Утворення і розвиток буржуазної держави і права у Франції
Тема 17. Утворення і розвиток буржуазної держави і права у Франції.
П Л А Н
- Буржуазна революція 1789-1794 р. Проголошення республіки.
- Державний переворот 1789 року. Проголошення імперії і її падіння. Реставрація монархії Бурбонів.
- Революція 1848 року і проголошення Другої республіки. Паризька Комуна.
- Проголошення Третьої республіки. Конституційні закони 1875 року.
- Джерела і основні риси права.
Конфлікт між новими продуктивними силами і феодальними виробничими відносинами конкретно проявився в основних галузях економіки, зачепив інтереси різних класів і станів феодального суспільства. Як найкраще це можна простежити на історії Франції, де напруженість і гострота класової боротьби були найбільшими.
Населення Франції в другій половині XVIII ст. складало 26 млн. чоловік. З них лише 270 тис., тобто трохи більше 1 %, належа ло до привілейованого класу - 140 тис. дворян і 130 тис. свя щеників. З 10 французів 9 голодували, населення було обкла дене 7 тис. загальнодержавних та місцевих податків і повинностей. Літо 1788 року було неврожайним, а наступна зима дуже суворою. Повсюди спалахували селянські виступи. І бур жуазія, і селянство, і плебейство не хотіли і не могли мирити ся з феодально-абсолютистською монархією. Банкрутство дер жавної казни, розорюваної колосальними тратами двору та перших двох станів (дворянства і духовенства), призвело до гострої фінансової кризи. У монархії не було грошей на самі невідкладні витрати. Після ряду невдалих спроб відшукати кошти король був змушений скликати Генеральні штати - пред ставництво трьох станів, що не збиралося уже 175 років. Чис ло делегатів від перших двох станів становило по 300 чол., від третього стану - 600 чол., але оскільки кожний стан тради ційно збирався окремо і мав по окремому голосу, це подвоєння вирішальної ролі відігравати не могло. 17 червня після трива лих, але пустопорожніх дебатів щодо процедури, третій стан проголосив себе Національними зборами. Пізніше до них при єднались ліберальні представники дворянства і духовенства. Було схвалено рішення про ануляцію імперативних мандатів.
Депутат, діє не від імені округу, а від імені усього народу. Стверджувалося також, що король може збирати податки лише з відома Національних зборів. Людовік XVI спробував 20 чер вня закрити Національні збори, але депутати відновили свої за сідання у залі для гри в м'яч. Тут вони склали урочисту при сягу не допустити зриву роботи Національних зборів, доки не буде прийнята Конституція.
9 липня 1789 р. Національні збори проголошують себе Ус тановчими зборами, тобто органом, який має утвердити нові державно-правові інститути, розробити та затвердити консти туцію держави. Король починає стягувати до Парижу і до Версалю вірні війська. 12 липня він звільняє міністра Неккера, який мав репутацію єдиного прихильника реформ в уряді. 13 липня народ оволодів містом, захопив арсенали. 14 липня повсталі захопили 8 башт фортеці-в'язниці Бастилії. Комен дант був вбитий і гарнізон здався. Падіння Бастилії стало сиг налом для французької провінції - всюди народ виганяв стару королівську адміністрацію, обирав нові муніципалітети і ство рював збройну силу революції - Національну гвардію. По всій країні прокотилися селянські повстання, селянство практично припинило платити податки. Відбиттям цього початкового пе ріоду революції та вичерпного революційного піднесення, яке охопило всю країну, стала «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789р.
Розроблена в дусі загальнонаціонального маніфесту, який проголошу вав права громадян, що скинули панування феодального гноблення, Декларація закріплювала найважливіші принципи буржуазного ладу.
«Представники французького народу, які складають Національні збори, беручи до уваги, що незнання, забуття або зневаження прав людини є єдиними причинами суспільного лиха і псування уряду, — було сказано у вступі до Декларації, — вирішили відновити в уро чистій декларації природні, невідчужувані, невіддільні і священні права людини, з метою, щоб ця декларація, будучи постійно перед усіма членами суспільного .організму, безперервно нагадувала їм їхні права і обов'язки».
Декларація проголошувала, що «люди народжуються вільними і рівними в правах» і що метою якого б то не було політичного союзу є збереження природних і невід'ємних прав людини, що такими пра вами є «свобода, власність, безпека і опір гнобленню» (ст. 1-2).
Джерело суверенітету — в нації, підкреслювалося в Декларації. Тому «закон є виразом загальної волі» (ст. 6). Базуючись на цих поло женнях, вона закріплювала принцип загального виборчого права. В ній йшлося про представницький характер законодавчого органу як вер ховного органу влади. «Всі громадяни мають право особисто або через представників брати участь у виданні законів». А закон має бути рівний для всіх, незалежно від того, чи дає він заступництво, чи карає.
Декларація не просто проголошує природні, невід'ємні права людини — вона одночасно розкриває їх сутність.
Так, свобода визначалась як право «робити все, що не шкодить іншому». Таким чином, здійснення кожною людиною її природних прав не має інших меж, крім тих, які забезпечують іншим членам суспільства користування такими ж правами. Крім того, закон може забороняти дії, шкідливі для суспільства. «Все, що не заборонено, законом, дозволено» (ст. 5).
Отримало роз'яснення і природне право на безпеку, що знайшло своє виявлення в закріпленні принципу законності. «Ніхто не може бути обвинувачений, затриманий або арештований інакше, — ствер джувала Декларація, — яку випадках, визначених законом, і за при писаними ним формами» (ст. 7). Ті, хто віддають незаконні накази, підлягають карі.
Було закріплено і презумпцію невинності. Як стверджувала Дек ларація, «кожна людина вважається невинною до того часу, поки її не оголосять винною» (ст. 9), а тому не повинно бути в разі арешту ніякої надмірної суворості.
Закон не має зворотньої сили, вважала Декларація. «Ніхто не може бути покараний інакше, як в силу закону, встановленого і обнародува ного до вчинення злочину і законно застосованого» (ст. 8). А сам .за кон повинен встановлювати «тільки строго і очевидно необхідні кари».
І, нарешті, Декларація підкреслювала неминуще значення пра ва власності, проголошуючи його природним, «непорушним і священ ним» правом (ст. 17). Нікого не можна позбавити цього права, за ви нятком, коли того «явно вимагає громадська необхідність», законно засвідчена, і за умови справедливого і попереднього відшкодування.
Декларація 1789 року згадувала також інші права і свободи. «Віль ний обмін думками і переконаннями є одне з найцінніших прав люди ни, кожен громадянин може, отже, вільно говорити, писати, друкува ти, але повинен при цьому відповідати за зловживання цією свободою у випадках, визначених законом», — було сказано в статті 11 Декла рації. Гарантувалася свобода віросповідання і релігійних переконань.
Для утримання громадської сили і для витрат по управлінню, заявляла Декларація, необхідні податки. Всі громадяни мають право особисто через своїх представників визначати необхідність громадсь ких податків, «вільно на них погоджуватися, стежити за їх вживанням, встановлювати їх розмір, спосіб оподаткування, стягання і строк, на який вони встановлюються» (ст. 14).
Знайшла своє втілення і сформульована Монтеск'є ідея створен ня організаційно незалежних одна від одної і взаємноврівноважених гілок державної влади: законодавчої, виконавчої та судової. В статті 16 було сказано: «Суспільство, в якому не забезпечена гарантія прав і не встановлений розподіл влади, не має конституції».
Принципи Декларації прав людини і громадянина 1789 року були викликом старому відживаючому ладу. Декларація утверджувала но вий буржуазний лад, новий тип експлуатації— буржуазний. Цей суто буржуазний характер Декларації проявлявся і в тому, що вона обми нула мовчанням питання про скасування всіх феодальних повинностей і феодального землеволодіння. Нічого не було сказано і про ска сування рабства у французьких колоніях, не було згадки і про свобо ду союзів і зборів.
На початку 1790 р. вступила в силу низка декретів, згідно з якими церковна власність була конфіскована, оголошена націо нальним майном і підлягала продажу з торгів. У результаті вона перейшла до рук буржуазії і частково заможного селянства. Церк ва була позбавлена права реєструвати шлюби, народження, смерть. Священнослужителі повинні були присягнути новому ладу. Вплив церкви істотно зменшився, вона була поставлена під конт роль держави.
Відповідно до нового адміністративного поділу Франція мала
83 департаменти, які складалися з дистриктів, кантонів, комун.
Єдиною стала система оподаткування, були ліквідовані більшість
феодальних пережитків, що гальмували розвиток торгівлі, та ін.
Скасовувався становий поділ громадян, усі дворянські титули й
звання, середньовічні цехи.
У результаті скасування феодальних правил і обмежень в га лузі торгівлі та промисловості були створені необхідні для бур жуазії умови для підприємницької діяльності. Здобувши владу, політичні права, велика буржуазія стала вважати обтяжливим тиск демократичних верств населення. 21 жовтня 1789р. було прийнято декрет, згідно з яким дозволялось застосовувати збройні сили для придушення народних виступів. 14 червня 1791 р. набрав чинності закон Ле-Шапел'є, що заборонив під страхом великого штрафу або тюремного ув'язнення створення профспілок, проведення страйків.
Після спроби короля втекти за кордон позиції прихильників конституційної монархії ослабли. Дедалі, І сильнішим ставав, рух за встановлення республіки.
Велика буржуазія не була заінтересована в подальшому роз витку революції. Розстріл гвардійцями 17 липня мирної демонстра ції проти монархії показав, що вона стала контрреволюційною силою.
Національні збори спішно 13 вересня 1791 р. затвердили Кон ституцію, яка зберігала за королем значні права. Перша части на— Декларація прав людини і громадянина 1789 р.— стала преамбулою Конституції. Друга її частина була присвячена вищим органам влади.
За формою правління французька держава ставала конституційною монархією. Вища законодавча влада надавалась однопалатному законодавчому корпусу. Громадяни поділялись на активних і пасивних.
Активними вважались французи, що досягли 25-річного віку, проживають у даній місцевості не менше року, сплачують прямий податок, не наймитують, занесені до списків Національної гвардії. Тільки вони користувались виборчим пра вом. Пасивні громадяни не допускались до участі у виборах. Ви бори були двоступеневими, виборщиками могли бути лише актив
ні громадяни, що відповідали вимогам майнового цензу. Неімущі
громадяни, а вони становили більшість, були позбавлені політич них прав.
Виконавча, адміністративна влада надавалась королю і від повідальним перед ним міністрам. Король міг накласти вето на прийняті закони, яке однак мало лише відкладальний характер. Король був главою армії і флоту," йому доручалось піклуватись про підтримання громадського порядку тощо. Судову владу здій снювали виборні і в принципі незмінювані особи. Конституція га рантувала додержання політичних інтересів великої буржуазії її дія не поширювалась на колонії. Отже, в ній спостерігався відхід від революційних принципів Декларації прав людини і гро мадянина.
Перед розпуском у вересні 1791 р. Установчі збори ухвалили, що жоден депутат їх не може бути обраний до Законодавчого корпусу, створеного на основі Конституції. У 1791 р. фейяни — прихильники конституційної монархії, представники великої буржуазії — вважали, що революція вже закінчена. Представники середньої буржуазії — жирондисти пропонували продовжити лом-ку феодальних інститутів. Програма жирондистів, хоч і мала під тримку з боку більшості депутатів, не була послідовною. Найбільш радикальні перетворення, пропонували якобінці, що були на той момент виразниками інтересів широких народних мас. Жирон дисти не наважились повністю скасувати феодальні повинності селян, дати їм землю. Вони потурали спекулянтам і контрреволю ціонерам, не збирались позбавляти влади короля. Це було причи ною розколу між жирондистами та якобінцями.
10 серпня 1792 р. в Парижі почалось народне повстання, в ре зультаті якого монархія була ліквідована. Деякий час влада була в руках Паризької комуни. Законодавчі збори дали згоду на арешт короля. Було видано декрет про скликання Національного Кон венту. Вибори його депутатів треба було проводити без поділу громадян на активних і пасивних.
Із страху перед повсталим народом жирондисти погодились провести поділ общинних земель, здати в оренду або продати зем лі емігрантів. Скасовувалась власність на землю тих, хто не міг довести законність свого володіння. Серпневі декрети задоволь нили багато які вимоги селян, хоч їх здійснення натрапило на стійкий опір великих власників. Обраний на основі загального ви борчого права Національний Конвент 21 вересня оголосив про ска сування монархії. Франція стала республікою. Але боротьба між Горою (якобінцями) і Жирондою не припинилась.
Прихильники монархії намагались не допустити суду над ко ролем. Однак якобінці добились того, щоб у Конвенті було прове дено відкрите голосування. Кожний депутат особисто виходив на трибуну й публічно оголошував свою думку. Глибокої ночі 17 січ ня 1793 р. голосування закінчилось. Людовік XVI був визнаний винним у змові проти нації, у замаху на безпеку держави і за суджений до смертної кари. 21 січня вирок було виконано.
Улітку 1793 р. республіка опинилась на краю загибелі, її армія відступала, багато генералів зрадили їй, у деяких місцях спалах нули роялістські заколоти. Народ голодував, зростала інфляція, англійці наповнили країну фальшивими асигнаціями.
Авторитет жирондистів став падати. Від імені робітників Па рижа вождь найлівішої партії «скажених» Жак Ру говорив: «Сво бода— пустий привид, коли один клас може безкарно морити голодом інший. Невже власність шахраїв дорожча за людське життя».
У цій складній обстановці якобінці проявили себе як революційна партія. 31 травня і 2 червня 1793 р. народ Парижа піднявся на повстання. Частина депутатів-жирондистів була заарештована. Провідною силою Конвенту стали якобінці. Вони заявили, що вря тувати республіку може лише єдність нації і повне викорінення залишків феодалізму.
10 червня було прийнято декрет, який поклав початок скасуван ню феодальних порядків на селі. 17 липня Конвент остаточно ска сував усі сеньйоріальні платежі та феодальні права без будь-якого викупу. Общинні землі підлягали негайному розподілу між селянами. Відтоді дрібне землеволодіння у Франції стало основ ною формою землекористування. Зберігання феодальних актів на землю, утаємничення їх від спалювання карались каторгою.
Жирондисти звинуватили якобінців в узурпації влади. У від повідь на це якобінці підготували проект нової Конституції Фран ції. 24 червня 1793 р. Конвент урочисто схвалив її текст і по ставив на всенародне обговорення.
Конституція закріпила республіканський режим: «Республіка єдина й неподільна» — записано в ст. 1. Вона містила більш ра дикальне тлумачення принципу суверенітету народу, ніж Консти туція 1791 р. Колишнє абстрактне поняття верховенства нації бу ло замінено конкретнішим змістом: «Суверенний народ — це су купність усіх громадян» (ст. 7). Для прийняття закону або важ ливого загальнодержавного рішення голосування в Законодавчому корпусі було недостатньо. Потрібне було ще схвалення громадян, принаймні очевидної більшості їх. Таким чином якобінці прагнули реалізувати вчення Ж. Ж. Руссо про народний суверенітет і без посередню, пряму демократію.
Виборче право надавалося всім французам, що досягли 21 ро ку. Скасовувався поділ виборців на активних і пасивних. Вибори депутатів вводились прямі й рівні. Носієм вищої законодавчої влади проголошувалась нація. Було створено постійно діючий однопалатний законодавчий корпус із строком легіслатури один рік. Цей орган міг видавати декрети і пропонувати закони. Якщо проект закону діставав схвалення первинних зборів більшості департаментів країни протягом сорока днів, він ставав законом. Декрети не потребували санкції народу і набували чинності не гайно.
Функції державного управління покладались на Виконавчу ра ду з двадцяти чотирьох чоловік. До її обрання залучались вибор ці з департаментів. Цей орган міг діяти лише на основі законів і декретів і був підзвітним Законодавчому корпусу. Наприкінці кожної сесії Виконавчий комітет треба було наполовину обновля ти. В ст. 30 Декларації зазначалося, що державні посади, по суті, тимчасові, їх слід розглядати не як відзнаки чи нагороди, а як обов'язок.
Якобінська Конституція була радикальним по духу й за фор мою актом французької буржуазної революції. Проте вона могла набути чинності лише після .того, як збереться новий Законодав чий корпус, куди не міг бути обраний ніхто з депутатів Конвенту. Складна зовнішньополітична обстановка не дала змоги ввести Конституцію в дію.
Улітку 1793 р. верховним органом республіки був Конвент,
який здійснював у повному обсязі вищу законодавчу, виконавчу,
контрольну й судову владу. Комісари Конвенту в департаментах,
армії мали великі повноваження, їм доручалось проводити чист ку місцевих органів, наводити в них революційний порядок, усува ти командуючих арміями та призначати нових. Якобінська дикта тура послідовно здійснювала лозунг: «Феодальний режим повніс тю знищується». Логіка боротьби за врятування республіки зумо вила встановлення революційної диктатури, єдиної влади, залізної дисципліни.
Функції революційного уряду були зосереджені в Комітеті громадського порятунку. Він керував воєнними, дипломатичними, продовольчими справами, йому підпорядковувались інші органи, а сам Комітет щотижня звітував перед Конвентом. Комітет ство рив сильну армію, що розгромила сили інтервентів.
Якобінці реорганізували армію. Декрет від 23 серпня 1793 р. вперше в історії, ввів загальну військову повинність. Усіх фран цузів призивали під рушницю доти, «поки вороги не будуть ви гнані за межі республіки».
До осені 1793 р. в армії налічувалось близько мільйона чоло вік. Такої чисельності військ історія ще не знала. По революційному вирішувалась проблема командних кадрів. На будь-яку по саду, аж до командуючих арміями, висувались ті, хто вмів пере магати, хто не знав слова «неможливо». Продавець галантерей ної лавки Журдан віком 31 рік був призначений командуючим. Такий самий пост зайняв конюх Гош у віці 25 років. Генералами, стали писар Марсо, син каменяра Клебер. Тулон було взято за планом 24-річного невідомого артилерійського офіцера Наполеона Бонапарта.
Французька армія стала застосовувати нову тактику, ввела розсипний стрій. «Якщо меч короткий,— говорили командири,— революційній армії потрібно зробити лише зайвий крок».
Наприкінці липня фактичним керівником Комітету громадсько го порятунку став Робесп'єр. Йому належать слова: «Для Вітчизни зроблено недостатньо, якщо не зроблено все». Боротьбу з во рогами революції вів Комітет громадської безпеки. Матеріали проведеного ним слідства направляли до трибуналу. Трибунали були в деяких департаментах.
Для боротьби з ворогами республіки було введено революцій ний терор. 17 вересня Конвент дозволив здійснювати арешти підо зрілих осіб. Обвинувачення в контрреволюції означало наказ про арешт, арешт — здебільшого означав смерть. Заарештований, до ставлений увечері в тюрму, наступного дня піддавався допиту, ви слуховував вирок трибуналу, а ввечері вже міг сидіти у возі смертників.
У жовтні були страчені вожді жирондистів, а їхня партія остаточно зійшла з політичної сцени.
Буржуазія відчувала потребу в шаленій енергії якобінців, без якої неможливо було відвести натиск інтервентів. Нещадно ка раючи ворогів, якобінці через свою непослідовність, невизначе ність політичної платформи часто знищували справжніх патріо тів. Знищивши Дантона та його прихильників — «поміркованих», вони потім відправили на гільйотину і своїх вірних друзів — лівих якобінців, вождів партії «скажених», ебертистів.
Надзвичайна ситуація змусила Конвент розширити рамки за конодавчого органу. Разом з Комітетом громадського порятунку він діяв як революційний уряд Франції.
Були введені тверді ціни на основні предмети споживання (за гальний максимум). Продовольство реквізували й розподіляли через спеціальну державну комісію.
За зовнішньою торгівлею та діяльністю великих торговців був установлений жорсткий контроль. Восени 1793 р. створено загони санкюлотів, що боролися із спекулянтами, вишукували продоволь ство для Парижа і знищували змови, роялістів.
За спекуляцію карали стратою. З допомогою армії реквізува ли хліб у заможних селян. Було взято на облік золото і срібло приватних осіб. Багатих обкладали високими податками й приму совими позиками. Для робітників також було встановлено мак симум заробітної плати, що викликало їх обурення, оскільки ціни зростали, а купівельна спроможність грошей падала.
Наприкінці лютого і початку березня 1794 р. були видані відо мі вантозькі декрети. Майно контрреволюціонерів передбачалось роздати бідним громадянам, інвалідам, сиротам, старим людям.
Вибори до муніципалітетів у зв'язку із складною обстановкою не проводились. Фактично влада на місцях була у веденні рево люційних комітетів. Для припинення зловживань з їх боку голову й секретаря комітету замінювали через кожних два тижні.
Місцеве управління грунтувалось на централізованих засадах. Якобінська, диктатура спиралась на масові народні організації.
У столиці найбільш твердою опорою якобінців були Комуна та її секційні спостережні комітети, в яких санкюлоти становили більшість.
Енергійна діяльність якобінців, пов'язана з викоріненням фео далізму, проводилась з великим розмахом. Було введено нове літочислення (від початку республіки), затверджено новий кален дар, видано декрет про обов'язкову початкову освіту, було навіть зроблено спробу створити нову, релігію — культ Розуму. .Усіх жителів стали називати громадянами, було скасовано звернення на «ви» тощо.
Улітку 1794 р. Франція була очищена від інтервентів. В основ ному було придушено контрреволюційні заколоти. Для буржуазії, що зміцніла політичне й економічно, диктатура якобінців стала, непотрібною.
Так і не добившись задоволення своїх основних вимог, стали відходити від якобінців і робітники. Селяни, що чинили опір рек візиції продуктів, також були незадоволені якобінцями.
27 липня (9 термідора) 1794 р. під час засідання Конвенту Робесп'єр та його соратники були заарештовані, а наступного дня без суду відправлені на гільйотину, їхню долю розділили сотні якобінців. Масовий терор проти якобінців і санкюлотів охопив країну. Конституцію 1793 р. піддавали анафемі й прокляттям. Падіння диктатури якобінців і прихід до влади термідоріанців озна чали кінець висхідного етапу Великої французької революції.
2) Державний переворот 1799 року. Проголошення імперії і її падіння. Реставрація монархії Бурбонів.
Внаслідок термідоріанського перевороту до влади приходить велика буржуазія, яка намагається знищити механізм якобінської диктатури, скасувати соціально-економічне законодавство якобінців. Комітет громадського порятунку втратив значення урядового орга ну. До конвенту повернулися ті жирондисти, яким пощастило уцілі ти. Були розгромлені якобінський клуб, Паризька Комуна, реоргані зований Революційний трибунал, знищені революційні комітети.
Щоб закріпити своє панування, термідоріанська реакція по спішає створити нову сильну державну владу, систему органів, які будуть здатні упоратися як з народними масами, так і з феодальною реакцією.
У серпні 1795 року конвент прийняв нову конституцію Франції, відому, як Конституція III року Республіки, яка налічувала 372 статті. Цей Основний Закон був консервативним за своїм змістом, він втра чав колишню буржуазну революційність. Такий характер мала і Дек ларація прав людини і громадянина 1795 року.
Законодавчий корпус за Конституцією 1795 року складався з двох палат: Ради старійшин, яка налічувала двісті п'ятдесят членів, і Ради п'ятисот. Нижня палата обговорювала законопроекти, а Рада старій шин або приймала їх, або відхиляла.
Конституція скасувала загальне виборче право і відновила май новий ценз. Для членів Ради старійшин був встановлений віковий ценз — не менше сорока років, для членів Ради п'ятисот — не мен ше тридцяти.
Виконавча влада вручалася Директорії, особливому комітету з п'яти членів, які обиралися Законодавчим корпусом. Щорічно мінявся один з директорів. Головували тут по черзі всі члени протягом трьох місяців. Директорії були підпорядковані міністри, військове коман дування і т.д.
На цей вузький орган — Директорію покладала надії буржуазія в боротьбі проти «лівих» та .«правих». Але, як показало життя, Ди ректорія була не в змозі виконати таке завдання. У 1795 році двічі виступають народні маси, в 1796 році уряду довелося зіткнутися з організацією, створеною Гракхом Бабефом, — «Змовою рівних». Виступають у цей час і роялісти. Наприкінці 1795 року спалахує роялістський заколот у Парижі. Член Директорії Баррас, призначений диктатором, звернувся за допомогою до генерала Наполеона Бонапарта, який на той час перебував у Парижі. Генерал за допомо гою гренадерів швидко розгромив заколотників.
За таких умов директорія розгубилася. Вона спрямовувала свої удари то проти народних мас, то проти дворян-емігрантів, різко змі нюючи свою політику, яка отримала назву політики гойдалки.
Отже, Директорія змушена була боротися на два фронти — про ти народу і проти роялістів — і виявилася неспроможною надійно захистити інтереси термідоріанської буржуазії. Вона стала лише схо динкою до режиму військової диктатури.
У 1799 році Директорія остаточно втра тила свій авторитет у великої буржуазії та заможного селянства. По ступово виникає план нового державного перевороту за допомогою професійної армії. У Парижі обговорюються кандидати на роль дик татора; генерал Жубер, генерал Моро. Але перший з них загинув, другий відмовився від участі в перевороті. Тоді вибір упав на гене рала Бонапарта.
Дев'ятого листопада 1799 року (18 брюмера за республікансь ким календарем) Наполеон Бонапарт вчинив державний переворот. У цьому йому допомагали банкіри, біржовики, віроломний міністр закордонних справ Талейран. Призначений напередодні командува чем паризьким військовим округом, Наполеон розпочинає боротьбу з Радою старійшин, Радою п'ятисот. Два члени Директорії подають у відставку, за ними те саме робить ще один директор. Директорія розпадається. Влада опиняється в руках Наполеона Бонапарта.
Наполеон добре розумів, що військова диктатура повинна бути одягнена в конституційні форми. Він зважав також на те, що перехід від республіканських установ до режиму особистої влади потребує проміжних стадій. Все це знайшло своє втілення в новій конституції, яка встановила форму правління у вигляді консулату.
Нова Конституція (Конституція VIII року Республіки) була за тверджена 13 грудня 1799 року плебісцитом. Тут не було Декларації прав людини і громадянина, відсутні статті про політичні свободи. Конституція гарантувала буржуазії і селянству приватну власність, здобуту за роки революції. «Французька нація заявляє, — було ска зано в статті 94 Конституції, — що після здійснення законного про дажу національного майна, незалежно від його походження, закон ний покупець не може бути позбавлений його». Армія відігравала важливу роль у новій політичній системі, тому Конституція спеціально передбачала пенсії, пільги для поранених воїнів та членів їх родин.
Основою всієї конституційної системи була урядова влада, яка формально належала колегії з трьох консулів, а фактично була скон центрована в руках першого консула. Стаття 39 Конституції спочат ку стверджувала, що консули обираються на десять років, а потім заявляла, що «Конституція призначає першим консулом громадяни на Бонапарта». Перший консул наділявся особливими функціями і повноваженнями. Він обнародував закони, призначав і звільняв чле нів Державної ради, міністрів, послів, армійських офіцерів, членів місцевих адміністрацій, кримінальних і цивільних суддів і т.д. Другий і третій консули мали дорадчий голос. Реальна влада належала одній людині — Наполеону Бонапарту. Конституція виходила з розщеплення законодавчого процесу. Законодавча ініціатива належала першому консулу. Під його керів ництвом Державна рада розробляла законопроект і передавала його в Трибунат. Після обговорення законопроект з Трибунату переходив до Законодавчого корпусу, який голосував «за» або «проти». Прий нятий законопроект перевірявся Охоронним сенатом, після чого знов переходив до першого консула, який обнародував його. Вся ця склад на процедура була лише маскуванням всевладдя першого консула.
Зміцнення політичного режиму дозволяло Наполеону поступово звільнятися від ширми, готувати необхідні умови для остаточного зни щення республіканського ладу. У 1802 році був проведений плебісцит, після чого сенатус-консульт 4 серпня 1802 року встановив, що «кон сули призначаються дожиттєво» і що перший консул може «пропону вати громадянина, який буде його наступником після його смерті» (стат ті 39 і 42). Органічний сенатус-консульт 18 травня 1804 року надав Наполеону «титул імператора французів» і заявив, що «імператорсь кий сан передається спадково по висхідній лінії кровному і законному потомству Наполеона Бонапарта по чоловічій лінії» (ст. 3).
Коронував Наполеона Папа Римський Пій VII, якого спеціаль но викликали з Італії. Створюється імператорський двір, найближ чому оточенню імператора даруються титули князів, графів і т.д. Вищі сановники входили у Високу раду імператора, з них формуєть ся і Таємна рада. У Франції остаточно завершується процес віднов лення централізованого і бюрократичне організованого державно го апарату.
До складу уряду входило дванадцять міністерств. Насаджується сувора централізація, самоврядування скасовується. В департамен тах уряд призначав префектів, в округах і общинах — супрефектів і мерів. Виборним місцевим радам залишаються лише дорадчі функції.
У 1801 році Наполеон підписав конкордат з Папою Римським. Католицизм було проголошено релігією «переважної більшості фран цузького народу», а Католицьку Церкву було включено в систему державного апарату. Держава взяла священиків на своє утримання, Наполеон дістав право призначати їх на вищі церковні посади.
Подальший розвиток в імперії Наполеона І отримала військова організація. Змінився характер французької армії: вона стала касто вою, професійною. З'явилися привілейовані підрозділи (гренадери, драгуни), відокремилась імператорська гвардія.
Особливу увагу Наполеон приділяв зміцненню поліції. На чолі міністерства поліції був поставлений Ж. Фуше, який намагався до битися найсуворішої централізації поліцейської системи. Генеральні комісари і комісари поліції в округах і містах призначалися міністром поліції і працювали під його керівництвом. У Парижі була створена особлива префектура поліції. Важлива роль відводилася воєнізова ному поліцейському з'єднанню — корпусу жандармів, який був під порядкований військовому міністру. У разі потреби загони жандармів передавалися у розпорядження міністра внутрішніх справ.
Наполеон добре розумів, що потрібно буржуазії. Він намагався знищити якобінство. Була введена сувора цензура, закриті незалежні газети. Піклувався він про розвиток промисловості: давав державні замовлення підприємцям, виділяв їм субсидії, захищав від конку ренції. Була забезпечена свобода експлуатації. Зберігав дію закон Ле-Шапельє, були введені робочі книжки. Наполеон також наполягав, щоб усі робітники були забезпечені роботою.
Була здійснена велика за обсягом кодифікація. З'явилися Цивіль ний кодекс 1804 року, Торговий кодекс 1807 року, Кримінально-про цесуальний кодекс 1808 року, Кримінальний кодекс 1810 року.
Така форма правління у вигляді бонапартизму, який зобов'язу вався захищати приватну власність, певний час мала підтримку як великої буржуазії, так і заможного селянства. Але з 1811 року імпе рія Наполеона вступає в смугу кризи. Поразка в Росії, вступ 1814 року англійських, прусських, російських військ до Парижу примусили Наполеона зректися престолу і вирушити на острів Ельбу, який був наданий йому в довічне володіння.
У Францію повертається брат страченого в період революції ко роля Людовика XVI і займає королівський престол під іменем Людовика XVIII.
Реставрація монархії Бурбонів. Повернення Людовика XVIII викликало загальне незадоволення. Одне ім'я Бурбонів нагадувало про страшне минуле. Буржуазія і селянство, які придбали землю за часів революції, побоюються втратити її.
Разом з Бурбонами повертаються емігранти, які вимагають свої володіння, майно, землю. Але відновити минуле після якобінців було вже неможливо.
Умови повернення Бурбонів були сформульовані в Хартії 1814 року, підписаній Людовиком XVIII після вступу на престол. Хартія визнавала встановлену революцією громадянську рівність (ст. 1), скасування станових привілеїв дворянства і духовенства, дію Ци вільного кодексу Франції 1804 року, збереження нової судово-адмі ністративної системи. Вона гарантувала законно набуту земельну власність. Як було сказано в статті 9, «усі види власності недотор канні, не виключаючи так званої національної».
Державна організація прийняла форму легітимної (законної) монархії. Король, особа якого вважалася недоторканною і священною, проголошувався верховним главою держави і командувачем усіма збройними силами. Він мав право оголошувати війну, укладати міжна родні договори, видавати розпорядження і укази. Відповідно до Хартії виконавча влада належала винятково королю, а законодавча влада здійснювалася спільно королем, палатою перів і палатою депутатів.
Законодавчий орган був двопалатним. Палата перів признача лася королем. Палата депутатів обиралася на п'ять років. Виборчі права мали французи старші тридцяти років, що сплачували пря мий податок у розмірі трьохсот франків. Депутат повинен був до сягти сорокалітнього віку і сплачувати прямий податок у розмірі тисячі франків.
Король мав право призначати на всі посади у сфері державного управління, формувати Раду міністрів. Відповідальність уряду перед законодавчим органом не була передбачена Хартією.
Бурбони провадили реакційну внутрішню політику: роздавали пенсії, посади, ордени колишнім емігрантам, повертали землі, які не були ще продані, колишнім власникам; звільняли офіцерів із армії. Тому поширилися чутки, що будуть відбирати землю, отриману за часів революції.
Скориставшись такою ситуацією, Наполеон 1 березня 1815 року з загоном, що налічував тисячу чоловік, висадився на півдні Франції,
а через три тижні вступив до Парижу. «Сто днів Наполеона », однак,
закінчилися поразкою під Ватерлоо, його зреченням і відправкою на острів Святої Олени.
Бурбони знову повертаються у Францію, де починається розправа
з діячами революції і імперії. У 1824 році вмирає Людовик XVIII. Престол посідає його брат—Карл X (граф д'Артуа). У 1825 році були видані закони, що передбачали смертну кару за святотатство та інші злочини проти церкви, про виплату емігрантам величезної грошової компенсації за втрачені землі. Було відновлено орден єзуїтів, розпу щено національну гвардію. Все це викликало протести, демонстрації, маніфестації.
Однак Карл X переходить у наступ. Двадцять шостого липня 1830 року він видає серію указів (ордонансів), які відверто порушували Хартію 1814 року. Розпускалася щойно обрана палата депутатів, вдвічі була зменшена кількість її членів, ще більше звужувалося ви борче право, ліквідувалася «свобода друку і зборів».
Ордонанси Карла X викликали страшен не обурення. Робітники, ремісники, дрібні службовці, студенти, ко лишні офіцери і солдати будують барикади, беруться до зброї. Вісім десят тисяч чоловік взяло участь у цих подіях під гаслом «Геть Бур бонів! Хай живе Хартія!»
Липнева 1830 року революція перемагає. Карл X зрікається пре столу і тікає в Англію. Влада опинилася в руках великої буржуазії. Намісником королівства, а потім королем було проголошено герцога Орлеанського Луї Філіппа. Так з`явилася липнева монархія, де вла ду захопили банкіри, біржовики, тобто фінансова аристократія.
Король присягає новій конституції, основу якої склала Хартія 1814 року, до якої були внесені певні зміни, як, наприклад: скасоване спадкове перство, розширені права палати депутатів, очищений від реакційного дворянства державний апарат, відновлено національ ну гвардію, обмежено духівництво і т.д. Були також переглянуті цензи на виборах у палату депутатів. Тепер віковий ценз становив: для ви борців двадцять п'ять років, для депутатів — тридцять. Нижчим став і майновий ценз: відповідно двісті і п'ятсот франків прямого подат ку. Було також збережено систему централізованого бюрократично го управління. Все це знайшло своє відображення в Хартії 1830 року.
Але липнева монархія мала і прогресивне значення. Вона оста точно покінчила зі спробами реакційного дворянства духівництва відновити колишні феодально-абсолютистські порядки.
3) Революція 1848 року і проголошення Другої республіки. Паризька Комуна.
Засилля фінансової аристократії у сфері економіки й політики викликало невдоволення не лише середніх та малоімущих верств населення, а й великих промисловців і торговців. У країні почав ся масовий рух за виборчу реформу і насамперед за зниження виборчого цензу.
Політично активнішим став пролетаріат. Багато робітників вважали, що парламентська реформа допоможе їм добитись при йняття життєво важливих декретів. Вони сподівались на встанов лення республіки нового типу, яка гарантувала б їм на тільки широкі політичні свободи, а й поліпшення економічного становища. В цьому полягала особливість нової революційної ситуації, для якої популярним було гасло: «За соціальну республіку”.
Революція була підго товлена усім попереднім розвитком Франції. Липнева революція не задовольнила ні народні маси, ні торгово-промислову буржуазію. Ситуацію ускладнювали фінансова криза 1847 року, неврожай, голод. За таких умов рух, який розпочався вимогами виборчої реформи, переріс у боротьбу за республіку.
Двадцять другого лютого 1848 року в Парижі відбулася демон страція на підтримку виборчої реформи, яка перетворилася на зі ткнення з поліцією, під час яких загинуло декілька демонстрантів. Другий день розпочався збройним виступом народу, який побудував у Парижі 1513 барикад, захопив казарми, стратегічні пункти столиці.
Революція перемогла. Створюється Тимчасовий уряд у складі семи членів і чотирьох секретарів. Серед секретарів вперше двоє були представниками робітників — Луї Блан і Альбер.
Під тиском робітників Тимчасовий уряд 25 лютого 1848 року проголошує Францію республікою. Це була буржуазна республіка, що дуже скоро виявилося у взаєминах між урядом і робітничим класом. Робітники вимагають від уряду видання декрету про право на працю. Такий декрет був виданий 25 лютого 1848 року. В ньому було сказано: «Уряд Французької республіки зобов'язується гарантувати робітникові його існування працею, він зобов'язується забезпечити роботу для всіх громадян». Але цей декрет не мав реальних наслідків, обіцянка залишилася тільки на папері. Тому нові демонстрації вима гають створити міністерство праці. Тимчасовий уряд заснував Уря дову комісію по праці, яку повинні були очолити Луї Блан і Альбер. Комісії було виділене окреме приміщення, таким чином Луї Блан і Альбер були відокремлені від уряду.
Щоб заспокоїти народні маси, Тимчасовий уряд йде на незначні поступки: звільнення політичних в'язнів, зниження цін на хліб, ско рочення робочого дня на одну годину, скасування рабства в колоні ях, проголошення свободи слова, зборів.
Уряд видає декрет про Національні майстерні. Тут було зайнято близько ста тисяч робітників, які виконували некорисну, нікому не потрібну роботу і одержували за це заробітну плату. В умовах, коли уряд заявляв, що всі податки «стягуються на попередніх підставах», і вводив нові податки, така нікому не потрібна праця в Національ них майстернях викликала незадоволення такою політикою селянства та дрібної буржуазії.
Намагаючись посилити свою владу, буржуазні політичні діячі поспішають провести вибори до Установчих зборів, покликаних роз робити конституцію республіки.
Установчі збори проголошують Францію буржуазною республі кою. Замість Тимчасового уряду створена Виконавча комісія з п'яти правих буржуа, яка розпочала відразу наступ проти робітників. У червні 1848 року був виданий наказ про розпуск Національних май стерень. Молоді за віком робітники повинні йти до армії, інші — на земляні роботи в провінцію. Такі дії уряду викликали червневе по встання паризьких робітників, що було жорстоко придушене військо вим міністром Кавеньяком, який отримав від Установчих зборів дик таторські повноваження.
Після розгрому червневого повстання Установчі збори відновлю ють обговорення нової конституції. Четвертого листопада 1848 року Конституція Другої республіки була прийнята.
Конституція 1848 року була документом, який відбивав супереч ності свого часу. Основний Закон містив численні «соціальні» дек ларації. Франція проголошувалася Республікою, принципами якої були свобода, рівність, братерство, а основами — сім'я, праця, власність, громадський порядок. Конституція обіцяла недоторканність особи, житла. «Ніхто не може бути арештованим або затриманим інакше, — було сказано в статті 2, — як у силу закону». Йшлося про свободу совісті, свободу .друку, свободу навчання. Однак гарантії здійснення цих прав і свобод Конституція не надавала.
«Всяка власність недоторканна», — заявляла Конституція в статті 11. Вона гарантувала громадянам «свободу праці і промисло вості», встановлювала «рівність у відносинах хазяїна і робітника», обіцяла організувати громадські роботи для безробітних (ст. 13).
Система державних органів, за Конституцією, базувалася на прин ципі розподілу влади. Законодавча влада доручалася Національним зборам, до складу яких входило сімсот п'ятдесят депутатів. Виборче право було прямим і загальним з таємним голосуванням. Виборцями могли бути всі чоловіки старші двадцяти одного року. Майновий ценз було скасовано. Національні збори обиралися на три роки. Ре альної сили і авторитету вони не мали.
Центральне місце в державі Конституція відводила незалежно му від парламенту президенту. Відповідно до статті 43 «французь кий народ передає виконавчу владу одній особі — президенту», який обирався загальним голосуванням на чотири роки. Президент отри мав дуже широкі повноваження: право внесення законопроектів, пра во вето, право помилування і т.д. Він призначав і звільняв міністрів, а за порадою останніх — дипломатів, префектів, суддів, прокурорів, роздавав офіцерські посади. Йому фактично були підпорядковані збройні сили Однак президент не міг бути переобраним відразу на другий строк, не мав права розпускати Національні збори. Проте він безконтрольно розпоряджався сильним поліцейсько-бюрократичним апаратом, йому підкорялася армія.
У країні була утворена також Державна рада, члени якої призна чалися Національними зборами на шість років. До її компетенції на лежав попередній розгляд законопроектів. У той же час Конституція залишила недоторканною всю стару організацію управління, суд, му ніципалітети.
У грудні 1848 року на перших президентських ви борах був обраний з шести претендентів Луї Бонапарт. Йому віддали свої голоси і буржуазна аристократія, і дрібна буржуазія і селянство.
Гаслом бонапартистів став перегляд Конституції 1848 року. Че кати довелося недовго. Другого грудня 1848 року під виглядом захисту республіки Луї Бонапарт здійснив державний переворот: війська зайняли всі стратегічні пункти, в Парижі оголосили військовий стан; Національні збори розігнали, ряд депутатів заарештували. Так було встановлено відкриту військову диктатуру. Показово, що плебісцит схвалив цей переворот: селянство довіряло Луї Бонапарту.
Чотирнадцятого січня 1852 року була затверджена нова Консти туція. Вся повнота влади надається президенту, який тепер обирається на десять років. Він є главою збройних сил, призначає міністрів, від його імені здійснюється правосуддя, парламентарії та посадові осо би приносять йому присягу на вірність. Величезну роль відігравав президент у законодавчому процесі, в якому брали участь Державна рада, Законодавчий корпус і Сенат. Президент проголошував стан облоги, видавав декрети і затверджував закони.
У листопаді 1852 року сенатус-консульт визнає Луї Бонапарта імператором Франції Наполеоном III. Плебісцит схвалює це рішен ня. Офіційне проголошення 2 грудня 1852 року Другої імперії озна чало встановлення бонапартизму — монархічного режиму, який ха рактеризувався широким використанням у державно-політичному житті армії, поліції, бюрократичного чиновництва, церковного апа рату з метою придушення революційного руху народних мас.
Паризька Комуна 1871 року. Коли 19 липня 1870 року Наполеон III оголосив війну проти Пруссії, він сподівався на швидку перемогу, проте зазнав поразки. За п'ять тижнів пишна імперія розвалилася. Другого вересня 1870 року фортеця Се дан зі стотисячним гарнізоном і самим імператором Наполеоном III капітулювала.
Звістка про седанську катастрофу швидко досягла Парижа. Під натиском народних мас 4 вересня 1870 року було проголошено ска сування імперії і відновлення республіки. Був створений новий уряд на чолі з колишнім губернатором Парижа, монархістом генералом Трошю — «Уряд національної оборони».
Новий уряд не збирався боротися з прусськими військами. Він більше боявся свого власного народу і тому за всяку ціну намагався домовитися з Пруссією і підписати мир.
Політика національної зради, до якої вдався Трошю, викликала загальне невдоволення. Патріотичні настрої, гасла захисту вітчизни все частіше перепліталися з вимогами революційної перебудови суспільства.
Скориставшись поразками французької армії на фронті, Уряд національної оборони підписав 28 січня 1871 року угоду з Пруссією про перемир'я. За вимогою Бісмарка були скликані Національні збори в Бордо, які 26 лютого 1871 року підписали попередній мирний до говір з Пруссією, а також сформували новий уряд на чолі з А.Тьєром .
За умовами мирного договору Франція втрачала Ельзас і Лота рингію, сплачувала контрибуцію в розмірі п'яти мільярдів франків. Відбувалася також прусська окупація частини Франції. Але Париж не збирався складати зброю. У лютому 1871 року був прийнятий Статут Національної гвардії, визначена її структура (комітет баталь йону, рада легіону, Центральний комітет Національної гвардії). У бе резні 1871 року до ЦК Національної гвардії було обрано двадцять чоловік із загального складу в шістдесят членів. Народ зберіг зброю, перевіз гармати в робітничі квартали Парижа.
Революція 18 березня 1871року була спровоко вана спробою Тьєра роззброїти Національну гвардію Парижа і перш за все відібрати в неї артилерію. Розпочата урядом 18 березня 1871 року військова операція закінчилася повним провалом. Влада перейшла до Центрального комітету Національної гвардії. Уряд Тьєра втік до Версаля, вивів туди війська, поліцію, жандармерію.
Центральний комітет Національної гвардії швидко встановив порядок у столиці, надіслав до міністерств і відомств своїх представ ників, здійснив ряд соціально-економічних заходів. Основні зусилля він, однак, спрямував на організацію виборів до Паризької Комуни.
Вибори Паризької Комуни відбулися 26 березня 1871 року, а 28 бе резня на майдані біля ратуші Паризьку Комуну урочисто проголосили.
Програмним документом Паризької Комуни стала Декларація Комуни «До французького народу» від 19 квітня 1871 року, поклика на «роз'яснити характер, зміст і мету революції», що відбувається. Головною метою революції Декларація проголошувала «визнання і зміцнення Республіки, єдиної форми правління, сумісної з правами народу, з правильним і вільним розвитком суспільства». Одним з принципів політичного устрою була визнана повна автономія Комун на всій території Франції. Невід'ємними правами таких Комун повинні бути: затвердження комунального бюджету, управління місцевими службами, організація судочинства, внутрішньої поліції, осві ти, організація міської оборони і національної гвардії. Повинна бути забезпечена «постійна участь громадян у справах Комуни», вільний захист їх інтересів. Передбачалося призначення через обрання або за конкурсом відповідальних змінюваних посадових осіб і комуналь них чиновників.
Державний лад Паризької Комуни був досить своєрідним. Найвищим органом була сама Паризька Комуна, яка відразу ого лосила себе “єдиною владою”. Комуна визнала недійсними накази або повідомлення версальського уряду, забороняла чиновникам" і службовцям їх виконувати. Було накладено «секвестр на все рухо ме і нерухоме майно і на цінні папери всіх видів», які належали чле нам версальських зборів, членам Уряду національної оборони і уря ду Тьєра. Всі вони були визнані незаконними.
Паризька Комуна не знала розподілу влади, її декрети і розпо рядження виконували комісії, які вона створювала зі свого складу. Комуна обирала десять таких комісій, кожна з яких відала «функція ми колишніх міністерств».
Першого травня 1871 року був прийнятий декрет про організацію Комітету громадського порятунку, який складався з п'яти членів. Але цей орган вже не встиг як слід розгорнути свою діяльність.
Почалася робота по створенню центрального апарату управлін ня. Так, Центральний комітет Національної гвардії направляв до мініс терств своїх представників. Те саме робила і Паризька Комуна, при значаючи в усі важливі відомства по одному делегату, який мав працювати під контролем комісії і Комуни. Таким чином була зни щена чиновна бюрократія. Комуна скасувала привілеї чиновництва, ліквідувала особливий статус цієї замкненої групи. За саботаж, невихід на роботу звільняли чиновників, обирали нових працівників, перетворюючи їх на службовців Комуни. Максимум заробітної пла ти становив шість тисяч франків на рік.
Комуна скасувала стару поліцію, знищила жандармерію. Поря док у Парижі підтримували резервні пролетарські батальйони Націо нальної гвардії.
Місцеве управління організовувалося відповідно у двадцяти округах, на які поділявся Париж. Справами округу відали члени Ко муни, які мали право створювати необхідні комісії.
Паризькою Комуною була ліквідована стара судова система. Ко муна створювала новий судовий апарат. Низовою судовою інстанцією залишалися мирові судді, які повинні були обиратися населенням. Але тимчасово їх довелося призначати Виконавчій комісії. Мирові судді розбирали як цивільні, так і незначні кримінальні справи. Для серйозніших справ передбачалося створити Палату цивіль них справ.
Комуна проголошувала демократичне судочинство, прилюдний, рівний для всіх суд, виборність суддів, свободу захисту. Широкі пра ва надавалися звинуваченим. Вони мали право вимагати виклику свідків за рахунок Комуни, обирати захисника на свій розсуд і т.д.
Декретом від 2 квітня 1871 року церква була відокремлена від держави, бюджет культів був скасований. Майно, яке належало ре лігійним конгрегаціям, оголошувалося національною власністю. У зачинених церквах відкривалися клуби.
Двадцять дев'ятого березня 1871 року з'явився декрет про ска сування старої армії і заміну її Національною гвардією. «Ніяка війсь кова сила, — було сказано в декреті, — крім Національної гвардії, не може бути заснована в Парижі або введена в нього» (ст. 2). Всі здатні до військової служби громадяни повинні були вступити до лав Національної гвардії».
Соціально-економічні заходи Комуни. За короткий час свого існування Паризька Комуна встигла здійснити ряд важливих соціаль но-економічних заходів.
У травні 1871 року Комуна затвердила Статут Луврських май стерень з ремонту зброї, який вводив нові принципи керівництва майстернями. Органами управління стали загальні збори робітників, рада майстерень і делегат, який знаходився при Комуні, але обирав ся загальними зборами робітників.
Велику увагу приділяла Комуна регулюванню умов праці робіт ників. Був встановлений максимум заробітної, який визначався “в шість тисяч франків на рік”.
Комуна здійснила широку демократизацію системи народної освіти. Проголошувалося введення загальної, безплатної, обов’язкової, всебічної шкільної освіти.
Було вжито термінових заходів щодо боротьби з безробіттям, скасовувалась нічна праця в булочних, вводились привілеї для осіб, зайнятих випуском об мундирування для Національної гвардії. Декретом від 17 квітня було введено відстрочення сплати боргів за комерційними вексе лями, що врятувало від розорення тисячі дрібних торговців і під приємців.
Однак Французький банк, звідки версальці одержували суми, набагато більші, ніж Комуна, не було націоналізовано. Згодом його дирекція передала версальцям кліше для друкування грошей.
Комуна видала декрет про судову відповідальність шести чле нів версальського уряду, винних у розв'язуванні громадянської війни, їхнє майно підлягало секвестру. Вводилась кримінальна відповідальність за дезертирство.
19 квітня комунари звернулись із закликом до сільських жите лів, в якому переконували їх не вірити версальцям і викладали свою соціально-економічну програму: землю—селянам, знаряд дя праці робітникам. Однак основна маса селян Комуну не під тримала.
28 травня 1871 р. версальські війська зайняли Париж. Два дцять два трибунали розглядали справи комунарів і виносили об винувальні вироки.
Репресіям були піддані прихильники Комуни не тільки в Парижі та Ліоні, а й в інших містах.
Паризька Комуна проіснувала лише сімдесят два дні. Не всі свої задуми вона втілила в життя. Але Комуна зробила свій внесок в істо ричний досвід розвитку демократії, збагатила його принципово но вими державними і правовими інститутами.
4) Проголошення Третьої республіки. Конституційні закони 1875 року.
Виникнення Третьої республіки у Франції відбувалося в складних, напружених умовах, в обстановці посиленої реакції.
її поява була пов'язана передусім з поразкою під Седаном у франко-прусській війні. Седанська катастрофа привела до загибелі Дру гої імперії. Підйом народного руху 4 вересня 1870 року відновив у Франції республіку.
Початок республіки був дуже складним. Наслідки франко-прусської війни були жахливими. Ганебний мир з Пруссією, втрата еко номічно важливих Ельзасу і Лотарингії, обов'язок сплатити величез ну контрибуцію в розмірі п'яти мільярдів франків — усе це вело до руйнування економіки і розорення населення Франції.
Свій вплив на утворення республіки у Франції зробила револю ція 18 березня 1871 року. Паризька Комуна, яка визнавала республіканську форму правління і підтримувала її, зазнала поразки. Після загибелі Комуни, версальці розв'язали терор, що привів до значних втрат серед робітничого класу.
Внутрішньо-політичне становище в країні залишалося напруже ним. Постійним явищем післявоєнних часів стали розгул реакції і посилення монархічних елементів.
Ось чому основна політична проблема післявоєнної Франції була пов'язана з наступним державним ладом країни. Зразу ж після заги белі Комуни вона стала об'єктом гострої боротьби буржуазних пар тій. Причому найбільш реакційні з них хотіли відновити монархію. Прихильники монархічної форми правління розпадалися на три фрак ції: легітимістів, яким марилося бачити на королівському троні ко гось з Бурбонів, орлеаністів, що підтримували Орлеанську династію, і бонапартистів.
Фактично Франція з 4 вересня 1870 року була республікою. У країні існувала посада тимчасового президента, яку посідав спочат ку Тьєр, а потім маршал Мак-Магон, працював республіканський уряд, діяли Національні збори, утворені ще за часів франко-прусської війни з метою санкціонування мирного договору. Показово, що до монархістів можна віднести і тимчасового президента, і міністрів, і членів Національних зборів. Всі вони були противниками республі ки. Сам термін «республіка» перестав у цей час вживатися в офіцій них документах.
Але ліквідувати республіканський лад було в тих умовах немож ливо. Цьому заважали і серйозні розбіжності в таборі монархістів, і республіканські настрої більшості буржуазії, і побоювання опору з боку робітничого класу.
За таких умов розробку кон ституції було доручено не Установчим зборам, як було заведено у Франції, а Національним зборам, які довго вагалися, затягували час, поки нарешті не були змушені перейти до роботи і створити консти туційну комісію. Беручись до розробки конституції, члени Національ них зборів намагалися ввести такий державний лад, від якого в май бутньому буде легко перейти до монархії.
У лютому 1875 року за ініціативою де Валлона Національні збо ри, проте, прийняли два конституційних акти: 24 лютого—Закон про організацію Сенату і 25 лютого — Конституційний закон про орга нізацію державної влади. Через деякий час, 16 липня 1875 року, був прийнятий ще один конституційний акт — Закон про відносини дер жавної влади. Усі разом ці три закони і склали Конституцію Третьої республіки, що і визначило її своєрідність.
Конституційні закони 1875 року не визначали загальних принципів державного ладу. Окрім того, вони не стверджували прямо республі канської форми правління. Принципове значення в цьому відношенні мала стаття 2 Конституційного закону про організацію державної вла ди, де було сказано: «Президент республіки обирається абсолютною більшістю голосів сенатом і палатою депутатів, об'єднаних у націо нальні збори. Він обирається на сім років». Показовим був і сам ви ступ де Валлона, який, вносячи проект цього закону, казав: «Я не про поную проголосити республіку, але пропоную продовжити уряд, який в теперішній час існує і який є урядом республіканським».
Були і інші особливості Конституції 1875 року, їй, наприклад, не передувала Декларація або преамбула, зовсім не було розділу про права і свободи громадян. Дуже поверхово визначався статус уряду, зовсім не розглядалася організація місцевого управління. Конститу ція була зорієнтована лише на визначення структури та компетенції вищих органів державної влади.
Конституція 1875 року розцінювалася як тимчасовий законодав чий акт. Тому їй вибачали і невеликий обсяг (лише 34 статті в трьох законах), і невирішеність багатьох питань і т.ін. Слід також наголосити на тому, що реакція сподівалася і на повернення монархії.
Державний лад Третьої республіки за Конституційними закона ми 1875 року базувався на принципі розподілу влади.
Законодавча влада здійснювалася двома зібраннями: палатою де путатів і сенатом, які об'єднувалися в Національні збори. Палата де путатів обиралася населенням Франції терміном на чотири роки. В Конституції йшлося про «загальне голосування», але жінки, військові, населення колоній були позбавлені виборчих прав. Діяла мажоритар на система виборів у два тури. В першому турі обраним вважався кан дидат, який зібрав абсолютну більшість голосів (більше половини). Якщо ніхто із кандидатів не отримав такої кількості голосів, прова дився другий тур, на якому для обрання досить було зібрати віднос ну більшість голосів.
Верхньою палатою був сенат, який складався з трьохсот сена торів, сімдесят п'ять з яких були довічними, а двісті двадцять п'ять обиралися особливими колегіями виборщиків за департаментами терміном на дев'ять років. Сенат був постійно діючою установою.
Його не можна було розпустити, а кожні три роки він оновлювався на одну третину.
Сенат розглядався монархістами як противага палаті депутатів. Тому він мав не тільки рівні права з палатою депутатів, а отримав і деякі переваги. За згодою сенату президент мав право розпустити палату депутатів, сенат міг перетворюватися на найвищий суд Франції.
Сенат і палата депутатів збиралися щороку, їх сесії починалися і закінчувалися одночасно. Президент міг відстрочити засідання па лат, але не більше, як на місяць.
Главою держави був президент, який обирався Національними . зборами на сім років. Він міг бути переобраним. Президент мав ши рокі повноваження. У нього було право законодавчої ініціативи. Він оголошував закони, прийняті обома палатами, стежив за їх виконан ням і забезпечував його, мав право помилування. Президент розпо ряджався збройними силами, призначав на всі цивільні і військові посади, міг розпустити за згодою сенату палату депутатів. Такі пра ва президента наближали його до конституційного монарха.
Згодом почало відбуватися суттєве обмеження влади президен та. Він втрачав деякі конституційні повноваження (розпуск палати, відстрочка сесій і т.д.). На посаду президента стали підбирати мало впливових політичних діячів.
Конституційні закони 1875 року передбачали утворення Ради міністрів, однак не давали детального визначення її правового ста тусу. Але принципове значення мала стаття 6 Закону від 25 лютого 1875 року, де було сказано, що «міністри солідарно відповідальні перед палатами за загальну політику уряду і індивідуально — за їх особисті дії». Закріплення в Конституції інституту парламентської відповідальності уряду давало йому значну самостійність щодо пре зидента. Річ у тім, що президент не був главою уряду, він лише при значав голову Ради міністрів, який відповідав перед парламентом.
Повноваження уряду безперервно зростали. У нього було право законодавчої ініціативи, в його розпорядженні знаходився великий бюрократичний апарат міністерств. Кожен акт президента скріплю вався відповідним міністром.
Зберігалася в Третій республіці Державна рада, засновником якої був ще Наполеон І. Цей орган складався з представників вищої бю рократії, які призначалися декретом президента. Державна рада була консультантом уряду в питаннях управління.
Місцеве управління навіть не згадувалося в Конституційних за конах 1875 року. Адміністративний поділ зберігався від часів Пер шої імперії: департамент, округ, кантон, комуна.
На чолі департаменту стояв префект, який призначався декретом президента. Префект був повноважним представником уряду і кон центрував у своїх руках усю повноту влади. Подібну роль виконував в окрузі супрефект. Представницькі органи у вигляді генеральних і окружних рад, муніципалітетів вирішували другорядні питання і виконували всі розпорядження префектів і супрефектів.
Не згадували Конституційні закони 1875 року і про третю гілку влади — судову. Між іншим судова система Франції за часів Третьої республіки не зазнала суттєвих змін. Новим було лише скасування в 1883 році довічного призначення суддів. Зберігалася сувора ієрархічність відомства юстиції, призначення магістратів, їх фактична за лежність від уряду.
Конституція згадувала про судові функції палат. Відповідно до статті 12 закону від 16 липня 1875 року «президент республіки може бути відданий під суд тільки палатою депутатів і судитися тільки сена том». Подібне правило діяло і стосовно міністрів «за злочини, заподі яні при виконанні службових обов'язків». Крім того, за декретом пре зидента сенат можна було перетворити на найвищий суд, щоб судити всяку особу, яку обвинувачували «в замахові на безпеку держави».
Специфічною рисою політичної структури Третьої республіки була багатопартійність.
В умовах загострення класових протиріч, суперництва між по літичними партіями розгорнулася напружена боротьба між силами реакції і демократії. Свій прояв вона знайшла в спробах державного перевороту.
Першим намагався знищити республіку і відновити монархію президент Франції маршал Мак-Магон (командувач версальськими військами за часів Паризької Комуни). Але зроблена ним 1877 року спроба державного перевороту закінчилася повним провалом. Слідом за ним в 1889 році намагався захопити владу генерал Буланже. Од нак він сам злякався і втік до Бельгії. І, нарешті, ще один наступ ре акції на республіку відбувся під час так званої справи Дрейфуса, але і він закінчився поразкою.
Третя республіка вистояла, а монархісти остаточно втратили свій вплив. У 1 884 році була прийнята конституційна поправка, згідно з якою «республіканська форма правління не може бути предметом перегляду».
5) Джерела і основні риси права.
За час революції склалося у своїх основних рисах бу ржуазне право, яке виникло разом із буржуазною держа вою. Будучи історично прогресивним типом права, воно замінило собою віджиле феодальне право, закріпило нові
виробничі відносини. Але, виражаючи волю панівного кла су, буржуазне право було по своїй суті експлуататорським, хоча, на відміну від рабовласницького і феодального, воно рядилося в тогу формальної рівності всіх перед законом.
Цей горезвісний принцип формальної рівності приховував
собою фактичну нерівність.
Інститут приватної власності був наріжним каменем буржуазної правової системи, яка затвердила право нео бмеженої власності в обох деклараціях, у Конституціях 1791 і 1793 років.
В основу обов'язкового права лягли принципи свободи і
рівності, які заклали юридичний фундамент для обгрунту-
вання свободи договору і рівності сторін. Зрозуміло, ця
фразеологія не могла приховати експлуататорської сутності
так званої свободи підприємництва, що насправді являла
собою свободу гноблення й експлуатації.
В галузі кримінального права відбулися великі зміни.
у ході революції буржуазія висунула прогресивні принци пи кримінального права і процесу, вперше сформульовані ще в Декларації прав людини і громадянина 1789р. Був виданий перший кримінальний кодекс, який закріпив бур жуазні принципи кримінального права і кримінального судочинства. Він установлював суворі санкції за зазіхання на священне право приватної власності. Будь-який виступ проти існуючого порядку влади тягнув за собою особливо жорстокі покарання, які носили застрашливий характер. У цьому позначилися пережитки феодального кримінального права.
Свідченням того, що вже на самому початку революції крупна буржуазія була настроєна антидемократичне, був закон 1791 р. про робітничі корпорації, відомий під назвою закону Ле Шапельє. Закон цей забороняв корпоративне об'єднання осіб однієї і тієї ж професії. Робилося це під приводом боротьби з відродженням феодальної цехової системи, але насправді закон Ле Шапельє був спрямований ' проти організації профспілок.
Що стосується судової системи, то вона за час революції не встигла ще стабілізуватися, хоча загалом контури її намітилися. Був установлений єдиний для всіх станів суд. Всі інститути інквізиційного феодального процесу знищу валися, і принципи кримінального судочинства, подібно принципам кримінального права, дістали своє вираження в програмних буржуазних деклараціях.
Цивільний Кодекс Наполеона 1804 року.
Створення єдиної національної правової системи фра нцузька буржуазія вважала головним завданням революції 1789-1794 рр. Воно супроводжувалося рішучою ламкою феодальних відносин, реалізацією вже в ході революції но-
вих правових установок. З самого початку йшлося не лише
про створення нового законодавства, але й систематизацію
його. Про це свідчать спроби кодифікації, початі в ході ре волюції. Ще в серпні 1790 р. Установчі збори прийняли резолюцію, відповідно до якої «цивільні закони повинні бути об'єднані і реформовані законодавцем, який мусить
скласти загальний кодекс простих законів, ясних і відпові дних конституції». Положення про розробку цивільного кодексу було
включене й у Конституцію 1791 р. У 1793, 1794, 1796 роках
були запропоновані проекти Цивільного кодексу. Проте ці
спроби не призводили до позитивних результатів.
Причини неуспіху цілком зрозумілі, оскільки відбува лася безупинна зміна груп, які стояли при владі, що мали розходження в ідеології і конкретних цілях. Відіграв свою роль і тимчасовий характер ряду заходів. Вплинула і боро тьба крупної буржуазії проти вимог найбідніших прошар ків населення. Все це перешкоджало стабілізації нових су спільних відносин і створенню єдиних кодексів. Нарешті, не було ще тієї кристалізації принципів права, яка є необхідною передумовою кодифікації.
Лише після зміцнення влади крупної буржуазії уряд Наполеона остаточно скасував шляхом прийняття закону дореволюційне право і ряд законів, прийнятих у часи рево люції, які не відповідали інтересам крупної буржуазії, і розпочав вироблення нових кодексів (Наполеонівська епо ха ознаменована створенням п'ятьох основних кодексів цивільного, кримінального, торгового, цивільно-процесуального і кримінально-процесуального).
Першим був прийнятий цивільний кодекс, який увійшов в історію як Кодекс Наполеона.
13 липня 1800 р. була призначена комісія для розробки проекту кодексу. До її складу ввійшли крупні юристи того часу —Тронше, Порталіс, Малльвіль, Біго-Преамне. У своїй роботі вони спиралися на законодавство, доктрину, попе редні проекти кодексу, римське право (особливо'яскраво очевидний вплив римського права в зобов'язальному коде-ксі), звичаї, які вони прагнули викласти і переробити у від повідності з духом буржуазного суспільства. Наполеон особисто брав участь в обговоренні ряду статей кодексу, усуваючи з проекту деякі положення, що затвердилися у французькому праві в період революції і тепер уявлялися для крупної буржуазії надмірно радикальними. Протягом чотирьох місяців проект був складений і надісланий на об говорення вищих судів. Останні менше ніж у річний термін подали свої зауваження, після чого проект був розглянутий у Державній раді. Потім проект належало розглянути в Трибунаті, Законодавчому корпусі і Сенаті. При прохо дженні через Трибунат проект кодексу зустрів серйозну опозицію: ряд членів Трибунату не міг погодитися з лікві дацією завоювань революції, проведених у проекті кодексу. І перший титул «Про право і закони взагалі» був відхиле ний. Така ж доля судилася і титулу другому. Тоді уряд за брав проект і Наполеон здійснив насильницькі заходи: чле ни Трибунату, які були основними критиками проекту, бу ли виключені з його складу, чим була створена слухняна волі Наполеона більшість. Після цього розгляд проекту пі шов швидко і всі титули кодексу були прийняті. Закон 21 березня 1804р. об'єднав усі прийняті 36 титулів до складу єдиного кодексу за назвою Сосіе сіуіі (Цивільний кодекс). У 1807 р. кодекс був названий Кодексом Наполео на. У 1816р. знову кодекс дістав назву Цивільного кодексу.
Але в історії він справедливо залишився під назвою Кодексу Наполеона. Кодекс закріпив ліквідацію феодальних відносин - і в цьому було його прогресивне значення. В основу кодексу були покладався принципи формально рівної правоздатно сті всіх громадян і необмеженої приватної власності. Це призводило до свободи підприємництва, у селі — до закріп лення права власності селян на землі, придбані ними в часи революції.
Незважаючи на консервативну переробку, цивільне право Франції, яке дістало в Кодексі Наполеона класичне вираження, мало революційне значення для своєї епохи. Відомий німецький соціолог Ф. Мерінг наприкінці XIX століття писав про кодекс як про «дітище революційної епохи», оскільки «конвент, із лабораторії якого Наполеон одержав його в значно погіршеній формі, втілював собою буржуазний клас в усій свіжості його юнацьких сил». Але водночас кодекс відображав контрреволюційні установки, робив крок назад у порівнянні з революційним законодавс твом, зокрема, з революційним законодавством періоду якобінської диктатури.
Французький цивільний кодекс відіграв велику роль. Ен гельс називає цей кодекс «зразковим зводом законів буржуаз ного суспільства». Вперше в історії кодекс дав у стиснутій і. точній формі основні положення буржуазного цивільного пра ва, він послідовно закріпив принципи капіталізму.
Французький цивільний кодекс 1804р. займає цент ральне місце в системі наполеонівських кодексів, оскільки ним регулюються найважливіші економічні відносини ка піталістичного суспільства.
Цей кодекс найзначніший за своїм обсягом (при поча тковому виданні в ньому налічувалася 2281 стаття), він вважається найдосконалішим із класичних кодексів за формою викладу, в тому числі й за структурою.
Кодекс виходить із поділу приватного права на циві льне і торгове. Останнє присвячене взаємовідносинам між купцями і регулюванню так званих торгових угод, хоча б у них брали участь і не купці (торговим правом регулювали ся, наприклад, відносини за векселем).
Таким чином, Цивільний кодекс охоплює лише відно сини цивільно-правові у вузькому розумінні цього слова, тобто приватно-правові відносини, які не є торговими. Кодекс Наполеона складається з вступного титулу і трьох книг. У невеличкому вступному титулі викладені правила дії цивільних законів у часі і просторі, а також де які правила, які стосуються вступу в силу і застосування правових норм.
У складі кодексу можна побачити принципи побудови
інституцій римського права: особи, речі, зобов'язання. Така
структура кодексу в буржуазному цивільному праві дістала
назву інституційної.
Книга перша «Про осіб».
Книга перша - «Про осіб» вводить такі принципи бу ржуазії, як рівність і свобода, в конкретну сферу регулю вання майнових відносин, перекладає буржуазні уявлення про рівність на мову цивільно-правових норм. Кодекс в ці лому продовжив тут лінію, яка намітилася ще в революцію, - на скасування феодального правопорядку, феодальних станових привілеїв, станових обмежень у правоздатності. Відповідно до ст. 5., «будь-який француз користується ци вільними правами».
Характерною рисою Кодексу Наполеона була та, що в
усіх його положеннях, які говорять про особи, як носіїв,
суб'єктів цивільних прав, маються на увазі окремі індивіди
(фізичні особи), а не колективи (юридичні особи). Поняття
юридичної особи взагалі не відоме Кодексу Наполеона;
законодавець не вважав за потрібне надавати особливі пра ва на участь у цивільному обороті яким би то не було об'єднанням осіб.
Хоча кодекс в принципі виходив із прогресивної бур жуазної ідеї універсальності цивільних прав, в окремих ви падках він відновлював деякі інститути феодальної епохи, підірвані революційним законодавством. Так, кодекс пере дбачав використання так званої «цивільної смерті» як міри
кримінального покарання. «Цивільна смерть» означала,
відповідно до ст. 25, що засуджений втрачає власність на
все майно, яким він володів, — після нього відкривається
спадкування на користь його законних спадкоємців, до
яких його майно переходить таким же засобом, як коли б
він помер природним чином і без заповіту. У кодексі передбачається ряд обмежень у цивільних правах для жінок. Наприклад, жінки не могли бути свідками, запрошеними до складання актів цивільного стану.
У першій книзі закріплювалися також основні прин ципи сімейного права. Тут кодекс робив особливо помітний крок назад у порівнянні з законодавством періоду револю ції, коли були декларовані важливі особисті і майнові права
жінок, послаблена батьківська влада над дітьми тощо. Кодекс значною мірою спирався на положення римського права і феодального звичаєвого права. Стаття 212 говорила, що «подружжя зобов'язане до взаємної вірності, допомоги,
підтримки». Але в цілому кодекс відкрито закріплював па нуюче становище чоловіка в сім'ї, поблажливо ставився до моральної розбещеності чоловіка, закріплював принципи влади чоловіка над особистістю і майном дружини і влади
батька над дітьми. Чоловік - глава сім'ї, воля якого визна чає весь лад сім'ї і який об'єднує у своїх руках усе сімейне майно. Відносини між подружжям визначалися ст. 213: «Чоловік зобов'язаний заступатися за свою дружину, дружина - слухатися чоловіка». Про рівноправність подружжя
не було й мови. Дружина була зобов'язана жити разом із
чоловіком і слідувати за ним, якщо він перемінить місце
проживання (ст. 214). Нерівноправність жінки виявлялася й
у її майновому становищі в сім'ї. За загальним правилом,
передбачався режим спільності для майна чоловіка і дружини. Але за ст. 1421, «чоловік один управляє майном, яке входить у спільність. Він може його продати, відчужувати і встановити на нього іпотеку без участі дружини». Дружина
не могла відчужувати і набувати майно і виступати в суді
без дозволу чоловіка (ст.215-216). Майнові відносини подружжя визначаються шлюбним договором, який укладався до здійснення шлюбу. Кодекс
установлює ряд режимів майнових відносин - на вибір
майбутнього подружжя. Але, за загальним правилом, якщо
в шлюбному договорі спеціально не передбачено іншого,
майно дружини надходить у власність чоловіка, і останній
розпоряджається прибутками від цього майна. Розлучення
припускається лише в суворо визначених випадках (пору шення подружньої вірності, тяжкі образи й ін.). Характерно, що правила про розлучення в силу порушення подруж ньої вірності узаконили поблажливе ставлення буржуазії до статевої розбещеності чоловіків. Якщо чоловік міг вимага ти розлучення в усіх випадках порушення дружиною подружньої вірності, то дружина могла вимагати розлучення лише в тому випадку, якщо чоловік поселив свою коханку в одному будинку з дружиною (ст. 230). Ця принизлива для жінки умова була скасована лише в 1884р. У початковій редакції кодексу було збережене введене в часи революції розлучення за взаємною згодою подружжя, хоча й після тривалої і складної процедури. Але під впливом католиць кої церкви правила кодексу про розлучення були скасовані в 1816 році і відновлені в 1884 році, причому дружині були надані такі ж права на розлучення, які мав чоловік, але пра вила про розлучення за взаємною згодою були відновлені в
Що стосується відносин батьків і дітей, то влада над дітьми належала лише батькові; до матері ця влада перехо дила — та й то з обмеженнями - лише після припинення шлюбу, або в деяких, найважчих випадках зловживання батьком владою. Діти перебували під владою батька до по вноліття (сини - до 25 років, дочки - до 2 1 року) і без згоди батька не могли одружуватися і залишати отчий дім (ст.148). У тих випадках, коли батько «мав дуже серйозні при води до невдоволення поводженням» дитини, він міг по збавити її свободи терміном до 1 місяця, якщо дитина не досипи 16-літнього віку, і на термін до 6 місяців, якщо дитина досягла 16-літнього віку (ст. ст. 375, 377). Батько
управляв майном дітей і мав з нього прибутки.
Кодекс у ст. 340 заборонив пошуки батьківства, чим практично погіршив становище позашлюбних дітей.
Але є і прогресивне значення положень кодексу про
сім'ю. Кодекс передав шлюб із сфери церковного в сферу
державного регулювання і тим самим розвивав положення
конституції 1791 р. про те, що шлюб — цивільний договір.
Кодекс зберіг також введене в період революції розлучен ня, що означало розрив з дореволюційними католицькими традиціями.
Книга-друга «Про майна і різні видозміни власності»
Друга книга кодексу «Про майна і різні видозміни вла сності» присвячена регламентації майнових прав і також виходить із класичного римського поділу: право власності, узуфрукт, узус та ін. Центральне місце тут займає інститут власності. Самі французькі юристи, наприклад Лагері, та ким чином визначають значення цього інституту: «Найдо-рогоціннішим правилом Цивільного кодексу, найголовні шою і найважливішою його постановою є те, що він освя чує право власності; всі інші його положення це просто лише наслідки або вибірки з нього».
Власність - закріплена в Кодексі Наполеона, являє со бою по суті приватнокапіталістичну власність, яка давала буржуа необмежене право на розпорядження своїм майном, на одержання прибутку і земельної ренти. За словами К.Маркса, для капіталіста приватна власність «...є право привласнювати чужу неоплачену працю, або її продукт, для робітника — неможливість привласнити собі свій власний
продукт».
В основі всього кодексу лежить необмежена приватна
власність, як «право користуватися і розпоряджатися реча ми найбільш абсолютним чином, з тим щоб користування не було таким, яке заборонене законами і регламентами» (ст. 544); Власність на річ надає право на все, що ця річ ви робляє (ст. 546). Власність на землю включає в себе власність на те що знаходиться під землею і над землею (ст. 552). Практично для того часу це означало, що власник зе млі ставав повним і абсолютним хазяїном усіх корисних копалин, виявлених на його ділянці. Таке положення було дуже незручним і невигідним для буржуазної держави в цілому, а також для промисловців, і в 1810 році вони доби лися його відміни. Статті 5 і б закону від 21 квітня 1810 р. передбачали, що рудники можуть експлуатуватися лише на основі концесії, наданої державою.
Кодекс являв собою подальший розвиток і .підтвер дження виражених ще в конституційних документах рево люції: положень про «священність» і «недоторканність» приватної власності. Ст. 545 говорила: «Ніхто не може бути примушуваним до уступки своєї власності, якщо це не ро биться по причині суспільної користі і за справедливе і по переднє: відшкодування».
Прогресивне значення положень Кодексу Наполеона про власність полягало в тому, що він закріпив основні за воювання революції, перемогу буржуазної власності над феодальною. Речі за кодексом ділилися на рухомі і нерухомі. Цей поділ відображав той етап у розвитку капіталіс тичного суспільства, коли нерухомість (земля, будівлі і т. п.) являли велику цінність для окремого підприємця і класу капіталістів у цілому, а тому потребувала особливого пра вового режиму і захисту. Так, розпорядження нерухомим майном було обставлене великими юридичними формаль ностями і складностями. Якщо рухомим майном опікун міг розпоряджатися самостійно, то нерухомим — лише за згодою сімейної ради або суду.
Спробою законодавця пом'якшити протиріччя, що виникають при зіткнені інтересів окремих приватних власників, стало встановлення ряду законних сервітутів: про загальну стіну, про право проходу й інше.
Буржуазні юристи, які аналізують Кодекс Н зазначають, що «завжди, коли конкурують права власника. з правом невласника, право сильного з правом слабкого, кодекс стає на сторону перших». Саме тому статті Цивільного кодексу про власність буржуазія протягом тривалого часу розглядала як ідеальну форму вираження своїх інтересів.
Книга третя «Про різні засоби, якими н власність».
Третя, найбільша за обсягом книга «Про різні засоби,
якими набувається власність», містить у собі правила, що
регулюють придбання власності. Сюди відноситься спадкування. — за законом і за заповітом, договори; тут же ви кладаються і майнові відношення чоловіків, засновані на шлюбному договорі, і позадоговірні зобов'язання (які ви
никають, наприклад, по причині заподіяння шкоди). Цей
кодекс у ст. 711 дає перелік засобів, якими набувається
власність: «Власність на майна набувається і передається
шляхом спадкування, шляхом, дарування між живими або
за заповітом і в силу зобов'язань».
Кодекс закріпив проведену ще в період революції відміну феодальних принципів спадкування у французькому праві. Відповідно до ст. 732, «закон при визначенні порядку спадкування не бере до уваги ні природи ні походження майна». Спадкоємцями померлого ставали у певній, вказаній у кодексі, послідовності: діти й інші спадні, а також висхідні і бічні родичі. Найближчі ступені родства виключали спадкування з боку більш віддалених, але родичі, далі дванадцятого ступеня родства не успадковували.
Позашлюбні діти могли успадковувати лише в тому випадку, якщо були визнані в законному порядку, причому лише майно матері і батька, але не інших родичів. Позашлюбні діти не могли також одержувати майно за допомогою дарування або заповіту зверх того, що їм давалося відповідно до загальних правил спадкування, тобто вони могли бути спадкоємцями лише за законом.
Кодекс насамперед в інтересах заможних буржуазних
кіл розширив свободу заповітів і дарувань, що нерідко ви користовувалися для обходу законного порядку спадкуван ня. Відповідно до ст. 913, дарування або заповіт не може перевищувати половини майна, якщо особа, яка заповідає,
лишає після смерті одну законну дитину, третини майна —
якщо залишається двоє дітей, чверті - якщо в померлого
троє або більше дітей. При такому порядку спадкування за
законними дітьми резервувалася певна частина майна, яке
ділилася між ними порівну незалежно від віку і статі. Стат ті кодексу про спадкування відіграли чималу роль у поділі у Франції майна між дітьми померлих власників і значною мірою сприяли збереження тут постійного великого про шарку дрібних і середніх буржуа, численних селянських господарств.
Норми Кодексу Наполеона, які регулювали майнові
відносини, були присвячені найзагальнішим, найпринципо вішим питанням цивільного обороту. Вони не регламенту вали цілий ряд специфічних сторін торгової, підприємни цької діяльності.
Основну увагу законодавець приділяє в третій книзі зобов'язувальним, передусім договірним відносинам. Зо бов'язанням із правопорушень у кодексі присвячено порів няно мало статей. Що ж стосується договірного права, яке регулює всілякі відносини, пов'язані з капіталістичним об міном, а також з експлуатацією найманої праці, то воно було розроблене докладно й у гранично чіткій формі. Ясні і визначені положення договірного права, почи наючи від загальних умов дійсності і закінчуючи ретельною юридичною регламентацією окремих договірних від носин, були значною мірою результатом спадщини римсь кого права.
Договір за кодексом розглядається як «угода, за допомогою якої одна або кілька осіб зобов'язуються перед іншою особою або перед кількома іншими особами дати щось, зробити щось або не робити чогось».
Французький законодавець запозичив із римського права і розвив у кодексі ідею про формальну рівність сторін у договорі, про автономію індивідуальної волі. Згода сторін є необхідною умовою дійсності договору. Причому за ст. 1119 «немає дійсної згоди, якщо згода була дана ли ше внаслідок помилки або якщо вона була вимушена наси льством або досягнута обманом».
Характерно, що в Кодексі Наполеона майже не було
статей, які регулюють відносини між хазяїнами і робітни ками, хоча для капіталістичного суспільства цей договір мав величезне значення.
Ті окремі положення, які були в кодексі по цьому питанню, робили відкриту підтримку хазяїнам у тих випад ках, коли їхні інтереси стикалися з інтересами робітників.
Зміст договору (розмір плати, умови праці) визначався підприємцем, але за лицемірними формулюваннями буржуаз ного права цей договір був ніби-то «вільною угодою» двох рівноправних сторін.
Договорові про найм робітників присвячено в кодексі усього дві статті, які не містять ні найменшої гарантії ін тересів тих, хто наймається.
Договір відіграє величезну роль і для торгівців або промисловців в галузі їхніх взаємин із виробниками і спо живачами - він є юридичною формою операцій по при дбанню сировини, продажу готової продукції і т. п. За таких умов зрозуміло, що Кодекс Наполеона приді ляє особливу увагу непорушності договорів і праву сторін (тобто фактично сильнішої сторони) встановити будь-який зміст договору. Ст. 1134 кодексу вказує, що «угоди, законноукладені, займають місце закону для тих, хто їх уклав». Договір встановлює безумовну зв'язаність сторін: угоди «можуть бути скасовані лише за взаємною згодою сторін». У випадку невиконання договору, у якому передбачає ться зобов'язання боржника надати річ кредитору, останній може через суд вимагати передачі йому цієї речі. А за ст. 1142 «будь-яке зобов'язання зробити або не зробити при зводить до відшкодування збитків у випадку невиконання з боку боржника».
В кодексі викладалися чіткі положення стосовно умов укладення, змісту й інших особливостей окремих договорів: купівлі-продажу, міни, найму, товариства, позички тощо. Фіксування цих загальних положень у законі і безумовна підтримка їх у подальшій судовій практиці не означало об меження свободи приватного власника в розпорядженні своїм майном. Кодекс установлював найширші рамки, у ме жах яких будь-який власник мав повну свободу діяльності, свободу вибору сторін і визначення змісту конкретних дого ворів. Кодекс у такий спосіб юридичне закріплював власти ву капіталізмові свободу підприємницької діяльності.
Явна збитковість договору для однієї із сторін, як пра вило, не опорочує договору. Сторона в договорі не може посилатися на те, що договір виявляється для неї невигід ним, а для контрагента може бути джерелом безпідставного збагачення.
Лише в окремих випадках явна невигідність договору для однієї із сторін може бути підставою визнання його не дійсним. Так, відповідно до статті 1674 Кодексу Наполеона, якщо продавець нерухомості продав майно по ціні, що становить не більше 7/12 дійсної ціни, договір може бути визнаний недійсним.
Крім договору кодекс знає й інші підстави виникнення зобов'язань. Це заподіяння шкоди. Так, ст. 1384 Кодексу Наполеона встановлює, що хазяїни й особи, які дали доручення, відповідальні за збиток, заподіяний їхніми слугами й особа ми, на яких покладене виконання доручення, якщо збиток заподіяний при виконанні цими особами їхніх службових обов'язків. Кодексу відомо і «натуральне зобов'язання», суть якого полягає в тому, що не можна вимагати його виконання
в судовому порядку. Проте, якщо зобов'язання буде викона не, те не можна вимагати повернення невиконаного. У Кодексі Наполеона в якості «натурального зобов'язання» назване зобов'язання дати придане дітям.
Цивільний кодекс встановлює також, що зобов'язання може виникнути безпосередньо із закону у випадках, спеці ально передбачених законом.
Протягом XIX століття змін у зобов'язальні відносини практично не було внесено.
Для буржуазії кодекс став класичним зразком закріп лення її різноманітних майнових інтересів. Протягом три валого часу правові ідеї, закладені в цьому кодексі, були найточнішим відображенням пануючих економічних по
глядів буржуазії. Кодекс написаний простою і доступною
мовою. Великої популярності Цивільного кодексу сприяли
і його чисто юридичні якості: стрункість викладу, чіткість у
трактуванні основних інститутів, стислість і ясність фор мулювань. За висловленням одного італійського юриста, «сприйняти ідеї Кодексу Наполеона — це значить сприйняти ідеї А. Сміта».
Цивільний кодекс Наполеона відіграв значну роль за межами Франції. Він зробив величезний вплив на форму вання і розвиток права в інших буржуазних державах. Для XIX століття цей вплив був, безсумнівно, прогресивним, тому що означав наступ буржуазних принципів на стару феодальну систему цивільного права. Історик права У. Сігль писав, що цивільний кодекс “був правом не всіх народів, але правом для всіх народів. У різних країнах бу ржуазія, приходячи до влади і прагнучи зміцнити своє панування твердим правилом закону, вводила, з тими чи іншими змінами, французький цивільний кодекс”.
У 1807 році був прийнятий спеціальний Торговий кодекс Франції, який регулював такі важливі для буржуазії правовідносини, як комер ційна діяльність, торгова біржа, морська торгівля тощо. Таким чином, Торговий кодекс 1807 року доповнював Цивільний кодекс Наполеона положеннями про юридичні дії, що провадилися комерсантами.
Торговий кодекс складався з чотирьох книг. Перша книга містила загальні положення, які мали відношення до комерсантів — осіб, котрі складали «торговельні акти в порядку здійснення своїх звичайних за нять». Друга книга була присвячена питанням міжнародної і морської / торгівлі, третя — банкрутствам, четверта — торговій юрисдикції.
Кримінальне право.
Французька буржу азна революція рішуче ламала численні феодальні установлен ня і звичаї щодо злочинів і покарань. Руйнувалася стара система фе одального права, створювалося нове буржуазне кримінальне право. Його мета — захистити основи буржуазного ладу як від реставра торських поривань феодальної реакції, так і від натиску народних мас.
Основні принципи буржуазного кримінального права були зафі ксовані подібно до цивільного права також у Декларації прав люди ни і громадянина 1789 року. «Ніхто не може бути обвинуваченим, затриманим або ув'язненим інакше як у випадках, передбачених за коном», — було сказано в статті 7. Це положення Декларації було спрямоване проти свавілля феодальної юстиції. Воно утверджувало найважливіший принцип буржуазної законності: нема злочину і нема покарання без зазначення про це в законі. Встановлювалося також правило, за яким закон зворотної сили не має (ст. 8). На кримінальне право поширювалось і загальне положення про рівність усіх грома дян перед законом.
Все це означало відмову від принципів кримінального права феодального періоду, було значним кроком уперед. Однак дуже ско ро з'ясувалося, що всі ці гарантії буржуазія зовсім не збиралася по ширювати на народні маси. У 1789 році Установчі збори приймають Закон проти стовпищ, який установлював суворі кримінальні пока рання (аж до страти) до осіб, що брали активну участь у масових народних виступах. У 1791 році було видано Закон Ле-Шапельє, який позбавляв робітників права спільно боротися за підвищення свого заробітку, провадити страйки. Винним загрожував значний грошовий штраф або тюремне ув'язнення.
Підсумок розвиткові кримінального законодавства французької буржуазної революції підбив Кримінальний кодекс 1810 року. У ньо му дістали відображення і закріплення принципи буржуазної закон ності, що вже установилися. Певною мірою було переглянуте револю ційне законодавство. Кодекс 1810 року забезпечував послідовний, не ухильний захист капіталістичної власності, експлуатації і буржуазної держави. Жорстокі покарання встановлювалися за посягання на при ватну власність, за порушення прав власника. Суворо переслідували ся державні злочини, кара чекала за найменшу непокірність властям.
Структура Кримінального кодексу 1810 року була більш склад ною, хоча в цілому дотримувалася побудови Кримінального кодексу 1791 року. Складався Кодекс 1810 року з чотирьох книг.
Перша книга присвячена покаранням кримінальним (болісним і ганебним) і виправним.
Покараннями болісними та ганебними Кримінальний кодекс вважав смертну кару, каторжні роботи, депортацію—довічне заслання в одну з французьких колоній, гамівний дім. У деяких випадках ще додатково призначалися таврування і загальна конфіскація. До покарань ганеб них належали виставляння біля ганебного стовпа, вигнання, громадська деградація — усунення від усіх публічних посад і служб та позбавлен ня багатьох цивільних прав. Виправними покараннями були тюремне ув'язнення, штраф, тимчасове позбавлення деяких прав – політичних, громадянських та сімейних.
Кодекс детально описує порядок застосування покарання. Так, в ст.12, 13 говориться про здійснення смертної кари : “ Всякому засудженому на смерть відрубується голова. Засуджений до смертної кари за вбивство батька супроводжується на місце страти в сороці, босоніж, з чорним покривалом на голові ( він виставляється на ешафоті, в той час як судовий пристав читає народу обвинувальний вирок; слідом за цим йому відрубується кисть правої руки, а потім його негайно страчують).” Так же детально описується виконання інших покарань.
Публічне здійснення жорстоких покарань свідчить про те, що основною метою покарання, як і раніше залишилось устрашіння.
Книга друга кримінального кодексу встановлює підстави відповідальності і підстави звільнення від відповідальності ( божевілля і примушення до скоєння злочинів силою).
Детально описуються різні форми співучасті: підмовництво, пособництво.
Кодекс не встановлював мінімального віку кримінальної відповідальності. Але до осіб, які не досягли 16 років, застосовувалось більш м’ягке покарання.
Щодо загальної частини кодексу слід відмітити, що багато питань кримінального права не були розроблені: не визначались форми вини, не говорилось про сукупність злочинів, про давність.
Третя книга кодексу присвячена злочинам і проступкам, які були двох видів: публічні і приватні. До публічних правопорушень відносили дії, спрямовані проти безпеки держави, проти імперської конституції, проти громадського спокою.
Серед публічних злочинів кодекс, на відміну від феодального права, не називає релігійні.
Правопорушення, спрямовані проти приватних осіб, мали об’єктом посягання на особу чи власність.
Крім конкретного переліку кримінальних діянь, ця частина кодексу визначила також, в кожному конкретному випадку, вид і міру покарання.
Четверта книга була присвячена поліцейським порушенням і покаранням. Поліцейськими покараннями могли стати короткострокове ув’язнення, штраф, конфіскація певних предметів.
Кримінальний кодекс Франції 1810 року мав велике прогресивне значення. Він ґрунтувався на буржуазному принципі рівності всіх громадян перед законом, закріплював основні положення буржуазної законності.
Позитивною якістю кодексу була ясність, точність і виразність його формувань. Вплив Кодексу 1810 року позначився на розвитку кримінального права в багатьох країнах.
В 1808 році був прийнятий кримінально-процесуальний кодекс, який закріпив принцип призначення суддів урядом і затвердив трьох ступеневу систему суду, яка відповідала діленню на три види правопорушень, встановленому Кримінальним кодексом. Мировий суддя, який здійснював по кримінальних справах функції суду простої поліції, був першою інстанцією. Друга інстанція була представлена судам виправної поліції, це був колегіальний суд, але діяв він без присяжних засідателів. Третьою інстанцією являвся апеляційний суд, він був колегіальним з присяжними засідателями і складався з двох відділень: по кримінальних та цивільних справах.
Очолював всю судову систему касаційний суд. При суді перебувала прокуратура, яка підтримувала обвинувачення і здійснювала нагляд за законністю дій посадових осіб судового апарату.
Утворення і розвиток буржуазної держави і права у Франції