Проблеми та шляхи реформування фінансової системи України в умовах економічної кризи

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………. 3

Розділ 1. Теоретичні аспекти фінансової системи

Поняття та структура фінансової системи………………………. 5
1. Принципи фінансової системи…………………………………… 9
2. Правові та організаційні основи фінансової системи………….. 10

Розділ 2. Сучасний стан фінансової системи України

Побудова моделі фінансової системи України на основі системного підходу………………………………………………. 14
1. Ресурси фінансової системи і стратегія економічного зростання………………………………………………………….. 17

Розділ 3. Проблеми та шляхи реформування фінансової системи України в умовах економічної кризи

Інституційна структура фінансової системи в умовах глобальної фінансової нестабільності: теоретичні підходи та практичні реалії……………………………………………………………….. 23
1. Реформування фінансової системи України у контексті економічної кризи………………………………………………… 26
2. Державна підтримка функціонування фінансової системи України в умовах ринку………………………………………….. 32

ВИСНОВКИ……………………………………………………………... 36

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………….. 38

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми. Фінансова система є фундаментальною підвалиною цивілізації. Фінансова система – ефективне знаряддя здійснення державної політики, спрямованої на забезпечення життєдіяльності суспільства, і насамперед процесів розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту між різними верствами населення, окремими господарськими структурами й територіями, заохочення бізнесу, ділової та інвестиційної активності, мотивації до праці, підтримання рівня зайнятості, стабілізації економічного стану в державі.

Фінансова система є найважливішою ознакою незалежності держави. Тому вивчення витоків становлення і розвитку національних фінансів є особливо актуальним у період розвитку в економіці та суспільстві.

Фінансова система – це сукупність окремих її ланок, що мають особливості в створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки, певних фінансових інститутів, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб в цілому, окремих його верств населення, господарських структур, окремих громадян.

Структура фінансової системи України складається з таких елементів: державні фінанси, фінанси підприємницьких структур, централізовані та децентралізовані фонди фінансових структур, державний кредит, фінансовий ринок, страхові та резервні фонди, фінанси домогосподарств.

Сучасний фінансовий ринок в Україні ще недостатньо розвинутий. Разом з тим, він уже досяг того рівня розвитку, коли використання його можливостей може в значній мірі сприяти вирішенню ключових економічних проблем.

Для підвищення дієвості прогресивних змін, у системі необхідно терміново впроваджувати всі інші елементи фінансової і стабілізаційної політики, пріоритетними напрямками такої політики мають бути: оптимізація ефективності фінансування завдань, які належать до сфери компетенції держави та місцевої влади; розвиток страхових механізмів пенсійного забезпечення, медичного обслуговування, страхових принципів фінансування отримання вищої та спеціальної освіти тощо; заохочення комерційного кредитування суб’єктів господарської діяльності; заохочення розвитку механізмів випуску корпоративних облігацій, розрахованих як на внутрішній, так і на зовнішній ринки; цілеспрямований розвиток інститутів та інструментів фондового ринку.

Функціонування кожної зі складових фінансової системи держави можливе лише за умов чіткого законодавчого урегулювання їхньої взаємодії та якщо вони доповнюють одна одну.

Предметом даної курсової роботи є дослідження побудови моделі фінансової системи України на сучасному етапі.

Об’єктом курсової роботи виступає фінансова система України.

Метою курсової роботи полягає у дослідженні особливостей становлення та функціонування фінансової системи України.

Відповідно до поставленої мети, предмету та об’єкту постають такі завдання:

розкрити теоретичні аспекти фінансової системи;
охарактеризувати сучасний стан фінансової системи України;

– дослідити проблеми та шляхи реформування фінансової системи України в умовах економічної кризи.

Структура курсової роботи: робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Список використаної літератури містить 27 джерел.

Розділ 1. Теоретичні аспекти фінансової системи

1.1. Поняття та структура фінансової системи

Фінансова система – це сукупність окремих її ланок, що мають особливості в створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки, певних фінансових інститутів, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб суспільства в цілому, окремих його верств населення, господарських структур, окремих громадян.

Структура фінансової системи може бути розглянута на прикладі фінансової системи України, її можна представити за такою схемою:

1. Державні фінанси можна визначити як сукупність фондів фінансових ресурсів загальнодержавного призначення. За своєю структурою це дуже складна та багатопланова сфера фінансових відносин. Державні фінанси охоплюють: державний та місцеві бюджети; централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте й майнове страхування.

Також державні фінанси складаються із:

– власне державних фінансів (або федеральних фінансів, як їх часто називають у країнах із федеративним територіальним устроєм);

– регіональних (обласних) фінансів;

– місцевих (муніципальних) фінансів.

Основою цих трьох видів (чи складових) державних фінансів є відповідні бюджети: державний, регіональний і місцевий, які являють собою централізовані фонди грошових ресурсів, що знаходяться у розпорядженні відповідних територіально-адміністративних органів державного самоврядування. В Україні ми маємо дворівневу бюджетну систему, яка складається з державного та місцевих бюджетів [9, с.42].

Також державні фінанси можна поділити на централізовані та децентралізовані, причому фінансові відносини у сфері централізованих фінансів держави мають фондовий характер.

2. Фінанси суб’єктів господарювання.

Чільне місце у фінансовій системі посідають фінанси недержавного сектора економіки, тобто фінанси суб’єктів господарювання. Вони обслуговують створення валового внутрішнього продукту – основного джерела фінансових ресурсів. До цієї ланки належать фінанси як виробничої, так і невиробничої сфер, а також фінанси домогосподарств.

В цілому діяльність суб’єктів господарювання значною мірою залежить від забезпеченості фінансовими ресурсами, що, в свою чергу, визначається обсягом отриманих доходів і рівнем їх вилучення та надходження через систему зовнішніх фінансових відносин. Уданому ракурсі необхідно чітко розрізняти господарську та фінансову діяльності, метою кожної з яких, відповідно, є:

– виробництво товарів, здійснення робіт, надання послуг;

– отримання прибутку.

Зокрема, говорячи про власне фінансову діяльність підприємств, необхідно вказати, що регулювання її здійснюється:

– законодавчо в частині взаємовідносин з державою;

– на підставі угод з іншими суб’єктами, в основі яких лежать інтереси конкретного підприємства;

– статутними документами суб’єкта господарювання.

Всі види суспільного виробництва, які застосовуються суб’єктами господарювання, можна поділити на дві сфери:

– сферу матеріального виробництва, в якій власне і відбувається процес виробництва товарів, тут створюється понад 90% ВВП. І саме через це фінанси сфери матеріального виробництва становлять основу фінансової системи країни;

– сферу нематеріального виробництва, яка займається наданням послуг (мова іде про організації, заклади та установи невиробничої сфери).

Додатково слід наголосити на основних відмінностях фінансів суб’єктів господарювання (корпорацій) від державних фінансів, які полягають у наступному:

– різні джерела доходів (доходи корпорацій формуються за рахунок і внаслідок виробничої чи комерційної діяльності, а доходи держави – за рахунок податків, зборів, платежів, державних позик та емісії);

– різні напрямки здійснення видатків або ж використання доходів: корпоративні доходи використовуються переважно на закупки товарів і послуг, а державні – ще й для цілей здійснення так званих трансфертних платежів (виплата допомог при безробітті, стипендій, пільг тощо);

– доходи і видатки корпорацій формуються на добровільних засадах, а держави - в примусовому порядку на обов’язковій законодавчій основі;

– різний характер руху доходів і видатків (рух доходів і видатків у державному секторі фінансової системи здійснюється на нееквівалентних засадах, а в корпоративному секторі – на еквівалентних).

3. Сфера міжнародних фінансів – відображає рівень світового господарства і за її допомогою стає можливим визначення характеру діяльності на даному рівні національних суб’єктів господарювання та держави. Міжнародні розрахунки як ланка міжнародних фінансів характеризують переміщення цінностей між окремими країнами.

Система міжнародних розрахунків базується на валютному регулюванні, яке передусім полягає у встановленні курсів валют. Задля досягнення еквівалентного обміну необхідним є знаходження достовірного співвідношення тих чи інших валют, а внаслідок певного відхилення встановленого курсу валют від реального виникає реальна необхідність міжнародного перерозподілу доходів та існуючих фінансових ресурсів. Останній процес можна порівняти із ціновими механізмами перерозподілу, що фактично діють як на внутрішньому, так і на зовнішньому (світовому) ринках. У наш час світові проблеми, пов’язані з валютним регулюванням є досить складними, тому що встановлені курси валют надзвичайно рідко збігаються з економічними реаліями. Отже, мова йде саме про наявність певної розбалансованості фінансової системи в сфері міжнародних фінансів, що передбачає пошук шляхів до встановлення абсолютної рівноваги у даній сфері.

Ланка взаємовідносин з міжнародними політичними, економічними, гуманітарними, фінансовими та іншими організаціями характеризує формування і використання фондів фінансових ресурсів вищезазначених організацій, причому суб’єкти та характер цих взаємовідносин визначаються статутом тієї чи іншої організації.

Міжнародні фінансові інституції, як ще одна ланка міжнародних фінансів, являють собою своєрідну надбудову над сукупністю національних фінансових систем і характеризують зародження єдиної фінансової системи у напрямку світового співробітництва. У даний час ці інституції виконують, як правило, функції надання фінансової допомоги у формі кредитів країнам, що її потребують. Серед подібних інституцій можна назвати: Міжнародний валютний фонд, групу Світового банку, Європейський банк реконструкції та розвитку, Африканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку [9, с.50].

4. Фінансовий ринок як сфера забезпечення реалізації фінансових відносин охоплює кругообіг фінансових ресурсів як специфічного товару і є важливою складовою фінансової та економічної систем, оскільки фінансовий ринок є насамперед елементом фінансової системи, якому в цій системі належить особливе місце.

Головною функцією фінансового ринку є трансформація незадіяних фінансових коштів у позичковий капітал, тобто в грошовий капітал, власник якого надає його іншим особам на встановлений термін на умовах повернення з оплатою певного відсотку.

Фінансовий ринок поділяється на: грошовий ринок, ринок капіталів.

Грошовий ринок – це ринок короткострокових кредитних операцій (до 1 року). В свою чергу, грошовий ринок поділяється на:

– обліковий ринок;

– міжбанківський ринок;

– валютний ринок.

Ринок капіталів поділяється на:

– ринок цінних паперів;

– ринок середньо- та довгострокових банківських кредитів.

Ринок капіталів є найважливішим джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів для урядів, корпорацій та банків. Якщо грошовий ринок надає високо ліквідні кошти в основному для задоволення короткострокових потреб, то ринок капіталів забезпечує довгострокові потреби в фінансових ресурсах.

Інша класифікація, яка може бути застосована до фінансового ринку, базується саме на виокремленні регіональних аспектів його функціонування, а саме, розгляді національного та міжнародного фінансового ринків.

Головною функцією фінансового ринку є забезпечення процесу розподілу фінансових ресурсів в економіці. Він створює умови для вільного міжгалузевого обігу капіталів, дозволяє перетворювати нагромадження в робочі інвестиції. Виступаючи оптимальним розподільчим механізмом, фінансовий ринок сприяє зниженню витрат, що виникають в процесі руху капіталу.

1.2. Принципи фінансової системи

Побудова фінансової системи здійснюється за принципами єдності і функціонального призначення.

Принцип єдності передбачає проведення єдиної економічної і фінансової політики всіма сферами і кожною ланкою фінансової системи. При цьому кожна сфера і ланка фінансової системи здійснює відрахування певної частини фінансових ресурсів до Державного бюджету й позабюджетних цільових фондів. За рахунок цих коштів забезпечується фінансування оборони й управління, соціальний захист населення, утримання соціально-культурної сфери тощо. Значна частина фінансових ресурсів залишається суб’єктам господарювання для забезпечення їх фінансово-господарської діяльності.

Принцип функціонального призначення сфер і ланок фінансової системи виражається у тому, що в кожній з них вирішується лише їй властиві завдання. Водночас кожна ланка й сфера фінансової системи мобілізує фінансові ресурси для забезпечення централізованих заходів держави і гарантування фінансової незалежності при виконанні покладених на них функцій. Для цього вони застосовують лише властиві кожній з них методи діяльності й форми мобілізацій фінансових ресурсів [1, с.52].

Фінансова система базується на таких засадах:

– принципі розподілу фінансових ресурсів на централізовані та децентралізовані;

– принципі самостійності (кожна ланка фінансової системи країни має свої джерела формування доходів та напрями їх використання);

– принципі єдності (всі ланки фінансової системи поєднані між собою через систему фінансових відносин, які виникають з приводу формування, розподілу та використання фінансових ресурсів);

– принципі функціонального призначення ланок фінансової системи;

– принципі адміністративно-територіального розподілу фінансових ресурсів.

1.3. Правові та організаційні основи фінансової системи

Побудова ефективної фінансової системи потребує великих наукових досліджень, глибокого аналізу причин і наслідків створення та використання фондів фінансових ресурсів, впливу цих процесів на всі аспекти життя держави. У процесі функціонування фінансів виникають певні відносини між суб’єктами створення й використання фондів фінансових ресурсів [3, с.42]. Ці відносини мають свою складну структуру, де проявляються інтереси кожного із суб’єктів, значною мірою ґрунтуючись на суперечності. Гармонізація цих інтересів – величезне й складне завдання законотворчої діяльності в державі.

Правове регулювання фінансових відносин, що виникають при створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, є однією з форм управління з боку держави економічним і соціальним розвитком. Усі дії держави в сфері фінансів мають ґрунтуватися на правових актах. Ці акти виконують такі основні функції: визначають коло юридичних і фізичних осіб, на які певного часу поширюється дія правової норми; регламентують права й обов’язки юридичних і фізичних осіб щодо мобілізації та використання фондів фінансових ресурсів; є підґрунтям для вжиття відповідних заходів щодо виконання правових норм.

Суб’єктами фінансових відносин є держава, громадяни та підприємницькі структури. Усі фінансово-правові відносини виникають і припиняються на законодавчій основі. Вони можуть припинятися також у випадках, встановлених законом, наприклад, у разі сплати платежів, використання передбачених асигнувань тощо.

Правові норми, що регулюють фінансові відносини, є системою фінансового права, яка ґрунтується на конституції держави. Так, у статті 92 зазначено, що виключно законами України встановлюються державний бюджет України і бюджетна система; система оподаткування, податки і збори; засади щодо створення та функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також іноземних валют на території України; порядок утворення й погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргів; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їхні види і типи.

Питання, що торкаються фінансової системи, визначаються також у статтях 95-99, 116, 119, 143 та в деяких інших. На основі Конституції приймається низка законів, що регулюють певні сфери фінансових відносин.

Ефективне функціонування кожної із складових фінансової системи можливе за умов чіткого законодавчого урегулювання їхньої взаємодії. Разом з тим рух грошових коштів повинен бути скоординованим через управління фінансовими потоками, що забезпечується фінансовим апаратом.

Фінансовий апарат – це сукупність фінансових установ, на які покладено управління фінансовою системою держави.

Загальне керівництво фінансовою діяльністю в Україні здійснюють органи державної влади і управління [19, с.28].

Систему фінансових органів очолює Міністерство фінансів. Воно несе відповідальність за фінансове становище держави, розробку та реалізацію фінансової політики. Для оперативного керівництва створюється колегія, яку затверджує Кабінет Міністрів України.

Основні функції Міністерства фінансів:

– вироблення основ і напрямів фінансової політики держави та розроблення заходів щодо їх реалізації;

– організація бюджетного процесу, складання проекту Державного бюджету та його виконання після затвердження Верховною Радою України;

– організаційне регулювання фінансової діяльності суб’єктів господарювання через установлення правил здійснення фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності;

– організація функціонування ринку цінних паперів;

– здійснення заходів з мобілізації коштів через систему державного кредиту та управління державним боргом;

– забезпечення фінансових відносин держави з іншими країнами, міжнародними організаціями і фінансовими інституціями;

– організація і здійснення фінансового контролю в країні.

Фінансові органи державної адміністрації, а також виконкомів місцевих рад базового рівня виконують свої функції відповідно до чинного законодавства.

Управління фінансами підприємств здійснюють їхні фінансові служби. Відповідно функціонують фінансові підрозділи і на рівні міністерств та відомств, їхні повноваження дещо різняться щодо підприємств різних форм власності.

До числа органів, що здійснюють управління окремими ланками фінансової системи, належать також Державна податкова адміністрація, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Пенсійний фонд, Міжбанківська валютна біржа, Рахункова палата Верховної Ради України, їхні права та обов’язки визначаються відповідними законами.

Розділ 2. Сучасний стан фінансової системи України

2.1. Побудова моделі фінансової системи України на основі системного підходу

Системний підхід як конкретно-науковий метод має загальнонаукове значення, характеризується високим рівнем спільності та застосовується до вивчення об’єкта, передбачає розгляд, дослідження, аналіз цього об’єкта як складної системи, а також використовується для розв’язання конкретних проблем [11, с.38].

Системний підхід до дослідження об’єкта має ґрунтуватися на принципах, які повністю базуються на властивостях складної системи. Зокрема, вважається, що складну систему слід розглядати як таку, котра складається з частин, вивчати її внутрішню будову, організацію, взаємодію із зовнішнім середовищем, динамічність тощо [7, с.64].

Методологія системного аналізу включає визначення понять, що використовуються, принципи системного підходу, постановку й загальну характеристику основних проблем організації системних досліджень. Поняття «системний аналіз» і «системний підхід» доволі часто використовуються як синоніми.

Організація системних досліджень передбачає поєднання загальнонаукових методів пізнання, системотехніки, інформатики, економіко-математичного моделювання, економічної кібернетики тощо. Економічна кібернетика вивчає управління складними динамічними системами. Враховуючи те, що система – це сукупність взаємопов’язаних об’єктів, у кібернетичному розумінні системою є й автомобіль, і людина, й суспільство, між якими відбуваються такі процеси, як управління, формування, передавання, зберігання й переробка інформації. Всі ці системи мають різну кількість елементів, які взаємопов’язані та утворюють одне ціле.

Будь-яка система є складовою іншої системи й одночасно складається з певної кількості підсистем, що також можуть мати складну структуру. Наприклад, підприємство – це система, котра складається з певної кількості підсистем, тобто з таких підрозділів (цехів), як основні (виробничі), допоміжні й обслуговуючі, разом із тим воно функціонує в більшій системі – економічному, соціально-політичному й технічному середовищах.

За аналогією ієрархічність для фінансової системи щодо внутрішнього й зовнішнього середовищ (надсистем) можна представити графічно (рис. 2.1).

Рис.2.1. Фінансова система в ієрархії внутрішньо-зовнішніх відносин

Реакція системи на керівний вплив, за умови його оптимальності, своєчасності й адекватності, має відбуватися в напрямі реалізації її загальної мети. Складна система завжди перебуває у взаємодії з навколишнім середовищем, під впливом управління, її компоненти також взаємодіють.

В. Опарін, С. Мочерний виділяють для систем етапи розвитку (еволюції або життєдіяльності), які є подібними за сутністю, але мають дещо різні назви й розбіжність у останньому етапі циклу:

– зародження – становлення – оптимальний стан – конфліктний стан – кризовий стан – катастрофа – релаксація (адаптація) [15, с.57];

– виникнення – становлення – функціонування – криза – крах.

На думку Макаренко В. О., об’єктивній реальності більше відповідає такий перелік етапів розвитку системи: виникнення – розвиток – передкризовий стан – пік – криза – вихід із кризи [12, с.36].

Хоча науковці дещо по-різному визначають поняття фінансової системи, проведені порівняння й узагальнення існуючих підходів дають змогу виявити спільні риси й розбіжності.

Однією з важливих властивостей складної системи є її динамічність і відповідні характеристики останньої. Стосовно фінансової системи В. І. Міщенко та співавтори зазначають, що впровадження в нашій країні системи оцінки стійкості фінансової системи як стану динамічної системи є актуальним для всіх її учасників, але ще до кінця не розроблено методику її практичного використання, й тому потрібні подальші дослідження в цьому напрямі [16, с.25].

У свою чергу, враховуючи наведені визначення, можна зобразити структурну модель фінансової системи (рис. 2.2, додаток 1). При цьому варто наголосити, що сучасна модель фінансової системи має свою специфіку, зокрема умови діяльності фінансових інститутів на фінансових ринках, та може змінюватись унаслідок розвитку основних складових систем забезпечення [12, с.36].

Порівняльний аналіз ознак складної й фінансової систем дає змогу зазначити таке. Фінансова система України являє собою сукупність фінансових органів та інституцій, які управляють грошовими потоками, тобто порівняно відособлених підсистем, компонентів, елементів, які відображають специфічні форми й методи фінансових відносин. З точки зору системного підходу, фінансова система є відповідно організованою складною системою, функціонування кожної підсистеми якої забезпечується конкретними органами чи інституціями, склад яких може бути різним, як і розмежування функцій і повноважень між ними. Отже, фінансова система – це єдина система взаємопов’язаних органів та інституцій із сукупністю внутрішніх і зовнішніх відносин, усі складові якої мають діяти скоординовано й синхронно – для досягнення спільної мети.

Функціонування фінансової системи як одного цілого та необхідність узгодження фіскальної й монетарної політики передбачає наявність налагодженої системи управління фінансами, яка забезпечувала б належну координацію відповідних дій і заходів. Системний підхід, що передбачає застосування ряду методів із урахуванням усього комплексу системних характеристик фінансової системи України (внутрішніх, зовнішніх взаємозв’язків, динаміки, досягнення головної мети функціонування), дає змогу оцінити ефективність системи управління, а також побудувати економіко-математичні моделі фінансової системи з ієрархічною структурою, системи управління тощо.

2.2. Ресурси фінансової системи і стратегія економічного зростання

Систему фінансових ресурсів доцільно розглядати і як важливий стратегічний інструмент соціально-економічного розвитку, якщо мати на увазі масштаби, глибину та інерційність її впливу на результати суспільного виробництва і споживання. По-перше, поточні пропорції розподілу фінансових ресурсів між сферами, галузями, територіями та суб’єктами господарської діяльності, сформовані зусиллями діючого уряду на чинній законодавчій базі, мають віддалений вплив на пропорції та ефективність суспільного виробництва в середньо- та довгостроковій перспективі. По-друге, майже всі основні засоби державного фінансового регулювання збільшують масштаб економіки через ефект мультиплікації, притаманний дії фінансових чинників. По-третє, характеристики й особливості сформованого механізму фінансового регулювання впливають на пропорції споживання, заощадження та інвестування, визначаючи граничну схильність макроекономічних суб’єктів до відтворення цих функцій у наступні роки.

Потреба у перегляді економічної стратегії в Україні виникла разом із переходом до якісно нового етапу розвитку на початку 2000-х років. У результаті соціально-економічної стабілізації національне господарство досягло позитивної динаміки основних макроекономічних показників. Були здійснені, хоча й у досить суперечливій, а інколи – в деструктивній формі, базові завдання транзитивного етапу: сформувався приватний сектор економіки і базова ринкова інфраструктура, відбувалося реформування державного сектору економіки, здійснювалася лібералізація державного регулювання. Розвиток позитивних тенденцій, як і нейтралізація негативних кризових явищ, потребували цілісної загальнодержавної стратегічної програми, яка б спиралася на набутий досвід непослідовних реформ 90-х років, чітко окреслювала ресурсний потенціал національного господарства і конкретизувала пріоритети, цілі та напрями соціально-економічного розвитку в найближчі 10-15 років [5, с.134].

Усвідомлення актуальності вироблення стратегії всіма гілками влади привело до оприлюднення протягом кількох наступних років низки стратегічних документів, які радше конкурували між собою, ніж утворювали цілісну програму з однозначними стратегічними орієнтирами. Проте спільною для всіх документів була їх спрямованість на економічне зростання. Найважливішим орієнтиром стратегії ставала соціальна сфера, де необхідно було прискореними темпами ліквідувати штучне заниження вартості робочої сили, якісно перебудувати політику доходів населення, підвищити реальний рівень оплати праці та соціального забезпечення. Визначався конкретний вектор інтеграційних процесів України у напрямі Європейського Союзу [25].

Реальна ресурсна база розв’язання цих стратегічних завдань і особливо система фінансових ресурсів характеризувалися відносною обмеженістю, що звужувало рамки можливої практичної реалізації задекларованих цілей. Фінансовій системі залишалися притаманними риси перехідної економіки: низька капіталізація банківської системи і фондового ринку по відношенню до обсягу ВВП, нерозвиненість інституціональної структури фінансового ринку (зокрема в частині створення і функціонування небанківських фінансових посередників), відсутність надійних інструментів у населення для заощадження або інвестування, непрозорість і незбалансованість системи державного оподаткування, непослідовність реформ у сфері соціального та пенсійного забезпечення.

Варто зазначити, що грошові фонди як уречевлена частина ресурсів фінансової системи в своєму конкретному обсязі визначають кількісний потенціал фінансів щодо обслуговування народногосподарського обороту. Організаційно-управлінські чинники забезпечують рух грошових фондів, створюючи умови їх розподілу й перерозподілу між господарськими суб'єктами, сферами діяльності та відповідно до визначених пріоритетів економічної політики, очікуваних пропорцій нагромадження (інвестування) і споживання. Специфічні характеристики організаційної структури управління фінансами, відповідні методи управління і особливості фінансової політики визначають якісні характеристики функціонування фінансової системи, а отже – її суспільну «продуктивну силу».

Виправлення економічної ситуації не вирішується простим перерозподілом фінансових ресурсів зі сфери споживання до сфери інвестування. Оптимізація державних витрат шляхом відмови від невиправданого форсування розвитку соціально-споживчої сфери на користь збільшення обсягу капітальних витрат є необхідним, але – першим і найбільш очевидним заходом фінансової політики. Посилення впливу фінансової системи на забезпечення стратегічних пріоритетів економічного розвитку пов’язане із якісною структурою державних капіталовкладень, їх цільовою спрямованістю. Держава має сфокусувати капітальні інвестиції на формуванні загальних умов використання основних чинників економічного зростання. Найбільш актуальними напрямами капіталовкладень залишаються інвестиції в розвиток базової інфраструктури матеріального виробництва, в модернізацію основного капіталу та прискорений розвиток інноваційних галузей, в якісні зміни людського капіталу і чинників, що зумовлюють продуктивність праці.

Натомість останні півтора десятка років увага держави концентрувалася на фінансуванні стабілізаційних і ринкових заходів, метою яких було скоріше збереження нагромадженого виробничого потенціалу, пристосування його для функціонування в умовах конкурентних засад економіки. Оновлення основного капіталу підприємств підмінялося «капітальними трансфертами підприємствам», які за своїм економічним змістом були завуальованими субсидіями виробникам і питома вага яких в обсягу державних капіталовкладень досягала половини.

Про основні сфери, розвиток яких у десятирічній перспективі має забезпечити українська держава, і потрібний обсяг фінансових ресурсів дають уявлення розрахунки Світового банку (табл. 2.1) [5, с.140].

Таблиця 2.1.

Прогнозований обсяг і напрями державних капіталовкладень в Україні в 2006-2015 роках

№ з/п	Сектор економіки/сфера капіталовкладень	Обсяг інвестицій, млрд. USD
1	Енергетика	30
2	Транспорт	5
3	Житлово-комунальне господарство	14
4	Сільське господарство і земельна реформа	9
5	Охорона здоров’я, освіта, соціальний захист	6,5
6	Захист навколишнього середовища	15
7	Підтримка ринкових інститутів	4
8	Інші програми	16,5
9	Разом:	100

Як бачимо, потреба держави у фінансових ресурсах на розв’язання базових загальних завдань протягом наступних 10 років може становити суму, еквівалентну 100 мільярдам доларів США. Прогнозоване підвищення навантаження на фінансову сферу актуалізує виявлення і використання протягом наступного стратегічного періоду дієвих резервів у самій фінансовій системі, зокрема в площині вдосконалення фіскального механізму. Розглянемо кілька потенційних джерел ефективнішого використання ресурсів фінансової системи.

Важливим резервом залишається перерозподіл ресурсів між видатковими статтями бюджету та відмова від фінансування частини загальнодержавних програм, не пов’язаних зі стратегічними пріоритетами. Необхідно зупинити негативну тенденцію зростання сукупних державних витрат по відношенню до ВВП, які останніми роками перевищили позначку 40 %. Тим більше, що чинники цього зростання не були пов’язані із продуктивними інвестиціями. Вони складалися із збільшення витрат на фонд оплати праці у державному секторі, підвищення мінімальних пенсій та зростання видатків, пов'язаних із соціальним захистом і наданням соціальних пільг.

Кращому використанню ресурсів фінансової системи сприятиме також утримання рівня державного боргу в межах 20-25 % до обсягу ВВП. Досягнутий останніми роками комфортний для економіки рівень державного боргу може бути порушеним у результаті відходу від політики стримування нових запозичень, яку більш-менш послідовно проводили всі уряди після 1999 року. Потенційні загрози збільшення боргу реально існують і можуть бути реалізованими за певних політичних та соціально-економічних умов. Зокрема, можливість збільшення запозичень зберігається в разі підтримання невиправдано високих видатків, орієнтованих на споживання, при відносному дефіциті коштів на інвестиційні потреби.

Удосконалення системи оподаткування треба розглядати в широкому контексті підвищення віддачі від організації фінансового управління національним господарством. Зміст актуальних завдань у сфері оподаткування і послідовність їх розв’язання є предметом перманентних довготривалих дискусій між усіма зацікавленими сторонами – законодавцями, державними урядовцями, вченими й підприємцями. Ключовими заходами, які необхідно здійснювати, залишаються:

– визначення й закріплення довгострокових незмінних принципів податкової політики;

– оптимізація системи й рівня податків з огляду на визначені пріоритетні чинники і концепцію економічного зростання;

– формування ефективної системи адміністрування податків та її організаційне закріплення;

– посилення контролю за дотриманням податкової дисципліни;

– розширення податкової бази і забезпечення її відтворення за допомогою системи економічних та адміністративних методів.

В організаційно-управлінській площині лежить завдання створення більш дієвого механізму узгодження окремих бюджетів капітальних витрат із задекларованими стратегічними пріоритетами та зведеним бюджетом, а також – їх координації між собою на стадії планування та виконання. Формуватися такий механізм повинен навколо постійно діючого координаційного органу із представників міністерств, які забезпечують загальне господарське управління, – Міністерства економіки, Міністерства фінансів, Міністерства промислової політики. До повноважень координаційного органу слід віднести експертизу стратегічних програм (прогнозів) економічного розвитку, стратегічний аналіз ресурсної бази і надання Кабінету Міністрів офіційних висновків щодо її відповідності задекларованим стратегічним цілям. У своїй діяльності координаційний орган спирається на спеціальні проектні групи міністерств і відомств. Останні формуються для управління галузевими (міжгалузевими) програмами (проектами) капіталовкладень і контролю за витрачанням коштів відповідних бюджетів [5, с.142].

Раціональне використання ресурсів фінансової системи є об’єктивною вимогою забезпечення стратегічних завдань держави щодо економічного зростання. Важливо, щоб застосування наявного ресурсного потенціалу було системним, спиралося на адекватний організаційно-управлінський механізм і враховувало конкретні завдання і можливості поточного періоду.

Розділ 3. Проблеми та шляхи реформування фінансової системи України в умовах економічної кризи

3.1. Інституційна структура фінансової системи в умовах глобальної фінансової нестабільності: теоретичні підходи та практичні реалії

В умовах глобальної фінансової нестабільності особливого значення набуває розвиток і збалансованість інституційної фінансової структури під якою слід розуміти співвідношення діяльності основних інститутів фінансової системи економіки – фінансових ринків та фінансових посередників. Дані інститути включають банківські установи, кредитні установи, страхові компанії, фондові ринки тощо.

У світовій фінансовій літературі також існує принаймні 4 основних теорії фінансової структури, які відрізняються у поглядах відносно розвитку тих чи інших інститутів фінансового сектору. Важливість в даному випадку визначається відносно впливу інституційної структури на економічне зростання. До цих теорій відносять теорії розвитку 1) фінансових посередників, 2) фінансових ринків, 3) фінансових послуг, 4) законодавчої бази. Основні ідеї даних теорій подано у таблиці 3.2 (Додаток 2) [18, с.23].

З метою визначення типу інституційної фінансової структури, також особливу увагу приділяють розробці основних показників її вимірювання. Особливий внесок у даному контексті було зроблено такими закордонними вченими як Деміргук-Кант, Лівайн та Максимович, які виділили три основних показника розвитку фінансових посередників та ринків: розмір, активність та ефективність, а також розробили інтегральний індекс фінансової структури, який дає змогу класифікувати країну як банко-центричну, або як засновану на розвитку фінансових ринків.

До показників розміру банківського сектору вони відносять а) ліквідні зобов’язання/ВВП, б) активи банків/ВВП; активності: а) вимоги депозитарних банків до приватного сектора/ВВП, б) вимоги інших фінансових інститутів до приватного сектора/ВВП; ефективності: а) накладні витрати/активи банків, б) банківська чиста маржа по відсотках. Відповідно до показників розміру фондового ринку відносять: капіталізація ринку/ВВП; активності: загальна вартість, що торгується/ВВП; ефективності: коефіцієнт обороту.

Показники розміру фінансової структури: а) активи банків/капіталізація; активності: кредити банків/торги на фондовому ринку; ефективності: а) торги на фондовому ринку в порівнянні з накладними витратами банків, б) торги на фондовому ринку в порівнянні з відсотковою маржею.

Інституційна структура фінансової системи набуває особливої актуальності тому що її збалансованість та особливості розвитку мають безпосередній вплив на стабільність фінансової системи. Важливість фінансової стабільності на сьогодні чітко усвідомлюється як міжнародними фінансовими інститутами (МВФ, СБ), які публікують щорічні звіти по стабільності фінансового сектору світових економік,так і вітчизняними науковцями (Науменкова С. В, Міщенко В. І, Лисенко Р. С), які також випускають інформаційно-аналітичні матеріали на тему фінансової стійкості. [14, с.83].

Основні показники, які за методологією МВФ слід вимірювати для оцінки фінансової стабільності є адекватність капіталу, якість активів, прибутковість, ліквідність та вразливість до різного роду ризиків. Також використовується ще й показник якості менеджменту. МВФ використовує наступну абревіатуру для даного набору показників: CAMELS (Capital adequacy, Asset quality, Management soundness, Earnings and profitability, Liquidity, Sensitivity to market risk).

Що стосується структури фінансового сектору України, то проаналізувавши структуру активів фінансового сектору можна з впевненістю стверджувати, що вона є абсолютно незбалансованою, де більше 90 % активів припадає на банківські установи, відносячи Україну до групи банко-центричних країн [13, с.57]. Більше того, навіть в рамках розвитку банківського сектору, політика кредитування фізичних осіб і банківських запозичень на міжнародних фінансових ринках проводилась останнім часом вкрай необережно. Так за даними НБУ внутрішнє кредитування приватного сектору зросло з 17,6 % до ВВП у 2002 до 58,8 % у 2007, а внутрішнє кредитування населення з 1,6 % до 22,5 % відповідно. З іншого боку, частка активів, що належить іноземним банкам також суттєво збільшилась – з 12,3 % до 39,4 % відповідно [17, с.65]. Це відзначають і Федосов В. М, Опарін В. М. та Льовочкін С. В у своєму дослідженні, підкреслюючи, що «до 2006 року комерційні банки вели досить обережну і зважену політику, здійснюючі кредитування в межах свого ресурсного потенціалу», в той час як в подальшому вони значно розширили свою діяльність, допустивши значний розрив між кредитними можливостями та ресурсним потенціалом. Так, у 2008 році обсяги кредитування перевищили наявні можливості у 1,4 рази [20, с. 11]. Все це звичайно мало негативний вплив на стабільність фінансового сектору України, призвівши до підвищення інфляції, девальвації національної валюти та кризи банківського сектору країни.

Таким чином, інституційна структура фінансового сектору, що визначається співвідношенням розвитку банківського сектору та фінансових ринків суттєво впливає на фінансову стабільність економіки, визначаючи рівень прибутковості, ліквідності інститутів фінансового сектору, а також вразливості його до різного роду ризиків. Інституційна структура фінансового сектору України є диспропорціональною, де банки відіграють визначальну роль відносячи Україну до банко-центричних фінансових систем. Ризикова політика, що проводилась банківськими інститутами починаючи з 2006 року – підвищення рівня кредитування приватного сектору та населення, що перевищує кредитні можливості у порівнянні з ресурсним потенціалом, та як результат зростання запозичень на міжнародних ринках та частки іноземного капіталу у структурі активів вітчизняних банків – призвела до зростання вразливості фінансового сектору України до зовнішніх шоків і відповідно негативно сказалась на фінансовій стабільності країни, призвівши до ряду негативних наслідків. Таким чином, збалансування інституційної структури фінансового сектору та проведення більш обережної політики запозичень та кредитування повинні забезпечити стабільний розвиток фінансового сектору України.

3.2. Реформування фінансової системи України у контексті економічної кризи

Розвиток фінансової глобалізації, що зумовлює зростання ризиків утворення криз в економіці, ставить перед урядом питання розробки та впровадження комплексу заходів, які якщо не перешкоджатимуть виникненню криз, то принаймні гальмуватимуть їх розгортання та пом’якшуватимуть їх наслідки.

Майже всі кризи минулих років розгорталися за таким сценарієм: поглиблення системних невідповідностей і протиріч розвитку національної економіки – переоцінка зовнішніми кредиторами/інвесторами своїх ризиків – різке посилення девальваційного тиску на національну валюту внаслідок масового відпливу капіталу та спекулятивних атак – виснаження офіційних резервів – девальвація національної валюти/дефолт за зовнішнім боргом/банківська криза. При цьому досвід найбільших фінансових криз останніх п’ятнадцяти років яскраво довів, що зупинити розгортання кризи, коли вона вже почалась або взагалі неможливо, або пов’язано з надвеликими фінансовими витратами, причому з поглибленням інтеграції національних фінансових ринків до глобального фінансового простору обсяги необхідних для цього коштів лише збільшуватимуться. Ефективне протистояння кризам на глобальному рівні є неможливим без істотного реформування міжнародної фінансової архітектури, що відбувається дуже повільно та гальмується суперечливістю інтересів різних країн або їх угруповань у даній сфері. Тому національна антикризова політика повинна включати в себе, насамперед, заходи із запобігання кризоутворення, тобто за змістом вона є комплексом заходів, які запобігають виникненню криз шляхом зміцнення найбільш уразливих секторів національної економіки та підвищення ефективності внутрішньої економічної політики.

Погіршення умов отримання зовнішніх кредитів і позик, починаючи з вересня 2008 p., миттєво оголило області вразливості валютно-фінансової системи України: надмірну залежність від зовнішнього фінансування, низький розмір офіційних валютних резервів, слабкість банківського сектора. За таких умов величина спреду ЕМВІ+ України на початку листопада 2008 р. досягла 23 % [6, с.69]. Поглиблення кризових явищ було визначальним фактором формування дефіциту фінансового рахунку платіжного балансу протягом січня-вересня 2009 р. на рівні 11,2 млрд. дол. США (у той час як за відповідний період 2008 р. він був додатним – 15,3 млрд. дол. США). Така ситуація головним чином була зумовлена: низьким рівнем надходження прямих іноземних інвестицій, значним перевищенням виплат за борговими зобов’язаннями приватного сектора над обсягами нових залучень, зростанням обсягів приросту іноземної готівки поза банками.

Логіка конкретних макроекономічних і фінансових рішень при управлінні державними запозиченнями може бути продиктована як політичними міркуваннями, так і вибором на користь суспільного добробуту. В будь-якому разі боргові перспективи визначають фінансовий стан країни. На нашу думку, активізація співробітництва з МФКО та відродження внутрішнього ринку державних цінних паперів є основою управління державним боргом України у 2010 р.

Позики МФКО (яких у 2009 р. до початку кризи планувалося залучити на суму 914,5 млн. дол.) мають надзвичайно важливе значення для покриття дефіциту бюджету і пожвавлення інвестиційної діяльності в країні [26]. Отримання ресурсів МФКО (у першу чергу – МВФ) також стримуватиме ступінь поширення «ефектів зараження» від кризових економік, підвищуватиме міру довіри суб’єктів ринку і зменшуватиме обсяги відпливу капіталу.

За 9 міс. 2008 р. реальний ефективний обмінний курс (РЕОК) гривні підвищився на 14,7 %. Зниження цінової конкурентоспроможності вітчизняних виробників в умовах лібералізації імпорту та зростання платоспроможного попиту населення виливалося в нарощування дефіциту поточного рахунку платіжного балансу. Його величина на кінець І півріччя 2009 р. становила 66 млн. дол. США (за аналогічний період 2008 р. профіцит даного показника становив 93 млн. дол.). Згідно з оцінками МВФ, розрахункове сальдо поточного рахунку для України, обумовлене дією фундаментальних економічних факторів (рівнем національних заощаджень та інвестицій, розміром доходів на одну особу населення та ін.), дорівнює майже 2 % ВВП [26].

В Україні станом на початок 2009 р. відношення міжнародних резервів до короткострокового зовнішнього боргу становило 1,12, що значно відстає від середнього показника (3,2) для країн з низьким і середнім рівнями доходів; а валові міжнародні резерви України дорівнювали 19,1 % ВВП, тоді як у країнах-з низьким і середнім рівнями доходів – 11 % [27].

Останнім часом країни з ринками, що формуються, майже 90% чистого залученого іноземного капіталу спрямовували на приріст міжнародних резервів; в Україні впродовж 2006-2007 pp. дане співвідношення становило у середньому 24,4%, а у І півріччя 2009-го – 10,3 %. Станом на початок 2009 р. міжнародні резерви покривали 74% платежів у рахунок погашення і обслуговування довгострокового зовнішнього боргу, які припадають на 2009 р., та короткострокових зовнішніх зобов’язань, які можуть бути пред’явлені до оплати в будь-який момент. Таким чином, Україна не задовольняла базовий показник достатності золотовалютних резервів – розширений критерій Грінс-пена.

Загострення світової фінансової кризи у вересні 2008 р. та припинення надходження в економіку України іноземного капіталу миттєво підняли на поверхню проблему відсутності надійної «подушки» ліквідності для збалансування валютно-фінансових потоків країни. Розмір валового зовнішнього боргу України після девальвації досяг рівня 68 % ВВП, що на 7 відсоткових пунктів перевищує середній показник для країн з перехідною економікою. Фахівці МВФ обґрунтували, що максимально допустимою сумою зовнішнього боргу для країн із низьким і середнім рівнями доходів є величина на рівні 49,7 % ВВП. За результатами емпіричних досліджень, оптимальний рівень валового зовнішнього боргу країни, що гарантує збереження фінансової стабільності та позитивно впливає на темпи економічного зростання, не повинен перевищувати 35 % ВВП (таблиця 3.3, додаток 3).

В Україні надмірне залучення зовнішнього позичкового капіталу мало своїм наслідком посилення вразливості економіки до дії зовнішніх шоків, що відразу ж запустило ланцюг дестабілізації фінансової системи України в умовах погіршення кон’юнктури світових ринків товарів українського експорту і поширення світової кредитної кризи на країни Східної та Центральної Європи.

Безперешкодне залучення зовнішніх позик суб’єктами національної економіки та активізація діяльності банків з іноземним капіталом на кредитному ринку України в умовах зростання попиту на кредитні ресурси стали чинниками стрімкого зростання рівня банківських кредитів. Станом на 1 жовтня 2008 р. сума наданих в економіку банківських кредитів сягнула 59% ВВП [24]. Фахівці МВФ для визначення рівноважного рівня банківських кредитів відносно ВВП вивели залежність між сумою наданих кредитів і розміром середньодушових доходів, обчислених за ПКС валют. За цією методикою, рівноважний показник банківських кредитів суб’єктам економіки у країні з розміром ВВП на одну особу населення 6941 паритетний долар (фактичний показник України за 2007 рік) становить 37 % ВВП. Це означає, що розмір фактично наданих банками України кредитів у 1,6 рази перевищує рівноважний рівень [6, с.71].

Втрата доступу до зовнішніх ринків капіталу, девальвація національної валюти і занепад системи внутрішнього кредитування зумовлюватимуть посилення загального ступеня економічної невизначеності й негативно впливатимуть на рівень сукупного попиту, що у свою чергу спричинятиме подальший спад виробництва.

Несприятлива макроекономічна ситуація (висока інфляція, значний зовнішній борг і великий дефіцит поточного рахунку платіжного балансу), слабкість корпоративного сектора економіки перед негараздами світових фінансових і товарних ринків, неадекватність системи пруденційного регулювання діяльності банків і негативний вплив глобальних чинників запустили маховик дестабілізації фінансової системи України, який з часом дедалі болісніше і з наростаючою швидкістю травмує ключові сфери життєдіяльності суспільства.

Найважливішим інституційним аспектом захисних перетворень є трансформація системи макроекономічного регулювання та її пристосування до нових зовнішніх умов, що випливають зі зростання відкритості національної економіки. Покладання виключно на грошово-кредитну політику як головний інструмент макроекономічного регулювання за умов неефективності слід вважати досить ризикованим у контексті впливу на економічну активність. Тому необхідно підкреслити, що ефективність макроекономічного регулювання з точки зору захисту від кризових явищ як внутрішнього, так і зовнішнього походження досягається виключно як спільний результат виваженої грошово-кредитної, бюджетної та податкової політик, тому їх удосконалення має бути головним завданням розбудови системи макроекономічного регулювання як підґрунтя для антикризових заходів.

Для успішного протистояння кризам держава повинна мати дієві важелі впливу на певні стратегічно важливі сфери економіки, що мають бути підкріплені законодавчо. Надмірна лібералізація, як вказує досвід минулих криз, є не менш шкідливою, ніж її відсутність як такої. Ринкові сили не в змозі самостійно, без регулятивного впливу держави, розв’язувати кризові ситуації без шкоди для добробуту національної економіки в цілому.

За умов інституційної незрілості вітчизняної економіки та значних темпів витоку національного капіталу досягнення внутрішньої економічної стабільності можливе лише за умов ефективного регулювання руху капіталу через національні кордони та управління зовнішнім боргом [4, с.30]. Взаємопов’язаність цих завдань пояснюється тим, що характер припливу зовнішнього капіталу істотно впливає на структуру зовнішнього боргу. У той же час саме структура зовнішнього боргу певним чином визначає вплив на економіку зовнішніх шоків.

Для нівелювання руйнівного впливу фінансової кризи на економіку України першочергове значення має проведення зваженої макроекономічної політики та дійових структурних реформ у банківському секторі. Оскільки ключову роль у поширенні кризових явищ на фінансовому ринку України відіграла слабкість банківської системи, то й заходи антикризового управління повинні в першу чергу спрямовуватися на підвищення ефективності регулювання банківської діяльності: фінансове оздоровлення і рекапіталізацію життєздатних банків, ліквідацію неплатоспроможних банків, удосконалення системи пруденційного регулювання.

В умовах кризи ліквідності банківської системи більш гнучкого підходу потребує політика обов’язкового резервування зобов’язань банків. У кризові часи високі нормативи обов’язкового резервування породжують негативні ефекти, бо створюють перешкоди для нових запозичень, що загострює проблеми, пов’язані з масовим відпливом іноземного капіталу і вилученням внутрішніх депозитів. Нині максимальні ставки резервних вимог в Україні сягають 4 %, тоді як у Російській Федерації нормативи обов’язкового резервування перед банками-нерезидентами, перед фізичними особами та іншими зобов’язаннями банків становлять 0,5 %. Тому в Україні на часі – зниження резервних вимог як за строковими, так і за поточними зобов’язаннями банків.

3.3. Державна підтримка функціонування фінансової системи України в умовах ринку

Провідна роль у фінансовій системі держави належить підсистемі фінансів суб’єктів господарювання. Тут створюється основна частка валового внутрішнього продукту держави.

У підприємницьких структурах зосереджені значні фонди фінансових ресурсів, проте в розрізі окремих підприємств кошти розміщені нерівномірно, тому можливості їх розширення й розвитку неоднакові. Нерівномірність фінансового забезпечення деяких підприємств за рахунок власних ресурсів пов’язана як з внутрішніми факторами, так і з зовнішніми.

До числа внутрішніх факторів належать собівартість продукції, її якість, рівень організації виробництва тощо. До зовнішніх – система оподаткування, ліцензування, насиченість ринку товарами певної групи, платоспроможність покупців.

Держава, використовуючи фінансові методи, може регулювати темпи й пропорції розвитку окремих галузей економіки. Для цього використовується насамперед податковий механізм. Надаючи податкові пільги, вона сприяє збільшенню власних фінансових ресурсів підприємств, розширенню їхніх фінансових можливостей. Здійснюючи регулювання темпів розвитку певних галузей економіки, держава може створювати сприятливий інвестиційний клімат для залучення зовнішніх джерел фінансування, а також ресурсів банківської системи та населення. Сприятливий інвестиційний клімат можна запроваджувати, зокрема, шляхом надання привілеїв в імпорті, створення офшорних зон, технополісів, спеціальних економічних зон тощо.

Досить гострою є проблема з використання обігових коштів, від чого значною мірою залежить розвиток виробничої сфери. Протягом 1995-1998 p.p. обсяг обігових коштів в економіці держави збільшився у 3,5 рази. Станом на 1 січня 1999 р. обсяг обігових коштів перевищував річний показник валового внутрішнього продукту. Ця тенденція притаманна і сучасному стану економіки країни. Відволікання такої значної кількості фінансових ресурсів у виробничі запаси, на незавершене виробництво та готову продукцію, що зберігається на складах, значно знижує темпи економічного розвитку.

А прискорення обороту обігових коштів лише на один день дає нині змогу в економіці в цілому вивільнити 4,2 млрд. гривень фінансових ресурсів. Це значні резерви для економічного зростання та подолання нестачі коштів у підприємств [9, с.52].

Водночас треба вжити більш дієві та ефективні заходи щодо посилення платіжної дисципліни й відповідальності суб’єктів підприємницької діяльності за своєчасне здійснення розрахунків та виконання договірних зобов’язань. Несвоєчасне проведення розрахунків створює труднощі для фінансового забезпечення господарської діяльності.

Державні фінанси, тобто насамперед система бюджетів держави, в ринкових умовах є одним із найдієвіших інструментів впливу на темпи та пропорції розвитку економіки й соціальної сфери. Мобілізуючи доходи до бюджету, держава впливає на фінансові можливості господарських структур і громадян за допомогою об'єктів оподаткування, ставок податків і пільг при оподаткуванні.

Через державний бюджет може здійснюватися значний вплив на темпи та пропорції розвитку економіки при фінансуванні витрат на її розвиток. Так, із бюджету здійснюється фінансування операційних та інших витрат на розвиток агропромислового комплексу, надаються дотації вугільній промисловості, спрямовуються капітальні вкладення в низку об’єктів загальнодержавного значення, фінансуються науково-технічні програми.

Через систему бюджетного фінансування створюються спеціальні економічні зони, які суттєво впливають на прискорення територіального розвитку економіки. Проте найбільше бюджет впливає на темпи та пропорції розвитку економіки завдяки фінансуванню соціальних витрат і науки. При цьому з бюджету фінансується підготовка кадрів, охорона здоров’я, збереження довкілля тощо. Звісно, що обсяги витрат із бюджету на науку відіграють вирішальну роль для розвитку економіки та соціальної сфери.

У сфері державних фінансів на своє вирішення чекають такі важливі завдання, як:

– розширення доходної частини бюджетів за рахунок зменшення ставок оподаткування, і в такий спосіб розширити його бази за рахунок виведення з тіні значної кількості фінансових ресурсів та ін.

– здійснення заходів щодо економії державних коштів, скорочення бюджетних видатків (особливо це стосується витрат на управління), удосконалення форм і методів їх фінансування;

– вживання заходів щодо скорочення бюджетних дотацій і субсидій, переходу до надання адресної фінансової допомоги громадянам;

– раціоналізація мережі науково-дослідних і соціально-культурних закладів, що утримуються за рахунок держави, розширення їх фінансування за рахунок позабюджетних джерел;

– визначення оптимального обсягу бюджетних коштів, що спрямовуються на фінансування капітальних вкладень шляхом визначення підприємств, які в умовах ринку не можуть забезпечити розширене відтворення.

Нагальною щодо удосконалення чинної системи мобілізації доходів є потреба законодавчого забезпечення захисту прав платників податків, розробка норм і правил ведення обліку та форм звітності для цілей оподаткування з використанням міжнародних стандартів. Усе це повинно бути відображено у податковому кодексі держави.

У фінансовій системі України виникла та розвивається нова підсистема, яка одержала назву «Централізовані фонди грошових коштів цільового призначення». До неї належать: Пенсійний фонд, Фонд обов'язкового державного страхування на випадок безробіття, Фонд конверсії, Державний інноваційний фонд, цільові фонди місцевих рад та інші. Загалом в Україні нині налічується понад 350 різних цільових фондів.

Усі централізовані та децентралізовані фонди на сьогодні концентрують у своєму розпорядженні майже чверть усіх фінансових ресурсів держави. Кошти означених фондів витрачаються, як правило, на соціальні потреби, вони допомагають насамперед підтримувати життєвий рівень значної частини населення, яка закінчила свою трудову діяльність за віком, у зв’язку з втратою працездатності або безробіттям. Ці фонди сприяють локалізації негативних соціальних виявів у суспільстві, допомагають певним громадянам здійснити перекваліфікацію тощо.

Важливу роль у фінансовій системі повинна відігравати підсистема «Страхування». Реформування економіки передбачає виникнення великої кількості господарюючих суб’єктів, зацікавлених у забезпеченні захисту своєї підприємницької діяльності, майна та доходів від різних негативних наслідків і непередбачених ситуацій. Саме в цей час повинна набути значного розвитку страхова справа і насамперед ті види страхування, які майже не розвивалися раніше [9, с.56].

Неабияке значення для ефективного функціонування фінансової системи має сфера забезпечення, а саме фінансовий ринок. Фінансовий ринок має у своєму складі ринок грошей, ринок кредитів, ринок цінних паперів і ринок фінансових послуг, що лише формуються в Україні. Упродовж останніх років інтенсивного розвитку набули всі складові фінансового ринку.

ВИСНОВКИ

Фінансову систему держави можна розглядати у кількох аспектах. Зокрема, фінансова система – це сукупність фінансових інститутів, кожний з яких сприяє утворенню та використанню відповідних централізованих та децентралізованих фондів коштів для здійснення фінансової діяльності держави, тобто діяльності з приводу мобілізації, розподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів коштів для виконання завдань і функцій держави та органів місцевого самоврядування.

З іншого боку (в організаційному аспекті), фінансову систему можна розглядати як сукупність органів державної влади та місцевого самоврядування, які здійснюють у межах своєї компетенції керівництво фінансовою діяльністю держави та підприємств, установ, організацій, що беруть у ній участь.

Якщо характеризувати фінансову систему з позицій економіки, то вона буде значно ширшою і включатиме державні фінанси (бюджет держави, фонди цільового призначення, державний кредит, фінанси державних підприємств), фінанси суб’єктів господарювання, міжнародні фінанси (валютний ринок, фінанси міжнародних організацій, міжнародні фінансові інституції) та фінансовий ринок (ринок грошей, ринок капіталів, кредитний ринок та ринок цінних паперів).

Фінансова система України складається з таких основних ланок: державний бюджет та місцеві фінанси, фінанси державних підприємств, установ та організацій, спеціальні цільові фонди та кредит.

Ефективне функціонування кожної зі складових фінансової системи можливе за умов чіткого законодавчого врегулювання їх взаємодії. Функціонування фінансової системи зумовлює фінансову діяльність держави, проявляється у відносинах, врегульованих відповідними нормами фінансового права. Отже, предметом фінансового права є суспільні відносини, які виникають у процесі фінансової діяльності держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

Благун І. Г. Фінанси: Навчальний посібник / І. Г. Благун, Р. С. Сорока, І. В. Єлейко. – Львів: Магнолія – 2006, 2008. – 314 с.
Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. – К.: Кондор, 2005. – 428 с.
Венгер В. В. Фінанси: Навчальний посібник. – К.: ЦУЛ, 2009. – 432 с.
Дудко Н. В. Урегулювання фінансових криз в економіці України // Науковий вісник ЧТЕІ КНТЕУ, «Економічні науки». – 2005. – Вип. IV. – С.23-31.
Єгоров В. О. Ресурси фінансової системи і стратегія економічного зростання // Фінанси України. – 2007. – №9. – С.133-142.
Кабанов В. Г. Реформування фінансової системи України у контексті економічної кризи // Економіка і прогнозування. – 2009. – №4. – С.68-74.
Картенко А. В. Системний аналіз: Підручник. – Л.: Новий світ – 2000, 2009. – 396 с.
Кириленко О. П. Фінанси (Теорія та вітчизняна практика): Навчальний посібник. – К: Знання, 2007. – 284 с.
Ковальчук С. В. Фінанси: Навчальний посібник / С. В. Ковальчук, І. В. Форкун. – Львів: «Новий Світ – 2000», 2006. – 568 с.
Кудряшов В. П. Фінанси: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2008. – 402 с.
Ладанюк А. П. Основи системного аналізу: Навчальний посібник. – Вінниця: Нова книга, 2006. – 178 с.
Макаренко В. О., Прищепчук І. О. Побудова моделі фінансової системи України на основі системного підходу // Фінанси України. – 2010. –№5. – С.31-38.
Науменкова С. В. Інституційний розвиток фінансового сектору України // Фінанси України. – 2008. – №7. – С.53-71.
Обґрунтування методичних підходів до оцінки стійкості фінансової системи: Інформаційно-аналітичні матеріали / С. В. Науменкова, Р. С. Лисенко, Д. С. Попов та ін. – К.: Національний Банк України, Центр Наукових Досліджень, 2006. – 162 с.
Опарін В. Фінансова система України (теоретико-методологічні аспекти): Монографія. – К.: КНЕУ, 2006. – 240 с.
Організаційно-методичні підходи до запровадження в НБУ системи оцінки стійкості фінансової системи: Інформаційно-аналітичні матеріали. – К.: Центр наукових досліджень НБУ, 2005. – 97 с.
Основні показники діяльності банків на 1 листопада 2007 року // Вісник Національного банку України. – 2007. – №12 (172). – С.65.
Поливана Т. М. Інституційна структура фінансової системи в умовах глобальної фінансової нестабільності: теоретичні підходи та практичні реалії // Економіка, фінанси, право. – 2010. – №1. – С.22-24.
Романенко О. Р. Фінанси: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 312 с.
Федосов В. М. Інституційна фінансова інфраструктура України: сучасний стан та проблеми розвитку // Фінанси України. – 2008. – №12. – С.3-21.
Фінанси: Навчальний посібник / В. С. Загорський, О. Д. Вовчак, І. Г. Благун, І. Р. Чуй. – К.: Знання, 2008. – 247 с.
Фінанси: Навчальний посібник / В. І. Оспіщев, Л. І. Лачкова, О. П. Близнюк та ін. – К.: Знання, 2008. – 366 с.
Фінанси (теоретичні основи): Підручник / Під кер. і за наук. ред. М. В. Грідчіної, В. Б. Захожая. – К.: МАУП, 2007. – 312 с.
Офіційний сайт Держкомстату України // http://www.ukrstat.gov.ua/.
Офіційний сайт Кабінету Міністрів України // http://www.kmu.gov.ua/.
Офіційний сайт МВФ // http://www.imf.org/external/index.htm/.
Офіційний сайт Міністерства фінансів України // http://www.minfin.gov.ua/.

ДОДАТОК 1

Рис. 2.2. Структурна модель фінансової системи України

ДОДАТОК 2

Таблиця 3.2.

Основні ідеї теорій фінансової структури

Теорія Основні положення	Розвитку фінансових посередників	Розвитку фінансових ринків	Розвитку фінансових послуг	Розвитку законодавчої бази
Ідеї	Підкреслює переваги фінансових посередників відносно фінансових ринків та недоліки останніх	Підкреслює переваги фінансових ринків відносно фінансових посередників та недоліки останніх	Основним є не банки або ринки, а банки та ринки. Дані категорії не конкурують, а взаємодіють	Фінанси – сукупність контрактів, що визначається законодавчими правами та механізмами примусу
Центральна категорія	Фінансові посередники	Фінансові ринки	Фінансові послуги в цілому	Законодавча база
Фактор, що має вплив на економічне зростання	Фінансові посередники/ринки (структура має значення)	Фінансовий розвиток в цілому (структура не має значення)
Представники1	Шумпетер, Штігліц, Бойд, Прескот, Штульц, Кінг, Лівайн, Раян, Зінгалес, Ергунгор	Лівайн, Холмстром, Тіроле, Янсен, Бут, Такор, Райфн, Зінгалес	Мертон, Боді, Лівайн, Зервос, Деміргук-Кант	Ла Порта, Лопез-де-Сіланес, Шляйфер, Вішни

ДОДАТОК 3

Таблиця 3.3

Показники вразливості валютно-фінансової системи України

Показник	Критичне (оптимальне) значення	Середнє значення для країн з перехідною економікою	Фактичне значення для України станом на 01.07.2009 р.
Міжнародні резерви, % зовнішньо-боргових зобов’язань України до погашення у 2009 р.	100,0	н/д	75,2
Міжнародні резерви, % ВВП	н/д	27,0*	20,4
Валовий зовнішній борг, % ВВП	35,0	53,5	68,2
Вимоги банків за кредитами, % ВВП	37,0	38,6	65,7

* Для країн із низьким і середнім рівнем доходів.

1 Деякі науковці відносяться і до тієї і до іншої групи, т.к. вони знаходили аргументи на користь тієї та іншої теорії і різних дослідженнях

Проблеми та шляхи реформування фінансової системи України в умовах економічної кризи