ГРОШІ ТА БАНКІВНИЦТВО УКРАЇНИ У СКЛАДІ СРСР

PAGE \* MERGEFORMAT 1

Тема 14. ГРОШІ ТА БАНКІВНИЦТВО УКРАЇНИ У СКЛАДІ СРСР

План

14.1. Грошовий обіг на розділених українських землях

14.2. Грошовий обіг на українських теренах під час другої світової війни

14.3. Грошовий обіг в СРСР після Другої світової війни

14.4. Банківська система СРСР

Події першої світової війни сприяли формуванню незалежних центральноєвропейських держав. Лише Україна не змогла скористатися з обставин та була переділена між ними. У 1919 р. Польща завоювала Східну Галичину; Закарпаття спершу було приєднане до Чехо-Словацької Республіки, а з 14 березня 1939 p.— до Угорщини, у складі якої перебувало до закінчення другої світової війни, до Румунії відійшли Північна Буковина і придунайські землі.

Після короткого періоду незалежності на українських центральних і східних теренах було створено УРСР, яка від ЗО січня 1922 р. стала складовою СРСР. Туди ж 17 вересня 1939 р. ввійшла Галичина.

З 22 червня 1941 р. українці були втягнуті уДругу світову війну, яка знову перерозподілила території України. Після перемоги Радянського Союзу почалося відновлення економіки, плановий характер якої значною мірою спотворював грошово-кредитні відносини.

14.1. Грошовий обіг на розділених українських землях

24 грудня 1919 р. на теренах Галичини австрійська крона перестала бути законним засобом платежу. Ним стала польська марка. Так польський уряд намагався систематизувати грошовий обіг, ввівши для всіх земель єдину валюту. Функція емітування грошей у Другій Речі Посполитій належала створеній ще за часів Варшавського генерал-губернаторства (9 грудня 1916 р.) Польській крайовій касі позичковій (ПККП). Банк емітував польські марки номінальною вартістю 1/2, 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100 і 1000, які надійшли в обіг у квітні 1917 р. Ці гроші забезпечувалися німецьким урядом, про шо свідчив напис, що Німеччина перебирає відповідальність за сплату білетів ПККП в німецьких марках за номінальною вартістю. До 11 листопада 1918 р., тобто дня, коли Польща отримала незалежність, в обіг було випущено понад 880 млн польських марок.

Окрім того, шо ПККП була єдиним емісійним банком Польської держави, вона ще виконувала функції центральної каси державних установ і місця зберігання депозитів, які перебували під опікою держави. ПККП також надавала кредити суб'єктам господарювання та комерційним банкам, причому проценти за ними були нижчі від темпів інфляції, тому доступ до них суворо регламентувався.

У рамках проведення заходів щодо впорядкування грошового обігу 5 лютого 1919 р. було прийнято декрет, який проголошував, що валюта Польщі матиме назву лех, а її сота частина — грош. Але вже 28 лютого сейм прийняв указ, який відхилив попередній законодавчий акт і постановив, що грошовою одиницею буде злотий з сотою частиною грошем. Виконання указу мало здійснюватися Міністерством скарбу, але було зреалізоване лише після грошової реформи 1924 р. Доти законним засобом платежу залишалася польська марка.

Інфляція змушувала випускати в обіг банкнот дедалі вищі номінали. Так, якщо наприкінці 1919 р. вистачало 1000 марок, то до кінця 1921 р. вже були потрібні банкноти 5000, до кінця 1922 p.- 50000, і, нарешті, до кінця 1923 р. на ринок надійшли десятимільйонні купюри.

Польський уряд сприймав ПККП як тимчасовий емісійний інститут, що мав бути замінений Банком Польським, рішення про заснування якого було прийняте ще 28 лютого 1919 р. Але ПККП функціонувала аж до 1 лютого 1924 р. У грудні 1923 р. почав діяти новий уряд, в якому міністром фінансів був В. Грабський, який пообіцяв приборкати інфляцію і створити нову стабільну валюту. Першим заходом у цьому напрямку було закриття кредиту в ПККП для Державного скарбу.

11 січня 1924 р. президент Польщі С. Войцеховський оголосив декрет про валютну реформу. Вона передбачала поступову ліквідацію ПККП і введення нової валюти — польського злотого. Становлення акціонерного товариства Банку Польського почалося з лютого, коли Міністерство скарбу створило Організаційний комітет. До 1 липня 1924 р. польські марки мінялися на банкноти Банку Польського, відкритого 28 квітня 1924 p., за курсом 1 800 000 марок за 1 злотий, який містив 0,3226 г золота. Щоб купити один долар, треба було заплатити 5,2 злотого.

В обіг випустили злотові білети, виготовлені ще 1919 p., номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100 і 500 злотих, а також розмінні паперові гроші Міністерства скарбу з датою 28 квітня 1924 р. і вартістю 1, 5, 10, 20 і 50 грошів.

Розмінні паперові білети заступали в обігу монети і мали тимчасовий термін використання. Вони були двох видів: наддрукові та «пам'ятникові». На всіх було зображено майбутній вигляд металевих монет. Наддруки виконувалися на розрізаних навпіл польських марках. Тож в обіг надійшли «ліві» і «праві» одногрошовики, як червоні наддруки на півмільйонних маркових банкнотах, і п'ятигро-шовики — на десятимільйонних. Ці грошові знаки мали суворо визначений термін використання —до 1 листопада 1924 р.

Емісія розмінних грошей вищої номінальної вартості відбувалася у формі малих білетів із зображенням варшавських пам'ятників: на 10 грошах — колона Зигмунта, на 20 — пам'ятник Коперникові, 50 — пам'ятник князеві Юзефу. Ці паперові гроші мали термін обігу до 31 січня 1925 р.

Хоча розмінні паперові білети були законним засобом платежу, їх використання мало деякі обмеження. Так, їх можна було виплачувати лише в межах 10 злотих за кожної сплати. Лише каси скарбові приймали такі білети без обмежень, окрім тих виплат, які мали здійснюватись у злотих. Починаючи з 1 листопада 1924 р. розмінні паперові гроші замінювалися Державним скарбом на розмінні монети, випуск яких передбачався ще указом президента від 14 квітня 1924 р. про зміну валюти. Із золота мали карбуватися монети 100, 50, 20 і 10 злотих (100 і 50 ніколи не вироблялися), зі срібла — 5, 2 і 1 злотий, з нікелю — 50, 20 і 10 грошів і з бронзи — 5, 2 і 1 гріш.

До польсько-німецької війни 1925 р. злотий був досить міцною валютою. За цим слідкував Банк Польський, якого не можна було назвати центральним банком країни, бо він конкурував із комерційними банками на депозитному та кредитному ринках. А керівництво банку вважало, що підтримувати комерційні кредитні установи повинен уряд.

Після війни курс злотого впав, але за рік-другий, завдяки іноземним кредитам, стабілізувавсь і з 12 злотих за один долар виріс до 8,19. У 1927 р. золотий вміст злотого зменшили до 0,16879 г.

Емісія банкнот була законодавчо обмеженою. Вони на 30% мали забезпечуватися коштовними металами та іноземною валютою, розмінною на золото. Міністерство фінансів для ліквідації дефіциту бюджету держави могло емітувати розмінні й казначейські білети номінальною вартістю 1, 2, 5 злотих, що перебували в обігу як законні засоби платежу.

З 1929 р. Банк Польський потрапив у залежність від уряду Ю. Піл-судського, який вимагав підтримувати престиж злотого, не відмовляючись від обміну його на золото. Обмін припинився лише після смерті маршала 12 травня 1935 р. У березні 1939 р. перед загрозою війни Банк Польський змінив статут, який дозволив фідуціарну емісію в обсязі 800 млн злотих для потреб війська. 5 вересня 1939 р. влада банку була змушена залишити країну і вже сюди не повернулася.

Із захопленням Львова 17 вересня 1939 р. радянськими військами місце злотого зайняв рубль за курсом 1:1.

На українських теренах, які перебували у складі Чехо-Словаччи-ни, грошовою одиницею була крона, яка містила 100 гелерів. Спершу в обігу використовувалися проштамповані банкноти, а 1926 р. було створено Національний банк Чехо-Словаччини, який провадив емісійну діяльність.

Угорські крони складали основу грошового обігу в Закарпатті, їхнє знецінення спричинило необхідність введення 1925 р. нової валюти, яка називалася пенге і поділялася на 100 філерів. 12 500 старих крон обмінювалися на 1 пенге. В обігу перебували срібні монети 1, 2 і 5 пенге та банкноти номіналом від 5 до 1 трлн пенге.

На півдні України, яка ввійшла до складу Румунії, грошовою одиницею була лея, яка поділялася на 100 бань.

Формування грошової системи СРСР, до якого належала більша частина території України, почалося після Жовтневого перевороту 1917 р. У перші роки існування Республіка Рад була змушена використовувати грошові знаки, випущені попередніми урядами. В обігу зберігалися царські рублі, державні кредитні білети Тимчасового уряду номінальною вартістю 250 і 1000 руб. та казначейські знаки -«керенки» (20 і 40 руб.). Крім того, тривала громадянська війна, під час якої діяла велика кількість різноманітних угруповань, що випускали власні гроші. Якщо додати до них приватні та місцеві емісії, отримаємо в сумі 2200 різноманітних грошових знаків, які перебували в обігу на території колишньої Російської імперії.

Радянський уряд постійно збільшував обсяги емісій для покриття видатків на оборону та зміни господарського ладу. В обіг також надходили облігації державних позик і купони до них, але грошей далі не вистачало.

4 лютого 1919 р. було прийнято декрет Ради народних комісарів, який передбачав емісію перших радянських паперових грошей. То були розрахункові знаки номінальною вартістю 1, 2 і 3 руб., які надійшли в обіг у березні 1919 р. Маленькі (34 х 49 мм) знаки не мали номера і року випуску, але містили Державний герб РРФСР і напис, що «розрахунковий знак РРФСР обов'язковий до обігу нарівні з кредитними білетами». Згодом з'явилися купюри 15, ЗО, 60 руб. дещо більших розмірів. У 1920 р. були випущені «розрахункові знаки РРФСР 1919 р.» з більшою номінальною вартістю (до 100000 руб.), що відображало ріст цін. Ці нові гроші називалися радзнаками. Вони випускалися в обіг мірою потреби, себто без обмежень. Спершу вони друкуватися лише в Петрограді, а потім у Москві, Пензі, Пермі, Казані. До 1 січня 1921 р. їх було випущено на суму 2338,3 млрд руб.

Після закінчення громадянської війни населення втратило довіру до дореволюційних грошей, і радзнак вийшов на домінуючі позиції. Але надмірні емісії зменшували його купівельну спроможність, хоча він залишався основною грошовою одиницею.

Грошей у країні далі не вистачало. Це призвело до встановлення натуральних відносин, які проявилися не тільки в торгівлі, айв оподаткуванні. Вводилися силове вилучення врожаю селян та безоплатна видача пайків. Політика воєнного комунізму передбачала встановлення безгрошових відносин: платежі між організаціями проводилися лише записами в бухгалтерських книгах, безплатно видавалися певні ліки, паливо, скасовувалася плата за комунальні послуги, пошту, телеграф, телефон. Попервах це дало змогу радянському урядові акумулювати певні фінансові ресурси, але згодом відсутність зацікавленості в роботі призвела до масових безпорядків. Необхідно було впроваджувати зміни.

У 1921 р. було проголошено нову економічну політику, яка, зокрема, передбачала повернення до грошових відносин. Величезна інфляція, яка панувала в країні, вимагала нових номіналів. Того ж року було випущено «Зобов'язання РРФСР» номінальною вартістю 1, 5 і 10 млн руб.— односторонні, без малюнка, виконані на кольоровому папері з водяним знаком у вигляді герба РРФСР.

Перший захід щодо впорядкування грошового обігу провели наприкінці 1921 р. Тоді радянський уряд випустив нові гроші — державні грошові знаки 1922р. номінальною вартістю 1, 3, 5, 10, 25, 50, 100, 250, 500, 1000, 5000 і 10 000 руб. Було проведено деномінацію, за якою на 1 руб. цими знаками обмінювалися 10000 руб. грошовими знаками всіх попередніх зразків. При цьому всі старі гроші вилучалися з обігу, що було нововведенням для соціалістичної грошової системи. Про наміри уряду свідчить напис, зроблений на нових грошових знаках: «Один рубль випуску 1922 р. дорівнює 10 000 руб. усіх раніше випущених зразків та є обов'язковим до приймання, згідно з цим розрахунком, для установ республіки і приватних осіб».

З метою введення в обіг твердої валюти в жовтні 1922 р. Державний банк РРФСР отримав право випуску банківських білетів — червінців, які забезпечувалися золотом, платиною, сріблом, іноземною валютою та дефіцитними товарами. Було встановлено, що один червінець містить 1 золотник 78,24 частки щирого золота, що відповідало 7,6 г. їх емісія, суворо регламентована, залежала від золотих резервів країни. В обіг випустили 1, 5,10 і 25, хоча передбачатися ще 2 і 50.

Спершу вони використовувалися лише для сплати державних зборів і платежів. Населення сприймало їх як цінні папери. Лише влітку 1923 р. ними почали виплачувати заробітну платню робітникам і службовцям, що сприяло їх розповсюдженню.

У листопаді 1922 р. почався випуск золотих монет, які доповнили срібні (1 руб., 50, 20, 15, 10 коп.), що перебуваіи в обігу ще зосені 1921 p. Вони карбувалися на Монетному дворі в Петрограді. Датовані 1922 р. за вагою та вмістом коштовного металу відповідали дореволюційним червінцям. На однім боці було зображено селяни-на-сіяча, на іншому — герб РРФСР.

Отже, 1922 р. в СРСР було встановлено систему двох валют: стабільних червінців і золотих монет та радзнаків, які знецінювалися з кожним днем.

У жовтні 1923 р. вирішили провести другу деномінацію. Були випущені нові державні грошові знаки вартістю 50 коп., 1, 5, 10, 25, 50, 100, 250, 500, 1000, 5000, 10 000, 15 000 і 25 000 руб. 1 руб. знаками 1923 р. дорівнював 100 руб. знаками 1922 р. та 1 000 000 руб. знаками попередніх емісій. Останнє співвідношення полегшувало розрахунки, шо сприяло більшому успіхові цієї реформи порівняно з попередньою.

На купюрах найбільших номіналів (10 000, 15 000 і 25 000 руб.) герб РРФСР було замінено гербом СРСР, назва знаку і номінал написані шістьма мовами республік, зображено портрети селянина (15 000 руб.), червоноармійця (25 000 руб.) та Кремль (10 000 руб.).

Оскільки декретом про випуск в обіг червінців не було визначено їхннього співвідношення з радзнаками, Державний банк СРСР вивів його виходячи з ринкової кон'юнктури і встановив на рівні 11 400 руб. Але з часом курс радзнаків постійно падав, що було викликано надмірною емісією останніх. Так, у березні 1924 р. він становив 500 000 руб.; до того ж, існував ще вищий курс не неофіційному ринку.

З метою витручення з обігу радзнаків 1924 р. були випущені транспортні сертифікати вартістю 5 руб. (за курсом червінця). Вони виконували роль своєрідних квитанцій, обов'язкових для приймання лише в касах залізничного і водного транспорту. Але населення широко їх використовувало, і вже в січні 1924 р. сертифікати прирівняли до грошей. Вони були зручні як стійка розмінна купюра.

У листопаді 1924 р. були випущені також «Платіжні зобов'язання» Центральної каси Наркомфіну РРФСР вартістю 100, 250, 500 і 1000 руб. Вони так само заступили гроші та приймалися за курсом червінця.

На початку 1924 р. основною валютою СРСР став червінець, тоді як на радзнаки припадало лише 10% грошового обороту. Грошова реформа завершувалася. 5 лютого 1924 р. було прийнято декрет, який передбачав введення в обіг державних казначейських білетів номінальною вартістю 1, 3 і 5 руб. із написом: «Державні казначейські білети обов'язкові до приймання на всій території СРСР у всі платежі для всіх закладів, підприємств і осіб за золотою номінальною вартістю в тих випадках, коли платіж вирахуваний у золоті, чи за офіційним курсом золотого рубля в тих випадках, коли платіж вирахуваний в радянських грошових знаках».

З 15 лютого 1924 р. емісія радзнаків припинялася. Протягом наступних чотирьох місяців вони вилучалися з обігу за курсом І рубль державними казначейськими білетами за 50 000 руб. грошовими знаками зразка 1923 р. Було заборонено будь-які міські та приватні емісії.

Розміри емісії казначейських білетів суворо обмежувалися: на перше число кожного місяця їх обсяг не міг перевищувати половину загальної суми випущених в обіг червінців. Установлювався твердий курс: 1 червінець дорівнював 10 руб.

У лютому 1924 р. було також випущено нові розмінні монети: срібні - 1 руб., 50, 20, 15 і 10 коп. та мідні - 5, 3, 2, 1 коп.

У 1925 р. монопольне право емісії грошей на території СРСР перейшло до Державного банку, що передбачало злиття касового апарату останнього з касовим апаратом Наркомфіну. Так було створено єдину грошову систему, яка містила банківські й казначейські білети та розмінні монети. Усі вони мали однакову платіжну силу.

У той час, коли червінці досить високо котирувалися на світових валютних біржах, у країні знову панувала інфляція. У 1929—1930 pp. ввели карткову систему, яку скасували аж через 5 років. У 1934 р. провели два випуски нових казначейських білетів номіналами 1,3, 5 руб. із підписом та без підпису голови Наркомфіну.

У 1936 р. вперше було встановлено валютний курс рубля на основі американського долара, за яким 1 долар відповідав 5 руб. ЗО коп.

У 1937—1938 pp. провели поступову заміну всіх радянських грошей на нові — 1, 3, 5 і 10 червінців зразка 1937 р. та 1, 3, 5 руб. 1938 р. На червінцях вперше було зображено В. І. Леніна. З банкнот зникли підписи відповідальних осіб і напис про розмінність білетів на золото.

14.2. Грошовий обіг на українських теренах під час другої світової війни

У серпні 1941 р. українські землі знову було розділено, тепер уже гітлерівською Німеччиною. Галичина відійшла до Польського генерал-губернаторства; на решті території Радянської України було створено рейхскомісаріат «Україна» зі столицею в Рівному; Буковина і частина Південно-Східної України стали складовою Румунського генерал-губернаторства, яке управлялося королівським урядом Румунії.

Регулювання грошового обігу тепер провадив новий окупаційний уряд. Німецька влада ще до початку другої світової війни розробила проект мережі військових кредитних закладів, яка мала імперські кредитні каси та спеціальні емісійні банки. Обидві структури могли здійснювати емісію грошей. Імперські кредитні каси випускали білети (свідоцтва) - військові державні знаки єдиного зразка для всіх окупованих країн, обов'язкові до приймання поряд із національними грошовими знаками, які залишалися в обігу. Спеціальні емісійні банки мали право випуску власних грошових знаків, виражених у національних грошових одиницях.

Територію Галичини обслуговував створений 1940 р. емісійний банк у Кракові, який провів дві емісії злотих із різними датами:

1 квітня 1940 p.- 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100 і 500 злотих;

1 серпня 1941 p.- 1, 2, 5, 50 і 100 злотих.

З випуском цих злотих було заборонено обіг усіх інших банкнот Банку Польського та марок імперських кредитних кас. Аж до звільнення Польщі від німецьких військ злоті краківського емісійного банку залишалися законними засобами платежу.

На Галичині для фінансування боротьби українського народу за незалежність використовувалися грошові квитанції — бофони, правила випуску яких розглядаються в наступній темі.

На території рейхскомісаріату «Україна» спершу в обіг вводилися військові марки — білети імперських кредитних кас номінальною вартістю 1,5, 10 і 50 рейхспфенігів, а також 1 і 2 рейхсмарки. При цьому радянський рубль зберігав законну платіжну силу і приймався з розрахунку 10 руб. за 1 марку, що в п'ять разів перевищувало довоєнний курс.

Рейхсмарки використовувалися для видачі заробітної платні військовикам, закупівлі продуктів і промислових товарів на місцевих ринках. У такий спосіб вони розповсюджувалися серед населення. Відділення Державного банку СРСР були перетворені в господарські банки, які скуповували радянську валюту, намагаючись підняти курс білетів імперських кас.

Навесні 1942 р. в Рівному створили центральний емісійний банк, який мав філіїу великих містах України. З 1 червня 1942 р. він випускав власні грошові білети. Відомі такі номінали: 1,5, 10, 20, 50, 100, 200, 500 карбованців із датою випуску 10 березня 1942 р. Вони були виготовлені на якісному папері з водяними знаками. Позначення номіналів і попередження «Фальшування грошевих знаків карається тяжкою тюрмою» були зроблені німецькою та українською мовами. Зберігалися певні національні мотиви, що виражалось у зображеннях на купюрах дівчинки, селянки, гірника, шкіпера та хіміка. Вартість цих грошей відповідала номінальній вартості радянських.

До 25 липня 1942 р. населення мусило обміняти радянські рублі в купюрах по 5 руб. та більше на карбованці емісійного банку. Крім того, в обігу залишалися радянські казначейські білети номіналом 1 і 3 руб., окупаційні рейхсмарки, радянські розмінні монети, а також німецькі монети номіналом 1, 5 і 10 пфенігів.

Хоча не збереглося точних відомостей про обсяги карбованцевої емісії, дослідники схиляються до думки, що до 1 січня 1944 р. центральний емісійний банк рейхскомісаріату «Україна» випустив 1195 млн марок.

У каталозі українських грошей, виданому В. Швецем, подано також гроші, випущені, як на них написано, «на основі положення про емісійний банк» у Києві 1941 р. Номінали цих білетів були 1, З і 5 руб., 1, 3, 5 і 10 червінців. Написи на купюрах в основному було зроблено російською мовою, лише на звороті написано номінали десятьма мовами, зокрема й українською. В обіг ці гроші ніколи не надійшли, але стали свідченням того, що німецький уряд спершу збирався організовувати емісійний банк у Києві.

Замість німецьких військових рейхсмарок, які ще називалися «платіжними засобами забезпечення для німецьких збройних сил», на територіях окупованих земель від початку 1945 р. було введено нові армійські грошові знаки — «розрахункові знаки німецьких збройних сил». їх випустило головне управління імперських кредитних кас для військовослужбовців, котрі виїздили за кордон. На них повинні були обмінюватися німецькі рейхсмарки та інші окупаційні гроші, отримані військовим персоналом. На територіях завойованих держав солдати вермахту мали отримувати на ці розрахункові знаки за встановленим курсом окупаційні чи місцеві гроші. Ці армійські знаки випускались у чотирьох номіналах: 1, 5, 10 і 50 рейхсмарок. На лицевім боці містився напис: «Для німецького вермахту, випуск у Берліні, 15 вересня 1944 p.». На зворотнім боці було розписано порядок їх використання, зокрема вказано, що поза межами Німеччини вони можуть використовуватися для закупівлі та платежів тільки військовим персоналом німецької армії, а в інших країнах їх обіг заборонявся.

На тих територіях С РСР, які не потрапили під німецьку окупацію або поступово від неї звільнялися, в обігу далі перебували рублі. З огляду на обмеженість доходів радянський уряд був змушений фінансувати свої видатки через емісію нових грошей. Крім того, було введено карткову систему, а ціни на ринках перевищували довоєнні в 10-15 разів.

14.3. Грошовий обіг в СРСР після Другої світової війни

Фінансування військових видатків під час Другої світової війни спричинило значне зростання грошової маси в країнах-учасницях. Після її закінчення в багатьох європейських державах відбулися реформи з метою впорядкування грошових систем. Не став винятком і Радянський Союз, в якому за 1941-1945 pp. кількість грошей в обігу збільшилася в 4 рази і зросла до 74 млрд руб.

Грошова реформа передбачала кілька заходів. Так, карткову систему мали скасувати ще 1946 р. Але неврожай, спричинений посухою, унеможливив проведення цього заходу. Натомість у кінці 1946 р. було введено єдині ціни, які становили певний середній рівень між високими комерційними та низькими пайковими.

14 грудня 1947 р. Рада Міністрів СРСР та найвищий партійний орган ЦК ВКП (б) прийняли постанову «Про проведення грошової реформи і скасування карток на продовольчі й промислові товари». Реформа передбачала заміну старих грошових знаків на нові за курсом 10 до 1. При цьому не підлягали обмінові металеві монети, які далі приймалися за номінальною вартістю.

За підготуванням грошової реформи стежив Й. Сталін. Дослідники вважають, що завдяки йому купюри нового зразка дещо нагадували банкноти Російської імперії. В обіг надійшли такі грошові знаки:

— державні казначейські білети номінальною вартістю 1, З І 5 руб., які забезпечувалися всім багатством СРСР;

— білети Державного банку, які забезпечувалися золотом, коштовними металами та іншими активами цієї установи номінальною вартістю 10, 25, 50 і 100 руб.

Обидва види грошових знаків емітувалися Державним банком СРСР, який мав монополію на цей вид діяльності, та мали однакову платіжну силу.

Грошова реформа також передбачала переоцінювання вкладів населення в ощадних касах і Державному банку. При цьому обмінові не підлягали вклади сумою менше 3000 руб. До речі, їхня частка у структурі депозитів складала 80%. Для інших установлювалися такі співвідношення: вклади в розмірі від 3 до 10 тис. переоцінювалися за курсом 3:2, а більше 10 тис— 2:1. Захід було проведено попри той факт, що, за даними Державного банку СРСР, 1947 р. на вкладах містилося лише 15% грошових заощаджень населення. Залишки на рахунках державних установ переоцінюванню не підлягали. Це не стосувалося лише колгоспів і кооперативних організацій. їхні кошти, що були в банках, переоцінювалися за курсом 5:4.

Ще однією складовою грошової реформи 1947 р. стала конверсія всіх державних позик, крім Другої державної позики відновлення і розвитку народного господарства СРСР 1947 р. Старі облігації підлягали обмінові на облігації нової двопроцентної позики 1948 р. за курсом 3:1. Виняток було зроблено для виграшних облігацій позики 1938 p., які обмінювалися на облігації державної трипроцентної виграшної позики або викуповувалися ощадними касами за курсом 5:1.

Скасування карткової системи, передбачене грошовою реформою, було погано підготоване. Недостатні запаси товарів стали причиною великого голоду, який спостерігався в країні у 1947—1948 pp. і оминув лише великі міста.

Реформа тривала від 16 по 29 грудня 1947 р. Після її проведення грошова маса скоротилася до 16 млрд руб., причому обміняли 37,2 млрд руб. Ще майже 30 млрд залишилося на руках у населення. Реформа мала конфіскаційний характер, оскільки не перерахували заробітків, стипендій чи пенсій. Крім того, невелика її тривалість спричинила масову спекуляцію, паніку й величезні черги.

Зменшення кількості грошей в обігу дозволило з часом знизити ціни на товари широкого вжитку. Це збільшило купівельну спроможність рубля та зумовило зростання його офіційного курсу стосовно до іноземних валют. 1 березня 1950 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову «Про переведення курсу рубля на золоту основу і про підвищення курсу рубля стосовно до іноземних валют», за якою встановлювався золотий вміст рубля на рівні 0,222168 г щирого золота, внаслідок чого один долар США уже дорівнював 4 руб.

У 1957 р. сталися деякі зміни в оформленні радянських грошових знаків. Необхідно було змінити герб СРСР, бо після перетворення Ка-рело-Фінської РСР на Карельську АРСР з 16 до 15 зменшилася кількість перев'язок, що охоплювали снопи пшениці. Відповідно зменшили кількість написів «один рубль» мовами союзних республік.

Бурхливий розвиток економіки СРСР, який спостерігався протягом 50-х років XX ст., спричинив зростання грошової маси. З метою її обмеження було проведено грошову реформу, яка оголошувалася 4 травня 1960 р. постановою Ради Міністрів «Про зміну масштабу цін і заміну грошей, що перебували в обігу, на нові». Вона передбачала деномінацію рубля за курсом 10:1. За таким ж співвідношенням переоцінювалися вклади, заробітна платня та інші платежі. З 1 січня 1961 р. в обіг надійшли нові грошові знаки номінальною вартістю 1, З, 5, 10, 25, 50 і 100 руб., а також монети з номіналами 1, 2, 3, 5, 10, 20, 50 коп. і 1 руб. Реформа тривала протягом трьох місяців. В обігу залишилися старі 1, 2 і 3 копійки, що не підлягали обмінові.

Купюри, введені грошовою реформою 1961 p., залишалися в обігу до 1991-1992 pp. Вперше відбулась уніфікація їхнього розміру. З метою полегшення рахування за допомоги автоматів однаковими за величиною стали 3 і 5, 10 і 25, 50 і 100 руб.

Золотий вміст рубля зріс до 0,987412 г щирого золота. Один долар відповідав 90 радянським копійкам. 1 січня 1972 р. курс долара становив приблизно 83 коп., а на початку 80-х років - 60 коп. Але це не відображало реального попиту на американську валюту, оскільки на «чорному» ринку її курс становив 3—6 руб.

Першу пам'ятну монету СРСР було вироблено 1965 р. з мідно-нікелевого сплаву номінальною вартістю 1 руб. Вона була присвячена 20-й річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні. Попервах емісія пам'ятних та ювілейних монет мала епізодичний характер, але у 80-х роках були започатковані серії на честь Олімпійських ігор у Москві, видатних діячів науки, культури і мистецтв, пам'ятників архітектури, Давньоруської держави та ін.

У 1990 р. Рада Міністрів Української РСР відзначала зростання грошових доходів, які не забезпечувалися товарною масою, вивіз товарів за кордон, поширення спекуляції. З метою захисту інтересів споживачів, особливо соціально незахищеного населення, 22 жовтня було прийнято постанову «Про захист споживчого ринку в Українській РСР», яка передбачала з 1 листопада продаж продовольчих і непродовольчих товарів здійснювати з використанням карток споживача з купонами. Виняток було зроблено для громадського харчування, продажу книжок, газет і журналів, товарів для новонароджених, продуктів дитячого харчування, обслуговування в комерційних і комісійних магазинах, аптеках, на аукціоні, оплати послуг та ін. Крім того, передбачалося, що продаж товарів вартістю понад 1500 крб. мав здійснюватися без карток споживача, але за чеками Ощадбанку тільки жителям республіки.

Отже, з 3 листопада 1990 р. раз на місяць, крім рублевої готівки, громадяни отримували листи з купонами на суму 70% їхніх грошових доходів після оподаткування. Вони повинні були давати їх продавцеві в магазині, який відрізав від листа купони на суму покупки. Поряд із цим оплата здійснювалася рублями. Картки споживача відрізнялися кольором та загальною сумою (20, 50, 75, 100 і 200 крб.). До кожного листа додавалися купони різних номіналів (1, 3, 5, 10, 25 і 50 крб.), які окремо від листа були недійсними.

Якщо грошові доходи громадян були меншими ніж 70 руб. на місяць, то йому видавалися картки на 50 руб. незалежно від обсягу заробітку. У випадку перевищення суми 800 руб. купони на суму надлишку не видавалися.

Крім того, з 1 грудня 1990 р. вводилися додаткові пільги для малозабезпечених сфер населення. Так, багатодітним сім'ям, одиноким матерям незалежно від доходів, студентам і учням середніх спеціальних закладів, що мали дітей, на кожну дитину давали картку споживача на 50 руб., пенсіонерам та інвалідам з доходами до 100 руб. на місяць, а також студентам і учням середніх спеціальних навчальних закладів, які не мали батьків або проживали окремо від них,— 70 крб.

Картки споживача були дійсними на території УРСР протягом 6 місяців.

Остання грошова реформа, проведена в СРСР, відбулася 1991 р. 23 січня зранку оголосили указ Президента М. Горбачова про вилучення з обігу купюр номінальною вартістю 50 і 100 руб. зразка 1961 р. Такі заходи проводилися з метою боротьби з корумпованими чиновниками та валютними спекулянтами. Гроші можна було обміняти протягом трьох днів у межах середньомісячного заробітку за останній рік роботи. Крім того, вводилося обмеження на видачу вкладів з ощадних кас, яке становило 500 руб.

Ефективність проведення реформи Павлова, названої так за прізвищем прем'єр-міністра СРСР, викликала сумніви. Побутує думка, що злочинні кола дізналися про неї завчасно і розміняли свої купюри на дрібніші ще до її початку. Через це багато громадян отримали заробітну плату і пенсії великими номіналами. Спостерігалися також випадки, коли 50-рублеві купюри продавалися по 40, 30, 20 і навіть 10 руб., аби зберегти хоч дещо.

14.4. Банківська система СРСР

Унаслідок Жовтневого перевороту 1917 р. більшовики захопили установу Державного банку в Петрограді. Але працівники саботували рішення «уряду робітників і селян» та відмовилися видавати кошти на його потреби. Лише по двох місяцях більшовики змогли встановити контроль над центральною банківською установою.

Такі ж проблеми виникли і із приватними комерційними банками, їхні власники припинили видачу коштів націоналізованим підприємствам, фінансуючи поряд із цим контрреволюційні виступи. 14 грудня 1917 р. (за старим стилем) загони Червоної гвардії захопили 28 банків і 10 банківських відділень. Того ж дня було видано декрет про націоналізацію банків, який вводив державну монополію на ведення банківської діяльності. Ліквідовувалися Дворянський земельний і Селянський поземельний банки, іпотечні банки та інші кредитні установи, крім мережі ощадних кас.

Усі приватні кредитні установи підлягали націоналізації та об'єднувалися з центральним банком, який через місяць отримав назву Народного банку Російської Республіки (перегодом — Народний банк РРФСР). Об'єднання банків тривало до кінця 1919 р. У результаті його проведення до Народного банку перейшли всі активи і пасиви зліквідованих установ, були конфісковані готівкові гроші й коштовності, що зберігалися в сейфах.

У своїй роботі Народний банк керувався декретами й постановами Ради народних комісарів, наказами Народного комісаріату фінансів, а також статутом, прийнятим ще 1894 р. Основним завданням банку була емісія паперових грошей. Щоб якось здійснювати контроль за грошовою масою, всі державні установи і підприємства зобов'язувалися зберігати свої готівкові кошти на рахунках у банку. Але, попри це, інфляція зростала.

Перебуваючи в підпорядкуванні Наркомфіну, восени 1918 р. Народний банк почав фінансувати народне господарство і провадити кошторисно-бюджетні заходи. Та якраз тоді уряд Радянської держави вдався до політики воєнного комунізму, яка не потребувала грошово-кредитних відносин. Фінансові операції зводилися до бюджетних. Щоб уникнути дублювання, 19 січня 1920 р. було прийнято декрет Ради народних комісарів про ліквідацію Народного банку і передачу його активів та пасивів Центральному бюджетно-розрахунковому управлінню Наркомфіну.

Нова економічна політика сприяла відновленню банківської справи. Урядовими постановами було створено Державний банк РРФСР, який почав діяльність 16 листопада 1921 р. Його основними завданнями визначалися кредитування промисловості, сільського господарства, товарообігу та впорядкування грошового обігу. Характерне для того часу знецінення грошей не сприяло залученню депозитів. Тому основними кредитними ресурсами банку були кошти з державного бюджету. Ставки за кредитами, хоча були дуже високими (8—12% на місяць), не вирішували проблеми знецінення коштів, бо інфляція була ше вищою.

У листопаді 1921 р. Державний банк отримав монопольне право на проведення валютних операцій. На підставі цього він установлював офіційний курс на коштовні метали та іноземні валюти, регулював дозволені згодом приватні валютні угоди.

Грошова реформа 1922 р. передбачала участь у ній Державного банку РРФСР через емісію червінців. Наступного року на його основі було створено Центральний банківський інститут СРСР.

На 1922 р. припав також початок створення комерційних банків, які мали проводити кредитування різних галузей народного господарства, і товариств взаємного кредиту, що об'єднували приватних підприємців.

Відновлення кооперації сприяло появі 30 травня 1922 р. постанови Всеукраїнської кооперативної ради про відкриття Всеукраїнського кооперативного банку, який став наступником Українбанку. Центральна контора новоствореного банку містилась у Харкові, філії — по всій території України, а представництва — у великих містах інших республік Радянського Союзу та за кордоном (Берлін і Лондон).

Українбанк був розрахунковим центром кооперації як у межах країни, так і за кордоном, оскільки мав установлені кореспондентські відносини з європейськими банками. Крім того, Всеукраїнський кооперативний банк видавав різнострокові кредити й виконував функції товарного центру, закуповуючи продукцію кооперативів.

Величезна популярність кооперації не відповідала політиці Радянського уряду, який з 1928 р. розпочав колективізацію. Ліквідація кооперативів призвела до припинення діяльності їхнього фінансового центру - Українбанку. У Росії його відповідником був Всеросійський кооперативний банк (Всекобанк). Філії останнього та Українбанк було ліквідовано на початку 1930 р. під час проведення кредитної реформи.

Найбільшою банківською установою СРСР, окрім Державного банку, був створений у жовтні 1922 р. Торговельний промисловий банк (Промбанк), який мав сприяти розвиткові промисловості, транспорту, зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Він був організований у формі акціонерного товариства зі статутним капіталом у розмірі 5 млн золотих рублів, але всі його акції належали державним органам чи підприємствам. Промбанк надавав кредити під товари чи товарні документи, проводив облік векселів, залучав депозити.

Для фінансування потреб електрофікації наприкінці 1924 р. було створено Електробанк. Надаючи довгострокові кредити, він мав сприяти розвиткові електропромисловості та електропостачання.

Перший комунальний банк на території України виник у 1923 р. у Харкові. Згодом на території СРСР налічувалося 45 таких установ, які 1925 р. отримали свій фінансовий центр - Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва (Цекомбанк). Якщо місцеві комунальні банки надавали переважно короткострокові кредити, то Цекомбанк провадив довгострокове кредитування будівництва.

Кредитування сільського господарства від 1924 р. здійснювалося Центральним сільськогосподарським банком (ЦСГбанк), який об'єднував республіканські банки і товариства сільськогосподарського кредиту. їхні власні та залучені кредитні ресурси доповнювалися бюджетними асигнуваннями. Діючий в нашій республіці Укрсільбанк співробітничав з Українбанком.

12 грудня 1922 р. за участю шведського капіталу було створено Російський комерційний банк (Роскомбанк), який мав обслуговувати зовнішню торгівлю. У 1924 р. іноземну частку викупили Народний комісаріат і Державний банк, а сам банк реорганізували у Банк для зовнішньої торгівлі СРСР (Зовнішторгбанк). Від 30-х pp. XX ст. він єдиний (крім Державного банку) міг установлювати кореспондентські відносини з іноземними банками.

Крім того, 1923 р. почалося відродження ощадних кас, які розміщували облігації державних позик, залучали вклади, розмір яких не був вражаючим через постійне знецінення радзнаків.

У період непу відомі випадки утворення на українських землях приватних банків. Так, у Харкові 1922 р. виник Банк взаємного кредиту. У його статуті зазначалося, що метою діяльності було фінансування малого та середнього бізнесу у провідних галузях господарства.

З метою розмежування клієнтури між банківськими установами в лютому 1928 р. почалася реорганізація банківської системи. Промбанк перетворили на Банк довгострокового кредитування промисловості та електрогосподарства (БДК). Йому передали активи й пасиви ліквідованого Електробанку. Довгострокове кредитування провадили також Цекомбанк і частково ЦСГбанк.

Державний банк здійснював короткострокове кредитування, обслуговував клієнтів союзного та республіканського значення, транспортні й торговельні підприємства, надавав кредити іншим банкам. У 1929 р. було прийнято його статут, за яким центральний банк СРСР мав регулювати грошовий обіг і провадити короткострокове кредитування.

З метою обмеження комерційного кредиту й заміни його банківським 30 січня 1930 р. розпочалася кредитна реформа. На першому етапі її проведення всім державним і кооперативним організаціям заборонялося відпускати товари і надавати послуги в кредит, а також здійснювати авансові платежі. Крім того, всі розрахунки тепер необхідно було проводити через банк, а вільні кошти мали зберігатися в Державному банку. Зміни в банківській системі передбачати чітке розмежування строків надання кредитів. Так, спеціалізовані банки могли передавати лише довгострокові кредити, а Державний банк — короткострокові. Крім того, було ліквідовано філії спеціалізованих банків, які відтоді мусили проводити свої операції через філії Державного банку.

Наступний етап кредитної реформи на початку 1931 р. передбачав новий порядок розрахунків між господарськими організаціями, який мав на меті припинення автоматизму на відповідній ділянці роботи. На практиці це означало, що Державний банк має оплачувати рахунки постачальників лише в межах тих коштів, які були в розпорядженні покупця, і за згодою останнього.

Улітку того ж року постановою Ради праці та оборони від 23 липня 1931 р. було чітко розмежовано поняття власних і залучених обігових коштів, що дозволило визначити потребу в банківському кредиті. Короткостроковий кредит міг видаватися Державним банком лише на утворення запасів сировини, матеріалів чи обігових коштів, пов'язаних зі специфікою виробництва і збуту товарів. Були також установлені основні принципи кредитування, які передбачали цільове використання, строковість, поверненість і забезпеченість. Обов'язковою вимогою для отримання кредиту було виконання позичальником плану. Державний банк міг уживати певних заходів щодо несумлінних позичальників, які передбачали, наприклад, продаж заставлених цінностей для погашення заборгованості.

Кінцевим етапом реформи можна вважати травень 1932 p., коли остаточно було розмежовано функції між Державним банком та банками довгострокових вкладень, які створювалися в системі Нар-комфіну СРСР. Ними були вже діючі Промбанк, Всекобанк, Цекомбанк і новостворений Сільгоспбанк. Вони повинні були кредитувати капітальне будівництво, фінансувати транспорт, зв'язок, сільське господарство і т. д.

До сфери діяльності Державного банку належали планове кредитування народного господарства, організація грошового обігу і розрахунків, касове виконання бюджету і проведення міжнародних платежів.

По закінченні Другої світової війни зміни передовсім торкнулися ощадної справи. У 1948 р. було прийнято новий статут державних трудових ощадних кас СРСР, за яким, опріч традиційних операцій, вони могли здійснювати безготівкові розрахунки й переказувати заробітну платню робітникам на їхні рахунки. їхня мережа стрімко розширювалась, і на кінець 1960 р. в Україні налічувалося 11,5 тис. установ.

Відповідно до указу Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1959 р. було проведено нову реорганізацію спеціалізованих банків. Державному банкові передали функції ліквідованого Сільгоспбанку, а Всесоюзному банкові фінансування капітальних вкладень (Будбанку СРСР), створеному на основі Промбанку, — операції ліквідованого Цекомбанку. У 1972 р. Будбанк мав понад 1200 контор на теренах СРСР. Він здійснював фінансування і довгострокове кредитування всіх галузей народного господарства.

Передання у 1963 р. ощадкас із відомства Міністерства фінансів до структури Державного банку СРСР привело до того, що останньому автоматично перераховувались усі залишки вкладів населення на перше число нового року, які використовувалися на поповнення кредитних ресурсів.

У липні 1987 р. відбулася ще одна реорганізація кредитної системи. Нові спеціалізовані банки надавали послуги для зовнішньої торгівлі (Зовнішньоекономічний банк СРСР), сільського господарства (Агропромисловий банк), промисловості (Промисло-вобудівельний банк), соціальних послуг (Житловосоціальний банк) та нагромадження заощаджень (Ощадний банк). Державний банк СРСР і далі виконував функції головного банку країни та обслуговував її уряд. На нього поклали розроблення зведеного кредитного плану, планів розподілу ресурсів і кредитних вкладень по всіх банках.

У 1988 р. в Москві почалася реєстрація перших українських комерційних банків. Вони створювалися переважно як міністерські або галузеві банки. Так, Мінмонтаж УРСР виступив засновником Монтажспецбанку, Держпостач — Укрпостачбанку (правонаступник — банк «Ажіо»), Мінбуд — Укрбудбанку (правонаступник — банк «Відродження»), Мінлегпром — Легбанку, Міншляхбуд — Шляхбанку (правонаступник — Трансбанк). Метою створення таких банків було вирішення внутрішньогалузевих проблем, адже вони давали можливість мобілізувати якнайбільше коштів на розвиток галузі та стати незалежними від кредитної й фінансової політики, що проводилася державою через спеціалізовані банки.

Деякі банки виникли як дочірні банки державних спеціалізованих банків. Так, наприклад, було утворено Укрінбанк.

У 1989 р. також почали створюватися кооперативні комерційні банки (Демосбанк, Градобанк, Приватбанк, Перкомбанк та ін.). Кооперативи, які були першими ринковими структурами, зайнятими виробництвом товарів і наданням послуг, отримали таку можливість завдяки спрощеній процедурі. Так, для реєстрації кооперативного банку достатньо було, щоб його засновники підписалися на внесок у статутний фонд на 500 тис. крб., тоді як для створення комерційного банку міністерством чи групою підприємств необхідно було створити статутний фонд у розмірі 5 млн крб.

Висновки

1. На західноукраїнських землях, розділених між різними державами, основу грошового обігу складали національні валюти цих країн. Так, у Галичині, яка до 1939 р. перебувала у складі Польщі, розрахунки спершу проводились у польських марках, а 1924 р. їх заступили злоті, сотими частинами яких були гроші. Тоді ж виник новий емісійний інститут — Банк Польський.

2. У перші роки радянської влади на ринку оберталася величезна кількість грошових знаків: царські, думські, приватні та міські гроші, радзнаки, облігації державних позик і купони до них. Але був також період воєнного комунізму, коли вважалося, що гроші вже не потрібні. Згодом від цього абсурду оговталися. У 1922—1924 pp. було проведено грошову реформу, протягом якої відбулися дві деномінації, що мали на меті зменшити грошову масу.

3. Масове знецінення радзнаків, які випускалися мірою потреби, привело до вилучення їх з обігу. Грошова система СРСР перед початком Великої Вітчизняної війни складалася з банківських і казначейських білетів та розмінних монет, розміри емісії яких суворо регламентувалися і залежали від золотовалютних резервів країни. Монополію на їхню емісію мав Державний банк.

4. Під час другої світової війни на окупованих територіях німецький уряд використовував білети імперських кредитних кас і грошові знаки, емітовані спеціально створеними для цього емісійними банками. Номінали останніх виражалися в національних грошових одиницях завойованих держав. Наприкінці війни було введено розрахункові знаки німецьких збройних сил, які могли використовуватися лише військовиками і підлягали обміну на окупаційні чи місцеві гроші.

5. Під час грошової реформи 1947 р. старі грошові знаки вилучалися з обігу за курсом 10 до 1. Крім того, було переоцінено вклади на суму більше 3000 руб. в ощадних касах і Державному банку, а також обмінено довоєнні облігації (за деякими винятками) на облігації нової двопроцентної позики. Скасування карткової системи привело до масового голоду. Конфіскаційний характер грошової реформи і слабка поінформованість народних мас зробили її непопулярною.

6. Подальші зміни у грошовому обігу СРСР стались у 1961 і 1991 pp. У першому випадку було проведено деномінацію, яка полягала в обміні старих грошей на нові за курсом 10 до 1. В обігу до кінця існування СРСР перебували державні казначейські білети, банкноти Державного банку і розмінні монети. За три дні 1991 р. громадяни повинні були обміняти свої 50- і 100-рублеві купюри на нові зразки. У висліді замість спекулянтів і корумпованих чиновників постраждали прості люди.

7. Новинкою на радянському просторі були введені урядом УРСР картки споживача — листи з купонами. Вони видавалися громадянам республіки разом з рублевою готівкою і так само мали використовуватися для здійснення покупок у магазинах. Така практика створювала незручності для грошового обігу, але мала на меті захистити споживчий ринок та інтереси населення. Купони діяли на території України від 1 листопада 1990 р. по 10 січня 1992 р.

8. Банківська справа у СРСР була монополією держави. Для фінансування різних галузей народного господарства створювалися спеціалізовані банки, яким план кредитування складався централізовано Державним банком. Крім того, діяла розгалужена мережа ощадних трудових кас, які акумулювали заощадження населення. В останніх роках існування СРСР спостерігалася деяка лібералізація, яка полягала в можливості створення акціонерних і кооперативних банків, з чого скористалися й українські відомства та бізнесові структури.

Контрольні запитання і завдання

1. Які грошові знаки були в обігу на території Галичини між двома світовими війнами?

2. Чим забезпечувалися червінці?

3. Охарактеризуйте грошову реформу 1947 р. в СРСР.

4. Які інститути могли здійснювати емісію грошей на окупованих Німеччиною територіях під час Другої світової війни?

5. У чому полягала реформа Павлова?

6. Які операції виконував Державний банк СРСР?

7. Коли виник Ощадний банк СРСР?

Література

1. Гусаков А., Лабазов В., Свешников М. Денежное обрашение и кредит СССР.- М., 1960.

2. Зварич В., Шуст Р. Нумізматика: Довідник.- Т.; Л., 1998.

3. Мельникова А. Твердьіе деньги.- М., 1973.

4. Рябченко П. Паперові гроші на території України // Розбудова держави.- 1996.-№3.

5. Сенилов В. М. Военньїе деньги Второй мировой войньї.-М., 1991.

6. Швець В. Каталог українських грошей від 1917 року.- Л., 2000.

7. ЩелоковА. А. Монетьі СССР.- М., 1989.

ГРОШІ ТА БАНКІВНИЦТВО УКРАЇНИ У СКЛАДІ СРСР