УКРАЇНА В ГРОШОВО-БАНКІВСЬКІЙ СИСТЕМІ ЄВРОПИ
PAGE \* MERGEFORMAT 1
Тема 17. УКРАЇНА В ГРОШОВО-БАНКІВСЬКІЙ СИСТЕМІ ЄВРОПИ
План
17.1. Основні риси та елементи грошово-банківської системи Європи
17.2. Особливості грошово-банківської системи України в період глобалізації
17.3. Закордонний досвід і перспективи української гривні в умовах після запровадження євро
17.4. Цілі, завдання і способи зміцнення грошово-банківської системи в Україні
Проблеми інтеграції у світову та європейську економіку й фінан сову систему стали для України визначальними. Важлива складова інтеграційних процесів — європейська грошова система, яка дина мічно розвивається.
М. Тетчер у своїх мемуарах зазначила: «Єдина європейська валю та приречена на економічний, політичний і соціальний провал, хоча точні строки, обставини і наслідки цього поки неможливо назвати.
... Врятувати євро неможливо,... оскільки самі основи існування зони євро «є хибними від початку».
Одначе ця думка на європейських теренах не є домінантною.
У цій темі розкриваються основні риси та елементи грошово-банківської системи Європи, сутність запровадження нової світової валюти — євро, яка започаткувала триполюсну міжнародну валютну систему. У світлі закордонного досвіду з'ясовуються перспективи української гривні в умовах після запровадження євро і фінансово-економічної глобалізації.
17.1. Основні риси та елементи грошово-банківської системи Європи
Банківська система — сукупність різноманітних банківських інс титутів у їх взаємозв'язку та взаємодії, що є складовою частиною кредитної системи. Кредитна система об'єднує банки та небанків-ські фінансово-кредитні інститути (лізингові, факторингові, інвес тиційні, страхові, фінансові компанії, пенсійні фонди, ломбарди, каси взаємної допомоги).
Основна ланка кредитної системи — банки. До них належать ус танови, що акумулюють кошти, надають кредити, здійснюють роз рахунки, облік векселів та цінних паперів, проводять операції з зо лотом тощо. За функціями і характером виконуваних операцій бан ки переділяються на емісійні, комерційні, інвестиційні, іпотечні, ощадні та ін.
У нашій країні функціонує дворівнева банківська система. На першому рівні діє центральний банк (Національний банк України), на другому — комерційні банки різних форм власності, спеціаліза ції та сфери діяльності. Банки в своїй основі є фінансовими устано вами, які здійснюють функції кредитування і розрахунків, проводять активні й пасивні операції: пасивні здійснюють посередництво у платежах і утворюють фонди кредитування, активні кредитують клієнтів із метою отримання прибутку.
Завдяки банкам роль кредиту сьогодні не обмежується стимулювальним впливом на підприємницьку діяльність економічних суб'єктів, вона піднеслася на якісно новий рівень. Кожен власник суми вільних грошей має можливість будь-коли віддати їх у вільне володіння у формі депозиту, грошової суми або іншої цінності. Вод ночас кожен суб'єкт може отримати на певних умовах гроші в бан ку. Такі дії характеризують ринкову економіку як розвинену.
У світі розрізняють дві основні фінансово-кредитні системи: англосаксонську та німецьку.
Банківська система Німеччини має дворівневу структуру: цен тральний банк (Бундесбанк) і комерційні банки, що переділяються на універсальні та спеціальні (див. Рис. 17.1.1).
До універсальних належать великі банки Німеччини: Deutsche Bank, HypoVereinsbank, Dresdner Bank und Commerzbank; 220 регіо нальних банків та інших кредитних установ (наприклад, Berliner Bank); 79 філій іноземних банків (наприклад, The Fuji Bank, Morgan Guaranty Trust Comp. of New York); 58 приватних банкірів (наприк лад, Merch, Finck & Co. oder Bankhaus Lampe).
Універсальні банки створено як приватні кредитні установи, хо ча більшість функціонують як товариства. Від 1976 р. створення банків у формі приватних одноосібних кредитних установ не дозво ляється. Діють 534 ощадні каси, які обслуговують муніципалітети й
|
Універсальні банки
|
Спеціальні банки
|
|
Приватні комерційні банки (303)
|
Іпотечні банки
|
|
Ощадні каси (547)
|
Будівельні ощадні каси (29)
|
|
Публічно-правові банки (1623)
|
Deutsche Bb'rse Clearing AG (1)
|
|
|
Спеціалізовані кредитні установи (16)
|
Рис. 17.1.1. Комерційні банки Німеччини
округи, 12 жироцентралей (частина має назву «земельні банки») та Німецька жироцентраль — Deutsche Kommunalbank, який є цен тральним банком усього сектора ощадних кас. Крім того, функціо нують 1623 місцеві публічно-правові кредитні установи у формі за реєстрованих товариств, що їх досить часто називають народними банками (Volksbanken) або Райффайзен-банками (Raiffeisenbanken), 2 регіональні публічно-правові центральні банки та Німецький публічно-правовий банк AT (Deutsche Zentral-Genossenschafts-bank — DZ Bank AG) як центральний банк у цьому секторі. Останні створено у формі акціонерних або інших товариств.
Спеціальні банки надають особливі послуги, наприклад, іпотеч ні кредити, позики державним установам, фінансують будівництво приватних будинків і придбання іншого нерухомого майна.
До спеціальних належать також спеціалізовані кредитні установи, наприклад, Кредитна установа для відбудови [Kreditanstalt fur Wiede-raufbau (KfW)], основною метою якої є фінансування експорту Німеч чини в Україну та підтримка інвестиційних процесів у нашій державі.
Визначальна роль у здійсненні всього комплексу заходів у сфері грошового обігу та кредитних відносин, незалежно від системи, на лежить центральному банкові, зокрема в Німеччині — Бундесбанкові, структура і стратегія якого стала базою для створення Євро пейського центрального банку.
У період становлення молодої Української держави та її банків ської системи більшість комерційних банків перебували у стані роз витку, відкривали кореспондентські рахунки, представництва та не великі філії. Наприклад, лише за першу половину 1993 р. було ство рено понад 50 таких банків. За станом на 1 грудня 1993 р. в Україні налічили 221 комерційний банк і 1542 банківські філії. На січень 1998 p., за даними Асоціації українських банків, в Україні було заре єстровано понад 2,5 тис. банківських установ, 220 із яких мали статус юридичної особи. Вони створювали динамічну банківську інфра структуру, де одні банківські установи виникали, а інші банкрутували.
У процесі формування і становлення українська банківська сис тема переживала затяжну кризу. Зокрема, лише 1997 р. кількість збиткових банків зросла до 36, а сума збитків - в 11 разів. А після фінансового обвалу 1998 р. стан банківської системи різко погір шився. Так, станом на перше півріччя 2000 р. діючих банків в Укра їні залишилося лише 160; із них 140 працювали з прибутком, а 20 виявилися збитковими.
На початку 2002 р. діючі банки за розміром чистих активів пере ділили на такі групи: малі банки (до 150 млн грн.); середні (від 150 млн до 400 млн грн.); великі (від 400 млн до 1200 млн грн.) і най більші банки (1200 млн грн. та більше). За даними Національного банку України, на 29.01.2002 р. зі 153 комерційних банків лише 8 ук раїнських банків належали до групи найбільших із розміром чистих активів понад 1200 млн грн. До групи великих банків відносять 12 банківських установ; група середніх банків налічує 35 комерцій них банків. Переважна більшість наших кредитно-фінансових уста нов (98) володіє капіталом менше 150 млн грн.
Підвищення вимог до мінімального статутного капіталу вдарить по малим банкам, їм буде складно втримувати свої позиції в банків ській сфері. А зі зникненням малих банків знизиться рівень доступ ності банківського обслуговування для приватних осіб. Ринок, який звільниться в результаті цього, стихійно заповнюватиметься небанківськими інституціями, які, перебуваючи під менш жорстким контролем, є менш надійними.
Важлива роль у реалізації грошово-кредитної політики країни належить Національному банкові України як основному касирові держави та банкові банків, функції якого саме тому й відрізняються від комерційних чи спеціалізованих банків. Із усіх його функцій ви різняють шість основних. Це:
• емісія кредитних грошей, вилучення їх з обігу, акумуляція та збереження касових резервів інших кредитних установ;
• збереження офіційних золотовалютних резервів країни, надан ня кредитів і здійснення розрахункових операцій для урядових ор ганів у тих межах, які визначає Верховна Рада;
• здійснення розрахунків і переказних операцій для комерційних банків;
• грошово-кредитне регулювання економіки;
• контроль за діяльністю кредитних установ;
• надання ліцензій на операції з іноземною валютою, обслугову вання державного боргу країни.
Однак основною функцією НБУ згідно із ст. 99 Конституції Ук раїни є забезпечення стабільності грошової одиниці. Кожна держа ва у своїх інтересах проводить певну кредитну політику, що перед бачає систему заходів центрального банку та держави у кредитній сфері з метою регулювання грошового обігу та досягнення інших економічних і соціальних цілей. Вона є важливою складовою части ною загальної економічної політики.
Отже, кредитна політика, як складник загальної економічної полі тики, охоплює систему фінансово-кредитних заходів держави, її цен трального чи національного банку, інших виконавчих структур, спрямованих на досягнення певних економічних цілей. Кредитна політи ка спирається на відповідні інституції та діючий кредитний механізм. У сукупності кредитні відносини та інституції, що забезпечують їх функціонування й реалізацію, кредитний механізм і кредитна політи ка формують кредитну систему та інфраструктуру кредитного ринку.
Досвід проведення реформ підтверджує коректність здійснюва ної в останні роки політики грошової стабілізації та переконує в не обхідності її продовження. Міцна грошова одиниця має стати ви значальним атрибутом національного ринку, вагомим чинником його інвестиційної привабливості, дієвим засобом підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника та модер нізації економіки, припинення відпливу капіталу, збереження та нагромадження доходів населення.
У довготривалій перспективі грошово-кредитна і валютна полі тика має визначатися необхідністю налагодження тісного валютно го співробітництва з Європейським центральним банком, поступо вим впровадженням критеріїв вступу до валютного союзу ЄС.
Досвід країн з єдиною валютою євро демонструє нові підходи у грошово-кредитній політиці, метою якої є забезпечення стабіль ності грошової одиниці. Євро — це єдина валюта Європейського Союзу, запроваджена в 11 з 15 його країн-членів. Ці 11 країн успіш но забезпечили виконання чотирьох критеріїв конвергенції, визна чених в Угоді про утворення Європейського Союзу (відомій також під назвою «Маастрихтська угода») в 1992 р. з метою зближення єв ропейських економік у процесі введення євро.
До травня 1998 р. країни-члени мали відповідати таким критеріям:
• по-перше, кожній країні необхідно було продемонструвати, що відношення державного дефіциту до валового внутрішнього про дукту не перевищує 3%;
• по-друге, відношення державного боргу до валового внутріш нього продукту не повинно перевищувати 60% чи наближатися до цього показника;
• по-третє, рівень інфляції не повинен перевищувати більш ніж на 1,5% середній рівень трьох країн-членів із найкращими показни ками рівня стабільності цін за попередній рік;
• по-четверте, протягом щонайменше двох попередніх років нормальне відхилення величини обмінного курсу національних ва лют не повинно виходити за граничні значення, передбачені в рам ках Європейської монетарної (валютної) системи.
Три країни — Велика Британія, Данія та Швеція — не погодилися вводити євро 1999 p., проте існує ймовірність, що це буде зроблено згодом. Греція ухвалила рішення ввести євро 2000 р. У січні 1999 р. євро ввели в обіг на світових фінансових ринках, надавши можли вість банкам і фондовим біржам проводити операції в євро. Одначе, готівкові банкноти й монети з'явилися в обігу лише в січні 2002 р. Перехідний період тривалістю півроку дозволив одночасне функ ціонування в єврозоні національних валют поряд із євро.
Європейський центральний банк, заснований у червні 1998 р. у Франкфурті-на-Майні, здійснюватиме управління й контроль за операціями в євро. Головне завдання його полягатиме в забезпечен ні стабільності рівня цін у межах зони євро через проведення єдиної валютної політики, яка гарантуватиме однакові інфляційні показ ники й однакові процентні ставки в 11 країнах - членах єврозони. Втім, питання економічної політики (такі як оподаткування та уря дові витрати) залишаються у компетенції національних урядів. До складу Ради Правління ЄЦБ входять управителі центральних бан ків кожної країни — члена ЄС. Обмінні курси національних валют (відносно як валют інших країн єврозони, так і євро) були незмінно встановлені 1 січня 1999 р. Девальвацію валюти як механізм подо лання економічних труднощів у країнах визнано неприйнятною.
Введення євро матиме сприятливий вплив на економіки країн-членів, забезпечуючи, зокрема, стабільність, низькі процентні став ки та нульовий ризик обміну валют. У сфері бізнесу введення євро знизить затрати на здійснення комерційної діяльності та спростить систему зовнішньої торгівлі. У сфері споживання введення євро приведе до жорсткішої конкуренції та забезпечення більшого вибо ру товарів і послуг, стабільності цін і нижчих процентних ставок. З уведенням євро подорожування стане легшим і дешевшим завдя ки ліквідації плати за проведення валютно-обмінних операцій.
11 країн — членів єврозони зараз мають: 290 млн жителів (проти 268 млн жителів США і 126 млн жителів Японії); 19,4% світового ВВП (19,6% - США, 7,7% - Японія) 18,6% обсягу світової торгівлі (16,6% — частка США, 8,2% — частка Японії).
Реалізація Угоди про ЄМС здійснювалася протягом трьох фаз, кожна з яких відзначалася притаманною їй значимістю, особливим характером і тривалістю:
• перша фаза (1 липня 1990 p.— грудень 1993 р.) мала: усунути пе решкоди для забезпечення вільного руху капіталу; зміцнити коор динацію національних економічних політик; посилити співробіт ництво між центральними банками;
• друга фаза (січень 1994 p.— грудень 1998 p.): було засновано Європейський монетарний (валютний) інститут у Франкфурті; передбачалася інтенсифікація процедур координації економічної політики; запровадження політики економічної конвергенції (Ма астрихтська угода); затвердження назви «євро» на позначення єди ної валюти; визначення країн-членів, що задовольняють критерії конвергенції; створення Європейського центрального банку; вста новлення фіксованого обмінного курсу для країн-учасниць;
• третя фаза (січень 1999 p.— липень 2002 p.): початок процесу введення євро в обіг (лише банківські рахунки, електронні розра хунки); введення в обіг євробанкнот і монет для громадського ко ристування (з 1 січня 2002 p.); завершення перехідної фази; євро стає єдиною валютою з 1 липня 2002 р.
Вперше в історії суверенні держави погодилися на заміну націо нальних валют не лише спільною валютою, а й центральним бан ком і спільною валютною політикою. Прийняття євро дасть спри ятливі результати в економіці країн-учасниць, зумовлюючи:
• стабільність, оскільки ситуація валютної кризи, яку Європа пе режила на початку 1990 р. і яка призвела до перегрупування парите ту певних валют у межах Європейської монетарної системи аж до вилучення деяких із неї, не повинна повторитися. Європейський центральний банк легко зможе подолати потрясіння, викликані будь-яким майбутнім крахом;
• низькі процентні ставки — завдяки ринковій довірі, формуван ню якої сприяє сильний і незалежний Європейський центральний банк. Низькі ставки, особливо довгострокові, сприятимуть інвесту ванню, стимулюватимуть економічне зростання і створення нових робочих місць;
• нульовий валютний ризик — фіксований паритет означатиме більшу прозорість цін на товари і послуги, що приведе до жорст кішої конкуренції, нижчих цін і створення нових можливостей розвитку підприємництва і співробітництва для європейських фірм.
Міжнародну роль будь-якої валюти визначають шість головних параметрів:
• частка у валютному обміні;
• частка у приватних інвестиційних портфелях;
• частка у державних боргових зобов'язаннях;
• частка у зовнішньоторговельних розрахунках;
• частка в офіційних резервах;
• маса іноземних валют, обмінні курси яких прив'язані до цієї ва люти.
В останнє десятиліття знижується за згаданими вище показниками роль долара і зростає роль західних європейських валют. Це й стало однією з підстав для запровадження євро.
Якщо євро стане другою за значенням світовою валютою, то ва лютні ринки перестануть повністю залежати від динаміки долара США, і міжнародна фінансова система може стати стабільнішою, ніж нинішня.
Введення євро уже тепер демонструє такі наслідки для банків ського сектора країн - членів ЄВС:
— загострюється конкуренція між банками і виникає необхід ність зміни стратегії їх розвитку, пошуку можливих способів зни ження собівартості банківських послуг;
— у конкурентній боротьбі міжнародних банків зростає роль електронного банкінгу;
— злиття та об'єднання банківських капіталів витручує з ринку дрібні банки на регіональні (периферійні) позиції;
— зростають роль і значення управління активами та інвестицій ними банківськими операціями.
Великі банки ЄС здійснюють тепер масштабні програми техно логічної модернізації, переглядають стратегію своєї ділової актив ності й розширюють свої ніші на фінансових ринках ЄС.
Отже, євро за короткий час свого існування вже підтвердила свої переваги єдиної європейської валюти, яка конкуруватиме з дола ром США і посяде гідне місце на міжнародних фінансових ринках.
17.2. Особливості грошово-банківської системи України в період глобалізації
Зараз Україна за багатьма економічними параметрами займає позиції між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються. З огляду на це в теперішній дискусії про долю банківської системи України в умовах глобалізації важливо враховувати деякі загальні закономірності цього процесу.
Глобалізація — це новітній етап інтернаціоналізації, що почався три — чотири десятиліття тому на базі нової хвилі науково-техніч них досягнень і характеризується трьома основними якісними особливостями.
По-перше, світове господарство з більш або менш цілісної еко номічної системи почало перетворюватися в єдиний всесвітній еко номічний організм, скріплений уже не просто міжнародним поді лом праці, а й гігантськими всесвітніми виробничо-торговими структурами, глобальною фінансовою системою і планетарною інформаційною мережею, інтелектуальною власністю. Світовий економічний простір стає єдиним полем для ділових ігор корпора тивного бізнесу, коли географія розміщення виробничих потужнос тей, галузева структура інвестицій, виробництва й торгівлі визнача ються суб'єктами господарської діяльності з урахуванням глобаль ної кон'юнктури, а економічні піднесення чи спади набувають всесвітніх масштабів. На зламі XX—XXI ст. глобалізація економіки стала всеохопним процесом, що саморозвивається, своєрідною ланцюговою реакцією, що розгалужується та прискорюється, не зважаючи на всі перешкоди. Цей процес, що розпочався у високо-розвиненому ядрі світового товариства, крок за кроком, мірою тех-ніко-економічного й соціально-політичного дозрівання різних країн світової периферії, крокує планетою. Він розтягнеться на ба гато десятиліть, можливо, вийде за межі XXI ст.
По-друге, в умовах глобалізації національні та міжнародні еконо мічні відносини починають мінятися ролями. У минулому провідну роль відігравали перші. Найбільш розвинені в той чи інший період національні господарства визначали характер, форми й механізми міжнародних відносин, начеб накидаючи іншим країнам і світовому суспільству в цілому способи господарських відносин. Внутрішньо-економічні відносини є первинними, міжнародні — вторинними. Але, з формуванням наднаціональних фінансових та інших ринків і виробничо-торгових структур, всесвітні економічні відносини деда лі більше стають провідними, тоді як внутрішні відносини навіть ду же великих і могутніх країн вимушені пристосовуватися до реалій глобальної економіки. Іншими словами, світове господарство в епо ху глобалізації поступово стає сильнішим і вагомішим.
По-третє, глобалізація об'єктивно приводить до розмиття і зне цінення регулятивних функцій національної держави, яка вже не в змозі, як раніше, захищати національну економіку від небажаних зовнішньоекономічних впливів. їй тим паче не під силу регулювати ті економічні, соціальні й культурні процеси, що вихопилися за межі національних кордонів, набули самостійності й стають неке-рованими. Міжнародні економічні процеси переростають у міждер жавні, що більш або менш ефективно регулюються в односторон ньому, двосторонньому чи багатосторонньому порядку національ ними державами, і в позадержавні, тобто глобальні, що майже або й зовсім не піддаються державному регулюванню. На стадії глобаліза ції розпочався складний процес трансформації національно-дер жавної форми організації життя суспільства в деякі інші форми. Нічого подібного не було ні наприкінці XIX, ні на початку XX ст.
В Україні, як і в більшості постсоціалістичних республік, цей процес розпочався з реформування банківської системи, а саме:
• відкриття представництв загальновизнаних аудиторських ком паній;
• впровадження міжнародної системи обліку;
• впровадження рекомендацій Базельського комітету щодо ви мог достатності капіталу та інших обмежень банківських ризиків.
Після впровадження згаданих вище реформ банківська система України зазнала значних змін, зокрема отримала значні інвестиції від іноземних банків та інших міжнародних організацій.
Так, станом на 01.07.2002 р. було зареєстровано 19 банківських установ за участю іноземного капіталу. Частка ж закордонних інвес тицій у статутних капіталах банківської системи становила 13,65% (678,57 млн грн.). Прихід іноземного капіталу привів до зміни орі єнтації діяльності банків, зростання конкуренції та появи значної кількості банківських продуктів.
Утім, попри значні зміни в банківському секторі України, зали шаються значні вади, що заважають подальшому розвиткові проце су глобалізації, а саме:
1) нерівні для банків правила гри;
2) недостатня захищеність прав кредиторів;
3) високі витрати банківської діяльності через особливості її ре гулювання;
4) надмірний тягар бартеру й неплатежів;
5) недостатня кількість кредитоспроможних клієнтів;
6) відсутність довіри клієнтів до банківського сектора;
7) недостатні якість і асортимент банківських послуг;
8) повільна реструктуризація банків.
Зупинімося детальніше на перерахованих вище вадах діяль ності банківського сектора та причинах, що призвели до їх ви никнення.
1. Нерівні для банків правила гри.
Причини:
— деякі банки досі мають прострочені цільові кредити, надані урядові;
— уряд не сплатив своїх внесків до капіталу деяких банків;
— недостатня прозорість і послідовність у рефінансуванні під час вилучення ліцензій і винесення рішень про ліквідацію;
— відсутність закону, який регулював би державні закупівлі бан ківських послуг;
— державне казначейство працює не на повну потужність.
2. Недостатня захищеність прав кредиторів.
Причини:
— державне регулювання, що запроваджується «заднім числом», створює високий рівень непевності;
— немає закону про обстеження ліквідної застави;
— цілковита відсутність прозорості структури акціонерів (хто насправді є власником компаній?);
— численні реєстратори збільшують витрати і створюють неяс ність. Відсутність центрального депозитарію.
3. Високі витрати банківської діяльності через особливості її регу лювання.
Причини:
— вимоги щодо резервування в національній валюті залишають ся високими. Це також негативно впливає на банки, що мають де позити у валюті;
— немає вимоги публікувати ціни на банківські послуги (тобто немає закону, подібного до закону США «Про правдивість кредиту вання»).
4. Надмірний тягар бартеру й неплатежів.
Причини:
— уряд сам активно використовує бартер і взаємозаліки в подат кових розрахунках;
— досі не подолано енергозаборгованість;
— практично відсутні системи обміну інформацією про:
• найбільші кредитні ризики;
• якість застави та позичальників;
— недостатньо ефективне впровадження законодавства про банкрутство;
— слабка система обміну інформацією підриває роботу банків, небанківських фінансових установ і НБУ.
5. Недостатня кількість кредитоспроможних клієнтів. Причини:
— складна й довільна система державних дотацій неспроможним підприємствам;
— повільний темп реформи бухгалтерського обліку в промисло вому секторі. Банкам важко оцінити потенційних позичальників.
6. Відсутність довіри клієнтів до банківського сектора. Причини:
— мінімальні вимоги до капіталу залишаються заниженими;
— запізніле вжиття заходів проти слабких банків;
— не заохочується консолідація банків.
7. Недостатні якість і асортимент банківських послуг.
Причини:
— відсутність необхідного законодавства зменшує кількість інс трументів, що їх банк може використати;
— немає системи ліцензування та незалежної інспекції сховищ;
— немає кадастрової реєстраційної системи.
8. Повільна реструктуризація банків. Причини:
— держава й надалі підтримує деякі банки-невдахи, які мають бу ти якнайшвидше ліквідовані через недостатність капіталу, низьку якість управління та інші чинники;
— НБУ має активніше працювати з банками-невдахами та інши ми, які демонструють суттєві хиби через кепське керівництво тощо;
— відсутність ефективних ринків активів і неможливість точно поцінувати реальну вартість активів.
Щодо діяльності небанківських фінансових установ можна зазна чити, що рівень їх розвитку залишається незадовільним, розгортаєть ся повільними темпами і здебільшого хаотично. Основними пробле мами, що заважають належному розвиткові таких інституцій, є:
а) несприятливий макроекономічний клімат: економічний спад, валютна й цінова нестабільність;
б) відсутність цілеспрямованої довгострокової урядової політики щодо створення ефективного сектора, до якого входили б також ефективні й надійні небанківські фінансові установи (НБФУ);
в) слабкий захист учасників основних ринків. Це пов'язано як з відсутністю законодавчої бази, що регулювала б фінансові операції НБФУ, так і з браком належного нагляду;
г) глибока недовіра населення до будь-яких фінансових інститу цій взагалі після «трастової епопеї» у 1994—1995 pp. і подібних скан далів, що торкнулися пенсійних фондів;
ґ) недостатньо якісний рівень професійного середовища, пов'язаний з незадовільною кваліфікацією персоналу багатьох спе ціалізованих установ; брак належних навчальних закладів і програм для розв'язання цієї проблеми та відсутність кваліфікаційних вимог до таких фахівців.
Основним чинником виникнення цих проблем було впрова дження часткових законодавчих ініціатив. Такий підхід не тільки став на заваді своєчасному створенню відповідного законодавства, а й означав підміну основоположних засад дрібними деталями по точних справ. Результат виявився вкрай незадовільним, оскільки фрагментарний підхід перешкоджає впровадженню узгодженого регулювання і нагляду за цим ринком. Виправити ситуацію можна якнайскорішим прийняттям простого рамкового закону, що містив би невелику кількість засадничих принципів з регулювання діяль ності НБФУ.
Перелічені вище хиби функціонування банківського сектора призвели до таких шкідливих наслідків:
— існування значної кількості банків і небанківських фінансових установ, більшість із яких є вкрай неефективними;
— існування банків, які служать приватним інтересам потужних владних структур і досі є важливими джерелами особистого збага чення, навіть якщо їхня власна позиція ліквідності й капіталу ви глядає «жахливою» порівняно із західними нормами;
— слабкість значної кількості фінансових установ викликає не довіру громадян до фінансового сектора в цілому;
— внаслідок недовіри громадян до фінансового сектора виника ють проблеми з мобілізацією заощаджень і вкладенням їх для під тримки виробництва. Громадяни й підприємства в Україні досі вва жають за краще тримати більшість своїх заощаджень в офшорних зонах чи в готівці, ніж в українських банках;
— намагання НБУ та інших регулятивних органів створити здо рові банки практично зводилися нанівець під тиском могутніх біз несових об'єднань і політичних груп, які насправді не зацікавлені у створенні таких банків;
— переважна більшість українських підприємств (ймовірно по над 90%) фінансують себе, затримуючи вчасну виплату заробітної платні працівникам, а не за допомоги середньо- та довгострокових банківських кредитів;
— участь банків у системі платежів також набагато нижча від зви чайного рівня в економіці, яка належно функціонує: в Україні пере важають виплати готівкою, бартерні розрахунки, неплатежі та взає-мозаліки.
Становище, яке склалось у банківському секторі, досить точно називають хронічним порушенням функціонування. Наявні сер йозні вади сектора не можна виправити частковими заходами, вузь ко спрямованими лише на банківські установи. Так само нереально перекласти весь тягар завдань із розроблення та управління рефор мою на якийсь один урядовий підрозділ. Раніше головне наванта ження лягало на НБУ. Але ця установа не контролює значної части ни політичних питань, здатних впливати на майбутнє фінансового сектора. Колективну відповідальність за виправлення становища в секторі мають перебрати уряд на центральному та місцевих рівнях,
Адміністрація Президента України, а також депутати Верховної Ра ди України.
Для успішного розвитку банківського сектора України та покра щення його стану необхідно здійснити такі реформи:
а) вжити заходів, які сприяли би створенню міцнішої бази клієн тів для банків і НБФУ. Це передбачає політичну та інституційну ре форми, аби покласти край прихованому протекціонізмові на ко ристь підприємств-невдах і сприяти отриманню значно більших прибутків успішними підприємствами порівняно з іншими, менш ефективними;
б) провести політичну та інституційну реформи з метою усунен ня якомога більшого кола перешкод на шляху до ефективної бан ківської діяльності. Цей компонент потрібен для скорочення обся гу банківських витрат, зумовлених зовнішніми чинниками, витрат, що призводять до зменшення кількості та збільшення вартості фінансових послуг, пропонованих банками;
-в) вдосконалити регулювання діяльності комерційних банків. Цей компонент є необхідним, аби швидше подолати ті вади, які гальмують розвиток банків і довір'я населення. Зокрема, йдеться і про управління, і про неналежну операційну діяльність. На НБУ слід покласти завдання з реалізації програми прискореної консолі дації сектора з метою сконцентрувати зростання частки банківсько го бізнесу в руках ефективних банків;
г) проведення всебічної реформи для розв'язання проблем ціл ковито неприйнятної діяльності та вкрай незадовільного регулю вання НБФУ;
ґ) випрацювання зрозумілішої політики шодо передумов ство рення будь-яких нових фінансових інститутів із суттєвою часткою державної власності. З огляду на минулий негативний досвід такі передумови повинні бути дуже жорсткими.
17.3. Закордонний досвід і перспективи української гривні в умовах після запровадження євро
Стрижнем стратегії економічного та соціального розвитку Украї ни на найближчі десять років має стати створення реальних перед умов вирішення основного геополітичного завдання нашої держа ви — вступу України до Європейського Союзу.
Україна вже пройшла певну частину цього шляху. У 1998 р. набу ла чинності після ратифікації Угода про партнерство і співробіт ництво між Україною та Європейським Союзом. У 1998 і 2000 pp. указами Президента України затверджено стратегію і програму ін теграції України в ЄС. Важливе значення для становлення відносин між нашою державою та Євросоюзом мало схвалення Європей ською радою у грудні 1999 р. спільної стратегії ЄС щодо України. Принциповим кроком у зміцненні та розвиткові стратегічного парт нерства стали п'ятий саміт Україна - ЄС (Ялта, вересень 2001 p.), a також прийняття «Плану дій ЄС у галузі юстиції та внутрішніх справ в Україні» (12 грудня 2001 p.).
Така послідовна робота виводить весь комплекс відносин Украї на — ЄС у площину практичної реалізації завдань, пов'язаних із вступом нашої країни до Євросоюзу. На це мають бути спрямовані всі інституційні перетворення, політика економічних, соціальних і гуманітарних реформ. Йдеться про такий комплекс системних пе ретворень, який дав би можливість нашій державі до кінця 2007 р. претендувати на набуття асоційованого статусу в ЄС, а до 2011 р. створити реальні (внутрішні) передумови для вступу України в ЄС.
Створення у 2002—2011 pp. згідно з копенгагенськими критерія ми необхідних передумов набуття Україною повноправного членс тва в ЄС передбачає послідовне здійснення таких кроків:
• 2002-2003 pp.- набуття Україною членства в COT. Це слід роз глядати як один із пріоритетів зовнішньоекономічної політики Ук раїни, системний чинник розвитку національної економіки, підви щення її конкурентоспроможності, лібералізації зовнішньої торгів лі, створення сприятливого середовища для залучення іноземних інвестицій;
• 2003—2004 pp.— проведення переговорного процесу та підпи сання Угоди про асоціацію України та ЄС. Заміна Угоди про парт нерство і співробітництво європейською Угодою про асоціацію Ук раїни та ЄС визначатиме новий формат відносин, який відповідав би довгостроковим інтересам України, і наближатиме її до кінцевої мети — утворення передумов набуття повноправного членства в Єв-росоюзі;
• 2003—2004 pp.— проведення переговорного процесу щодо ство рення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка передбачала би функціонування ринкових інститутів, гарантування правових норм у діловій сфері, стабільні та недискримінаційні правові рамки, чіт ко визначені права власності, застосування відповідних правил по ходження товарів, належну організацію прикордонної інфраструк тури тощо;
• 2002-2007 pp.- приведення законодавства України у відповід ність до вимог законодавства ЄС у пріоритетних сферах;
• 2004—2007 pp.- виконання процедур, необхідних для набуття чинності Угодою про асоціацію між Україною та ЄС. Діставши та кий асоційований статус, Україна зможе бути краще інформованою щодо внутрішніх перетворень у Євросоюзі, брати неформальну участь у переговорах стосовно різних питань загальноєвропейсько го масштабу і значення, отримати полегшений та в більших обсягах доступ до фінансових ресурсів ЄС;
• 2005—2007 pp.— проведення переговорного процесу і створення митного союзу між Україною та ЄС, метою якого має стати поступо ве усунення митних, правових і технологічних перепон у цій сфері;
• 2007—2011 pp.— головне виконання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС і копенгагенських критеріїв членства в Євросоюзі.
Досвід ЄС та монетарна політика Європейського центрального банку у сфері грошово-кредитної політики з метою забезпечення стабільності євро становить великий інтерес для всього фінансово го світу і для України зокрема. Політика ЄЦБ в перші роки функціо нування євро варта уваги.
Від січня 1999 р. ЄЦБ установив базову ставку рефінансування (за основними операціями рефінансування) в розмірі 3%. Ставки за одноденними позиками і депозитами ЄЦБ були встановлені відпо відно в розмірі 4,5 і 2,0%. У період від 4 січня по 21 січня 1999 р. ді яв вужчий коридор процентних ставок за одноденними позиками і депозитами (3,25 і 2,75%) з метою забезпечення адаптації до нових умов. Перший місячний тендер було проведено за єдиною плаваю чою ставкою. Наприкінці січня після закінчення короткого адапта ційного періоду ЄЦБ повернувся до раніше оголошеного коридору і підтримував його до 8 квітня. Всього за період від 1 січня 1999 р. по 10 травня 2001 р. ставки за основними операціями рефінансування, а також за одноденними позиками й депозитами в Європейському центральному банку змінювались 11 разів.
Протягом 1999—2000 pp. лише один раз ставка за основними операціями рефінансування змінилась у бік зниження. Рішенням Ради Правління ЄЦБ від 8 квітня 1999 р. ставку за основними опе раціями рефінансування було знижено до 2,5%, а ставки одноден них позик і депозитів знижено від 9 квітня відповідно до 3,5 і 1,5%.
Цей крок був реакцією на рекордне зниження темпів інфляції в Єврозоні, а також спробою прискорити економічне зростання в ре гіоні, темпи якого в ЄС відчутно відставали від США. Інформація, яка надходила від індикатора стратегії грошово-кредитної політи ки — грошового агрегату М3 (кількості грошей в обігу), сигналізува ла про загрозу зростання ризиків цінової стабільності.
Від кінця 1999 р. і протягом більшої частини 2000 р. відбувалося значне збільшення грошової маси в обігу на тлі кредитної експансії в корпоративному секторі. Тільки за період від жовтня по грудень 1999 р. приріст показників грошової маси М3 становив 6,0% на рік за встановленого базового орієнтира 4,5%. Усього за 1999 р. серед ній приріст грошового агрегату М3 збільшився до 5,7% порівняно з 4,9% 1998 р. і 4,1% 1997 р.
Середньорічні темпи зростання кредитів підприємствам і насе ленню протягом більшої частини 1999 р. зросли до 10—11% проти 8,3% 1998 р. і 6,6% 1997 р. У 2000 р. ці тенденції загалом зберігали ся, що сповіщало про значне зростання ліквідності в зоні євро. Вод ночас індикатори стратегії грошово-кредитної політики, особливо з другої половини 2000 p., вказували на посилення ризиків цінової стабільності. Під впливом зниження курсу євро до долара США протягом усього 1999 р. і до початку грудня 2000 р. відбувалося зрос тання імпортних цін і витрат виробництва. Крім того, витрати зрос тали внаслідок збільшення світових цін на нафту, яке од вересня
1999 р. по вересень 2000 р. сягнуло 16%. Тенденції зростання всіх цих показників стали масштабнішими та більш розтягнутими в часі, ніж прогнозувалося раніше.
Загалом швидке зростання грошової маси, кредитної експансії, затяжна фаза зовнішнього знецінення євро і високі ціни на енерго носії, що збіглися з періодом стабільно активного економічного зростання, суттєво підсилили інфляційний тиск у зоні євро в серед-ньостроковій перспективі. У 2000 р. сталося перевищення установ леного кількісного орієнтира цінової стабільності в зоні євро, вира женого через індекс споживчих цін на рівні 2%. Якщо 1999 р. цей індекс виріс у середньому на 1,1%, то в III кварталі 2000 р. його при ріст сягнув 2,5%, у вересні 2000 p.- 2,8%, а в цілому за 2000 р. при ріст індексу вдвічі перевищив аналогічний показник 1999 р. і стано вив 2,3%.
Враховуючи практично всі індикатори і показники стратегії гро шово-кредитної політики ЄЦБ зі зростанням ризиків цінової ста більності, Рада директорів ЄЦБ від 4 листопада 1999 р. по 5 жовтня
2000 р. сім разів піднімала ставку за основними операціями рефі нансування аж до 4,75%. У першій половині 2001 р. значно зміни лися зовнішні умови, що їх керівництво ЄЦБ мусило враховувати у проведенні грошово-кредитної політики.
Від кінця 2000 р. в економіці США спостерігалися негативні тен денції — суттєве сповільнення темпів економічного зростання і падіння фондових індексів, що неминуче вплинуло на світову економіку в цілому і на економіку країн зони євро зокрема. З метою протидіяти економічному спадові ФРС США від початку 2001 р. по 2 жовтня 2001 р. дев'ять разів знижувала облікову ставку в цілому на 400 пунктів - з 6,5 до 2,5%. Слідом за ФРС облікові процентні став ки від початку 2001 р. знизили центральні банки майже всіх провід них промислово розвинених країн, за винятком ЄЦБ.
Тільки 10 травня, а затим ЗО серпня і 17 вересня 2001 р. керівниц тво ЄЦБ, попри збереження інфляційного тиску в зоні євро, в рам ках координації валютної політики з ФРС США і з метою запобі гання економічному спадові тричі змушене було знизити базову процентну ставку: спершу - з 4,75 до 4,5%, потім - до 4,25% і до 3,75%. Останнє зниження процентної ставки відбулося в особливо несприятливих умовах для збереження внутрішньої стабільності єв ро, оскільки в липні - серпні сталося значне зростання грошового агрегату М3, який досягнув відповідно 6,4% і 6,7% за встановленого ЄЦБ орієнтира на рівні 4,5%.
Слід зазначити, що серед розглянутих вище інструментів грошо во-кредитної політики в рамках операційної системи ЄЦБ провідну роль в управлінні умовами ліквідності й завчасному інформуванні про стан грошово-кредитної політики відіграють основні операції рефінансування.
Протягом 1999-2000 pp. на цей вид операцій на відкритому рин ку припадало більш як 70% наданої банкам ліквідності. Середні по казники за основними операціями рефінансування протягом 1999 р. виглядали так: кількість учасників - 685; сума заявок на участь в операціях - 954 млрд євро; обсяг здійснених угод - 69 млрд євро. Протягом 1999 р. і до кінця червня 2000 р. тендери проводи лися ЄЦБ за фіксованою процентною ставкою. У першій половині 2000 р. середня сума заявок на участь у тендерах ЄЦБ за фіксованою процентною ставкою виросла майже в чотири рази проти 1999 p.— від 954 млрд до 3614 млрд євро. Попит на кредити ЄЦБ тоді був обу мовлений ринковими очікуваннями підвищення процентних ста вок і вищим рівнем ставок грошового ринку за короткостроковими операціями порівняно зі ставкою рефінансування.
Рекордний за всю історію торгів розмір заявок із боку кредитних інституцій на одержання кредитів центрального банку на рівні 8491 млрд євро був зафіксований 6 червня 2000 р. Відразу після цьо го Рада директорів ЄЦБ на засіданні 8 червня поряд із збільшенням основної ставки рефінансування з 3,75 до 4,25% ухвалила рішення про перехід від 27 червня до проведення основних операцій рефі нансування за плаваючою процентною ставкою.
Перехід ЄЦБ на нову процедуру проведення тендерів за основ ними операціями рефінансування супроводжувався рішенням роз почати регулярну публікацію оцінок загальної необхідності банків ської системи в ліквідності, щоби полегшити й оптимізувати подан ня учасниками тендерів своїх заявок на одержання кредитів.
Із переходом до проведення тендерів за плаваючою процентною ставкою середній розмір суми заявок за тендерами від 27 червня до кінця 2000 р. зменшився до 161 млрд євро, а середня кількість учас ників тендерів знизилася з 814 в першій половині до 640 у другій по ловині 2000 р. Середній розмір угод збільшився 2000 р. до 80 млрд євро проти 69 млрд євро 1999 р. У цілому обсяг заявок на позики ЄЦБ і відношення суми заявок до суми угод залежать від співвідно шення між ставкою ЄЦБ і ставкою грошового ринку EONIA (Euro Overnight Interest Average). Як показує практика, що дешевшими є кредити ЄЦБ стосовно до ринкової ставки, то активніше ведуть се бе фінансові установи під час аукціонів.
Загальною тенденцією політики ЄЦБ у проведенні основних операцій рефінансування в 1999—2000 pp. було винесення таких рі шень за обсягами угод, які забезпечували би зближення середньої міжбанківської ставки зі ставкою по тендерних операціях. На прак тиці це означало, що в середньому ставка EON ІА була на 2,5 базис ного пункту вище, ніж ставка за основними операціями рефінансу вання.
Крім основних операцій, протягом перших двох років функціо нування ЄЦБ успішно адаптував до потреб єдиної грошово-кредит ної політики механізм операцій довгострокового рефінансування, що являють собою регулярні (щомісячні) зворотні угоди у формі стандартних тендерів строком на три місяці. На ці операції припа дає приблизно 25% загального обсягу рефінансування через регу лярні операції на відкритому ринку, і ЄЦБ проводить їх за плаваю чою ставкою в заздалегідь заявлених у прес-релізах обсягах, вико ристовуючи ринкові процентні ставки, що склалися. Протягом 1999 р. обсяги перших 11 аукціонів становили по 15 млрд євро кож ний, а наступні три аукціони — по 25 млрд євро. Перші чотири опе рації цього типу проводилися за єдиною ставкою, а всі наступні тендерні угоди — за множинною ставкою (на умовах американсько го аукціону), позаяк було вирішено, що банківська система зони єв ро успішно адаптувалася до нових умов.
Інші інструменти єдиної грошово-кредитної політики застосо вувались або вибірково (операції точного налагодження), або обме жено (надання й розміщення одноденних кредитів і депозитів).
Загалом від моменту введення євро операційна система ЄЦБ, стратегія грошово-кредитної політики, інструменти і практика про ведення грошово-кредитної політики підтвердили свою ефектив ність із позицій досягнення головної мети - забезпечення загальної цінової стабільності в зоні євро.
При цьому операції рефінансування на відкритому ринку як ос новні інструменти грошово-кредитної політики дають можливість ЄЦБ ефективно управляти ліквідністю банківської системи, вчас но передавати сигнали ринку, регулювати ринкові процентні став ки і водночас використовувати їх у проведенні операцій довгостро кового рефінансування. У цей період ринкова ставка EONIA в основному крокувала за ставкою за основними операціями рефі нансування, при цьому вона була трохи вище ставки ЄЦБ в період обмеженої пропозиції ліквідності з його боку і, навпаки, практич но збігалася з нею або ж була нижчою в періоди значної пропози ції ліквідності.
В окремі періоди непередбачені коливання кон'юнктури дещо змінювали взаємозв'язки, зокрема й через те, що операційна систе ма грошово-кредитної політики ЄЦБ в 1999 р. перебувала на стадії апробації. У 2000—2001 pp. спостерігався вищий ступінь адаптації операційної системи ЄЦБ щодо цілей єдиної грошово-кредитної політики ЄЦБ і потреб регулювання ліквідності банківської систе ми, зосібна для безперебійного здійснення розрахунків і платежів на території зони євро.
Від часу введення в обіг в 11 європейських країнах нової грошової одиниці — євро минуло майже чотири роки. Поступово, набираючи темпу, вона спокійно, без драматичних сплесків посіла відведені їй позиції. Це не могло не позначитися на гегемоні світової валюти — доларі. Не можна сказати, що євро прагне витрутити американську грошову одиницю. Та все ж авторитет долара похитнувся. Нині ми є свідками конкурентної боротьби між двома валютами за першість у міжнародних фінансових відносинах. За таких обставин відмова від прив'язки до долара і перехід до кошика міжнародних валют, де про відна роль належатиме євро, буде цілком об'єктивною.
Запровадження євро вплинуло на функціонування валютних ринків, фондового ринку й ринку зобов'язань. Донедавна понад дві третини міжнародних валютних резервів припадало на американ ський долар. Майже половину банківських депозитів в іноземній валюті деноміновано в доларах, половина торговельних контрактів теж укладалася в цій валюті. З появою євро питома вага долара у міжнародних розрахунках суттєво зменшилася.
В євро вже повірила переважна частина бізнесменів як у Європі, так і поза її межами. Вигідність від запровадження єдиної валюти очевидна: стабільні ціни, зниження витрат на укладання різних угод, завоювання довіри інвесторів, зростання конкуренції. З'яви лися також нові перспективи і для країн, які не входять до єдиної валютної системи, зокрема для України.
Щодо нашої держави, то члени Євросоюзу — її головні торгові партнери. На них припадає 20% зовнішньоекономічного обороту. Тому запровадження євро безпосередньо пов'язане з національни ми економічними інтересами України як держави європейської орі єнтації. Уже найближчим часом Україна формуватиме банківські резерви й приватні заощадження населення саме у євро.
Отже, на початку XXI ст. чимало країн світу, особливо Європи, намагаються мати власну валюту, захистити себе від експансії дола ра. Як уважають оператори валютного ринку України, нова євро пейська валюта щодо її використання під час розрахунків за зов нішньоекономічними контрактами є для суб'єктів господарювання України перспективною. Згодом євро може стати основною грошо вою одиницею валютних розрахунків.
17.4. Цілі, завдання і способи зміцнення грошово-банківської системи в Україні
Протягом останніх років в Україні було досягнуто певних елемен тів стабілізації банківської системи зі збереженням її ринкової орієн тації, здатної відігравати важливу роль у посиленні стабілізаційних процесів і здійсненні структурних перетворень в економіці в цілому. Цьому сприяли економічне зростання та фінансова стабілізація.
Протягом останніх п'яти років спостерігається стійка пози тивна динаміка основних показників банківської діяльності. За 2000—2002 pp. капітал банківської системи зріс у 2,3 раза — з 4,5 млрд грн. до 10,1 млрд грн. Кошти суб'єктів господарювання в банках за цей період зросли у 2,5 раза та досягли 20 млрд грн. Кошти населення в банківській системі збільшилися в 4,4 раза — з 4,3 млрд грн. до 19,1 млрд грн. Кредити суб'єктам господарської діяльності за зазначений період зросли в 3,4 раза, зокрема довго строкові — в 4,5 раза.
Але банківська система України ще не позбулася істотних вад.
Більшість проблем, які негативно позначаються на розвиткові банківської системи, лежать, власне, поза площиною банківської системи. З-поміж них слід, насамперед, вирізнити:
• повільні темпи ринкової трансформації та реструктуризації ре ального сектора економіки;
• прояви адміністративного впливу з боку органів державної вла ди на діяльність окремих банків, відмови від виконання ними своїх зобов'язань перед банками, примушування банків до виконання невластивих і фінансово невиправданих для них операцій;
• слабкий та недостатньо прозорий фінансовий стан значної частини суб'єктів господарювання, низька платіжна дисципліна;
• надмірний податковий тиск та існування численних податко вих пільг;
• слабкий розвиток інфраструктури ринку землі й нерухомості, законодавчі обмеження операцій на цьому ринку;
• слабкість законодавчого захисту прав кредиторів, зокрема сер йозні хиби правозастосування.
Розвиток банківської системи України стримується й через проблеми, притаманні банківській системі, як-от:
• недостатній рівень капіталізації банківської системи;
• відсутність у більшості банків ефективних механізмів та інстру ментів управління ризиками, планування і стратегії розвитку;
• низька рентабельність активів банків через загальну низьку якість активів, високу питому вагу неприбуткових активів у за гальних активах банків і невиправдано високу вартість ведення бізнесу;
• низький рівень банківського менеджменту і корпоративного управління;
• недостатня ефективність банківського нагляду, зокрема в час тині нагляду на основі оцінки ризиків банківської діяльності.
Розвиток банківської системи та виконання нею поставлених мети, цілей і пріоритетних завдань можливі за таких умов:
• забезпечення сталого розвитку економіки держави;
• усунення диспропорцій у структурі й темпах розвитку економі ки України та її банківської системи;
• проведення ефективної макроекономічної політики, яка пе редбачає:
— збалансовану бюджетну політику, що базується на своєчасній підготовці й затвердженні реальних бюджетів усіх рівнів, на чіткому їх виконанні;
— помірковану фіскальну політику, спрямовану на зниження по даткового тиску і впорядкування практики податкових пільг;
— адекватну загальноекономічній ситуації грошово-кредитну політику, спрямовану на забезпечення стабільності гривні;
• узгодженості дій органів державної влади щодо банківської системи;
• комплексності й системності розвитку законодавства з метою усунення колізій та прогалин і вдосконалення практики правозас тосування;
• розвитку фінансових ринків;
• безперебійного й ефективного функціонування платіжної сис теми, здійснення заходів щодо запровадження Національної систе ми масових електронних платежів.
Головною монетарною передумовою досягнення цілей подаль шого розвитку банківської системи є стабільність гривні. З огляду на це, грошово-кредитна політика в Україні проводитиметься на самперед з урахуванням необхідності підтримання стабільності на ціональної валюти й підвищення стійкості грошово-кредитної сис теми до можливих внутрішніх і зовнішніх факторів дестабілізуючо го впливу.
Основними цілями подальшого розвитку банківської системи України є:
• зміцнення банківської системи України, підвищення її стій кості до криз;
• зміцнення довіри до банківської системи з боку вкладників та інвесторів;
• активізація діяльності банків з залучення коштів та їх тран сформація в кредити для реального сектора економіки;
• поглиблення інтеграції банківської системи України до світо вого фінансового простору.
Для досягнення визначених цілей необхідно виконати такі пріо ритетні завдання:
• підвищити рівень капіталізації банків;
• підвищити якість корпоративного управління в банках;
• удосконалити систему управління ризиками та внутрішнього контролю;
• удосконалити практику регулювання та нагляду за банків ською діяльністю;
• забезпечити прозорість функціонування банківської системи;
• законодавчо забезпечити захист прав кредиторів, вкладників і позичальників;
• розширити спектр, збільшити обсяг продуктів і послуг на бан ківському й фінансовому ринках;
• запобігати і протидіяти легалізації коштів, отриманих злочин ним способом і фінансуванням тероризму;
• продовжити роботу з адаптації банківського законодавства України до законодавства Європейського Союзу, рекомендацій Ба-зельського комітету з банківського нагляду та інших міжнародних організацій.
Стабільність банківської системи значною мірою залежить від рівня та якості управління ризиками, що притаманні банківській діяльності, найголовнішим з яких є кредитний ризик, зокрема ри зик операцій з інсайдерами. Наразі чутливість банків до інших ри зиків — ліквідності, зміни процентної ставки, валютного курсу — є досить низькою, що навіть за недосконалої практики їх управління не становить суттєвої загрози для надійності банківської системи.
З іншого боку, питання надійності банківської системи та довіри до неї тісно пов'язані з прозорістю її діяльності. Банки України в за конодавчому порядку зобов'язані оприлюднювати річну консолідо вану фінансову звітність з висновками зовнішнього аудитора. Але розкриття інформації щодо ризиків банківської діяльності в офіцій ній звітності банків, хоч і відповідає в цілому вимогам Міжнарод них стандартів фінансової звітності, є недостатнім для повної оцін ки стабільності й життєздатності установи, а також ефективності її ризик-менеджменту.
Окрім проблеми з розкриттям інформації, банківська система у своєму розвитку стикається і з іншими, не менш важливими, проб лемами, які стають на заваді зміцненню її надійності. Найголовні шими з них є недостатня капіталізація, низька якість активів і вади з їх класифікацією за ступенем ризику неповернення, необгрунто вано високий рівень банківських витрат, недосконала структура ре сурсної бази із переважанням дорогих залучених коштів.
Задля посилення надійності банківської системи та забезпечен ня прозорості її функціонування необхідно:
• підвищити якість корпоративного управління та внутрішнього аудиту в банках через:
— посилення вимог до кваліфікації та ділової репутації членів спостережної ради банку;
— підвищення відповідальності власників банку за його діяль ність;
— розширення функцій спостережної ради щодо визначення стратегії розвитку та діяльності банку, його організаційної структу ри, комплексної системи управління ризиками, лімітів ризиків, затвердження внутрішніх положень банку тощо;
— підвищення статусу й ролі служб внутрішнього аудиту і ризик-менеджменту;
— вдосконалення процедури розгляду ділової репутації, освіти і стажу роботи керівників банку та його структурних підрозділів у ра зі призначення на посаду і в процесі здійснення своїх функцій;
• посилити роль і якість зовнішнього аудиту на основі впрова дження Міжнародних стандартів аудиту й підвищити рівень вимог до аудиторських фірм;
• вживати заходів щодо недопущення конфлікту корпоративних інтересів;
• впровадити в банках ефективні системи управління ризиками, як-от:
— процедури виявлення, моніторингу й контролю ризиків бан ківської діяльності, зокрема операційних, процентних і ринкових ризиків;
— моделі кількісної оцінки ризиків;
— планування на випадок непередбачених ситуацій;
— проведення роботи, спрямованої на підготування кваліфікова них спеціалістів із питань ризик-менеджменту;
• забезпечити прозорість діяльності банків за допомоги:
— посилення вимог до змісту й форми оприлюднення банками річної та проміжної фінансової звітності, зокрема до переопублікування звітності, в якій виявлено суттєві хиби. Банки мають опри люднювати глибоку й деталізовану інформацію про фінансовий стан, власників банку, структуру управління, основні вкладення та обсяги сформованих резервів, джерела доходів, ризики, які бере на себе банк, і якість систем їх управління;
— посилення відповідальності керівництва банків за достовір ність і своєчасність звітності, а також достовірність реклами;
— продовження роботи щодо впровадження Міжнародних стан дартів фінансової звітності, зосібна тих, що стосуються визнання фінансових інструментів, і Міжнародних стандартів аудиту;
— запровадження вимог Базельського комітету з банківського нагляду щодо розкриття кількісної та якісної інформації про стан і результати діяльності банків;
— проведення роз'яснювальної роботи щодо підходів до інтер претації фінансової звітності;
— розширення мережі рейтингових агентств як незалежних екс пертів з оцінки ризиків;
• підвищити рівень капіталізації банків через:
— забезпечення сприятливих умов для припливу капіталу до бан ківської системи;
— покращання якості активів, пожвавлення роботи щодо повер нення проблемної заборгованості;
— нарощування дохідності банків, зокрема й за рахунок розши рення спектра безризикових комісійних операцій;
— оптимізації структури витрат банків, зосібна виваженого під ходу до операційних та адміністративних витрат;
— посилення вимог щодо рівня достатності капіталу банків;
• підвищити відповідальність за неправомірне розголошення банківської таємниці;
• врегулювати на законодавчому рівні захист прав кредиторів через:
— створення та ведення реєстру прав на нерухоме майно з прив'язкою до земельної ділянки;
— встановлення пріоритетності першого кредитора щодо реалі зації його прав на заставлене майно способом реєстрації обтяжень майна, зокрема податкової застави;
— створення бюро кредитних історій з метою накопичення та об міну інформацією про кредитоспроможність позичальників банків;
— спрощення формальних процедур оформлення застави та реа лізації заставленого майна;
— визначення різноманітних умов і способів реалізації заставле ного майна;
— реалізації заставленого майна у разі визнання позичальника банкрутом поза чергою вимог кредиторів;
— обмеження використання боржником на свою користь мора торію на виконання законних вимог кредиторів;
• врегулювати на законодавчому рівні захист прав вкладників, зосібна:
— вдосконалити процедури ліквідації банків;
— вдосконалити системи гарантування вкладів фізичних осіб;
• забезпечувати своєчасне виведення з ринку тих банків, чия діяльність загрожує інтересам вкладників чи кредиторів;
• підвищувати професійний рівень підготовки керівного складу і чільних власників банків.
За період становлення банківської системи України було розроб лено і впроваджено банківські продукти й послуги для юридичних осіб і населення, що притаманні ринковій економіці.
Переважна частина цих продуктів як за обсягами, так і за асорти ментом належать до операцій кредитування. Станом на кінець 2002 р. питома вага процентних доходів банків од кредитування фі зичних і юридичних осіб становила понад 60% від загальної суми доходів банківської діяльності.
І все ж таки спектр та обсяги кредитних послуг залишаються до сить обмеженими: в основному це — пряме короткострокове креди тування, тоді як сучасні умови господарювання вимагають нових форм і методів кредитної підтримки.
Протягом останніх років спостерігається тенденція до розши рення спектра та обсягів операцій щодо формування ресурсної ба зи банків. Це проявляється через появу нових, гнучкіших у задово ленні потреб клієнтури, депозитних продуктів.
Останнім часом банки також звертають увагу на розширення пе реліку операцій, які приносять комісійні доходи.
Незважаючи на високі обсяги кредитування, потреби економіки в кредитній підтримці лишаються здебільшого незадоволеними. Значною мірою така ситуація продиктована високим рівнем про центних ставок.
Проблема високої вартості кредитів обумовлена такими чинни ками:
• процентні ставки змушені перекривати ризик неповернення кредитів, зокрема іншими позичальниками;
• високим кредитним ризиком, що пов'язаний із незадовільним фінансовим станом значної кількості позичальників;
• неефективною структурою витрат банків, коли процентні доходи виступають не тільки компенсатором процентних витрат, а й чи не єдиним джерелом покриття адміністративних витрат;
• недосконалою практикою управління кредитним ризиком, зокрема відсутністю інструментів пом'якшення такого ризику;
• недостатньою конкуренцією на ринку банківських послуг і ви сокою вартістю залучених коштів.
Незадоволення потреб економіки проявляється у вузькості асор тименту кредитних послуг для різних груп клієнтів.
Зараз банкам треба послідовно виходити на принципово новий напрямок розширення асортименту послуг, поліпшення їх якості, що передбачає впровадження новітніх банківських технологій.
Для розширення спектра та обсягів кредитних продуктів і послуг банків, активізації кредитування банками реального сектора еконо міки та населення необхідно:
• розширювати форми кредитування підприємств малого та се реднього бізнесу за допомоги:
— створення умов для співіснування великих, малих і середніх банків, які забезпечували б потреби суб'єктів малого й середнього бізнесу у кредитних ресурсах;
— посилення ролі небанківських фінансових установ у підтримці малого й середнього бізнесу;
• розширити сферу застосування іпотеки через:
— удосконалення законодавчої та нормативної бази для реаліза ції механізму цього виду кредитування та ефективного функціону вання первинного і вторинного ринків іпотечного фінансування;
— створення і впровадження універсального механізму забезпе чення залучення довгострокових небюджетних фінансових ресурсів на ринок іпотечних кредитів (ринок заставних, емісійних іпотечних цінних паперів);
— створення інфраструктури, що забезпечує ефективну взаємо дію всіх учасників ринку іпотечних кредитів;
— забезпечення на законодавчому рівні реальної можливості звернення кредитором стягнення й реалізації закладеного майна, створення умов для скорочення процедур розгляду справ, пов'яза них із зверненням стягнення на предмет застави;
— забезпечення надійної системи реєстрації землі, створення державного земельного кадастру і реєстру нерухомого майна;
• активніше використовувати консорціумне кредитування, для чого доопрацювати нормативно-правову базу, шо його регулює;
• розширити спектр і територіальне охоплення кредитними по слугами населення, зокрема:
— кредитування молоді на придбання житла і фінансування на вчання;
— споживче кредитування;
• активніше використовувати лізингові схеми кредитування, на самперед для підтримки підприємств сільського господарства і сфе ри послуг;
• створити систему розкриття інформації про виконання пози чальниками зобов'язань перед банками, для чого передбачити:
— створення системи незалежних рейтингових агентств;
— створення кредитних бюро.
З метою збереження тенденцій щодо збільшення обсягів і спек тра пасивних операцій банків слід:
• повніше використовувати світовий досвід щодо застосування накопичувальних інвестиційних схем, зосібна:
— пенсійних рахунків;
— рахунків на оплату навчання;
— рахунків на придбання житла;
— інших схем;
• підвищити роль банків у здійсненні довірчих операцій, зокре ма в управлінні пайовими фондами.
Задля зменшення залежності дохідності банків од ризикованих операцій слід активно розвивати й використовувати комісійні опе рації, як-то:
• поширення позитивного досвіду зарплатних і пенсійних про ектів на основі Національної системи масових електронних плате жів (НСМЕП) і міжнародних платіжних карток;
• розширення переліку розрахунково-касових операцій, зокрема для населення, в торговельній, побутовій та інших сферах обслуго вування;
• нарощування обсягів інших комісійних послуг банку, зокрема фінансово-консультативних, інкасації та переведення цінностей, андеррайтингу цінних паперів тощо.
Розширення спектра та обсягів банківських продуктів і послуг неможливе без відповідного технологічного розвитку банківських операцій, розроблення і впровадження високотехнологічних фінансових інструментів на основі використання мережі Інтернет, а також створення супермаркетів фінансових інтернет-послуг. Для динамічного розвитку вітчизняного ринку фінансових послуг бай кам необхідно створити системи інтернет-банкінгу та інтегрувати їх у діючі платіжні системи, а також сприяти запровадженню інших систем дистанційного обслуговування клієнтів (телебанкінг, мобільний банкінг тощо). Це передбачає створення відповідних систем захисту інформації під час надання послуг на банківських і фінансових ринках для запобігання можливості виконання шах райських дій з банківськими електронними документами.
Висновки
1. 1 липня 2002 р. євро стало єдиною валютою країн ЄС. Впрова дження євро дасть сприятливі результати в економіці країн-учасниць, як-от: стабільність, низькі процентні ставки, нульовий валютний ризик. Роль євро у співтоваристві визначають шість головних показ ників: частка у валютному ринку; частка у приватних інвестиційних портфелях; частка у державних грошових зобов'язаннях; частка в зовнішньоторговельних розрахунках; частка в офіційних резервах; маса іноземних валют, обмінні курси яких прив'язані до євро.
2. Введення євро уже тепер демонструє такі наслідки для банків ського сектора країн-членів ЄВС:
— загострюється конкуренція між банками і виникає необхід ність зміни стратегії їх розвитку, пошуку можливих способів зни ження собівартості банківських послуг;
— зростає у конкурентній боротьбі міжнародних банків роль електронного банкінгу;
— злиття та об'єднання банківських капіталів витручує з ринку дрібні банки на регіональні (периферійні) позиції;
— зростають роль і значення управління активами та інвестицій ними банківськими операціями.
3. Зараз розвиткові банківської системи України заважають такі головні вади: нерівні для банків правила гри; недостатня захище ність прав кредиторів; високі витрати банківської діяльності через особливості її регулювання; надмірний тягар бартеру й неплатежів; недостатня кількість кредитоспроможних клієнтів; відсутність до віри клієнтів до банківського сектора; недостатні якість і асорти мент банківських послуг; повільна реструктуризація банків.
4. Основними проблемами, що заважають належному розвиткові небанківських фінансових установ, є: несприятливий макроекономічний клімат; відсутність цілеспрямованої довгострокової урядової полі тики щодо створення ефективного сектора; слабкий захист учасників основних ринків; глибока недовіра населення до будь-яких фінансо вих інститутів; недостатньо якісний рівень професійного середовища.
5. Для нинішнього банківського сектора України є характерни ми такі особливості: наявність великої кількості банків і небанківських фінансових установ; існування банків, які служать потужним владним структурам; слабкість значної кількості фінансових уста нов викликає недовіру громадян до фінансового сектора в цілому; внаслідок недовіри громадян до фінансового сектора виникають проблеми з мобілізацією заощаджень та вкладенням їх для підтрим ки виробництва; намагання НБУ та інших регулятивних органів створити здорові банки практично зводилися нанівець під тиском могутніх бізнесових об'єднань і політичних груп, які насправді не зацікавлені у створенні таких банків; переважна більшість україн ських підприємств (ймовірно понад 90%) фінансують себе, затри муючи вчасну виплату заробітної платні працівникам, а не за допо моги середньо- та довгострокових банківських кредитів; в Україні переважають виплати готівкою, бартерні розрахунки, неплатежі та взаємозаліки.
6. Досвід ЄС у сфері грошово-кредитної політики з метою забез печення стабільності євро становить великий інтерес для України. Це стосується, передусім, банківської політики, надання коротко строкових кредитів, управління ліквідністю тощо.
7. Основними способами зміцнення банківської системи в Украї ні є: підвищення якості корпоративного управління та внутріш нього аудиту в банках; посилення ролі та якості зовнішнього аудиту на основі впровадження Міжнародних стандартів аудиту й підви щення рівня вимог до аудиторських фірм; вживання заходів щодо недопущення конфлікту корпоративних інтересів; впровадження в банках ефективних систем управління ризиками; забезпечення прозорості діяльності банків; підвищення рівня капіталізації бан ків; підвищення відповідальності за неправомірне розголошення банківської таємниці; врегулювання на законодавчому рівні захис ту прав кредиторів; врегулювання на законодавчому рівні захисту прав вкладників; забезпечення своєчасного виведення з ринку тих банків, чия діяльність загрожує інтересам вкладників чи кредито рів; підвищення професійного рівня підготовки керівного складу і чільних власників банків.
8. Для розширення обсягу і структури кредитних продуктів і по слуг банків потрібно: розширювати форми кредитування підпри ємств малого й середнього бізнесу; розширити сферу застосування іпотеки; активніше використовувати консорціумне кредитування; розширити спектр і територіальне охоплення кредитними послуга ми населення; активніше використовувати лізингові схеми креди тування; створити систему розкриття інформації про виконання позичальниками зобов'язань перед банками.
Контрольні запитання і завдання
1. Назвіть чотири критерії конвергенції європейських країн за Маас трихтською угодою.
2. Якими головними параметрами визначається міжнародна роль євро?
3. Що заважає розвиткові небанківських фінансових установ в Україні?
4. Які країни ЄС не увійшли до єврозони?
5. Які чинники впливають на високу вартість кредитів в Україні?
6. Які внутрішні причини гальмують розвиток банківського сектора в Україні?
7. Назвіть способи розширення обсягів і спектра банківських продук тів і послуг.
Література
1. Капустин М. Г. Евро и его влияние на мировьіе финансовьіе рьін-ки.-М., 2001.
2. Основні засади грошово-кредитної політики на 2003 рік // Урядо вий кур'єр.- 2002.- № 172.
3. Пищик В. Я. Евро и доллар США. Конкуренция и партнерство в услови-ях глобализации.- М., 2002.
4. Сіроштан М. А. Доларизація: проблеми і наслідки // Фінанси Ук раїни.-2002.-№ 10.
5. Шемятенков В. Г. Евро; две стороньї одной монетьі.- М., 1998.
6. Філіпенко А. С. Міжнародні валютно-кредитні відносини.- К., 1997.
7. Ющенко В. А. Сильні національні гроші зроблять сильною неза лежну Україну // Вісник НБУ- 1996.- № 5.
УКРАЇНА В ГРОШОВО-БАНКІВСЬКІЙ СИСТЕМІ ЄВРОПИ