Козацько-гетьманська держава (1648 – кінець ХVІІI ст.)

Лекція – 4. Козацько-гетьманська держава

(1648 – кінець ХVІІI ст.)

Зміст

Національно-визвольна війна українського народу та її наслідки.
Громадянська війна та поділ України на два гетьманства.
Наступ царизму на українську державність у роки Гетьманщини.
Національно-визвольна війна українського народу

та її наслідки (1648 – 1676 рр.)

а) Передумови, причини, характер та рушійні сили.

Розглядаючи події національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького необхідно звернути увагу на те, що український народ постійно вів боротьбу проти національного і релігійного гніту литовськими й польськими поневолювачами.

У 1432 р. почалась майже шестирічна війна населення українських, білоруських земель під проводом князя Свидригайла, який був близьким до руських феодалів і виступав проти польсько-литовської унії, проти влади Литви.

Велике повстання українського і молдавського селянства під проводом селянина Мухи відбулося у 1490-1492 роках. Незважаючи на поразку, ці виступи українського люду мали велике значення. Український народ таким чином, набував досвід боротьби з іноземними гнобителями.

З появою нового суспільного стану українського народу – козацтва, виступи народних мас проти існуючих порядків, набирають силу, стають більш організованими і масовими.

Перше велике козацько-селянське повстання в Україні почалося у 1591 р. під проводом К. Косинського на Київщині. Цей виступ був підтриманий міщанами і швидко переріс у масштабний повстанський рух, який охопив Київське, Брацлавське, Волинське і частково Подільське воєводства. Повстанці ставили перед собою мету боротися не тільки проти кріпосницького та національного гніту, а й виступали проти захоплення шляхтою земель, які були власністю “уходників” та запорожців, проти спроби шляхти підкорити собі козацтво. Незважаючи на поразку повстання показало, що все більше різних верств українського народу об’єднується у цій боротьбі.

Ще більшої сили спалахнуло антишляхетське повстання у 1594 році під керівництвом козацького ватажка Северина Наливайко. Необхідно зазначити, що повстання підтримала частина запорозьких козаків, обравши наказним гетьманом Г. Лободу. Наприкінці 1595 – початку 1596 рр. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Це повстання також зазнало поразки.

Народні рухи в Україні продовжувалися у першій чверті ХVІІ ст. 1625 р. – збройне селянсько-козацьке повстання на чолі з запорозьким гетьманом М. Жмайлом, повстання 1630 р. під проводом Тараса Федоровича (Трясило), виступ селян і козаків, який очолив досвідчений, мужній гетьман Нерестрового запорозького козацтва Павлюк у 1637 році та повстання у 1638 р. під керівництвом Д. Гуні.

Хоча народні повстання наприкінці ХVІ – початок ХVІІ ст. закінчилися поразками, вони відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки значно гальмували процес ополячування та окатоличення, завдавали феодалам і всьому існуючому ладу відчутних ударів, послаблювали шляхетську Польщу, стримували посилення національного гніту.

Повстання прискорювали формування національної свідомості, накопичували досвід боротьби та переконання у тому, що згуртованість, монолітність та нездоланна воля усього народу може бути надійною опорою в досягненні національної незалежності.

Розглядаючи причини української національної революції необхідно звернути увагу на те, що останнє десятиріччя було часом особливо жорстокого феодального гніту. Польські та полонізовані українські феодали, намагались максимально збільшити свої прибутки, посилювали експлуатацію селян. Панщина доходила до 5-6 днів на тиждень, зростали натуральні та грошові податки. Влада пана була безмежною – він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо в тих містах, які становили приватну власність феодалів. Жителі цих міст виконували повинності на користь їхніх власників і платили податки.

Нелегким було становище заможного, реєстрового козацтва, яке теж зазнавало утисків від магнатів і шляхтичів. Після придушення селянсько-козацьких повстань 1634-1638 рр. польський уряд у 1638 р. прийняв “Ординацію”, якою позбавив реєстровців самоврядування і обмежив реєстр до 6 т. чоловік.

Посилення соціально-економічного гніту доповнювалося національно-релігійним. Польські шляхтичі силою насаджували в Україні католицизм і уніатство, перешкоджували розвитку шкіл, освіти, української культури, утискували православних і їхню віру, захоплювали й руйнували церкви та монастирі.

Таким чином, у середині ХVІІ ст. українське суспільство опинилося в тяжкому стані і стояло перед загрозою втрати своєї національної самобутності, асиміляції та зникнення. Інтерес всіх груп українського народу збігалися у прагненні звільнити Україну з-під влади іноземців. Всі, вище згадані причини, зумовлювали необхідність виступу саме в цей час і за словами М. Грушевського, вони дали заклик, який об’єднав у боротьбі проти польських порядків усіх незадоволених ними, без відмінності станових і економічних інтересів.

Для грандіозного спалаху, наголошує О. Субтельний, бракувало лише іскри.

Такою іскрою стало козацьке повстання на весні 1648 р. під проводом Чигиринського козацького сотника Б. Хмельницького, яке дуже швидко переросло в визвольну війну і національну революцію.

Національна революція мала національно-визвольний, антифеодальний характер і була спрямована на виконання таких основних завдань:

знищення польського панування і ліквідація великої феодальної власності на землю;
створення в етнічних землях України власної держави і захист національної незалежності;
скасування кріпацтва і утворення козацького типу господарства.

Ця війна мала й релігійне забарвлення, оскільки в ній часто висовувалися лозунги спрямовані проти католицизму й уній, захист православної віри.

Відомий український історик І. Рибалка наголошує, що основною силою національної революції було селянство, яке боролося проти соціального гніту польських і українських феодалів-кріпосників та іноземного поневолення. Він пише, що найбільш активними і енергійними серед повстанців літопис Самовидця називає “броварников, винников, могильников, будников, наймитов, пастухов”, тобто найзнедоленішу, найтяжче експлуатовану частину сільського населення.

В боротьбу включилась козацька старшина, реєстрове заможне козацтво, нижче православне духівництво, дрібні українські шляхтичі. Саме козаки і козацька старшина, маючи свою військову організацію і великий бойовий досвід, стали на чолі Національно-визвольної війни, взяли в свої руки організацію і керівництво військовою справою і всією боротьбою.

І. Рибалка робить висновок, що майже все доросле населення України, за винятком великих полонізованих українських магнатів і шляхтичів та частини вищого православного духівництва, піднялося на визвольну війну проти чужоземного гноблення і здобуття незалежності України.

Серед дослідників історії українського народу питання про хронологічні межі революції залишається відкритим. Частина дослідників вважають, що вона закінчилась у 1654 році підписання Переяславської угоди, інші пов’язують її кінець зі смертю Б. Хмельницького у 1657 р., а частина вважає, що революція закінчилась після падіння гетьмана П. Дорошенка 1676 року.

На наш погляд, для того щоб більш об’єктивно та детальніше зрозуміти хід національної революції розглянемо погляди на цю проблему сучасних істориків О. Бойка та М. Тараненка.

О. Бойко пише, що обґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилась після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р. О. Бойко розбиває національну революцію на три етапи:

І етап (лютий 1648 р. – серпень 1657 р.) найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.

ІІ етап (вересень 1657 р. – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на два гетьманства.

ІІІ етап (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання української держави.

М. Тараненко більш детально розглядає розробку програми державного будівництва та боротьби за її реалізацію в ході революції та розділяє її на чотири основні етапи:

І етап (лютий – вересень 1648 р.) – формування ідеї автономії для козацького регіону (центральна і північна частини Київського воєводства) у складі Речі Посполитої.

Головними подіями цього етапу можна назвати слідуючи:

втеча Б.Хмельницького на Запорожжя де його було обрано гетьманом довічно;
союз з кримськими татарами;
битва під Жовтими Водами (квітень 1648 р.);
розгром польського війська під Корсунем (травень 1648 р.);
швидке переростання козацького повстання у всенародну, національно-визвольну війну.

ІІ етап (вересень 1648 – серпень 1649 р.) – завершення процесу розробки політичної програми, яка вперше в історії української політичної думки передбачала створення незалежної держави в метах усіх етнічних земель України; усвідомлення права на територіально-етнічну спадщину Київської Русі.

Важливими подіями другого етапу можна визначити:

перемога під Пилявцями у вересні 1648 року;
незрозуміле припинення військових дій Б.Хмельницьким;
повернення до Києва де Богдана зустрічали як “українського Мойсея”, що звільнив український народ від польського рабства;
остаточне утворення ідеї самостійної держави.

Необхідно звернути увагу на останню подію цього етапу – остаточне утворення ідеї самостійної держави.

У своєму дослідженні “Історія української державності” М. Тараненко зазначає, що є різні точки зору дослідників цього періоду української історії.

Одні вважають, що напередодні Хмельниччини (В. Смолій та ін.) жодна з політичних сил не спромоглася сформулювати й теоретично обґрунтувати ідею українського державотворення, що лише існували досить аморфні й несміливі плани автономізації козацьких регіонів у складі Речі Посполитої (О. Верещинський та С. Наливайко).

Друга частина істориків західної діаспори (О. Оглоблин, Ю. Кульчицький та ін.) стверджують, що в Україні ще на передодні національно-визвольної війни 1648-1676 рр. сформувалося кілька різних концепцій майбутнього державно-політичного устрою Української держави.

Перша – Ягеллонського легітимізму – існування українських земель у складі Речі Посполитої як окремої автономної одиниці.

Друга – передбачала утворення самостійного Великого князівства Руського.

Третя – москвофільська була ще недостатньо оформлена.

Четверта – утворення держави “козацького панства”.

Але всі ці концепції не дають відповіді на те, які сили українського суспільства розробили ці концепції й вели боротьбу за їх втілення в життя.

М.Тараненко наголошує на те, що ближчими до істини у цьому питанні є ті українські дослідники які вважають, що тогочасна інтелігенція не зуміла підготувати основ державності і ще не вміла мислити державними категоріями (І. Крип’якевич, Д. Дорошенко, Ф. Сисин та ін.).

На думку М. Тараненка, на початку національно-визвольної війни проти польських поневолювачів Б. Хмельницький та його соратники навіть не мріяли про створення суверенної Української держави. Вони дбали про збереження козацьких вільностей. Але, коли козацьке повстання переросло в всенародне, коли була звільнена від ворога значна територія України, у Б. Хмельницького спочатку виникла ідея створення української автономії у складі Речі Посполитої, а згодом і української суверенної держави. Тому ми маємо всі підстави вважати його творцем Української національної держави в основі якої лежала ідея української соборності – поєднання ідеї старої княжої України-Русі з новою ідеєю козацької державності.

ІІІ етап (серпень 1649 – червень 1651 р.) – намагання реалізувати програму створення незалежної національної держави. Вони виявилися безуспішними внаслідок прорахунків Б. Хмельницького в питаннях внутрішньої політики та зрадницької позиції Кримського Ханства щодо України.

На цьому етапі необхідно звернути увагу на слідуючи події:

Зборівський мир (серпень 1649 р.), його оцінка та наслідки;
Битва під Берестечком (червень 1651) – страшна поразка через зраду татар;
Білоцерківська угода (вересень 1651 р.) та її наслідки.

ІV етап (липень 1651 – березень 1654 р.) – невдача у боротьбі за збереження автономії козацької України в межах Речі Посполитої і пошуки нового оптимального варіанту шляхом прийняття протекції російського царя чи турецького султана.

Головними подіями цього етапу можна назвати:

Перемога під Батогом;
Стан – ні миру ні війни;
Переговори з турецьким султаном і Москвою;
18 січня 1654 р. присяга на вірність московському царю на переговорах у Переяславі;
кінець березня 1654 р. – цар підписав угоду яка носить назву “Березневі статті”.

Сучасний історик І. Рибалка розглядаючи проблему тривалості визвольної війни погоджується з В. Смолієм і В. Степанковим, що політичні події 1648-1676 рр. становлять собою ланку єдиного процесу боротьби українського народу за створення національної держави, її незалежність і територіальну цілісність. Але достатніх підстав для того щоб вважати увесь цей час єдиним періодом визвольної війни, - вважає І.Рибалка, немає і, що як єдиний процес, вона закінчилась в 1654 р., з укладенням Переяславського договору. Якщо у 1648-1654 рр. майже весь народ єдиним фронтом боровся проти іноземних поневолювачів і утворення своєї держави, то в 1654-1676 рр. такої єдності уже не було і боротьба йшла не тільки за зміцнення створеної держави, а й проти своїх старшин і гетьманів, турків, татар, російських військ – тобто проти всіх хто хотів обмежити автономію України й поневолити український народ. Відбувалася громадянська війна в ході якої не тільки українці боролися один проти одного але й використовували у цій боротьбі іноземні сили.

Таким чином, можна погодитися з І. Рибалка, М. Тараненко та ін. українськими дослідниками про те, що головна задача національно-визвольної війни – відновлення української державності – була виконана в 1648-1654 рр. У цей період усі верстви українського народу боролися за самостійну державу, проти національно і релігійного гніту. У 1654-1676 роках такої єдності як зазначилось вище, уже не було і об’єднання цих різних за своїми цілями і рушійними силами періодами національно-визвольної війни в єдиний процес, на наш погляд, не дає змоги визначити причини поразки цієї війни, причини громадянської війни і, нарешті, відповіді на питання чому впала держава Б. Хмельницького.

Як уже згадувалось головною подією національно-визвольної війни (1648-1654 рр.) було, за словами М. Грушевського, відновлення державності українського народу і завершення, в основному, процесу формування Української національної держави – Української козацької республіки.

Цій державі були притаманні всі ознаки – політична влада, територія, політико-адміністративний устрій, суд і судочинство та правова система, зміни соціально-економічного устрою, фінансова система та податки, військо, міжнародна діяльність.

В основу державотворчого процесу було покладено модель військово-територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі.

Цей життєздатний суспільно-політичний організм вважає М. Тараненко, став визначальним засобом у важливій справі мобілізації всіх сил суспільства для ліквідації польсько-шляхетського режиму на українських землях та укладання Переяслівсько-Московської угоди з Росією у 1654 р.

Не вдаючись у детальний аналіз статей цієї угоди необхідно, як зазначає І. Рибалка, виділити основні її напрямки. На його думку Переяслівсько-Московська угода – по-перше – розв’язувала питання оборони України від посягань інших держав і Російська держава погоджувалася виступити на захист України від польсько-турецької агресії.

По-друге – Україна переходила під владу російського царя як незалежна самостійна держава, зі збереженням суспільного ладу і адміністративного устрою, який склався у ході національно-визвольної війни.

По-третє – панівні верстви українського суспільства (козацька старшина, українські шляхтичі та духовенство), піклуючись про збереження самостійності Української держави, водночас всіма способами прагнули забезпечити свої станові й групові інтереси, що і було їм визначено й забезпечено у “Статтях”. Селянам, основній силі війни, було забезпечено право виконувати свою “должность обыклую” – працювати на нового пана (О. Я.).

В історичній науці ще й досі нема сталої думки про характер та визначення історико-юридичної суті Переяславського договору. Частина дослідників вважають, що рішення Переяславської Ради не мали випадкового характеру, зумовлювалося об’єктивними причинами, при цьому підкреслюють, що іншого виходу не було, що власних сил було недостатньо. Не вщухають дискусії з приводу “всеукраїнського” і “народного” характеру цієї події. Не до кінця з’ясовано чи був підписаний договір, чи це було лише на словах. Особливо багато в науковій літературі оцінок цього договору (інкорпорація, унія, васалітет, військовий союз, автономія, возз’єднання).

Розглядаючи цю подію не з класових чи політичних позицій, а з точки зору державності – тобто як самостійної держави України необхідно поставити питання, а чи можна було б будувати самостійну державу без зовнішніх сил? Чому шукати союзника і головне якого?

Невже доля українського народу залежала і сьогодні залежить від того куди вступити, кого визнати за пана, до яких сил звертатися.

Відповідь на ці питання, необхідно почати з розгляду основних цілей національно-визвольної війни, про які уже згадувалося. Більшість українських істориків (М. Грушевський, І. Крип’якевич, І. Рибалко, Д. Дорошенко та ін.) сходяться на тому, що головними завданнями були: знищення польського панування, створення власної держави, ліквідація великих землеволодінь, скасування кріпацтва та утворення козацького типу господарств.

Якщо розглядати їх виконання в цілому, то можна зробити висновок, що в ході національно-визвольної війни під керівництвом видатного державного діяча Б. Хмельницького, частина цих завдань була виконана. В той же час необхідно зазначити, що ті завдання, які підіймали український народ на боротьбу, були майже не виконані.

Розглянемо які й чому? Характерною рисою визвольної війни була участь широких народних мас. “Головною і вирішальною силою визвольної війни, - зазначає І. Крип’якевич, - було селянство. Воно винесло на своїх плечах основний тягар визвольної війни, а його активна участь у війні наклала на неї відповідний відпечаток характерний для селянських воєн”. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що козацьке повстання завдяки підтримки селян швидко переросло у всенародне і Б. Хмельницький у 1648 році дістав підтримку усього народу. Він зміг зібрати 300-тисячну армію (різні джерела дають різні цифри, але головне, що велику) розбив польську армію і відновив державність українського народу.

Пройшло шість років кровопролитної війни Б. Хмельницький уже не зміг зібрати такої армії, став звертатися до зовнішніх сил. Але вони уже не допомогли, пішли поразки і для того, щоб залишитися при владі і зберегти хоч би “куцу автономію”, він змушений був піти на приєднання до зовнішніх сил - Росії.

Чому український народ, який так одностайно підтримав ідею самостійного шляху розвитку в 1648 році, відвернувся від цієї ідеї через 6 років?

Відповідь може бути лише одна. За цей час він побачив і переконався у тому, що соціально-економічні проблеми відродження держави вирішуються не у його інтересах і дістав відповідь на головне питання будівництва держави – для кого вона будується? А коли переконався у тому, що вона будується не у його інтересах, що його інтереси ігноруються, народ не тільки відвернувся від цієї держави, а й підіймав повстання проти неї і тікав з України.

Щоб переконатися у тому, що такий висновок має підстави, звернемося до основних подій національно-визвольної війни. Визначаючи селянство основною рушійною силою в національно-визвольній війні і, що без їх участі вести війну неможливо, Б.Хмельницький сприяв тому щоб кожний хто брав участь у війні, ставав козаком, вільною людиною.

Хоча польсько-шляхетський режим в ході війни було знищено, феодальні відносини не були ліквідовані, а тільки підірвані. Хмельницький, - наголошує І. Рибалка – видав монастирям, а також деяким українським шляхтичам охоронні універсали, що захищали їхні володіння. Розширювала земельні наділи й козацька старшина, яка разом з українськими шляхтичами прагнула стати великими землевласниками.

“Феодальний устрій на Україні до 1648 р., - пише І. Крип’якевич, - не знав категорії вільних селян і в ході війни вони ставали вільними, але до того часу, поки на них не заявили свої претензії пани, які дістали права на колишні землі”.

Б. Хмельницький як представник козацької старшини не міг не стояти на захисті інтересів соціальної верхівки і не визнавати права панів на селян. Він сприяв збереженню й розширенню земельних володінь старшин, монастирів, української шляхти, хоч деякий час і стримував зростання великого землеволодіння.

Таке відношення до інтересів простого народу просліджується у Б. Хмельницького ще на початку національно-визвольної війни.

Так, у листопаді 1648 р., - пише Наталія Яковенко, - Богдан Хмельницький, повертаючись додому після осади Замостя, “розіслав універсали з наказом, аби посполіти (селяни О. Я.) під загрозою покарання шанували і віддавали послушенство своїм панам” Анархічний спільник, робить висновок Н. Яковенко, на даний момент козацькому вождю став непотрібний, і його було твердо, жорстоко відкинуто.

Необхідно звернути увагу на те, що під час Зборівського договору (1649 р.) інтереси простого люду до уваги ніхто не брав, а полковник Антон Гловацький, - наголошує Н. Яковенко, - прямо говорив селянам, котрі були у козацькій армії під Зборовом, що “їм уже годі воювати з панами, пора йти гречку сіяти”.

“Те, що інтереси селянства фактично проігнорували у Зборові, - пише Я. Субтельний, - не було випадковим недоглядом. Хоч Хмельницький і більшість його полковників, а також багато реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Для козацької верхівки, ще б означало підрив тієї соціальної системи, в якій вони посідали чільне місце”.

Відтак, робить він висновок, виник конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. Згодом він розвинувся у фатальну ваду козацького устрою, що формувався в Україні.

Козацька верхівка і не передбачала створити суспільство рівноправних людей, воно просто хотіло замінити польського пана на свого українського. Вона навіть уявити собі не могла життєздатного суспільства без знаті і використовувала своє положення для зміцнення та примноження свого впливу та достатку.

М. Грушевський називає Зборівську угоду з поляками “Зборівською катастрофою” і навіть зрадою цілям повстання. За цією угодою пільги дістали 40 тисяч (із 300 т.) учасників повстання, а інші змушені були повертатися до своїх панів і працювати на них. “Можна сказати, - справедливо зазначає М. Грушевський, - що зі Зборівським договором Хмельниччина втратила характер народного руху, народної війни. Народні маси, як так дружно зрушилися на заклик Хмельницького, відчували себе обманутими і відвернулися від нього”.
Н. Полянська-Василенко писала, що “... замість визволення українського народу з під польської влади та створення власної держави, здобутки кривавої боротьби обмежилися національно-територіальною автономією для козацької верстви”.
І. Крип’якевич звертає увагу на те, що “коли під час укладення Зборівського миру Хмельницький з старшиною погодився на те, щоб на Україні збереглось магнатсько-шляхетське землеволодіння, шляхта яка раніше утікала з України, почала повертатись до своїх маєтків. Пани почали зразу ж розправлятися з своїми підданими, карати на смерть, сажати на палю”.

Ще більше переконалася значна частина українського люду у тому, що Б. Хмельницький і старшина не захищає їх інтересів і для кого будується ця держава, після Білоцерківської (1651 р.) угоди.

Після того, як згідно цієї угоди Брацлавське та Чернігівське воєводства перейшли під владу Польщі, почався новий наступ польської шляхти на права селян.

“Пани, - пише І. Крип’якевич, - зо допомогою військових загонів почали гнобити селян, вимагаючи від них усяких данин і робіт і навіть намагалися підкорити своїй владі козаків, не дозволяючи їм відходити з майном до реєстрових полків, як це було передбачено угодою”.

Незадоволені цією угодою були не тільки селяни, а велика кількість простого козацтва, яке не хотіло погодитись на мир зі шляхтою і обмеженням реєстру. “Козаки, - повідомляє І. Крип’якевич, - дорікали навіть гетьману й загрожували ударити на Білоцерківську заставу і побити старшину та польських делегатів”.

Богдан Хмельницький тільки силою зумів придушити такі виступи.

Д. Дорошенко звертає увагу на те, що Зборівська та Білоцерківська угоди повертали той самий соціальний устрій, який існував перед повстанням.

“Селянська маса, - пише він, - яка взяла в нім участь і вважала себе тепер вільною, мусила знову вертатися в підданство до своїх панів і робити зненавиджену панщину. Селяни почали підіймати повстання, які Б. Хмельницький приборкував суровими карами. Так було після Зборівської (1649 р.) угоди, так було і після Білоцерківської (1951 р.) угоди, коли селяни не тільки піднімалися на повстання, а тисячами кидали свої оселі і разом з родинами і рухомим майном тікали на Схід за московський кордон.” Кидали Україну не тільки селяни, а й полки козаків на чолі з полковниками.

“Знаючи настрій українського народу, - писав М. Грушевський, - Хмельницький став шукати допомоги зовні.” Особливо критикує М. Грушевський Б. Хмельницького за те, що він менше звертав уваги на свій власний народ, а більше дбав “про помочі заграничні”. Він вважав союз Б. Хмельницького з татарами, який мав жахливі наслідки для українського народу, най ганебнішою стороною діяльності Б.Хмельницького.

Така оцінка цілком справедлива. Б. Хмельницький з перших днів національно-визвольної війни більше мав надії, не на свій народ, а на зовнішні сили, уклавши у лютому 1648 р. угоду з кримським ханом.

Що ж дала українському народу та й Б.Хмельницькому та угода?

“У битві під Зборовом, - пише І. Рибалка, - незацікавлений у перемозі Б. Хмельницького кримський хан Іслам Гірей ІІІ пішов на таємні переговори з поляками. Вони уклали угоду, згідно якої польський король пообіцяв татарам виплатити велику грошову допомогу і дозволити брати ясир та грабувати українські землі повертаючись до Криму”. Під тиском татар Б. Хмельницький підписав Зборівську угоду, яку, як уже згадувалося, М. Грушевський називав “Зборівською катастрофою”.
“У червні 1651 р., - продовжує І.Рибалка, - під час вирішального бою татарські загони почали втікати й спроба Б.Хмельницького повернути їх на поле бою за закінчилась тим, що хан захопив його в полон і відпустив через декілька днів за викуп”. Відсутність єдиного керівництва під час бою мала фатальні наслідки для козацького війська.

Це так діяв союзник, який повинен був допомагати Б.Хмельницькому в боротьбі з поляками.

Конкретним результатом цієї зради був укладений у вересні 1651 року Білоцерківський договір між поляками та Б.Хмельницьким, про наслідки якого вже згадувалося вище.

Після цих подій Б. Хмельницький не тільки не відмовляється від допомоги татар, а й продовжує звертатися до зовнішніх сил, шукаючи серед них нових союзників.

Звертатися за допомогою до свого народу він і козацька старшина не хотіла тому, що звернувшись до народу, необхідно було поступитися своїм привілеям, землею, правами.

А “вкусивши панування, - пише В.Винниченко, - нові пани вже не хотіли, та й не могли від нього відмовитися і взяли орієнтацію на зовнішні сили. Що дали ті сили українському народові добре відомо... За право мати своїх українських “холопів” козацькі отамани стали “холопами” московських царів, а продана ними Україна на триста років загубила свою державність”.

В.К. Винниченко робить висновок, що “Без орієнтації на свій народ, без його участі в боротьбі, без його всебічного зацікавлення і ентузіазму, зовнішні сили нас роздеруть і задушать ще на сотні років”.

На наш погляд, за таку політику до свого народу й до зовнішніх сил критикував Б. Хмельницького і Т.Г. Шевченко, коли у вірші “Розрита могила” писав:

“Ой Богдане, Богданочку!

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.”

Таким чином, можна зробити декілька висновків.

Перший – коли народ дістає відповідь на питання, для кого будується держава і переконується, що соціально-економічні проблеми вирішуються не в його інтересах, він припиняє таку державу підтримувати. Тоді вже ніякі зовнішні сили не допоможуть стати на самостійний шлях розвитку, якими б хорошими намірами не керувались її керівники.

Другий – будуючи самостійну державу, необхідно соціально-економічні питання ставити і вирішувати попереду національно-державних. Треба, щоб народ кожен день, хоч на краплину бачив покращення своєї долі. Тоді можна розраховувати на його всебічну підтримку.

Третій – Переяславська рада була не “важливою подією” для українського народу, а великими помилками Б. Хмельницького у внутрішній політиці, які привели до цієї ради.

Так було під час національно-визвольної боротьби українського народу у 1648-1676 рр., так було під час національної визвольної боротьби у 1917-1921 рр., так є і сьогодні.

Але, якби на оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що він офіційно узаконив державний суверенітет України, засвідчив правову форму її відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов’язання, що гарантували незалежність Української козацької держави.

В той же час необхідно зазначити що укладаючи цей договір кожна із сторін мала свою мету.

Якщо Б. Хмельницький бачив у ньому можливість з допомогою Москви вирвати Україну із складу Польщі та розбудувати власну державу, то Москва намагалася перетворити часткову залежність України на цілковиту, спочатку обмежити, а потім скасувати українські автономні права та вольності.

Події, які стали після прийняття цієї угоди підтверджують цю думку. Уже в кінці 1654 року після вторгнення польсько-татарських військ на Брацлавщину Б. Хмельницький, незважаючи на його прохання, обіцяної допомоги від Москви вчасно не дочекався. В 1656 р. між Польщею та Москвою було укладено Вільненське перемир’я. На переговори у Вільно українських делегатів на допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля.

Цей мир розв’язав руки Б. Хмельницькому, він почав активно створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Але спільний українсько-семигородський похід на Польщу був невдалим.

Проголошення старшинською Радою у 1657 р. саме Богдана Юрія наслідником гетьмана внесло розкол у лави старшин. Щоб придушити невдоволеність Б.Хмельницький наказав стратити полковника Лесницького і ще чотирьох видатних старшин, що дало негативні наслідки і привело до заворушення серед козаків.

Всі ці події підривали сили старого гетьмана і 27 липня 1657 р. він помер.

Зі смертю Б. Хмельницького Україна втратила одного з найвидатніших своїх діячів. Він своєю титанічною працею зумів розбухане повстанням море перетворити в міцну державу з якою шукали зв’язків та союзу держави Європи. На наш погляд, найбільш об’єктивну оцінку діяльності Б. Хмельницького як великого будівника Української держави й відроджувача української нації дав М. Грушевський. Називаючи Б. Хмельницького “людиною високих здібностей” він писав: “... Хмельницький лишається не тільки центральною фігурою, репрезентом найважнішої епохи в житті нашого народу – найбільшої революції, ним пережитої, - а й великим діячем, головним актором її, людиною, дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями”.

М. Грушевський вважав, що Хмельниччина була великим етапом у прагненні українського народу до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів, що ця доба була і зістанеться великим і високим моментом українського життя. “Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя, а Хмельницький як головний потрясатель зостається героєм української історії”.

В той же час М. Грушевський підкреслював, що “політика Хмельницького ... повна фатальних помилок, що в ній не було твердої постійної лінії, державної ідеї”. На його думку Богдан був послідовним й рішучим в боротьбі за свою владу, що він більше мав надії на допомогу зовнішніх сил чим на власний народ.

Громадянська війна та поділ України на два гетьманства

(1657 – червень 1663 р.)

Обстановка в Україні загострилася одразу після смерті Б. Хмельницького. Почалася боротьба за гетьманську владу. 60-80 рр. ХVІІ ст. увійшли в історію України як “доба Руїни”. Спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити процес зміцнення української держави.

Незважаючи на те, що при житті Б.Хмельницького старшинська козацька рада встановила спадковість гетьманства й обрала сина Богдана Юрія наступником гетьмана, восени 1657 р. Іван Виговський та його прибічники здійснили державний переворот усунувши Юрія від влади.

Після того, як у жовтні 1657 р. Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну діяльність. Щедро роздавав землі старшині, українським шляхтичам і православним монастирям, намагався якнайшвидше повернути кріпосницький гніт і повернути Україну до складу шляхетської Польщі, розраховуючи цим шляхом забезпечити широку автономію українських земель.

Проти політики І. Виговського та його прихильників наприкінці 1657 року виступили селяни, козаки, міщани, а також більшість козацької старшини. Повстання охопило Лівобережжя і Запорожжя. Очолили його полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький кошовий отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з московськими урядовцями, звинувачуючи І. Виговського в пропольській орієнтації.

Не маючи змоги спертись на козаків, Виговський почав наймати військо з числа кримських татар, волохів, німців. Після запеклих боїв Виговському в червні 1658 р. вдалося перемогти повстанців і жорстоко з ними розправитися. Полтаву та ще ряд міст було зруйновано та спалено. Мартин Пушкар загинув у бою, а Якова Барабаша було страчено. Як пише літописець Грабянка “велике число інших міст та сіл віддав татарам на пограбування та на ясир”. Було страчено чимало полковників й старшин. На думку М. Грушевського та інших дослідників загинуло щонайменше 50 тис. осіб.

Це була братовбивча, громадянська війна де вперше в історії України іноземні війська були використані не для боротьби з зовнішніми ворогам, а з власним народом.

Чимало неясного залишається в зовнішній політиці українського уряду І. Виговського. Сучасний дослідник М. Тараненко зазначає що аналіз джерел дає підстав не погодитися з твердженням, що з самого початку приходу до влади гетьман почав реалізацію плану з’єднання з Польщею. На перших порах він не виконував планів розриву з Москвою і підданства польському королю.

Трагедія І. Виговського як державного діяча наголошують В.Смолій та В. Степанков, полягала не в тому, що він став жертвою “нездоланних обставин”, а втому, що своїми політичними прорахунками створював ситуації з яких не міг найти виходу. Адже за короткий час він спромігся настроїти проти себе різні верстви населення і більшість старшин.

Прагнучи забезпечити незалежність Української держави і розуміючи, що за умов які склалися, початок війни з Росією лише питання часу, І. Виговський разом з частиною старшини у вересні 1658 р. укладає з польським урядом Гадяцький договір. За цим договором Україна виходила зі складу російської держави і під назвою “Великого князівства Руського” поверталася в до Речі Посполитої на рівних правах. При переговорах у м. Гадячі польська сторона не погодилася з пропозиціями української делегації про включення у “Руське князівство” 7 воєводств і два повіти, ліквідації унії та ін. Було вирішено, що входитиме тільки три воєводства – Брацлавське, Київське і Чернігівське. На думку І. Крип’якевича Гадяцький договір був лише новим “виправленим виданням Зборівської угоди” 1649 р. Він “усував все те, що нагадувало б українську державність.” Проголошуючи про входження до федерації на рівних правах, договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 р., повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях, відновлення повинностей українського селянства і позбавлення права на міжнародні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Незважаючи на перемогу над російськими військами під Конотопом в червні 1659 р., поступливість Виговського у відносинах з Польщею, а також жорстокі заходи щодо людності на Лівобережжі України під час походу проти росіян влітку 1659 р., невдоволення, не тільки простого люду, а й козаків, правлінням гетьмана посилювалися.

За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі, де 1664 р. будучи звинуваченим у зраді Польщі, був розстріляний.

Козацька рада гетьманом обрала Ю. Хмельницького. Очолювана ним група старшин зробила спробу під час переговорів із російським головнокомандувачем князем О. Трубецьким домогтися укладення нового договору з Росією, умови якого ішли далі договору 1654 року. Але вийшло навпаки. Не тільки ці умови не були прийняті російською стороною, а й був у жовтні 1659 р. укладений Новий Переяславський договір, який перетворював Україну на автономну частину Росії. Це була підробка статей 1654 р. яка суттєво обмежувала український уряд в проведенні внутрішньої політики, позбавляла його права на самостійну зовнішню політику, підпорядковувала київську митрополію московському патріархату.

Нова позиція Москви щодо України, пише М. Тараненко, швидко остудила багатьох прибічників Російської держави. Тому не дивно, зазначає він, що при першій нагоді влітку 1660 р. Ю. Хмельницький під тиском військової старшини розірвав союз з Росією і уклав у цьому ж році Слободищенський трактат з Польщею згідно якого Україна поверталася до складу Польщі на умовах Гадяцької (1658 р.) угоди (без пункту “Руське князівство”). Таким чином, сподівання на кращі умови у складі Речі Посполитої не справдилися. Союзники не розширювали, а тільки обмежували державні права України.

Найтрагічнішим наслідком Слободищенського трактату став початок територіального розколу України. Народ неоднозначно прореагував на цей трактат. Більшість народних мас і основна частина козацької старшини не хотіла повернення України під владу шляхетської Польщі і продовжували боротьбу проти неї. Особливо цього не хотіло населення Лівобережжя. Колись єдина Україна, звертає увагу М.Тараненко, розпалася по Дніпру на Лівобережну і Правобережну з протилежною орієнтацією на зовнішні сили. Управлінські кола Правобережної України орієнтувалися на Польщу, Лівобережної на Росію.

Особливої трагічності й складності національно-визвольної боротьби надавало те, що у кожному регіоні були групи населення різної орієнтації.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький не здатний керувати подіями і розуміючі, що він не тільки не зміцнив єдності держави, а й став “одним із ініціаторів її територіального розмежування”, зрікся гетьманства і постригся в ченці.

Після того як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю (1663-1665), а Лівобережжя – І.Брюховецького (1663-1668), територіальний розкол України, робить висновок О. Бойко, доповнився політичним.

Українська держава, на думку сучасного українського історика В. Борисенка, як єдиний суспільно-політичний організм перестала існувати. На її теренах формувалися два державні утворення з окремими урядами, військами, фінансами, політикою, причому обидва перебували у стані війни.

Боротьба за возз’єднання Української держави

(червень 1663 – вересень 1676 рр.)

Як уже згадувалося, Правобережним гетьманом був обраний один з найвизначніших дипломатів в урядах Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, переяславський полковник Павло Тетеря. Він захищав інтереси пропольської групи старшин намагаючись об’єднати Україну під одною булавою, але під зверхністю польського короля. Після невдалого походу польського короля на Лівобережну Україну та повстання народу Правобережжя проти польської шляхти і політики гетьмана, П. Тетеря зрікається гетьманства та втікає до Польщі. Гетьманом Правобережжя був обраний один з найдавніших діячів України Петро Дорошенко (1665–1676).

На Лівобережжі гетьманом був обраний кошовий Запорізької Січі І. Брюховецький (1663-1668). Це був спритний демагог і авантюрист, який за свідченням козацького літописця С. Величко, - “для срібла й золота не тільки дав би виколоти собі око, але брата й батька не пощадив би, не те що вболівати за Україною.” Він займав промосковську позицію і висловлювався за ліквідацію гетьманату та утворення з його земель князівства на чолі з царем Федором.

Обраний на чорній Раді він ставши гетьманом, не тільки вірно служив московському царю, а й забувши свої обіцянки простим людям, захищав інтереси козацької старшини, сприяв загарбанню нею земель та посиленню експлуатації селян, міщан, рядових козаків.

Угодовська політика І.Брюховецького щодо Росії викликала глибоке обурення народу України, а коли він дав мовчазну згоду на поділ України по Дніпру між Росією і Польщею, то народ зі зброєю в руках піднявся проти гетьмана. У червні 1668 р. повсталі козаки убили І. Брюховецького.

Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об’єднати українські землі в одній державі й відновити її незалежність. Очолив їх правобережний гетьман П. Дорошенко. Проте зібрати в одній державі українські землі було надзвичайно важко. Полковники, козацька старшина не хотіли нікому коритись і часто міняли свою політичну орієнтацію.

Здійсненню цієї мети заважали несприятливі зовнішні обставини. У січні 1667 р. між Польщею та Росією було укладене Андрусівське перемир’я згідно якого територія козацької України поділялася на три частини: Лівобережжя залишалося у складі Росії, Правобережжя мало бути за Польщею, а Запорожжя повинно було бути під владою обох країн.

Андрусівське перемир’я показало дійсні наміри Росії та Польщі щодо України. Обидві держави ціною поділу Української держави вирішили свої відносини. Цей договір мав трагічні наслідки для українського народу, ставши нездоланною перепоною на шляху до політичної консолідації українських земель у межах національної держави.

Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, П. Дорошенко впроваджує ряд ретельно продуманих реформ. Щоб заручитися народною підтримкою часто скликає генеральні Ради, де вислуховує думку рядового козацтва, щоб позбутися залежності від козацької старшини створює постійне наймане військо (сердюків), що підкорялось йому особисто.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Спираючись на Польщу зміцнює свої внутрішні позиції. Після Андрусівської угоди веде переговори з Росією про повернення в повному обсязі прав і вольностей Війську Запорізькому і возз’єднання етнічних земель України в межах однієї держави.

Ці переговори закінчилися безрезультатно. П. Дорошенко починає шукати допомоги Оттоманської Порти. При допомозі турків гетьман переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І.Брюховецького 1668 р., його проголошено гетьманом усієї України. Мета об’єднання була досягнена, але не надовго.

Занепокоєні зростанням авторитету гетьмана П. Дорошенка, численні вороги взялися її підривати використовуючи давню тактику-підтримки суперників гетьмана. Татари зробили спробу замінити Дорошенка Суховієнком. Не встиг Дорошенко скинути цього противника як поляки висунули на Правобережжі гетьманом М. Ханенка і почали наступ на Правобережжя. Залишивши наказним гетьманом Лівобережжя Дем’яна Многогрішного, Дорошенко виступив проти поляків. В цей час російські війська рушили на Лівобережжя і змусили Многогрішного зректися Дорошенка і визнати владу царя.

Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, оскільки мусив виступати союзником татар, які нещодавно плюндрували Україну. Після невдалої спроби у 1675 р. дійти згоди з Росією та відмовитися від про турецької орієнтації, гетьмана покидають його соратники, родичі і навіть сердюцькі збройні формування. У вересні 1676 року П. Дорошенко приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії. Він поступається гетьманством на користь І. Самійловича.

Так закінчилася політична діяльність одного з найпалкіших борців за об’єднану самостійну Українську державу. Це була остання спроба переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність.

В. Антонович писав: “Звернімо увагу ще на одного гетьмана, котрий з цілого їх ряду був найбільш талановитим, найбільш розумним чоловіком і справжнім патріотом, що був Петро Дорошенко.”

Причинами невдачі національно-визвольної революції були:

нехтування інтересами простого люду;
постійна боротьба старшин за булаву;
низка невдачних кроків та помилок;
зрада союзників;
постійне втручання Польщі, Росії, Туреччини.

Наступ царизму на українську державність

у роки Гетьманщини.

Таким чином, з падінням гетьманства П. Дорошенка припинила існування єдина Козацька Держава. В. Смолій та В. Степанков вважають, що це був останній акт національно-визвольної війни. В результаті безупинної боротьби козацької верхівки за владу були зруйновані державні основи – консолідація і єдність українського народу, з втратою яких вмирало головне – виборена свого часу Українська держава. Вдалося зберегти державні інституції лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії.

Процес ліквідації Української держави продовжувався багато десятиліть і завершився лише на початку 80-х років ХVІІІ ст. В історичній літературі виділяють чотири етапи (періоди) цього процесу: перший – 1654-1708 рр.; другий – 1708-1727 рр.; третій – 1724-1764 рр.; четвертий – 1765-1786 рр.

Сучасний український історик М. Тараненко зазначає, що перший період характеризувався поступовим обмеженням царизмом гетьманської влади в Україні.

Після смерті Б. Хмельницького царський уряд зажадав, щоб його повідомляли про наступні вибори гетьмана. Згодом уже йшлося про обов’язкове отримання згоди царя на обрання того чи іншого кандидата. В подальшому ця процедура стала суто формальною оскільки нові гетьмани призначалися лише за волею царя.

У 1669 році цар заборонив гетьманові безпосередньо зноситися з іноземними державами, а угоди, статті, універсали, які видавав гетьман, набували значення офіційних документів лише після того, як їх затверджував цар чи інші вищі органи влади Росії.

Гетьман позбавлявся також права призначати та зміщувати полковників та генеральних старшин.

Царський уряд поступово змінив політичний устрій на Слобідській Україні, котра з часів Б. Хмельницького управлялась козацькою старшиною. Вже з початку ХVІІІ ст. тут було введено єдиноначальну владу полковників, які призначалися лише з росіян. З часом слобідське козацтво було ліквідоване й утворено Слобідсько-Українську губернію.

Найразючіші зміни у правовому становищі Української держави відбулися в другому (петровському) періоді, коли після “зради” І. Мазепи на Гетьманщині в небачених раніше масштабах почали запроваджуватися нові самодержавні суспільно-політичні та господарські структури.

Розглядаючи правління І. Мазепи (1687-1708) слід наголосити, що це був надзвичайно важкий і складний час для України. Внаслідок “Вічного миру” (1686р.), укладеного між Росією і Польщею, українські землі були брутально розчленованими по-живому, що позбавляло можливості об’єднати їх в одну державу. Безперечно, давалися взнаки й трагічні наслідки самозвісної “Руїни”, котра підірвала основи Української держави й фактично знівелювала владу гетьмана на Українських землях.

Свою діяльність як гетьмана України І. Мазепа розпочав з підписанням Коломацьких статей які значно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку автономію. Вони мали на меті ліквідувати залишки української державності, а український народ поєднати з російським.

Незважаючи на всю складність ситуації, в якій опинився І. Мазепа, він зумів значно зміцнити авторитет гетьманської влади й бути справжнім господарем України впродовж 22 років. Гетьманська булава та підтримка царя Петра І відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури, освіти, релігії. В Україні активно будувалися школи, бурси, шпиталі, друкарні, церкви та монастирі. Києво-Могилянська академія завдяки його зусиллям отримала академічний статус у 1701 р. і стала першим вищим учбовим закладом у Східній Європі.

Водночас варто зазначити, що в діяльності такого яскравого політичного і державного діяча, яким був І. Мазепа, нерідко простежуються досить сумнівні методи керівництва Україною, які, зрештою, завадили йому втілити в життя свої далекосяжні плани, спрямовані на відродження суверенності Української держави.

Вирішальну роль у поразці І. Мазепи, що мала важкі політичні наслідки для України, відіграла, безумовно його соціально політика. Незважаючи на те, що він прагнув регламентувати роздачу рангових маєтностей, обмежував перехід козаків у селянський стан та ін., правління Мазепи супроводжувалося дальшим посиленням феодального визиску селян і козаків. Не випадково вперше після Визвольної війни 1648-1676 рр. саме він видав Універсал 1701 р., що узаконював дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Внаслідок цього над селянством Лівобережжя нависла реальна загроза закріпачення. Крім того, гетьман жорстоко розправлявся з найменшими проявами невдоволення, придушував народні виступи і повстання використовуючи наймані полки. Ось чому на думку В. Антоновича, український народ протягом двадцяти років не жалував свого гетьмана, який тримався при владі лише завдяки найманим полкам та московським стрільцям.

За словами М. Грушевського, в народних масах І. Мазепа ніколи не був популярний, його вважали в Україні гетьманом панським, старшинським, вірним прислужником московського уряду, пильним виконавцем царських велінь, що так важко упадали на Україну.

Не сприяв народним симпатіям до Мазепи тривалий конфлікт із Семеном Палієм – одним із організаторів визвольного руху на Правобережній Україні. Тут ішлося не лише про їх особисті симпатії чи антипатії, а про зіткнення двох полярних поглядів на суспільно-політичний лад України – дійсно демократичний, козацький С. Палія й аристократичний, панський І. Мазепи.

Відомо також, що Мазепа також серйозно побоювався свого політичного опонента, вважаючи, що він може відібрати у нього гетьманську булаву.

В кінцевому підсумку, завдяки доносам цареві, І. Мазепі вдалося усунути С. Палія, якого за вказівкою Петра І було заслано до Сибіру.

М. Брайчевський вважає, що І. Мазепа був переконаним репрезентантом феодальних тенденцій і, як ніхто інший, реально служив реставрації феодально-кріпосницьких порядків у краю. Саме це, а не так звана “зрада” – союз із швецьким королем Карлом ХІІ проти Петра І – послужило причиною непопулярності гетьмана в широких масах народу.

Звичайно, робить висновок сучасний історик М. Тараненко, Мазепа, як державний діяч мав передбачити наслідки своєї діяльності. В цьому полягає талант справжнього політика. Можна лише здогадуватися, як страждав він після полтавської поразки в далеких Бендерах, усвідомлюючи, що його акція обернулася безчинствами і масовим терором в Україні.

Варто зазначити, що Петро І в період свого царювання ніколи не виявляв особливих симпатій до українського народу. Навіть за часів “взаємної любові” і щирої злагоди з гетьманом І. Мазепою російський цар намагався послідовно здійснювати реформи, спрямовані на знищення залишків усталених форм правління в Україні переслідуючи одну мету – повне об’єднання України з Московщиною.

В 1706 р. Петро І спеціальним указом підпорядкував козацьке військо російському командуванню. Він примушував українські козацькі полки брати участь у всіх війнах, які проводив. Особливо багато українців загинуло на примусових “канальних” і будівельних роботах, на які людей зганяли тисячами, змушуючи з ранку до вечора працювати в нестерпних умовах. Козаки роками не могли займатися власним господарством, в наслідок чого воно занепало, а козаки бідніли.

Петро І підірвав економіку України, фактично скасував тут вільну торгівлю. З України заборонялося вивозити будь-куди, крім Росії, сировину і промислові товари, а також заборонялося ввозити на Україну з-за кордону ряд промислових виробів. Свою продукцію Україна могла реалізувати лише через віддалені російські порти.

Цар заборонив українську мову, книгодрукування, в офіційних установах російська мова почала витісняти українську.

Особливо активний наступ на українську державність. Петро І розпочав після невдалої спроби гетьмана І. Мазепи відновити державну самостійність України за допомогою шведського короля Карла ХІІ.

Встановивши жорсткий терор на українських землях, цар “організовує” у Глухові “обрання” нового гетьмана І. Скоропадського, який слухняно виконував усі царські вказівки.

У 1709 р. Петро І призначив при гетьмані свого резидента (а пізніше двох резидентів) для контролю за економічною, фінансовою, військовою і зовнішньополітичною діяльністю гетьманського уряду.

У травні 1722 р., ще за життя гетьмана І. Скоропадського, згідно указу царя було створено Малоросійську колегію – центральний орган державного управління Лівобережної України. Президентом колегії був призначений росіян Вельямінов. Новий орган керівництва Україною поспішив прибрати до своїх рук її фінансову систему, в наслідок чого податки з населення України зросли за два роки майже в шість разів.

Після смерті І. Скоропадського (1722 р.) Петро І заборонив вибори нового гетьмана, а спробу козацької старшини домогтися відновлення гетьманства і ліквідації Малоросійської колегії була придушена Петром І з небувалою жорстокістю. Наказний гетьман П. Полуботок, який зважився викласти царю свої міркування щодо стосунків України з Росією, свої останні дні життя провів у Петропавловській фортеці.

Серед борців за українську національну державну ідею, до якого не досягла рука російського царя Петра І, був обраний після Мазепи гетьман Пилип Орлик.

Він був не тільки активним борцем за відновлення Української держави, а й творцем однієї із перших в Європі державних конституцій, що дістала назву “Конституція прав і свобод Запорозького Війська”.

Глибокий знавець історії України О. Оглобин назвав Конституцію П. Орлика “вікопомним пам’ятником Української державно-політичної думки”. Це був перший документ української державотворчої історії, в якому гармонійно поєднувалися інтереси гетьмана та старшин, відображалися права і вільності українського народу”.

Цей документ своїми ідеями, демократичними засадами, змістом і державницькою спрямованістю випереджав суспільну думку тогочасної Європи. Навіть французькі просвітителі ще тільки наближалися до розробки тих суспільних ідей, які були закладені в Конституції П. Орлика.

Ліквідація царизмом незалежності України.

Після смерті Петра І (1725 р.) його відверту колоніальну політику щодо України продовжували всі наступні самодержавні імператори Росії з більшою чи меншою жорстокістю і фанатичною впертістю.

Остаточна ліквідація автономних прав України відбувалася за Катерини ІІ.

В 1764 р. Катерина ІІ остаточно скасувала гетьманство в Україні знову була запроваджена Малоросійська колегія. Вона домоглася, що прибутки царської скарбниці з України в 1780 р. сягнули двох мільйонів карбованців – величезної на той час суми. Тим самим Російська імперія перетворила Україну в об’єкт колоніального пограбування.

Лівобережжя стали називати Малоросією, Правобережжя – Юго Западним краєм, а Південну Україну – Новоросією.

За часів правління Катерини ІІ остаточно була знищена Запорозька Січ (1775 р.).

За указами імператриці в 1781 р. припинили своє існування полки, сотні та курені як адміністративні одиниці, а замість них вводилися губернії та повіти, що мали всі типові для Росії органи місцевого управління та самоврядування. В 1783-1784 рр. офіційно на Україні вводиться кріпосне право.

На зламі ХVІІІ - ХІХ ст. в Україні відбулися великі політичні зміни, спричинені насамперед новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Після першого поділу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині й Поділля. У 1783 р. після війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і Північно чорноморські степи. В 1775 р. до Австрії приєднано Буковину. Після другого поділу Польщі (1793 р.) до Росії відійшла Правобережна Україна, а після третього поділу (1795 р.) – Берестейщина.

Отже, завдяки введеним на українських землях новаціям Україна повністю втратила залишки своєї державності і перетворилася на внутрішні провінції Російської та Австро-Угорської імперії.

Головними причинами втрати незалежності козацької України були:

Суб’єктивні: - після смерті Б. Хмельницького серед його послідовників не знайшлося таких же видатних політичних і держаних велетів, справжніх патріотів і героїв вірних до кінця Україні та її народові, яким був Великий гетьман – геніальний творець і лідер Української козацької держави (винятком у цьому плані можуть бути П. Дорошенко, Д. Многогрішний та П. Полуботок). Значна частина гетьманів намагалися вірно служити не своєму народові, а насамперед іноземним хазяям (Московським, Польським, Турецьким). В своїй “державотворчій діяльності” вони в першу чергу вирішували дві основні проблеми – вели жорстоку і послідовну боротьбу за владу і особисте збагачення. Ця боротьба за багатство і державну владу привела Гетьманську державу до тривалої кровопролитної війни, відомою під назвою “Руїна”, яку дослідники (В. Антонович, Д. Дорошенко, та ін.) небезпідставно називали анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. Саме вона підірвала основи Української держави й була однією з головних причин її поступового занепаду і остаточної загибелі.
Підступництво, зрадництво російських царів – від Олексія Михайловича до Катерини ІІ. Перший крок зрадництва зробив цар Олексій Михайлович, який за Переяславською угодою (1654 р.) зобов’язувався захищати цілісність і суверенність держави свого союзника, а в 1656 р. уклавши Віленське перемир’я з Польщею, не допустивши туди українську сторону, вирішував питання про повернення українських земель під владу короля. Остаточна зрада російської сторони відбулася в 1667 р., коли Росія уклала з Польщею Андрусівським мирний договір, згідно з яким Українська держава, і знову без участі України, була по-живому розчленована на три частини: Лівобережжя під владою Росії, Правобережжя передавалось Польщі, а Запорозька Січ потрапила під владу обох держав.

А, якщо згадати про Переяславські статті 1659 р., Московські статті 1665 р., Конотопські статті 1672 р., Переяславські статті 1674 р., Бахчисарайський мирний договір Росії з Туреччиною, “Вічний мир” Росії з Польще, Коломацькі статті 1687 р., то стає зрозумілим, що Російський уряд вирішував питання цілісності українських земель виходячи тільки з своїх власних інтересів.

Такої політики дотримувалися всі московські царі до повного знищення автономії українських земель.

Об’єктивні: - головною із них було те, що у складі монархічної, абсолютистської, тоталітарної, царської Росії не могла довго існувати Україна з притаманними демократичними республіканськими традиціями. Вона могла або вийти зі складу Росії, або поступитися загальноімперським порядкам, що й сталося. Крім вищезгаданих причин занепаду Української козацької держави, існували й інші. Дослідники цієї проблеми, зокрема, називають відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави, відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків, низький розвиток міст в Україні і як наслідок, слабкість міщанства та інтелігенції, психічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом), що певною мірою сприяло ліквідації української державності.

Даючи оцінку козацької доби історії України, необхідно зазначити, що створення власної держави свідчило про величезні інтелектуальні сили та потенційні можливості українського народу. У вкрай несприятливих умовах іноземного панування, політичної розчленованості українських земель, нещадного соціального гніту, який доповнювався жорстокими національно-релігійними переслідуваннями, пригноблені верстви суспільства, насамперед козацтво, знайшли сили для створення держави, яка мала етнічні риси і республіканську демократичну форму правління. Молода держава відігравала важливу роль у боротьбі українського народу проти польсько-шляхетського панування, за визволення території України від іноземних загарбників, у формуванні української нації.

Хоч Українська держава загинула під ударами московського деспотизму, всі її здобутки залишилися в спадщину наступним поколінням. “Свідомість національної окремішності, цінування волі та індивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету, лицарськість, глибока культурність, - писав видатний український історик І. Крип’якевич, - це були надбання, з яким українське громадянство ввійшло в ХІХ століття”. І коли наприкінці ХVІІІ ст. багатьом здавалось, що українське національне життя завмерло назавжди, саме на основі національно-державних традицій попередніх часів почалося нове відродження національної самосвідомості українського народу.

Козацько-гетьманська держава (1648 – кінець ХVІІI ст.)