ГРОШОВО-БАНКІВСЬКІ СИСТЕМИ КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В ЕПОХУ ПРОМИСЛОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
PAGE \* MERGEFORMAT 1
Тема 11. ГРОШОВО-БАНКІВСЬКІ СИСТЕМИ КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В ЕПОХУ ПРОМИСЛОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
План
11.1. Гроші та банки у промисловій Англії
11.2. Грошові реформи та банківництво Франції
11.3. Грошово-банківська система Німеччини
11.4. Стандартизація грошових систем у Західній Європі
Буржуазна революція в Англії у XVII ст. дала поштовх політич ним та економічним перетворенням у Західній Європі. Бурхливий розвиток промисловості був спричинений не тільки практичними, а й теоретичними пошуками, що сприяло утвердженню капіталізму та підняттю економічної науки на якісно вищий щабель. У цих умо вах не могли залишитися осторонь грошова та банківська системи, що були покликані забезпечувати коштами економіки західноєвро пейських країн і стати основними складовими фінансового меха нізму. Найбільш вагомою перешкодою на шляху розвитку капіта лістичних відносин стала перша світова війна, яка зруйнувала уста лений порядок.
11.1. Гроші та банки у промисловій Англії
Грошова система Англії була заснована на каролінзькому фунті (408 г). До 1971 р. вона ґрунтувалася на дванадцятикратному прин ципі, за яким І фунт стерлінгів відповідав 20 шилінгам і 240 пенсам.
З 1663 р. по 1816 р. основу грошової системи становили гінеї. Ці золоті монети так називалися тому, що метал для їх виготовлення привозили з Гвінеї. Спершу гінеї важили 8,47 г (золото - 7,77 г) і від повідали 20 шилінгам. На лицевім боці монети було зображено голо ву короля, нижче — маленького слона, як знак африканської торгової компанії, яка постачала золото, а на звороті — герб країни. Згодом гі нея трохи знецінилась і складала вже 21 шилінг.
Після того, як 1816 р. в Англії впровадили золотий стандарт, ос новною золотою монетою і грошовою одиницею став соверен, який містив 7,322 г щирого золота. На аверсі було зображено голову пра вителя, на реверсі — св, Георгія з драконом. Карбувалися також напівсоверени.
Англійський уряд карбував дуже мало дрібних монет через вели кі порівняно з номінальною вартістю видатки на їх виготовлення. Так з'явилися токени — монети приватного карбування англій ських купців і промисловців. їх масова емісія припала на XVII ст., коли вони вироблялися в Англії та колоніях із міді чи латуні, та XVIII ст. (лише з міді). Заходи, що вживалися англійським урядом проти обігу цих монет, успіху не мали, бо дрібних монет не вистачало до XIX ст. У 1818 p. токени було заборонено в Англії, а 1873 р,- в колоніях.
Походження банківської справи в Англії в її сучасному розумінні датується приблизно серединою XVII ст., коли торговці почали збе рігати вільні залишки своїх грошей і коштовних металів у ювелірних майстернях. Майстри пропонували проценти за такими вкладами, оскільки вони отримували можливість віддати їх у ріст під іще виші ставки. Розписки майстрів, які підтверджували прийняття вкладу на зберігання, стали циркулювати як гроші. Це привело до появи бага тьох невеликих приватних фірм, кожна з яких випускала векселі в необмежених масштабах поза державним контролем.
Розвиток торгівлі та фінансові потреби уряду вимагали появи силь ного національного чи публічного банку. З-поміж багатьох схем, що пропонувалися, вибрали ідею Вільяма Петерсона. Вона полягала в то му, що новостворена акціонерна компанія позичала 1 200 000 фунтів англійському урядові в обмін на можливість здійснити емісію паперо вих грошей на цю суму. Так виник «Управитель і Компанія при Банку Англії», який став центральним банком. Необхідний статутний капітал було зібрано передплатою на акції протягом кількох днів. Так 1694 р. виник Банк Англії (Bank of England), якого націоналізували аж у 1946 р.
Основними операціями Банку Англії на початку його діяльності було обслуговування державних платежів, випуск монет, надання позик урядові. Крім того, він провадив звичайні банківські опера ції: залучав депозити і обліковував векселі. Протягом XVIII — пер шої половини XIX ст. Банк Англії мав монопольне право на емісію паперових грошей у Лондоні та в радіусі 65 миль навколо нього. Його банкноти користувалися великою повагою серед населення. Крім нього, емісію здійснювали провінційні банки, яких у 1793 р. налічувалося близько 400.
У 1797 р. внаслідок наполеонівських воєн, які виснажили золоті запаси емісійних банків, сталася банківська криза. Спершу припи нили розмін банкнот на золото провінційні банки, а згодом і Банк Англії. Це спричинило надмірну емісію банкнот, що, своєю чергою, викликало інфляцію. Така ситуація тривала до 1821 р. Протягом цього періоду Банк Англії здійснював випуск банкнот номінальною вартістю 1 і 2 фунти, аби компенсувати нестачу монет.
У 1812 р. уряд оголосив банкноти Банку Англії універсальним за конним засобом платежу. Провінційні банки обмінювали на них свої паперові гроші та зберігали певні резерви в центральному бан ку. Але все ж таки періодичні банківські кризи спричинили бан крутство близько 800 дрібних банкірських домів.
Подальші зміни у банківській системі Англії сталися 1826 p., ко ли було прийнято закон, який дозволив заснування акціонерних банків на території поза 65 милями від Лондона, а Банк Англії діс тав право відкривати відділення. Це започаткувало створення акціо нерних депозитних банків, першим з яких став Лондонський і Вестмінстерський банк (1834 p.). Згодом почали діяльність Лон донський акціонерний Банк (London Joint Stock Bank), а також Лондонський і графства банк (London and County Bank).
У 1833 p. банкноти Банку Англії були законодавчо закріплені як законні засоби платежу, якщо вони конвертувалися на золото. Цим же законом скасовувалася дія Законів про лихварство, що дозволя ло видавати кредити під самостійно вибрану ставку.
Монополію на емісію банкнот в Англії та Ірландії Банк Англії отримав на підставі Закону Роберта Піля, прийнятого у 1844 р. У тому акті передбачалося, що фідуціарна емісія мала обмежитися сумою в 14 млн фунтів. Випущені понад цю суму банкноти належа ло повністю забезпечувати золотом. Періодичні кризи змушували уряд тимчасово припиняти дію Закону та скасовувати обмеження на фідуціарну емісію. Інші емісійні банки могли далі випускати гроші, але лише в тих межах, яких вони досягли до прийняття за кону. Новостворені банки вже не могли отримати право на емісію банкнот.
Відтоді Банк Англії дедалі більше набував ознак центрального банку країни. Він формував золотий запас, зберігав резерви приват них і акціонерних банків, відігравав роль кредитора останньої інс танції. Використовуючи свої можливості, Банк Англії слідкував за стабільністю грошової одиниці та здійснював підтримку банків під час численних криз.
У серпні 1914 р. розмін банкнот на золото припинився.
Крім перелічених установ, банківську систему Англії доповню вали торговельні банки, які фінансували міжнародну торгівлю. Перший з них («Baring Brothers») був створений ще 1763 р. Обліко ві доми, що почали з'являтися 1825 p., дисконтували векселі під приємств і здійснювали їх переоблік в Банку Англії. Ці вексельні брокери акумулювали також кошти селян і спрямовували їх у про мисловість. Свої заощадження можна було також зберігати у пош тових ощадних касах, центральною установою яких був створений у 1861 р. в Лондоні Національний ощадний банк (National Saving Bank). Зібрані таким чином кошти спрямовувалися на закупівлю державних цінних паперів.
11.2. Грошові реформи та банківництво Франції
У Франції перший масовий випуск паперових грошей був прове дений з ініціативи Джона Ло (1671 —1729). Для своєї батьківщини Шотландії він запропонував реформу системи грошового обігу. За короткий період часу країна змогла би вирватися вперед і стати сві товим банкіром. «Використання банків — найкращий спосіб, який досі застосовувався для збільшення обсягу грошей в обігу»,— казав Джон Ло. Його основна ідея полягала в тому, що для оздоровлення фінансів і подолання економічного застою державі потрібні банк ноти особливого, бажано державного, банку. Реалізувати свою ідею Ло пропонував Англії, Савойському герцогству і Генуезькій респуб ліці, але необхідною вона виявилася лише у Франції.
Після смерті в 1715 р. Людовіка XIV країною, яка опинилася на межі фінансового банкрутства, керував регент принц Філіпп Орле анський. Йому сподобався проект Ло, і в травні 1716 р. той отримав патент на відкриття акціонерного банку з правом випуску асигна цій, які вільно розмінювалися на дзвінку монету. Грошова система Франції могла тепер обертати втроє більше грошей, ніж раніше, за такого ж обсягу виробництва і рівня цін. Банкноти Ло нерідко ціну валися дорожче від золотих монет. Обсяги прибутків від реформи грошового обігу виявилися такими, що вже через рік-другий Джон Ло викупив усі борги Франції, які складали 2 млрд ліврів, зміг дос татньо фінансувати державні видатки. У результаті в країні знизи лись податки, розвинулася торгівля, економіка стала процвітати.
У квітні 1717 р. Джон Ло у формі акціонерного товариства ство рив Західну торговельну компанію, яка мала монополію на торгів лю зброєю, тютюном та іншими товарами з Канадою, Китаєм, Ін дією. У травні 1719 р. вона була реорганізована в Індійську компа нію, акції якої користувалися великим попитом на ринку. Був пері од, коли їхня ринкова вартість перевищувала номінальну в 40 разів.
Банк Ло відкривав нові відділення у великих містах і в грудні 1718 р. був перетворений у Королівський банк Франції, ставши, власне, центральним банком країни. Ефект від появи асигнацій був настільки очевидним, що регент постійно вимагав нових випусків. Його логіка була простою: якщо після випуску 500 млн ліврів ре зультат виявився настільки успішним, то чому б не випустити ще стільки ж? 5 січня 1720 р. Джона Ло призначили на посаду генераль ного контролера фінансів. Але крах системи Ло був неминучим. Ре сурси й запас міцності його системи були хоч і грандіозними, але не безмежними. Крім того, англійські, італійські й голландські конкуренти Франції почали хвилюватись з приводу її квітучого фінансо вого становища. Вони поставили собі за мету будь-якою ціною зни щити систему Ло. Зі збільшенням паперової грошової маси курс асигнацій падав, виражені в них ціни зростали, а охочих обміняти паперові гроші на монети ставало дедалі більше. Акціонери також почали продавати свої акції, отримуючи за них монети. Золотий і срібний запас банку стрімко зменшувався, і 27 травня 1720 р. під загрозою повної його втрати Королівський банк Франції припинив обмін. У серпні він був оголошений банкрутом, в листопаді були анульовані його банкноти, а в грудні 1720 р. фінансова катастрофа набрала такого розмаху, що Джонові Ло довелося тікати до Брюссе ля. У жовтні 1721 р. банкноти були вилучені з обігу та обмінювались у співвідношенні 10:1 на державні боргові розписки.
Не всі економічні наслідки застосування «системи Ло» вияви лися негативними. Держава сплатила частину своїх боргів і збіль шила доходи скарбниці. Крім того, ця фінансова система сприяла розвиткові торгівлі обабіч Атлантики. Але в психологічній площині її наслідки були катастрофічними. Фактично після краху цієї систе ми Франція повернулася до середньовічної системи грошового обі гу, яка існувала за Людовіка XIV.
З IX по кінець XVIII ст. у Франції діяла грошова система, сперта на лівр, який поділявся на 20 су і 240 деньє. У 1795 р. основною гро шовою одиницею став франк, який за новою метричною системою поділявся на 100 сантимів. Нововведений франк відповідав колиш нім 1 лівру 3 деньє. Крім того, карбувалися срібні монети вартістю 5, 2, 1/2 і 1/4 франка. Випускалися також золоті монети вартістю 100, 50, 40, 20,10 і 5 франків. Монети вартістю 20 франків, які на зивалися наполеондорами, важили 6,45 г (5,8 г щирого золота). Золо тий франк із вмістом щирого золота 0,2903 г (вперше встановленим 1803 р.) згодом став еталоном для грошових одиниць Бельгії, Італії, Швейцарії та інших країн.
З 1803 р. у Франції існувала біметалічна грошова система із золо тим і срібним вмістом франка. У різні роки той чи інший метал домі нував на грошовому ринку. Під впливом світових тенденцій у 1873 р. право вільного карбування було збережено лише для золота, себто встановлено золотомонетний стандарт, який діяв до 1914 р. З почат ком першої світової війни обмін банкнот на золото припинився.
Оскільки перший досвід емісійної діяльності у Франції у вико нанні Джона Ло виявився невдалим, уряд збільшив обмеження на створення емісійних банків. У 1776 р. міністр фінансів Жан-Жак Тюрго у вигляді товариства з обмеженою відповідальністю створив перший такий банк — Вексельну касу (Caisse d'Escomptes). Від по чатку своєї діяльності банк досить тісно співпрацював з урядом, з часом фактично ставши філією його фінансового департаменту. Тяжке становище фінансів держави, яка до того часу вже сильно за боргувала Вексельній касі, призвело до того, що 1788 р. курс банк нот було встановлено у примусовому порядку. Перші асигнації 1789 р. були лише облікованими у Вексельній касі короткостроко вими процентними державними облігаціями, які мали забезпечен ня національними скарбами. Але в 1790 р. вони стали законним за собом платежу. їх надмірна емісія довела цей банк до банкрутства і знову викликала недовіру до паперових грошей.
Створення емісійних банків було заборонено згідно з декретом 1792 р. Але згодом його чинність припинили, що підштовхнуло низку паризьких кредитних банків до здійснення емісійної діяль ності. Головними серед них були Каса поточних рахунків (Caisse des Comptes Courants) і Каса торговельних рахунків (Caisse d'Escomptes du Commerce). У 1798 p. в Руані відкрився перший провінційний емісійний банк. Він почав діяльність з емісії дрібних банкнот номі налом 100 франків, тоді як паризькі банки не випускали банкнот номіналом менше 250 франків.
Манія централізації, що переслідувала Наполеона, а також ті труд нощі, на які він наразився у спробах обліку державних цінних папе рів, котрі не викликали надмірної довіри, змусили його звернутися до ідеї створення урядового банку. У 1800 р. він таки переконав акціоне рів Каси поточних рахунків закрити їхню компанію, перетворивши її в новий банк під назвою Банк Франції (Banque de France).
Статутний капітал Банку Франції (36 млн франків) було частко во профінансовано за рахунок капіталу Каси поточних рахунків, а частково — за рахунок додаткової емісії акцій банку та урядових коштів, позичених із фонду погашення державного боргу. Згодом уряд продав значну частину своїх акцій, але це не зменшило залеж ності від нього Банку Франції. У 1802 р. до складу останнього увій шла й Каса комерційних рахунків.
Найсильнішого удару конкуренції серед емісійних банків у краї ні завдав закон від 14 квітня 1803 p., яким влада надавала Банкові Франції виняткове право на наступні 15 років на здійснення емісій ної діяльності (потім цей привілей було продовжено законом від 1806 p.). Крім того, з обігу вилучалися банкноти інших банків і на кладалася заборона на створення емісійних банків у провінції. Уряд також залишив за собою право надавати дозволи на випуск паперо вих грошей та встановлювати їх максимальний розмір.
Незабаром стала очевидною відсталість банківської сфери Франції порівняно з Англією; особливо повільним був розвиток банківської мережі у провінції, де, якщо не брати до уваги дрібних фірм, які спеціалізувалися на валютних операціях, банків практич но не існувало. У 1808 р. Банкові Франції було надано особливі пов новаження зі створення його відділів, яким надавалися виняткові емісійні права у містах їх заснування. Свої перші відділення Банк відкрив у Ліоні, Руані та Ліллі, одначе потім усі вони були закриті через їхню збитковість.
У 1817—1818 pp., коли настав короткий період лібералізації, уряд Реставрації санкціонував три проекти зі створення приватних об ласних емісійних банків. Перші з них було засновано в Руані, Нан ті й Бордо. Але їхня діяльність жорстко обмежувалася. Вони мали право випуску банкнот лише в тих містах, де були їхні штаб-кварти ри, і ще в одному-двох містах, обумовлених у статуті. Крім того, до їхньої компетенції входив облік лише тих рахунків, які були випи сані до пред'явлення в їхній місцевості, до того ж сума їхніх пасивів не могла перевищувати обсяг металевих резервів більше ніж утричі.
Велике значення в економіці Франції відігравали приватні бан кірські доми, які здійснювали операції з металевою готівкою, банк нотами, векселями та державними зобов'язаннями. Вони також на давали короткострокові кредити, здійснювали перекази грошей до інших міст і под. Особливе місце серед таких установ посідав бан кірський дім Ротшильдів.
У період між 1835 і 1838 pp. було засновано ще шість регіональ них банків. Банк Франції, відчувши загрозу конкурентної бороть би, ініціював діяльність зі створення філій, 15 із яких відкрилися в 1841 — 1848 pp. Звісно, всі відділення Банку Франції мали монопо лію на емісійну діяльність у тих містах, де були створені.
Якщо для утворення таких філій вистачало самого лише королів ського указу на підставі рекомендації генеральної ради Банку, то ре гіональні банки створювалися тільки після прийняття парламентом спеціального акта. Після 1840 р. уряд уже не видавав дозволів на заснування останніх.
До 1848 р. банкноти, що випускалися Банком Франції, не були законним засобом платежу, тобто не було обов'язковим приймати їх у розрахунках. До того ж. не було встановлено максимального роз міру дозволеної йому емісії. Від нього лише вимагалося бути спро можним у разі необхідності обміняти свої банкноти на золоті моне ти. Політична криза 1848 р. привела до тезаврації грошей. Звісно, що уряд, який отримував від Банку Франції фінансову підтримку в боротьбі з повстанцями, був зацікавлений у фінансовій міцності свого спонсора. Саме тому він надав банкнотам банку статус закон ного засобу платежу і дозволив емісію 100-франкових купюр, які бу ли на той час найменшим номіналом. Банк Франції звільнявся від обов'язку викуповувати свої банкноти (таке положення було скасо вано законом від 1850 p., але відновлено протягом франко-прусської війни у 1870 p.). Одночасно з цим Банкові Франції було встановле но верхню межу емісії в 350 млн франків, що мало служити захистом від надмірного випуску банкнот. Для регіональних банків цей поріг становив у сукупності 102 млн франків. Того ж року вони, щоб уник нути ліквідації, були змушені об'єднатися з Банком Франції, що привело до збільшення обсягу його законної емісії.
У червні 1848 р., а потім у листопаді 1849 р. уряд уклав із Банком Франції угоди, згідно з якими останній зобов'язався протягом 2—3 наступних років регулярно надавати уряду позики фіксованої величини. Наприкінці 1849 р. Банк Франції отримав дозвіл на роз ширення своєї емісії до 525 млн франків.
З політичної кризи 1848 р. Франція вийшла з повністю централі зованою банківською системою, яка мала один емісійний банк. Банк Франції був націоналізований 1945 р. через обмін його акцій на державні облігації.
Розвиток промисловості у Франції після 1850 р. досить виразно виявив гостру нестачу кредитних закладів у Парижі, але насамперед у провінції. Фермери, які отримували сезонні доходи, були змуше ні зберігати їх у готівці через відсутніість банківських закладів, де їх можна було б розмістити. Єдиною можливістю взяти чи надати кре дит було посередництво місцевого нотаріуса.
Поштовхом до розвитку банківського капіталу стало будівниц тво залізниць і каналів, що почалося з другої половини 30-х pp. XIX ст. Створені в середині того століття банки (Socie'te Generate du Cre dit Mobilier, Societe' Ge'nerale de Belgique, Socie'te Ge'nerale de Credit Industriel et Commercial) розміщували облігаційні позики промис лових підприємств і надавали кредит під забезпечення цінними паперами. У 1852 р. у Франції згідно з указом імператора було за сновано спеціальний банк «Земельний кредит» (Credit Agricol) для проведення іпотечного кредитування.
Слід зазначити, що облікова ставка Банку Франції не підлягала значним коливанням, принаймні перші півстоліття його діяльнос ті, і становила 4—6%. Лише 1852 р. вона знизилася до 3%, а 1861 p.— піднялася до 7%. Для інших банків діяв Закон про лихварство, який обмежував ставку за кредитами 6%.
Наприкінці XIX ст. Банк Франції переглянув свою політику у сфері створення філіалів. Ріст промисловості й торгівлі, низькі про центні ставки та легкий доступ до грошових ресурсів стали причи нами створення широкої мережі відділень банку, яка 1900 р. стано вила 160, а 1928 p.— 259 одиниць.
11.3. Грошово-банківська система Німеччини
Грошове господарство роздрібненої Німеччини у XVIII ст. харак теризувалося розмаїттям самостійних грошових систем, які функціо нували в кожній окремій державі. Водночас застосовувалися заходи для стандартизації грошового обігу.
У Пруссії в 1750 р. було проведено грошову реформу, яка вводи ла нову монетну стопу. її ініціатором став генеральний директор Монетного управління Йоганн-Філіпп Грауман. Нововведений та лер містив 16,704 г щирого срібла. У 1838 р. до Пруссії приєдналася більшість північнонімецьких земель, підписавши Дрезденську мо нетну конвенцію.
У 1753 р. було прийнято Австрійсько-Баварську монетну кон венцію, за якою нова монета у два гульдени дістала назву талера. Згодом до неї приєднались інші південні та західні німецькі землі. Новий конвенційний талер важив 23,386 г (21,047 г срібла). Крім нього, в обіг надійшли чверть, половина і два талери.
Австрія не змогла дотриматись умов конвенції, що проявилось у збільшенні випуску паперових і мідних грошей. Тому 1857 р. було утворено Віденський монетний союз, який ввів у дію Німецько-Австрійську монетну конвенцію. В результаті її підписання кельн ську марку (204 г) витрутив митний фунт (500 г). Зі срібла карбува лися союзні талери, які важили 18,518 г, з яких коштовного мета лу — 16,666 г. На аверсі цих монет було зображено правителя, а на реверсі - герб країни чи номінал. Союзний талер та його фракції вважались єдиними повноцінними монетами, що перебували в обі гу. Розмінні монети кожна країна-учасниця союзу карбувала свої.
Крім описаних вище, на території Німеччини існували ще п'ять валютних систем. їх об'єднання відбулося лише після утворення 1871 р. Німецької імперії. Грошову реформу, яка тривала два роки, розпочав Імперський монетний закон, прийнятий 4 грудня 1871 р. Він передбачав карбування державних золотих монет, що започат кувало систему золотого монометалізму. Вона проіснувала до пер шої світової війни. Було запроваджено нову грошову одиницю — марку, яка переділялася на 100 пфенігів. Одна марка містила 0,358 г щирого золота. Із золота карбувалися 5, 10 (крона) та 20 марок, на аверсі яких було зображено імператорського орла, а зі срібла —1,2, З, 5 марок, 20 і 50 пфенігів. Крім того, карбувалися менші номінали з нікелю та бронзи. В обігу до 1907 р. зберігався талер, який відпо відав трьом маркам.
У 1874 р. Державне боргове управління випустило державні кре дитні білети номінальною вартістю 5, 20 і 50 марок на загальну суму 120 млн марок. Вони заступили касові чеки, що емітувалися країна-ми-членами Німецького союзу. Кожна з них отримувала рівно стільки нових паперових грошей, скільки було вилучено з обігу по передніх. Обмін проводився до 1 січня 1876 р. До 1914 р. імперський банк зобов'язаний був обмінювати державні кредитні білети на зо лото. Вони були обов'язковими до приймання лише державними банками та банками держав, що входили до складу Німецької імпе рії. 4 серпня 1914 р. було прийнято закон, який оголошував держав ні кредитні білети законними засобами платежу.
Першим емісійним банком на території Німеччини був створе ний 1765 р. Фрідріхом Великим Берлінський королівський банк. Він тісно співробітничав з урядом, управляв коштами казначейства. У 1806 р. банк припинив емісію банкнот, а з 1820 р. випускав депо зитні білети з найменшою номінальною вартістю 100 талерів. Вони перебували в обігу до 1836 р.
У третьому десятилітті XIX ст. виникли приватні емісійні банки у Щецині та Любеку. їхня діяльність дещо обмежувалася прийня тим 1833 р. законом, який передбачав необхідність отримання уря дового дозволу на випуск банкнот на пред'явника. У 1835 р. почав діяти Земельний і розмінний банк в Мюнхені, який мав монополію на емісійну діяльність у Баварії.
Державний королівський банк 1846 р. реорганізували у Прус-ський банк, частина акцій якого належала приватним особам. Банк ноти цього банку оголошувалися законним засобом платежу. їхня емісія не могла перевищувати більше ніж утричі обсягу металевих резервів.
40—60-ті роки XIX ст. стали піком утворення різноманітних бан ківських установ у Німеччині. Про результати емісійної діяльності свідчить той факт, шо 1873 р. на території країни перебували в обігу близько 140 видів банкнот і паперових грошей.
Крім звичайних акціонерних комерційних банків, у середині XIX ст. почалося створення кредитних товариств двох видів:
— товариства взаємного кредиту райффайзенського типу, які до мінували в сільській місцевості;
— народні банки, що об'єднували незаможне міське населення, їхнім ініціатором був Шульце з Деліча.
З часом ідеї Фрідріха-Вільгельма Райффайзена та Шульце знай шли своїх послідовників на українських землях.
До утворення єдиної імперської грошової системи основною операцією банків був обмін валют різноманітних держав, що входи ли до складу Німецького союзу. Але в 70-х pp. XIX ст. вони опанува ли інші: облік векселів, надання кредитів, безготівкові розрахунки. Перед початком першої світової війни найбільшими комерційними банками Німеччини були Німецький, Дрезденський, Дармштадт-ський, Німецький національний, Берлінський торговий та ін.
Функції центрального банку виконував Імперський банк (Райхс-банк), утворений 1875 р. на основі Прусського. Крім нього, могли продовжувати емісійну діяльність ще 32 банки. Але для всіх уста новлювалися дуже жорсткі умови. Так, емісійний банк не міг ак цептувати векселі, надавати іпотечні кредити, здійснювати облік векселів, виданих на термін більше ніж три місяці, міг торгувати лише певними видами облігацій. Зберігалася також умова, за якою необхідно було зберігати в обов'язкових резервах третю частину банківської емісії. До 1900 р. 25 емісійних банків відмовилися від свого привілею, а належний їм обсяг емісії перейшов до Імпер ського банку.
Вагоме місце у становленні банківництва на німецьких землях відіграли банкірські доми, найвідомішим з яких є дім Ротшильдів. Його історія почалася в середині XVIII ст. у Франкфурті. Засновник династії торговець Майєр Амшель починав з обліку монет різнома нітних німецьких князівств. За отримані доходи він розширював свій бізнес. Оскільки над входом до його контори висів чийсь герб, який був червоного кольору, що по-німецьки звучить як Rot Schild, це дало йому друге прізвище. Згодом доля звела його з принцом Фрідріхом-Вільгельмом IX, якому Ротшильд подарував свою ко лекцію антикваріату. За це принц зробив Майєра своїм офіційним постачальником і придворним банкіром.
Четверо синів Ротшильда на зламі XVIII—XIX ст. продовжували справу батька в Англії, Франції, Австрії та Італії, а п'ятий залишив ся у Франкфурті. Таким чином сім'я поширила свої сфери впливу на цілу Європу. її спеціалізацією була організація державних позик. Крім того, Ротшильди фінансували будівництво європейських за лізниць, купівлю Англією Суецького каналу, освоєння алмазних ко палень у Південній Африці, позичали кошти прусським, австрій ським і російським самодержцям.
Експерти вважають, що до кінця XIX ст. Ротшильдам належала половина всіх багатств світу. Зараз представники цієї династії ве дуть бізнес на всіх континентах земної кулі, а 2002 р. їхній капітал складав понад 15 млрд доларів СІЛА.
1778 р. став роком заснування першої німецької ощадної каси в Гамбурзі. На початку XIX ст. виникла практика створення цих інс титутів комунами - місцевими органами державної влади. Особли во популярними вони були в Пруссії, де їхня кількість 1900 р. ста новила 1500 одиниць із 2700, відкритих по всій Німеччині. У 1908 р. ощадні каси отримали право відкривати чекові рахунки.
11.4. Стандартизація грошових систем у Західній Європі
Стандартизація грошових систем у XIX ст. відбувалася не лише в межах однієї країни, як у Німеччині, а й у певному регіоні. Так, 23 грудня 1865 р. в Парижі було підписано угоду про організацію Латинського монетного союзу, до якого входили Франція, Бельгія, Італія і Швейцарія. У 1868 р. до союзу приєдналися Греція та Болга рія. Загалом 18 країн прийняли французький золотий франк як за конний засіб платежу.
Початковий договір 1865 p., що його підписали чотири держави, уніфікував вміст металу, вагу і форму золотих і срібних монет. Єди на валюта не вводилася, але курс національних валют залежав від французького франка, а співвідношення золота і срібла встановлю валося на рівні 1:15,5 і не залежало від ринкових цін. Кожна з країн мала право карбувати без обмежень золоті монети вартістю 100, 50, 10 і 5 франків, а також п'ятифранкові срібні монети. Вони були обов'язковими до приймання державними касами всіх країн, які ввійшли до монетного союзу, незалежно від їхнього походження. Отже, договір оформив біметалізм. Срібні монети меншого номіна лу були законними засобами платежу лише в межах тієї країни, яка їх емітувала.
В Європі той період характеризувався поширенням золотого мо нометалізму і знеціненням срібла. Тому в 1879 р. від принципу біме талізму довелося частково відмовитись. Спершу встановили певні обмеження щодо карбування срібних монет, а згодом у межах Латинського монетного союзу ухвалили рішення про його припи нення. Але випущені срібні гроші зберігалися в обігу нарівні з золо тими. Ця система дістала назву «кульгаючого» біметалізму і проіс нувала до Першої світової війни.
З початком війни золоті монети в країнах Латинського союзу практично зникли з обігу. Така ж ситуація в усіх країнах, окрім Швейцарії, склалася зі срібними грошима. Повоєнне знецінення французької, італійської, бельгійської та грецької валют спричини ло труднощі у грошовій системі Швейцарії. Цій країні довелося за боронити ввезення франків, які карбувалися на монетних дворах інших партнерів по союзу, а 1920 р. навіть оголосити їх незаконни ми платіжними засобами.
Після вилучення заборонених монет, на що було відведено три місяці, Швейцарія стала володаркою 225 млн франків сріблом у французьких, італійських, бельгійських і грецьких грошових оди ницях на додачу до того срібла, яке країна вже мала у своєму цен тральному банку. Зацікавлені держави в 1921 р. спільно виробили конвенцію, яка оформила кінцеву ліквідацію союзу. У ній визнача лись умови переказу золота і срібла між країнами.
У грудні 1926 р. Швейцарія надіслала своїм партнерам по союзу ноту, в якій повідомляла, що з 31 грудня вважатиме його таким, що офіційно припинив існування. Оскільки заперечень не надійшло з жодної країни, це об'єднання припинило діяльність.
А на півночі Європи 27 травня 1873 р. було укладено Скандинав ський монетний союз. Згідно з цією монетною конвенцією між Данією та Швецією срібний стандарт замінювався золотим, передбачалося введення стандартної золотої крони вмістом 100 єре. Нова монетна система стала чинною з 1 січня 1875 р. Згодом до неї приєдналася Норвегія, в якій спільні положення почали діяти з І січня 1877 р. Карбувалися золоті монети 20, 10 і 5 крон. З 1900 р. країни-члени ма ли приймати також банкноти, випущені іншими учасниками союзу. На початку XX ст. Швеція, політично відділившись від Норвегії, по чала проводити самостійну економічну політику, яка не відповідала інтересам об'єднання. Під час першої світової війни монетний союз фактично припинив діяльність, а 1924 р. був офіційно ліквідований.
Згадуючи Швецію, необхідно зазначити, що саме в цій сканди навській країні вперше в Європі з'явилися паперові гроші тривало го використання. Почалося все з того, що населення здавало у ство рений 1644 р. обмінний банк мідні монети, отримуючи натомість посвідчення. Ці перші паперові гроші містили номер, дату, печатку і підпис банкіра. У 1662 р. їх заступили кредитцедули — депозитні квитанції різної вартості, що видавалися банком під заставу срібла, їхня розмінність на коштовний метал гарантувалася відомими ку пецькими фірмами та мером Стокгольма, які залишали свої підпи си на купюрах.
Висновки
1. Незважаючи на різний рівень економічного розвитку західно європейських країн у XVIII - на початку XX ст., можна зауважити спільні риси в історії їхніх фінансових систем. На той період припа дало формування банківських систем у цілому та зародження цент ральних банків зокрема. Крім того, в Західній Європі з'явилися па перові гроші, а в основу грошових систем було покладено золотий стандарт, який існував до початку першої світової війни.
2. Першою західноєвропейською країною, в якій почався випуск паперових грошей тривалого використання, була Швеція. Згодом до неї приєдналися Франція, Англія та Німеччина. Банкноти знач но полегшували грошовий обіг, але часто знецінювалися, і відтак припинявся їхній розмін на коштовні метали. Основною причиною цього були надмірні емісії, які, своєю чергою, були викликані зрос танням урядових видатків і захланністю банкірів.
3. Характерною рисою центральних банків західноєвропейських країн була участь у їх створенні приватного капіталу. Водночас спостерігалася вагома залежність їхньої діяльності від потреб уряду, що проявлялось у примусовому фінансуванні його видатків. Най старішою центральною банківською установою Західної Європи є Банк Англії, створений наприкінці XVII ст.
4. В основу грошової системи Англії було покладено дванадця-тикратний принцип, який проіснував до 1971 р. Фунт стерлінгів, який в різні часи в обігу виступав як золоті гінея чи соверен, містив 20 шилінгів чи 240 пенсів. Серед паперових грошей універсальними законними засобами платежу були лише банкноти Банку Англії, які до 1914 р. мали розмінюватися на золото.
5. Банківську систему Англії, крім центрального банку країни, складали торговельні, акціонерні депозитні банки, облікові доми та поштові ощадні каси на чолі з Національним ощадним банком. До 1844 р. могли також створюватись емісійні банки. Банківництво в Англії вигідно вирізнялося різноманітністю операцій на тлі відпо відних установ Німеччини та Франції.
6. Значні обмеження щодо випуску паперових грошей було вста новлено у Франції. Негативний досвід перших спроб спершу став причиною заборони емісійної діяльності. Коли ж її під впливом економічних законів було скасовано, привілеї надавалися Банкові Франції, тоді як діяльність провінційних емісійних банків обмежу валася певним регіоном.
7. Єдина грошова система для роздрібнених німецьких земель сформувалась аж 1871 p., коли під проводом Пруссії було засновано Німецьку імперію. Проведена протягом двох років грошова рефор ма, крім введення золотого стандарту, запроваджувала нову грошо ву одиницю — марку. Тоді ж було створено центральний банк Ні меччини, історія якого тяглася від Берлінського королівського че рез Прусський аж до Райхсбанку.
8. Спроби впорядкувати і стабілізувати грошовий обіг були не поодинокими в Західній Європі XIX ст. Крім Німеччини, такі захо ди проводилися в інших країнах, але вже на міждержавній основі. У 1865 р. виник Латинський монетний союз, грошова система якого стала прикладом «кульгаючого» біметалізму. По восьми роках почав існування Скандинавський монетний союз із золотим стандартом. Ці об'єднання припинили існування під час першої світової війни.
Контрольні запитання і завдання
1. У чому полягала грошова реформа, проведена Джоном Ло?
2. Назвіть приклади стандартизації грошового обігу в Західній Європі у XIX ст.
3. Кому до 1946 р. належав Банк Англії?
4. Назвіть етапи розвитку центрального банку Німеччини.
5. В яких країнах у XIX ст. існував біметалізм? У чому полягала його сутність?
6. В якій країні і коли було створено банкірський дім Ротшильдів?
7. Які банки могли здійснювати емісію паперових грошей у Франції в першій половині XIX ст.?
Література
1. Зварич В., Шуст Р. Нумізматика. Довідник.- Т.; Л., 1998.
2. Зомбарт В. История зкономического развития Германии в XIX ве-ке.-Спб., 1912.
3. Масленников В. В. Зарубежньїе банковские системьі: Научное из-дание.-М.,2001.
4. Смит В. Происхождение центральних банков // Aecon.narod.ru.
5. Тайна семьи Ротшильдов // Зеркало недели.- 2002.- № 16.
6. Тхоржєвський Р. Сторінки життєпису паперових грошей // Україн ська нумізматика і боністика.- 1999.- № 1.
7 ФенглерХ.,ГироуГ, Унгер В. Словарь нумизмата / Пер. снем,- М., 1982.
ГРОШОВО-БАНКІВСЬКІ СИСТЕМИ КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В ЕПОХУ ПРОМИСЛОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ