ГРОШІ ТА БАНКІВНИЦТВО УКРАЇНИ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

PAGE \* MERGEFORMAT 1

Тема 9. ГРОШІ ТА БАНКІВНИЦТВО УКРАЇНИ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

План

9.1. Структура монетного господарства України як складової Російської імперії

9.2. Перші паперові гроші на українських землях

9.3. Становлення банківської системи Російської імперії

9.4. Банки на українських землях у складі Російської імперії

Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель потрапила під владу Росії. Поза російським кордоном залишалися тільки західні землі - Галичина, Буковина й Закарпаття, що належали монархії Габсбургів.

Українські землі, що перебували у складі Російської імперії, цілковито підпадали під царську владу. Внаслідок цього українці були позбавлені будь-якої можливості самостійно творити свою долю. Це поширювалося на всі сфери господарського життя і, зокрема, на фінансово-кредитні відносини. Монопольним правом на регулювання фінансових потоків на території всієї новоствореної держави володів царський уряд на чолі з самодержавцем. Тому будь-яка економічна реформа, що здійснювалася російським урядом, безпосередньо поширювалася на ту частину українських земель, що перебували у складі Російської імперії. Така ситуація тривала до першої світової війни.

9.1. Структура монетного господарства України як складової Російської імперії

Наприкінці XVIII ст. грошова система, що склалася після грошової реформи Петра І, поширилася на всі терени Лівобережної України. В обігу почали з'являтися російські срібні, мідні й золоті монети, які поступово витрутили польські й татарські.

Перші спроби реформування грошової системи, які безпосередньо відобразилися на грошовому обігу на українських землях, були здійснені Катериною II (1762-1796 pp.). Вона поповнила грошовий обіг першими паперовими грошима — асигнаціями (про які детальніше розповідається у наступному параграфі), а це сприяло надходженню до монетної системи додаткової кількості мідних монет великої ваги для покриття випущених паперових грошей. Археологічні знахідки на території України скарбів пудової ваги, до яких входили мідні російські монети, засвідчили їхнє широке використання у грошовому обороті.

Особливою популярністю тоді користувалися нідерландські золоті монети. Російський уряд протягом більш як 100 років карбував імітації голландських дукатів. Ці монети, «лобанчики», викарбовувалися для закордонних платежів, ними також виплачували жалування військам у Середній Азії, на Кавказі, у Царстві Польському. Карбували дукати спершу з 1768 р. по 1806 р., а потім знову по десятирічній перерві. І хоча 1849 р. в Голландії випуск таких монет припинився, в Росії їх продовжували карбувати тільки з цією датою. І лише публічне обурення в 1868 р. голландського уряду стало остаточною причиною припинення карбування дукатів в Росії.

У 1787 р. під час оглядин Катериною II завойованих земель за наказом князя Потьомкіна-Тавричеського було викарбувано срібні монети номіналом 2,5, 10 і 20 копійок. На лицевім боці було зображено вензель Катерини II, вміщено текст «Царица Херсонеса Таврического» і дату - 1787. На зворотнім боці - цифри номіналу, під якими містилися літери «Т. М.», що означало «Таврическая монета». На них було проставлено крапочки, кількість яких допомагала з'ясувати неписьменним їхню вартість. Але ці гроші в обіг не потрапили.

За царювання Павла І (1796-1801 pp.) зовнішній вигляд срібних монет зазнав певних змін. Із срібного рубля зникли портрети, їх заступив девіз лицарів ордену тамплієрів: «Не нам, не нам, а імені твоєму». На аверсі срібних монет було зображено вензель Павла І в одну літеру у формі хреста з коронами і вміщено текст «Монета. Це-на рубль». Внизу зазначалася дата випуску. На реверсі — картуш із девізом, літери «О. М.», що означали ініціали мінцмейстера Осипа Мейджера (1789—1801 pp.) і «М. Б.» — монета банківська.

На срібних 5 і 10 копійках містився вензель Павла І в одну літеру «П І» з короною, а на звороті — номінал і дата, під якою дві пари літер: «С. П.» - Санкт-Петербурзький монетний двір, а нижче «О. М.» -Осип Мейджер.

За Олександра І (1801-1825 pp.) зображення на монетах знову дещо змінилися. На лицевім боці з'явився герб Росії іншої різновидності: на плечі орла накинуто ланцюг ордена Андрія Первозванного, текст «Монета рубль» і дата. На зворотнім боці містився текст «Государственная Российская монета рубль», а внизу — літери «СПБ», що означали монетарню Санкт-Петербурга. Від 1812 р. на монетах почали вказувати ще й вагу.

У 1810 р. почалося карбування мідних монет - 16 рублів із пуда. Карбували їх номінальною вартістю 1/4, 1/2, 1, 2 і 5 копійок.

За часів Олександра І в Росії починаючи з 1815 p., карбували монети для Польського королівства. У перші роки було випущено 1, З, 5, 10 грошів і 2, 5 злотих. У 1821 р. з'явилася золота монета 10 злотих. 1 і 3 гроші карбувалися з міді; 5 і 10 грошів, а також 1, 2, 5, 10 злотих -із срібла, а 10, 25 і 50 злотих - із золота. Написи на монетах було зроблено польською мовою. На лицевім боці містився портрет Олександра І, а на зворотнім - герб Росії та вартість номіналу, внизу - текст «Зі срібла (або міді) місцевої», тобто польської. Карбували їх до 1841 p. з деякими змінами в зображеннях, але завжди з портрет тами Олександра І. Згодом для зручнішої лічби написи на монетах почали робити двома мовами: російською та польською. Хоча нові монети випускалися для Польщі, вони все ж таки потрапляли на територію України та використовувались як платіжний засіб. Були вони таких номіналів: у сріблі — 15 коп.= 1 злотому, 20 коп.= 40 грошам, 25 коп.= 50 грошам, 30 коп.= 2 злотим, 3/4 рубля = 5 злотим, 1 руб. 50 коп.= 10 злотим. На лицевім боці — герб Росії, на зворотнім — вартість і дата випуску. Карбували їх до 1850 р.

Після смерті Олександра І у 1825 р. викарбували срібний константинівський рубль — найрідкіснішу і найвідомішу в нумізматичних колах російську монету. На аверсі монети зображено чоловічий профіль під ним дата — «1825», навколо напис — «Б. М. Константинь І имп. и сам. всеросс», що означає: «Божою милістю Константин І імператор і самодержавець всеросійський». На реверсі — державний герб Російської імперії — двоголовий орел із регаліями в облямівці з лаврового вінка. Під орлом три літери — С. П. Б. — знак Петербурзького монетного двору, де було відкарбовано монету. По колу монети напис: «Рубль. Чистого серебра 4 золотн. 21 доля». На гурті міститься така інформація: «сер. 83 1/3 пробы 4 зол. 82 14/25 доли», тобто вказано пробу і вагу монети у старовинних метрологічних вимірах — золотниках і долях. У сучасних вимірах вага монети становила 20,73 г.

Цікавим є той факт, що імператора Константина в Росії ніколи не було. Він відмовився від трону на користь молодшого брата Миколи. Проте публічного оголошення відмови у Москві не пролунало, оскільки Константин не бажав покидати Варшаву. Протягом двох місяців, під час яких відбувалося листування між братами, було викарбу-вано срібний рубль із портретом Константина. Вагу і пробу монети, зміст гуртового напису та оформлення монетного поля було витримано у традиціях, характерних для російської нумізматичної продукції 1798—1885 pp. Первинний тираж константинівського рубля — сім екземплярів, п'ять із яких — з гуртовим написом, а два — без нього. За царювання Миколи І (1825—1855 pp.) в Російській імперії розпочалося карбування монет із платини, адже у 30—40-х роках XIX ст. ця держава була одним із найбільших її постачальників на світовий ринок. Так, у 1828—1845 pp. було випущено в обіг платинові монети вартістю 3, 6 і 12 рублів. Розмір їх був, як у срібних монет номіналами 25, 50 копійок і одного рубля, але вага була іншою і становила відповідно 10, 20 і 40 г платини. На лицевім боці було зображено герб Росії, а на зворотнім — напис «12 рублей на серебро. 1841» і текст: «Чистой уральской платини 9 зол. 68 дол.».

Наявність у грошовому обігу надмірної кількості паперових грошових знаків, спричиненої частими емісіями для покриття військових витрат, призвела до значних інфляційних процесів, що спричинило розлад грошово-кредитної системи. Спроби проведення урядом дефляції практично не давали жодних результатів. На часі стало здійснення грошової реформи, яку й провів міністр фінансів Є. Ф. Канкрін. її основними завданнями були відкрита девальвація асигнаційного рубля та введення срібного монометалізму.

Початком реформи став маніфест від 1 липня 1839 р. під назвою «Про влаштування грошової системи». Згідно з цим документом від 1 січня 1840 р. головним платіжним засобом ставав срібний рубль із вмістом у 4 золотники 21 долю щирого срібла. Всі угоди купівлі-продажу мали укладатися тільки у сріблі. Так цей метал було покладено в основу грошової системи Російської імперії.

Після проведення грошової реформи цікаві зміни сталися в монетній лічбі в Росії. Нова трьохкопійкова монета, яка відповідала старим 10 копійкам, отримала назву «гривенний». Нову копійку в деяких місцевостях почали називати «алтин». Двохкопійкову монету, яка дорівнювала 7 дореформеним копійкам, називали «семишник» (семитка, семак). В Україні теж зреагували на співвідношення нових і старих номіналів. Нова денга — «денежка» (1/2 копійки) стала називатися шагом, 3 копійки — гривнею, а срібна монета в 10 копійок тимчасово стала сороківкою.

Особливістю монетної системи XIX ст. в Росії було карбування перших пам'ятних (меморіальних) і подарункових монет, які випускалися невеликими партіями. Отже, коло їх власників було невеликим. Але протягом кінця XIX — початку XX ст., коли захоплення нумізматикою стало майже масовим, пам'ятні й подарункові монети почали фальсифікувати.

Через зростання державних, а надто воєнних, видатків царський уряд 1862 р. вдався до емісії нових кредитних білетів, які можна було обміняти на золото і срібло. Отже, можна говорити, що в Російській імперії тоді діяла система металевих грошей у формі біметалізму, щоправда, лише до кінця 1863 p., оскільки заміна паперових грошей на металеві в умовах дефіциту бюджету, погіршення торговельного балансу і ростучих процентних виплат за зовнішніми і внутрішніми позиками призвела до значного відпливу срібних і золотих монет за кордон.

Наприкінці XIX ст. розпочалися зміни у валютних відносинах між капіталістичними країнами. Біметалізм був витручений валютною системою золотого стандарту. Систему класичного монометалізму запровадили такі країни, як Велика Британія, Франція, Німеччина.

У Росії в той час актуальним залишалося питання стабілізації рубля, адже для подальшого промислового розвитку потрібна була тверда валюта. Багаторазові спроби збільшити купівельну спроможність рубля позитивних результатів не дали. Уряд дійшов висновку про необхідність проведення нової грошової реформи, метою якої була б заміна інфляційного грошового обігу системою золотого монометалізму.

Ініціатива встановлення металевого обігу в Росії на основі золотого стандарту належала трьом міністрам фінансів: Н. X. Бунге, І. А. Вишнеградському і С. Ю. Вітте. Н. X. Бунге здійснив низку заходів для накопичення золотого запасу, які, крім збільшення обсягів видобутку золота, передбачали справляння мита золотом, а також конверсію російських державних позик. Безпосереднє приготування до проведення реформи було розпочате під керівництвом І. А. Вишнеградського. Він окреслив грошову реформу у вигляді девальвації кредитного рубля і швидкого переходу до використання золотої валюти, що, на його думку, було необхідно для зміцнення фінансових і кредитних зв'язків з іноземним капіталом.

Заступивши І. А. Вишнеградського на посаді міністра фінансів, С. Ю. Вітте перебрав обов'язки з проведення грошової реформи. В основу переходу на золотий стандарт він поклав такі головні елементи: надання виняткового емісійного права Держбанку, гарантований обмін паперових грошей на золото, одночасне перебування в обігу паперових і металевих грошей, обмеження випуску паперових грошей у розмірах встановленого ліміту.

У 1895 р. в Російській державі розпочалася нова грошова реформа, яка вводила систему золотого монометалізму. Одразу було проведено девальвацію рубля на 1/3 його вартості. Імперіалом після реформи (1895—1897 pp.) називали золоту монету в 15 рублів, півімперіалом — 7,5 рубля. У 1897 р. було відкарбовано золоті монети номіналами 15, 10 і 7 '/г руб. Були також монети номіналами 5 рублів та 1 рубль. У всіх банках Росії проводився вільний обмін грошей на золоту монету.

Отже, в результаті грошової реформи в обігу перебували такі грошові знаки: золоті монети, державні кредитні білети (які вільно обмінювалися на золоті монети), повноцінні срібні монети (номіналами 50 і 25 коп.), неповноцінні срібні (20 коп.,15 коп., 10 коп., 5 коп.) і дрібні мідні монети (5 коп., З коп., 2 коп., 1 коп., 1/2 коп., 1/4 коп.). З появою в обігу золотих монет мідні та срібні гроші стали розмінною монетою, металевий вміст яких установлювався законом.

Завдяки змінам у грошовій системі Росія отримала одну з найбільш ліквідних світових валют; щоправда, були й негативні економічні наслідки, зокрема значно скоротилася готівкова грошова маса в обігу, що суттєво вплинуло на платіжні та кредитно-фінансові можливості російської валюти. Новостворена структура грошового господарства сприяла підняттю країни на вищий щабель промислового розвитку та стабілізації грошової системи. Втім, період стабілізації тривав недовго. У 1914 p., з початком першої світової війни, в державі було призупинено карбування золотих і срібних монет.

Війна вимагала величезних фінансових витрат. Уже влітку 1915 р. з обігу практично зникли золоті монети, що їх населення вилучало з метою утворення скарбів. В обігу катастрофічно не вистачало дрібної розмінної монети. Для розв'язання цієї проблеми уряд вирішив випустити марки-гроші. Для їхнього виготовлення використовувалося кліше 10-, 15-, і 20-копійкових поштових марок, випущених 1913 р. з нагоди 300-річчя дому Романових.

На зворотнім боці марок вартістю 1, 2 та 3 копійки містився текст — «имеет хождение наравне с медной монетой», а на марках вартістю 10, 15 і 20 копійок — «имеет хождение наравне с серебряной монетой». Марки-гроші швидко стирались і вицвітали, тому в другій половині грудня було випущено в обіг стійкіші розмінні казначейські знаки вартістю 1, 2, 3, 5 і 50 копійок.

У роки війни неухильно зростала емісія паперових грошей. Купівельна спроможність рубля напередодні Лютневої революції (1917 р.) різко впала — до 26 довоєнних копійок. Золото практично було вилучене з обігу. Внаслідок революції до влади доступився Тимчасовий уряд, який для покриття воєнних витрат активно продовжував здійснювати емісію паперових грошей. Налагоджену дію структурних елементів грошової системи післяреформеного періоду було зруйновано. В Росії настала глибока й затяжна фінансова криза.

9.2. Перші паперові гроші на українських землях

Поява перших паперових грошей на теренах України пов'язана з іменем російської імператриці Катерини II (1762—1796 pp.). Ще до її правління склалися обставини, які змушували правлячу верхівку замислитися над впровадженням в обіг паперових грошей. Це було зумовлено інтенсивним розвитком торговельних відносин і ново-створеної банківської системи. Так, ще Петро III (1761-1762 pp.) прийняв указ (від 25 травня 1762 р.) про заснування Державного банку та про запровадження у грошовій системі Росії банківських білетів. Державний переворот 1762 р. завадив виконанню цього указу. Проте невдовзі критичний стан бюджету (російсько-турецька війна спричинила його дефіцит майже у 2 млн руб.) змусив Катерину II, що захопила владу внаслідок перевороту, повернутися до проблеми паперових грошей.

У 1768 р. граф Карл Сіверс надіслав Катерині II доповідь, в якій обстоював необхідність запровадження на території Росії паперових грошей. Він стверджував, що основною умовою для забезпечення довіри населення до асигнацій є їх приймання завжди і всюди та нагромадження у спеціально створеному банку мідних грошей на суму, на яку буде випущено асигнації.

План запровадження паперових грошей, розроблений графом Карлом Сіверсом і князем А. А. Вяземським, було затверджено імператрицею Катериною II у маніфесті від 29 грудня 1768 р. Згідно з цим документом в обіг вводилися перші в Росії паперові грошові знаки — асигнації.

Асигнації першого зразка випускалися номіналами 100, 75, 50 і 25 рублів та були в обігу з 1769 р. по 1786 р. Вони були двох видів — московські й петербурзькі та спершу оплачувалися лише у відповідному банку (Московському або Петербурзькому). Однак у 1771 р. ці обмеження було скасовано.

Намагаючись утвердити престиж асигнацій, 1774 р. уряд оголосив про готовність припинення випуску асигнацій, тільки-но їхня загальна кількість досягне 20 млн рублів (що дорівнювало вартості розміщених в асигнаційних банках валютних цінностей).

Циркулювали асигнації тільки на внутрішньому ринку. Ввіз і вивіз їх за кордон було заборонено через побоювання припливу в державу фальшивих купюр. Водночас у самій Російській імперії фальшування асигнацій було поширене, хоча винним загрожувала смертна кара.

Перші російські асигнації друкувалися на міцному білому папері зі складними філігранями. їх малюнок складався з візерунчастої рамки і тексту, виконаного чорною фарбою, а також двох овальних відбитків (медальйонів). Зворотній бік асигнацій був чистим і не містив малюнків. На кожній асигнації були підписи чорнилом двох сенаторів, радника і директора банку. Рамка мала два написи: верхній — «любовь к отечеству», нижній - «действует к пользе онаго», а ліворуч і праворуч однакові слова — «государственная казна». У кутах рамки під коронами розміщувалися герби чотирьох царств — Московського, Казанського, Астраханського та Сибірського. Зверху над друкованим текстом було зображено два овали без фарби з емблемами. На лівому овалі — військові регалії (гармати, ядра, прапори) та символічні знаки промисловості й торгівлі (пакунок, бочка, кадуцей Меркурія), за якими проглядався корабель. У центрі овалу - двоголовий орел, на шиї якого - орден Андрія Первозваного. Посеред ланцюга ордена містився геральдичний щит із зображенням Георгія Побідоносця. Зверху овалу — напис «покоит и обороняет». На правому овалі — скеля, а під нею — бурхливе море та голови різних потвор, зверху півколом — напис «невредима». Такий зовнішній вигляд мали перші асигнації Російської імперії, які потрапили до грошового обігу Лівобережної України. Після поділу Польщі гроші поширились і на Правобережну Україну.

28 червня 1786 р. Катерина II видала маніфест, який обмежив емісію асигнацій до 100 млн рублів і вводив в обіг нові купюри номіналами в 5 і 10 рублів, які друкувалися на кольоровому папері (десятирубльові — на червоному, п'ятирубльові — на синьому). На краях купюр із чотирьох сторін містилися водяні знаки. На асигнаціях були підписи директора Державного асигнаційного банку і касира (на лицевім боці), а також радника правління банку (на зворотнім боці). У верхній частині асигнації було виконано овальне рельєфне зображення.

На жаль, проголошену обіцянку про дотримання лімітової суми емісії було порушено. У 1790 р. асигнацій перебувало в обігу вже на суму 111 млн рублів. У той час нові банки перестали підтримувати рівновагу між металевим забезпеченням асигнацій та їхньою кількістю. Іншими словами, почалася незабезпечена емісія, курс асигнацій різко падав, і вони стали істотно відрізнятися від срібного рубля купівельною спроможністю.

Спроба Павла І вилучити з обігу не забезпечену металом частину асигнацій виявилася вдалою, але уряд не зміг відмовитися від подальшої емісії, і курс асигнації знову впав: у 1800—1805 pp. він коливався від 66 до 80 копійок сріблом за рубль асигнаціями.

Особливо сильно зросла емісія асигнацій під час правління Олександра І (1801 — 1825 pp.). Причиною цьому стали затяжні війни, що їх Росія вела проти Франції (1805 p., 1806—1807 pp.), Туреччини (1806—1821 pp.) і Швеції (1808—1809 pp.). Асигнації стрімко знецінювалися: вже у грудні 1810 р. за 100 тис. асигнаціями давали 25 тис. рублів сріблом. Напередодні Вітчизняної війни 1812 р. сума асигнацій, яка перебувала в обігу, складала 581,4 млн рублів, а 1815 р. (після закінчення війни) — 836 млн рублів. Становище ускладнювалося ввезенням великої кількості фальшивих рублів наполеонівськими військами. Курс асигнаційного рубля впав до 20 копійок сріблом.

У 1818 р. в обіг надійшли 25- і 50-рубльові асигнації, 1819 р. — 5-, 10-, 25-, 50-, 100- і 200-рубльові. Нові грошові знаки значно відрізнялися від попередніх. Вони були виконані у стилі класицизму, відзначалися чіткістю зображення, рівновагою композицій, досконалістю малюнків і містили зображення герба Російської імперії. Мали вони і кілька водяних знаків. Такі асигнації випускалися в обіг щорічно до 1843 р.

Після проведення грошової реформи 1839-1843 pp. асигнації, курс яких був 3 руб. 50 коп. за 1 срібний рубль, повинні були виконувати роль допоміжного грошового знаку.

У 1840 р. при Державному комерційному банку було утворено депозитну касу, що залучала у вклади срібло в обмін на депозитні білети. За допомоги депозитних білетів, стовідсотково забезпечених сріблом, держава намагалася відродити довіру населення до паперових грошей. Депозитні білети випускалися лише на ту суму, на яку в депозитній касі накопичувався фонд золота і срібла. Такі білети були рівноправним платіжним засобом поруч із срібною монетою і перебували в обігу на території всієї країни. Користуючись великою популярністю, депозитні білети дедалі частіше використовувалися для погашення зобов'язань, особливо тоді, коли це стосувалося великих платежів.

Неврожай 1840 р. і дефіцит державних коштів змусили уряд ухвалити рішення про випуск кредитних білетів на суму 30 млн срібних рублів. Тож у 1841 р. було випущено нові грошові знаки - кредитні білети 50-рубльової вартості, що оберталися нарівні зі сріблом і розмінювалися на срібну монету. У той час на теренах Російської імперії одночасно оберталися паперові грошові знаки трьох видів: асигнації, депозитні та кредитні білети.

Останнім кроком реформи Є. Ф. Канкріна, згідно з маніфестом від 1 червня 1843 p., була заборона використовувати у грошовому обігу країни всі наявні види паперових грошових знаків та їх заміна на державні кредитні білети. Нові паперові гроші повинні були повністю забезпечуватися золотими, срібними і мідними запасами. Указом від 21 вересня 1843 р. передбачався випуск білетів номінальною вартістю 3, 5, 10 і 25 рублів, а указами від 2 жовтня 1843 p., 23 лютого та 4 жовтня 1844 p.— білетів в 1, 50 і 100 рублів. На лицьовім та зворотнім боці грошових знаків було зображено герб Росії, вміщено витяг із маніфесту, зазначалися рік випуску і номер банкноти.

У 1853 p., з початком Кримської війни, уряд відчув гостру потребу у фінансових ресурсах. Цю проблему було вирішено нерозважливо -додатковою емісією кредитних білетів, що, своєю чергою, призвело до падіння їх курсу і масових обмінів на монети. За таких обставин 1854 р. уряд призупинив вільний обмін кредитних білетів на срібло. Фінансування Кримської війни 1853—1856 pp. практично звело нанівець позитивні результати грошової реформи 1839—1843 pp. Грошова система почала стрімко руйнуватися, і майже до кінця XIX ст. в Росії існував розладнаний паперово-грошовий обіг.

У 1861 р. було здійснено ряд спроб із метою налагодити функціонування грошового обігу належним чином. Однією з них було здійснення зовнішніх запозичень. Так, 1862 р. уряд уклав угоду з банками «Н. М. Ротшильд і сини» в Лондоні та «Брати Ротшильди» в Парижі про п'ятипроцентний кредит на суму 15 млн фунтів стерлінгів. Частина цих грошей пішла на поповнення розмінного фонду, що дозволило з травня 1862 р. відновити обмін кредитних білетів на монети. Проте суми, що їх пред'являли до обміну, були настільки великими, що невдовзі обмінний фонд досягнув свого критичного рівня, і в кінці 1863 р. уряд знову припинив обмін кредитних білетів на золото і срібло. Спроба стабілізації рубля успіху не мала.

Зовнішній вигляд державних кредитних білетів, починаючи від середини 50-х і особливо після 60-х років, зазнав суттєвих змін. На них почали з'являтись архітектурні споруди й портрети історичних діячів — полководця князя Дмитрія Донського (кредитний білет 5 рублів, 1866 p.), засновника династії Романових Михайла Федоровича (кредитний білет 10 рублів, 1880 p.), Петра І (кредитний білет 50 рублів, 1868 p.), Катерини II (кредитний білет 100 рублів, 1864 p.). Уперше друкувалися зображення імператорських вензелів: на знаках, випущених до 1882 p.,— Олександра II, з 1882 p.— Олександра III, а з 1895 p.- Миколи II.

У 1887—1895 pp. було випущено державні кредитні білети нових зразків номіналами 1, 3, 5, 10 і 25 рублів, на зворотнім боці яких було зображено герб Російської імперії. Усі кредитні білети, випущені в той період, містили текст з указівками про їхній обмін у касі Державного банку на срібну й золоту монету. Одначе на практиці це не виконувалося.

Для налагодження грошового обігу в країні необхідно було провести нову грошову реформу, яка забезпечила б стабілізацію курсу паперового рубля. Агрегуючи золоті запаси та здійснюючи валютні інтервенції на російських та іноземних біржах, російський уряд від початку 90-х pp. зумів досягнути стабілізації курсу рубля на певному рівні. До моменту оголошення реформи курс паперового рубля дорівнював приблизно 66 коп. золотом. На цьому рівні й провели девальвацію. Водночас в обіг поступово почало вводитися золото.

Золота монета підлягала обміну на кредитні білети. При цьому між ними було встановлено таке співвідношення: 7,5 рубля кредитних білетів за напівімперіал (5 золотих рублів) і 15 рублів — за імперіал (10 золотих рублів).

У той час Державний банк почав приймати вклади золотом, видаючи намість депозитні квитанції різної вартості. Ці квитанції без будь-яких труднощів приймались у сплату казенних платежів нарівні із золотом.

Завершальним етапом реформи було прийняття закону, що регулював емісію кредитних білетів. Державному банкові дозволялося здійснювати випуск на 600 млн рублів. Половина цієї суми забезпечувалася золотом, решта — товарами й нерухомістю. Випуск білетів понад цю суму належало стовідсотково забезпечувати золотом.

Після грошової реформи (1895—1897 pp.) Державний банк перетворився на емісійний, а його кредитні білети — на банківські. Економічне піднесення в країні було підкріплене випуском банкнот, які кредитували товарообіг і вільно розмінювалися на металеві гроші. Це сприяло перебуванню оптимальної кількості банкнот у грошовому обігу відповідно до потреб господарського розвитку країни.

Проведена реформа дозволяла здійснювати необмежений обмін білетів на золоту монету. Це викликало потребу у проведенні відповідних змін у написах на державних кредитних білетах, який раніше передбачав обмін на срібну монету, як основний засіб платежу. Спершу було випущено білети номіналами 1, 3, 5, 10 і 25 рублів із попереднім зовнішнім виглядом та білети номіналом 50 рублів зразка 1899 p., 100 рублів (1898 р.) і 500 рублів (1898 p.), на яких було зображено портрети Миколи II, Катерини II і Петра І відповідно. Усі кредитні білети, які перебували в грошовому обігу до проведення реформи, були вилучені до 1902 p., а з 1905 р. почалася поступова заміна грошових знаків, випущених у перші роки після реформи, на кредитні білети нових зразків.

У результаті багаторічних творчих пошуків було виведено образ «російської валюти», зображення на якій нерідко перевершували складністю й витонченістю рисунки та гравюри кращих художників. Тоді було випущено в обіг грошові знаки номіналами 3 рублі (зразка 1905 p.), 5, 10 і 25 рублів (1909 p.), 100 рублів (1910 р.) і 500 рублів (1912 p.). Останню купюру можна віднести до кращих взірців світових валют. До того ж вона виявилася найбільшою за всю історію паперових грошей. На купюрах номінальною вартістю 25 рублів та більше було зображено портрети царів Олександра III, Катерини II і Петра І. Стабільність паперових грошових знаків похитнулася з початком першої світової війни, в яку була втягнена Російська імперія. Використання паперово-грошової емісії для фінансування війни стало причиною інфляції, що суттєво зменшило купівельну спроможність рубля. Кредитні білети у великих кількостях пред'являлися для обміну на золото. Це змусило уряд у липні 1914 р. припинити такі операції. А емісія кредитних білетів тривала. Так, до 1 січня 1916 р. уряд тричі збільшував розмір емісії Державного банку понад суму, встановлену емісійним законом 1897 р.

Якщо до війни банкнотна емісія Державного банку мала стійке золоте покриття, то у воєнний час нові емісії, власне, не мали ніякого забезпечення. Уряд був безсилим в умовах війни виконати свої короткострокові зобов'язання, які згодом перетворились у довгострокові, а затим — у безстрокові. Емісія кредитних білетів, позбавлена будь-якого стійкого забезпечення, ставала засобом покриття воєнних витрат, що безперервно зростали. Емітовані кредитні білети з банкнот перетворилися в нерозмінні паперові гроші.

9.3. Становлення банківської системи Російської імперії

Кредитно-банківська система як в Україні, так і в Росії до XVI11 ст. розвивалася надзвичайно повільно. На зламі XVII—XVIII ст. лихварство вже не могло задовольнити дворянство і представників торгового капіталу, зацікавлених у кредитах для збільшення обсягів операцій. Обмеження кредитних ресурсів усередині країни спонукало купців брати позики в іноземних банкірів, які їх люб'язно надавали під великі проценти. Це викликало невдоволення серед населення і гальмувало подальший економічний розвиток. Так виникла необхідність формування власних кредитних ресурсів, які сприяли би збільшенню оборотного капіталу на привабливих умовах.

Але першочерговим завданням для феодальної Росії було надання відповідної допомоги дворянству, а не купецтву, тому було здійснено низку заходів, спрямованих на створення установ, які підтримували б поміщиків. Тому влітку 1754 р. цариця Єлизавета Петрівна видала «Указ об учреждении Государственного заемного банка, о порядке выдачи из оного денег и о наказаний ростовщиков». Державний позичковий банк складався з двох самостійних частин — Дворянського банку (з конторами у Москві й Санкт-Петербурзі) та Банку поповнення при Санкт-Петербурзькому порті комерції, створеного для задоволення фінансових потреб представників торговельного капіталу.

Банк поповнення, діючи при Комерц-колегії, дістав назву Комерційного. Його статутний капітал складав 500 тис. руб. Основною діяльністю банку були короткострокові позикові операції (не більше ніж на 75% від вартості товарів) терміном на 6 місяців під заставу товарів, які перебували на складах у порту Петербурга. Банк не провадив обліку векселів, не здійснював розрахунків між купцями та не приймав вкладів.

Діяльність банку не задовольняла купців. Короткострокові позики під заставу товарів на складах не користувалися популярністю, оскільки отримання такого кредиту ставило під сумнів репутацію купця в очах іноземних партнерів. Щоби розширити коло своїх клієнтів, банк почав видавати кредити дворянам, які часто не мали змоги його повернути. Все це призвело до кризи Комерційного банку, і 1770 р. він припинив діяльність, хоча формально проіснував до 1782 p., в якому офіційно відбулася його ліквідація. Залишки коштів, якими володів Комерційний банк, було передано Дворянському банкові.

Сферою діяльності Дворянського банку (1754-1860 pp.) був поземельний кредит. Банк надавав також позики під заставу коштовностей та поміщицьких маєтків із розрахунку кількості кріпосних душ. Клієнтами банку були дворяни імперії та іноземці, які прийняли підданство та володіли нерухомістю в певних обумовлених регіонах Росії (згодом кількість клієнтів зросла за рахунок прибалтійських, смоленських та українських поміщиків).

Головною функцією банку було надання кредитів на суму від 500 до 10 000 руб. під 6% річних із терміном повернення більше 3 років. Згодом банк дістав право видавати дрібніші кредити і приймати в заставу кам'яні будинки. Термін позик 1761 р. було продовжено до 8 років. Поміщики часто не гасили позик і не сплачували процентів. Гостро поставало питання про поповнення банківського капіталу, який складався лише з державних коштів. Тому 1770 р. було вирішено впровадити практику прийняття вкладів.

Доти Дворянський банк приватні вклади приймав, як виняток, під 1%. Тепер установлювалися такі правила: банк приймав вклади з умовою виплати 5% річних. Проте вкладників було небагато. Та й сам банк виявився неспроможним виплатити проценти й за першою вимогою повернути вклади. Тому основним джерелом поповнення ресурсів залишалася держава. У 1762-1768 pp. для збільшення первинного капіталу банк отримав із державного бюджету близько 6 млн руб. Проте діяльність банку залишалася незадовільною, і 9 липня 1786 р. Катерина II видала указ про створення на основі Дворянського банку Державного позичкового банку (1786-1860 pp.).

Популярність позик Дворянського банку сприяла створенню ще двох банків: Мідного (і 758-1763 pp.) та Артилерійського (1760-1763 pp.), які мали задовольнити потреби всіх бажаючих отримати кредити.

Статутний фонд Мідного банку становив 2 млн руб. мідними грошима. Головною метою його діяльності було залучення в казну срібної монети. Позики видавалися під переказні векселі й на тих же умовах, що й у Дворянському банку. Особливістю було те, що повертати позику необхідно було за схемою: 75% срібною монетою, а 25% — мідною.

Артилерійський банк виник з ідеї перекарбувати в монети старі мідні гармати і на отриманий капітал створити кредитну установу. Дохід банку належало би спрямовувати на вдосконалення артилерії.

Втім, історія цих двох банків нагадувала історію Дворянського позичкового. Позики видавалися великими сумами, позичальники їх не повертали і навіть не сплачували процентів за користування. Тривало розкрадання державних коштів. Відтак 1763 р. було винесено рішення про розформування цих кредитних установ.

У 1764 р. було створено ще один державний банк у Росії — Астраханський, основний капітал якого складав 175 тис. руб. Банк видавав товарні кредити, акцептував купецькі векселі та здійснював грошові перекази в Москву. У 1821 р. і цей банк було ліквідовано, а в його конторі тоді ж розпочав діяльність Державний комерційний банк.

У 1769 p., з проведенням грошової реформи, Катерина II покладала на банки нову функцію - заміну повноцінної розмінної монети паперовими грошима, більш вигідними для обігу. З цією метою було засновано два асигнаційні банки: Московський та Петербурзький. У 1786 р. їх об'єднали в Державний асигнаційний банк. Функції банку в основному зводилися до випуску асигнацій. Але він мав і низку привілеїв: закуповувати в держави мідь, ввозити з-за кордону золото і срібло у зливках та іноземній валюті, утримувати в Санкт-Петербурзі монетний двір і карбувати там монету, здійснювати облік векселів. Асигнаційний банк на державному рівні регулював паперово-грошовий обіг, залучав депозити, проте здійснювати кредитні операції він права не мав.

У 1843 р. внаслідок вилучення з обігу асигнацій і заміни їх на кредитні білети Державний асигнаційний банк був ліквідований.

У 1802 р. до Державного позичкового було приєднано Допоміжний банк для дворянства, який видавав позики під 5% річних під заставу кам'яних будівель у Петербурзі й Москві та поміщицьких маєтків із кріпосними селянами. Допоміжний банк видавав іпотечні позики поміщикам, покликані звільнити їх від боргів лихварям і сприяти викупові вже закладеного маєтку. Позики видавалися терміном на 25 років не готівкою, а спеціальними паперовими грошовими знаками - заставними листами. Ці білети банку перебували в обігу поруч з асигнаціями, будучи повноцінними засобами платежу.

Наприкінці XVIII ст. виникали й інші види дореформених банків. З благодійною метою було створено накази суспільного піклування, які розпочали діяльність 1775 p. в усіх губернських містах. їм було надано право здійснювати кредитні й депозитні операції, дохід з яких спрямовувався на утримання різноманітних благодійних закладів.

У 1772 р. в Петербурзі й Москві було відкрито Позикову та Схо-ронну скарбниці — самостійні установи, в яких кредитні операції поєднувались із філантропійною діяльністю.

Позикова скарбниця мала скласти конкуренцію лихварству і, зрештою, знищити його. Вона являла собою звичайний ломбард. Позики видавались у розмірі до 1000 руб. на термін 12 місяців під 3% річних і становили 15% від суми отриманих у заставу дорогоцінних металів чи цінних речей.

Потреба кредитування промисловості й торгівлі змусила уряд створити у 1817 р. Державний комерційний банк на базі реорганізованих облікових контор. Цей банк здійснював такі операції: приймання вкладів на зберігання, видання позик під заставу товарів, облік векселів. Особливістю його діяльності було те, що розмір виданого кредиту обумовлювався належністю купця-позичальника до тієї чи гільдії. Так, купці першої гільдії могли розраховувати на найбільшу суму кредиту - до 60 тис. руб., другої - до 30 тис. руб., третьої - до 7 тис. руб.

Банк мав відділення у Москві, Одесі, Києві, Харкові, Полтаві, Новгороді та Єкатеринбурзі. Здійснюючи кредитування представників промислової й торговельної сфер, банк стягував додаткові збори й комісії, через що обслуговував дуже малу частину комерційного обороту. Уряд же був зацікавлений у використанні ресурсів банку для наповнення державної казни та надання позик поміщикам. Відповідно, велика частина внесків Державного комерційного банку повинна була передаватися в Державний позичковий банк. ,

Отже, в Росії фінансові ресурси спрямовувалися на підтримання життєздатності кріпосницької держави і поміщицького володіння, тоді як у Західній Європі приватний банківський капітал кредитував промислову й торговельну сфери.

Передбачаючи неминучість селянської реформи, уряд був змушений змінити існуючу державну систему кредитних установ. У 1860 р. було ліквідовано Державний позиковий та Державний комерційний банки з переданням усіх прав Державному банку, на якого було покладено завдання зміцнення грошової та фінансової систем.

Банк мав право обліковувати векселі та інші термінові папери, видавати позики, за винятком іпотечних, купувати і продавати золото, срібло й цінні папери, приймати вклади тощо. Значна частина власних і залучених коштів використовувалася для задоволення потреб казначейства, підтримки державного кредиту. Через широку мережу своїх філій банк стягував значну частину банківських капіталів із провінції в Петербург.

Банк активно діяв на ринку кредитних послуг. Він видавав позики промисловим підприємствам терміном до трьох років, кредитував хлібну торгівлю. Після проведення грошової реформи 1895-1897 pp. він став емісійним банком, діставши право випускати кредитні білети. Щоправда, він не мав права на самостійне здійснення емісії, а лише випускав кредитні білети на вимогу уряду. Відповідно ресурси Державного банку формувалися переважно з казначейських вкладів і кредитних білетів. Депозити приватних осіб і промисловості переважно концентрувалися в акціонерних банках. Державний банк поступово перетворювався на центральний банк Російської імперії, а водночас залишався найбільшим комерційним банком короткострокового кредиту.

У 1860 р. контори Державного банку Російської імперії було відкрито в Києві, Харкові, Одесі, а ще — відділення в Полтаві. Відтоді розпочалась історія формування банківської системи на українських землях, які перебували під владою Російської імперії.

9.4. Банки на українських землях у складі Російської імперії

Проведена економічна реформа кінця 1850 — початку 1860-х pp. привела до активізації розвитку банківської справи на українських землях. Поруч із конторами Держбанку (в Києві, Харкові та Одесі) створювались іпотечні банки: Земський банк Херсонської губернії в Одесі (1864 p.), Харківський (1871 p.), Київський (1872 p.), Бессарабсько-Таврійський в Одесі та Полтавський земельний банки. Було відкрито також відділення російських державних іпотечних банків (Селянського поземельного та Державного дворянського земельного).

Метою створення Земського банку Херсонської губернії було довгострокове кредитування землевласників у цьому регіоні. Основний капітал у розмірі 100 тис. руб. сформували за рахунок отриманої від уряду позики. Згідно із статутом цього банку дія новоствореної кредитної установи поширювалася на Херсонську, Катеринославську, Таврійську та Бессарабську губернії.

Банк видавав позики терміном на 34 роки та 11 місяців під 6% річних, беручи в заставу земельну власність. Позики видавалися заставними листами на суму не більше 50% від оціненої вартості землі. Заставні листи забезпечувалися всім заставленим у банк майном, а також запасним капіталом і всією власністю товариства. На 1 січня 1881 p. основний і запасний капітали банку становили 2,7 млн руб., сума випущених заставних листів - 48,7 млн руб. Утім, через брак місцевої ініціативи кредитні установи типу Земського банку Херсонської губернії не набули належного розвитку.

У 1871 р. було створено Харківський земельний банк - перший акціонерний земельний банк Російської імперії, статут якого майже дослівно повторювали інші земельні банки України. Він видавав позики під заставу землі та міської нерухомості в Харківській, Воронезькій, Катеринославській, Курській, Полтавській та інших губерніях. Початковий капітал банку, утворений завдяки випускові 5000 акцій по 200 руб. кожна, становив 1 млн руб. Згодом він зріс до 8 млн руб. Довгострокові позики під заставу землі надавалися на 43,5 року, під заставу будівель — на 18 років і 7 місяців.

Київський земельний банк розпочав діяльність на підставі затвердженого 1872 р. статуту. Його основний капітал становив 5 млн руб. Банк здійснював як довгострокове (до 66 років і 2 місяців — під заставу землі та до 38 років і 4 місяців — під заставу міської нерухомості) ,. так і короткострокове (строком до 3 років) кредитування.

Систему іпотечного кредитування, представлену акціонерними банками, доповнювали два приватні земельні банки, що виникли у 80—90-х роках XIX ст. Це — Сільський банк графині О. Браницької в Білій Церкві (1875 р.) і Сумський селянський банк, відкритий 1885 р. коштом мільйонера-цукрозаводчика І. Г. Харитоненка. Вони були вузькорегіональними банками, дія яких обмежувалась у першому випадку губернією, а в другому — повітом.

Банк Олександри Браницької мав статутний фонд у 285,7 тис. руб., видавав кредити до 1000 руб. під 6% річних. Максимальний термін банківського кредиту — 25 років. Предметом застави була земля (60% її вартості).

Сумський банк Івана Харитоненка мав фонд у 50 000 руб. Цей банк видавав на трирічний термін позички як окремим домогоспо-дарям (до 300 руб.), так і сільським громадам (до 3000 руб.) під 6% річних. Нагляд за діяльністю банку здійснювали Сумські повітові земські збори. Позички видавалися тільки кредитоспроможним особам за наявності відповідного посвідчення від місцевого селянського начальника. Умовою надання кредиту сільській громаді була гарантія повернення його за круговою порукою.

Українську банківську систему у сфері довгострокового кредитування доповнювали ше два казенні іпотечні банки — Державний дворянський земельний банк і Селянський поземельний банк, які мали мережу своїх відділень в Україні.

Державний дворянський земельний банк заснував у 1885 р. уряд для надання кредитів лише спадковим дворянам під заставу землі. В Україні діяльність багатьох відділень банку була не вельми активною. Так, на 1 січня 1910 р. у його київському відділенні від часу заснування було закладено всього 699 маєтків. Позики в цьому банку перебували у безпосередньому віданні міністра фінансів. Спершу термін позички обмежили 48 роками і 8 місяцями. Що ж до суми кредиту, то вона не могла перевищувати 60% вартості маєтку, лише у виняткових випадках ця сума зростала до 75%.

Банк допомагав дворянам у вигляді відстрочення сплати процентів за користування кредитом і позиченої суми, частково списував несплати. Саме цим банк гальмував розвиток капіталізму на селі. Царський уряд всіляко підтримував діяльність Дворянського банку: за рахунок держави він сплачував його збитки, знизив 1897 р. розмір проценту за позиками, що їх видавав банк, дозволив приєднувати до капітального боргу несплати дворян за одержаними позиками. Тривати довго це не могло. На початку XX ст., коли ресурси державного бюджету вичерпалися (війна 1905-1906 pp., революція 1905 p.), Дворянський банк виявився неспроможним продовжувати своє існування. Відтак, 1910 р. усі його справи перейшли до установ динамічного Селянського банку

Селянський поземельний банк (1882 p.), на відміну від Державного дворянського земельного, кредитував у переважній більшості заможних селян, допомагаючи дворянам вигідно продавати їхню землю. Особливістю діяльності банку було те, що він, окрім надання кредитів селянам для придбання землі, мав право сам купувати поміщицькі маєтки з метою перепродажу їх дрібним землевласникам.

Послугами банку користувались як сільські товариства, так і окремі селяни. Позики надавали спершу на 24,5 року (під 8,5% річних) або на 34,5 року (7,5% річних), згодом максимальний термін позики збільшився до 55,5 року. Розмір кредиту не повинен був перевищувати 75% вартості заставленої землі. Поступово процент за кредит знижувався. Так, 1906 р. за максимального терміну в 55,5 року він становив лише 4,5%. У 1908 р. Селянський банк, узгоджуючи свою діяльність із загальними землевпорядними заходами, видавав позики на купівлю землі до 90% її оцінки, в разі купівлі землі в одноосібне володіння відрубною ділянкою - до 95%, в разі переселення на ділянку - до 100%. А в серпні 1909 р. він оголосив, що позички видаватимуться лише тим, чию надільну землю буде виокремлено в одну чи дві ділянки. Такі заходи мали стимулювати розвиток індивідуального селянського господарства фермерського типу, яке після 1906 р. досить швидко утверджувалося в усіх регіонах імперії.

Відділення Селянського поземельного банку було відкрито у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській та Херсонській губерніях. Особливо активно провадило свою діяльність відділення у Київській губернії. Зокрема, за 1883—1910 pp. тут було отримано 9010 позик (4,3% від загальної кількості по Росії) та куплено 245 828 десятин землі (1,8% від загал ьноімперського показника).

Фінансово-кредитна система XIX—XX ст. на українських землях, що входили до складу Російської імперії, представлена ще й акціонерними банками: Харківським торговельним (1868 p.), Київським приватним комерційним (1868 p.), Миколаївським комерційним (1872 p.), Катеринославським комерційним (1872 p.), Кременчуцьким комерційним (1872 p.), Кам'янець-Подільським комерційним, Бердичівським (1873 p.), Херсонським комерційним (1873 p.), Одеським обліковим (1879 p.), Одеським торговельно-промисловим (1888 р.) та іншими банками.

До 1880 років акціонерні комерційні банки не відігравали значної ролі у кредитній системі країни, поступаючись за обсягами своїх операцій малим місцевим банкам (товариствам взаємного кредиту і міським банкам). Домінував у кредитній сфері як за обсягами операцій, так і за мережею своїх філій Державний банк. Лише на початку 1890 років розпочалося стрімке зростання вагомості акціонерних комерційних банків. Але більшість із них недовго працювала на українському ринку банківських послуг. Уже 1917 р. в Україні налічувалося лише 5 місцевих комерційних акціонерних банків: Київський приватний комерційний банк, Одеський купецький банк, Одеський дисконтний банк (із філіями в Миколаєві й Кишиневі), Київський торговельний промислово-позиковий і Київський єпархіальний банки (два останні засновано аж у травні 1916 p.).

Поясненням цьому є реалізація багатолітньої політики Міністерства фінансів Росії, яка полягала в обмеженні кількості діючих комерційних банків і створенні різноманітних перешкод за спроб заснування нових. Функціонування місцевих акціонерних банків було ускладнено ще й ростучою конкуренцією з боку столичних банків (московських і санкт-петербурзьких), які швидко збільшували кількість своїх філіалів по всій території імперії, зокрема в Україні. Зменшення кількості місцевих акціонерних банків відчутно вплинуло на малі та середні підприємства: адже місцеві кредитні інституції надавали невеликі короткострокові кредити, які задовольняли потреби саме цих категорій підприємств.

Домінуючі позиції з великомасштабного кредитування промисловості зайняли російські столичні банки, створені у післярефор-мений період. До них належали: Петербурзький міжнародний комерційний банк, Російський банк для зовнішньої торгівлі, Російський торговельно-промисловий та Російсько-азіатський банки.

Петербурзький міжнародний комерційний банк засновано 1869 р. Його основною діяльністю було фінансування і кредитування промислових підприємств. Він мав 56 філій, з яких 36 перебувало на території України (станом на 1 березня 1914 p.). Філії мали великий вплив на транспортне машинобудування і суднобудування. Капітал банку проникав також у металургійну, вугільну та цементну промисловість. Окрім того, банк брав участь у роботі деяких пароплавних, транспортно-складських і приватних залізничних товариств, здійснював операції, пов'язані з експортом хліба, і сам торгував хлібом.

Злиття банківського капіталу з промисловим потенціалом набуло поширення в Україні в кінці 90-х років XIX ст., адже українські філії Російського банку для зовнішньої торгівлі (16 філій), Азовсько-Донського комерційного банку (23 філії) та Російського торговельно-промислового банку контролювали більшість підприємств цукрової промисловості України. Завдяки розгалуженій мережі філій столичні банки зосередили у своїх руках внутрішню й зовнішню торгівлю хлібом, льоном та іншими товарами, які мали першочергове значення.

Значного розвитку в Україні у другій половині XIX ст. набули міські громадські банки. Вони створювалися при міських думах. Мінімальний розмір акціонерного капіталу становив 10 000 руб., а зобов'язання банку не повинні були перевищувати п'ятикратної суми акціонерного та резервного капіталів. Капітал міського громадського банку формувався за рахунок громадських коштів, а також внесків та офірувань приватних осіб. Ці установи проводили банківські операції з залучення коштів на поточні рахунки і вклади, надавали кредити місцевим купцям, представникам малого й середнього бізнесу (міщанам, ремісникам, цеховим майстрам). Окрім цих операцій, міські громадські банки проводили також облік векселів, вели спеціальні поточні рахунки, здійснювали купівлю й продаж цінних паперів за дорученнями клієнтів, тобто виконували всі основні банківські операції.

Прикладом діяльності таких банків може бути Чернігівський міський громадський банк, створений у лютому 1875 р. завдяки внескові відомого місцевого мецената І. Г. Харитоненка у сумі 50 000 руб. Прибуток банку частково передавався у розпорядження міської думи, а частково спрямовувався на благодійну діяльність.

У 1914 p. в Україні існувало близько 70 міських громадських банків. Доповнювали банківсько-кредитну систему розгалужена мережа товариств взаємного кредитування та позичково-ощадні каси. Поштовхом до виникнення кооперативних форм фінансової самодопомоги серед населення, особливо серед селянства, стало скасування кріпосного права.

Перші в Україні ощадно-позичкові товариства своїми статутами передбачали обов'язковий пайовий внесок, розмір якого коливався від 50 до 100 руб. Формою відповідальності у здійсненні всіх операцій була кругова порука. Позики видавалися переважно на півроку, з відстроченням на 3 місяці у разі виникнення потреби. Умовою для надання кредиту було поручництво двох осіб. Суми позики були невеликими і видавалися здебільшого під 9—10% річних. Ощадні строкові вклади приймалися під 6% річних, а на безстрокові вклади нараховувалися 4%.

Кредитні товариства райффайзенівського типу з'явилися на території України лише після прийняття в 1895 р. закону «Про установи дрібного кредиту», який дозволяв організовувати кредитні товариства як на пайовій, так і на безпайовій основі. Перше таке товариство виникло на Полтавщині.

Кредитні товариства утворювались і розвивалися дуже швидко, бо мали можливість отримувати значні кредити у Державному банку для поповнення основного фонду. Ощадно-позичкові товариства не мали права на такі кредити, але відповідні кошти могли позичати у земств, що виступали їхніми піклувальниками.

Діяльність кредитних та ощадно-позичкових товариств мала певні характерні риси. Грошові вклади вони могли приймати як від своїх членів, так і від сторонніх осіб та організацій із зобов'язанням повернення їх у певний термін чи без установлення терміну. З прийняттям вкладу видавалась ощадна книжка вкладника. Розмір процентів та інші умови вкладів визначалися загальними зборами, або, за їхнім уповноваженням, встановлювалися радою разом із правлінням товариства. Кредитне та ощадно-позикове товариства мали право видавати позики лише своїм членам, кожному з яких, виходячи з його надійності та довіри до нього, визначалася максимально можлива сума кредиту, яку йому дали би незалежно від наданого забезпечення, кількості й видів позичок. Кредити видавалися під довіру, запоруку членів або сторонніх осіб та під заставу.

Такі товариства фінансової самодопомоги були вельми поширені на Катеринославщині, Київщині, Полтавщині, Херсонщині, у Таврії, на Поділлі та Волині.

На 1 січня 1914 р. на українських землях у складі Росії діяли 2181 кредитне та 911 ощадно-позичкових товариств. Виникла потреба організації координаційних центрів товариств взаємного кредитування для підвищення ефективності їхньої діяльності та налагодження взаємовідносин безпосередньо між товариствами. Тож розпочалася робота над створенням кооперативних центрів. Задуманий проект реалізовувався повільно через перешкоди, що їх створювала російська влада. Царський уряд довгий час забороняв створення будь-якої організаційної мережі кредитних товариств. У суто російських губерніях такої заборони не існувало. В Україні створення об'єднань кредитних спілок розглядалося як небажане, шкідливе для самодержавства явище. Проте, все ж таки, 1901 р. виник перший Союз кредитних кооперативів у Бердянську (Таврія), 1903 р. -другий такий союз у Мелітополі, 1905 р. було створено Союзбанк у с. Дзенгелівці на Київщині. Ці союзи були організаційними центрами, без права ведення банківських операцій. Лише 1911 р. Союзбанк було перенесено до Києва та затверджено новий статут, який передбачав здійснення банківської діяльності.

Дуже швидко Союзбанк став організаційним і фінансовим осередком для всіх товариств взаємного кредитування, які функціонували на українських землях. Крім звичайних банківських операцій та координаційно-ревізійної діяльності, він почав здійснювати торговельно-посередницькі операції, організував виробництво, видавничу діяльність, скликав кооперативні наради у справах кредитної та загальноукраїнської кооперації. На початку революції київський Союзбанк став підмурів'ям для створення всеукраїнського фінансового кооперативного центру - Українбанку.

Підводячи підсумки, слід сказати, що банківська система на українських землях, які входили до складу Російської імперії до початку першої світової війни, була представлена як державним, так і приватним капіталом. Складовими елементами фінансово-кредитної системи були: державні банки (Державний банк, Державний дворянський земельний і Селянський поземельний); різноманітні інститути короткострокового кредиту (акціонерні банки, міські громадські банки, товариства взаємного кредиту, приватні банківські заклади); установи довгострокового кредиту (акціонерні земельні банки, міські кредитні товариства тощо).

Загалом, 1914 р. банківські заклади містились у 350 населених пунктах України, зокрема в 64 населених пунктах було по три та більше банківських установ (у Києві та Одесі — по 19, Харкові - 14). Окрім загальних кредитних установ, на українських землях 1913 р.

функціонували 4 ломбарди, земські каси, близько 100 казначейств і 8 приватних банківських контор. Такий стан речей дозволив реформувати аграрний сектор і сприяв розвиткові промисловості, торуючи шлях капіталізмові.

Висновки

1. Елементами грошового господарства на території українських земель, що входили до складу Російської імперії середини XVIII -початку XX ст., були металева й паперова грошові системи. Металева грошова система була представлена у грошовому обігу золотими, срібними, мідними й платиновими монетами, а паперова — асигнаціями, депозитними білетами, кредитними білетами, державними кредитними білетами й депозитними квитанціями.

2. Першими паперовими грошима на території Російської імперії вважаються асигнації Катерини II. У грошовий обіг вони надійшли 1769 р. їх емісію здійснювали спеціально створені асигнаційні банки: Московський та Петербурзький.

3. Грошова реформа, проведена міністром фінансів Є. Ф. Канкріном, установила панування в державі срібного монометалізму. Із січня 1840 р. головним платіжним засобом став срібний рубль.

4. Зростаючі емісії паперових грошей протягом історії їх існування на покриття здебільшого воєнних витрат призвели до того, що паперові гроші, позбавлені будь-якого забезпечення, швидко знецінювалися, втрачаючи купівельну спроможність.

5. Міністр фінансів С. Ю. Вітте здійснив грошову реформу, результатом якої стало введення в Російській імперії твердої валюти — золотого рубля. Проведена реформа встановила в державі золотовалютний стандарт із банкнотним обігом.

6. Становлення банківської системи Російської імперії характеризувалося створенням державних банків, основною метою діяльності яких було кредитування дворянства. Так виникли Державний позичковий банк, Дворянський банк, Допоміжний банк для дворянства та ін.

7. В Україні формування банківської системи пов'язують із появою мережі установ Державного банку Російської імперії на українських землях. У 1860 р. його контори було відкрито в Києві, Харкові, Одесі, а також — відділення в Полтаві.

8. Сформована фінансово-кредитна система України XIX - початку XX ст. охоплювала: державні банки, іпотечні, акціонерні, приватні, сільські, міські громадські банки, товариства взаємного

176

кредитування, позичково-ощадні каси, ломбарди. Це сприяло прогресивним змінам як в аграрному секторі, так і в промисловості, формуючи підґрунтя для розвитку капіталізму.

Контрольні запитання

1. Які різновиди металевих грошей перебували в грошовому обігу Російської імперії, складовими частинами якої були українські землі у

XVIII - на початку XX ст.?

2. З якими подіями пов'язано встановлення золотого та срібного монометалізму в Російській імперії? У чому полягала їхня сутність?

3. Що стало поштовхом до введення в обіг перших паперових грошей?

4. Які грошові знаки виконували функцію паперових грошей у Російській імперії протягом XVIII - початку XX ст.? Чим можна пояснити таку велику їхню різновидність?

5. Що привело до появи перших банків на теренах Російської імперії?

6. У чому полягає особливість діяльності російських банків дорефор-меного періоду?

7. З яких елементів складалася банківсько-кредитна система України

XIX - початку XX ст.?

Література

1. Букаггшп М. Констянтинівський рубль // Українська нумізматика та боністика.- 1999.- № 3.

2. Лановик Б. Д, Матисякевич З, М., Матейко P. M. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б. Д. .Пайовика.- К., 1999.

3. Козубовський Г. Російські монети в грошовому обігу України // Вісник НБУ- 1997.- № 9.

4. Красникова О. М. З історії іпотечного кредитування в Україні // Фінанси України.- 1998.- № 4.

5. КрохмалюкД. Банківська справа в Україні у складі Російської імперії (друга половина XIX ст.- 1917 р.) // Вісник НБУ- 2000.- № 9.

6. Обухов Н. П. Введение в России золотого стандарта и его послед-ствия // Финансьі.- 2001.- № 6.

7. Стельмах В. С, Дьяконова І, І., Сало І. В., Сенищ П. М., Соколен-ко Т. І. Фінансово-кредитна система України-Росії (XVI1I-XX ст.).- Суми, 2000.

ГРОШІ ТА БАНКІВНИЦТВО УКРАЇНИ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ