БАНКИ ГАЛИЧИНИ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX ст
PAGE \* MERGEFORMAT 1
Тема 12. БАНКИ ГАЛИЧИНИ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX ст.
План
12.1. Економічні та політичні передумови виникнення українських банківських установ у Західній Україні
12.2. Українські кооперативні банківські установи в Галичині
12.3. Іпотечні банки Галичини
12.4. Побожні банки вірмен у Львові
В останній третині XIX - на початку XX ст. українські землі бу ли під владою інших держав. Але, попри тягар чужоземного пану вання, економічний розвиток Західної України, зокрема Галичини, тривав у всіх галузях і сферах господарської діяльності.
Галичина, яка була центром Східної Європи, а Львів - найбіль шим містом на західноукраїнських землях, переживала економічне піднесення. Нею пролягали різноманітні торговельні шляхи, вона приваблювала купців із різних країн. Розвивалися торгівля, про мисловість, сільське господарство, що, своєю чергою, сприяло впо рядкуванню банківської системи.
Кредитні відносини, які виникли у процесі розвитку товарно-грошових відносин, зростання чисельності населення та розширен ня кола розрахункових операцій щодо переказу грошей з одного місця в інше знаменували появу спеціалізованого закладу для про ведення цих операцій - банкірських будинків, комерційних банків та інших кредитних установ.
12.1. Економічні та політичні передумови виникнення українських банківських установ у Західній Україні
Завдяки своєму економіко-географічному положенню Україна з давніх-давен була об'єктом зацікавлення ділових людей різних країн. Проявляючи економічний інтерес, вони сприяли розвиткові сіль ського господарства, торгівлі та промисловості. Зрештою, це спону кало виникнення і розвиток банківської системи.
Банківська система — саме та галузь діяльності, де найбільш ди намічно й активно відображаються всі позитивні та негативні яви ща, що відбуваються в економіці.
Зміни в соціально-економічному становищі та юридичному ста тусі селянства на українських землях призвели до початку процесу закріпачення, що визначалося посиленням земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодала, загально державним обмеженням свободи їхньої господарської діяльності. Ці процеси були також пов'язані з розвитком товарно-грошових відносин, сільського господарства, появою нових форм господарс тва, орієнтованих на ринок.
Протягом другої половини XIV-XV ст. на українських землях почало складатися магнатське і шляхетське землеволодіння, роз ширилася внутрішня торгівля, основними формами якої були торж ки, ярмарки.
Важливим чинником розвитку господарства в Галичині був тор говельний капітал, а його найвигіднішою сферою діяльності — зов нішня торгівля. Зі Сходу й Півдня привозили переважно предмети розкоші — шовкові тканини, оксамит, килими, вина, коней; із Захо ду — сукна, полотно, залізо, сталь, зброю, скло, папір. З України ви возили продукти сільського господарства і промислів - мед, віск, худобу, хутро, деревину, а з XV ст. - також збіжжя.
У XV ст. поширювався продаж товарів у кредит, під заставу, з'явилися векселі, почали укладатися торгові контракти, зародила ся іпотечна система (земля приймалась у заставу). Окремі купці ве ли торгівлю через своїх агентів. Розвиток лихварства привів до поя ви перших «банківсько-торгових домів», де ставки були високими (50-100%).
Економічний розвиток Західної України XVI—XVIII ст. характе ризувався також бурхливим процесом зростання старих і виник нення нових міст, які стали важливими господарськими, політич ними та культурними центрами країни. Проте, на відміну від міст Західної Європи, вони зберігали феодально-аграрний характер, не великі розміри. Одночасно міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим чинником у розвитку товарного виробництва.
У цілому зростання міст свідчило про підвищення їхньої ролі в економічному житті країни, зміцнення зв'язку міста з селом.
Одночасно зі зростанням торгівлі та грошового обігу на україн ських землях у XVI-XVIII ст. поширилися кредитні операції та лих варство. Необхідність кредиту була зумовлена також відсутністю у купців вільних коштів. Оперування кредитами підвищувало дієвість торговельних операцій, спрощувало розрахунки. Наймасовішими були короткостроковий споживчий і комерційний кредити на вели кі суми.
Економічний розвиток України помітно відрізнявся від еконо мічного розвитку західноєвропейських країн. Україна залишалася колонією інших держав, рівень товарного виробництва яких був значно нижчим, можливості для нагромадження грошових капіта лів - набагато меншими. В Україні у XVI-XVII ст. відбувався інтен сивний процес покріпачення селянства і чітко проявилися ознаки товарного виробництва, торгівлі. В руках окремих феодалів, купців і навіть селян почали нагромаджуватися певні грошові суми.
Протягом першої половини XIX ст. головною причиною еконо мічної відсталості Галичини було кріпацтво, що зумовило надзви чайно низький рівень життя селянства. Вузький внутрішній ринок стримував розвиток місцевої промисловості, яка через свою відста лість не могла завойовувати ринок на західних землях. Другою важ ливою причиною треба вважати деякі особливості галицького тор говельного капіталу, який був пов'язаний з відсталими формами економіки. Купці наживали на лихварстві великі прибутки і тому не були зацікавлені вкладати капітали в промисловість.
У Західній Україні, як і на східноукраїнських землях, у 50-ті pp. XIX ст. відбувалося реформування кредитно-банківської системи, що його проводив уряд Австрійської імперії. В Україні в 90-ті роки посилився вплив великих банків, капітали яких часто були інозем ними. Зокрема, в Галичині виникли філії та представництва емісій ного Австро-Угорського банку, уповноважені представництва захід ноєвропейських комерційних банків, які були знаряддям коло ніальної економічної політики.
Послугами банків різних типів користувалися здебільшого про мисловці, землевласники, купці, заможні селяни. Бідніші верстви населення частіше зверталися до лихварів, які надавали позики під високі проценти. Лихварство процвітало, оскільки потреба в пози ках була великою, особливо в економічно відсталих районах. Лих варський кредит виявлявся настільки дорогим, що боржники часто розорювались. Банківські проценти також були досить високими, інколи наближаючись до лихварських.
Наскільки необхідним був для промисловців і купців кредит в умовах розвитку капіталізму, показує те, що протягом першої поло вини XIX ст. в багатьох містах робилися численні спроби організу вати приватні банки. У ролі ініціаторів частіше виступали купці, які надавали необхідні основні капітали для банків, що створювалися. Але до 60-х років XIX ст. у краї ще не було великих приватних комер ційних банків для обслуговування капіталістичного господарства.
12.2. Українські кооперативні банківські установи в Галичині
У Західній Україні кооперативний рух, започаткований у другій половині XIX ст., був не тільки інструментом отримання необхід них для господарського розвитку кредитів, а й засобом вираження національно-визвольних прагнень через виховання народу й підго тування його до майбутньої самостійності. Прообразом кредитної кооперативної діяльності можна назвати зініційовані духівництвом у 70-х pp. XIX ст. допоміжні каси, громадські склади збіжжя тощо.
Перша українська кредитна спілка під назвою Спільний кредит ний заклад для Галичини та Буковини виникла 1873 р. і проіснувала 10 років.
А ще раніше, 1864 p., почала діяти перша кредитна спілка Гали чини — Міське позичкове товариство в Бережанах. Ця установа була відкрита для всіх тих, хто мав певний капітал.
У 1894 р. в Перемишлі з ініціативи адвоката Теофіла Кормоша виник український кредитний кооператив «Віра». В основу його ді яльності було покладено німецький тип народного банку Шульце, який полягав у тому, що членські внески були досить високими, а відповідальність членів обмежувалася розміром вкладу. Обслугову ючи Галицький повіт, він мав концентрувати заощадження місцевої інтелігенції, службовців, духівництва, заможного міщанства й се лянства та задовольняти потреби у кредиті міських ремісників і купців, а ще — давати довгострокові кредити селянству: менші су ми — під боргові розписки, більші — під заставу нерухомого майна.
Такий тип кредитних спілок був характерним для багатшого міського населення. Організаційні основи їх утворення й діяльнос ті було викладено в посібнику «Практичний підручник для това риств завдаткових», написаному Т. Кормошем, а створені таким чи ном кредитні установи отримали в народі назву «кормошівок».
За зразком «Віри» 1895 р. при кооперативному страховому това ристві «Дністер» у Львові було відкрито кооперативний банк «Дніс тер», реорганізовано «Касу завдаткову» у Стрию, виникли повітові каси у Тернополі, Золочеві, Станиславові (тепер Івано-Фран ківськ), Коломиї («Покутський союз кредитовий»), Новому Сончі («Лемківський банк»), Теребовлі (позичкова каса «Поміч»).
Українську банківську справу у Львові започатковано створен ням 1895 р. банку з обмеженою відповідальністю «Дністер», який був товариством взаємного кредитування, надаючи матеріальну до помогу своїм членам. На кінець 1912 р. у ньому було: членів - 5968, капіталу — 474,3 тис. крон, вкладів — 3683,4 тис. крон, банківських кредитів — 695,5 тис. крон, позичок членам — 4495,0 тис. крон, зок рема українським кредитним кооперативам — 933,6 тис. крон. За гальна сума балансу сягала 5 млн крон. За 17 років роботи банк від рахував на культурно-освітні цілі 120 тис. крон.
Позичкову касу «Поміч» у Теребовлі також було засновано 1895 р. У перший рік існування вона мала 64 члени, 1186 крон паїв, 158 крон запасного фонду, 2112 крон вкладів і видала 4170 крон позичок. До 1900 p. товариство оперувало тільки вкладами членів і власними капіталами (пайовим і запасним), а згаданого року впер ше взяло позичку сумою 2000 крон на поповнення оборотних кош тів. До 1912 р. воно збільшило свої зовнішні кредити до 126 940 крон. Але останні не були основним позичковим капіталом, бо зростали також вклади членів, які 1912 р. становили вдвічі більшу суму, ніж зовнішні кредити. До 1912 р. зросли й власні капітали: членські паї, запасний фонд, спеціальний фонд для покриття позичкових збитків.
Товариство відігравало велику роль в економічному й культурно му житті повіту, надаючи постійну допомогу гуманітарним устано вам і фінансуючи їхні акції. Наприклад, 1912 р. зі свого чистого прибутку воно дало кошти на допомогу читальням, українській школі в Теребовлі, товариству «Просвіта», народному фонду, «Рід ній школі». Така підтримка була дуже важливою для українських національних організацій.
У 90-х pp. XIX ст. почалося створення українських сільських кре дитних спілок райффайзенського типу. Названа на честь свого твор ця Фрідріха-Віл ьгельма Райффайзена (1818—1888), ця система похо дила з благодійних сільських організацій і призначалася бідному на селенню. На відміну від спілок Шульце, розмір членських внесків був незначним, але члени «райффайзенок» несли необмежену відпо відальність за зобов'язаннями кредитного товариства. Цією спра вою клопотався Дем'ян Савчак — депутат Галицького сейму і член його виконавчого органу — Крайового відділу. З його ініціативи сейм виділив кошти на створення спілок райффайзенського типу і засну вав 1899 р. при Крайовому відділі спеціальну установу — Бюро пат ронату для їхньої організації та нагляду. Але влада доручила безпосе реднє керівництво патронатом Ф. Стефчикові, від чого й пішла назва створених таким чином спілок — «каси Стефчика». їх заснову вали переважно в таких селах, де було більше мешканців польської національності; ксьондза і дідича висували на голів надзірних рад, а у члени ради — римо-католиків або «порядних русинів». Коли це бу ла невелика громада, то до неї прилучали сусідню велику українську, щоб у такий спосіб унеможливити в ній заснування окремої «райф-файзенки». Так імперська влада під впливом польської спільноти стримувала розвиток українських спілок, обмежуючи можливості української нації щодо самостійної господарської діяльності.
На час виникнення патронату вже діяли 26 «райффайзенок», а протягом перших двох років його існування виникли ще 126. До пер шої світової війни із понад 1500 «райффайзенок» у Галичині було тіль ки 400 з українською мовою врядування та українською дирекцією.
У 1909 р. для цього типу кас у Львові створили фінансовий центр — Центральну касу рільничих спілок.
У 1898 р. в Галичині постало перше кооперативне об'єднання з ревізійним нахилом — Крайовий союз кредитовий у Львові, куди всту пили 17 кооперативів. Членами союзу могли бути юридичні та фізичні особи. З виникненням цього першого союзного центру ук раїнської кооперації, метою якого були створення нових кооперати вів та опіка над ними, кооперативний рух став жвавішим і впорядко-ванішим. Союз надавав кооперативам необхідні документи, допо магав налагодити роботу, позичав гроші та наглядав за їх розвитком.
Після року свого існування Крайовий союз кредитовий об'єднував 258 членів, зокрема 28 кооперативів; сума паїв становила 18 361 кро ну, запасний фонд - 258 крон, ощадних вкладів мав 183 949 крон. У 1913р. союз налічував 906 членів, зокрема 427 кооперативів, 1110 000 крон власного майна, 1 706 119 крон вкладів, 4 264 406 крон виданих позичок, а загальний оборот сягнув майже 106 млн крон.
У 1899 р. виник фінансовий центр українських спілок - Цен тральний кооперативний банк Крайовий союз кредитовий, також зва ний «Центробанком».
Окремо розвивалися менш численні русинські кредитні спілки. У 1908 р. вони заснували Ревізійний союз руських спілок у Львові, а їх нім фінансовим центром став утворений ще 1896 р. у тому ж місті кредитний союз «Защита землі».
Крім того, при читальнях освітнього товариства «Просвіта», за снованого 1868 p., від 1891 р. утворювалися позичкові каси. У 1899 р. товариство опублікувало брошуру «Про каси позичкові», яка полег шувала організаційну роботу засновників кас «Просвіти». Ця систе ма закладів повною мірою представляла український народний рух.
У 1914 р. в Галичині діяла велика кількість кредитних спілок, які об слуговували всі народи, що населяли цей регіон (див. Таблицю 12.2.1).
Таблиця 12.2.1
Кредитні спілки в Галичині
|
Національна належність кредитних спілок
|
Кількість
|
Сукупний капітал (млн крон)
|
Обсяг наданих кредитів (млн крон]
|
|
Польські, зокрема кредитні спілки типу Шульце
|
238
|
59,9
|
245,5
|
|
«каси Стефчика»
|
1334
|
7,4
|
66,4
|
|
Єврейські
|
912
|
41,5
|
237,2
|
|
Українські
|
428
|
8,4
|
47,9
|
12.3. Іпотечні банки Галичини
Розвинений ринок землі та міської нерухомості став причиною виникнення в Галичині системи іпотечного кредиту. У 1841 р. міс цеві поміщики утворили у Львові Галицький державний кредитний інститут — Земельне (Крайове) кредитне товариство, яке стало по стачальником іпотечного кредиту для сільського господарства. Цей заклад мав місцевий характер, і його операції обмежувалися двома провінціями — Галичиною та Буковиною.
На той час Австрійська імперія не мала загального для всієї дер жави джерела іпотечного кредиту, одначе не можна стверджувати, Що виникнення іпотечних банків особливо сильно змінило еконо мічний стан нерухомості. Потреба в кредиті задовольнялася масою місцевих громадських закладів, котрі хоч і не мали характеру іпо течних банків, але розміщували свої вільні капітали під іпотечне забезпечення. До них належали ощадні, сирітські, позичкові каси, Позичково-ощадні та страхові товариства. Із зростанням цих закла дів збільшувалися операції з іпотечним кредитом. Лише 1856 р. при Австрійському національному банку було відкрито відділення іпо теки, яке мало здійснювати свої операції на території всієї імперії.
У бідніших аграрних провінціях, до яких належала й Галичина, Населення було переважно рільницьким і грошей не мало. З цієї Причини дуже повільно зростали заощадження, що не відповідало Постійній потребі землевласників у капіталі. За відсутності значних Місцевих заощаджень особливого значення набували іпотечні банки. Так, 1889 р. в Галичині з загальної суми іпотечних позик усіх за гадів у розмірі 175 535 тис. злотих ринських (гульденів) 82,5% припадало на іпотечні позики банків.
Дослідники переділяють усі тогочасні іпотечні банки на дві групи:
1) акціонерні банки, головною метою яких було отримання диві дендів на залучений капітал;
2) провінційні іпотечні банки, крайові кредитові товариства і відділи довгострокового кредиту при ощадних касах, діяльність яких ґрунтувалася не на отриманні прибутку, а на задоволенні сус пільних потреб у кредиті.
Слід зазначити, що в галицьких кредитових закладах простежува лося змішування акціонерних засад із засадами взаємності. З одного боку, утворювався особливий, незалежний від резервів основний капітал, що приносив власникам паїв дивіденди, а з іншого — позичаль ники, отримавши позику, перебирали кругову поруку за зобов'язан нями кредитного закладу, що характерне для взаємних товариств.
У 1867 р. у Львові було створено Галицький акціонерний гіпотечний банк. Ця перша акціонерна установа мала право, крім надання іпотечних кредитів та емісії заставних листів, надавати коротко строкові вексельні та ломбардні кредити. Іпотечні позики забезпе чувались і міською, і сільською нерухомостями. При цьому їхній обсяг обмежувався 50% вартості нерухомості або 33,3% вартості лі су. Попри відсутність відповідного застереження у статуті, селянам позики не надавалися. Іншими операціями банку були: приймання вкладів на звичайні та валютні ощадні книжки, приймання на збе рігання цінних паперів, обмін валюти.
Фінансове становище банку опинялося під загрозою внаслідок кризи 1873 p., а потім у 1883—1888 pp., коли зменшилася сума кре дитів через сільськогосподарську кризу. Наприкінці XIX ст. банк за лучили до реалізації кількох промислових проектів, що також не принесло йому особливої користі в результаті кризи 1899 р. У той час банк мав відділення в Чернівцях, Кракові й Тернополі.
В останні перед Першою світовою війною роки Галицький акціо нерний гіпотечний банк систематично отримував прибутки і ви плачував акціонерам 10-відсоткові дивіденди. У 1914 р. обсяг нада них банком позик становив 207 млн крон. 1914—1916 pp.— період застою в діяльності банку. У 1917 р. він став складовою Австрійсько го концерну в Польщі, далі провадив свою діяльність на україн ських землях і проіснував аж до другої світової війни.
У 1868 р. у Львові виник селянський кредитний заклад, який дістав назву Рустикального банку. Метою його діяльності було надання май нового та особистого кредиту дрібним землевласникам і ремісникам у Галичині й на Буковині, а ще — довгострокового кредиту без майнової застави сільським громадам та іншим юридичним особам у краї. Кре дит надавався в розмірі не більш як 3/5 вартості землі, не обтяженої боргами, у заставних листах чи готівкою. Готівкою позика надавалася за умови її розміру до 1/5 вартості іпотеки строком на 1 рік і з наступ ною сплатою протягом 2 років. Кредит, що мав бути погашений про тягом 6—14 років, надавався у 6-відсоткових заставних листах, хоча реально стягувалося 10-12%. На той час це було досить дорого.
Кошти для операцій банк отримував, випускаючи заставні листи й залучаючи вклади, сума яких була обмежена двократним розмі ром заставного і резервного фондів.
Слід зазначити, що банк мав недбалих керівників. У своїй діяль ності він не доходив безпосередньо до клієнтів, а користувався послугами дорогих і несолідних агентів. Проводячи кредитування, Рустикальний банк не перевіряв фінансового стану боржників, цільового використання кредитів, не слідкував за пунктуальністю сплати відсотків. Багато банкрутств боржників змушували банк продавати заставлені нерухомості. Так, 1877 р. на нього припадав 41% усіх аукціонів у Галичині.
Вже 1878 р. банк став об'єктом предметом критики з боку Кра йового сейму. Значна заборгованість позичальників та брак готівко вих коштів стали основними причинами банкрутства Рустикально-го банку, ліквідація якого тривала з 1884 р. по 1889 р.
Невдалою виявилась і спроба створення у 1872 р. у Львові інсти туту іпотечного кредитування під назвою Загальний заклад рільничо-кредитний для Галичини та Буковини (Крилошанський банк). Цей банк емітував заставні листи під іпотеку сільських або міських неру-хомостей в малих провінційних містечках. Недбале керівництво призвело до ліквідації банку в 1886 р.
Особливістю іпотечної банківської справи в Галичині було існу вання досить сильного громадського Крайового банку для Королівс тва Галичини і Лодомерії з Великим князівством Краківським. Цю ус танову створили 1881 р. за рішенням Крайового сейму для здешев лення іпотечного кредиту, щоби він став доступним не тільки для великих землевласників, а й для звичайних селян. Крім кредитних операцій, вона виконувала й деякі обов'язки центрального банку, що, зокрема, виявлялось у допомозі комерційним банкам (1902 p.— Галицькому банку для торгівлі й промисловості) та їх ліквідації (1884-1889 pp.- Рустикальний банк).
Свою діяльність банк розпочав у липні 1883 р. За його функціо нуванням слідкував Крайовий сейм через Крайовий відділ. Саме сейм призначав раду банку, що складалася з 9 членів і 4 заступників. Банк мав банківський та іпотечний відділи, до яких згодом додали ся комунальний та залізничний. Спершу капітал банку, створений за рахунок позики крайової влади, складав 1 млн гульденів (2 млн крон). Чистий прибуток банку розподілявся таким чином: 30% над ходило до резервного фонду, а 70% доповнювало статутний капітал до межі 4 млн крон. Далі ці кошти мали перейти в розпорядження сейму. У 1889 р. цю межу підняли до 4,4 млн крон. її було досягну то 1906 p., а вже 1907 р. капітал збільшили до 15 млн крон. За весь період до першої світової війни лише 1912 р. банк зазнав збитків, коли ніс великі втрати для підтримки заставних листів.
Іпотечні позики надавалися під 5%, їх мінімальна сума станови ла 100 гульденів. Але найбільшою популярністю користувалися ве ликі за обсягом позики (понад 10 тис. гульденів), частка яких у за гальній сумі іпотечних кредитів 1889 р. становила 76%.
Вже від початку існування банк надавав комунальні кредити, а з 1893 р. розпочав кредитування будівництва залізничних колій. Банк також допомагав владі розміщувати позики на ринку. У 1913 р. на Крайовий банк припадало 30% капіталів, 70% вкладів, 60% іпотеч них кредитів і 33% короткострокових кредитів усього галицького банківництва.
У 1910 р. у Львові на базі Галицької задаткової каси створили Га лицький земельний гіпотечний банк. Від Галицького акціонерного гіпотечного банку він відрізнявся тим, що надавав іпотечний кре дит у 4,5-процентних заставних листах не тільки власникам землі та міської нерухомості, а й селянам. У 1913 р. розподіл іпотечних кре дитів виглядав так:
— 12,6 млн крон під заставу міської нерухомості;
— 3,8 млн крон під заставу земельних маєтків;
— 0,8 млн крон під заставу селянського добра.
У 1919 р. капітал банку подвоївся завдяки чеським акціонерам (Празького кредитного банку і Аграрного банку в Празі). У 1920 р. банк почав називатися земельним кредитовим. Надалі він розгорнув бурхливу діяльність: заснував 13 відділень у всій Польщі (зокрема в Коломиї, Кракові, Варшаві), брав участь у створенні промислових підприємств, надавав короткострокові кредити. Кризи 1925 та 1930 pp. похитнули міцність банку і спричинили його ліквідацію.
Кредитні відносини в Галичині поступово поліпшувалися завдя ки заснуванню громадських позичкових кас, кількість яких зросла з 1226 у 1875 р. з капіталом 1,1 млн ринських злотих до 3350 у 1893 р. з капіталом 5,1 млн ринських злотих, повітових кас, кас ощадності, задаткових товариств, довгостроковими позиками яких користува лася більшість дрібних селянських господарств.
Українська громадськість Галичини для підтримки українського селянства заснувала 1910 р. у Львові інститут довгострокового іпо течного кредитування під назвою Земельний гіпотечний банк. Цей банк поставив собі мету: кредитувати під заставу майна на термін від 10,5 до 50 років переважно дрібних земельних власників. На першому етапі діяльності він пробував надавати промислові креди ти, що виявилося невдалим кроком, після чого зупинився на іпо течних кредитах, надаваних українським селянам на купівлю землі. Іпотечні позики на дрібну земельну власність 1911 р. становили 71, а 1913 p.- 64% усіх позик. До 1914 р. банк надав близько 1840 кре дитів на купівлю землі на суму понад 7 млн крон.
Після першої світової війни у період інфляції банк співпрацював зі спілкою українських кооперативів «Тваромін», підприємством «Титан» та іншими українськими фірмами. Після валютної стабілі зації банк і далі надавав іпотечні кредити за зрослої ролі коротко строкових. Банк проводив й інші банківські операції — приймання вкладів на поточний рахунок, операції з векселями тощо. Велика криза ослабила позицію банку, але його існування ніколи не було під загрозою.
Власником 80% акцій Земельного гіпотечного банку був львів ський греко-католицький митрополит, архієпископ Андрей Шеп-тицький. Серед засновників банку фігурував також станиславівський єпископ Г. Хомичин. Головним радником інтересів митрополита був священнослужитель Титус Войнаровський. Банк мав один відділ у Львові та один — у Станиславові. У Львові Земельний гіпотечний банк спершу розташовувавсь у комплексі кам'яниці «Дністер» разом з однойменним банком і кооперативом «Союзний базар», що місти лися на вул. Руській, 20. З часом Земельний гіпотечний банк переїхав у власну домівку — кам'яницю по вул. Словацького, 14.
Український банк не мав підтримки з боку польської влади, а наприкінці 30-х років XX ст. навіть став об'єктом репресій. Після занепаду Другої Речі Посполитої 1939 р. він був націоналізований і ліквідований.
Акціонерний капітал банку 1910 р. становив 1 млн крон, 1918 р.— 2 млн крон, 1925 p.— 1 млн злотих і 1929 p.— 5 млн злотих.
Головами ради банку були: Теофіл Кормош (1916-1929 pp.), Константин Левицький (1929—1930 pp.), Титус Войнаровський (1930-1932 pp.), Ян Матишевський (1932-1934 pp.) та Модест Каратницький (1934—1939 pp.). Обов'язки директора виконували Олександр Кульчицький (1920—1930 pp.) та Володимир Сингалевич (1930-1939 pp.).
12.4. Побожні банки вірмен у Львові
Практика створення побожних банків при церквах, закорінена в середньовічній Італії, знайшла відображення й у Львові. Найбіль шого успіху в цій справі досягли вірмени, які через організацію при-церковних братств намагалися боротися з лихварством і підтриму вати бідних членів своєї громади.
Хоча 1648 р. у Львові налічувалося лише 148 вірменських родин, вони зуміли за період від 1640 p. no 1728 р. організувати аж чотири побожні банки при своїй катедрі.
Так, 1640 р. було створено братство Муки Господньої під опікою св. Григорія; 1654 p.— братство при образі Непорочного Зачаття Марії-Діви; 1710 р. — братство при образі Матері Божої Язловецької; 1728 р. — братство Найсвятішої Трійці. Ці братства називалися ще конфратернями та організовувались у такий спосіб: віруючий, котрий зазнав божої ласки, збирав певну кількість людей для вша новування й поширення культу чудотворної ікони. Далі він разом із кількома іншими людьми організовував грошовий фонд та укладав засновницький акт, який доповнювався статутом, де зазначалися умови надання й повернення позики. Цей документ затверджував ся церковною владою.
Зокрема, у статуті братства Найсвятішої Трійці зазначено, що до нього могли належати тільки побожні люди зі зразковою поведін кою. Раз на рік братством обиралися керівництво банку і відпові дальні особи. Управляли братством два провізори (підскарбники) та писар, до обов'язків якого належало ведення книг і записування рі шень, ухвалених на щоквартальних зборах. Братство мало дві скриньки. У першій, яка лежала в захристії, зберігалися заснов ницькі документи, гроші, предмети застави та реєстри. Вона зачи нялася на замок і дві колодки, ключі від яких зберігались у двох провізорів і писаря, щоби вони не могли її відкрити за відсутності когось із них. До другої скриньки, яка розміщувалася біля вівтаря, збиралися пожертви на поточні потреби братства. Подібною була організація й інших братств.
У статуті детально вказувалися строки, кому і під які проценти надавалися позики, які речі приймалися під заставу і що робити з тими, хто не повертав гроші у передбачений строк. Переважно пози ки видавалися під заставу золотих і срібних речей, вартість яких мала бути вдвічі більшою, ніж надана позика. У перші десятиліття своєї діяльності позики видавалися братствами переважно на один рік і тільки членам братства. Якщо термін позики закінчувався, братство нагадувало позичальникові про це три рази. Якщо борг не повертав ся, то заставлені речі продавалися, братство забирало собі суму на даної позики з процентами, а решту грошей повертало клієнтові.
Капітал банку складався з грошей, залишених після смерті бага тими львівськими вірменами, позикових процентів, а також вкладів братів і сестер, оплати за похорони тощо. Найкраще забезпеченим було братство св. Григорія. Першим, хто заповів для нього гроші, був пан А. Дершимонович. Іноді внески до братської каси були до сить значними. Так, доктор медицини Шимон Кшиштофович офі рував для братства 9000 польських злотих. У середньому внески ста новили від 500 до 3000 польських злотих. Така жертовність була досить престижною, тому жоден із багатих львівських вірменів не відмовився допомогти братству. Крім того, братства могли позича ти гроші один в одного на короткий термін під певні проценти.
У 1728 p., коли вже існували чотири братства, вони об'єднували 50—60 братів і 30 сестер. Більшість братів були купцями, крім них — ремісники (золотники, шевці та ін.). Походженням це були не тіль ки львів'яни, а й купці з Замостя, Любліна, Луцька, а також інозем ці з Кафи, Константинополя та Персії. Сестрами були переважно жінки і дочки братів-львів'ян.
Детальний аналіз братських книг дозволив дійти висновку, що провізори не мали дуже багато роботи, оскільки навіть найбільш активне братство св. Григорія надавало в середньому 25 позик на рік, тобто одна позичка припадала на два тижні. Трохи більше робо ти ставало в писаря наприкінці року, що було пов'язано з необхід ністю узгодження братських книг
Спершу клієнтами братства могли бути лише його члени, яких посвячували в брати на спеціальних релігійних церемоніях. Вико ристовуючи своє становище, вони часом брали позики під заставу цінних речей знайомих євреїв і передавали їм отримані кошти, одержуючи за це певні відсотки. Це робили й директори братств. Така процедура була дуже вигідна євреям, оскільки побожні банки брали за позики щонайбільше 8%. Згодом вони стали їхніми офі ційними клієнтами.
Взагалі, послугами вірменських побожних банків здебільшого користувалися багаті вірмени, євреї, заможні шляхтичі. Тобто, по зики надавалися не найбіднішим, а тим людям, яким терміново бракувало готівки.
Найчастіше предметами застави були золоті перстені з діаманта ми, годинники, хрестики, кульчики та інші прикраси. Зі срібла по ряд із біжутерією заставлялися столові предмети (ложки, ножі, бо кали та ін.). Шляхта залишала в заставу різноманітну зброю: шаблі, сагайдаки, навіть гармати.
Щоби вірно оцінювати предмети застави, братство наймало юве ліра. Наприклад, у братстві при образі Непорочного Зачаття Марії-Діви такий працівник отримував на рік 18 злотих.
Основними видатками братств були винагорода для капелана, ювеліра, слуги, який обслуговував богослужіння, милостині для бідних сиріт, утримання хворих у лікарнях. Були також одноразові видатки, наприклад, на срібну лампу до церкви, хоругву, рами до образів чи на відрядження архієпископа та ін.
Змінило діяльність побожних банків приєднання Львова до Авст рійської імперії. Австрійська влада високо поцінувала діяльність цих банків і визнала їх як інституцію, що «охороняє бідних від лихварів». Було ухвалено реорганізувати банки, і 28 грудня 1788 р. всі чотири побожні банки об'єднали в один. В одну скарбницю звели всі гроші й невикуплені предмети застави, внаслідок чого утворився капітал розміром 181 191 польський злотий (з них 5031 злотий - у готівці). Було обрано двоє нових провізорів, заведено спільну книгу, де заре єстровано всі предмети застави. Крім того, велася касова книга, в якій записувалися доходи й видатки новоутвореного банку.
Новоутворений банк «Mons Pius» керувався новим статутом, що його затвердила австрійська губернська влада 27 листопада 1790 р. У 1792 р. в один об'єдналися банки при всіх вірменських церквах у Галичині, а 1 березня того ж року дещо змінився статут. Архієпи скоп призначив директора банку і надзорчу раду. Наприкінці кож ного року після сплати податків чистий дохід банку ділився між ар хієпископом, капітулом, вірменськими парафіями відповідно до вкладених капіталів. Архієпископ і капітул здійснювали контроль за фінансовими операціями. Банк у своїй діяльності допомагав вір менським школам, бідним парафіям, а також священикам. Згідно зі статутом гроші могли позичатися лише під заставу рухомого майна: золота, срібла, коштовностей, вбрання, білизни і т. д.
Згідно зі статутом банку заставою не могли бути речі, що можуть зіпсуватися (хутра), переховування яких є важким і які займають багато місця (постіль, дзеркала, скрині, образи, книги), все, що на лежить до військового призначення, атакож золоті й срібні предме ти, що позначені гербом певної родини. Кожен мав право надавати заставу або під своїм іменем, або під чужим.
Кожний предмет застави мав бути викуплений якнайпізніше че рез 1 рік і 6 тижнів, або заставлений знову після сплати процентів. В іншому разі він продавався на аукціоні. Факт проведення аукціо ну повідомлявся через місцеві газети. Зазвичай він відбувався 20 числа кожного місяця. Через газети власником предметів застави також повідомлялося про продаж його речі та розмір квоти, яка під лягає поверненню.
Статутом було передбачено 8% за позикою. Позичку можна було сплачувати частинами, а якщо це було можливим, то подібно мож на було забирати предмети застави.
Якщо позичальник губив квитанцію, він мусив у банку повідо мити її номер чи дату видання, а також детально описати заставле ну річ. Для унеможливлення передачі в заставу крадених речей у статуті пропонувалося власникові викраденої речі кожні чотири тижні постійно нагадувати банкові про неї.
Предмети застави повинні були перераховуватися так, щоб їх ніхто не бачив і не зміг ідентифікувати за ними їх власників.
Контора банку мала бути відкритою в понеділок, середу і п'ятни цю від 9 до 12 години, а якщо було багато клієнтів, то робота в ці дні продовжувалася з 15 по 18, крім свят.
У XIX — на початку XX ст. Вірменський побожний банк містив ся на вул. Скарбковській, 12 і займав шість кімнат на першому по версі й пивниці, а на верхніх поверхах були кімнати священиків. Фінансові операції відбувались у досить великій, але темній кімна ті. Поряд була кімната охоронця. У решті кімнат, що були з'єднані між собою, зберігалися речі під заставу, а в пивниці розташовували ся сейфи з грошима й коштовностями.
Початок XIX ст. був не дуже успішним для «Mons Pius». Під час наполеонівських воєн у 1810 і 1811 pp. австрійська влада забрала у банку 395 гривень срібла, що відобразилося на його фінансовій ста більності. Наступного року Австрія оголосила державне банкрутс тво, що призвело й до банкрутства Вірменського побожного банку. Стабілізація фінансової ситуації в Австрії, зумовлена підписанням Віденського трактату і закінченням наполеонівських воїн, сприяла розвитку банківської системи, зокрема й побожного банку. У 1842 р. його капітал становив 50 тис, 1860 p.— 150 тисяч, 1881 p.— 260 тис. флоринів.
У 1890 р. призначили нового директора банку — ксьондза-каноніка Яна Мордиросевича, який користувався великою довірою в архі єпископа. Цей директор почав брати гроші банку для приватних цілей. Це призвело до того, що 1901 р. настав несподіваний крах банку. Але, завоювавши велику довіру населення, банк зміг швидко відродитися, повернути втрачені гроші й далі проводити діяльність.
На початку першої світової війни інфляція призвела до втрати всього капіталу банку. У другій половині 20-х років XX ст. ситуація покращилась і стабілізувалася. Так, 1930 р. баланс банку складав 289 844 злотих. Діяльність Вірменського побожного банку закінчи лася 1940 р. з приходом радянської влади, яка ліквідувала цю бан ківську установу.
Висновки
1. Західна Україна належала до бідніших, аграрних провінцій, де населення переважно робило коло землі та не мало грошей, нагро мадження заощаджень відбувалося повільно і не відповідало по стійній потребі землеволодіння в капіталах. Утворення банківських установ різних форм власності було необхідною передумовою роз витку на цій території капіталістичних відносин.
2. Українські землі та населення, що на них проживало, в різні часи належали до складу різних держав, які по-різному ставилися до кооперативних форм фінансової самодопомоги українського на роду. В Галичині первні української кооперації сягали 1870 років, коли з ініціативи духівництва по селах при парафіях організовува лися допоміжні каси, громадські склади збіжжя тощо.
3. Першу українську кредитну спілку створили 1873 р. під на звою Спільний кредитний заклад для Галичини та Буковини. Серед інших: кредитний кооператив «Віра», банк «Дністер», позичкова каса «Поміч» та ін.
4. На території Галичини було два види кредитних спілок. Якщо у містах більшого поширення набули кредитні спілки Шульце, то в сільській місцевості особливою популярністю користувалися «райф-файзенки». У 1898 р. останні об'єднались у Крайовий союз креди товий у Львові.
5. За відсутності значних місцевих збережень особливого зна чення набували іпотечні банки. Особливе місце серед них посідали Галицький акціонерний гіпотечний банк, Загальний заклад рільни чо-кредитний для Галичини та Буковини, Рустикальний, Крайовий та Галицький земельний гіпотечний банки.
6. З метою економічної самооборони Галичини та для кредиту вання під заставу майна переважно дрібної земельної власності було створено банк довгострокового іпотечного кредиту — Земель ний гіпотечний банк у Львові, призначений для підтримки україн ського селянства. Банк проводив й інші банківські операції, такі, як приймання вкладів на поточний рахунок, операції з векселями тощо.
7. З 1640 р. по 1728 р. львівські вірмени створили при своїй церк ві чотири побожні банки. У 1640 р. засновано братство Муки Гос подньої під опікою св. Григорія; 1654 p.— братство при образі Непо рочного Зачаття Марії-Діви; 1710 p.— братство при образі Матері Божої Язловецької; 1728 p.- братство Найсвятішої Трійці. У 1790 р. чотири братства було об'єднано і утворено новий побожний банк. Ліквідувала банк радянська влада 1940 р.
8. Кожне вірменське братство мало статут, який ретельно скла дався і згідно з яким до братств могли належати тільки побожні лю ди зі зразковою поведінкою. У ньому вказувалися терміни, кому і під які проценти надавалися позики, які речі приймалися в заставу і що робити з тими, хто не повертав гроші у передбачені строки. Основною метою діяльності побожних банків було надання низь копроцентних позик бідним парафіянам.
9. Початок XX ст. у Галичині характеризувався появою та зрос танням українських фінансово-кредитних товариств і установ. Тут функціонувала широка мережа ощадних кас, іпотечних, коопера тивних банків, кредитних спілок та інших банківських структур. Поступово Львів став одним із важливих фінансових центрів Авст ро-Угорщини, де діяли чимало філій банків різних країн.
Контрольні запитання і завдання
1. Охарактеризуйте економічну ситуацію в Галичині у XIX - на почат ку XX ст.
2. Які банківські установи діяли в Галичині на початку XX ст.?
3. Які види кредитних спілок діяли в Західній Україні? Назвіть їхні ха рактерні ознаки.
4. Охарактеризуйте діяльність іпотечних банків Галичини.
5. Хто був ініціатором виникнення організації Крайовий союз креди товий у Львові? Що вона робила?
6. Що робили «народні доми»?
7. Охарактеризуйте діяльність вірменських побожних банків.
Література
1. Комаринська 3. Банки та банківська справа в Західній Україні // Вісник НБУ- 2000.- № 11.
2. Красникова О. М. З історії іпотечного кредитування в Україні // Фінанси України,- 1998.- № 4.
3. Кузьмович О. В. Виникнення і формування банківської системи на Буковині // Фінанси України.- 1998.- № 1.
4. Радковець П., Радковець І. Банки давнього Львова // Галицька бра ма.- 2001 .-№ 4.
5. Смірнов Ю. 300 років історії вірменського побожного банку «Mons pius» // Галицька брама.- 2001.- № 4.
6. Цяпало О. С. Іпотечні банки Галичини наприкінці XIX - на початку XX століть // Фінанси України.- 1998.- № 5.
7. Шишка О. Українська кооперація і банківська справа Галичини у І пол. XIX ст.- II пол. XX ст. // Галицька брама.- 2001.- № 4.
БАНКИ ГАЛИЧИНИ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX ст