Грошово-банківське господарство в середньовічній Європі
PAGE \* MERGEFORMAT 1
Тема 5. Грошово-банківське господарство в середньовічній Європі
План
5.1. Варварські наслідування римських монет у Європі
5.2. Епоха феодального денарія
5.3. Період гроша та флорина, поява талерів
5.4. Розвиток банківництва в середньовічній Європі
Падіння Західної Римської імперії (476 р.), знищеної навалою варварів, ознаменувало початок нової сторінки в історії Європи – епохи середньовіччя. Нові політичні реалії стали можливими завдяки суттєвим змінам у економічному житті Західної Європи. Впродовж другої половини IV-V ст. тут наростали кризові явища, пов’язані з недостатнім рівнем розвитку продуктивних сил та подальшим пануванням натурального господарства в аграрному секторі, занепадом товарного виробництва та падінням значення міст, ремесел, торгівлі тощо.
Аналіз нумізматичних матеріалів та писемних пам’яток дає підстави вирізнити чотири основних періоди історії монетної справи і грошового обігу середньовічної Європи:
1) монета епохи мандрівки народів, варварське карбування у ранньому середньовіччі (середина V – середина VІІІ ст.);
2) грошове господарство періоду розвиненого середньовіччя, епоха феодального денарія (середина VІІІ – кінець ХІІІ ст.);
3) період великих грошових реформ в Європі, епоха гроша та флорина (ХІІІ- ХІV ст.);
4) час стабілізації монетних відносин у країнах Західної Європи, початок періоду талера (ХV – початок ХVІ ст.).
5.1. Варварські наслідування римських монет у Європі
Початок монетної емісії варварських королівств припав на останні десятиліття існування Західної Римської імперії. Першими, ще у другій чверті V ст., започаткували карбування власної монети племена свевів, які проживали у Галісії (нині територія Північної Іспанії та Португалії). Невдовзі за їхнім прикладом монетну емісію розпочали вестготи (у Південно-Західній Галлії) та вандали (у Північній Африці). Наприкінці V – на початку VІ ст. виробництво монет було започатковане у королівствах остготів, франків та бургундів. Останніми, в середині VІ ст., організували власну монетну справу англо-сакси. Причинами довготривалості цього процесу були відмінності соціально-економічного та культурного розвитку окремих груп германських племен, ступінь впливу на них античної культурної спадщини, їхня віддаленість від осередків римської влади тощо.
Монетне карбування варварських королівств було організоване за римськими зразками. Основною грошово-ваговою одиницею монетної системи, що складалася з золотих, срібних та мідних (бронзових) номіналів, залишався фунт (лат. libra), що дорівнював 327,45 г. Головною золотою монетою був запроваджений імператором Константином (306-337 рр.) замість ауреуса солід. Його вага – 4,54 г (1/72 фунта, 1/6 унції, 4 скрупули) залишалась незмінною впродовж століть. У Східній Римській імперії солід у дещо зміненому вигляді емітувався аж до загарбання турками Константинополя (1453 р.). У середньовічній Європі цю монету називали “безант”, а на Русі – “златник”. Вперше випущена за Константина Великого, ця монета вже в середині ІV ст. витрутила денарій. Основна кількість розмінних монет вироблялися з міді (бронзи). У 498 р. імператор Анастасій І (491-518 рр.) запровадив фоліс, що дорівнював 40 нуміям. Карбувались також його фракції – 20, 10 та 5 нуміїв.
Основною причиною карбування власних монет у германських королівствах Західної Європи було зменшення, а згодом і припинення, емісії римських монет, які виконували на ринку функції засобів обігу, платежу та нагромадження скарбів. Варто також пам’ятати, що від часів Октавіана Августа (27 р. до н. е. – 14 р. н. е.) карбування золотих монет було одним з атрибутів імператорської влади. А це не могло не впливати на германських королів, які у всьому намагалися копіювати римську модель держави. Тож навіть відсутність на монетних штемпелях їхніх зображень та відповідних легенд не зупиняла володарів варварських королівств перед цим кроком. При цьому не бралася до уваги й відсутність відчутної матеріальної вигоди від карбування власних монет.
Одним з чинників, який суттєво впливав на організацію монетної справи, було забезпечення новостворених монетарень сировиною. Основним джерелом дорогоцінних металів були монети попередніх емісій, а також надходження від зовнішньоторговельних операцій.
Наявність значної кількості відмінностей та регіональних особливостей в процесі організації монетної справи окремих державних утворень спонукає до розгляду найбільш характерних і показових випадків.
Вандали. Правителі королівства вандалів започаткували власне монетне виробництво наприкінці V ст. Король Гунтамунд (484-496 рр.) вперше відкарбував срібну силікву з власним зображенням та іменем. Випускались також половина та чверть силікви. На цих монетах вміщено позначення їхньої вартості у денаріях: 100, 50 та 25. Монети двох останніх номіналів карбували наступники Гунтамунда королі Тразамунд (496-523 рр.), Гільдеріх (523-530 рр.) та Гейламір (530-534 рр.). Крім срібних номіналів, вандали карбували й трохи бронзових монет. Недостатня кількість нумізматичних джерел, труднощі з їх атрибуцією не дають можливості в повному обсязі відтворити монетну систему вандалів. Можна при пустити, що силіква номінальною вартістю 100 денаріїв відповідала 250 нуміям.
Свеви. Скромне за масштабами монетне виробництво свевів велося лише з використанням золота і срібла. Золоті соліди та трієнси карбувалися за римським зразком. На їхніх аверсах вміщувались погруддя та легенди імператорів Гонорія та Валентиніана, а інколи й назва монетного двору – Меріда, Леон, Лаборенціо та ін. Емісія незначної кількості срібних монет велася лише на монетарні у м. Брага за наказом короля Рекіара (448-456 рр.). У 585 р. король свевів Андека був розгромлений правителем вестготів Леовігільдом. Відтоді монетне карбування свевів припинилось.
Остготи. На відміну від решти варварських королівств, у монетній системі остготів був присутній весь набір тогочасних золотих, срібних та бронзових номіналів. Цьому сприяв високий рівень розвитку товарно-грошових відносин на території Італії. Перші остготські монети відкарбував Теодоріх 489 р. в Мілані. Згодом монетні двори було відкрито у Римі та Равенні. Золоті соліди, семіси, трієнси та срібні монети остготських королів зовнішнім оформленням та метрологічно повністю відповідали візантійським аналогам. На їх аверсі зображено погруддя імператорів Анастасія, Юстина та Юстиніана. Однак оформлення реверсу мало суттєві відмінності. На силіквах, півсиліквах та чвертьсиліквах вміщувалось зображення монограми того чи іншого остготського короля, а згодом легенда з його іменем. Вперше це запровадив Аталаріх (526-534 рр.) на чвертьсиліквах у формі “DN ATHALARICUS REX”. Вага остготських силікв складала 2,58-2,88 г.
На грошовому ринку італійських земель були присутні також різноманітні бронзові номінали: фоліси (40 нуміїв), півфоліси (20 нуміїв), деканумії (10 нуміїв), пентанумії (5 нуміїв) та мініми (2,5 нуміїв). В оформленні цих монет спостерігався відхід від римських зразків. На їхніх аверсах замість погруддя імператора вміщено зображення богині Роми, а на реверсах – постаті богині Вікторії з лавровим вінком, орла чи римської вовчиці з близнюками Ромулом та Ремом. Вперше погруддя остготського правителя на бронзових фолісах було вміщено за часів панування Теодахата (534-536 рр.). Останні остготські монети емітувалися за часів панування короля Теї (552 р.).
Бургунди. Монетне карбування королівства бургундів було значно скромнішим. На основному монетному дворі у м. Ліон випускались головно трієнси, а також невелика кількість солідів. На цих монетах, що повторювали римські зразки, вміщували монограму короля. Наприклад, “SGMND” – Сигізмунд (516-524 рр.). Срібні та бронзові монети випускались спорадично невеликими тиражами. Монетна емісія цього королівства припинилась після смерті його останнього короля Гундемара (524-534 рр.).
Вестготи. Монетну емісію у королівстві вестготів було започатковано за часів панування короля Гезаліха (507-511 рр.) (за іншими даними, за часів Аларіха ІІ (487-507 рр.)). Як і в інших варварських королівствах, перші вестготські монети карбувались за римськими чи візантійськими зразками. Переважно це були золоті трієнси, рідше – соліди. Рівень виконання цих монет дає підстави стверджувати, що для організації монетної справи весготи використовували досвідчених монетних майстрів, котрі перше працювали в імператорських монетарнях. На аверсі золотих монет вміщувалось звернене вправо погруддя імператора Анастасія І та кругова легенда з його іменем. На реверсі – богиня перемоги Вікторія, під нею абревіатура “CONO” – перші літери слова “Константинополь”. Цей напис сприймався різчиками штемпелів як необхідна деталь оформлення монети, хоча вони не розуміли його значення. Характерною особливістю монетної справи у вестготів була її децентралізація. Вже перші емісії трієнсів містили знаки монетарень, що знаходилися у Бордо, Тулузі та Нарбонні. До кінця VІІ ст. кількість монетних дворів у державі вестготів зросла до 60. А от зовнішнє оформлення трієнсів та солідів ставало дедалі примітивнішим. Виробився своєрідний стиль варварської естетики.
Спробу реформування монетної справи вестготів здійснив король Леовігільд (572-586 рр.), який підкорив більшу частину Піренейського півострова. Він першим з вестготських королів помістив своє повне ім’я на аверсі золотих монет. Зазнало змін зовнішнє оформлення. На реверсі за візантійським зразком було запроваджено зображення східчатого (голгофського) хреста. Карбувалися й монети нового типу – з погрудним зображенням короля на обох боках. За часів Леовігільда значно зросли масштаби емісії, що було викликано зростанням воєнних видатків. Крім золотих трієнсів та незначної кількості солідів, вестготи емітували мізерну кількість бронзових монет. Срібні номінали дослідникам невідомі.
Лангобарди. Початки монетного карбування у королівстві лангобардів не відрізняються від аналогічних процесів у інших варварських королівствах. Емісія монет була зосереджена на монетних дворах у містах Павія та Лукка. Згодом кількість монетарень суттєво збільшилась. Вони були у Мілані, Пізі, Тревізо, П’яченці. Перші золоті та срібні номінали не відрізнялися від однотипних візантійських монет імператорів Юстиніана І (527-565 рр.), Юстина ІІ (565-578 рр.), Маврикія Тіберія (582-602 рр.) та ін. Основним номіналом були трієнси, рідше карбували соліди. Якість золотих монет постійно погіршувалася, і за останніх королів трієнси емітувались з металу низької проби. У другій половині VІІ ст. розпочалося виробництво дрібних срібних монет вагою близько 0,2 г. Зображення та легенди лангобардських королів з’явилися на монетах з часів Куніперта (688-700 рр.), який відкарбував золоті трієнси з легендою “DN CVNICPER” та зображенням архангела Михаїла, замість богині Вікторії, на реверсі. Останніми лангобардськими монетами були трієнси, відкарбовані після завоювання королівства Карлом Великим у 774-781 рр.
Франки. Монетне карбування у франкській державі розпочалося дещо пізніше, ніж в інших варварських королівствах. Започаткував його король Хлодвіг І біля 500 р. Основною грошовою одиницею залишався золотий солід, однак емітувались переважно трієнси. До 584 р. вартість соліда вагою 4,54 г складала 24 силікви. Відповідно трієнс (1,52 г) дорівнював 8 силіквам. У 584 р. вартість соліда та трієнса зменшилась до відповідно 21 та 7 силікв, а за Хлотара ІІ (613-629 рр.) солід уже коштував 20 силікв, а його вагу було встановлено на рівні 3,18 г. Новий, галльський солід перебував на ринку до середини VІІ ст., але карбували переважно трієнси.
Через панування натурального господарства, яке не сприяло розвиткові торгівлі, випуски срібних та бронзових монет, які мали місцеве значення, були спорадичними і незначними. Перші з них емітувалися у VІІ ст. Це були маленькі, товсті монети вагою 1,1-1,3 г. Ареал їхнього поширення – Прованс та Фризія. Легенди на них не читаються або зовсім відсутні. Карбувалися лише схематичні зображення хрестів, літер, монограм та погрудь сеньйорів.
Як і в інших тогочасних західноєвропейських державах, перші золоті монетні емісії франків наслідували візантійські зразки часів Анастасія І, Юстина І та Юстиніана. Вперше ім’я короля на франкських солідах та трієнсах з’явилося за Теодеберта І (534-548 рр.). Інколи на реверсі вміщувались літери та монограми монетних дворів та позначення вартості у візантійських силіквах. З другої чверті VІІ ст. розпочалося псування золотої монети зниженням проби металу.
За останніх Меровінгів характерною особливістю монетної справи Франкського королівства стала її децентралізація. На території держави існувало понад 900 монетарень. Найбільші з них функціонували у Марселі, Суассоні, Пуату, Парижі, Реймсі, Орлеані, Тулузі, Маастріхті та ін. Свою продукцію вони випускали нерегулярно, а їх діяльність відбувалася під час ярмарок, з’їздів феодалів, зборів духовенства тощо. Монету карбували як з металу, що належав королівській скарбниці, так і з матеріалу замовника. Слабкість королівської влади привела до усунення з монет зображень короля та його легенд. На них розміщувалися лише місце карбування та ім’я монетного майстра, яких дослідники ідентифікували понад 1600. Більшість монетаріїв були водночас орендарями монетних дворів, які належали королівській скарбниці, світським та духовним феодалам, містам, монастирям, окремим храмам та ін. На початку VІІІ ст. централізоване карбування монет у Франкському королівстві припинилося.
Англо-сакси. Карбування монет на Британських островах розпочалося наприкінці VІ ст. На монетарнях у Кентербері та Лондоні емітували соліди та трієнси пізньоримського зразка. На організацію монетної справи в англо-саксів мали значний вплив античні традиції та франкське карбування. Разом з золотими номіналами випускались дрібні срібні монети – скеати. Карбувались вони на товстому монетному кружку діаметром близько 10 мм. Зображення на них стилізовані. Найчастіше – це легенди, виконані латинськими літерами чи рунічними знаками. Часто на монетах вміщували імена королів та монетаріїв. Інколи написи повністю відсутні, що ускладнює атрибуцію цих монет. Дослідники датують емісію скеатів на 575-750 рр. Трохи згодом припинили їх випуск королі Нортумбрії та архієпископи Йорку. Локальне значення мали карбовані з міді стики – дрібні розмінні монети. Більшість дослідників схильні вважати, що їх обіг мав примусовий характер.
5.2. Епоха феодального денарія
У VІІІ ст. в економічному житті феодальних західноєвропейських держав сталися певні зміни, що виражалося у зміцненні міст, розвиткові ремесел та сільського господарства. Це спричинило формування локального ринку, появу ярмарків та щотижневих торгів у містах та містечках. Повноцінне функціонування торгівлі вимагало більшої кількості розмінної обігової повновартісної монети. Наприкінці VІІ ст. дедалі яскравіше стали проявлятися явища, пов’язані з браком дорогоцінних металів. Причинами цього були вивіз та тезаврація благородних металів, зменшення їх видобування тощо. Все це вимагало вдосконалення монетного господарства, проведення грошових реформ.
Перші нововведення у монетному карбуванні франкської держави були запроваджені 755 р. за Піпіна Короткого (751-768 рр.). Саме тоді у п’ятій статті Вернонського капітулярія було встановлено, що надалі з фунта срібла (327,45 г) слід карбувати 264 денарії (22 лічильних соліди). При цьому 12 денаріїв, що складали вартість перекарбування у монету фунта срібла, віддавались монетарієві, а решту монет одержував власник дорогоцінного металу. Цей же документ підтверджував право вільного (відкритого) карбування монет у франкській державі, за якого дозволялось використання металу замовника. Запровадження нової монетної стопи привело до наближення ваги франкських денаріїв до метрологічних параметрів дирхемів Арабського халіфату (1 денарій = 1/2 дирхема). Водночас до 40 зменшувалась кількість монетарень, що функціонували на території держави, та запроваджувався єдиний стандарт оформлення аверсу монет.
Монетну політику короля Піпіна продовжував Карл Великий (768-814 рр.). Близько 780 р. було проведено грошову реформу, яка мала вплив на становлення монетних систем країн Західної Європи впродовж всього середньовіччя. Найважливішим її заходом стало запровадження нової монетної стопи, за якої з фунта срібла карбувалось 20 солідів, кожен з яких налічував 12 денаріїв, а також збільшення ваги фунта майже на чверть (до 408 г). Новий фунт дістав назву “фунт Карла Великого” або “каролінзький фунт”. Це привело до зростання ваги денарія, яка встановлювалась на рівні 1,75-1,8 г. У 781 р. згідно з статтями Мантуанського капітулярія заборонявся обіг раніше відкарбованих монет, а Франкфуртський капітулярій 794 р. зобов’язував населення всіх земель Франкського королівства без обмежень приймати нову монету. Особи, які порушували ці розпорядження, підлягали покаранню у вигляді штрафу або побиття батогами.
Важливе місце в процесі реформування монетної справи належало централізації монетного карбування. Статті Тіонвільського капітулярія 805 р. дозволяли карбування монет лише у резиденції імператора. Однак аналіз нумізматичного матеріалу дає підстави стверджувати про наявність принаймні декількох десятків монетарень на землях монархії Карла Великого. Тому можемо припустити, що повністю централізованим було виготовлення монетних штемпелів, які згодом розсилались до місць карбування монетних номіналів. Цим кроком було досягнено однотипності у зовнішньому оформленні монет, на яких завжди зазначались ім’я правителя, його титули, а також місце розміщення монетного двору. Найчастіше на монетах імперії франків вміщувались зображення монограми Карла Великого або фасаду храму. Сировиною для виробництва денаріїв та оболів (південаріїв) були західноєвропейські монети попередніх емісій, а також срібло з країн Арабського халіфату.
Після розпаду імперії Карла Великого його наступники продовжували впорядкування монетної системи. У 864 р. Карл ІІ Лисий (840-877 рр.) видав Пітрський едикт, який регламентував питання виробництва та обігу монет. Цей документ вперше запровадив єдині принципи зовнішнього оформлення денаріїв. На аверсі навколо монограми короля вміщувалась легенда з його іменем, а на реверсі – зображення хреста, оточене легендою, що вказувала на місце карбування монети. Монетне виробництво зосереджувалось у дев’яти містах королівства (Париж, Реймс, Руан, Орлеан, Нарбонна та ін.), а також при королівському дворі. Передбачалось вилучення з обігу всіх випущених раніше монет.
Х ст. стало перехідним до епохи пізнього середньовіччя. На тлі панування натурального господарства в аграрних відносинах спостерігалося поширення нових форм землеволодіння, зростання продуктивності праці, вдосконалення методів та засобів виробництва, знарядь праці тощо (трипільна система обробітку землі, широке застосування колісного плуга, водяного млина та ін.). Міські поселення дедалі більше перетворювалися на осередки ремесла та торгівлі. Особливого розвитку набули італійські та надрейнські міста, які стали центрами міжнародної торгівлі. Розвиток товарно-грошових відносин вимагав зростання обсягів монетного карбування. Цьому сприяв початок видобування срібла у Чехії та виробництво монетного срібла у Саксонії, Словаччині та Англії.
Франція. Денарії (деньє) перших Капетингів карбувались з високопробного срібла. Згодом проба монетного металу погіршилась, і з ХІІ ст. випускались лише білонні монети. За часів Гуго Капета (987-996 рр.) вага деньє складала 1,2-1,3 г (близько 1 г щирого срібла). З середини ХІ ст. з паризької марки срібла (244,7529 г) емітували 240 монет цього номіналу. Через постійне псування денаріїв від середини ХІІІ ст. значення цього монетного номіналу в процесі грошового обігу зменшувалось.
Результатом послаблення королівської влади у другій половині ІХ ст. стала повна децентралізація монетного виробництва і користування правом монетної регалії світськими та духовними феодалами. Лише в результаті грошової реформи Людовіка ІХ Святого (1226-1270 рр.) з 1262 р. коронні монети дістали право обігу на всій території держави, а монети сеньйорів – лише в їхніх володіннях. Авторитет коронних монет зріс за часів панування Філіппа ІІ Августа (1180-1223 рр.), який спромігся суттєво розширити королівський домен і відкрити низку монетних дворів. Емітовані в них номінали незабаром стали панівними в окремих частинах Франції. Насамперед це стосується турського денарія, вперше випущеного 1205 р. Ця монета впродовж тривалого часу була взірцем для багатьох емісій Середньої Франції.
В оформленні французьких феодальних денаріїв довго зберігались традиції каролінзьких часів. Зображення хреста у різних модифі каціях присутнє на всіх монетах тієї епохи. Крім нього, часто траплялися зображення міських воріт, фасад храму, монограма Карла Великого, христограма та ін. Від середини Х ст. поширювалися різноманітні типи оформлення монет окремими сеньйорами. Часто вони були виготовлені вкрай неакуратно, легенди на них не піддаються прочитанню, а зображення – цілковито схематичні.
Німеччина. Після поділу Франкської імперії і утворення Німецького королівства його правителі карбували монету за зразками останніх Каролінгів. Після смерті останнього представника німецької лінії цієї династії, 911 р. королем Німеччини став франконський герцог Конрад І (911-918 рр.). Він започаткував карбування у м. Регенсбург денаріїв, які дістали назву пфеніги. На їхньому аверсі вміщувалось зображення рівностороннього хреста, яке згодом стало характерним для всіх німецьких монет цього типу. На реверсі цих монет бачимо фасад храму з трикутним фронтоном. Карбування монет цього типу тривало за панування представників Саксонської династії (919-1024 рр.). За часів Генріха І Птахолова (919-936 рр.) у Східній Саксонії емітувались вендські пфеніги, характерною особливістю яких були заміна легенд орнаментом, а також розплющений гурт монети.
Монетне карбування у Німеччині суттєво зросло за часів панування Оттона І (936-973 рр.), який відкрив королівські монетарні у Трірі, Кельні, Камбре та інших містах. Видавши “Оттонові привілеї”, він суттєво розширив права монетної емісії духовних феодалів. Вони карбували монету у Магдебургу (942 р.), Сент-Галлені (947 р.), Корве (945 р.), Утрехті (936 р.) та ін. Децентралізація монетного виробництва та зростання кількості монетних дворів привели до виокремлення чотирьох основних регіонів монетного карбування: Прирейнська область, Фризія, Саксонія та Баварія. Роль загальнонімецької монети впродовж тривалого часу виконували кельнські пфеніги імператорського та архієпископського карбування. Це було пов’язане з високою якістю цих монет, а також з наявністю тісних торгових контактів Кельна з Нідерландами та Англією. Це ж сприяло поширенню кеольнської лічильно-вагової одиниці – марки, що в різні часи дорівнювала 229,456 – 234,680 г срібла.
Кельнський денарій був також основною розрахунковою одиницею у володіннях Тевтонського ордену.
З ХІІ-ХІІІ ст. монетне карбування на території Німеччини стало повністю децентралізованим. Емісія монет здійснювалась духовними та світськими феодалами без будь-якого контролю імператорської влади. Пфеніг, який став дрібною неповновартісною монетою, з міжнародного засобу обігу перетворився на регіональний.
Італія. Впродовж ХІ-ХІІ ст. на території Італії вирізнились три основні центри монетного карбування: північна частина, що входила до складу Священної Римської імперії, Папська держава у центральній частині Апеннінського півострова та південь Італії разом з Сицилією, де панували норманські правителі, а від 1194 р. – представники династії Штауфенів. На той час північ Італії була найбільш розвиненим регіоном Європи. Багаті ломбардські міста та церковні феодали прагнули отримати право монетної регалії, що привело до децентралізації монетної справи. Особливо активним цей процес став після поразки Фрідріха Барбаросси (1155-1190 рр.) у битві під Леньяно та укладення Констанського миру 1153 р. На півночі Італії найбільш поширеними були денарії Верони, Лукки, Мілану та Павії. Всі монетні емісії північноіталійських монетарень велися від імені імператора і зберегли елементи оформлення каролінзької епохи. Більшість з них були маловартісними, що не відповідало потребам грошового ринку і спричинило проведення реформи монетного карбування, результатом якої була поява гроша.
Англія. Карбування денаріїв каролінзького типу на території Англії розпочалося у середині VІІІ ст. Тут ці монети дістали назвупенні. Карбувались вони від імені королів Кенту, Мерсії, Уессексу та Східної Англії, а від середини ІХ ст. – й Нортумбрії, а також архієпископів кентерберійських. Після об’єднання у 829 р. окремих королівств в одну державу тривав випуск пенні окремими королями. Вперше спільні для всієї Англії пенні та оболи відкарбував король Едгар (957-975 рр.). На аверсі цих монет вміщувалось оточене легендою зображення погруддя правителя, на реверсі – хрест. Вага англійських пенні складала 1,02-1,45 г.
Після завоювання Англії нормандцями у 1066 р. англійські пенні поширились на території Франції, де вони дістали назву естерлінг, спрощено стерлінг. Впродовж ХІ-ХV ст. тип англійських срібних монет майже не змінювався. На аверсі завжди вміщувалось зображення увінчаної короною голови короля анфас. Упродовж тривалого часу стабільними залишалися вага (близько 1,3 г) та проба (близько 0,925) англійських стерлінгів. Для контролю за якістю монет використовувались два зразки, що зберігались у Вестмінстерському абатстві – півфунта щирого срібла та півфунта монетного срібла стерлінгової проби (0,925). Завдяки високій якості англійські стерлінги були популярними і широко використовувалися у міжнародній торгівлі.
Монетна система середньовічної Англії була однією з найбільш впорядкованих у Європі. Тут не відбулося децентралізації монетного карбування, псування монети мало незначні масштаби і чинилося шляхом зменшення ваги стерлінгів. Так, за Генріха ІІ (1154-1189 рр.) вага пенні складала 1,36 г високопробного срібла. За Едуарда ІІІ (1327-1377 рр.) вона дорівнювала 1,1 г, а за Генріха VІІ (1485-1509 рр.) – 0,548 г. Крім пенні, випускались також півпенні та фартинги (1/4 пенні).
Процес псування монети привів до появи на грошовому ринку нового виду монет – брактеатів. Карбувалися вони на дуже тонких монетних кружках, маса яких коливалася від 1 до 0,11 г, а їх діаметр складав від 12 до 45-51 мм. Виготовлялися брактеати з використанням одного штемпеля, так що на аверсі монети відкарбовувались певні зображення та легенди, а на реверсі – їхні негативні відображення. Вадами брактеатів було те, що вони швидко ламалися і потребували перекарбування.
За зразком англійських пенні карбувалися срібні монети в Скандинавських країнах (Данії, Норвегії, Швеції). Монетне карбування в Центрально-Східній Європі перебувало під впливом німецьких традицій. Перші чеські денарії були відкарбовані близько 970 р. за князя Болеслава І (935-967 чи 972 рр.). Впродовж ХІІ ст. якість та рівень виконання чеських монет постійно погіршувалися. За Пржемисла І (1192-1193, 1197-1230 рр.) у 1210 р. змінилася монетна система – замість невеликих двосторонніх денаріїв розпочалась емісія брактеатів. За короля Іштвана І Святого (997-1038 рр.) було започатковано випуск монет в Угорщині, де, крім денаріїв, карбувались також оболи. В останній чверті Х ст., за панування Мешка І (близько 960-992 рр.) або його сина Болеслава Хороброго (992-1025 рр.) розпочалося карбування монет у Польщі. Характерною особливістю польського монетного карбування було масове виробництво наслідувань баварських, саксонських, англійських та інших монет. Слов’янські держави Балканського півострова (Болгарія та Сербія) в монетному виробництві наслідували візантійські зразки золотих, срібних та мідних монет.
5.3. Період гроша та флорина, поява талерів
У ХІІ ст. спостерігалися суттєві зміни у політичному та соціально-економічному житті країн Європи. Одним з найважливіших чинників, що спричиняв розвиток товарно-грошових відносин, були хрестові походи. З одного боку, для їх проведення акумулювалися значні грошові суми, що вилучалися зі скарбів, а з іншого – вони сприяли надходженню до Європи великих обсягів награбованих на Сході дорогоцінних металів та розвитку внутрішньої, а надто міжнародної торгівлі. Функцію міжнародних грошей відігравали зливки срібла та золоті монети окремих країн – візантійські соліди (безанти), арабські динари тощо. Виникла гостра потреба у появі нових повноцінних та більш вартісних грошових одиниць, які мали б розвинуту систему номіналів.
Італія. Важливим кроком в процесі грошових реформ був початок виробництва повновартісної срібної монети, що мала значно більшу вартість, ніж зіпсовані денарії. Через свій значно більший розмір ця монета дістала назву гросо (італ. grossо – товстий).
Карбування більш вартісних денаріїв започаткував імператор Фрідріх Барбаросса (1155-1190 рр.) в Мілані у 1162 р. Ці монети, що дістали назву імперіал, мали вагу близько 0,84-0,86 г і дорівнювали 0,25 французького королівського деньє. Вони широко використовувались у торгівлі між північноіталійськими торговими містами, але через свої незначні вагові показники та масштаби карбування не стали міжнародними монетами. Більший обіг мали генуезькі товсті денарії, що дорівнювали чотирьом денаріям і важили 1,46 г. У другій половині ХІІІ ст. було випущено монету вартістю 12 денаріїв, що відповідало лічильному соліду. Як і гріш, солід поширився у різних європейських країнах і у різних модифікаціях зберігся до наших днів у назвах грошових одиниць (шилінг, шеляг, сольдо, су та ін.).
У Флоренції гросо розпочали емітувати 1182 р. Зовнішнє оформлення цих монет згодом стало зразком для золотих флоринів. У першій половині ХІІІ ст. гросо вартістю 12 денаріїв стали основною монетою Тосканської монетної ліги, до складу якої разом з Флоренцією входили Лукка, Сієна, Піза та ін.
Перші венеціанські гросо були відкарбовані близько 1202 р. за правління дожа Енріко Дандоло (1192-1205 рр.). Ці монети, вартістю 24 венеціанських денарії і вагою 2,18 г високопробного срібла (проба близько 965/1000), дістали назву матапан. Вони були широко розповсюджені у Балканських державах та країнах арабського Сходу. Наслідування цих монет емітували у містах Далматинського узбережжя, в Сербії, на о. Хіос, у Візантії, Болгарії та інших італійських містах.
Неаполітанські гроші, вперше відкарбовані 1278 р. за владарювання Карла І, важили близько 4 г. Через зображення на аверсі маєстатичного зображення короля вони отримали назву карліні. Інколи ці монети фігурують під назвою джильятті, що пов’язане з ліліями, вміщеними на їх реверсі. Значні масштаби карбування спричинили їхню популярність у Середземноморському регіоні, на островах Егейського моря, на півдні Франції (у Провансі). Правління представників Анжуйської династії в Угорському королівстві сприяло поширенню грошів цього типу на землях цієї держави, а також у Польщі й землях Тевтонського ордену.
Перші спроби організації монетних систем, що базувалися на золоті, були зроблені у країнах, що мали тісні контакти з мусульманським світом та Візантією. Вже наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. норманські королі Сицилії, наслідуючи єгипетських Фатимідів, започаткували карбування невеликих золотих монет під назвою тарі. За імператора Фрідріха ІІ Гогенштауфена (1194-1250 рр.), який намагався перетворити Сицилійське королівство на вагомий політичний та економічний осередок Південної Європи, карбування цих монет набрало значних масштабів. У 1231 р. було запроваджено золотий августаль, який зовнішнім оформленням нагадував римські ауреуси. Вартість цієї монети, що містила близько 4,6 г щирого золота, складала 7,5 тарі. До другої половини ХІV ст. вона була найбільшою золотою монетою цього регіону.
Значно більше на розвиток золотомонетних систем у країнах Європи вплинули номінали, карбовані у північноіталійських містах – Генуї, Флоренції та Венеції. Близько 1240 р. (за іншими даними – 1252 р.) у Генуї розпочалася емісія дженовіно – золотої монети вагою близько 3,5 г. Поширені вони були на ринках Північної Італії, але найбільше – у країнах Близького Сходу, з якими Генуя підтримувала тісні торгові контакти. Зовнішнім оформленням дженовіно нагадували генуезькі срібні денарії. На них вміщували зображення міських воріт та хреста.
Значно більшим було значення започаткованого у 1252 р. карбування золотих монет у Флоренції, що дістали назву флоринів. Карбовані за метрологічним зразком генуезьких дженовіно, вони аж до 1533 р., коли припинилося їхнє виробництво, містили 3,52 г щирого золота. Незмінним залишалось і їхнє зовнішнє оформлення, запозичене від срібних монет м. Флоренції. На аверсі вміщено герб міста – стилізоване зображення лілії, що нагадувало назву міста (від лат. floreo – квітну) і дало назву новій монеті. На реверсі бачимо зображення небесного покровителя Флоренції св. Іоана Хрестителя. Дуже швидко флорини стали міжнародним засобом платежу та зразками для оформлення інших монет Західної та Центральної Європи. Попервах у Флоренції утримувалось співвідношення між золотими та срібними монетами. Золотий флорин прирівнювався до 240 срібних денаріїв, що запроваджувало систему біметалізму у грошовому обігу. Однак, через псування розмінних срібних номіналів, а також через зміну раціо між золотом та сріблом це співвідношення порушилось, і флорин став оцінюватись значно більшою кількістю денаріїв.
Навесні 1285 р. (за іншими даними – 1284 р.) розпочалось карбування золотих монет у Венеції. Їхня вага метрологічно була наближена до генуезьких дженовіно та флорентійських флоринів і складала 3,53 г щирого золота. На аверсі монет був зображений дож Венеції, який стояв на колінах перед небесним покровителем міста св. Марком, що вручав йому знамено – символ влади. На реверсі – оточена зірками та мандорлою постать Ісуса Христа з книгою в руках. Тут же – кругова легенда “SIT T(ibi) XPE(Christe) DATUS Q(uem) TU REGIS ISTE DUCAT(us)” (“Нехай буде твоїм, Христе, це князівство, яким ти правиш”). Саме останнє слово цієї легенди дало назву монеті – дукат. Спершу цей термін вживався як народна назва монети, а згодом став офіційним для окреслення венеціанських та інших іноземних монет цього вагового стандарту. У самій Венеції термін “дукат” означав грошово-лічильну одиницю для позначення сум, виражених у розмінній срібній монеті. Золоті ж монети тут називали цехінами (італ. zecca – монетний двір). Метрологічні показники дукатів та їхні штемпельні зображення без суттєвих змін збереглись аж до 1797 р., коли припинилося їхнє карбування.
Венеціанські дукати (цехіни) широко використовувалися на Балканах, у Середземноморському регіоні та на Близькому Сході. Там же карбувались їхні наслідування. З 1325 р. монети цього типу емітували у Чехії та Угорщині, з 1331 р. – у Польщі, з 1586 р. – в Північних Нідерландах. З 1559 р. дукат вагою 3,49 г став основною монетою Священної Римської імперії. Авторитет цієї монети був настільки великим, що в Австро-Угорській імперії її карбували до 1915 р., а в Чехії та в Югославії – в період між Першою та Другою світовими війнами.
Емісії золотих монет, що здійснювались у інших містах та державах Італії, були незначними і мали регіональний характер. Це стосується, насамперед, до міланських амброзино, болонських золотих монет з постаттю св. Петра, неаполі танських салюті, римських флоринів папського та міського карбування тощо.
Франція. На території Франції монета грошового типу була запроваджена у 1266 р. емісією турських грошів – гро турнуа, що дорівнювали 12 турським денаріям. Вага цих монет складала близько 4,22 г високопробного срібла (проба 958/1000). Вони були еквівалентом соліда, який доти був тільки грошово-лічильною одиницею. На аверсі цих монет є зображення рівнораменного хреста, навколо якого містилась легенда, що складалася з двох частин: ім’я та титул короля і вислів “BENEDICTUM SIT NOMEN DOMININOSTRI DEI IESU CHRISTI” (“Нехай буде благословенне ім’я Господа Бога нашого Ісуса Христа”). На реверсі гроша бачимо зображення турського замку, навколо якого легенда “TURONUS CIVIS”, оточена поясом з 12 лілій. Турські гроші дуже швидко поширились на території Франції та сусідніх держав – володінь Західної Німеччини, Нідерландів, Скандинавських держав, Англії.
Майже одночасно зі срібними монетами у Франції розпочалось карбування золотих номіналів нового зразка. У 1266 р. Людовік ІХ започаткував виробництво золотих деньє – екю вагою близько 4,2 г і вартістю 240 срібних деньє. Цей крок був спробою запровадження біметалізму на грошовому ринку. Але він виявився невдалим, і карбування золотих екю швидко припинилося. Лише у 1290 р. король Філіпп ІV налагодив регулярну емісію золотих монет. Ними стали роялдори вагою 3,53 г, що відповідало метрологічним показникам флорентійських флоринів. З 1296 р. розпочалась емісія массдорів, що важили близько 7,05 г. Це були найбільші золоті монети тогочасної Європи. Незабаром асортимент французьких золотих монет знову розширився. У 1303 р. на ринку з’явилися шездори. На аверсі цих монет містилось зображення короля, який сидів на оздобленому троні готичного типу. Вага цих монет також складала близько 7 г. За панування Філіппа ІV емітували ще декілька видів золотих монет. Найбільш поширеними з них були мутондори (вагою близько 4,14 г) з зображенням пасхального агнця із хоругвою.
У 1360 р. у Франції розпочалася емісія золотих франків, що були призначені для викупу з англійського полону корля Іоана ІІ Доброго під час Столітньої війни. Вони важили близько 3,88 г і дорівнювали ліврові або 20 су (солідам). Назва монети походить від зображення на аверсі короля у вигляді вершника в рицарському обладунку з мечем в руці, навколо якого містилася легенда“FRANCORUM REX” (“Король франків”). Найбільш масово ця монета карбувалась за Карла V (1364-1380 рр.) та Карла VІІ (1422-1461 рр.).
Англія. Першу монету грошового типу – гроут було відкарбовано за владарювання Едуарда І (1272-1307 рр.) у 1279 р. Вартість її складала 4 стерлінги, а вага – 5,77 г. На аверсі містилося зображення увінчаної короною голови короля, на реверсі – хрест. Утім, лише 1351 р., за Едуарда ІІІ (1327-1377 рр.) розпочалася масова емісія монет грошового типу. Саме тоді було проведено девальвацію стерлінга до 1,17 г і відкарбовано гроути вартістю 4 стерлінги, а також півгроути. Ці монети у великій кількості виробляли монетні двори у Лондоні та Йорку аж до кінця ХV ст.
Перші золоті пенні відкарбував у Лондоні 1257 р. король Генріх ІІІ (1216-1272 рр.). Вартість цих монет складала 20 стерлінгів, вага – 2,92 г. У 1265 р. постановою парламенту вартість золотого пенні було збільшено до 24 стерлінгів, що відповідало двом шилінгам або 1/10 англійського фунта. Оскільки ця монета не відповідала англійській монетній системі, а також через невигідне раціо, яке спричиняло вивіз англійських золотих монет у країни континентальної Європи, вже 1267 р. карбування золотих пенні припинилось.
Постійне карбування англійських золотих монет розпочалося 1344 р. Саме тоді король Едуард ІІІ за французьким зразком випустив флорин вагою 6,998 г високопробного золота (проба 995/1000). Тоді ж було відкарбовано півфлорини та чвертьфлорини. Того ж року на грошовому ринку з’явився новий тип золотої монети під назвою нобль. Припускають, що цю монета було випущено на честь перемоги англійського флоту над французьким 22 липня 1340 р. у битві біля Слейсі. Вага цієї монети, що початково складала 8,86 г, з 1346 р. зменшилась до 8,33 г, а з 1350 р. – до 7,97 г. В обігу перебували також пів- та чвертьноблі. На аверсі ноблів та півноблів було вміщено зображення короля у коронаційних шатах з мечем та гербовим щитом в руках, який стояв на кораблі (звідси походила російська назва цієї монети – корабельник).
У 1465 р. король Едуард ІV (1461-1470, 1471-1483 рр.) відкарбував нобль вартістю 10 шилінгів із зображенням троянди на борту корабля, який дістав назву роузнобль. Емісія цих монет тривала аж до правління Якова І (1603-1625 рр.) і припинилася у 1619 р. Ці високоякісні, виконані на високому мистецькому рівні монети, що карбувались у великій кількості (щорічно близько 150 тис.), дуже швидко поширились на грошовому ринку країн Північної Європи. В окремих з них (Фландрії, Нідерландах та Данії) емітувались їхні наслідування.
Німеччина. Політична роздробленість Німеччини, децентралізація її монетної системи, слабкість економічних зв’язків між окремими регіонами та інші причини не сприяли проведенню тут реформ, спрямованих на оздоровлення товарно-грошових відносин. Першими монетами грошового типу на території німецьких держав були наслідування французьких турських грошів, які з’явилися у Рейнській області близько 1330 р. Ці турнози емітувалися на 25 монетних дворах у великій кількості аж до 80-х рр. ХІV ст., коли внаслідок значної девальвації їх карбування було припинене. Але на грошовому ринку ці монети перебували до середини ХV ст.
У північнонімецьких ганзейських містах, торговельна діяльність яких вимагала повновартісної монети, з 1340 р. розпочалось карбування нового монетного номіналу – вітена. Його вартість була дещо вищою, ніж пфеніга, який емітувався раніше. Ця монета впродовж понад століття стала основним грошовим номіналом на території Північної Німеччини та в Балтійському регіоні. Обіг вітенів регламентувався спільними рішеннями торгових міст, що належали до Вендійського монетного союзу.
У 1338 р. (за іншими даними, 1339 р.) маркграф майсенський Фрідріх ІІ (1324-1349 рр.) розпочав карбування зі срібла 938-ї проби грошів (грошенів) вагою близько 3,9 г. Метрологічні показники цих майсенських грошів та їхнє оформлення відповідали празьким грошам короля Вацлава ІІ (1278-1305 рр.). Сировинною базою для емісії цих монет була продукція срібних рудників, що містились неподалік від м. Фрайберг. З кінця ХІV ст. ця монета стала широко вживаною на землях Центральної Німеччини. Поширилась вона й у Гессені, Вестфалії та Ельзасі, де часто емітували наслідування цим монетам.
Карбування власних золотих монет у Німеччині також розпочалося досить пізно. Лише близько 1340 р. було випущено перші імператорські золоті номінали, зразком для яких стали французькі екю. Вже наступного рокуі з’явилися флорини м. Любек, що наслідували флорентійський взірець. Невдовзі цей тип став поширеним у чисельних містах, світських та духовних володіннях Німеччини. Дещо легші золоті монети, що дістали назву рейнських гульденів, стали загальновживаною монетою у Північній Європі.
Період гроша і флорина мав місце і в країнах Центральної Європи. Особливою популярністю тут користувалися празькі гроші, угорські флорини та польські квартники, що були в обігу і на українських землях.
Епоха великих грошових реформ ХІІІ – ХІV ст. мала вирішальний вплив на подальшу історію монетного господарства європейських країн. Саме тоді завдяки економічному піднесенню пожвавішали грошові відносини, відновилась система біметалізму, з’явились високоякісні монетні номінали, спроможні обслуговувати потреби міжнародної торгівлі, сформувались монетні системи, що відповідали вимогам економічного життя в умовах розвитку внутрішнього та зовнішнього ринку.
XV – XVI ст. залишилися в історії монетної справи як період збільшення видобутку та зовнішніх поступлень дорогоцінних металів. Розвиток зовнішньої та внутрішньої торгівлі спричинив появу нових грошових одиниць, які мали б задовольняти потреби ринку.
Як і в попередній період історії грошового обігу, найважливіші зміни на монетному ринку у XV ст. було започатковано в італійських державах. Саме тут, замість знецінених монет грошового типу, розпочалося карбування повновартісних номіналів. У 1472 р. дож Венеції Ніколо Троно (1471-1473 рр.) запровадив в обіг новий монетний номінал – ліру. Її вага складала 6,52 г срібла 948-ї проби, а вартість відповідала одній лічильній лібрі (20 венеціанських сольдо). На аверсі цієї монети було вміщено погруддя дожа, на реверсі – лев св. Марка в обрамленні лаврового листя.
У ХV ст. активізувалося монетне карбування Папської держави. У Римі емітували папські дукати, метрологічно наближені до венеціанських цехінів, та дещо легші камеральні дукати. На аверсі цих монет найчастіше було зображення постаті св. Петра, а на реверсі – папський герб. За папи Сикста ІV (1471-1484 рр.) на монетах з’явилися портретні зображення пап. Крім золотих монет, у Папській державі емітувалися також срібні гросо.
Завдяки активній торговельній діяльності на Африканському континенті, що приносила значні прибутки, невелике Португальське королівство зуміло нагромадити запаси дорогоцінних металів і розпочати активну монетну політику. Король Дуарте І (1433-1438 рр.) запровадив у обіг ескудо вагою 4,67 г високопробного золота. Він же розпочав емісію срібного реала. Його наступник Альфонс V (1438-1481 рр.) карбував золоті крузадо вагою 3,61 г. Особливістю грошового обігу Португалії було те, що тут паралельно перебували на ринку монети, виготовлені із золота, срібла та міді.
У Французькому королівстві з’явилися нові золоті та срібні номінали, які часто не творили єдиної монетної системи. Це не сприяло зростанню впливу французьких монет на міжнародному ринку, а перетворювало їх на суто національні, а нерідко й регіональні, засоби обігу. Серед золотих монет того часу найбільш поширеними були роялдори короля Карла VІІ (1422-1461 рр.) вагою близько 3,8 г тасалютдори англійського короля Генріха VІ (він же король Франції у 1422-1453 рр.). Останній номінал, що важив близько 3,5 г, метрологічно був наближеним до флорентійського флорина та англійського півнобля. Зі срібних монет у ХV ст. масово карбувалибланки, що були монетами грошового типу, та подібні до них флорети. Останній номінал був запроваджений у 1417 р. королем Карлом VІ (1380-1422 рр.). Спочатку його вартість складала 20 турських деньє, але згодом якість цієї монети різко погіршилася. Через псування вже у 1421 р. вона перетворилася з срібної на білонну (проба 26/1000).
Дещо подібною була ситуація на грошовому ринку Англії. З’являлися нові номінали, емітовані з золота. У 1464 р. король Едуард ІV (1461-1483 рр.) запровадив в обіг роузноблі вартістю 10 шилінгів та енжели вартістю 6 шилінгів 8 пенсів. Назва останньої монети походить від вміщеного на її аверсі зображення архангела Михаїла, який вбиває змія. Втім, найважливішим кроком було започаткування у 1489 р. емісії соверенів, вартість яких складала 20 шилінгів. Ця монета дуже швидко стала однією з найбільш поширених і емітувалася в Англії аж до ХХ ст.
У ХV ст. система розмінних номіналів у Англії стала гнучкішою і розбудовувалася з врахуванням потреб ринкового господарства. У той час зі срібла емітувалися гроут (відповідник гроша), півгроут, пенні, півпенні та чвертьпенні. Наприкінці владарювання Генріха VІІ (1485-1509 рр.), у 1504 р. було випущено монету нового типу – тестон, що став відповідником шилінга, який доти був лічильною одиницею.
Упродовж ХV ст. суттєві зміни відбувалися на грошовому ринку німецьких держав. Імператор Сигізмунд (1433-1437 рр.) та його наступники намагалися створити умови для уніфікації монетних систем на всій території держави. Основною золотою монетою став золотий гульден, у карбуванні якого запроваджувалися спільні елементи оформлення. Так, на реверсі цих монет стали вміщувати зображення держави (імператорського яблука), навколо якої – ім’я та титул правителя. Але в окремих частинах Священної Римської імперії ще існували регіональні монетні системи, між якими зберігалися суттєві метрологічні відмінності.
У 1486 р. герцог Тиролю Сигізмунд (1439-1496 рр.) розпочав карбування срібної монети, вартість якої відповідала золотому гульдену. Нова монета, вага якої складала 31,85 г, отримала назву гульдинер, або гульденгрошен. Право, яке залишало за імператором контроль лише над випуском золотих монет, спонукало багатьох монетних сеньйорів розпочати емісію срібних монет у своїх володіннях. Найбільш вправним тут виявився граф Рудольф Шлік, який 1518 р. (за іншими даними – 1519 р.) разом зі своїми братами у чеському містечку Санкт-Йоахімсталь розпочав широкомасштабне карбування срібних гульденів. Саме від назви містечка, навколо якого перебували срібні рудники і містилася графська монетарня, пішла назва монети – талер (українська назва - таляр). Згодом ця назва поширилась й на інші монети цього типу. Цьому сприяли надзвичайно великі масштаби карбування. Адже до 1528 р., коли імператор Фердинанд І позбавив графів Шліків права монетної регалії, вони встигли випустити близько 3,25 млн. талерів.
За швидкого поширення цього нового типу монети на грошовому ринку Німеччини, імператор Карл І (1519-1556 рр.) у 1522 р. видав Нюрнберзький едикт, який регламентував обіг талерів на території імперії. У 1524 р. ним же було запроваджено Еслінгенську імперську монетну ординацію, яка визнала талер загальною монетою для всієї імперії. Одночасно було встановлено єдину монетно-вагову одиницю, якою стала кельнська марка, що дорівнювала 233,856 г. Однак, спроби уніфікації монетної системи виявилися невдалими, бо окремі князі не дотримувалися положень загальноімперських документів. Так, у володіннях австрійських Габсбургів використовувалась віденська марка вагою близько 281 г, а карбовані ерцгерцогом Фердинандом талери містили 27,41 г щирого срібла.
В інших європейських країнах процес запровадження монети талерного типу мав свої особливості. В Іспанії він був тісно пов’язаний із масовим надходженням на грошовий ринок дорогоцінних металів з американських колоній. Попервах це було переважно золото, що сприяло перетворенню іспанського золотого дублона у монету міжнародного масштабу. За імператора Карла V (1519-1556 рр.) розпочалася емісія золотих ескудо, що відповідали французьким екю, а його наступник Філіпп ІІ (1556-1598 рр.) карбував подвійні ескудо – пістолі. Відповідниками європейських талерів у Іспанії були монети номінальною вартістю 8 реалів, що дістали назву песо. Їх карбування розпочав король Карл V.
Впродовж ХVІ ст. економіка італійських держав переживала кризові явища. Відсутність покладів срібла не сприяла поширенню тут монети талерного типу. Лише в окремих володіннях розпочалася емісія італійських відповідників талера – скудо та дукатонів, сировиною для яких часто були іспанські реали. Характерною особливістю італійських срібних монет був високий мистецький рівень їх виконання. Над виготовленням їхніх штемпелів працювали такі видатні майстри, як Бенвенуто Челліні, Леоне Леоні та ін.
Карбування монети талерного типу у Франції розпочалося лише за панування короля Людовіка ХІІІ (1610-1643 рр.) у 1641 р. Це було пов’язане з відсутністю тісних торговельних зв’язків з іншими європейськими країнами.
У 1551 р. в Англії, де в той час панувала криза у грошовому господарстві, за панування короля Едуарда VІ (1547 –1553 рр.) розпочалося карбування срібних крон, метрологічно наближених до європейських талерів.
Від кінця ХV ст. одним з найбільших торгових осередків став нідерландський Антверпен – центр світової торгівлі дорогоцінними металами. Упродовж першої половини ХVІ ст. у монетному виробництві переважало карбування різних золотих номіналів: гульденів, реалів, крон та ін. Срібні емісії стали домінувати у Нідерландах від 1559 р. Саме тоді розпочалася емісія монет типу талера – філіппових талерів (від імені короля Іспанії Філіппа ІІ, якому належали Нідерланди). У 1567 р. їх замінили дещо легші бургундські талери, що відповідали імперським гульденам вартістю 60 крейцерів. У писемних пам’ятках Голландії (Об’єднаних Провінцій) талери фігурували під назвою “дальдер”, а у Південних Нідерландах, що перебували під владою Іспанії, їх називали “патагонами” або “дукатонами”.
На території Північної Європи монету талерного типу розпочали карбувати у першій половині ХVІ ст. У Данії перші талери випустив король Фрідріх І (1523-1559 рр.) у 1544 р. Аж до 1873 р. вони залишалися головною монетою датської монетної системи. У Швеції король Густав І Ваза (1523-1560 рр.) 1534 р. розпочав карбування талерів, що дістали назву далери, та їх фракцій. Але, незначні масштаби емісії та її короткочасність свідчать про те, що цей захід мав переважно декларативне значення, а не був продиктований причинами економічного характеру.
5.4. Розвиток банківництва в середньовічній Європі
В епоху раннього середньовіччя банківська справа переживала занепад. Лише з розвитком торгівлі, ремесел та сільського господарства, починаючи з ІХ ст., в північноіталійських містах спостерігалося економічне відродження.
Одним з найбільш розвинених міст Італії була Флоренція, яка здобула свою перевагу насамперед завдяки карбуванню якісних золотих монет. Великі флорентійські компанії, крім занять торговельною діяльністю, клопоталися фінансовими справами Церкви та папи. Згодом вони перебрали контроль над митницею Барлетти на півдні Апеннінського півострова, що дозволило їм вести жваву міжнародну торгівлю. В Англії вони позичали королю і великим землевласникам значні суми під гарантію права стягування мита і привілеїв в експорті сировини (передовсім вовни). Згодом флорентійці поширили свою діяльність на Нідерланди, Каталонію, Кастилію та східні країни. Там, де осідали агенти відомих банкірських домів, які були уповноважені збирати видані кредити, податки чи церковну десятину, швидко утворювався торговельний центр з невеликою флорентійською колонією.
На відміну від флорентійців, венеціанські та генуезькі купці надавали перевагу фінансовій діяльності на внутрішньому ринку. Їхні кредитні операції зводилися до купівлі цінних паперів державної позики, фінансування окремих торговельних підприємств інших купців та судновласників.
Для банківської справи середньовічної Італії був характерним високий рівень розвитку безготівкових операцій. Одним із способів їх проведення було використання переказного векселя, який набув популярності з ХІІІ ст.
Існували в епоху середньовіччя і міняйли, які провадили обмін грошей. Часто вони надавали і деякі банківські послуги. Але вексельні операції чи безготівкові розрахунки були під жорстким контролем держави і чітко відмежовувалися від позичково-лихварської діяльності. Випадки, коли ці банкіри давали в позику кошти правителям, комунам і приватним особам, засуджувалися державою та каралися законами. З метою припинення такої практики в Венеції у XIV ст. було прийнято рішення про заміну усіх приватних банків одним державним. Воно було реалізоване у XVI ст.
Зазвичай гроші під проценти позичали не міняйли, а купці, які об’єднувалися в великі компанії. Останні були створені в Римі, Сієні, Флоренції, П’яченці та інших містах. Більшість з них поєднували у своїй діяльності фінансування промислового виробництва, торговельні та банківські операції. Але були і такі, як, наприклад, Великий стіл Буонсеньйорі в Сієні, створений у ХІІІ ст., який спеціалізувався на кредитних операціях.
Капітал торговельно-банківських компаній утворювався за рахунок внесків учасників та депозитів, що вносилися жителями міста в основну контору, або іноземцями, що вносили свої кошти в філіали, відкриті в інших містах чи країнах. Залучені депозити чітко переділялися на дві категорії:
1) депозити на поточний рахунок – вкладалися купцями в банк, де вони обслуговувалися, для проведення безготівкових розрахунків. Цей вид депозитів не приносив вкладникам доходів. Існують навіть думки, що купець повинен був заплатити банкіру невелику винагороду за виконані ним операції. Залучені таким чином кошти не можна було використовувати для надання кредитів іншим клієнтам чи спрямовувати на фінансування торговельних угод;
2) депозити під проценти приносили досить високі доходи. Це означало, що вкладники знали, що їхні кошти спрямовувалися у ризиковані, але прибуткові проекти.
Найбільш прибутковими, хоча і не найбільш розповсюдженими операціями щодо розміщення капіталів торговельно-банкірських компаній, були кредити під проценти. Останні були різноманітними і залежали від цілі та тривалості позики. Так, венеціанські документи ХІІ ст. свідчать, що короткостроковий кредит (до одного року) міг надаватися без стягування процентів. Але по закінченні цього терміну позика починала приносити 20% річних. Крім того, за неповернення кредиту передбачалася сплата штрафу, що становив подвійний розмір кредиту та нарахованих процентів. У Флоренції на початку XIV ст. процент за звичайними позиками коливався від 10 до 15%. З часом від зростав до 20-30%, що залежало від ситуації на грошовому ринку.
У середньовічній Італії існували й морські позики. Купець або судновласник, який вирушав у плавання, отримував в кредитора, в особі якого могли виступати кілька компаній, певну суму. Її необхідно було повернути разом з процентами, коли купець прибував у порт призначення або повертався до порту, звідки починав плавання. Проценти за такими кредитами були досить високими. Так, наприкінці ХІІ ст. вони складали 20-25%, але не річних, а на термін плавання. Інші договори, згідно з якими морська позика надавалася на 2 роки, передбачали 33% річних. Відомий також випадок, коли плавання не було надто тривалим, але доволі небезпечним, і проценти виросли до 50.
Існувала ще одна форма залучення коштів на ведення морської торгівлі, яка називалася комендою (у Венеції – колеганцою). Найбільше розповсюдження вона дістала, починаючи з ХІІІ ст. Відомо два види коменди:
1) двостороння коменда (у Генуї – компанія), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив дві третини необхідного капіталу, купець, який вирушав у плавання, – решту, а прибуток ділився порівну;
2) одностороння коменда (власне коменда), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив весь капітал і отримував 75% прибутку.
За використання коменди купець не міг просто повернути взяту у борг суму разом з відсотками, як це робилося у випадках отриманні банківського кредиту, але мусив надати особі, що його фінансувала, детальний звіт про витрачені і отримані суми, а також, за необхідності, пояснити причини невиконання зобов’язань.
Аналіз процентів за користування кредитом, що надавалися італійськими купцями-банкірами, переконує, що кредитні операції були досить прибутковими, але, водночас, і ризикованими. Банкіри, які обслуговували іноземних правителів, залежали від політичної та економічної ситуації в країні своїх клієнтів, їхніх воєнних перемог чи поразок. Цим пояснюється той факт, що великі банкірські компанії не могли протриматися на ринку впродовж тривалого часу. Так, великі флорентійські компанії збанкрутували під час кризи 40-х рр. XIVст., що була викликана неплатоспроможністю англійського короля та політичними і економічними негараздами у Флоренції та Неаполітанському королівстві.
У XV ст. одним з найбільших в Європі став банк родини Медічі. Представники цієї династії правили Флоренцією протягом трьох століть. З цієї родини також походили два римські папи та дві королеви Франції (Катерина та Марія). Це свідчить про вагоме становище середньовічних банкірів не лише в економіці, але й в політиці.
Щодо конкретних організаційних форм ведення банківської справи відомо, що в 1171 р. у Венеції діюче впродовж кількох десятиліть пайове товариство закритого типу набуло вигляду депозитного (вкладного) банку. У 1407 р. був створений банк святого Георгія в Генуї, який спершу був асоціацією кредиторів держави, але згодом почав приймати грошові вклади від приватних осіб. У 1614 р. венеціанське громадське товариство було назване жиробанком. Головними його операціями стали платежі металевою монетою і паперами товариства. За період від ХІІ по XVI ст. всі країни Європи відчули вплив італійських банків. Та й сам термін “банк”, який виник десь у ХІ ст., походить від італійського banco – лавка, стіл.
У Німеччині на базі філіалів італійських торговельних домів почали розвиватися німецькі. Вони не підлягали суворому контролю, бо розташовувалися далеко від материнської компанії, не мали статуту і не були зобов’язані публікувати свої баланси, чого вимагала влада італійських міст. Основними операціями були залучення грошей від великих вкладників і надання позик під заставу.
У ХІІІ ст. в Англії італійські торговці зайняли місце євреїв, яких вигнали з країни. Італійці позичали гроші, страхували вантажі, обмінювали валюту. У той час, коли лихварство було поза законом, вони називали позичання грошей тимчасовим подарунком, якого згодом буде повернуто з подякою (тобто, процентами).
Причиною вигнання євреїв не тільки з Англії, але й з інших європейських країн було те, що представники саме цієї національності наймасовіше вдавалися до лихварства. Вони стягували з простих людей дуже високі проценти за позиками, внаслідок чого ті потрапляли в кабалу до кредитора.
Усі людські моральні кодекси засуджували лихварство. Засуджувала його й церква, зокрема християнська. Ось основні аргументи, які використовувалися при цьому:
1) в Євангеліє від Луки написано: “Позичайте, не очікуючи назад нічого”;
2) у Святому Письмі також є закон Мойсея, що забороняє євреям брати процент від своїх братів (інших євреїв). Християнська Церква всіх вважала братами (не тільки євреїв);
3) Аристотель, на основі праць якого формували свої погляди багато схоластів, казав, що гроші як такі є неплідними і тому несправедливо вимагати за користування ними сплати плоду від них, яким є процент;
4) згідно з римським правом розрізняли два види речей: що споживаються (зерно) і не споживаються (будинок). Гроші належали до першого розряду. За тим же правом, коли гроші переходять до рук того, хто їх позичає, то до нього переходить і повне право володіння ними. Ось чому цю угоду ототожнювали з продажем. А стягувати проценти означає: продати річ, а потім вимагати плату за користування нею. Тому, хто вважав проценти платою за втрату часу, згаяного в очікуванні платежу, заперечували, що час – це загальна власність, якою не можна торгувати.
Також поширеними були погляди, що лихварство дозволить багатим людям спрямовувати свої гроші лише в надання позик, а не інвестувати, наприклад, в сільське господарство. Тому в ньому працювати лише бідняки, а вони не мають достатньо грошей на худобу та інструменти.
Отже, згідно з християнськими канонами лише євреї могли надавати гроші в позику під проценти представникам усіх інших національностей. Усім іншим церковне право це забороняло.
Спершу заборона давати гроші під проценти стосувалася лише духовенства. Нікейський собор 325 р. заборонив йому такі фінансові операції під страхом позбавлення духовного сану. Капітуляріями Карла Великого і соборами ІХ ст. ця заборона розповсюджувалася і на мирян.
У 1179 р. папа Александр ІІІ постановив, що лихварі не можуть допускатися до причастя, а в разі їхньої смерті їх не могли хоронити за християнським звичаєм, священики не мали права брати від них милостиню. Духовних осіб позбавляли їхніх посад, поки єпископ не визнавав їх виправлення. Лихварів та їх спадкоємців змушували повертати несправедливо нажите багатство.
Папа Григорій Х у 1274 р. на Ліонському соборі ухвалив, що комуни і інші відповідальні особи не мали права винаймати лихварям-іноземцям приміщення для ведення їхньої діяльності, а тих, що вже функціонували, слід було вигнати протягом трьох місяців. Іншою карою було невизнання заповітів тих лихварів, які не розкаялися, тобто не повернули своїм позичальникам проценти. Ще далі пішов папа Климентій V 1311 р., який наказав усіх, хто сприяв веденню лихварства, відлучати від церкви.
Але розвиток економічних відносин неможливий без кредиту, який, своєю чергою, вимагає сплати процентів, що покликані мінімізувати ризик неповернення позичених коштів. Тому кредитори намагалися різними способами обійти ці заборони, використовуючи такі засоби, як заставу з правом викупу, позики за умови участі в прибутках, оплату повноціннішою монетою, ніж та, в якій було надано позику.
З огляду на таку ситуацію, церква і держава почали лише обмежувати розмір процентів, що стягувалися за користування позикою. Так, 1545 р. в Англії було встановлено максимальну ставку в розмірі 10% на рік. У 1652 р. її знизили до 6%. Таку саму ставку було встановлено 1601 р. у Франції. Такі обмеження скасували аж в ХІХ ст.
Ще одним способом виходу з ситуації було заснування у середині XV ст. братами-францисканцями побожних банків. Монах Барнабас з Терні був ініціатором створення інституту з надання кредитів людям, які не мали грошей і через це мусили звертатися до лихварів. Цей інститут дістав назву monte di piet – гора побожності. Ті, хто потребували готівки, могли позичити її без процентів тільки під заставу цінних речей.
Церква пристала на цю ідею і папи затверджували статути таких інститутів, що створювалися в різних містах Італії. Перші з них були утворені 1463 р. в Орвієто та в 1464 р. в Перуджі. Засновниками таких інститутів були брати-францисканці. Кошти для надання кредитів збиралися з пожертвувань. Євреї виступали проти таких видів банків, бо це було для них серйозною конкуренцією, але нові побожні банки було відкрито в Пармі, Люсії, Генуї, Вероні, Болоньї та ін. У 70-х роках XVI ст. вони були майже в кожному італійському місті. Статутом деяких побожних банків вже було дозволено стягувати 5-7% за користування позикою на оплату адміністративних видатків. Але кожен з позичальників мусив присягнути, що йому дуже необхідні гроші. Незабаром такі інститути почали засновуватися в Іспанії, Польщі і Німеччині.
Північноіталійська область під назвою Ломбардія була батьківщиною світських банків міських общин, де можна було взяти кредит під заставу цінних речей під 2%. Так були створені перші ломбарди.
Висновки
1. Монетне карбування варварських королівств було організоване за римськими зразками. Повною мірою пізньоримську монетну систему було запозичено лише у розміщених у Італії королівствах остготів та бургундів. Свеви та вестготи запозичили лише зразки золотих монет, а вандали – срібних та бронзових. Це було викликане, насамперед, потребами локального грошового обігу, а також особливостями політичного життя та регіональними традиціями.
2. Характерними особливостями варварського карбування монет є їхнє політично-прокламативне значення, невеликі масштаби випуску дрібних срібних, бронзових і мідних монет, що свідчило про низький розвиток торгівлі, децентралізація емісії, а також деградація монетної справи, що виражалося в примітивному оформленні монет.
3. Наприкінці VIII ст. у королівстві франків Карл Великий провів грошову реформу, що закріпила панування срібного монометалізму, за якого потреби ринку задовольнялись за допомоги високопробних денаріїв та оболів. Загальна кількість продукції 125 відомих монетних дворів періоду його владарювання складає декілька десятків мільйонів денаріїв. Він також запровадив каролінзький фунт, який містив 408 г і ліг в основу монетних систем країн Західної Європи.
4. Епоха феодального денарія характеризувалася домінуванням срібного монометалізму, відсутністю розбудованої системи монетних номіналів, подібними принципами зовнішнього оформлення та метрологічних показників монет різних країн. Постійно погіршувалася якість монет, відбувалась повна децентралізація їхнього карбування.
5. У XIII – XIV ст. відновилась система біметалізму, в якій гріш був основною срібною, а флорин – основною золотою монетами. Провідне місце у цьому процесі посідали міста Північної та Середньої Італії, монетне карбування яких мало суттєвий вплив на розвиток інших європейських грошових систем.
6. На початку XVI ст. у чеському містечку Санкт-Йоахімсталь почалося карбування срібних монет – талерів. Згодом вони стали загальновизнаними міжнародними монетами, які послужили основою для формування низки національних грошових систем і з певними змінами домінували на монетному ринку багатьох країн аж до ХХ ст.
7. Жвава торгівля стала основною причиною відродження банківської справи в ІХ ст. Банківські операції переважно провадили торговельні доми, утворені в містах Північної Італії. Вони не тільки обслуговували внутрішній ринок, але й надавали кредити королям і великим феодалам у всіх європейських країнах від Італії до Англії.
8. Вагоме місце у розвитку кредитних відносин у Середньовічній Європі посідала християнська релігія. Біблія забороняла стягувати проценти за позиками, що стримувало ефективний розвиток економіки та залишало місце для лихварів-євреїв. Лише в XVI ст. церква відмовилася від кардинальних заходів, але далі встановлювався максимальний розмір процентів за кредитами.
Контрольні запитання і завдання
1. Які варварські племена карбували золоті монети? Як називалися ці монети?
2. Як називалися англійські денарії?
3. Які золоті номінали карбувалися в італійських містах впродовж ХІІІ ст.?
4. Охарактеризуйте період гроша і флорина на французьких землях.
5. Який вплив мав талер на грошові системи західноєвропейських країн?
6. Опишіть механізми фінансування морської торгівлі в середньовічній Італії.
7. Якими аргументами керувалася християнська церква, забороняючи брати плату за кредит?
Література
1. Беляков А. С. Нумизматика // Введение в специальные исторические дисциплины. – М., 1990.
2. Зварич В. В., Шуст Р. М. Нумізматика: Довідник. – Т., 1998.
3. Луццато Дж. Экономическая история Италии. – М., 1954.
4. Михалевский Ф. И. Очерки истории денег и денежного обращения. – Т.І.: Деньги в феодальном хозяйстве. – Л., 1948.
5. Рябцевич В. Н. О чем рассказывают монеты. – Минск, 1977.
6. Фенглер Х., Гироу Г., Унгер В. Словарь нумизмата. – М., 1982.
7. Эшли У. Дж. Экономическая история Англии в связи с экономической теорией. – М., 1897.
Грошово-банківське господарство в середньовічній Європі