Формування грошово-банківської системи Київської Русі
PAGE \* MERGEFORMAT 1
Тема 6. Формування грошово-банківської системи Київської Русі
План
6.1. Вплив іноземних грошових систем на формування грошового обігу в Давньоруській державі
6.2. Виникнення та еволюція гривні
6.3. Карбування монет руськими князями
6.4. Зародження кредитно-банківських відносин у Київській Русі
Київська Русь – перша українська держава. Про це свідчить величезна кількість історичних, археологічних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних даних. Розвиток і функціонування держави великою мірою визначалися товарно-грошовими відносинами, станом внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Це, у свою чергу, великою мірою залежало від ефективності та якості грошово-кредитної системи, яка була необхідним елементом товарної економіки і економічно-торговельних стосунків з іншими державами.
Усе це в сукупності стимулювало появу і розвиток національної валюти у вигляді гривні, виникнення якої було об’єктивною необхідністю. Цей факт фіксують дослідники давньоукраїнської господарської історії. Незважаючи на це, грошова система, кредитні відносини, зародження банківництва в Київській Русі досі належно не вивчені, що створювало певні труднощі при розкритті окресленої проблеми.
6.1. Вплив іноземних грошових систем на формування грошового обігу в Давньоруській державі
Генеза і розвиток грошових систем на українських теренах пов’язані з торговельною діяльністю населення, яке заселяло простори, що в геополітичному відношенні були дуже придатні для економічних контактів з народами півдня, півночі, заходу і сходу. Завдяки тому збереглися археологічні й писемні свідчення про те, що на землях, які нині звуться Україною, відбувалася торгівля найрізноманітніших народів і племен, а в культурі наших далеких предків залишилися слова, назви, поняття, пов’язані з торгівлею та грошовим обігом (обмін, віно, продати і т.д.).
Варто відзначити, що одним із перших, хто визначив призначення грошей, був мудрець античності з Подніпров’я Анахарсій. Коли його спитали, навіщо еллінам гроші, він відповів: для рахунку. Цей факт – одне із свідчень глибоких традицій у тлумаченні грошей і грошового обігу, який набирав різних форм і монетного обслуговування у процесі розвитку товарно-грошових відносин. На Середньому Подніпров’ї схрещувались різні культурні впливи ще в античну добу, що, звичайно, позначилося і на використанні грошей різного типу від Іраку до Західної Європи.
У свою чергу торгівці-русичі торгували у Царгороді, їздили в Чорну (Кавказьку) Болгарію, Хозарію, Дагестан, міста Малої Азії, Александрію. Особливо активною була торгівля Київської Вусі з Візантією. З Греції в Україну – Русь привозили золото, вино, дорогоцінні прикраси. У зворотньому напрямку продавали хутро, віск, мед, челядь (невільників). Торгівля невільниками була великою ганьбою, що відзначив єврейський мандрівник XI ст. Виніамин Тудельський. Він назвав Україну-Русь Ханааном за те, що вона продає “своїх синів і дочок всім народам”. Вельми цінне спостереження і не менш глибокий висновок, що сягає сучасності.
Згідно з твердженням окремих дослідників обмін на українських землях тривалий час здійснювався з допомогою іноземних грошей, які, до речі, нерідко переробляли на прикраси. Крім того, можна було скористатися натурообміном, тобто своєрідним бартером, якщо говорити сучасною мовою. В Україні-Русі природа була дуже щедрою, і люди завжди знаходили еквівалент для обміну, якщо хотіли придбати якесь благо на внутрішньому ринку чи в іноземців-купців.
Однак шкіра, зерно, хутро, віск та інші продукти не могли довго бути засобом обігу, бо їм властиві всі вади і незручності, які виникають в обмінних відносинах на натурально-речовій основі. Натуральні розрахунки поступово витіснялися грошовими одиницями. Так, вчені вважають, що арабські дирхеми майже два століття користувалися довірою у слов’ян-українців.
Дирхем – срібна арабська монета, запроваджена наприкінці VІІ ст. (бл. 692-696 рр.). Початкова маса дирхема – 3,9 г, а вартість – 1/10 динара. Згідно з каноном ісламу на монеті відсутні зображення. Ці монети часто називали куфічними, що походить від особливого виду письма, яке виникло у містах аль-Куфі та аль-Басра наприкінці VІІ ст.
Значні масштаби карбування та висока якість дирхема сприяли тому, що ця монета швидко поширилася на всій території Арабського халіфату від Індії та Басрії аж до Іспанії. Висока якість, значна тривалість періоду карбування зумовили наявність великої кількості різновидів дирхемів. Вони різнилися між собою формою, зовнішнім оформленням, масою та пробою металу. В середньому маса дирхема у Х ст. становила близько 3 г, але траплялися монети діаметром 38-45 мм і масою понад 11 г.
Період найбільшого поширення дирхемів на території Західної, Східної і Північної Європи – початок ІХ – середина Х ст. У давньоукраїнських письмових пам’ятках дирхеми відомі під назвою куни і ногати. Карбований з особливо високопробного срібла дирхем називався ногатою (від араб. “нагд” – добрий, повноцінний). Звичайний дирхем мав назву куна. Ця назва пов’язана з давньоукраїнською міновою практикою, коли цінні шкірки куниць виконували роль грошей і срібна монета куна була еквівалентом шкіри куниці. Обрізана арабська монета була еквівалентом частини куни і називалася різаною. Найдрібнішою платіжною одиницею була вивериця (векша, білка). Вона відповідала виправленій шкірі білки-вивірки і найменшим частинам дирхемів.
На українських землях знаходили великі скарби арабських дирхемів, окремі з яких налічували кілька тисяч монет. У складі монетних скарбів зустрічаються як цілі монети, так і їхні частини, різні за величиною, що відігравали роль менших платіжних одиниць. До того ж трапляються екземпляри з припаяними вушками або дірками, що свідчить про їх використання у ролі прикрас.
Багато дослідників вважає, що на початку ХІ ст. вичерпалися поклади срібла в арабських країнах і це стало причиною псування дирхемів. Криза срібла спричинилась до появи білонних та мідних монет. Дальша еволюція дирхемів виходить за хронологічні межі їх обігу на українських землях, оскільки в Україні-Русі виникла своя грошова національна одиниця.
Крім арабських, на давньоруські землі надходили візантійські та західноєвропейські монети. Саме візантійські соліди стали прототипами для майбутніх монет руських князів. Дослідники вважають, що в той час, коли номізми (соліди) обслуговували лише міжнародну торгівлю, інші візантійські гроші (срібні міліарисії та мідні фоліси) мали обіг на внутрішньому ринку Київської Русі.
Найпізніше, аж в ХІ ст., на територію Давньоруської держави почали потрапляти західноєвропейські денарії. Серед них були німецькі пфеніги, англосаксонські пенні, угорські та чеські денарії. На початку ХІІ ст. їхнє надходження на Русь припинилося, що пояснюється зниженням їхньої якості і, як наслідку, небажанням приймати їх при заключенні торговельних угод. Слід зазначити, що ареалом поширення західноєвропейських денаріїв були регіони Північної та Північно-Східної Русі, в той час, коли у південно-західній частині їх майже не було.
Використання іноземних монет у грошовому обігу Київської Русі свідчить про те, що господарство на українських землях розвивалося в системі взаємодії багатьох країн. До певної міри можна говорити про глобалізаційні його тенденції в тогочасному розумінні загальноцивілізаційного середовища і прогресу, об’єднавчою атрибутикою якого була спільна для багатьох країн грошова одиниця. Зрозуміло, що в умовах посилення дії доцентрових сил, зміцнення державницьких тенденцій окремих народів виникала потреба в національній грошовій одиниці. Це стосується і Давньої України за часів Київської Русі, економічна потуга якої вимагала зміцнення грошової системи у властивій їй формі.
6.2. Виникнення та еволюція гривні
В основі грошової системи Київської Русі лежала гривня. Її назва, як гадають дослідники, походить від прикраси із золота чи срібла у вигляді обруча, яку носили на шиї (на загривку). За іншою версією, гривня спочатку означала голову худоби (гриву), що виконувала роль еквівалента в процесі обміну. Ця версія не позбавлена сенсу. Вона акцентує увагу на генетичності розвитку грошової одиниці, в ролі якої тривалий час виступала худоба. Перехід від натуральних грошей до карбованих грошових одиниць був закономірним і об’єктивним процесом, який мав місце не тільки в Давній Україні, але й в інших країнах.
Гривня мала кілька значень. Лічильна гривня кун становила певну кількість монет, вагова (гривня срібла) містила точну вагу срібла, а монетна була конкретним зливком срібла певної встановленої форми і ваги.
Аналіз Руської Правди дозволив дослідникам зробити висновок, що в Х-ХІ ст. вага гривні залежала від ваги арабського дирхема, який називався куною і важив 2,73 г. Таким чином, вагова (68,22 г) і лічильна гривні дорівнювали 20 ногатам (3,41 г), 25 кунам та 50 різаним (1,36 г). Крім того, найдрібніші грошові одиниці вивериці (векші) складали 1/3 різаної. У наступному столітті загальноруська грошова система була поділена на південну (засновану на візантійській літрі) і північну, в основі якої лежав західноєвропейський денарій. З наступної редакції Руської Правди видно, що в XII ст. гривня, що складала 51 г, відповідала 20 ногатам чи 50 кунам.
Після припинення недовгочасного карбування давньоукраїнських монет (златників і срібляників) та скорочення надходження зарубіжних монет грошима на Київській Русі служили великі нерозмінні зливки – монетні гривні. Сировиною для їх виготовлення були іноземні монети. Згодом, коли ввезення останніх на територію Київської Русі припинилося, почався “безмонетний” період. У той час, коли дрібну торгівлю обслуговували завезені в минулому іноземні монети, шиферні прясла, скляні намистини, ножі, цвяхи, шкірки тварин, основними засобами платежу та накопичення стали саме гривні – зливки срібла.
Відомо кілька типів гривень, названих за місцем їхнього виготовлення чи знахідок, серед яких є київські, новгородські, чернігівські, литовські, татарські.
Київські гривні перебували в обігу з кінця ХІ до ХІІІ ст. Названі так за місцем їхнього виготовлення, ці зливки мають шестикутну форму і важать 161-163 г. Дослідники вважають, що ця вага пов’язана з візантійською ваговою одиницею літрою (327,5 г) і становить її половину. Київські гривні були найбільш поширеними на території Південної та Південно-Західної Русі.
Гривні усіх типів відливалися у відкритих формах. Ознакою цього для київських зливків був невеликий горбик на лицевому боці. Крім того, гривня була вкрита невеликими тріснутими пухирцями, що свідчить про вигоряння під час плавлення домішок у сріблі.
На півночі гривні виготовлялися у формі бруска. За місцем першої знахідки та виготовлення вони отримали назву новгородських. На відміну від київських вони важили коло 204 г, що складало половину каролінзького фунта. На новгородських гривнях траплялися видряпані імена, що можуть означати осіб, на замовлення яких вони вироблялися. Крім написів, на відлитих шматках срібла можна також побачити продряпані поперечні риски, остання з яких є похилою. На думку дослідників, вони могли означати втрату ваги.
У Новгороді під час археологічних досліджень було знайдено форми і “ложки” для розливання рідкого срібла, ємність яких точно відповідала майбутній вазі гривні. При виготовленні великої партії майстри розтоплювали метал, розливали його у відкриті форми, а решту срібла повертали власнику. Якщо відливалося кілька зливків, вага срібла могла дозуватися ще перед топленням. Передбачаючи втрату певної частки металу при розплавці, майстри позначали її поперечними нарізами.
Новгородські гривні перебували в обігу з ХІІ по XV ст. З ХІІІ ст. вони почали називатися рублями. З часом ця назва перекинулася на інші російські грошові одиниці (вагові, лічильні та монетні) і існує аж до ХХІ ст.
Перехідним типом від київських до новгородських були чернігівські гривні. Названі так за місцем їхніх знахідок, виглядом (ромбоподібні з розплющеними краями) вони нагадують київські. Деякі з чернігівських гривень важили 204 г, що дало змогу зробити висновок про їх відповідність новгородським. Останні знахідки чернігівських гривень свідчать про те, що більшість з них важили близько 197 г, що відповідало скандинавській марці. Їхнє виробництво почалося наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст., а обіг тривав до другої половини ХІІІ ст.
Крім вищеназваних, було знайдено човноподібні гривні з повздовжним нарізом, які отримали назву татарських. За вагою вони відповідають новгородським, але датуються лише XIV ст. Учені вважають, що вони використовувалися для розрахунків з монголо-татарами.
Ще один вид монетних гривень, що названі за місцем їхніх знахідок литовськими, не був поширений на українських землях. Виготовлені у формі паличок з широкими поперечними прим’ятинами, вони важили близько 100 г. Литовські монетні зливки використовувалися в обігу з кінця ХІІІ по XV ст.
У наступних століттях на українських землях гривня використовувалася як вагово-лічильна одиниця.
Необхідно зауважити, що в часи Київської Русі змінювалася також назва грошей як економічної категорії. Цікавим у цьому напрямку є дослідження історика В. О. Ключевського. Він писав, що найдавнішим терміном, що означав на наших землях знаряддя обміну, був скот, тобто худоба. Згідно з літописом за Лаврентіївським списком, під датою 1018 р. вміщено розповідь про поразку Ярослава в боротьбі зі Святополком від польського короля Болеслава на Західному Бузі. Ярослав хотів утікати до варягів, але новгородці, що його підтримували, зібрали гроші і найняли за морем новий загін варягів для продовження боротьби. З того приводу у літописі сказано: “Почали худобу збирати від людей по 4 куни (з простої людини), а від старост по 10 гривень, а від бояр по 18 гривень”. Отже, як зауважив історик В. О. Ключевський, худобою (скотом) в літописі названі металеві гроші і гривні. Звідси походить термін “скотниця”, тобто скарбниця, та скотник – скарбник, оберігач грошей.
В ХІ-ХІІ ст. на зміну “скоту” прийшов інший термін – куни. Ними називались дорогі хутра куниць, лисиць, горностаїв та ін. У Давній Україні, як вже відзначалося, дорогі хутра служили обмінними засобами, тобто були грошима. Ними також сплачували данину князям або стороннім завойовникам. Наприклад, Олег брав данину з деревлян по чорній куні із житла, тобто по соболю з господарства. Оскільки хутро було найрозповсюдженішим обмінним засобом, то термін “куни” почав означати гроші взагалі.
Згідно з літописною інформацією князь Володимир, заволодівши у 980 р. Києвом з допомогою найманих варягів, розрахувався з ними кунами. Варто відзначити, що варяги вважали місто своїм, бо брали участь у його захопленні, та зажадали контрибуцію – по 2 гривні з мешканця Києва. На цю вимогу Володимир їм відповів, щоб почекали на куни, які будуть зібрані за місяць.
Звичайно, виступаючи у ролі грошей, куни продовжували зберігати значення і дорогого хутра. За всіма відомими пам’ятками куни належали до надзвичайно далекого періоду вітчизняного грошового обігу. Вони, звичайно, не могли бути досконалим грошовим знаком, бо, як зауважив один із проповідників Київської Русі, куни, як хутро, з’їдає міль. Стійкішими і тривалішими грішми були золоті і срібні монети.
У XII ст. у нашій мові паралельно з кунами з’явився термін “пенязі”, який зустрічається і в інших слов’янських мовах для позначення грошей. Є різні версії щодо його походження. Наприклад, в Остромировому Євангелії пенязь пов’язують з латинським перекладом денарія і грецькою дрібною монетою. В цьому Євангелії говориться, що пеняжник – це грошовик, міняйло, щось на взірець попередника банкіра. Згідно з твердженням В. О. Ключевського, пенязь – це німецьке слово, яке означає монету денарієвого типу (пфеніг).
Звичайно, усі версії щодо генези давньоукраїнські одиниці – пенязя мають право на існування. Та у цьому контексті важливо відзначити, що пенязь – це не тільки дрібна металева монета, а й металеві гроші взагалі. Так, у договорі між Смоленськом, Ригою і Готландом у 1229 р. перша стаття передбачала за вбивство вільної людини 10 гривень срібла, тобто 10 фунтів срібла, а за гривню срібла необхідно приймати по 4 гривні кун або пенязі. Пам’ятаючи, що гривня кун – лічильна одиниця, можна стверджувати, що пенязі – це також відповідна кількість металевих грошей.
Подальша еволюція грошових знаків в Україні-Русі пов’язана з появою слова “денги”, яке має татарське походження: від танга (дзвінкий) або тумга (тавро на товарі, з якого сплачене мито). Воно могло появитися не раніше середини ХIII ст., тобто після татаро-монгольського знищення Давньоукраїнської держави з центром у Києві. Очевидно, тому термін “денги” закріпився в російській мові й торговельно-обмінній практиці Московщини. Правда, в українському словарному запасі “денги” також були присутні, бо татаро-монголи збирали данину з русинів-українців ще тривалий час.
Із сказаного видно, що худоба (скот), куни, пенязі, гроші (денги) відображають історичну спадкоємність у розвитку знаків обміну у Київській Русі.
Таким чином, грошово-монетна система Давньої України була доволі складною і динамічною. Вона відповідала тогочасним потребам товарно-грошового обігу, економічним цінностям і уявленням населення, яке нерідко більше довіряло традиційним хутровим засобам оцінки та обміну, ніж металевим монетам. З цим було пов’язане мінливе співвідношення різних монетних одиниць у товарно-грошову обігу, що поступово звільнявся від натурально-монетного вигляду.
6.3. Карбування монет руськими князями
Виникненню національної грошової одиниці в Давній Україні сприяли два моменти: по-перше, виснаження родовищ срібла в арабських країнах, що вплинуло на зменшення можливостей випуску монет та їх відповідне знецінення, по-друге, глибокі економічні, політичні та культурні зміни в Київській Русі, чия державність утверджувалась разом із розвитком економіки, функціонування якої пов’язане з якістю грошової системи. У цьому контексті дослідники відзначають позитивну роль прийняття християнства, яке зміцнювало владу князів, сприяло установленню глибших і міцніших зв’язків із світом візантійської культури і культури Заходу. Усім попереднім розвитком Україна-Русь була підготовлена до прийняття і освоєння в організованому порядку писемної грамоти як основи культури християнського світу, приєднуючись до його літературної спадщини. Вона була готова творити власні цінності, серед яких важливе місце займав випуск власних грошей.
Монети Давньої України – перший увіковічнений матеріальний комплекс української державності, переконливий збірник мініатюрних пам’яток ремесла та образотворчого мистецтва, мови і писемності кінця Х – початку ХІ ст. Очевидно, не тільки економічні мотиви і грошова криза, що настала з кризою срібла на Сході, спонукали до створення власної монети в Україні-Русі, але великою мірою цей захід був потрібний з ідеологічно-політичних причин – для утвердження держави, адже державне право і випуск власної монети – це специфічні символи самодержавної влади князів.
На тлі могутнього припливу і обігу срібної арабської монети внесок Київської Русі у грошовий обіг Східної Європи був скромним, але порівняно з кількістю монет її сусідів він виглядав доволі переконливим. Та чи не найголовніше те, що випуск власної монети був необхідним і потрібним. Дослідники пов’язують його з перемогою Володимира Великого над Візантією, одруженням з імператорською сестрою, прийняттям християнства та значною політичною роллю, яку відігравала в той час на європейській арені Київська Русь.
Випуск золотих монет князем Володимиром Святославичем (980-1015 рр.) був кількісно найбільш обмеженим (відомо лише 11 монет) і відповідав візантійським традиціям монетної справи. Взірцем для перших руських монет були соліди візантійських імператорів Василя ІІ і Констянтина VIII. Звернення до золота, яке протягом двох століть стало помітним складником у грошовому обігу, було даниною язичницькій традиції на цей метал, що використовувався для зміцнення культу дохристиянських богів у Києві. Золото канонізувало богів нової віри, а тому на монетах було зображено Ісуса Христа.
Головне божество нового пантеону з книгою свого закону в лівій руці, але без нижньої частини тіла і без ніг – таким був зовнішній вигляд монети, який майстер копіював із малюнків у перших храмах Києва. Доповнювала зображення легенда, яка вміщувала напис “ІСУС ХРИСТОС”. Значно легше було з другого боку монети зображати відомого майстрові київського князя з великими вусами та іншими ознаками в розкішному вбранні, який у правій руці тримав хрест. Над лівим плечем вміщено родовий знак князів Рюриковичів – тризуб.
Щойно відзначена, здавалось би, несуттєва деталь – зображення князя з великими вусами – має принципове значення, коли йдеться про етнічну належність останнього, що відповідало українській традиції та національному чоловічому типові. Згодом його намагалися забути і затерти. У тому легко переконатися, коли глянути на портрети київських князів у їх північно-московській інтерпретації, згідно з якою зображення Ярослава Мудрого більше нагадує монгола, ніж слов’янина-українця.
На двох із одинадцяти відомих золотих монет написано “ВОЛОДИМИР, А ЦЕ ЙОГО ЗОЛОТО”. На інших ця легенда дещо змінена і звучить: “ВОЛОДИМИР НА ПРЕСТОЛІ”. Про зв’язки монети із підвищенням авторитету князя свідчить його зображення у вигляді священної особи, тобто з німбом на голові, як у святого. Це привело до того, що вона почала нагадувати князівську печатку. До речі, таку роль монети виконували і в наступні періоди. Культ християнської особи і предмети, вміщені на перших монетах, переконують у тому, що їхнє карбування почалося після прийняття Руссю християнства.
Невідомо, як називалися монети, карбовані руськими князями. У нумізматиці залежно від матеріалу виготовлення вони отримали назву “златники” та “срібляники”.
Златники важили приблизно 4,2 г, від чого пішла назва руської вагової одиниці золотника (4,266 г). Виготовлялися золоті монети з високопробного золота, яке точно відповідало візантійським солідам. Вага і якість металу ще раз переконують у використанні цих монет для виробництва київських і як зразка для наслідування, і як сировини. Златники обслуговували сферу обігу, про що свідчить стертість екземплярів, які збереглися до наших часів.
Крім золотих, Володимир Великий карбував і срібні монети. Перші з них появилися в той самий часовий період (близько 990 р.). Зразком для їх виготовлення були візантійські срібні міліарисії, а сировиною – арабські та інші іноземні монети.
Перший тип срібляників дуже подібний до златників. На них також є зображення київського князя та Ісуса Христа, а також легенди “ВОЛОДИМИР НА ПРЕСТОЛІ” та “ІСУС ХРИСТОС”. Згодом першу фразу було замінено на “ВОЛОДИМИР, А ЦЕ ЙОГО СРІБЛО”. Незважаючи на такий напис, слід зауважити, що срібляники, які важили бл. 3 г, були виготовлені з низькопробного срібла з великим домішком лігатури, що робило їх швидше мідними монетами.
Наступні монети Володимира Великого (ІІ – IV типи) появилися близько 1012 р. і були випущені на честь чергового шлюбу князя. Основною відмінністю цих монет від попередніх було зображення на реверсі не Ісуса Христа, а тризуба. Карбувалися вони не довше двох років.
Наступним у хронологічній послідовності емітував власну монету Ярослав Мудрий. Перебуваючи намісником у Новгороді, 1014 р. він вирішив здобути незалежність від Києва; одним з кроків у цьому напрямку стало карбування срібляників. Іншою причиною дослідники називають необхідність оплати найманцям-варягам певної суми для оборони перед батьком Володимиром Великим.
На цих монетах, що важили 2,8-3,77 та 1,29-1,57 г, було зображення св. Георгія з відповідним написом. Цей святий був покровителем князя і дав йому християнське ім’я. На реверсі срібляників містилися тризуб з кружком на середньому зубці та легенда “ЯРОСЛАВЛЕ СРІБЛО”. Доповнювали зображення два крапкові обідки на обидвох боках монети, між якими на аверсі були розетки з розташованих хрестоподібно крапок, а на реверсі – букви AMHN, що мало означати слово “амінь”.
Після того, як у 1019 р. Ярослав став київським князем, він до карбування монет вже не повертався, чому дослідники досі не можуть знайти пояснення.
Ще одним руським володарем, який здійснював випуск власних монет, був названий син Володимира Великого – Святополк Окаянний. Після кількарічної боротьби за престол у 1018 р. він став київським князем і почав емісію срібляників. Свою родову приналежність князь позначив, зобразивши на монетах двозубець, що був гербом брата Володимира – Ярополка, якого Святополк вважав своїм батьком. В інших аспектах зображення на монетах повторювали четвертий тип срібляників Володимира. На них також зображено князя та є напис, що означав “СВЯТОПОЛК”.
Згодом на монетах з’явилися зображення св. Петра – покровителя Святополка та легенда з іменем Петрос. Монети з іменем Петор містили зображення великого князя на троні. Це були останні монети Київської Русі.
Окрему групу становили монети внука Ярослава Мудрого – Олега-Михайла Тмутараканського. Близько 1078 р. цей князь випускав власну монету з зображенням свого покровителя архангела Михаїла та написом на зворотнім боці “ГОСПОДИ, ПОМОЗИ МИХАЙЛУ”.
Протягом тривалого часу мусувалась думка про те, що карбували монети в Києві візантійські майстри з допомогою константинопольської монетної техніки. Нині цю думку спростовано. Вивчення київських монет свідчить, що перші штемпелі для золота і частково срібла часів князя Володимира виготовлялися акуратніше з розрахунком на певну рельєфність зображення на монетах, нерідко без збереження дзеркальності. Київські майстри дотримувались “економної” зображувальної манери, що вимагало постійного оновлення зображень на монетах.
Про відсутність у Київського “монетного двору” – скромної ремісничої майстерні – контактів з константинопольськими майстрами чи іншими наставниками свідчить своєрідна технічна заготовка срібних кілець. Замість звичайного у технології виготовлення західноєвропейських монет вирізування кілець із срібла, викутого листами, була застосована повільна реміснича техніка виливки заготовок у складних формах. Важливою перевагою для цієї техніки карбування монет була безпосередня придатність вилитих заготовок для карбування, тоді як кований метал набирав жорсткості і вимагав термічної обробки відрізків.
Звичайно, технологія київських майстрів карбування монет також мала чимало виробничих труднощів і незручностей, але це пов’язано з тогочасним рівнем ремісничої майстерності. Оскільки остання вдосконалювалася, то відповідно поліпшувалась якість і форма грошової одиниці.
Із зображень на монетах постатей князів та святих, а також тризуба у поєднанні з хрестом, можна зробити висновок про єдність державної влади з християнством. Це відповідало імперським уявленням князівської влади, яка прагнула зміцнити державу. Очевидна річ, що монетарна політика останньої виконувала не тільки економічну, але й політичну функцію. Монета була не тільки засобом обігу, вдосконалювала і спрощувала його, але й служила великою об’єднавчою силою, підвищувала авторитет Київської Русі у світі, зокрема у Східній і Центральній Європі.
Монета Київської Русі – це цінне джерело вивчення економіки і економічної думки тогочасної доби. Це – мистецький, ремісничий, духовний скарб нашого минулого, на який повинно спертися українське сьогодення.
6.4. Зародження кредитно-банківських відносин у Київській Русі
Виникнення банківництва і кредитних відносин пов’язане із зрілістю товарного виробництва, обміну, грошового обігу, монетної справи. З попередньо викладеного випливає те, що у Київській Русі монетарно-грошові відносини сягнули досить високого ступеня розвитку, бо сам факт появи національної монети із зображенням київських князів є тому підтвердженням. Водночас потрібно відзначити певний еклектизм монетарно-грошової системи, наявність значних резервів її удосконалення, пристосування до потреб розвитку приватновласницької і товарно-грошово-обмінної економіки. Очевидно, це творило певне середовище для зародження банківсько-кредитних відносин і виникнення відповідних їм установ. Утім, тут потрібні спеціальні наукові пошуки, бо досі цей аспект належно не висвітлено.
Головним джерелом для вивчення кредитних відносин у Київській Русі є Руська Правда. Особливо багато уваги відповідним аспектам присвячено у її розширеній редакції, у якій є статті про боргове зобов’язання, позики, проценти і т.д. Вони категоріально й інституціально пов’язані із грошово-банківською системою. Так, у 43 статті вказано, що коли позикодавець вимагає сплати боргу, а боржник не хоче його повернути, то кредитор повинен представити свідків (послухів), які мають іти до присяги. Крім того, було встановлено штраф у розмірі 3 гривень за ухилення від сплати боргу протягом багатьох років.
Руська Правда також регламентувала повернення грошей, що були віддані іншому купцю на закупівлю товарів чи для обороту з прибутку. У цьому випадку наявність свідків не була обов’язковою. До присяги мусив іти боржник, якщо його звинуватили в присвоєнні грошей, а він відмовлявся. Така процедура пояснювалася тим, що обидва купці творили товариству на віру і мали довіряти один одному. “Хто передасть кому-небудь своє майно на зберігання, – говорилося у 45 статті Руської Правди, – свідка при цьому непотрібно і якщо господар почне шукати більше, ніж віддав, то зберігач майна повинен йти до присяги”, тому що останній надавав послугу, робив добро своєму колезі.
У трьох статтях (46, 47, 48) Руської Правди йшлося про проценти від позики. У статті “Про ріст”, тобто про процент, сказано: “Хто віддає гроші в рез або мед на наставу, або хліб у присип, той зобов’язаний мати при цьому свідків; і як він домовлявся, так йому і брати процент”. “Рез” – це процент з грошей, відданих в ріст. “Настава” чи “присип” також означали повернення позики, наданої товарами, з надбавкою, тобто процентами.
У статті “Про місячний процент” сказано: “Місячний процент при короткотерміновій позиці брати позикодавцю за договором: якщо ж борг не буде сплачено протягом усього року, то розраховувати процент з нього в треть, а місячний процент скасувати. Якщо не буде свідків, а борг не перевищує трьох гривень кун, то позикодавець повинен йти до присяги у своїх грошах; якщо борг більше трьох гривень кун, то сказати позиводавцеві: “Сам винен, що так роздобрився – віддав гроші без свідків”.
Є різні версії щодо терміну “в треть”. Одні дослідники, виходячи з того, що дозволений рівень процентів становив 20 відсотків, а в треть було дозволено брати два рости, визначали їх рівень 40 відсотками. За іншою версією стягування “резів в треть” відповідає їх сплаті за третинами року. Але найбільш поширена думка полягає в тому, що слова “в треть” означали отримання процентів “на дві третю”, тобто за дві позичені гривні треба було віддати третю, що становило 50 відсотків за користування кредитом.
Інші положення 47 статті вказують на те, що свідки були потрібні лише при угоді, яка перевищувала 3 гривні. В іншому випадку кредитор міг отримати свої гроші після принесення присяги.
48 стаття присвячена угоді, прийнятій після смерті Святополка, коли Володимир Всеволодович скликав у селі Берестове свою дружину – тисяцьких Ратибора Київського, Прокопія Білогородського, Станіслава Переяславського, Нажира, Мирослава, Івана Чудиновича (боярина Олега Чернігівського). На цьому з’їзді постановили: хто позичив гроші з умовою заплатити процент в треть, з того брати такий процент тільки 2 роки і після того шукати лише капітал; хто брав такий процент три роки, тому не шукати і самого капіталу. Це підтверджує версію про те, що розмір процентів “в треть” означав 50 відсотків, бо стягнений двічі, він дав розмір позиченого капіталу.
Наступна стаття встановлює конкретний розмір процентів, які дозволялося стягувати за позикою. Якщо прийняти, що гривня складала 50 кун, то ті 10 кун, зазаначені в документі, становлять 20 відсотків річних.
У Руській Правді була також стаття, що опікувалася купцями, які втратили куплене за позичені гроші майно під час подолання морського чи річкового шляху, в результаті воєнних дій чи від пожежі. Їм надавалося право відтермінування платежів за позиками. З іншого боку, якщо купець пропивав або заставляв цей товар при суперечках, а також втрачав його внаслідок своєї безпорадності, то його доля віддавалася на волю кредитора. Останній вирішував, чи відтермінувати платежі, чи продати боржника в рабство.
“Якщо купцеві, – сказано у 51 статті Руської Правди, – що вже заборгував багатьом, із незнання довірить товар у борг купець з іншого міста або іноземний, а той потім почне відмовлятися платити йому, а при примусовому стягнення будуть перешкоджати уплаті “перші позикодавці”, такого неспроможного боржника продати на ринку і передусім заплатити борг повністю приїжджому купцеві, решту ж поділити між місцевими позикодавцями: якщо ж (замість того) проданий виявиться у боргу в держави, то спершу повністю заплатити казенний борг, а решту розподілити; але до розподілу не допускати кредитора, який брав у боржника високі проценти”.
Статтю з Руської Правди наведено повністю, щоб повніше відчути характер стосунків між кредитором і позичальником у Київській Русі, в якій позика і позичковий процент набирали щораз відчутнішого значення у товарно-майново-грошових відносинах. Заплутаність цих відносин вимагала втручання держави, їх узаконення у руському збірнику законів. Визначалася певна послідовність погашення боргів. У першу чергу позичені кошти поверталися в державну скарбницю, далі – іноземцям і наприкінці – вітчизняним купцям, крім тих, які стягували надто високі проценти.
Як бачимо, у Київській Русі не існувало централізованих банківських установ, а кредити надавалися купцями, в яких були тимчасово вільні кошти. Прості люди брали позики в лихварів, більшість з яких були євреями. Високі розміри процентів привели до повстання 1113 р. проти лихварів. Усіх євреїв за рішенням князівської ради було виселено за межі Русі зі всім майном без права повернення.
Щодо паростків банківництва у Київській Русі в його нехай і примітивній формі, то позитивним у тому процесі було вже те, що воно зароджувалося на власній економічній основі та в інтересах розвитку національної економіки і української людності. Якщо б намічений процес не було перервано і здеформовано татаро-монгольською навалою, то, очевидно, формування грошової системи і банківництва на національному грунті сягнуло би більших здобутків, ніж в умовах поневолення, окупації та колонізації.
Висновки
1. На українських землях ще до виникнення державного утворення під назвою Київська Русь були розвинені торгівля й обмін, які обслуговувалися товарними та іноземними монетними грошима. До середини Х ст. в обігу перебували арабські монети – куфічні дирхеми, які дали назву руській грошовій одиниці ногаті. Основною причиною припинення їхнього надходження на Русь була криза срібла на Сході.
2. Крім арабських, на ринках Київської Русі оберталися візантійські соліди та міліарисії, які стали взірцем та сировиною для виготовлення перших українських монет. В ХІ ст. на північноруські землі почали потрапляти західноєвропейські денарії. Але вже у наступному столітті їх надходження припинилося, що пояснюється погіршенням їхньої якості та воєнними діями.
3. Грошова система Київської Русі засновувалася на гривні. Це слово, що походило від прикраси (загривенника) або голови худоби, засвідчувало генетичний зв’язок грошей з використанням у їхній ролі худоби, шкурок куниць та інших пушних тварин. Існували три значення гривні: вагова, лічильна та монетна.
4. Лічильна гривня називалася гривнею кун і в різний час складала різну кількість монет (ногат, кун, різан та вивериць). З віками також змінювалась вагова гривня. Незмінними залишалися лише монетні гривні, які залежно від місця їхнього виготовлення чи знахідок були кількох типів: київські, новгородські, чернігівські, татарські, литовські.
5. Наприкінці Х ст. у Київській Русі почалося власне карбування монет. Названі нумізматами златники і срібляники першим ввів в обіг Володимир Великий. Після нього срібні монети карбувалися Ярославом Мудрим і Святополком Ярополчичем. Доповнював випуск монет Олег-Михайло Тмутараканський, який правив підвладним Русі князівством на Кубані.
6. Якщо златники було виготовлено з доброго металу, то срібляники містили велику частку лігатури, що робило їхній випуск економічно недоцільним. Основною причиною карбування монет руськими князями був політичний чинник. Таким способом вони проголошували на весь світ про могутність своєї держави та воєнні успіхи. Металеві монети Київської Русі вироблялися за особливою вітчизняною технологією, але це аж ніяк не означає, що вони були менш привабливими, ніж монети сусідніх країн.
7. Металеві грошові знаки використовувалися одночасно з цінними хутрами, які користувалися попитом, довір’ям та авторитетом у місцевого населення. У різні часи різні поняття на давньоукраїнських землях означали сучасний термін “гроші”. Так, цим терміном були скот, куни, пенязі та денги, виникнення яких значною мірою пояснюється впливом назв іноземних грошових одиниць.
8. У Київській Русі існували досить розвинені кредитні відносини, які охоплювали як вітчизняних, так і іноземних купців, а також державну скарбницю. З метою уникнення суперечок та обмеження рівня процентів в Руській Правді містилися статті, які регламентували відповідні положення. Просте населення обслуговувалося в лихварів-євреїв.
Контрольні запитання
1. У який період на українських землях використовувалися арабські дирхеми?
2. Шкури яких тварин використовувалися як гроші у Давній Україні?
3. Коли і что почав карбувати срібні монети в Київській Русі?
4. Як називалися гроші Київської Русі?
5. Яке співвідношення було встановлене між грошовими одиницями Київської Русі в ХІ ст.?
6. Який процент одержував кредитор за позичені гроші?
7. Чому грошові знаки в Давній Україні називалися кунами?
Література
1. Бугров А. В. Кредит в России до зарождения первых банков // Деньги и кредит. – 2000. – №11. – С. 67-72.
2. Зварич В., Шуст Р. Нумізматика: Довідник. – Т.; Л., 1998.
3. Злупко С. Основи історії економічної теорії. – Л., 2001.
4. Ключевский В. О. Сочинения: В 9 т. – Т. 6-7. – М., 1989.
5. Сотникова М. П., Спасский И. Г. Тысячелетие древнейших монет России. – Л., 1983.
6. Спасский И. Г. Русская монетная система. – Л., 1961.
Формування грошово-банківської системи Київської Русі