Гроші та банківництво у Стародавньому Римі
PAGE \* MERGEFORMAT 1
Тема 3. Гроші та банківництво у Стародавньому Римі
План
3.1. Основні етапи розвитку грошової системи у Стародавньому Римі та їх характеристика
3.2. Класифікація грошей у Стародавньому Римі
3.3. Банківництво Стародавнього Риму
3.4. Давньоримські монети у грошовому обігу на українських землях
У своїй історії Рим пройшов стадії царської влади (VII - VI ст. до н. е.), республіки (з VI ст. до н. е. до I ст. н. е.), імперії (I ст. н. е. до 476 р. н. е.). У VІ - ІІІ ст. до н. е. Італія була ареною досить інтенсивної торговельної діяльності. Встановлювалися зовнішні та внутрішньоіталійські торговельні зв’язки. Почали торгувати не лише предметами розкоші, але й необхідними продуктами – залізом і металічними виробами, керамікою і хлібом, вином і маслиновою олією. Рим у І - ІІ ст. н. е. був наймогутнішою державою світу. Його економіка розвинулася внаслідок успішних війн і базувалася на ресурсах завойованих країн.
В 395 р. величезна Римська імперія була розділена на Західну і Східну (Візантію). Припинення існування у 476 р. Західної Римської імперії вважається кінцем античного світу та початком періоду середньовіччя.
3.1. Основні етапи розвитку грошової системи у Стародавньому Римі та їх характеристика
Біля джерел давньоримської цивілізації стояла етруська культура. Етруски – це давні племена, які в І тис. до н. е. населяли північний захід Апеннінського півострова (Етрусія). Вони створили розвинену цивілізацію, що передувала римській. Етруски на основі багатих покладів залізної руди розвивали металургійне виробництво, вели активну торгівлю бронзовими і керамічними виробами.
Найбільшими торговими центрами VI - III ст. до н. е. були Сиракузи, Тарент, Дікеархія, Популонія, Адрія і Спіна. Зростало торгове значення Рима, в якому перехрещувалися шляхи з багатьох ремісничих центрів Етрусії. У містах влаштовувалися ярмарки.
Збільшувалися обсяги зовнішньої торгівлі з містами поза межами Італії. Грецькі колонії підтримували регулярні торгові відносини з Балканською Грецією. Активну зовнішню торгівлю вели й етруски. Із IV ст. до н. е. втягувалося в морську торгівлю і м. Рим, про що свідчить заснування у гирлі Тібру римського порта Остії.
Потреби внутрішньої і зовнішньої торгівлі викликали появу грошей. Найраніше почали карбувати монети грецькі колонії. Уже в VIст. до н. е. усі грецькі міста півдня Італії та о. Сицилія карбували срібні монети. У IV - III ст. до н. е. грецькі монетарії досягли великої досконалості в монетному карбуванні.
У VI - V ст. до н. е. етруські міста ще не карбували власних монет і користувалися в розрахунках грецькими. Перші етруські монети появилися наприкінці V ст. до н. е. Карбувалися вони із золота, електру, срібла і бронзи; попервах мали зображення тільки з однієї сторони. У IV - III ст. до н. е. кількість етруських монет зросла; їх карбували вже всі етруські міста.
У Римі перші монети відливалися у формах; це були мідні зливки вагою в римський фунт (273 грами), без зображень (важкий ас). Вважається, що першим запропонував робити знаки на вагових грошах цар Сервій Тулій. У другій половині IV ст. до н. е. на них з’явилися зображення тварин – бика, свині, орла і т. д. (ас із зображенням). Ці важкі та громіздкі зливки були мало придатними для торгівлі. Карбування легких і зручних срібних монет почалося в Римі тільки в середині ІІІ ст. до н. е. Основними монетними номіналами в Римі були бронзовий ас, срібні сестерцій (2,5 аси) і денарій (10 асів, або 4 сестерцій).
На монетах розміщували різні зображення, найчастіше – портрети державних діячів і богів. Нерідко зустрічається напис "мир".
У наcтупні століття дальше піднесення сільського господарства і ремесла сприяло пожвавленню торгівлі, що привело до розвитку та удосконалення торгових шляхів і транспортних засобів. Це також вплинуло на збільшення кількості монет. Римська срібна монета, сестерцій і денарій, швидко заполонила Середземномор’я і стала основною валютою, витрутивши всі інші монетні системи.
Наприкінці періоду республіки та в період імперії значно розширилася територія торговельних відносин. Римські торговельні шляхи простягалися через Дунай до берегів Північного Причорномор’я. Через Північне Закавказзя проходила одна з доріг Великого шовкового шляху, який з’єднував Середземномор’я і країнами Східної Азії. Інтенсивною була торгівля зі східними країнами - Іраком, Середньою Азією, Індією і Східною Азією. Археологи відшукали скарби римських монет на території сучасної України, на західному побережжі Індії, що свідчить про римсько-індійську торгівлю в І - ІІ ст. н. е. Найбільш важливими статтями східної торгівлі були прянощі, предмети розкоші, шовк і бавовна.
Індійські та східноазійські товари оплачувалися в основному дзвінкою монетою, що призводило до витоку золота за межі імперії; частково східний експорт оплачувався також виробами імперського ремесла (римські вироби зі скла, тара для вина, світильники тощо).
Подальший розвиток торгівлі сприяв удосконаленню грошової системи. В епоху імперії була уведена золота монета – ауреус. Із фунта золота (327 грамів) карбували спершу 40, а потім 45 золотих монет. На лицевім боці зображався правлячий імператор. Римська золота монета відрізнялася високою пробою і високо цінилася у торговельних розрахунках. Однією з найбільш поширених монет у Римському Середземномор’ї та за його межами був срібний денарій.
Мідна монета використовувалася переважно для місцевого обігу. Впровадження нових мідних номіналів говорить про пожвавлення дрібної торгівлі. У східних провінціях іще перебували в обігу срібні монети елліністичних царів і самостійних грецьких міст. Оскільки населення звикло до цих монет, то в І - ІІ ст. н. е. тут карбувалися номінали, відмінні від римських денаріїв, –тетрадрахми і драхми. Одначе їх було прирівняно до денарія або його частин, і ці різні монетні номінали взаємно не протиставлялися.
Карбування монет було важливою державною справою. За часів республіки нею відали сенат і спеціальна колегія. За Юлія Цезаря монетне виробництво перетворилося у самостійну галузь господарства. У роки імперії адміністрація відповідала за карбування і повноцінність золотих і срібних монет, а сенат – мідних. Згодом і мідні монети було поставлено під контроль імператорської адміністрації. Монетну справу очолював прокуратор, який підпорядковувався міністру фінансів – раціонібусу. Монетне виробництво могло бути предметом відкупу.
3.2. Класифікація грошей у Стародавньому Римі
Особливістю римської монетної системи було те, що в ній важливу й самостійну роль відігравали мідні (бронзові) монети. У Середній Італії міді споконвіку відводилася роль грошового металу. У праісторичних похованнях біля руки померлого було знайдено шматки необробленої міді. Згодом в обігу з’явилися зливки (бруски) бронзи, поверхню яких почали оздоблювати примітивним зображенням або орнаментом. Коли ж у другій половині IV ст. до н. е. почався випуск римських монет, металом для їх виготовлення послужила традиційна мідь. Завдяки грецьким колоністам карбування монет поширилося з Греції на Сицилію, Південну Італію, яку називали у той час Великою Грецією. Тут, до речі, були поширені срібні статери – римсько-кампанські монети масою 6,82 г, що становили немовби перехідний стан до карбування римських монет.
Перші римські монети (великі литі кружальця з міді, бронзи) почали виготовляти близько 338 р. до н. е. на основі прийнятої в Римі і Середній Італії торговельної системи ваг. Одиницею маси була лібра – римський фунт, і тому перша монета – ас – важила цілий фунт і називалася асом лібральним. Це був оський фунт, який важив 272,88 г. Згодом в основу всієї монетної справи був покладений фунт вагою 327,4 г. Окрім аса, виготовлялися й менші номінали: семіс, трієнс, квадранс, секстанс, унція (див. Табл. 3.2.1).
Коли близько 269 р. до н. е. почалося карбування римських срібних монет (питання про початок карбування перших римських мідних і срібних монет, а також роки проведення реформ ще й досі дискутуються), ас і менші номінали вже не відливалися, а карбувалися. При цьому маса аса було зменшено у шість раз (до 54,59 г).
Таблиця 3.2.1.
Характеристики римських монет різних номіналів
|
|
Номінал
|
Кількість унцій
|
Позначення
|
Зображення на монеті
|
|
|
|
|
номіналу
|
Лицевий бік
|
Зворотний бік
|
|
Ас
|
12
|
I
|
Голова Януса
|
Ніс корабля (прора)
|
|
|
Семіс
|
6
|
S
|
Голова Юпітера
|
Ніс корабля (прора)
|
|
|
Трієнс
|
4
|
….
|
Голова Мінерви
|
Ніс корабля (прора)
|
|
|
Квадранс
|
3
|
…
|
Голова Геракла
|
Ніс корабля (прора)
|
|
|
Секстанс
|
2
|
..
|
Голова Гермеса
|
Ніс корабля (прора)
|
|
|
Унція
|
1
|
.
|
Голова Роми
|
Ніс корабля (прора)
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Відтоді римська монетна справа базувалася на однаковій основі. Срібний денарій, карбування якого почалося в 214-211 рр. до н. е., важив 4,55 г (1/72 римського фунта) і містив 10 асів. Одночасний обіг срібних і мідних монет спирався на тодішнє співвідношення вартості цих металів як 1:120. Таке співвідношення відповідало ціні металів у торгівлі. Крім денарія, зі срібла карбувалися квінарій, сестерцій і вікторіат (див. Табл. 3.2.2).
У 217 р. до н. е. (за іншими даними – 155 р. до н. е.) відбулася реформа, за якою маса денарія зменшилася до 3,9 г (1/84 фунта), маса аса – до однієї унції (27,28 г). Змінилося також співвідношення між денарієм і асом. Денарій містив уже не 10, а 16 асів, і тому квінарій дорівнював 8, а сестерцій - 4 асам. У цих умовах співвідношення срібла і міді 1:112 могло ще відповідати ринковій вартості обох металів. Надалі маса денарія залишалася без змін і такою перейшла в імператорську епоху, але ас іще раз у період республіки (89 р. до н. е.) зменшився вдвічі і дорівнював половині унції – 13,64 г (1/24 фунта). Отже, співвідношення вартості срібла і міді (1:56) вже не відповідало ринковій вартості металів, тому мідна (бронзова) монета мала вже умовний (кредитний) характер. Золоті монети в період республіки карбувалися рідко.
Таблиця 3.2.2
Характеристики монет Стародавнього Риму
|
Назва
|
Маса,
|
Маса,
|
Кількість
|
Позначення
|
Зображення на монеті
|
|
монети
|
г
|
Скрупул
|
асів
|
номіналу
|
Лицевий бік
|
Зворотній бік
|
|
Денарій
|
4,55
|
4
|
10
|
Х
|
Голова Роми
|
Діоскури на конях
|
|
Квінарій
|
2,275
|
2
|
5
|
V
|
Голова Роми
|
Діоскури на конях
|
|
Сестерцій
|
1,137
|
1
|
2,5
|
IIS
|
Голова Роми
|
Діоскури на конях
|
|
Вікторіат
|
3,41
|
3
|
7,5
|
|
Голова Юпітера
|
Вікторія з трофеями
|
Значні зміни в монетній справі Риму сталися за правління імператора Августа (30 р. до н. е. - 14 р. н. е.). Уже систематично випускалися в обіг золоті монети. Золотий ауреус карбувався в кількості 40 штук з фунта масою 8,19 г кожний і дорівнював 25 денаріям. Поряд з бронзою з’явився інший вид мідного сплаву - аурихалку, з якого карбувалися більші номінали: сестерцій (27,28 г), що дорівнював 4 асам, і дупондій (13,64 г), що дорівнював 2 асам.
У 214 р. імператор Марк Аврелій Антонін (Каракалла) започаткував карбування нових срібних монет – антонініанів, які були дещо важчими від денаріїв (4,7-5,3 г), але за номінальною вартістю відповідали двом денаріям.
За імператора Діоклетіана (284-305 рр.) вміст срібла в монетах становив 2-3%. Цей правитель відновив карбування якісних золотих і срібних монет, припинив емісію антонініанів та започаткував випуск бронзових монет – фолісів, які важили 9-13 г і обслуговували дрібну торгівлю.
У цей час почалося масове псування високопробних доти срібних монет. Додавання до срібла домішок інших металів (лігатури) призвело до того, що під кінець ІІ ст. у срібній монеті було менше 50% чистого срібла, а в другій половині ІІІ ст. – ще менше. Часто серцевина монети була мідною, лише зверху вкрита тонким шаром срібла. Це було офіційним фальшуванням монет.
Деяка стабілізація в грошовій справі відбулася за Константина І. Від 314 р. він запровадив у західній половині імперії, а від 324 р. по всій імперії карбування золотого соліда масою 4,55 г (1/72 фунта), який став основною монетою і лічильною одиницею держави. Крім соліда з золота, карбувалися також його половинки – семіси і треті частини – трієнси (треміси). Із срібла за часів Константина карбувалися міліарисій, що за цінністю дорівнював 1/1000 золотого фунта, і силіква, яка дорівнювала 1/1728 фунта. При цьому 24 силікви відповідали одному соліду.
Отож, монетна система Стародавнього Риму досягла великої різноманітності та розвитку. Вона безпосередньо вплинула на розвиток грошової справи інших держав та народів.
3.3. Банківництво Стародавнього Риму
Розвиток монетного обігу лежав в основі створення та еволюції банківської справи. Крім того, значний вплив мало римське право, яке забезпечувало правове регулювання діяльності банків.
Римське право – одне з найбільших досягнень античності. У Римі було розроблено гнучкі, узаконені і цивілізовані норми правовідносин – приватних і з державою (наприклад, Цицерон вважав порушення прав власності зневагою прав людини). Ще у V ст. до н. е. на мідних дошках були записані закони ХІІ таблиць – звід римського права приблизно з 451 - 450 рр. до н. е. Із них видно, що закони грунтуються на принципі таліону, тобто рівної помсти, хоча багато з римлян вважали, що за фінансові порушення слід нести лише цивільну відповідальність: “За борги повинно відповідати майно боржника, а не тіло його”. У 326 р. до н. е. було скасовано рабство за борги. Економічні угоди одержали юридичне обгрунтування і захист. У 304 р. до н. е. було опубліковано формули позовних жалоб та затверджений порядок судочинства.
Римське право мало безпосередній вплив на банківництво. “Власники аргент (банків. – Авт.) повинні обнародувати свій рахунок у призначений консулом день. Цей едикт цілком обгрунтований, бо якщо банкіри ведуть рахунки окремих осіб, то справедливо, щоб мені були... представлені відомості про те, що торкається моїх справ”.
Римські юристи визнавали громадську значимість фінансистів і підкреслювали необхідність оприлюднення облікових даних: “Слід видавати рахунки саме банкірів... бо їх заняття має громадську значимість і основним їх завданням є добросовісне складання рахунків”.
Юридичними нормами регулювалася навіть техніка обліку. “До ведення рахунків Лабеон відносить взаємну віддачу та кредитування грішми та перебирання зобов’язань з оплати, оплату в торгових справах: не слід заводити нового рахунку до повної оплати боргу; але з одержанням застави або зобов'язання не слід квапитися з оплатою; це не належить до правильного ведення рахунків. Але те, що банкір представляє до оплати, повинно бути опубліковано, відомості про це походять із банків”.
Отже, ми бачимо, що римські юристи дуже серйозно та кваліфіковано підходили до фінансових та банківських питань, розуміли їх особливості, що в цілому сприяло розвитку банківництва.
Існування різних монетних систем, різноманітність золотих, срібних і бронзових монет сприяло зародженню міняльної справи. Міняйли, здебільшого іноземці або вільновідпущенники, відкривали свої торгові кіоски в містах, слідкували за валютним курсом, перевіряли оригінальність монет, здійснювали обмін грошей і навіть видавали позики. Банки у Стародавньому Римі, як і в Греції, виросли з міняльних контор (досвід грецьких трапез було взято за зразок), але розвивалися інтенсивніше. Цікаво, що тривалий час банківські справи у Римі вели особи грецького походження. Потім серед банкірів стали з’являтися вихідці з інших країн, а також й римляни. Вони довго зберігали стару назву трапезитів. Ця назва побутувала і за Цицерона.
Римські банкіри називалися менсаріями. В результаті спеціалізації на певних операціях вони розділилися на нумуляріїв, які обмінювали гроші, та аргентаріїв, які приймали вклади, видавали кредити та здійснювали безготівкові розрахунки.
Обмін монет, а тим паче прийом вкладів вимагали високої кваліфікації та досвіду. Петроній писав: “А чи є, по вашому, ... найважче заняття, після літератури? На мою думку, лікаря і міняйла... Міняйло ж крізь срібло бачить мідь” (Петроній Арбітр. – М., 1990. – С. 108).
Після перевірки монет їх складали в ємності (мішки, кошики) та запечатували в присутності свідків. Свідки також прикладали свої печатки, дерев’яні або костяні. Контролер робив помітку про перевірку – спеціальний знак, який прикріплявся до ємності. Цим він перебирав відповідальність за вміст. Закриті вклади зберігалися у бочках, кошиках, торбах, глиняних і металевих посудинах. Навіть коли в обігу були в достатку низькопробні монети, банк гарантував вміст кошика з певною, твердо фіксованою сумою. Запечатаний кошик міг транспортуватися і використовуватися як засіб платежу.
У 1875 р. на розкопинах Помпей було знайдено скульптурний портрет помпейського банкіра Луція Цецилія Юкунда. Відомий надпис, який присвятив йому вдячний вільновідпущеник: “Генієві нашого Луція вільновідпущеник Фелікс”. У руїнах будинку банкіра виявили дерев’яні облікові таблички.
Відоме ім’я ще одного банкіра, до якого сучасники ставилися з великою повагою, - це Сіттій. Цицерон у “Промові за Суллу” повідомляв, що Сіттій для видання вкладів своїм клієнтам швидше вирішить продати всю свою нерухому власність, ніж “у якийсь спосіб затримати виплату грошей будь-кому зі своїх кредиторів”.
Маючи гроші, навіть знатні римляни прагнули мати їх ще більше. Щоправда, спершу вони надавали кошти в безплатне користування, але з часом відмовилися від безпроцентних позик і почали стягувати плату за користування кредиту навіть з друзів і родичів. Люди брали позики й у лихварів (фенераторів), але тільки у крайніх випадках, віддаючи перевагу банківським кредитам.
Стратегія банків була різною. Одні давали в борг невеликими частинами і багатьом боржникам, інші – значні суми декільком.
У нестримному прагненні до збагачення не завжди дотримувалися порядності і чесності. Про це говорить Петроній: “Про що розводитися? Побажай, що хочеш: із грошей та з хабарем все ти одержиш. В калитці повний Юпітер сидить”. Він же навів вираз: “Ас у тебе є, аса ти вартуєш”.
Банкіри мали велику вагу, вплив в суспільстві, але ставлення до них, як і в Греції, могло залежати від обставин. Цицерон у “Промові за Квінта Росція – актора” відгукнувся про банкіра з неповагою: “Хіба одна його голова і брови, добре виголені, не свідчать про його моральну зіпсутість, не показують хитру людину? Хіба він… не зітканий весь, з ніг до голови, з брехні і обману? Він для того голить завжди голову і брови, щоб про нього можна було сказати, що на ньому нема ні волоска чесної людини. Росцій часто прекрасно представляє його на сцені, однак не заслужив від нього гідної подяки за послугу”. Римське законодавство того часу допускало настільки недозволені засоби викриття. Зауважимо, що подібні промови не звучали в Афінах IV ст. до н. е.
Римські банкіри знали й тяжкі часи. У період республіки від них та лихварів вимагали використовувати капітал на купівлю маєтків. Це призвело до банкрутств і грошової кризи через вилучення з обігу грошової готівки. Тацит повідомляв, що кредитори поставили вимогу повернути борги. Тоді скарбниця почала видавати безпроцентні позики для боржників, які “заслуговували на довір’я”.
Збереглися відомості про ще одну конфронтацію банкірів і вкладників, коли державна адміністрація (трибуни з плебеїв) знизили процентні ставки. А вони були аж ніяк не малими – 6, 12, 24, 48 і навіть 60% у різні часи. Це призвело до того, що кредитори поставили вимогу терміново повернути борги, і в результаті дебетори втратили заставу, а їх землі виявилися конфіскованими. Ринок виявився затовареним, а вартість монети різко знизилася.
Історики, які вивчали історію банків Стародавнього Риму, досліджували словник економічних термінів. Поглиблено вивчав цю проблему німецький історик-філолог М. Фойг. Він зробив аналіз висловлювань стародавніх громадських діячів (передусім Цицерона) і дійшов висновку про зв’язок староримських категорій дебету і кредиту з поняттям сучасного подвійного запису. Про це свідчать також історичні документи. Наприклад, на розкопинах Помпей було знайдено документи з архіву банкіра Луція Цецилія Юкунда, про якого ми вже згадували. У дерев’яному ящику виявлено 153 розписки. Ці розписки виписував сам банкір. Частина з них фіксувала суму виторгу від продажу застави його клієнтів з аукціону. Комісійні (їх розмір в розписках не вказано), як частина виторгу, виплачувалися банкіру. Розписки виконано на дерев’яних дощечках, покритих воском. Частина записів, що торкаються юридичного засвідчення угод, зроблено чорнилом.
У банку облік доходів і витрат вівся в прибутково-видатковій книзі. За неї банкір ніс юридичну відповідальність. Вона була регістром поточного рахунку. Книга не повинна була мати жодних виправлень.
Знатні римляни не платили готівкою. Вони просто давали банкіру документальне розпорядження, яке мало грецькі назви синграф, хірограф, латинську транскрибере. Так називався документ, який оформляв грошові розрахунки через банк.
Заставою для видавання кредиту виступало майно боржника або поручника. У заставу приймалися навіть трупи. Очевидно, така своєрідна застава надійно забезпечувала своєчасне повернення боргу. Очевидним є і те, що до подібного способу вдавалися тільки в разі крайньої потреби. Про колоритну деталь банківських розрахунків повідомляє Горацій: один позикодавець певного дня збирав боржників і читав їм свої вірші, ставлячи їх у такий спосіб перед вибором – або платити гроші, або хвалити вірші.
Колутелла навів думку римлян, яка вкорінилася з приводу боргових зобов’язань: “Як вірно сказав лихвар Альфій, найбільш надійні боргові статті втрачають будь-яку цінність, якщо ми відмовляємося від стягнень за ними”.
Ряд фактів про функціонування банківської системи у Стародавньому Римі навів у своїх промовах Цицерон. Наприклад, в одній із них він докоряв банкірові за те, що той подав до суду щоденник. За логікою сьогодення, Цицерон не мав рації. Банкір учинив абсолютно вірно, оскільки щоденник – це доказ. Він мав всі права джерела вихідної інформації, як розписки і доручення. Напевне, це розумів банкір, а не Цицерон. Завдяки інформації про цей судовий розгляд стає ясно, що між щоденником і обліковою книгою ніякого проміжного реєстру не було і записи в книзі робилися за статтями відповідно до записів у щоденнику. Тепер зрозуміло, чому Цицерон наполягав на представленні книги як певною мірою копії щоденника, але “очищеної” від різних господарських записів оперативного і довідкового характеру.
Викликає здивування і той фрагмент із промови Цицерона, де він питав, чому щоденники служили місяць, а потім рвалися і викидалися. Навряд чи банкір викидав щоденники. Він міг звірити за ними, чи вірно було записано первинні операції, хоча записи, певна річ, не завжди були акуратними. Згадується про викреслювання. Ми знаємо, що воно мало місце у практиці грецьких банкірів. Напевне, викреслювання все-таки збереглося як один із методів анулювання записів. Крім того, на рішення банкіра не виносити на загальний огляд записи всіх оборотів могла вплинути комерційна таємниця, що охоплювала таємницю клієнтів. У період розквіту приватної банківської діяльності держава в неї не втручалася.
У банкірів, крім прибутково-видаткової, була ще одна бухгалтерська книга під назвою книга рахунків. Вклад називався депозитом, а рахунок – раціо. Винахід книги рахунків клієнтів можна з повним правом назвати видатним відкриттям обліку. В ній операції враховувалися за окремими клієнтами, і тому вони відокремилися від прибутково-видаткових рахунків.
На поточних рахунках клієнтів знайшли відображення не лише вклади і видатки готівкою, але й безготівкові перекази з рахунку на рахунок, а також залік платежів у розрахунках. Про наявність процедури переказу свідчить низка чинників. У листі Аттіку Цицерон просив його відкрити в афінському банку рахунок для свого сина, який навчався в Афінах. Називав він і агента Ксеона, через якого здійснювався переказ. Аттік відповів Цицерону, що переказ можливий після одержання ствердної відповіді від банкіра. Із промови Цицерона за Луція Флакка також можна зрозуміти, що практика безготівкових переказів була загальноприйнятою (на цьому грунті навіть виникали зловживання).
У Східній Римській імперії банки втратили колишню могутність. У IV ст. н. е. у Візантії аргентаріїв і нумуляріїв заступиликолектарії. Їх діяльність регламентувалася державою, і вони стали передовсім службовцями казни. У містах вони об’єднувалися в колегії з солідарною відповідальністю, коли кожен учасник ніс відповідальність на повну суму боргу.
Від колектаріїв держава вимагала мідні гроші та обмінювала їх на золоті соліди за встановленим курсом. Величезні втрати від цих операцій скарбниця намагалася регулювати державними субсидіями. Почалися безконечні махінації банків. Адміністрація скарбниці контролювала розрахунки та бухгалтерські книги. Залишки колишньої системи застали ще хрестоносці. З офіційним визнанням християнства частиною фінансової системи стала церква. Вона об’єднала вищих державних чиновників, великих землевласників, торговців і ремісників. Церковний апарат управління не поступався імператорському.
3.4. Давньоримські монети у грошовому обігу на українських землях
Знахідки римських монет на позаримських землях свідчать про зв’язки римлян із багатьма країнами. У слов’ян римські монети були поширені лише у межах лісостепової смуги. Цілком зрозуміло, що вони потрапили сюди, маючи практичне використання. Тому мають рацію більшість дослідників, коли кажуть, що римські монети надійшли до слов’ян через торговельні зв’язки і відігравали у східнослов’янському світі роль грошового знака.
Товарно-грошові відносини охоплювали здебільшого верхівку східнослов’янського суспільства, яка лише починала складатися, однак вже нагромаджувала в своїх руках досить значні багатства. Свідченням цього є величезна кількість грошового металу, що містився у скарбах. Проте виникнення у східних слов’ян в перші століття н. е. товарно-грошових відносин аж ніяк не означало, що вся економіка східнослов’янського суспільства перейшла на товарну основу. Господарство слов’ян іще впродовж тривалого часу залишалося натуральним. Оскільки гроші є універсальним товаром, який завжди можна обміняти на будь-який інший товар, то виникало прагнення, особливо на ранній стадії розвитку товарного обігу, до перетворення якомога більшої кількості товарів у гроші, що стають, таким чином, символом багатства. Подібне явище спостерігається у будь-якого народу, який перебуває на порівняно ранній стадії розвитку товарного виробництва.
Одначе, були серед дослідників й інші думки. Певна група вчених вважає, що давньослов’янське суспільство у часи піднесення Риму перебувало на дуже низькому рівні суспільного розвитку, коли грошова торгівля виникнути не могла. А ще інша група дослідників дотримується думки, що римські монети мали у стародавніх слов’ян певне утилітарне значення, наприклад, як сировина для ювелірних виробів. Мовляв, слов’яни самі срібла не добували, тому дуже ймовірно, що сировину вони ввозили частково саме у вигляді монет, яку перетоплювали у метал. Але немає жодних підстав вважати, що це було єдиним чи, принаймні, головним призначенням римських монет у стародавніх слов’ян. Нарешті, ніколи разом із монетами не було знайдено зливків срібла, а були лише випадки, коли у скарбах разом із римськими монетами траплялися не срібні, а золоті зливки.
Інший можливий спосіб утилізації римських монет – використання їх як прикрас. Про це свідчить низка етнографічних і археологічних фактів. Наприклад, на Поділлі та в інших регіонах України дівчата нерідко використовували знайдені ними монети як намиста. Але з десятків тисяч римських монет відомо лише кілька десятків екземплярів, оформлених як прикраси. Та й для того, щоб монета у конкретному суспільстві змогла знайти застосування у вигляді прикраси, вона повинна була існувати тут у своєму прямому грошовому призначенні, тобто як засіб обслуговування товарного обігу. Тому твердження про те, що стародавні слов’яни нібито ще не могли через свою соціально-економічну відсталість вести грошову торгівлю, – безпідставне. Племена, належні до черняхівської культури, досягли уже на початок нової ери досить високого рівня розвитку. Тому використання римських монет як грошового знака в тій епосі було цілком природним.
Римські монети, що їх знаходять на землях східних слов’ян, можуть бути доказом торгівлі з ними римлян. Зрештою, сумніви про реальність такої торгівлі можна розвіяти, провівши паралель з історією германських племен, які перебували на приблизно рівному ступені соціально-економічного розвитку. У тих і тих це була доба, коли відбувалося відокремлення ремесла від основної галузі господарства і складалися умови для більш широкого розвитку торгівлі, остаточного розкладу родоплемінних відносин і поступового утворення класового суспільства; доба утворення перших, іще примітивних, політичних об’єднань. Тож знахідки римських монет є слідами грошової торгівлі слов’ян з римлянами.
Додатковими доказами цього факту є знахідки речей, які, поза сумнівом, мають римське походження і належать до того ж періоду, коли відбувався масовий приплив римських монет на територію сучасної України.
Розвиток торговельних зносин слов’ян із римлянами був тісно пов’язаний з політичними подіями того часу. Римські монети у більш або менш значних кількостях почали потрапляти на слов’янські землі за правління Нерона, Веспасіана, Доміціана, а також Траяна. І справді, приплив римських монет на територію сучасної України тривав саме тоді, коли римляни панували в Дакії.
Переважну більшість римських монет, знайдених на слов’янській території, становлять срібні денарії, тоді як мідні і золоті монети трапляються досить рідко. Більшість із знайдених римських монет карбовані у другій половині І і ІІ ст. н. е. Більш ранні або пізніші трапляються значно рідше. Процес потрапляння римських монет на позаримські землі міг відбуватися тільки впродовж того часу, коли ці монети були в обігу у самому римському суспільстві.
Припинення масового розповсюдження римських монет на слов’янських землях безпосередньо пов’язано з політичними і соціально-економічними обставинами навколо Римської імперії в ІІІ ст. н. е. Для цього періоду було характерним явище псування монет. Римській денарій втрачав свою пробу і вагу, знецінювався, внаслідок чого повноцінний денарій ІІ ст. н. е. дуже швидко зник з обігу. Тому на слов’янські землі монети, найімовірніше, потрапили на початку кризи, тобто впродовж ІІ ст. н. е. Отже, відтинок часу від середини І до початку ІІІ ст. н. е. слід уважати основним періодом припливу римських монет на слов’янські землі, хоча, можливо, справді масовий приплив почався десь на зламі І і ІІ ст. н. е.
Деякі дослідники вважають, що повторний максимум припливу римських монет на територію східних слов’ян мав місце в епоху Константина Великого та його спадкоємців (IV ст. н. е.), пов’язуючи його з воєнно-політичною діяльністю слов’янських племен.
Кінець римського панування в Дакії негайно спричинив майже повне припинення будь-яких зв’язків.
Висновки
1. Перша римська монета мала назву ас. Вона виливалася з міді і важила 273 г. Крім цього, в обігу були фракції аса: семіс, трієнс, квадранс, секстанс, унція. Поряд із зображенням римських богів вони містили позначення номіналів.
2. Карбування монет у Стародавньому Римі почалося в 269 р. до н. е. З’явилися срібні денарії, вікторіати, квінарії, сестерції. В основі монетної справи лежав фунт, який важив 327,4 г. Рішення про карбування монет приймалося державними органами, що представляли сенат та імператора.
3. Масове карбування золотих монет почалося в період управління імператора Августа. Вони називалися ауреусами і відповідали 25 денаріям. Тоді ж в монетній справі почав використовуватися аурихалк, з якого карбувалися сестерції та дупондії.
4. Вміст срібла в римських монетах віддзеркалював стан економіки в той час, коли вони карбувалися. Війни, економічні труднощі, розбрат у суспільстві призвели до зменшення частки дорогоцінного металу в монетах до 2-3%. Це відображало величезну інфляцію, характерну для Риму в новій ері.
5. Банківську справу Стародавній Рим запозичив у Стародавньої Греції. Банкіри обмінювали і перевіряли монети, приймали вклади, видавали кредити, проводили безготівкові розрахунки. В їхню діяльність активно втручалася держава.
6. Характерними ознаками ведення банківництва були високий рівень організації діловодства та детальна правова регламентація банківських операцій. Римським банкірам приписують введення в економічну науку таких понять, як дебет і кредит, використання прибутково-видаткової і головної книг, представлення їх як доказів у суді.
7. Римські монети найбільш масово надходили на українські землі у ІІ ст. н. е. Це було обумовлено значними торговельними зв’язками між народами, що населяли відповідні території. Східнослов’янські племени використовували римські монети для обслуговування внутрішньої торгівлі, утворення скарбів, а також для виготовлення прикрас.
8. Римські монети і банківська справа мали великий вплив на розвиток економіки цілого світу. Деякі номінали (солід, денарій) лягли в основу назв окремих європейських грошових одиниць (наприклад, су і деньє), а документальне і юридичне оформлення були успадковані у подальшому розвитку людської цивілізації.
Контрольні запитання і завдання
1. Охарактеризуйте передумови виникнення в Стародавньому Римі монетного господарства.
2. Назвіть номінали, що перебували в грошовому обігу Стародавнього Риму. Які співвідношення було встановлено між ними?
3. Які римські імператори зробили найбільший внесок у монетне господарство?
4. Як називалися давньоримські банкіри?
5. Які документи використовувалися в банківській справі Стародавнього Риму?
6. Опишіть проведення римськими банкірами безготівкових розрахунків.
7. Яким чином давньоримські монети потрапляли на територію сучасної України? Як вони тут використовувалися?
Література
1. Зварич В., Шуст Р. Нумізматика: Довідник. – Т., 1998.
2. История древнего Рима / Под ред. В. И. Кузищина. – М., 1981.
3. Комаровский И. Очерки Рима в финансовом и экономическом отношениях. – М., 1969.
4. Кропоткин В. В. Клады римских монет на территории СССР. – М., 1961.
5. Луцатто Дж. Экономическая история Италии. – М., 1954.
6. Малькова Т. Древняя бухгалтерия: какой она была? – М., 1995.
7. Михалевский В. М. Очерки истории денег и денежного обращения. – М., 1948. – Т.1.
Гроші та банківництво у Стародавньому Римі