Справедливість, обов’язок, і відповідальність як основні етичні категорії

Хмельницький університет управління та права

Юридичний факультет

Кафедра філософії та

соціально-гуманітарних наук

Навчальна дисципліна:

Етика (загальна і професійна)

Лекція № 6

Тема 5: Справедливість, обов’язок, і відповідальність як основні етичні категорії

Денищик О.І.

доцент кафедри,

кандидат пед. наук

Хмельницький

2012

Тема 5: Справедливість, обов’язок, і відповідальність як основні етичні категорії

План

Справедливість як основна етична і правова категорія: поняття та зміст.
Моральний обов’язок юриста.
Моральна відповідальність юриста.

Література:

Основна: 1, 2, 3, 7, 11

Додаткова: 2, 8, 13

Питання 1. Справедливість як основна етична і правова категорія: поняття та зміст.

Одним із найбільш проблемних та емоційно напружених понять моральної свідомості і категорією етики є справедливість, що виражає загальне співвідношення цінностей і конкретний розподіл їх між суб’єктами, визначає міру, співрозмірність, відповідність між правами і обов’язками людей, заслугами і їх визнанням, злочинними діями і покаранням. Невідповідність чи порушення цієї норми оцінюється моральною свідомістю як неприйнятне, несправедливе (В.А Лозовий)

Морально-етичний зміст справедливості тісно пов'язаний з економічними, політичними, правовими проблемами. Вона спрямована у конкретику реального суспільного життя. У розвитку правових основ справедливості моральні цінності відіграють роль кінцевих орієнтирів, що мають забезпечити послідовність та гуманістичну спрямованість цього розвитку. Справедливість як категорія етики і поняття моральної свідомості характеризує співвідношення кількох явищ з точки зору розподілу добра і зла між людьми. Моральна справедливість це є відповідність:

- між практичною роллю соціальних верств у житті суспільства та їх соціальним статусом;

між правами і обов’язками;
між вчинком і відплатою;
між працею і винагородою;
між злочином і покаранням;
між заслугами і суспільним визнанням.

У змістовому плані справедливість багатоаспектна, вона породжується різними обставинами і умовами життя людей. Первинне розуміння справедливості полягало у зрівняльному дотриманні норм звичаєвого права. За порушення колективних вимог застосовувалася родова помста, яка базувалась на так званій відплатній справедливості:

«Око за око»
«Зуб за зуб».

Коли рід голодував, кращий шмат хліба чи м’яса давали сильному, а не слабкому, як повинно бути згідно природного права. Пояснювалось це тим, що сильний член роду міг принести їжу всім.

Так, у роки війни, окремі радянські громадяни, ризикуючи власним життям, рятували євреїв. Робили це із почуття милосердя та солідарності з ними. Водночас це є вищою мірою справедливості і всі ці люди є «Праведниками».

Справедливість – одна із найважливіших чеснот у професійній діяльності юристів. Саме поняття «юстиція» у перекладі з латинської – justitiа означає справедливість. Юрист, таким чином, є «представником справедливості».

Ідея справедливості пронизують законодавство сучасного демократичного суспільства. Правове вираження справедливості міститься в Загальній декларації прав людини, яка проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року (ст. 10 – справедливий незалежний суд; ст. 23 – справедливі і сприятливі умови праці; справедливу і задовільну винагороду; ст. 29 – забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту).

Ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права формулює загальну вимогу справедливості до судів при провадженні в кримінальних і цивільних справах.

Вимоги справедливості в державі та суспільстві втілюються в основних принципах і конкретних нормах Конституції України.

Враховуючи значну кількість суб’єктів справедливості і можливе неспівпадання їх інтересів, О.Некрасов виділяє такі види:

Першим видом із споконвіків було відновлення або встановлення рівноваги відносин між суб’єктами діяльності. Наприклад, Таліон не завжди передбачає помсту, «кров за кров». Він перш за все означає «відшкодувати нанесену шкоду» і може виявлятися:

вибачення кривдника перед ображеним;
відшкодування нанесеної матеріальної шкоди;
надання рівних прав обвинуваченню і захисту в суді;
надання рівних умов учасникам змагань.

Другий вид – справедливість як еквівалент людських дій. Наприклад, еквівалент може бути присутній в трудовій діяльності: скільки заробив, стільки і отримай. Відповідно заслугам розподіляються почесті, нагороди, матеріальні блага, медалі, титули, наукові звання тощо. Еквівалент як вид справедливості виявляється в тому, що чаші вісів Феміди знаходяться на одному рівні.

Третій вид – справедливість як гуманізм. Так, Конфуцій в основу справедливих взаємовідносин між людьми поклав гуманність, благородство. Він наголошував, що благородна людина – це морально досконала людина, яка протягом усього життя утверджує справедливість. Вона повинна бути безкорисною і встановлюватися без розрахунку на хід у відповідь. Наприклад, благодійність, якою займаються окремі підприємці в Україні, не є справедливою, якщо вони отримують за неї податкові пільги.

Четвертий вид - попереджуюча (превентивна) справедливість. Суть цього виду спрямована на попередження зла. І якщо індивідум упевнений, що зло наступить, він свої зусилля спрямовує на те, щоб його не допустити. Інколи всупереч інтересам іншим і навіть всупереч нормам моралі. Одна із них – «не доноси на ближнього свого» («не виказуй ближнього свого»). Вважається мерзотним і непорядним доносити на ближнього. Але в житті бувають ситуації, коли ближній задумав убивство або пограбування інваліда, старенької бабусі, щоб за їх пенсію придбати наркотики або пляшку горілки. Перешкодити цьому – виходить допомогти потенційний жертві, а в кінцевому результаті і самому ближньому. Відміна смертної кари в Україні – за і проти.

П’ятий вид – організаційна справедливість. Суть її в оптимальному розподілі соціальних ролей для досягнення загальної мети. Її застосувати слід не лише в суспільстві в цілому(чіткий розподіл гілок влади, демократичні вибори, відсутність корупції, прозорі і обґрунтовані прибутки чиновників, високий рівень соціальних пільг), так і в малих соціальних групах, у колективах тощо (чіткий розподіл обов’язків, трудові ролі визначаються згідно здібностей членів колективу, а не по принципу кумівства, родинних зв’язків, зарплата не в конвертах і т.д.).

Шостий вид – процедурна справедливість. Суть її у відпрацюванні способів здійснення всіх згаданих видів справедливості. Для прикладу візьмемо лише виборче право. Зокрема, яка система справедлива, а яка ні: мажоритарна чи пропорційна? Голосувати бюлетенями чи перейти на електронне голосування? Як забезпечити справедливі результати виборів (спостерігачі, веб-камери)?

Не зупиняючись на питанні розвитку етичної думки з проблеми справедливості і внеску в неї тих чи інших філософів, слід привернути увагу до наступного. Так, класичний утилітаризм (Ієремія Бентам, Джон Стюарт Мілль) характеризується трьома основними положеннями:

дія є правильною чи не неправильною не сама по собі, а відповідно до її наслідків - справедливою або несправедливою;
наслідки справедливості або несправедливості вимірюються щастям або нещастям, до яких дії призводять. Тому справедливими і правильними є дії, які призводять до найбільшого щастя;
на противагу етичному егоїзму, згідно з яким кожна людина піклується лише про власні інтереси, утилітаризм вважає, що для людини його особистий інтерес важливий тією ж мірою, як і інтерес інших людей.

Як бачимо, для етичного утилітаризму в оцінці справедлива-несправедлива дія важливі не стільки мотивація, внутрішній голос совісті, скільки результат, тобто для моралі залишається мало місця.

Запереченням теорії утилітаризму є концепція професора Гарвардського університету Джона Роулза (Роулса), яку він виклав у праці «Теорія справедливості» російський переклад видрукований в Новоросійському університеті в (1995 р.).

Вчений суттєво уточнює зв'язок справедливості й рівності та розглядає справедливість як принцип соціальної організації. Він включає поняття рівності у визначення справедливості. Проте в це визначення включається також поняття нерівності. Таким чином, справедливість виступає мірою рівності та мірою нерівності між людьми. Люди повинні бути рівні у правах і ця рівність фіксується законом. Вони мають бути рівні при розподілі соціальних цінностей. Проте справедливою буде і нерівність, коли існує такий нерівний розподіл, який дає перевагу кожному.

Відповідно визначення справедливості розпадається на 2 принципи:

Кожна людина повинна володіти рівним правом відповідно до найбільш широкої системи рівних основних свобод, сумісною з подібними свободами для всієї решти людей.
Соціальна й економічна нерівність повинна бути організована таким чином, щоб: а) від неї можна було розумно очікувати переваг для всіх; б) доступ до відповідного соціального статусу і посад був відкритий усім.

Висновки з цього питання:

Справедливість є неподільним моральним і службовим обов’язком юриста;
Справедливість вважається синонімом правосуддя: Феміда – богиня правосуддя зображуються з пов’язкою на очах, вагами і мечем. Тобто, суддя повинен бути неупередженим; перш, ніж вирішити, він зобов’язаний зважити всі «за» і «проти», а вирішивши, непохитно проводити справедливе рішення в життя;
Справедливість є первинною вимогою в діяльності будь-якого юриста. Саме втілення справедливості в соціальну практику перетворює юристів із, мовою Макса Вебера, спеціальної групи людей, що гарантують покірність населення у державі, на силу, що словами Г.Гегеля, робить право чинним як загальне, цінне для всіх суб’єктів суспільних відносин;
Порушення справедливості в діяльності правника, навіть з будь-яких найшляхетніших мотивів, означає нівелювання юридичної професії.

Питання 2. Моральний обов’язок юриста.

Однією із найважливіших категорії етики юриста є моральний обов’язок особистості, що означає відношення особистості до суспільства, інших людей, що виражається у моральному обов’язку стосовно них у конкретних умовах, це – сукупність моральних зобов’язань юриста перед суспільством. Через нього ідеал гуманізму до людини вияв доброти, справедливості втілюються у конкретних справах у процесі правничої діяльності.

Моральний обов’язок виступає як нормативна категорія, що регламентує соціальні обов’язки, котрі повинен виконувати індивід у силу суспільної необхідності. Проблема обовязку є проблемою співвідношення особистого і суспільного інтересу.

Цікавою є думка Демокріта, який одним з перших досліджував цю проблему: «Не із страху, але із почуттям обов’язку належить утримуватись від нерозумних вчинків», «…кожен, хто чинить правильно, з розумінням і свідомо, той разом із тим буває мужнім і прямолінійним».

З усієї великої кількості теоретичних суджень про обов’язок важливо виділити концепцію Канта, який поклав це поняття і категорію в основу своїх пошуків сутності моральності, який бачив у обов’язку головний принцип її чистоти.

У докантівській етиці на одвічне запитання: яке джерело моральних приписів, від кого виходить вимога чинити згідно з нормою, існувала традиційна відповідь: моральні заповіді дарує Бог, встановлюючи в світі людей порядок і гармонію. Кант самовіддано обстоює іншу думку: не Бог, а сама людина дає собі закони своєї моральної поведінки. Але Кант настоює на тому, що лише вчинок, здійснений згідно з обов’язком, має моральний зміст і цінність. Добра воля, обов’язок визначають, направляють і надають цінності усім іншим чеснотам людини.

Ідеї Канта відіграли суттєву роль у формуванні уявлень про обов’язок. І він поняття обов’язку пов’язував з наявністю морального закону в самій людині.

Обов’язок – це сукупність моральних вимог, що пред’являються суспільством людині, які виступають перед нею як її зобов’язання й додержання яких є її внутрішньою моральною потребою.

У даному визначенні містяться об’єктивна, суб’єктивна, сторона обов’язку. Об’єктивною стороною є та система моральних вимог, які суспільство ставить перед особистістю як носієм соціальних ролей, які вона бере на себе чи хоче взяти. Останні залежать від місця, яке займає особистість у суспільстві. Суб’єктивна сторона виражає особисту зацікавленість суб’єкта у виконанні даних моральних вимог, усвідомлення вимог суспільства, колективу, внутрішню готовність і потребу їх виконувати як свої власні обов’язки.

Специфічний зміст обов’язку, що міститься у суспільних моральних вимогах, може бути розкритий через визначення його видів. Так, обов’язок може бути соціальним: патріотичний (зобовязаність і відповідальність перед Батьківщиною, любов до України); військовий (служити Вітчизні і народу України, не жаліючи життя свого).

Він може бути і особистісний: батьківський, подружній, товариській, синівський і т.п.

Різні види обов’язку зумовлені змістом сфер діяльності й стосунків людей, в яких виконання належного може гарантувати гармонійне узгодження суспільних і особистих інтересів. Так, трудова діяльність підтримується професійним обов’язком, товариським обов’язком перед колективом; гармонійні стосунки між людьми встановлюються завдяки виконанню дружнього обов’язку; щастя сімейних стосунків виявляється залежним від виконання подружнього та батьківського обов’язку.

До речі, існує істотна різниця між професійним і моральним обов’язком. Перший характеризується якістю виконання функціональних обов’язків, суворим дотриманням чинного законодавства, компетентністю, майстерністю тощо.

У житті людей між окремими видами обов’язку можуть виникати суперечності (наприклад, між обов’язком перед колективом і сімейним обов’язком), розв’язання якого залежить від системи цінностей особистості і суспільства, здатності до узгодження норм і спонукань, можливостей оцінки і вибору.

Розуміння морального обов’язку завжди пов’язується з добровільністю, дією за внутрішнім переконанням. Обов’язок, виконуваний через страх чи заради винагороди, втрачає статус морального обов’язку. Багато стосунків сховані від суспільного контролю. Сформованість почуття обов’язку, розуміння його дозволяє і примушує робити добро, чинити за совістю не тільки згідно з вимогами суспільства, а й згідно з вимогами внутрішнього переконання.

Моральний обов’язок: - Це перш за все, здійснення добра;

Друге, він не може пов’язуватися з настроями, потребами, прихильністю, бажаннями, афектами;
Третє, обов’язок є антагоністом корисності;
Четверте, за деяких обставин він виникає спонтанно (рятувати людей у надзвичайних ситуаціях – пожежах, повенях, з льодяної води тощо);
П’яте, він пов'язаний з можливими складностями та наслідками для здоров’я і навіть для життя тощо.

Для юристів моральний обов’язок це:

Глибоке усвідомлення соціального призначення своєї діяльності – захищати права,свободи та законні інтереси громадян України;
Готовність бути охоронцем законності;
Не допускати компромісів, угод із совістю, не піддаватися будь-яким впливам;
Служити тільки закону і справедливості, втілювати в життя ідеї добра та розбудувати правову державу.

Питання 3. Моральна відповідальність юриста.

Моральна відповідальність розуміється як визначення відповідності поведінки, дій, результатів вчинку людини змісту моральних норм, її обов’язку, з урахуванням об’єктивних обставин і можливостей їх виконання. Відповідальність означає, що людина бере на себе обов’язки і готова вільно їх виконувати у міру своїх сил і можливостей, а також відповідати перед суспільством, спільнотою, іншими людьми і перед собою за свої моральні погляди, ціннісні орієнтири, настанови, за правильне розуміння обов’язку, за зміст своїх дій (В.О.Лозовий).

Питання про моральну відповідальність – це питання про відповідальність морального вчинку моральному обов’язку. Відповідальність – зворотна сторона свободи, яка нерозривно з нею пов’язана та завжди її супроводжує. Той, хто діє вільно, повністю відповідає за свої дії.

Моральна відповідальність означає здатність передбачити наслідки кожного свого вчинку і прагнення запобігти можливому негативному ходу подій.

Недотримання виконання морального обов’язку породжує провину.

Особливістю будь якої відповідальності і моральної, зокрема, є те, що вона завжди має винятково персональний характер. Вона ніколи не поширювалась з конкретної особи на групу, а то й на цілу етнічну, соціальну чи релігійну спільноту, до якої ця особа належить. На жаль, приклади такого поширення мають місце в історії, як в стародавній, так і в новітній.

Різанина протестантів через їх конфесійну належність католиками в ніч на 24 серпня 1572 року в Парижі – «Варфаломіїївська ніч»; масові розстріли у «Бабиному яру» осіб єврейської національності, в яких приймали участь німецькі посіпаки із числа українців-поліцаїв.

Висновок – як провина, так і відповідальність мають бути індивідуальними.

Категорії «відповідальність» і «провина» використовуються не тільки в моралі, але і у праві. На відміну від права, де відповідальність за провину накладається у вигляді юридичної санкції, то в моральному аспекті відповідальність за провину постає у самосвідомості як докори совісті і каяття, а в соціальному плані як громадський осуд, втрата довіри, бойкот тощо.

Справедливість, обов’язок, і відповідальність як основні етичні категорії