність правових норм, свобода тлумачення стала зручним зна ряддям у руках суддів для захисту буржуазних інтересів.
Наявність великої кількості статутів, які були видані в різний час і часто суперечили один одному, викликала серйозні труднощі при їх застосуванні. У зв'язку з цим парламент пішов шляхом видання «консолідованих» актів відносно окремих видів злочинів (про кра діжки, підробку документів, злочини проти особи тощо).
Таким був розвиток буржуазного права в Англії, де тривалий процес пристосування судових прецедентів, наповнення буржуазним змістом феодальної правової форми стали основним напрямом утво рення буржуазної правової системи.
29
PAGE 30
Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Англії