ГРОШОВЕ ГОСПОДАРСТВО КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДОБИ

PAGE \* MERGEFORMAT 1

Тема 8. ГРОШОВЕ ГОСПОДАРСТВО КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДОБИ

План

8.1. Грошовий обіг у середовищі українського козацтва

8.2. Проблема власної грошової одиниці для козацького війська

8.3. Грошовий обіг в Україні після союзу з Московією

8.4. Грошовий обіг та банківські інституції в Західній Україні

Козацько-гетьманська доба охопила період, що почався з 1551— 1554 pp. і закінчився знищенням Катериною II Запорізької Січі на початку червня 1775 р. Того страшного року царський генерал Текеля (походженням серб) підступно, коли більшість запорізьких козаків були на турецькому фронті, захопив і знищив колиску козацької, а значить і української, державності. Під час перебування Запорізької Січі у складі Польсько-Литовської держави та Речі Посполитої залежність козаків від держави була значною мірою номінальною. Але Переяславська рада і підписання у 1654 р. Березневих статей стали початком російської експансії на українські землі, яка охоплювала всі сфери господарського й культурного життя.

Козацька доба ввібрала й Гетьманщину, яка тривала 114 років — від середини XVII ст. до 1764 p., коли Україну було позбавлено автономії. У 1796 р. на території колишньої Гетьманщини Росія утворила Малоросійську губернію.

8.1. Грошовий обіг у середовищі українського козацтва

Належність українських земель до складу Речі Посполитої пояснювала домінування на вітчизняному грошовому ринку польських і литовських номіналів. Вони були популярними і в козацькому середовищі.

Судячи з чинної за козацької доби податкової системи, яка містила й податкові ставки на утримання війська, найбільш поширеними грошовими одиницями, що використовувалися для великих фінансових операцій, були червоні злоті. Цими золотими монетами, найімовірніше, були голландські, угорські та італійські дукати. Необхідно також пам'ятати, що золотим називалася лічильна одиниця, яка складала 30 грошів.

Золоті дукати мали в козацькому середовищі ще одне призначення. У 1654 р. російський уряд вирішив нагородити ними козацьке військо, що відповідало традиціям російської армії у той час, коли не існувало орденів і медалей. До Богдана Хмельницького прибув представник царя П. Д. Протасьєв, який привіз монети для вручення 60 тис. козаків. Але йому довелося залишити їх гетьманові, бо в таборі було на той час близько 100 тис. вояків і верхівка побоювалася можливого оружного виступу ненагороджених козаків. Розмір нагороди залежав од рангу козака. Так, відомо, що гетьманові належало отримати десять золотих, а звичайному козакові — чверть золотого. За російським звичаєм у монеті необхідно було зробити отвір і причепити її до одягу. Але більшість козаків використовувала таку нагороду за її первісним призначенням, тобто витрачали на ринку.

З-поміж срібних іноземних монет в обігу були талери. Особливо популярними були голландські, що отримали назву левендальдерів, яка, ймовірно походила від зображеного на монеті лева, що стояв на задніх лапах. їх випуск почався 1575 р. Хоча спершу вони були призначені для внутрішнього обігу, згодом почали обслуговувати міжнародну торгівлю. За вагою і розміром левендальдери були подібними до талерів німецьких та австрійських земель, але мали менший вміст щирого срібла (в монеті, яка важила 27,648 г, було 20,736 г дорогоцінного металу).

Дослідники вважають, що левендальдери на українських землях також називалися левковими талярами, левками та левами. Але на Запоріжжі були популярними ще одні монети, що мали назву левів. Так називали турецькі піастри, які внаслідок жвавої торгівлі українських козаків із південними народами потрапляли на Запорізьку Січ. Ця срібна монета у 30—70-х роках XVIIІ ст. відповідала 60 російським копійкам або вдвічі більшій кількості турецьких чи кримських монет — башликів або акче. Крім уже названих номіналів, на Запорізьку Січ потрапляли срібні пари, карбовані південними сусідами.

Із дрібніших номіналів у Запорізькій Січі в обігу перебували пів-торагрошовики (чехи), орти, шеляги, шостаки. Так тривало до середини XVII ст., поки не почалися значні зміни у грошовому обігу Речі Посполитої та Московської держави.

8.2. Проблема власної грошової одиниці для козацького війська

Названі вище грошові одиниці, що перебували в обігу в Україні по обох берегах Дніпра, випускалися в метрополіях, що володіли теренами розтерзаної держави. На початку XX ст. почалися запеклі дискусії щодо того, чи карбував Б. Хмельницький власну монету. Прихильником такої версії був учений-економіст М. Слабченко, який у своїй праці «Организация хозяйства Украины от Хмельницкого до мировой войны» (Одеса, 1923 р.) стверджував, що в Україні в козацьку добу, точніше — 1649 p., карбувалася власна грошова одиниця.

На його думку, про факт випуску власної грошової одиниці часів Козаччини свідчать «Записки дьяка Григория Кунакова о добытых им в бытность в Польше сведениях касательно войны поляков с казаками в 1649 году...»: «...А в Чигирине, де, учинил Богдан Хмельницкий мынзу и денги делают, а на тех новых денгах на одной стороне мечъ, а на другой стороне его, Богданово имя». Ці відомості російський дипломат Кунаков отримав від татарина А. Таїмова, який перебував при литовському дворі.

У працях видатних українських істориків І. Крип'якевича та І. Борщака того періоду також висловлено припущення про можливість емісії монет в Україні за гетьманування Б. Хмельницького. Не вдаючись до критичної оцінки політичного кроку Б. Хмельницького щодо підписання договору з Москвою, можна однозначно твердити, що цей гетьман поряд з Іваном Мазепою був чи не найбільшим господарником. У Національно-визвольній війні 1648—1654 pp. в окремі періоди Б. Хмельницький успішно утримував військо, яке налічувало до 500—600 тис. вояків.

Хоча власні історичні джерела не донесли до нас відомостей про карбування грошей у Війську Запорозькому, але на користь того, що саме Б. Хмельницький карбував власні монети, свідчать матеріали інших європейських держав. Так, в архівних матеріалах Варшави зберігається лист подільського воєводи С. Потоцького до короля Яна Казимира від 29 жовтня 1652 р. У ньому С. Потоцький скаржився на Б. Хмельницького, який зазіхнув на монетну регалію короля і карбував власні гроші.

Таку саму інформацію можна почерпнути і з французької преси. Так, у «Gasette de France» за 1652 p. є повідомлення про те, що польський король обурився з приводу того, що козацький гетьман Б. Хмельницький почав карбувати монети за власним зразком.

Відомо також, що Б. Хмельницький зібрав у Чигирині великі запаси срібла.

Основними опонентами версії про карбування власних монет Б. Хмельницьким були В. Шугаєвський та М. Петровський. З-поміж аргументів, які наводилися цими вченими, варто навести один із незаперечних - ще ніхто ніколи не бачив богданових монет. Крім того, обидва ставили під сумнів достовірність свідчень Кунакова, бо ні один російський купець чи інший дипломат таких звісток російському урядові не приносив.

Ставши 1658 р. гетьманом, І. Виговський намагався вийти з-під впливу Москви і уклав з Польщею та Литвою Гадяцьку угоду, за якою на території Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств створювалося Велике князівство Руське, яке могло карбувати власну монету для оплати козацького війська. Статті цього трактату також передбачали, що монетний двір може розташовуватись у Києві чи будь-якому іншому місті. Крім того, козацькі монети повинні були карбуватися за зразком литовських. Деякі дослідники вважають, що І. Виговський зробив певні кроки, що засвідчували його наміри щодо випуску власних грошей. Вони полягали у геологічних розвідках біля Києва, які мали на меті пошук срібла. Але дорогоцінного металу не знайшли і відомо, що І. Виговський монет не карбував.

Настрої суспільства, впливи Московії та Польщі призвели до громадянської війни (Руїни) та поділу України на Правобережжя та Лівобережжя, кожне з яких обирало свого гетьмана.

У 1665 р. гетьманом Правобережжя було обрано Петра Дорошенка, який прагнув об'єднати український народ. Уважають, що він карбував монети у Валахії (область у Південній Румунії між Дунаєм і Карпатами) та с. Лисянка (нині Черкаська обл.). У Валахії гетьман наслідував турецькі й татарські монети, а в Лисянці — польські чехи, шеляги і шостаки з польським гербом та іменем короля Яна Казимира. Гадають, що останній монетний двір було організовано між 1659 і 1672 pp., а виготовлення монет тривало до 1674 р.

П. Дорошенко 1674 р. був змушений зректися булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича (1672—1687 pp.), який об'єднав обидва береги Дніпра, але далі перебував під впливом Москви. Він домовився з московським царем Олексієм Михайловичем, що нові гроші (чехи або півтораки) карбуватимуться за зразком польських, себто ідентичних ваги й розміру, тільки польський герб належало замінити на царський, а ім'я короля - на ім'я царя латиною.

Карбувати нову монету було доручено Янові Гранковському, який раніше працював на Львівському монетному дворі, а потім виготовляв гроші для П. Дорошенка. Гроші мали виготовлятися в Путивлі, але помер цар, і підготовку було припинено.

У 1667 р. І. Самойлович поставив це питання перед новим російським царем Федором Олексійовичем. На монетах треба було лише змінити ім'я царя та рік випуску. Цар призначив воєводу Федора Хрущова керувати цим процесом. Між ним і гетьманом виникли непорозуміння, які так і не дозволили почати карбування монет за царя Федора Олексійовича.

Але І. Самойлович все ж таки домігся свого. У 1686 р. він почав карбувати чехи в Севську. Так гетьман і московський уряд намагалися профінансувати свої видатки у війні з Кримом. Севські чехи були випущені з низькопробного металу, в якому було більше міді, ніж срібла. Вони містили зображення російського герба (двоголового орла), увінчаного трьома коронами, та легенди, що складалася з початкових літер імені й титулів царів Івана та Петра Олексійовичів латинською мовою. На зворотньому боці було зазначено 1686 р. і місце випуску монет — м. Севськ (нині Орловська обл. Російської Федерації). Останній напис дав назву монетам.

Необхідно відзначити особливий спосіб карбування севських чехів, який полягав у тому, що тонка смужка металу прокатувалася між валиками, на яких було вигравіювано штемпелі з зображеннями лицьового та зворотнього боків монети.

Ці монети популярними не стали, і московський уряд у вересні 1687 р. був змушений відмовитися від їх випуску.

8.3. Грошовий обіг в Україні після союзу з Московією

Грошова система Росії була заснована на рублі, назва якого походила від новгородської гривні, яка була в обігу до XV ст. З цього зливка срібла карбували 200 денг. Вага цих монет постійно зменшувалася, що спричинило перетворення рубля на суто лічильну одиницю, яка стала означати певну кількість монет.

З метою уніфікації грошової системи у 1534 р. Єлена Глинська провела грошову реформу, за якою лічильний рубль становив 100 копійок (новгородок), кожна з яких важила 0,68 г. Крім того, в обігу перебували московські денги, що становили півкопійки, та південги, або полушки. Минуло століття, і рубль уже містив 48 г.

У період приєднання України до Московії в Російській державі існували суттєві проблеми в грошовому обігу. Єдиним законним засобом платежу залишалися срібні копійки та дуже рідкісні денги. Крім того, їх катастрофічно не вистачало для оплати військових видатків, зокрема платні війську, яке вело війну з Польщею. Сировиною для виготовлення срібних монет були західноєвропейські талери, які в Росії називалися єфимками. На ринок вони не надходили, бо обіг іноземних монет у країні було заборонено.

Щоби видістатися з цієї складної ситуації, російський цар Олексій Михайлович (1629-1676 pp.) вирішив провести грошову реформу. Ще однією причиною для цього була необхідність розповсюдження російських монет на українські землі та витручення з них польських номіналів.

Першим етапом грошової реформи, що тривала з 1654 р. по 1663 p., було введення в обіг неповноцінних срібних рублів і півполтин, а також мідних полтин, алтинів (3 копійки) і грошів (2 копійки). Срібна монета, на якій був напис «рубль», за вагою відповідала 64 срібним копійкам, які не вилучалися з обігу, але за номінальною вартістю ділилася на 100 копійок. Мідна полтина за номінальною вартістю вартувала більше, ніж срібна. Срібні півполтини карбувалися на секторах розрублених на чотири частини талерів.

Податкові платежі повинні були проводитися лише старою срібною монетою. Нові мідні могли бути в обігу лише в європейській частині Росії, а в Сибіру будь-які платежі мали здійснюватися за допомоги нових або старих срібних монет.

Обіг і використання нових грошей регламентувалися царською грамотою, яка встановлювала їхній примусовий курс і кару за відмову приймання. Але в населення, яке не дуже зважало на укази, більшим попитом користувалися старі срібні копійки. Проблеми виникли також і з карбуванням нових монет. «Молотові снаряди» постійно ламалися, штемпелі розбивалися, не вистачало майстрів. Це змусило повернутися до ручного карбування монет на розплющеному дроті.

Зваживши на непопулярність нових монет, 1655 р. уряд вирішив відмовитися від їх карбування. В обігу з'явилися «єфимки з ознакою». Це були західноєвропейські талери, на яких двома штемпелями наносилися кругле зображення копійки та напис «1655», що означав рік випуску. Встановлювався офіційний курс нової монети на рівні 64 копійок, що відповідало її реальній вартості. Єфимки з ознакою були прирівнені до випущених раніше срібних рублів. Ці монети поряд із півполтинами перебували в обігу до 1659 p., коли були викуплені в населення за мідні копійки. Деякі дослідники основною причиною випуску в обіг перекарбованих талерів називають високу популярність цього виду монет на українських землях.

У кінці 1655 р. також почався випуск мідних копійок, які за виглядом і вагою відповідали срібним. За встановленим примусовим курсом в обігу вони перебували за співвідношенням 1:1. Спершу мідні копійки не викликали неприязні серед простих людей, які були призвичаєні до різноманітних грошових сурогатів. Але уряд карбував їх дедалі більше, скуповував за них срібні копійки. Водночас податки мали сплачуватися лише сріблом. До того ж за мідні копійки викуповувалися експортні товари в купців, які потім перепродавалися державою на зовнішньому ринку.

Курс мідних копійок катастрофічно падав: 1663 р. за срібну копійку давали 12 мідних. Це викликало збільшення обсягів їхнього карбування (за п'ять років їх випустили на суму, що складала 20 млн рублів) і зростання цін. В обігу з'явилася велика кількість фальшивих мідних копійок. І, хоча за фальшування встановлювалася дуже сувора кара (відрізування рук і ніг, заслання в далекі міста), ним захоплювалися різноманітні верстви населення — від сільських ковалів до бояр і купців. Крім того, фальшивомонетників прикривали високопоставлені особи, серед яких були царський тесть Ілля Милославський та думний дворянин Матюшкін.

Величезна кількість мідних копійок, значне зростання цін, бездіяльність царя стосовно до фальшивомонетників призвели до зростання невдоволення серед простого люду, який 1662 р. підняв повстання у Москві, що дістало назву Мідний бунт. Після його придушення було страчено чи заслано до Сибіру 7 тис. осіб. Негативні настрої поширились і на інші російські міста (Новгород, Псков) та приєднані українські землі, де населення відмовлялося приймати мідні копійки.

Але був і позитивний результат повстання: вже 1663 р. обіг мідних монет припинили. У населення 100 мідних викуповувалися за 1 срібну копійку.

Всупереч потугам російського уряду припинити обіг іноземної монети на території України, тут популярними засобами платежу залишалися польські гроші (осьмаки), півторагрошовики (чехи) і тригрошовики (шаги). За неофіційним співвідношенням один талер відповідав 90 польським грошам або 60 російським копійкам.

Вагомі зміни в російському та українському монетному господарстві відбулися лише за царювання Петра І (1689—1725 pp.). Маючи на меті створення грошової системи з великою кількістю номіналів, уніфікацію українського та російського грошових ринків і збільшення доходів казни, цар провів грошову реформу, яка тривала з 1698 р. по 1718 р.

На першому етапі (у 1698 р.) лічильно-ваговий рубль був прирівняний до західноєвропейського талера. Він почав містити 28 г і ділився на 100 срібних копійок. Почалося будівництво та обладнання монетних дворів, де виробництво монет мало здійснюватися за допомоги машин.

У 1700 р. з'явилися нові мідні монети — денга, полушка та півпо-лушки, які становили відповідно пів, чверть і восьму частину копійки. Наступний рік характеризувався появою нових срібних полтин, півполтин, гривеників (гривень), що становили 10 копійок, і десять денг (півгривні), тобто 5 копійок. Того ж року почалося карбування золотого червінця (3,44 г), який відповідав західноєвропейському дукатові, та подвійного червінця.

Справжній злам стався 1704 p., коли було випущено срібний рубль вагою 28 г і його соту частину - мідну копійку. Втім, аж до 1718 р. в обігу перебували старі срібні копійки. Крім того, 1704 р. почалося карбування мідних полтинів (3 копійок). Так роздрібний обіг повністю забезпечили розмінною монетою.

У 1718 р. припинилося карбування срібних копійок і почався випуск нових золотих монет вагою 4,04 г з текстом, що засвідчував їхню вартість, — два рублі. У наступні роки з'явилися нові номінали: мідні 5, срібні 15 і 20 копійок, золоті імперіали (11,61 г золота) і на-півімперіали, що становили 10 і 5 рублів відповідно.

Починаючи з монет Петра І, на них зображувався самодержець або герб Росії (двоголовий орел), містилася легенда з іменем правителя, позначалися номінал і дата випуску. Для неграмотних людей на дрібних монетах номінальна вартість позначалася словами та відповідною кількістю крапок. Крім того, слід зазначити, що написи на всіх монетах (крім кількох видів золотих) були зроблені російською мовою, що суттєво відрізняло їх від західноєвропейських. Поступово старослов'янське позначення року буквами, що було характерне для допетровських монет, замінялося цифровим. З 1700 р. також почалася заміна року від створення світу на рік від Різдва Христового.

Отже, в Російській державі було створено грошову систему, яка могла обслуговувати всі види торгівлі. У 20—30-х pp. XVIII ст. російські гроші посіли панівне становище на українських землях, хоча до кінця століття тут в обігу залишалися монети Речі Посполитої та західноєвропейські талери.

Великою проблемою для російських та українських земель було масове фальшування монет. Водночас зменшувалася вага монет офіційних випусків. У 60-х pp. XVIII ст. вміст срібного рубля було зменшено до 18 г, і він залишався таким аж до XX ст. Тоді ж в українській мові з'явилося слово «карбованець» — ймовірно, від косих нарізів (карбів) на гурті рублевих монет.

8.4. Грошовий обіг та банківські інституції в Західній Україні

У часи правління Яна Казимира (1649—1668 pp.) у грошовому господарстві Речі Посполитої сталося багато змін. Передовсім цей король відновив карбування малих номіналів (срібних ортів, шостаків, трояків, двогрошів, грошів і мідних шелягів). У 1650 р. було ухвалено рішення про впровадження на всій території держави єдиної вагової гривні, яка повинна була лежати в основі карбування монет, на рівні 201,89 г. Також установлювалося офіційне співвідношення між грошовими номіналами та лічильними одиницями. Так, один дукат (червоний злотий) складав рівновартість двох талерів або 10 ортів. Водночас один дукат відповідав шістьом рахунковим польським злотим. Між дрібнішими номіналами співвідношення були такі: 1 талер = 5 ортів = 15 шостаків = ЗО трояків = 45 двояків = 90 грошів — 360 шелягів.

Срібні монети перших років панування Яна Казимира було зроблено з дуже доброго металу. Але з часом, унаслідок ведення воєн, їхня вартість значно впала. Державні борги змусили польський уряд пристати на ідею орендаря краківського монетного двору італійця Тита Лівія Боратіні, який запропонував карбувати мідні шеляги, їхній примусовий курс становив третину гроша, але міді в них було лише 12,5%. Ці шеляги, що карбувалися з 1659 р. по 1666 p., отримали назву боратинки. Всього їх було випущено близько мільярда штук, що становило 11 мільйонів злотих. Ясна річ, що така кількість монет, серед яких була велика частка фальшивих (клепа-чів), призвела до фінансової кризи в країні.

У 1661 р. інший іноземний орендар польських монетарень німець Андрій Тимф запропонував упровадити в обіг срібні злотові монети номінальною вартістю 30 грошів, а реальною — лише 12—18. Щоб якось залагодити таке фальшування, на монеті був напис, чий вільний переклад із латини звучить так: «Вартість цій монеті надає порятунок вітчизни, який вартий більше від металу». Злоті дістали назву тимфів, чим завдячують своєму винахідникові, який залишив на монетах свої ініціали «AT». Крім того, на реверсі монети було зображено короновані герби Польщі й Литви та її номінал («XXX GRO POL»). На лицьовому боці містилися зазначена вище легенда та монограма «ICR», що означала «IOANNES CASIM1RUS REX» («Король Ян Казимир»). Ці монети, що карбувалися в 1661—1666 pp., спричинили величезну інфляцію і катастрофу економіки.

Гнів простих людей впав на Боратіні й Тимфа, якмх було притягнуто до відповідальності. Боратіні зміг захиститися від звинувачень і виїхав за кордон, а А. Тимф разом зі своїм братом мусили тікати з Польщі. Тимфи були в обігу ще 100 років, а 1766 р. їх викупили державні каси за 27 мідних грошів, після чого переробили на нові монети.

Тимфи, які протягом кількох років становили вагому частку грошового ринку, карбувались і на Львівському монетному дворі, який відновив свою діяльність 1656 р. Тоді королівський двір під навалою шведського війська переїхав до Львова, де Ян Казимир вирішив карбувати срібні орти і шостаки. Метал для їхнього виробництва надали костьоли. Керівниками Львівського монетного двору під час першого періоду його діяльності в XVII ст. були італійці Ієронім Піноччі, якого заступив Лоренцо Бандінеллі. До 24 січня 1657 р. було викарбувано 11 988 шостаків і 207 075 ортів на загальну суму 126 627 злотих 18 грошів. Випущені у Львові монети відрізнялися від інших коронних зображеним на них внизу на аверсі маленьким левом. Припинилося карбування монет через загрозу з боку шляхти, яка змовилася захопити срібло і виготовлені гроші. Бандінеллі разом з архієпископом були змушені вивезти всі коштовності до Кракова.

Існує кілька версій щодо адреси Львівського монетного двору. Вважають, що нею могла бути резиденція католицьких архієпископів, що розміщувалася на площі Ринок, 9. За іншою версією, А. Бандінеллі надав під монетний двір свій будинок на площі Ринок, 2. Але найбільш ймовірною та підкріпленою деякими архівними документами вважається адреса площа Ринок, 39, про що трапляються записи в судових книгах.

У 1660—1662 pp. діяльність Львівського монетного двору відновилася. Тут карбувалися срібні шостаки та орти, а також золоті дукати й подвійні дукати. Орендарем монетарні був Джованні-Батіст Амуретті, яки залишив свої ініціали («GBA») на монетах. Цей італієць мав проблеми з владою, яка звинувачувала його в тому, що за польське золото він закуповував фальшиві гроші (волоські шеляги) з молдавської карбівні в Сучаві й розповсюджував їх в Польщі. Але невідомо, чим закінчилася ця кримінальна справа.

Останній період існування Львівського монетного двору викликає суперечки щодо його тривалості. Коли одні дослідники вважають, що його необхідно обмежити 3—19 квітня 1663 p., інші стверджують, що рамки необхідно розширити: від 3 квітня по 19 вересня того ж року. Остання версія виглядає більш правдоподібною, якщо звернути увагу на те, що у Львові було викарбовано монет на суму 1 357 170 польських злотих. Цими монетами були тимфи, рішення про карбування яких державна фінансова комісія винесла саме у Львові. А. Тимф був орендарем Львівського та Бидгощського монетних дворів, де вироблялися його монети. Після 1663 р. монети у Львові більше не карбувалися.

Грошове господарство Речі Посполитої кінця XVII ст.— початку XVIII ст. характеризувалося занепадом, що був спричинений великою кількістю фальшивих монет і загальним станом економіки, зруйнованої постійними війнами.

Останні спроби стабілізувати ситуацію намагався зробити польський король Станіслав-Август Понятовський (1764-1795 pp.). За його правління проводилися грошові реформи, метою яких було забезпечення країни доброю монетою. Так, згідно з реформою 1766 р. було введено нову вагову одиницю — кельнську марку нової ваги (233,924 г). При цьому з марки золота карбувалися 68 дукатів, а срібла - 10 талерів, 20 півталерів, 40 двозлотових, 80 злотих, 160 пів-злотих і 320 грошів. Хоч уряд спромігся зупинити інфляцію, зміни призвели до того, що польські монети були кращими, ніж монети сусідніх держав, і тому вивозилися за кордон.

Кредитні відносини в XVII—XVIII ст. описано в праці Я. Рутков-ського «Економічна історія Польщі». Автор розглядав сільський та міський кредити і зародження перших централізованих банківських установ.

Селяни в разі війни, епідемії, масової загибелі худоби могли отримати кредит у поміщиків. Позики видавалися грошима або в натуральній формі (найчастіше зерном і сіном) і йшли на сплату податків чи інших заборгованостей. Поміщики вели реєстр селянських боргів, в якому траплялися суми в декілька тисяч злотих. Пани були зацікавлені у поверненні позики і в деяких випадках, аби допомогти боржникам, організовували громаду на допомогу.

У деяких селах створювалися умови для надання громадських позик. Для цього громада купувала в кредит зерно і розподіляла його між окремими селянськими господарствами. Якщо громада гарантувала борги окремих членів, а ті не могли їх повернути, то індивідуальний борг ставав громадським.

В інших селах створювалися громадські кредитні установи. Вони були двох типів: одні надавали в кредит гроші, інші — зерно чи товари. Сільські позичкові каси першого типу діяли на суми, внесені поміщиком під їх заснування, офірувані окремими благочинниками, позичені від багатих селян. Послугами цих установ могли скористатися селяни, які постраждали від стихійного лиха або йшли вчитися якомусь ремеслу. Кредити надавалися також на відкриття ремісничої майстерні, торговельного закладу, купівлю худоби й додаткових наділів землі.

Грошові позики були середньостроковими (1-3 роки). Деякі позичкові каси процентів не стягували. Інші брали 3,3% за кредит, узятий на споживання, та 6,6%, якщо позичені кошти йшли на виробничі цілі. Відомий такий спосіб забезпечення позики: майбутній врожай та худоба господаря мали вдвічі перевищувати суму кредиту. Хоча худоба могла залишатись у боржника, її не можна було виводити за межі села. Крім того, для отримання позики треба було мати поручництво двох господарів.

Оборотний капітал позичкових кас, що видавали позики в зерні, створювався за рахунок позик поміщиків, обов'язкових внесків селян і позичкових процентів, що становили 12,5% і сплачувалися також у зерні. Особливо популярними такі кредити були в неврожайні роки.

Розмір процентів за кредитами залежав від соціального стану кредитора. Найнижчі проценти брали духовні особи й церковні установи, трохи більший — шляхта, а євреї та лихварі — 40—60%. Широко практикувалося стягнення процентів у формі відробітків, експлуатації закладених земель чи продуктами сільського господарства. Відомо, що в середині XVIII ст. соціальний стан кредиторів був таким: 58% становила шляхта, 29 — духівництво, 7 — євреї та 6% — прості посполиті.

Єврейське банківництво було представлено кагальними банками, які об'єднували всіх членів кагалу. У таких установах розміщували свої гроші світські й духовні магнати, отримуючи за це 7—10%. Ці вклади забезпечувалися рухомим і нерухомим майном кагалу та всіх його членів. Залучені кошти використовувалися для фінансування торгівлі та забезпечених нерухомістю позичок шляхті й городянам.

Традиції створення банків при церковних закладах перейшли і в XVII ст. Львівський медик і купець Павло Кампіан заповів 1000 польських злотих на утворення при латинській катедрі побожного банку. Крім цього, його остання воля містила застереження, що виконавці заповіту мали позичати бідним мешканцям Львова гроші під заставу вартісного майна на термін до одного року без жодних процентів. Для переховування предметів застави та грошей відводилася каплиця, де мало бути поховане тіло П. Кампіана. Його син Мартин Кампіан (львівський бургомістр) продовжував справу батька і збирав капітал для майбутнього банку.

Відродив ідею Кампіанів львівський історик Б. Зиморович. Завдяки його старанням архієпископ Ян Тарновський 12 листопада 1665 р. ухвалив статут, після чого почав діяти побожний банк з капіталом 7000 польських злотих. Згідно з засновницьким актом гроші можна було позичати лише бідним християнам. При цьому, якщо позика не перевищувала 50 злотих, то вона була безпроцентною, а за сумою кредиту 100 злотих стягувалося 4%. Доходи банку мали розподілятися між бідними дівчатами та вдовами. Архієпископ Я. Тарновський, помираючи, також залишив банкові 2000 польських злотих. Фактичним управителем цієї установи було братство Милосердя при львівській катедрі.

У 1703 р. банкові довелося виїхати зі Львова. Це було викликано наступом шведських військ. Аналіз тогочасних банківських книг переконує, що найбільшими його клієнтами були не бідні люди, як передбачалося статутом, а архієпископ, ксьондзи, шляхта та багаті міщани. У 1709 р. банк повернувся до Львова і діяв тут аж до 1772 p., поки місто не перейшло під владу Австрії.

У XVIII ст. центром приватного банківництва у Польщі стала Варшава. Крім того, приватні банки створювались у Кракові, Познані, Любліні. Багато з них управлялися іноземцями. Банки виконували такі операції: залучали вклади під 6—10%; брали на зберігання кошти, якими, за домовленістю, могли розпоряджатися; давали кредит купцям і промисловцям, королю й містам. Чимало банкірів паралельно з наданням банківських послуг не полишали торговельної чи виробничої діяльності. Польські банкіри зберігали вклади в іноземних банках (наприклад, голландських), отримували перекази з-за кордону, відігравали роль посередників у залученні державних позик.

Висновки

1. У середовищі українського козацтва великі платежі обслуговувалися дукатами і талерами західноєвропейського походження. Золоті монети використовувалися також для нагородження війська як ордени чи медалі. В обігу були польські півторагрошови-ки, орти, шеляги, шостаки та ін. Торговельні зв'язки козаків із татарами й турками привели до появи на ринку піастрів, башликів, акче і парів.

2. Козацькі гетьмани, прагнучи створити могутню Українську державу, робили певні кроки щодо стабілізації фінансової системи. Зокрема, Б. Хмельницький багато уваги приділяв бюджетній та податковій політиці. Водночас історичні джерела переконують, що, попри деякі натяки, цей гетьман не карбував власних монет. Не зміг цього зробити й І. Виговський, хоча мав юридичні підстави, виражені у Гадяцькому трактаті.

3. П. Дорошенко, будучи гетьманом Правобережної України, карбував наслідування турецьких, татарських і польських монет. Найбільших успіхів у створенні власної грошової одиниці досягнув І. Самойлович. Внаслідок багаторічних старань цього гетьмана почалась емісія півторагрошовиків. Але карбовані ним севські чехи також випускалися від імені російських царів.

4. На території Московської держави обіг іноземних монет було заборонено. Російські монархи прагнули якнайшвидше поширити свої монети на українські землі. Перші заходи в цьому напрямку були здійснені царем Олексієм Михайловичем. Його грошова реформа, яка, зокрема, передбачала заміну срібних копійок мідними, призвела до масових зловживань і Мідного бунту.

5. Успішнішою виявилася грошова реформа Петра І. З її проведенням в обіг надійшла велика кількість номіналів, які обслуговували всі види торгівлі. Поступово населення призвичаїлося, що сто мідних копійок складають вартість одного срібного рубля. Тож Росія однією з перших запровадила десятковий принцип у своїй грошовій системі.

6. Розв'язання проблем грошового обігу в Речі Посполитій її можновладці намагалися здійснити через емісію неповноцінних монет із примусовим курсом. Боратинки і тимфи спричинили величезну інфляцію та невдоволення народу, що змусило винахідників цих монет залишити польські землі. Лише у другій половині XVIII ст. поталанило дещо стабілізувати грошовий обіг уведенням доброї монети.

7. У XVII ст. відновилася діяльність Львівського монетного двору, на якому далі вироблялися польські монети. Під керівництвом італійських і німецьких орендарів тут із 1656 р. по 1663 р. карбувалися срібні орти і шостаки, золоті дукати і подвійні дукати, а також тимфи. Найбільш переконливою є версія, що монетарня перебувала за адресою площа Ринок, 39.

8. Кредитні відносини на польських землях у XVII ст. далі були децентралізованими. Незважаючи на це, можна говорити про їх активізацію в сільській місцевості, де позичкові каси забезпечували потреби громади в грошах і зерні. Великими капіталами в містах оперували кагальні банки, організовані єврейською спільнотою. XVIII ст. стало періодом концентрації банківських капіталів у Польщі та їх проникнення в міжнародну економіку.

Контрольні запитання і завдання

1. Охарактеризуйте вплив інших держав на грошовий обіг Запорізької Січі.

2. Які причини завадили І. Виговському карбувати власні монети?

3. У чому полягала грошова реформа російського царя Олексія Михайловича?

4. Чим був викликаний Мідний бунт у Москві?

5. Назвіть причини випуску в обігтимфів.

6. Хто був ініціатором створення при львівській латинській катедрі побожного банку?

7. Охарактеризуйте кредитні відносини в західноукраїнському селі.

Література

1. Зварич В. З історії Львівського монетного двору в середині XVII ст. // Архіви України.- 1971.- № 2.

2. Зварич В., Шуст Р. Нумізматика: Довідник. - Т.; Л., 1998.

3. Котляр М. Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму.-К., 1971.

4. Котляр М. Ф. Нариси історії обігу й лічби монет на Україні XIV-XVIIct.-K., 1981.

5. Плецький С. Ф. Грошовий обіг в Україні козацької доби.- У кн.: Українське козацтво: мала енциклопедія.- К.; Запоріжжя, 2002.

6. Свєшніков І. К. До історії карбування монет у Львові // Історичні джерела та їх використання.- Вип. 1.- К., 1964.

7. Спасский И. Г. Русская монетная система,- Л., 1970.

ГРОШОВЕ ГОСПОДАРСТВО КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДОБИ