ОСОБЛИВОСТІ ГРОШЕЙ ТА БАНКІВНИЦТВА В ПЕРІОД ІСНУВАННЯ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

PAGE \* MERGEFORMAT 1

Тема 7. ОСОБЛИВОСТІ ГРОШЕЙ ТА БАНКІВНИЦТВА В ПЕРІОД ІСНУВАННЯ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

План

7.1. Основні риси грошового обігу в Україні в XIV - першій половині XVII ст.

7.2. Руські гроші, карбовані у Львові

7.3. Монети Володимира Ольгердовича

7.4. Розвиток банківництва на території Речі Посполитої

У XIV ст. на українські терени, що перебували під монголо-татарським пануванням, почали звертати погляди сильніші сусіди: литовці та поляки. У 1349 р. польський король Казимир Великий захопив Галичину і частину Волині. У 1370 р. володарем них теренів став Людовік Угорський, дочка якого, королева Польщі Ядвіга, у 1387 р. остаточно приєднала Галичину до земель Польської корони.

У середині XIV ст. також поступово збільшувалася сфера впливу литовських князів на українських землях. У 1362 р. князь Ольгерд захопив Київ. Від ординських до литовських феодалів перейшли Київщина, Чернігівщина, Поділля та решта Волині.

Для зміцнення свого панування і протидії зростанню могутності Московського князівства 1385 р. Польща й Литва уклади Кревську унію. Щоб уникнути занепаду Великого князівства Литовського, 1 липня 1569 р. було укладено Люблінську унію, з підписанням якої утворилася Річ Посполита. Хоча Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, воно втратило всі українські землі, які перейшли до Польської корони.

Така ситуація тривала до середини XVII ст., коли Україну знову було переділено між Річчю Посполитою та Московською державою.

7.1. Основні риси грошового обігу в Україні в XIV -першій половині XVII ст.

Під час століття перебування українських земель під владою монголо-татарських загарбників в обігу була невелика кількість монет, що дозволило дослідникам виснувати про закінчення «безмонетного періоду» аж у середині XIV ст. Але на територію Галицької Русі та Волині ще на початку того століття потрапляли найбільш поширені в той час у Центральній Європі празькі гроші. Їх карбування почалося за часів правління чеського князя Вацлава II, який 1300 р. став польським королем. Так у Польщі та на теренах Галичини почався період гроша.

Празькі гроші, яких за їхню вагу й вигляд іще називали «широкими», карбувалися за зразком італійських і французьких монет. Спершу вони виготовлялися зі срібла 938-ї проби, важили 3,7 г і мали діаметр близько 30 мм. Згодом їхня вага зменшилася до 2,6-2,7 г, а частка срібла - майже на 40%. Карбування празьких грошей після Вацлава II провадили Ян І (13І0-1346 pp.), Карл І (1346—1378 pp.) і в особливо значних розмірах — Вацлав IV (1378—1419 pp.).

Празькі гроші були найбільш популярними монетами на польських і литовських землях аж до кінця XV ст. У них установлювалися штрафи та різноманітні стягнення на користь держави і церкви. Припинення їх надходження у 20-х роках XV ст. на ці землі пояснюють гуситськими війнами й міжусобицями, які призвели до занепаду видобування срібла і карбування монет. Але вони залишили дуже вагомий слід у грошовому обігу на українських землях, оскільки, дякуючи своїй якості, лежали в основі будь-яких торговельних угод, заступаючи інші срібні монети: тонкі брактеати і зроблені з чорного низькопробного срібла денарії.

Поряд із празькими грошима на території Галицької Русі в обігу * XIV ст. в основному перебували напівгроші та денарії, карбовані у Львові. Останні обслуговували внутрішню міську торгівлю як дрібна розмінна монета.

На Волині, частині Поділля та в Галичині досить популярними були також литовські денарії. Випущені князем Вітовтом у 1384-1388 pp. в Луцьку, вони містили зображення списа і литовського герба «Колюмни». Спершу вони важили близько 0,35 г (щирого срібла — 0,085 г), згодом їхня вага впала до 0,3 г (0,07 г).

Оскільки ні польська, ні литовська влади не забороняли обіг на своїх територіях іноземних монет, на ринку перебували татарські, угорські, італійські, молдавські, гірейські та генуезько-кримські монети. Вплив монголо-татарського завоювання проявився обігом джучидських дирхемів, які були активними учасниками грошового ринку на українських землях (крім Галичини, Волині й частини Поділля) наприкінці XIV - на початку XV ст. Це пояснювалося нестачею празьких грошей і монет місцевого виробництва на цих територіях. В обігу також залишалися вагове срібло і монетні гривні.

Складнощі, що виникали в монетній лічбі, пов'язані з використанням на українських землях двох систем числення. По-перше, під час підрахунку грошей застосовувалася величина, яку називали гривною (лат. marca). У XIV ст. її вага становила близько 200 г, вона складала 48 празьких грошів або 96 напівгрошів (1 гріш дорівнював 12 денаріям). Паралельно використовувалася й інша величина — копа (лат. sexagena), що об'єднувала 60 грошів. Копа не мала дрібних фракцій, а гривна ділилася на 4 фертони (вярдунки) та 24 скойці.

Отже, грошові розрахунки проводилися в копах, гривнах, фертонах і в реальних монетах: грошах, напівгрошах та ін.

Прикметою початку XV ст. стала поява на грошовому ринку Галичини польських монет, що карбувалися королем Владиславом Ягайлом. Особливою популярністю користувалися напівгроші коронні, що їх карбували краківські майстри у 1399-1414 pp. Виготовлені зі срібла, вони мали 20,8 мм у діаметрі, важили 1,75 г, містили зображення корони на аверсі й коронованого орла на реверсі.

Характерною особливістю тогочасної монетної лічби було дедалі частіше використання мішаного способу, коли поряд у записах траплялися копи, фертони та гроші. Рахунки проводились і в празьких грошах, які залишалися високопробними порівняно з польськими та львівськими напівгрошами. Аби прирівняти їх, використовувалася система доплат, яка не підлягала офіційному розголошенню.

Дослідники вважають, що у першій чверті XV ст. у Галицькій Русі празький гріш дорівнював двом з половиною польським, або львівським, напівгрошам. Таке співвідношення характеризується і назвами. Якщо празькі гроші отримали ще один епітет — «великі», то польські напівгроші виступають у документах як «малі» або «середні». Останні також називали квартниками, бо вони дорівнювали четвертині скойця.

Польські монети поступово витрутили з обігу галицькі, карбування яких припинилося. Поряд з грошима і напівгрошима, які були порівняно великими платіжними засобами, використовувалися дрібні монети — третяки (тернарії), які дорівнювали трьом денаріям. У львівських книгах денарії часом називали, на німецький копил, гелерами.

Наприкінці XIV — на початку XV ст. на українських землях з'явилися золоті монети. На Поділлі поширеними були італійські флорини, на Галичині — дукати угорського карбування. Останні були міжнародними грішми: обслуговували велику торгівлю, контрибуції, а також використовувалися в поїздках за кордон та операціях із нерухомістю.

Згодом дукати стали лічильною одиницею. Якщо спершу вони дорівнювали 24 грошам, то в 1496 р. курс дуката становив 30 чеських грошів.

Тож коли поряд із гривнею та копою з'явилася ще одна рахункова одиниця — польський злотий (у срібній монеті), виникла потреба впровадження нової назви для золотих угорських монет. Десь із 1480 р. їх почали називати червоними злотими.

На українських землях, що перебували під владою Великого князівства Литовського, наприкінці XV ст. також з'явилася нова лічильна одиниця - рубль, який дорівнював 100 чеським грошам.

Грошовий обіг початку XVI ст. характеризувався зменшенням значення дрібних монет і погіршенням їхньої якості. Вони обслуговували лише місцевий ринок. Ріст торгівлі у Польщі й Литві спричинив необхідність уведення в обіг сильнішої валюти стабільної вартості. 15 жовтня 1526 р. в Польщі почалася грошова реформа, основним завданням якої були стабілізація власної монетної системи та об'єднання її з литовською. 16 лютого 1528 р. польський король Зигмунт І (1506—1548 pp.) почав карбувати нову обігову монету — червоний злотий, або дукат, вагою 3,5 г, діаметром 21,2 мм, який містив зображення короля. їх курс становив 45 срібних грошів, або півтора рахункового злотого. Карбувалися також червоні злоті подвійні (дводукати). Так у Польщі було започатковано біметалізм. Такий крок мав велике значення для престижу країни, поза-як Польща була єдиною християнською державою, яка ще не карбувала золотих монет.

Зигмунт І також розпочав карбувати нові срібні монети — трояки, або тригрошовики, які дорівнювали трьом грошам. На зламі XV—XVI ст. ці монети були досить популярними в обігу. Найгрубішими монетами, введеними в обіг цим королем, були шостаки, які мали вартість 6 грошів і величиною не дуже відрізнялися від трояків. На обох видах монет було зображення короля. Невеликі відмінності були лише в діаметрах (трояки мали 29 мм, а шостаки — 31 мм) і товщині срібної бляхи (трояки карбували з тоншої).

Отже, згідно з проведеною реформою один польський злотий (рахунковий) мав вартість 5 шостаків, 10 трояків, 30 грошів, 60 на-півгрошів, 90 шелягів, 180 тернаріїв або 540 денаріїв.

У XVI ст. чільне місце на грошовому ринку українських земель, переділених між Литвою і Польщею, посіли литовські гроші. До активізації їх випуску доклав зусиль король Зигмунт II Август (1548-1572 pp.), який на монетному дворі Вільна карбував велику кількість номіналів. Саме цей правитель 1564 р. розпочав масове карбування срібних талерів і напівталерів.

На український ринок надходили талери не лише литовського чи польського виробництва, а й із сусідніх держав: Саксонії, Австрії, Бранденбургу, Голландії, Баварії, Гессену. Ці великі й важкі монети (близько ЗО г) використовувалися для великої торгівлі та в розрахунках між знаттю, їх також відкладали в скарби.

Дрібною литовською монетою були пенязі. Їх кількість у польському гроші становила 8, у литовському — 10, у празькому — 12. Останній у XVI ст. використовувався лише для збирання податків і мит.

Після об'єднання Польської та Литовської держав у Річ Посполиту зросла необхідність уніфікації монетних систем. Необхідні кроки в цьому напрямку було зроблено королем Стефаном Баторієм (1573-1586 pp.). З 1580 р. карбування грошей було доручено підскарбіям: коронному та литовському. Вони платили сталу плату залежно від перероблених на монету гривень, несучи повну відповідальність за їхню якість.

Багато уваги в часи грошової реформи 1578-1580 pp. було приділено стабілізації грошової валюти та утриманню ціни золотих і срібних монет. Від 1578 р. до 1596 р. ціна дуката становила 56, талера - 35 грошів. Відтоді польські й литовські монети зрівнялися метрологічно, тобто виготовлялися з однакового металу, мали однакові вартість і вагу. У 1578 р. передбачалося, що карбуватимуться п'ять видів монет: талери, напівталери, трояки, гроші й шеляги. Останні карбувалися в Польщі ще з XV ст. і дорівнювали двом тернаріям чи шести денаріям. Але 1580 р. сейм вніс поправки до цього указу, доповнивши перелік монет шостаками, напівгрошами й денаріями.

Найбільш динамічним періодом у карбуванні монет Речі Посполитої було правління Зигмунта III Вази, короля Польщі (1587-1632 pp.) та Швеції (1592-1599 pp.). В Європі панувала грошова криза, спричинена зміною вартості срібла щодо золота і 30-літньою війною (1618-1648 pp.). У той час кращі монети вивозилися з Польщі за кордон, а для внутрішнього обігу добрих грошей не вистачало. Наприкінці XVI - на початку XV ст. стрімко зросла вартість дуката (з 52 до 120 грошів) і талера (з 32 до 60). В обігу перебувала величезна кількість дрібних монет польського та іноземного походження, що призводило до їх знецінення.

За часів Зигмунта III 1609 р. почалося карбування ортів (уртів, вуртів), які становили чверть талера. Спершу вони дорівнювали 10 грошам і важили 7 г (щирого срібла - 6 г), але вже 1622 р. їхня вартість складала 18 грошів.

У 1614 р. було запроваджено ще один новий вид монети — пів-торагрошовик, які в Галичині та на Волині називалися «пултораками», а на Чернігівщині, Київщині та Поділлі - «півтораками». Згодом їх почали називати «чехами». Вони становили вартість 1,5 гроша і поряд із трояком були найбільш популярними в обігу. Попервах їхня вага становила 1,54 г (щирого срібла - 0,72 г), потім вона зменшилася до 1,08 г (0,31 г). На аверсі вказувалося число «3», яке означало вартість монети — 3 напівгроша, а на реверсі - число 24, яке означало 1/24 талера. Таку вартість повинен був мати півторагрошовик.

Із золотих монет в обіг випускалися одно-, дво-, три-, чотири-, п'яти- (напівпортугали) і десятидукатні (портутали), і навіть значно більші номінали, що доходили до 100 дукатів.

Аби запобігти подальшому знеціненню дрібної срібної монети (ортів, шостаків, трояків, півторагрошовиків, грошів і шелягів), сейм у 1620 р. перейняв від короля контроль над карбуванням і передав під відповідальність місцевої влади стабілізацію ціни грошей. Ще перед тим було заборонено вивіз із держави добрих грошей. Але ці заходи не дали очікуваних наслідків, і 1627 р. було закрито монетні двори, що карбували монети номінальною вартістю нижче талера.

Лише срібну й золоту монету карбували і за правління наступного короля Речі Посполитої Владислава IV (1633—1648 pp.). Але його монети, як і грубі монети його попередника, рідко знаходять у скарбах на українських землях. Натомість в обіг надійшли ше одні іноземні срібні монети — голландські левендальдери, які були легшими від талерів і зробленими з гіршого срібла.

7.2. Руські гроші, карбовані у Львові

Менше ніж по 100 роках після заснування князем Данилом Галицьким Львів розвинувся у величезний на той час торговельний центр. Завдяки вигідному географічному положенню місто стало монополістом у посередництві між Сходом і країнами Східної та Центральної Європи. Бурхливий розвиток торгівлі привів до логічного результату: у місті почалося карбування монет.

За часом ця подія збіглася з завоюванням Галицької Русі польським королем Казимиром Великим, який доти вже зробив свій внесок в історію карбування монет. Ставши монархом, Казимир здійснив грошову реформу, основною метою якої було введення для своєї держави єдиної монети. Передбачалося також, що тільки король має право карбувати монети, які повинні містити зображення державного герба.

Першим реальним кроком у цьому напрямку стало карбування у 1338 р. Казимиром Великим срібних монет, які дістали назву краківських грошів. Вони сильно скидалися на празькі, але менше важили (3,1 г) і мали менший діаметр (28 мм). На аверсі монети в центрі було зображено королівську корону і вміщено легенду (латиною), написану у два рядки: у внутрішньому колі - «КАЗИМИР ПЕРШИЙ», а у зовнішньому - «БОЖОЮ МИЛІСТЮ КОРОЛЬ ПОЛЬЩІ». На реверсі в центрі було зображено герб Польщі - коронований орел, а по периметру - легенду: «КРАКІВСЬКИЙ ГРІШ».

За задумом короля, ці гроші мали витрутити з обігу празькі та стати для польського народу єдиною валютою. З цією ж метою Казимир Великий запровадив карбування напівгрошів (квартників), які становили половину краківського гроша. Вони важили 1,55 г, мали на реверсі зображення короля на троні та легенду «МОНЕТА КАЗИМИРА», яка на звороті доповнювалася написом «КОРОЛЯ ПОЛЬЩІ». На відміну від краківських грошей, які швидко зникли з обігу, напівгроші надовго залишилися на ринку, хоч і не витрутили з нього празьких.

Захопивши Львів, Казимир Великий надав місту самоврядування за магдебурзьким правом і дозволив карбувати власну монету. Досі невідомі ні рік заснування Львівського монетного двору, ні точний рік випуску першої львівської монети. Виходячи з того, що перша письмова згадка про руські напівгроші датується 1356 p., дослідники вважають, що найбільш ймовірним періодом, коли могло початися їх карбування, були 1351-1354 pp. Саме тоді Казимир Великий почав карбувати у Львові руські, тобто виготовлені для Галицької Русі, монети.

Пам'ятаючи про те, що для всієї території Польської держави встановлювалися однакові вимоги до монет, руські напівгроші, подібно до польських, важили 1,55 г та були виготовлені зі срібла 875-ї проби. їхній діаметр становив у середньому 18—20 мм. На аверсі монет у центрі було зображено повернутого вліво (від глядача) лева, що стояв на задніх лапах (герб Галицької Русі та м. Львова). Навколо нього між крапковими обідками містився напис, шо в перекладі з латини означав «МОНЕТА ПАНА РУСІ КАЗИМИРА». На зворотнім боці монети в центрі в облямівці з чотирьох з'єднаних дуг стояла монограма «К» (перша літера імені короля), розміщена під короною. Тут також є крапковий обідок, який відокремлює легенду «КОРОЛЯ ПОЛЬЩІ».

Крім напівгрошів, Казимир Великий карбував у Львові й мідні денарії. То було унікальне явише для тогочасної Європи, — адже у Франції мідні монети з'явилися лише наприкінці XVI, а в Німеччині—у XVIII ст. Випуск дрібних монет можна пояснити значним розвитком внутрішньої міської торгівлі, яку не могли задовольнити великі номінали, до яких можна віднести напівгріш.

На галицьких денаріях Казимира з одного боку в обідку з чотирьох з'єднаних дуг було зображено букву «К» під короною, а з іншого боку в такій самій облямівці — королівську корону, навколо якої розміщувалися літери «К», «R», «Р», що нагадували про Казимира — короля Польщі.

Мідні галицькі монети випускались аж до початку правління Владислава Ягайла. Вони різнились і розмірами (в середньому 14—17 мм), і вагою (від 0,395 г до 1,475 г). Дослідники вважають, що вони мали лише номінальну вартість, яка не залежала від вмісту металу. Що ж до співвідношення між двома руськими монетами, то існує припущення, що одному напівгрошу відповідало спершу шість, а потім вісім галицьких мідних (польських срібних) денаріїв.

По смерті Казимира Великого 1370 p., який не залишив безпосередніх спадкоємців, Львів перейшов у володіння короля Людовіка Угорського, який 1372 р. передав місто в управління своєму племіннику Владиславу Опольському (1372-1378 pp.). Той також карбував у Львові свої монети: напівгроші й денарії.

Владислав правив Галицькою Руссю на досить непевних підставах. Одні історики вважають його неповновладним князем, інші — лише королівським намісником. Підтвердженням цьому є й кілька типів руських напівгрошів, де, поряд із незмінним левом, траплялися різні легенди, що визначали три групи монет:

1) монети з іменами і Людовіка Угорського, і Владислава Ополь-ського. На них на аверсі навколо лева містилася легенда «КНЯЗЬ ВЛАДИСЛАВ», а на реверсі — літера «L» (ініціал Людовіка) під короною і напис «ЛЮДОВІКА КОРОЛЯ УГОРЩИНИ»;

2) монети Владислава з однаковими написами обабіч: або «КНЯЗЬ ВЛАДИСЛАВ», або «МОНЕТА РУСІ»;

3) монети з такими самими легендами обабіч. На одних монетах «КНЯЗЬ ВЛАДИСЛАВ» містився на лицьовім боці навколо герба, а «МОНЕТА РУСІ» — на зворотнім навколо ініціала «W»; на інших монетах - навпаки. Такий тип легенди був найбільш поширеним на руських напівгрошах Владислава і означав не монету князя Владислава, а монету, що карбована за князя Владислава.

Характерно, що у випадку, коли зображено літеру «W», над нею не було корони, як у випадку з Казимиром Великим. До речі, його штемпелі використовувалися до часів Владислава, бо відомі монети, на яких з одного боку залишився напис «МОНЕТА ПАНА РУСІ КАЗИМИРА», а з іншого - «КНЯЗЬ ВЛАДИСЛАВ». Такий перехід штемпелів від одного володаря до іншого доводить факт того, що руські монети Владислава Опольського карбувалися відразу після монет Казимира Великого, тобто у 1372-1378 pp.

Ініціали на монетах Владислава далі зображались у традиційнім облямованні з чотирьох дуг, а легенди відділялися крапковим обідком. Важили напівгроші Владислава Опольського в середньому 1,24 г і мали діаметр 18—19 мм.

Мідні денарії Владислава відрізнялися від аналогічних монет Ка зимира лише літерою «W» (замість «К») в центрі, зображеною без корони.

У 1378 р. Галицька Русь стала провінцією Угорщини, а її намісником — Емерік. Роком пізніше почалося карбування у Львові мот нет Людовіка Угорського, яке тривало до 1382 р.

На аверсі напівгрошів Людовіка залишилося традиційне зображення лева, навколо якого між крапковим облямованням містилася легенда «МОНЕТА РУСІ». На реверсі, в оточенні чотирьох дуг, — літера «L» і напис, що означав «ЛЮДОВІКА КОРОЛЯ УГОРЩИНИ». Написи з обох боків пов'язані між собою відповідним відмінком. Напівгроші далі карбувалися зі срібла 875-ї проби, але змен* шилась їхня вага (1,12 г) за незмінного діаметра (18—19 мм).

Мідні денарії відрізнялися від своїх попередників ініціалом «L» під короною.

Часи правління королеви Ядвіги (1384-1386 pp.) не знайшли відображення на львівських монетах. Але велика їх кількість була викарбувана у Львові в період панування її чоловіка Владислава Ягайла (1382—1434 pp.). Першими галицькими монетами цього короля були руські напівгроші, що карбувалися у період не раніше 1389 р. по 1399 р.

Здійснюючи послідовні кроки щодо ліквідації автономії Галицької Русі, Владислав Ягайло змінив зображення на монетах. Замість традиційної літери ініціала правителя почав карбуватися державний герб Польщі — орел, навколо якого у крапковому обідку — легенда «КОРОЛЬ ВЛАДИСЛАВ». Але зворотний бік напівгрошів залишився незмінним — зображення лева і напис «МОНЕТА РУСІ».

Відома велика кількість варіантів руських напівгрошів Ягайла, які різнилися між собою відмінами у легендах або деталями зображень. Але всі вони були зроблені зі срібла 875-ї проби, мали діаметр 18—19 мм, вагу близько 0,95 г.

Коли 1399 р. Ягайло розпочав карбувати у Кракові більшу монету, подібні зміни стались і у Львові. З'явився львівський напівгріш, сюжет зображення на якому хоч і не відрізнявся від попередніх, але виконання було грубішим і примітивнішим. Легенда навколо лева змінилася кардинально: замість «МОНЕТА РУСІ» — «МОНЕТА ЛЬВОВА» (Лембурга). Львівські напівгроші, як і польські, виготовлялися зі срібла 500-ї проби з домішкою лігатури. Вони важили приблизно 1,55 г і мали діаметр 21 -22 мм.

Українські дослідники вважають, що карбування львівських напівгрошів припинилось у 1414—1415 pp., а карбування мідних денаріїв за Владислава Ягайла взагалі не проводилося. Поширеною також є думка, що початок карбування львівських напівгрошів означав звуження галицької автономії та введення в регіоні польської монетної системи. Так закінчилася епоха оригінальних руських напівгрошів і мідних денаріїв, які обслуговували грошовий ринок Галицької Русі та її торговельні зв'язки з Волинню, Поділлям, Київщиною, Польщею, Молдавією.

Хоча відомо, що перші галицькі монети з'явилися між 1351 і 1354 pp., перші згадки про діяльність Львівського монетного двору відносять до 1383 р. Тоді з'явилися записи про монетаріїв, себто тих людей, які були управителями чи орендарями монетного двору. Ці люди були досить багатими і належали до вірменської громади. Якщо згадати, що найбільші вірменські колонії на той час були у Львові та Венеції, то стає зрозумілою деяка схожість між галицькими та італійськими монетами, — адже вірменські монетні майстри, які виходили з середовища ювелірів, могли проходити науку у своїх італійських колег.

Досі достеменно невідомий юридичний статус Львівського монетного двору, але аналіз рахункових книг міста, в яких жодного разу не згадувалося про прибутки від його діяльності, дозволяє стверджувати, що карбівня перебувала в юрисдикції короля, а прибуток йшов до державної скарбниці.

Прямі докази існування Львівського монетного двору відомі лише з Львівської книги 1404-1411 pp. У період із 1408 р. по 1411 р. у ній вміщено багато записів, що стосуються відбудови споруди, в якій він розташувався. Це були видатки на будівельників, тесляра, муляра, коваля, різноманітні «справи», відрядження міського писаря до Кракова, який привіз звідти відповідне обладнання. Виходячи з європейської історії монетної справи, яка підтверджує, що видатки на утримання монетного двору несло не місто, а його управитель, зроблено висновок, що міська влада сподівалася таким чином одержати право на випуск власної монети. Але того не сталося. Існує припущення, що Львівський монетний двір було закрито тоді ж, коли й краківський, тобто 1414 р.

Срібло для карбування монет львівські майстри отримували з Семиграддя (Трансільванія), зливки якого купці перевозили через Молдавію. Розтоплювались і стерті чи поламані монети. На відміну від тогочасної європейської практики, яка передбачала виготовлення монет зі сплюснутого дроту, галицькі гроші карбувалися з листів срібла, що виготовлялися з привезених зливків.

Майстер за допомоги клевця доводив лист до потрібної товщини. Потім для того, щоб отримати монетне кружальце, срібну пластинку піддавали дії вирубки кільцевого штампу з гострими краями, яка опускалася на розпечене срібло. Отримана заготованка була дещо менша за розмірами, ніж майбутня монета.

На штемпелі, що використовувались у роботі Львівського монетного двору, ще перед малюнком чи літерами наносили крапкові обідки. Інші зображення на них розміщувалися за допомоги пунсонів, що являли собою залізні стрижні, на робочих поверхнях яких опукло вирізали зображення, букви або їх частини. Створені з пунсонів певні комбінації забивали в заготованку штемпеля, створюючи на ній обернене зображення майбутньої монети. Отримані таким чином штемпелі загартовувались.

Далі помічник-підкладник розміщував монетний кружок на нижньому штемпелі, а майстер накладав на нього верхній штемпель, по якому бив молотом. У такий спосіб на заготованці відстукувалися зображення, нанесені на штемпелях.

Такою недовгою й самобутньою була історія Львівського монетного двору і карбування галицьких монет. По більш як двох століттях Львівська карбівня відкриється знову, щоби виготовляти гроші для чужоземних правителів.

7.3. Монети Володимира Ольгердовича

Випуск власної монети у Києві пов'язується з ім'ям князя Володимира Ольгердовича (1362—1394 pp.), який сів на київський стіл після перемоги свого батька над татарами у битві на Синіх Водах. Сучасною історіографією його політика розглядається як продовження справи Данила Галицького та його нащадків в об'єднанні українських земель у межах єдиної державної системи. Спираючись на традиційну роль Києва як політичного і культурно-релігійного центру Русі, Володимир Ольгердович дбав про розширення меж Київського князівства, піднесення політичного та економічного значення Київської землі. За активної підтримки князівської влади у Києві відновилася митрополича кафедра (1376—1380, 1382—1389 pp.), перенесена за часів ординського панування до Володимира-Суздальського, а потім — до Москви. У 1384 р. Володимир відправив до в'язниці поставленого на митрополита у Константинополі суздальського архієпископа Діонісія.

Ознакою політичного та економічного потенціалу Київської землі за Володимира Ольгердовича постав факт карбування власних монет, а самі монети — важливим джерелом у реконструкції державотворчих процесів у Русі-Україні.

Фонд монет Київського князівства нараховує близько 1200 екземплярів, які походять із більш як півтора десятка пунктів знахідок. Номінальна вартість монет удільних князівств того часу була значно вищою за вміст у них дорогоцінного металу (срібла). Це обумовлювало придатність таких монет до обігу лише у вузьких кордонах місцевого ринку, де діяли норми примусового курсу відповідних монет. Абсолютна більшість знахідок київських монет походить із Середньої Наддніпрянщини — території, контрольованої київським князем. Водночас окремі монети Володимира Ольгердовича знаходили у Литві, на Кубані та Нижньому Дніпрі, що свідчить про економічні зв'язки Київського князівства.

Як і абсолютна більшість тогочасних монет Східної Європи, київські монети виготовлялися зі срібного плющеного дроту. Дріт певної товщини рубали на шматочки, плющили і карбували зображення.

Монети Володимира Ольгердовича поділялися на сім груп, які різнилися зображеннями й метрологічними характеристиками. Вага київських монет—від 0,1 до 1,1 грама, розміри — 8—15 міліметрів.

Перший тип київських монет є наслідуванням золотоординських монет хана Джанібека (1342—1357 pp.). Подібні наслідування відомі й в інших регіонах Східної Європи. Чимало князівств Північ-но-Східної Русі починали карбування власних монет через наслідування золотоординських.

Усі інші типи київських монет поєднані зображенням «князівського знака», завдяки чому монети київського князя вирізняються з-поміж багатьох нумізматичних пам'яток Східної Європи. Є всі підстави бачити у цьому знакові схематичне зображення церкви. На європейських середньовічних монетах часто трапляється зображення церкви, навіть робляться спроби ідентифікації конкретних храмів із зображеннями на монетах. Найчастіше на середньовічних європейських монетах зображався головний собор міста.

Можливо, герб на київських монетах зображав якусь конкретну київську церкву, пов'язану з князем, а найвірогідніше — символізував соборну церкву всія Русі та «головну митрополію» у широкому розумінні. Можливо, у творенні гербового зображення, пов'язаного з релігійним значенням міста, взяв участь сам митрополит Кипріян. Потім у дітей князя цей знак закріпився як родовий, про що свідчать зображення на печатках синів Володимира Ольгердовича.

На іншому боці монет Володимира Ольгердовича з «князівським знаком» — наслідування ординських монет Мухаммеда-Буляка (1370—1380 pp.) — зображення татарської «плетінки», значка «IS», хрестика, шо відтворював різні політичні та економічні реалії того часу. Останні типи київських монет — брактеати, з однобічним зображенням «князівського знака» чи хрестика. Навкруги центральних зображень — різні модифікації імені князя «Володимир», часто у скороченому вигляді.

Монетне карбування у Києві, як і в інших регіонах Східної Європи, залежало від надходження та запасів срібла, хоч і визначалося потребами в обіговій монеті. Ці чинники впливали на кількість карбованих монет і на їхню якість. Крім того, влада мала значні прибутки від зменшення вагових та якісних норм під час карбування. Це значною мірою пояснює коливання в метрологічних параметрах київських монет.

У скарбах монети Володимира Ольгердовича трапляються з гривнями, джучидськими та литовськими монетами, що свідчить про метрологічні зв'язки із цими пам'ятками грошового обігу.

На жаль, джерела не зберегли назви київських монет XIV ст. Нічого невідомо про діяльність Київського монетного двору того часу. Його місце може бути визначено лише гіпотетично: в районі Замкової гори, де за Володимира Ольгердовича було збудовано замок, і прилеглої частини Подолу.

Наприкінці 1394 або на початку 1395 р. литовська великокнязівська влада «вивела» Володимира Ольгердовича з Києва силою. Саме до середини 90-х років відносять занепад Київського монетного двору. Київським князем став Скиргайло Ольгердович, перед тим намісник польського короля Ягайла у Литві. Існує припущення про карбування ним монет у Києві в 1396—1397 pp., але для з'ясування цього питання наявного нумізматичного матеріалу недостатньо.

В умовах значного обмеження суверенних прав київських князів, нащадків Володимира Ольгердовича — сина Олександра (1440— 1454 pp.) і онука Семена (1454-1470 pp.), монетне карбування в Києві не відновилося.

Зі створенням у Києві в 1470 р. намісництва Київське князівство було перетворено на звичайну провінцію Великого князівства Литовського і Руського. Подальші політичні умови не давали можливості карбувати монети на Київській землі.

7.4. Розвиток банківництва на території Речі Посполитої

Подібно до Київської Русі, Польсько-Литовська держава, а згодом і Річ Посполита не мали банківської системи в сучасному розумінні цього поняття. Але кредитні відносини, які були необхідним підґрунтям розвитку економіки в XIV-XVII ст., вже перебували на досить високому ступені розвитку.

Характерною ознакою того часу було окреме існування християнського та єврейського банківництва. У той час, коли канонічне право суворо забороняло надавати гроші в кредит і отримувати за це певний процент, для єврейських банкірів єдиним обмеженням був Варецький статут 1423 p., який забороняв надання позичок під заставу рухомого майна.

У часи Казимира Великого в Польській державі християнське банківництво представляли Миколай Вежинек і Ганько Керич, єврейське - Левко. За панування Владислава Ягайла кар'єру у сфері кредитування зробили дві краківські родини — Морштинів і Шварців. Єврейський кредит у той час представляв Волчек. Наприкінці XV ст. у Великому князівстві Литовському відомим був купець і єврейський банкір Абрам Езофович. Родина щецинських банкірів Лойців після банкрутства 1572 р. переїхала до Гданська і там продовжувала свою діяльність. На початку XVII ст. активну банківську діяльність провадив королівський секретар Роберт Форбес.

За часів Владислава IV відомою постаттю у цій сфері був гданський купець Єжи Гевель, який кредитував, зокрема, морську політику короля.

Першими на території Польсько-Литовської держави банками можна вважати організовані церквою чи костелом побожні банки, їх прообразом було створене 1568 р. у Львові при церкві Успіння братство, яке давало безпроцентні позики своїм членам у разі великої потреби. Перші польські побожні банки заснував визначний політичний проповідник, єзуїт Петро Скарга: 1579 р. у Вільні, 1587 p.— у Кракові і 1589 p.— у Варшаві.

У XVI ст. польське право вже узаконювало й регулювало іпотечні відносини. Першу кодифікацію іпотечного права було здійснено сеймовою конституцією від 1588 р. З XV ст. був відомий вексель.

Кредитні відносини Галицької Русі також досягли високого ступеня розвитку. Цим дослідники пояснюють малу кількість руських грошей, яких знаходили у скарбах саме на території їх випуску. У Львові були добре розвинені і лихварський, і комерційний кредит. Останній мав навіть міжнародний характер, бо поширеними були угоди між львівськими і прусськими купцями.

У XIV-XV ст. кредит почав відігравати важливу роль в економічному житті країни. У кредитних відносинах забезпеченням була земля — власність позичальника. За короткотермінових позик, які брали на кілька місяців, часто обмежувалися лише тим, що борг заносили в акти земського суду. У цих актах могли зберігатися зобов'язання боржника у випадку несплати боргу в передбачений термін віддати в заставу землю чи іншу нерухомість, а деколи й рухоме майно; трапляються зобов'язання віддати борг еквівалентною кількістю землі. Найчастіше борги відразу записувалися на землі боржника, на підставі чого кредитор набував на них прав застави. У той час були відомі дві форми застави землі:

1) з правом використання — давніша та більш поширена: землі переходили у володіння кредитора, який користувався ними аж до того моменту, коли боржник викуповував їх, тобто платив борг. Різновидністю була така застава до погашення боргу, за якої кредитор повинен був звітуватися в доходах із земель, шо були в нього в заставі, але вона рідко застосовувалася;

2) без права використання, коли майно залишалось у володінні боржника. Така форма відома з XIV ст. Звичайно такий спосіб використовувався в тих випадках, коли зобов'язання виникали в результаті дарувань певної суми церкві чи на благочинність.

У заставу надавалися ліси, цілі села чи їх частини, що перебували у власності однієї особи.

Аналогічні форми застави траплялись і в містах, але з тою різницею, що предметом застави були не земельні володіння, а міські будинки, рідше — незабудовані ділянки, сади і под. Застава нерухомості, насамперед коштовностей і товарів, мала в міському кредиті значно більшу роль, ніж у сільському. У містах, якщо боржник не повертав боргу, його садовили в боргову тюрму. Щоб уникнути такої кари, боржники прагнули запастись охоронними грамотами від короля чи церковного суду. Тому в боргових угодах того часу трапляються зобов'язання боржників не використовувати таких грамот. Досить поширеною формою отримання позики, особливо в міських кредитних відносинах, був видеркаф — викуп (із нім.). У цьому випадку боржник продавав кредиторові майно, що мало стати забезпеченням боргу, зберігаючи за собою право викупу його в установлений термін і за встановлену суму.

Із розвитком економічних відносин дуже тяжко було дотримуватися церковних заборон щодо стягнення процента. Почали з'являтися правові інститути, метою яких було обійти ці заборони. Сюди належали: застава з правом викупу, видеркаф, купівля ренти, позики за умови участі в прибутках, сплата повноціннішою монетою, ніж та, в якій було надано позику. Крім того, використовувалися такі способи, як datum emergens, що означало відшкодування за запізнення сплати. Партнери домовлялися про нереально короткий термін повернення позики, який свідомо не дотримувався, і під виглядом відшкодування сплачувалися проценти. До того ж, уже в XV ст. були відомі випадки явного стягнення процентів не тільки євреями, адже податкове законодавство кінця XV ст. мовби узаконювало стягнення процентів, оподатковуючи доходи з процентів, що стягувалися кредиторами.

Наприкінці XIV — на початку XV ст. в Польщі за позики з заставою нерухомості найчастіше брали 10%, іноді більше — аж до 20%; у другій чверті XV ст. процентна ставка знизилась і до середини століття становила близько 8%. У другій половині XV ст. спостерігалося подальше падіння процентної ставки: у Кракові в XV ст. за позики, що видавалися городянам, вона найчастіше складала 5%. Шляхта платила міським багатіям вищі проценти, іноді вище ніж 15%. Із тих позик, котрі не були забезпечені нерухомістю, євреї брали ще більші проценти. Казимир Великий 1347 р. заборонив їм брати більше 1 гроша з гривні за тиждень, тобто 108%; насправді ці проценти в XIV—XV ст. доходили до 100, хоча бували й нижчими — близько 50.

Кредит у середньовічній Польщі був повністю децентралізованим, і позики видавались окремими особами, які мали вільний капітал, особам, які потребували грошей. Але для деяких великих купців кредитні операції ставали ніби другою професією поряд з основною — торгівлею. Тому можна говорити про існування в Польщі торговельно-банкірських домів. Саме таким банкірським домом був торговельний дім Бонерів у Кракові. Він позичав купцям та іншим городянам, шляхті й самому королю різні суми: від декількох десятків до декількох тисяч флоринів — одним під боргові записки, іншим під заставу чи у формі видеркафів. Цей торговий дім мав боржників не тільки у Кракові, айв інших польських містах і за кордоном: в Угорщині (в Кошице), Сілезії (у Вроцлаві), Німеччині (в Нюрнберзі). За борги фірма придбала декілька помість, що належали шляхтичам.

У XVI ст. в Польщі паралельно з розвитком економіки розвивався і кредит, зокрема централізований. У кожному місті чи містечку була певна кількість громадян (у великих містах — купці, в малих — заможні ремісники), які в таких великих розмірах давали гроші «в ріст», що лихварство ставало для них джерелом значних доходів. Так виокремлювалася банківська справа (банкірами тоді були лише приватні особи), яка в той період була ще дуже тісно пов'язана з торгівлею. У XVI ст. центром банківської справи був Краків, у якому вирувало господарське життя.

Кредитна справа, що була заняттям євреїв, далі розвивалась окремо від кредитної справи християнського населення, бо так було і в поділі жителів міста. Великі банкіри-євреї переважно мобілізували капітали, необхідні для фінансування великих єврейських оренд і гуртової торгівлі. Ці банкіри пускали в обіг здебільшого чужі, неєврейські капітали. Вони позичали гроші в іноземних купців, місцевих магнатів, духівництва, особливо в монастирів. Ці банкіри були водночас купцями і часто за допомоги залучених коштів фінансували свої торговельні операції. Поза тим вони пpoвoдили облікові операції, позичаючи гроші під розписки і векселі.

Ломбардні операції здійснювали головним чином єврейські фінансисти, яким найчастіше доводилося мати справу з християнським населенням. Кагальна влада не обмежувала розміру процентів, що стягувалися з християнського населення, тоді як з євреї стягувати не дозволялося. Лише на початку XVII ст. єврейський з'їзд ухвалив рішення, за яким з євреїв також можна було стягувати процент, не обмежуючи максимального розміру. Тому часто вимагали 100—110% і навіть більше. Найбільш прийнятними були такі розміри плати за кредит: до 22% — за довготермінові позики, до 33% — за короткотермінові, до 50% - за позики під час ярмарок.

У XVII ст. також існували установи, де укладалися кредитні угоди. Це були «контракти», що відбувалися в різних містах (Львові, Дубні, Києві, Перемишлі, Варшаві, Познані). На таких зборах укладалися різноманітні договори, що стосувалися купівлі-продажу землі, оренди, передання пожиттєвих прав на королівські володіння, виплати посагу та ін. Крім того, поширеними були кредитні угоди, які стосувалися застави маєтків, купівлі ренти, забезпечення кредиту нерухомістю, надання позик під боргові розписки.

Висновки

1. Першими монетами, що почали масово надходити на територію Галицької Русі та Волині ще на початку XIV ст., були найбільш поширені в той час у Центральній Європі празькі гроші. їх карбування почалося за часів правління чеського князя Вацлава II і тривало до 20-х років XV ст. Надалі вони використовувалися для монетної лічби.

2. Поряд із празькими грошима в XIV ст. на території Галицької Русі в обігу в основному перебували напівгроші та денарії, карбовані у Львові. Останні обслуговували внутрішню міську торгівлю як дрібна розмінна монета. Внаслідок того, що ні польська, ні литовська влади не забороняли обіг на своїх територіях іноземних монет, на ринку перебували татарські, угорські, італійські, молдавські, гірейські та генуезько-кримські монети. Наприкінці XIV - на початку XV ст. на українських землях з'явилися золоті монети: італійські флорини та угорські дукати.

3. Грошові розрахунки проводилися в копах, гривнях, польських злотих і рублях, а також у реальних монетах: грошах, напівгрошах та ін. Дуже поширеним було використання у монетній лічбі мішаного способу та системи доплат, яка прирівнювала різноманітні монети.

4. Після об'єднання Польської та Литовської держав у Річ Посполиту зросла необхідність уніфікації монетарних систем. Багато уваги в перебігу грошової реформи 1578-1580 pp. було приділено стабілізації грошової валюти та утриманню ціни золотих і срібних монет. Польські та литовські монети зрівнялися метрологічно, тобто виготовлялися з однакового металу та мали однакові вартість і вагу.

5. Перша письмова згадка про руські напівгроші, виготовлені у Львові, датується 1356 р. Ці монети карбувалися за володарювання Казимира Великого, Владислава Опольського та Людовіка Угорського. Крім того, вони ввели в обіг мідні денарії. Владислав Ягайло руські напівгроші поступово замінив львівськими та припинив карбування мідних монет.

6. Срібні монети київського князя Володимира Ольгердовича (1362-1394 pp.) переділялися на сім груп, які різнилися зображеннями й метрологічними ознаками. Характерною особливістю цих монет було поєднання в зображенні на них східних мотивів поряд із церквою — символом християнства.

7. Польсько-Литовська держава, а згодом і Річ Посполита не мали банківської системи в сучасному розумінні цього поняття. Але кредитні відносини, які є необхідним підґрунтям розвитку економіки, в XIV—XV ст. уже перебували на досить високому ступені розвитку. Окремо існувало християнське та єврейське банківництво.

8. У XVI ст. в Польщі паралельно з розвитком економіки розвивався й централізований кредит. Ломбардні операції здійснювали головним чином єврейські фінансисти, яким найчастіше доводилося мати справу з християнським населенням. У XVII ст. існували установи, де укладалися кредитні угоди. Це були «контракти», що відбувалися в різних містах.

Контрольні запитання

1. Які гроші перебували в обігу на території Галицької Русі в XIV ст.?

2. Яким був юридичний статус монетного двору у Львові?

3. Які монети карбували у Львові? Коли це було?

4. З якою метою у Києві за Володимира Ольгердовича карбувалася власна монета?

137

5. Які чинники впливали на кількість і якість карбованих монет у Києві та інших регіонах Східної Європи?

6. Коли було здійснено першу кодифікацію іпотечного права у Польщі?

7. Яка форма отримання позик була найбільш поширеною в містах Речі Посполитої у XIV-XV ст.?

Література

1. Котляр М. Ф. Нариси історії обігу й лічби монет на Україні XIV-XVIII ст.-К., 1981.

2. Котляр М. Ф. Грошовий обіг на Україні в епоху феодалізму.- К., 1971.

3. Котляр М. Ф. Галицька Русь у другій половині XIV - першій чверті XVct.-K., 1968.

4. Котляр Н. Ф. К вопросу о правовом положений Львовского монетного двора в XIV-XV столетиях // Нумизматика и сфрагистика.- Вьіп. 2.-К., 1965.

5. Котляр Н. Ф. Монетьі Владимира Ольгердовича // Нумизматика и сфрагистика.- Вьіп. 2.- К., 1965.

6. Краузе С. В. Монети та грошовий обіг Галичини.- Коломия, 2000.

7. Рутковский Я. Зкономическая история Польши.- М., 1953.

ОСОБЛИВОСТІ ГРОШЕЙ ТА БАНКІВНИЦТВА В ПЕРІОД ІСНУВАННЯ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ