Розбудова Української незалежної держави. Національно-державне відродження українського народу (1991-2007 рр.)

Лекція 10. Розбудова Української незалежної держави. Національно-державне відродження українського народу (1991-2007 рр.)

1. Національно-державне відродження Українського народу.
2. Соціально-політичний та економічний розвиток українського суспільства.
3. Конституційна реформа: її суть і наслідки для українського народу.

І. Національно-державне відродження Українського народу

Після схвалення народом України Акта незалежності й виборів Президента в Республіці створилася якісно нова ситуація. Усвідомлюючи відповідальність за наслідки референдуму, Президент та Верховна Рада взяли курс на розбудову української державності як найкращого засобу збереження життя і розвитку української нації. Бо, як писав В.Винниченко “нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через це так жгуче всі, так звані “недержавні нації” прагнуть своєї держави, через те, так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стають на заваді цьому, себто, які тримають їхній колектив у покаліченому стані”.

Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів в державності.

4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про державний кордон України”, який проголошував недоторканність кордонів, визначав порядок їх охорони та правила переходу.

8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про громадянство України”. Відповідного цього закону громадянство надавалося усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України.

У січні – лютому 1992 р. низкою постанов Верховна Рада затвердила державним гімном мелодію М.Вербицького “Ще не вмерла Україна”, синьо-жовте знамено-державним прапором, а тризуб – малим гербом України.

В 1992 р. була запроваджена власна грошова одиниця – купон багаторазового використання, а з 1996 р. – національна валюта – гривня.

Для захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни Верховна Рада 6 червня 1991 р. прийняла Закон “Про Збройні Сили України”. Ними проголошувалося, що Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права створює власні Збройні сили: війська наземної оборони, війська оборони повітряного простору і військово-морські сили.

Поряд з армією створювалися нові структури спеціальних підрозділів військ внутрішньої служби та конвойної охорони МВС, підрозділи Національної гвардії, частини спеціального призначення, Служби безпеки України.

Згідно з проголошенням у “Декларації про державний суверенітет” неядерним статусом, Верховна Рада у листопаді 1994 р. ухвалила рішення про приєднання України до договору щодо нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав.

5 грудня 1994 р. у Будапешті президент Росії, США і прем’єр Англії надали Україні гарантії безпеки. Вони зобов’язувалися поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного, тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних їй суверенітету, і в такий спосіб отримати будь-які переваги.

Всі види ядерної зброї, як стратегічної так і тактичної були перебазовані на територію Росії, а ракетні комплекси були знищені. Це було великою помилкою. В перше в історії людства народ добровільно знищив не ядерну зброю, а найкращу інтелектуальну працю своїх вчених, інженерів, робітників за власний рахунок, залишивши її у своїх сусідів.

Приоритетним напрямком державотворчого процесу стало формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової.

Трансформація влади відбувалася незалежно від усвідомленої волі політичних діячів, під впливом конкретних обставин. Суть цього процесу, який мав об’єктивну природу, полягала в розчепленні диктаторської влади компартійних структур, яка на поверхні політичного життя виступала у звичайних формах радянської влади, на залежну тільки від народу законодавчу і виконавчу владу.

Верховна Рада як вищий законодавчий орган України дістався Україні в спадок від УРСР. Її було обрано весною 1990 р. і вона визначала перебіг законодавчого процесу до весни 1994 р.

Перший парламент незалежної України за час свого існування прийняв майже 450 законів. В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства, політичного протистояння, непрофесіоналізму депутатів, багато з них виявилися відірваними від життя.

Суттєво вплинуло на політичний розвиток те, що в структурі виконавчої влади виник новий важливий елемент. Як уже згадувалося вище, у кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, політичної єдності в центрі та на містах, Верховна Рада прийняла Закон про заснування посади Президента України (липень 1991 р.).

Судова влада здійснювалася судовими органами, які у своїй сукупності і становлять судову систему України. Складовими цієї системи стали Верховний Суд республіки, загальні, арбітражні суди. Нагляд за точним виконанням законів у державі покликана здійснювати Генеральна прокуратура.

Таким чином, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, але неокресленість повноважень цих гілок влади призводила, і сьогодні призводить, до постійного “перетягування ковдр” у їх взаємовідносинах. Механізм влади або чи пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не забезпечував соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами.

В наслідок цього замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади – Президент, Верховна Рада, Уряд. Причому складові владної тріади виявилися далеко не рівноправними.

Прагнучи керувати країною за допомогою указів, Л. Кравчук заснував в лютому 1992 р. Державну думу України. Це була спроба взяти на себе частину повноважень Верховної Ради, але через дев’ять місяців, наразившись на жорстоку опозицію, змушений був розпустити її.

Спробою зміцнити виконавчу вертикаль влади був прийнятий у 1992 р., з подання Президента, Верховною Радою Закон “Про представників Президента України”. Згідно цього Закону установлювалося, що представники Президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади - главою місцевої адміністрації в областях, районах, Києві та Севастополі.

Разом з цим представник Президента не мав повноважень скасувати рішення виконавчих комітетів, Рад навіть якщо вони суперечили закону.

Суперечність між Президентом і Верховною Радою, які зводилися до з’ясування питань за ким має бути останнє слово, поширилися на всю владну вертикаль. Ця суперечність збільшилася коли Верховна Рада у 1993 р. внесла зміни до Закону “Про представництво Президента України”, якими визначила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах.

Найслабкішою ланкою протистояння гілок влади був Уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але в критичні моменти перетворювався на головного винуваться. В наслідок цього для Президента (незалежно від того хто обіймав цю посаду) Прем’єр – Міністр ставав своєрідним громоотводом у спілкуванні з суспільством. Верховна Рада 12 скликання за час свого функціонування змінила чотири Уряди – В. Масола (1990 р.), В. Фокина (1992 р.), Л. Кучми (1993 р.), Ю. Звячільського (1994 р.).

Протистояння Президент – Верховна Рада мала місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації. Це протистояння відбувалося на фоні всеохоплюючої кризи (економічний застій, страйки).

Спробою вирватися із цієї кризи стало рішення обох сторін достроково припинити повноваження і звернутися до виборців з проханнями підтвердити мандат.

У березні і квітні 1994 р. відбулися вибори Верховної Ради України. Головою українського парламенту було обрано О. Мороза. 26 червня 1994 року відбулися вибори Президента України на яких у другому турі переміг Л. Кучма.

У липні 1994 році Л. Кучма, О. Мороз і Прем’єр – Міністр В. Мосол опублікував спільну заяву, в яких проголосили про готовність дотримуватися чинної Конституції і змінювати її положення з доброї волі всіх сторін. Таким чином, представники законодавчої та виконавчої влади зобов’язалися розв’язувати питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

Після виборів до Верховної Ради та Президента було зроблено спробу перейти до прагматичної стадії соціально-економічних реформ, оскільки запізнення з ними було основною причиною загострення ситуації в країні. Зміна акцентів виявлялася в тому, що новообраний Президент обіцяв перенести центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а Верховна Рада активізувати свою законотворчу діяльність.

За час роботи Верховна Рада тринадцятого скликання була значно розширена правова база реформ, здійснено перехід роботи депутатів на постійну основу, зріс професійний рівень депутатського корпусу, прийнята нова Конституція України (червень 1996 р.), а також посилилися контролюючі функції українського парламенту.

Однак і на цьому етапі робить висновок О.Д.Бойко відчувалися серйозні протиріччя між гілками влади, незбалансованості їх повноважень. Як і раніш самим нестабільним виконавчим органом залишився Кабінет Міністрів. Один за одним пішли у відставку уряди. В. Масола, Є. Марчука, П. Лазаренка, В. Пустовойтенка, а після виборів Л. Кучми на другий термін Президентом (листопад 1999 р.), В. Ющенка, А. Кінаха.

Березневі вибори 1998 р. до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування були першими, що відбулися в умовах дії нової Конституції України за новим законом “Про вибори народних депутатів України” прийнятим українським парламентом у жовтні 1997 року.

Згідно закону вибори проходили в один тур за змішаної пропорційно – мажоритарної системи. Така система прискорювала політичне структурування Верховної Ради України, ініціювала процес виявлення у депутатському корпусі більшості, яка могла б взяти на себе політичну відповідальність за все, що відбувається в країні.

Вже перша сесія Верховної Ради ХІУ скликання, що розпочала роботу 12 травня 1998 р., продемонструвала те, що жодна політична сила, чи блок не міг створити конституційну більшість (226 депутатів). Тільки після тривалих суперечок та консультацій Верховну Раду України очолив О.Ткаченко – один із керівників Селянської партії.

З метою посилення виконавчої влади для реалізації своїх програмних обіцянок Президент Л. Кучма виступив з пропозицією проведення у квітні 2000 року всеукраїнського референдуму на який він мав винести питання про недовіру Верховній Ради, права Президента на розпуск парламенту, формування двопалатної Верховної Ради, тощо.

Українська політична опозиція вказувала на відсутність механізму реалізації результатів референдуму, а також на можливість встановлення в республіці авторитарного режиму. 11 січня 2000 року конституційною більшістю (309) депутати проголосували за тимчасовий мараторий на проведення референдумів, що призвело до посилення протистояння між законодавчою та виконавчою владою.

Намагаючись подолати протистояння з Президентом, уникнути розпуску парламенту частина депутатів вирішила створити нову більшість (237 деп.). 21 січня 2000 року ця більшість провела в Українському домі засідання де було прийнято рішення про зміну керівництва Верховної Ради та його заступників. Головою Верховної Ради обрали І. Плюща, заступниками В. Медведчука, і І. Гавриша.

Формування нової більшості не зняло, а лише на деякий час приглушило протиріччя, пов’язані з боротьбою різних політичних сил за владу, розподіл впливу. Вже восени 2000 року загострилося політичне протистояння у суспільстві викликане убивством журналіста Г. Гонгадзе та “касетним” скандалом.

20 листопада 2000 року О. Мороз оприлюднив у Парламенті аудіозаписи, які підтверджували причетність Президента Л. Кучми до знищення журналіста Г.Гонгадзе. Ці записи зробив офіцер державної охорони України М.Мельниченко.

“Касетний скандал” став поштовхом до створення громадського комітету “Україна без Кучми!”. Була прийнята декларація яку, у червні 2000 року, підписали представники 14 партій та 7 об’єднань. На Майдані Незалежності в Києві були встановлені намети учасників протесту.

Наметове містечко називалося “Зона вільна від Кучми”. З грудня 2000 року по березень 2001 року учасники акції проводили мітинги, організовували пікетування і демонстрації. За наказом Київського Міського голови О.Омельченка наметове містечко 1 березня 2001 року знесли, а 9 березня біля пам’ятника Тарасу Шевченку відбулися масштабні зіткнення з представниками органів правопорядку.

У “заяві трьох”, яку підписали президент Л. Кучма, Прем’єр – Міністр В.Ющенко і Голова Верховної Ради І. Плющ різко засуджувалися дії опозиції, які порівнювалися з фашизмом.

31 березня 2002 року відбулися вибори до Верховної Ради. 14 травня розпочалася робота першої сесії на якій було зареєстровано шість депутатських фракцій: фракція “За єдину Україну” налічували 175 народних депутатів, фракція “Наша Україна” – 119, КПУ – 63, СДПУ(о) – 31, Блок Юлії Тімошенко – 23 та СПУ – 22 депутата. Після тривалих суперечок, Головою Верховної Ради було обрано В. Литвина, його першим заступником. Г. Васильєва, заступником О.Зинченка .

Обрання нового складу Верховної Ради не зняло суперечностей в українському суспільстві.

Невдоволення більшості українського народу соціально-економічною політикою Л. Кучма та його команди продовжувало зростати. Боротьба за владу фінансово-економічних кланів призвело до створення нових політичних блоків і угруповань. У державі наростала криза, що могла привести до утрати незалежності.

16 вересня 2002 року по всій Україні розпочалася акція опозиції “Повстань Україно!”. На київський Європейській площі для участі у спільній акції в перше зібралися разом лідери “Нашої України” – В. Ющенко, БЮТ – Ю. Тімешенко, СПУ – О. Мороз та КПУ – П. Симоненко.

Головними вимогами опозиції були – створення парламентської більшості на базі політичних сил, які під час виборів здобули найбільше голосів, усунення Л. Кучми від виконання президентських обов’язків, проголошення дострокових виборів Президента.

Після наполегливих домагань лідерів опозиції зустрітися з Президентом, в якій він спершу їм відмовив, така зустріч відбулася 25 вересня 2002 року. На цій зустрічі, народні депутати із числа опозиції вручили Л. Кучми звернення з вимогами залишити посаду Президента, але він заявив, що у відставку не піде.

8 жовтня 2002 року Верховній Раді створилася парламентська більшість, 16 листопада Л. Кучма відправив у відставку уряд А. Кінаха, а 21 листопада Верховна Рада 234 голосами підтримали пропозицію Президента про обрання на посаду Прем’єр – Міністра В. Януковича.

Опозиційні фракції “Наша Україна”, БЮТ, СПУ та КПУ оприлюднили заяву “Про факт початку державного перевороту в Україні”, у якій зазначили, що залишають за собою право “не погодитися з незаконними рішеннями, проведеними від імені Верховної Ради групою народних депутатів, котрі діють за вказівкою адміністрації Президента”, та закликали громадян стати на захист демократії та Конституції в рамках протесту.

Важливою подією національного відродження було прийняття Верховною Радою конституційної більшістю 6 березня 2003 року Закону України “Про Державний Гімн України”. З того часу національний гімн “Ще не вмерла Україна ні слава, ні воля ...” набув офіційного статусу.

Головними подіями 2004 року були конституційна реформа, вибори, майдан.

На початку 2004 року йшла боротьба опозиції “Наша Україна”, БЮТ, і СПУ довкола конституційної реформи. І особливо яким шляхом обирати президента-всенародно чи парламентом. Робота Верховної Ради була заблокована до того часу доки 3 лютого на позачерговій сесії 304 голосами не була прийнята постанова про обрання Президента всенародно.

17 березня Верховна Рада майже всім складом (429 - за) ухвалили постанову про призначення чергових виборів президента України на 31 жовтня 2004 року.

Прийняття постанови про президентські вибори було однією з умов політичної угоди про здійснення політреформи.

18 березня 2004 року Верховна Рада ухвалила нову редакцію закону “Про вибори Президента України”, згідно з яким термін передвиборчої компанії скорочувався з 180 днів до 120, було зменшена кількість підписів, які має збирати кандидат на посаду Президента, були введені прозорі скриньки під час голосування.

25 березня 2004 року Верховною Радою був ухвалений Закон “Про вибори народних депутатів” яким була запроваджена пропорційна система виборів – тобто обрання депутатів за списками політичних партій і блоків. Прохідний бар’єр зменшувався з чотирьох відсотків до трьох.

3 липня офіційно стартувала компанія з виборів Президента України.

5 серпня ЦВК зареєструвала 26 кандидатів у Президенти України, котрі до 20 вересня мали подати до ЦВК 500 тисяч підписів на свою підтримку.

31 жовтня відбувся перший тур виборів Президента України. Віктор Ющенко набрав 39,87 відсотка, Віктор Янукович – 39,32 відсотка.

21 листопада відбувся другий тур виборів Президента України.

Після того, як ЦВК оголосила офіційні результати виборів, за якими перемогу здобув В. Янукович, представники В. Ющенка заявили, що оскаржать рішення ЦВК у Верховному Суді.

У той же час на вулицях України вирували мітинги, народжувалися наметові містечка, два майдани – помаранчевий, і біло-голубий.

В події на Україні були втягнуті представники ЄС, Польщі, Росії, Литви та інші міжнародні посередники.

27 листопада парламент зібравшись на позачергове засідання прийняв постанову (307 - за) про визнання недійсними результатів другого туру голосування з виборів Президента України, висловив недовіру ЦВК та створив тимчасову слідчу комісію з перевірки порушень виборчого законодавства.

З грудня Верховний Суд України визнав повторне голосування з виборів Президента неправомірним, скасував постанову ЦВК та зобов’язав ЦВК призначити повторне голосування, яке було призначено на 26 грудня 2004 року.

Засідання парламенту, Верховного Суду та чисельних погоджувальних рад проходило під акомпанемент волелюдних мітингів.

26 грудня відбувся третій тур голосування на якому перемогу здобув В.Ющенко (51,99%).

Цей період в історії України ввійшов як період “помаранчевої революції”.

Люди виходили на майдан з надією на те, що політичні лідери виведуть їх нарешті на світлий шлях правди і свободи, що гасла і обіцянки які проголошувалися на майданах будуть виконані. Проте цього не сталося. Лідери політичних партій і блоків, що ставили на перемогу на виборах В.Ющенка, так і сам Президент – отримавши реальну владу, не тільки не об’єдналися для виконання своїх обіцянок, а навпаки розсварилися в боротьбі за портфелі, крісла, взаємо звинувачення.

Надія Президента та його прихильників на велику перемогу під час виборів у Верховну Раду у 2006 року, не виправдалася. До Верховної Ради були обрані представники “Нашої України”, БЮТ, Партії Регіонів, КПУ, СПУ.

Створення парламентської більшості за участю “Нашої України”, БЮТ, СПУ, закінчилася невдало. І знову головною причиною було те, що і раніш – боротьба (особливо між “нашою Україною і БЮТ”) за посади Прем’єра, Голови Верховної Ради, взаємозвинувачення всіх і вся.

В наслідок такої боротьби була створена нова парламентська більшість. Партія Регіонів, КПУ, СПУ. Прем’єром, за поданням Президента, був обраний В.Янукович. Правляча коаліція почала роботу над виконанням обіцянок своїм виборцям.

“Опозиція” на чолі з Ю.Тимошенко вдалася до блокування парламентської трибуни, виведення з ладу енергетичних комунікацій, намагаючись у такий спосіб перешкодити прийняття необхідних народу і державі законів економічної та соціальної направленості.

У 2007 року Президент В. Ющенко перейшов на сторону “опозиції” і своїми Указами про розпуск Верховної Ради дестабілізував політичну ситуацію у державі.

Боротьба за владу, за збагачення олігархічних кланів і фінансово-економічних угруповань триває.

Більшість народу розчарувалася у тих, кому повірила. Це визвало апатію та невпевненість у своєму майбутньому.

ІІ. Суспільно – політичний та економічний розвиток українського суспільства