Суспільно-географічне дослідження розвитку туризму країн Південної Європи

Суспільно-географічне дослідження розвитку туризму країн Південної Європи

Зміст

[0.1] Суспільно-географічне дослідження розвитку туризму країн Південної Європи [0.2] Зміст [0.3] Вступ [0.4] Розділ 1. Теоретико-методичні засади суспільно-географічного дослідження розвитку туристичних регіонів [0.5] 1.1. Сутність категорій «туристичний регіон» та підходи до його визначення [0.6] 1.2. Чинники розвитку туристичних регіонів [0.7] 1.3. Методики дослідження розвитку туристичних регіонів [0.8] Розділ 2. Оцінка чинників розвитку туризму країн Південної Європи [0.9] 2.1 Природно-географічні чинники [0.10] 2.2 Суспільно-географічні чинники [0.11] 2.3 Екологічні чинники [0.12] Розділ 3. Оцінка особливостей розвитку туризму країн Південної Європи [0.13] 3.1 Загальна характеристика та основні тенденції розвитку сфери туризму країн Південної Європи [0.14] 3.2 Стратегія розвитку туристичних регіонів країн південної Європи [0.15] 3.3 Основні проблеми та перспективи розвитку туристичних регіонів [0.16] Висновки [0.17] Список використаної літератури [0.18] 13. Стецький В. Освітній комплекс Львівської області: соціально- і економіко-географічні дослідження/ Наук. ред. О. І. Шаблій. – Львів: ЛОНМІО, 1998. –113 с. [0.19] 16. Смаль І.В. Географія туризму та рекреація: словник-довідник. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2010 – 350 с.. [0.20] 17. Воскресенский В.Ю. Международный туризм: Учебное пособие - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2006 – 400 c. [0.21] 18. Масляк П.О. Країнознавство: підруч. для студ. та викл. вищ. навч. закл. / П. О. Масляк. - К. : Знання, 2008. - 292 с. [0.22] 19. Стафійчук В.І. Туристичне країнознавство: туристичні ресурси світу. Європа, Азія, Австралія та Океанія : [навч. посіб.] / В. І. Стафійчук, О. Ю. Малиновська. - К. : Альтерпрес, 2009. - 427 с. [0.23] 20. Юрківський В.М. Країни світу. Довідник. - К.: Либідь, 1999. [0.24] 21. Атлас чудес света: Выдающиеся архитектурные сооружения всех времен и народов и памятники. - М.: БММ АО, 1997. – 300c. [0.25] 22. Квартальнов В.А. Туризм. - М.: Финансы и статистика, 2002. – 200 c. [0.26] 23. Николаенко Д.В. Рекреационная география: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – 500 c. [0.27] 24. Романов А.А., Саакянц Р. Г. География туризма: Учебное пособие. - М.: Советский спорт, 2002. [0.28] 25. Самойленко А.А. География туризма: учебное пособие. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2006. [0.29] 26. Страны мира от А до Я. Новый информационный справочник / Сост. С. А. Романцова. - Харьков: Книжный Клуб "Клуб Семейного Досуга", 2007 [0.30] 34. http://lw1.ru [0.31] 35. http://mandry-travel.lviv.ua [0.32] 36. http://spain-info.ru [0.33] 38. http://travel.ru [0.34] 39. http://whc.unesco.org [0.35] 40. http://www.climate-charts.com

Вступ

Географія туризму - наукова дисципліна, яка інтенсивно розвивається. Теорія географії туризму певною мірою успадкована від рекреаційної географії, основи якої були закладені в працях В.С.Преображенського та його учнів. Вивчення туризму країн Південної Європи представляє інтерес, перш за все, за такими основними причинами:

- туризм в цьому регіоні - настільки значуще в глобальному масштабі явище, що з використанням інформації про його параметри, спільно з параметрами туризму в інших найбільших туристських регіонах Європи та світу можна зробити суттєві висновки не тільки про місце середземноморського туризму, а й про закономірності розвитку та перспективи туризму у світовому масштабі;

- Середземноморський туризм має найбільш тривалу, серед всіх туристських регіонів Європи, історію. У зв'язку з цим на його прикладі можливе вивчення закономірностей розвитку туристської діяльності в дуже широкому діапазоні часових масштабів - від античності аж до останніх років і місяців;

- досліджуваний регіон представляє собою унікальне поєднання внутрішньої цілісності і компактності (у зв'язку з порівняно невеликими розмірами і приуроченістю до одного центрального об'єкту, Середземному морю ) - і крайнього розмаїття природних, історичних, етнічних, культурних, економічних та інших умов, на тлі яких розвивається явище туризму. Таким чином, тема курсової роботи дає можливість вивчення надзвичайно цікавих - складних і різноманітних просторово-часових структур туризму.

- зрештою, країни Південної Європи є «ідеальним» об'єктом дослідження в галузі географії туризму і свого роду моделлю європейського туризму.

Об'єкт дослідження - міжнародна туристська діяльність у країнах Південної Європи.

Предмет дослідження - фактори і просторово-часові закономірності міжнародного південноєвропейського туризму.

Мета дослідження - виявлення основних факторів і причинно-наслідкових зв'язків, вивчення просторових аспектів і динаміки іноземного туризму в країнах Південної Європи.

Досягнення мети вимагало вирішення таких основних завдань:

- охарактеризувати природні, історичні, етнічні, культурні, психологічні та економічні передумови та чинники розвитку середземноморського туризму у всій складності і різноманітті причинно-наслідкових зв'язків.

- оцінити місце південноєвропейського туризму серед інших найважливіших туристських макрорегіонів світу - в різних варіантах їх виділення.

- виявити співвідношення між найважливішими параметрами туризму в досліджуваному нами регіоні і в регіонах світу з різним рівнем економічного розвитку, з тим, щоб спробувати намітити основні, стратегічні перспективи розвитку туристичної галузі в регіоні і в світі.

- виділити в межах досліджуваного регіону виділити об'єктивно існуючі субрегіони, що володіють певним подібністю умов розвитку туризму та особливостей зв'язків між туристськими і економіко-географічними параметрами країн.

Розділ 1. Теоретико-методичні засади суспільно-географічного дослідження розвитку туристичних регіонів

1.1. Сутність категорій «туристичний регіон» та підходи до його визначення

Згідно з енциклопедичним словником географічних термінів регіон розглядається як „велика індивідуальна територіальна одиниця” [1, с. 323].

Російський дослідник Ю. Волков, розглядаючи різні аспекти питання регіоналізації, наводить декілька узагальнених визначень поняття регіону. У вузькому (політико-правовому) значенні під регіоном ним розуміються адміністративно-територіальні утворення. У широкому – територіальні утворення, вільні від адміністративної прив’язки. У цьому сенсі поняття „регіон” може означати природно-кліматичну зону, географічну територію, міждержавну територію, економічний чи господарсько-екологічний район, історико-культурний ареал, тощо. Під регіоном також можуть розумітися як великі території, що об’єднують цілі континенти та групи країн, так і кілька областей, які відрізняються особливостями історичного розвитку, географічного розташування, природних та трудових ресурсів, спеціалізації господарства, тощо. Отже в цілому у науці під регіоном розуміють частину території, що володіє схожими природними, соціально-економічними, національно-культурними умовами розвитку. Дослідник пояснює факт існування такої великої кількості визначень поняття „регіон” тим, що кожна наукова дисципліна віддає превагу тому чи іншому регіоноутворюючому фактору, а отже під регіоном розуміються різні об’єкти [2, с. 22].

У вітчизняній літературі питаннями регіоналізації країни займалися В. Симоненко, В. Половкін, О. Діброва, О. Шаблій, А. Пономарьов. У загальному вигляді їхні варіанти регіоналізації країни враховують, що регіон як частина географічного простору становить цілісність природного середовища, господарства й населення. Тобто згідно з принципом регіонально-цілісного уявлення регіон розглядається науковцями як цілісна система, елементи якої перебувають у взаємодії.

Основою туристичного районування є рекреаційне районування, тобто поділ території на окремі таксономічні одиниці, що відрізняються туристичною спеціалізацією, структурою рекреаційних ресурсів і напрямом їх освоєння. Рекреаційні ресурси характеризуються природними умовами, площею їх поширення, тривалістю використання. Рекреаційне районування на сьогодні теж не є остаточно розробленим і жорстко усталеним [3, с. 22-23].

У енциклопедичному словнику-довіднику з туризму наведено дві трактовки цього терміну. Згідно першої туристичний регіон розглядається як „територія, якій належать спеціальні заклади і послуги, що необхідні для організації відпочинку, навчального процесу або оздоровлення”. Туристичним регіоном на думку авторів може вважатися як будь-яке велике місто, так і невеликий населений пункт, що має пам'ятки історії і культури та інші об'єкти, які приваблюють увагу туристів. Регіони поділяються на регіони широкої та вузької спеціалізації. Різниця між ними у тому, що „вибір туристичного регіону широкої спеціалізації можна вважати випадковим, оскільки сам регіон не представляє для туриста інтересу на відміну від регіону з вузькою спеціалізацією, перебування в яких туристом планується заздалегідь”. За другим визначенням туристичний регіон становить собою групу країн, які мають схожі умови розвитку і характеризуються спільністю генезису і взаємозв'язком компонентів туристської індустрії [4, с. 268].

Ще один підхід до тлумачення терміну „туристичний регіон” представлений у монографії М. Борущак „Проблеми формування стратегії розвитку туристичних регіонів”. На думку авторки, туристичний регіон – це географічна територія, яку гість або туристичний сегмент вибирає з метою подорожі. Така територія містить всі споруди, необхідні для перебування, розміщення, харчування і організації дозвілля туристів. Регіон є єдиним туристичним продуктом і конкурентоспроможною одиницею і повинен управлятися як стратегічна комерційна одиниця [5, с. 67].

Науковцем також було встановлено, що в основі виникнення різноманітних підходів до визначення поняття „туристичний регіон” лежить селективний вибір туристичних ознак, детальний аналіз яких дозволив поділити регіони на чотири групи:

1) туристичний регіон визначається певною туристичною ознакою (наприклад, наявністю туристичного потенціалу, унікальних природних чи історико-культурних пам’яток тощо);

2) туристичним може вважатися лише той регіон, у якому обов’язково виробляється туристичний продукт;

3) щоб називатися туристичним регіоном, територія повинна відповідати основним вимогам: мати об’єкти туристського інтересу (пам’ятки історії та культури, музеї, природні атракції тощо); в її межах повинна існувати можливість надання необхідних для задоволення потреб туристів послуг такої якості, на яку очікує клієнт (транспортне обслуговування, умови для проживання, організація дозвілля з відповідним рівнем обслуговування);

4) регіон слід уважати туристичним, якщо використання і реалізація туристичних ресурсів здійснюється у відповідному обсязі, а набір запропонованих туристичних послуг є значно ширшим від мінімально необхідного, з врахуванням специфіки конкретного туристичного регіону [6, с. 10].

Таким чином, туристичний регіон являє собою територію, що має в своєму розпорядженні об'єкти туристичного інтересу і пропонує певний набір послуг, необхідних для задоволення потреб туристів. Як туристичний регіон можуть розглядатися і окремий комплекс, і місто, місцевість, курорт, район, область, країна або навіть група країн, які турист вибирає за мету своєї подорожі.

Останнім часом разом із поняттям „туристичного регіону” у туристському лексиконі вкорінюється також поняття „регіонального туризму”, яке містить у собі два тісно зв'язані між собою аспекти: географічний і соціально-економічний. Перший відображає просторовий розподіл рекреаційних ресурсів, об'єм рекреаційних потреб місцевого населення і ступінь задоволення їх у конкретному районі, а також можливості для залучення зовнішніх туристських потоків на дану територію. Другий свідчить про рівень рекреаційного розвитку території, що зумовив місце даного регіону на вітчизняному і світовому туристському ринку, і соціально-економічні умови, здатні стимулювати або стримувати розвиток сфери туризму.

Сталі характеристики туристської діяльності пов'язані, як правило, з рівнем національних держав, що мають чітко зафіксовані межі. За напрямком туристського потоку традиційно відокремлюють виїзний, в'їзний та внутрішній туризм, що за різних комбінацій формує міжнародний, національний та туризм у межах країни. А. Александрова вважає, що такий поділ може використовуватися на різних територіальних рівнях: глобальному, регіональному, в межах країни та місцевому. При цьому регіональний рівень виступає як наддержавний [7, с. 20].

У енциклопедичному словнику-довіднику з туризму регіональний туризм розглядається як „туристська діяльність, характерна для конкретного регіону сукупності країн чи територій з однотипними умовами розвитку туризму і схожим рівнем туристського освоєння” [4, с. 322]. Цієї точки зору дотримуються також і російські науковці І. Зорін та В. Квартальнов [8, с. 133].

У роботі В. Кифяка зустрічається термін „внутрішньорегіональний туризм”, який разом із приміським та внутрішньодержавним туризмом був віднесений авторкою до внутрішнього туризму. Внутрішньорегіональний туризм був визначений як „поїздки та подорожі в межах певного регіону”. Регіоном у даному випадку виступає як область, так і територіальна спільність комплексу областей, об'єднаних загальними культурно-історичними, природно-кліматичними, економічними або іншими особливостями [9, c. 81].

У Законі України „Про стимулювання розвитку регіонів” під поняттям регіону розуміють територію конкретної області, наприклад Луганської [10]. А отже розвиток регіонального туризму, необхідно характеризувати як розвиток туризму у межах саме цієї області. На нашу думку це визначення є більш вигідним для застосування у процесі підготовки студентів до проектування регіональних маршрутів. Ми вважаємо, що студенти, які навчилися проектувати саме регіональні туристичні маршрути, використовуючи алгоритм їх проектування, без перешкод зможуть реалізувати свій творчий потенціал та розробити аналогічний маршрут у будь-якій іншій області чи одразу кількох областях України.

1.2. Чинники розвитку туристичних регіонів

Більшість дослідників географії туризму вирізняють дві групи чинників його розвитку - соціально-економічні й природні (Е. Котляров, Н. Недашківська, І. Родічкін). Найконструктивнішу модель факторів розвитку туризму запропонував московський учений І. Зорін ще у 70-х роках XX ст. Суть зводилася до поділу чинників розвитку туризму на генеруючий і ті, які реалізують рекреаційно-туристичні потреби .

Професор О. Шаблій вважає, що з територіально-просторового погляду, чинники розвитку туризму поділяють на загальнодержавні та регіональні; з погляду приналежності до суспільних або природних процесів - на соціально-економічні й природно-географічні [11, c. 131].

З-поміж фізико-географічних чинників особливе місце посідають ландшафтні ресурси та кліматичні умови, які здебільшого і визначають туристично-рекреаційне використання території, впливають на формування та розвиток туристичного господарства, вибір району відпочинку і подорожі. Виокремлення ландшафтних ресурсів туризму вимагає вивчення фізико-географічної характеристики території, передусім характеру рельєфу, здатності гідромережі для використання їх із рекреаційною метою, а мінеральних вод і грязей - для лікувально-оздоровчих цілей.

У рельєфі значну увагу приділяють гірській місцевості. Адже мальовничі пейзажі, цілюще повітря, можливість займатися гірськолижним туризмом, альпінізмом й іншими видами активного відпочинку широко використовують у багатьох країнах світу. Так, Альпи стали місцем для розвитку гірського туризму і створення найпопулярніших у світі туристичних центрів Австрії, Швейцарії, альпійських районів Італії, Франції та Німеччини. Гірський рельєф сприяє розвитку активних видів відпочинку і спорту. Долини, улоговини, схили та вершини гір, стрімкі гірські потоки, цілющі джерела, повноводні озера й озерця, навіть штучні водойми - все це сприяє прокладанню гірсько-пішохідних та лижних маршрутів різних категорій складності, розвитку відпочинково-оздоровчих центрів світового значення.

У туристично-рекреаційному використанні територій мають вагоме значення лісові Й мисливські угіддя. Лісовий фонд і його якісні параметри становлять передумову розвитку масового відпочинку і навіть лікування. Так, ліси першої категорії належать до масивів, де можна організувати відпочинок і здійснювати оздоровлення громадян. Задля такого використання лісів необхідно враховувати групи лісів, лісистість території, а також їхній склад, що визначає ступінь фітонцидності насаджень.

Мисливські угіддя, які можуть охоплювати значні території, в тому числі ліси, неужитки, приваблюють специфічний контингент відпочиваючих, котрі, купуючи ліцензії для відстрілу тварин, витрачають чималі кошти, що можуть використовуватися для поновлення та збереження лісових ресурсів.

Важливим чинником розвитку туризму залишаються кліматичні умови. Його складові - температурний і вітровий режим, кількість опадів - можуть бути визначальними під час розміщення відпочинково-оздоровчих об'єктів, формування туристичних центрів та створення необхідної інфраструктури. Кліматичне тло території значно пов'язане з характерому рельєфу. Наприклад, у гірських районах контрастна і часто мінлива погода дуже залежить від висоти над рівнем моря, крутизни і місця розташування схилу, рівня закритості горизонту і под. Неврахування цих особливостей та інших природно-географічних чинників може спричинити нераціональне розміщення туристично-рекреаційного об'єкта, зниження його привабливості, а відтак економічну недоцільність експлуатації. Отже, клімат належить до найважливіших чинників, який може визначати туристично-рекреаційну спеціалізацію території.

Суспільно-географічні чинники - це економіко-географічне розташування, стан соціально-економічного розвитку території, наявність населення і трудових ресурсів, розвиток дотичних до туризму галузей матеріального виробництва та розвиток інфраструктури.

Для розвитку туризму важливе значення має економіко-географічне положення, тобто сприятливе розташування країни, регіону по відношенню до моря, гірських і лісових масивів, транспортних магістралей і, безперечно, - до основних потоків відпочиваючих. Адже саме такі чинники впливають на формування туристичного ринку. Скажімо, географічне положення басейну Середземного та Чорного морів посприяли розміщенню всесвітньо відомих курортів, туристичних центрів біля берегів Іспанії (Коста дель Асаар, Коста Дорада, Коста Бланка, Коста Браво) та Італії (Венеція). Центральне розташування в Європі альпійських мальовничих гір, долин і озер, засніжених вершин Швейцарії, Французьких, Італійських, Австрійських Альп також здавна приваблюють відпочиваючих [12, c. 11].

Соціально-економічний стан країни може мати вирішальне значення для розвитку туризму. Це добре простежуємо на прикладі країн, які постачають туристів, і країн, які їх приймають.

Країни та регіони, котрі постачають туристів і є центрами формування міжнародних туристичних потоків, характерні високим рівнем розвитку економіки, високим життєвим рівнем, наявністю вільного часу, що сприяє більшості їх населення подорожувати екзотичними країнами. Суспільні відносини у високорозвинутих країнах світу в останні десятиріччя склалися так, що в структурі часопроведення відбулися зміщення від суспільств робочого часу до суспільств вільного часу, в якому виявлено значно більший інтерес до пізнання духовних цінностей та культури інших народів, ніж до зайвого накопичення матеріальних благ.

Країни та регіони, котрі приймають туристів зазвичай володіють високим сервісним потенціалом. їхня економіка підпорядкована забезпеченню надійного рівня обслуговування у центрах розміщення туристів, на засобах їх доставки та підприємствах харчування і розваг. Такий рівень сервісного обслуговування притаманний і тим європейським країнам, які за економічним розвитком дещо поступаються найрозвинутішим країнам - Іспанії, Португалії. Водночас, чимало розвинутих країн є не лише постачальниками, а й відомими країнами, що спеціалізуються на прийманні міжнародних туристів. Це Франція, США, Велика Британія, частково Німеччина.

Чималу групу становлять країни, які за рівнем економічного розвитку зараховують до країн третього світу, але вони популярні на ринку туристичних послуг. В умовах глобалізації сучасні туристичні корпорації монополізують їхні туристичні ринки. Унаслідок цього виникають нові форми партнерства, що сприяє значному поліпшенню обслуговування туристів.

Аналіз соціально-економічного розвитку і політичного становища країн третього світу, які все більше привертають увагу туристів (Марокко) підтверджує, що вони потребують всебічної підтримки розвинутих країн світу, сприяння у посиленні політичної стабільності, підвищенні економічної активності та створенні надійних умов для відпочинку й оздоровлення іноземних туристів.

Дуже важливим чинником розвитку туризму є структура населення і наявність трудових ресурсів. Кількість населення, його розміщення можуть сприяти розвитку туризму або бути на перешкоді туристично-рекреаційного освоєння території. Зі зростанням кількості населення та підвищенням його добробуту потенційно зростатиме кількість бажаючих займатися туризмом. Зміна структури населення, зокрема до збільшення пенсійних груп, впливає на зростання потреби в стаціонарних закладах відпочинку й оздоровлення і, навпаки, зі зростанням кількості молодіжних груп виникає потреба в активних видах туризму, в тому числі пішохідного, лижного, водного та ін.

Трудові ресурси активно впливають на розвиток туризму. Загальновідомо, що туристичну галузь вважають трудомісткою сферою людської діяльності. Тому кількість і якість трудоресурсного потенціалу є визначальними чинниками розвитку туризму.

До вагомих факторів розвитку туризму належить розвиток галузей матеріального виробництва, що дотичні до нього. Наприклад, у районах переважального розвитку туристично-рекреаційної сфери сільське господарство повинно спеціалізуватися на виробництві екологічно чистих овочів і фруктів, м'яса або таких продуктів харчування, які мають лікувально-оздоровче призначення (молочні продукти, лікувальні трави, відповідні сорти м'яса і под.)"

На основі екологічно чистої продукції варто розвивати харчову промисловість, передусім у місцевості, що тяжіє до туристично-рекреаційних центрів і може в достатній кількості забезпечити відпочиваючих необхідною продукцією. У свою чергу легка промисловість суттєво впливає на якість обслуговування, адже забезпечення туристів і відпочиваючих її продукцією є важливим завданням. Так, сувенірна продукція повинна мати високу якість, всебічно відображати національний колорит місцевості й ґрунтуватися на народних традиціях.

Важливим елементом інфраструктури, яка безпосередньо впливає на розвиток туризму, є її транспортна система - дорожня мережа, транспортні засоби. Дорожня мережа здебільшого характеризується призначенням, адже завдяки їй здійснюються багатоцільові зв'язки зі забезпечення не лише туристично-рекреаційних потреб, а й потреб інших галузей економіки. З метою комплексного соціального-економічного розвитку туристично-рекреаційних територій, зокрема перспективних його центрів, доцільно провадити будівництво нових автомобільних доріг або здійснювати реконструкції існуючих, розширювати мережу підприємств з обслуговування автотранспорту.

На формування і розвиток туристичних центрів впливає розвиток будівництва, будівельної індустрії. У мережі будівельних компаній цей чинник пов'язаний із доцільністю використання місцевих майстрів, котрі володіють навичками народного будівництва, з використанням місцевих будівельних матеріалів для виконання оздоблювальних робіт під час спорудження оздоровчо-рекреаційних об'єктів, що сприяє підвищенню їх привабливості внаслідок надання їм національного колориту.

Історико-культурні пам'ятки, зокрема унікальні, створюють чимало приференцій для розвитку туризму, передусім - міжнародного. У найвигіднішому становищі перебувають країни, де поєднуються фізико-географічні чинники розвитку та розміщення з наявністю унікальних історико-культурних пам'яток (Італія, Іспанія). До унікальних пам'яток відносять Сім чудес світу, описані "батьком історії" Геродотом.

Унікальність історико-культурних пам'яток у розвитку туризму полягає не лише в повсюдному їх розміщенні й доступності для огляду туристами, а насамперед у впливі на морально-естетичний та культурний розвиток людини.

Геополітичні чинники суттєво позначаються на прийнятті рішень із організації міжнародних поїздок. Тут необхідно враховувати політичну ситуацію, її стабільність, відсутність конфліктів, ставлення населення до іноземних туристів, політичну культуру й аж тоді приймати рішення про відвідування цієї чи іншої території, країни, регіону.

1.3. Методики дослідження розвитку туристичних регіонів

Кожна наука володіє власними методами дослідження. За твердженням професора О. Шаблія, "метод наукового дослідження - це система розумових і (або) практичних операцій (процедур), які націлені на розв'язання певних пізнавальних завдань з урахуванням певної пізнавальної мети" [13, c. 34-36]. З допомогою такого методу можна отримати бажану інформацію, що відповідатиме потребам суспільства або конкретної науки. Унаслідок застосування правильно вибраного методу можна підтвердити істинність отриманих результатів.

Професор О. Шаблій висуває такі вимоги до методів дослідження: якість (загальнозрозумілість методу); націленість (спрямованість методу на досягнення певної мети); детермінованість (чітка послідовність застосування методу); результативність (здатність забезпечувати досягнення мети); надійність (здатність забезпечувати бажаний результат); економність (здатність методу досягати результату за найменших затрат засобів і часу). Врахування таких рис у географічних дослідженнях сприятиме досягненню істинних наукових результатів.

З поняттям методу тісно пов'язане поняття методології, методики. Методологію розглядають як учення про структуру, логічність організації, методи та засоби діяльності. У науці - це вчення про принципи побудови, форми і способи наукового пізнання. За визначенням Е. Алаєва, методологія -"сукупність найістотніших елементів теорії, конструктивних для самої науки; методологія, на відміну від теорії, не приносить нового знання; на відміну від концепції не слугує основою для практики; але вона розвиває в науці елементи, без яких неможливий розвиток самої науки. Образно кажучи, методологія - це концепція розвитку теорії, а концепція - методологія переходу від теорії до практики". За О. Шаблієм, важливим положенням у методології є насамперед те, "що кожен метод дослідження сам має бути теоретично обґрунтованим". Методику, в свою чергу, розглядають як учення про особливості застосування окремого методу чи системи методів або сукупність прийомів дослідження [14, c. 54].

У суспільній географії методи наукового дослідження О. Шаблій поділяє на три великі групи: філософські, котрі є фундаментом наукового пізнання. Це загальні підходи, категорії та принципи і закони, що показують місце досліджуваного об'єкта в реальному світі (принцип об'єктивності, всезагального зв'язку і залежності, закон єдності та боротьби протилежностей, переходу кількісних показників у якісні, заперечення заперечення й ін.); загальноосвітні - такі засоби і прийоми, що мають універсальний характер застосування (аналіз і синтез, індукція та дедукція, узагальнення й абстрагування, порівняння й аналогія, ідеалізація та формалізація), але потребують урахування особливостей конкретних об'єктів дослідження. Так, у туризмі широко застосовують наукові методи системи географічних наук: спостереження з елементом описовості; історичний; порівняльний; картографічний; аналітико-статистичний; експедиційних досліджень; математичного моделювання; системний. У свою чергу соціальний характер туризму обумовлює використання способів і прийомів, сформованих в інших суспільних науках (балансовий, соціологічних досліджень тощо).

До найпопулярніших загальнонаукових методів належить описовий метод, часто супроводжений використанням загальної статистики. У подібних дослідженнях широко застосовують метод статистичної оцінки (визначення функцій за результатами спостережень), метод статистичної перевірки гіпотез та ін. Статистичним методом послуговуються для аналізу соціологічних опитувань, що дає змогу методом порівняння виявити відмінності однієї соціокультурної системи від іншої. Результати таких досліджень - дуже важливий засіб обґрунтування розвитку туризму, активного відпочинку.

До третьої групи методів дослідження суспільної географії належать конкретно-наукові методи, які застосовують в окремих науках. Це, зокрема, метод польових досліджень, картографічний та ін.

У межах окремої науки, якою є географія туризму, теж можна використовувати конкретні наукові методи, наприклад, метод сезонних оцінок чисельності самодіяльних туристів. Неодноразово нестача інформації про розвиток туризму, скажімо, виїзди вихідного дня, мотивації туристичних поїздок за межі держави, розвиток прикордонного туризму, змушують дослідників вдаватись до соціологічних опитувань (анкетування), що постають у вигляді міждисциплінарного методу польових досліджень.

Основними статистичними показниками, котрі використовують для географічних досліджень у туристичній діяльності, є: чисельність (кількість) туристів за одиницю часу (добу, місяць, сезон, рік і т. д.), які відвідали певний центр, регіон, країну; кількість ночівель, проведених туристами в тому чи іншому центрі, регіоні, країні за одиницю часу; кількість ліжко-місць цілорічної дії та сезонного використання; обсяг наданих туристично-рекреаційних послуг у грошовому вираженні, обсяг доходів від розвитку туризму тощо.

З-поміж головних методів дослідження, застосовуваних у географії туризму, доцільно виокремити такі, що використовують вторинну інформацію у вигляді зображення на картах і картосхемах даних переписів і под., а також методи, які ґрунтуються на первинній інформації, отриманій унаслідок анкетування, спостереження, інтерв'ювання. Водночас із тим у розвідках з географії туризму не обійтися без досліджень на місцевості, тобто польових, що охоплюють суцільний, вибірковий, маршрутний способи та "спосіб ключів"29. Останній передбачає дослідження типових ділянок і поширення результатів на значно більшу територію. Польові географічні розвідки передбачають підготовчий період, власне польовий і заключний, тобто камеральний, який закінчується отриманням висновків. Такі дослідження можуть здійснювати з метою визначення атрактивності природних або навіть історико-культурних ландшафтів, а також потреб туристів, їх поведінки та ін.

На думку польського вченого А. Ковальчика, до географічних досліджень у туризмі варто віднести також аналіз туристичних путівників, буклетів, рекламних оголошень, пам'яток для туристів, програм туристичних заходів і навіть описи художньої літератури. Адже всі ці складові належать до банку даних, що створює спеціальну інформацію [14, c. 183-197].

Іншим способом збирання інформації, зокрема в процесі оцінки туристичної привабливості, є аналіз загальногеографічних і тематичних карт (рельєфу, клімату, фауни та флори, наявності історичних пам'ятників), а також дешифрування космічних знімків.

Вагоме джерело інформації про розвиток світового туризму - банк даних ВТО. На сайті (unwto.org - World Tourism Organization) розміщені відомості про розвиток туризму в усьому світі, регіонах та в окремих країнах, а також матеріали, присвячені проблемам розвитку туризму. Статистичні дані про розвиток туризму е і в щорічниках, які видають спеціалізовані організації 00Н, особливо ЮНЕСКО.

Статистичні дані, що стосуються розвитку туризму в світі та в Україні, у вітчизняних довідниках публікують неповно - це дуже загальні показники, що дають змогу здійснювати поточний аналіз розвитку міжнародного і внутрішнього туризму, пов'язаних з Україною. У такому випадку доводиться застосовувати недешеві способи отримання необхідних даних про розвиток туризму, його мотивацію та головні міжнародні турпотоки - анкетування й інтерв'ювання. Недоліком анкетування є те, що туристи, зайняті оглядом туристичних об'єктів, неохоче відповідають на запитання анкетера, а це певною мірою збіднює отриману інформацію. Крім того, відповіді, наприклад, з мотивації туристичних подорожей можуть бути дуже різними, якщо надокучливо переривати процес прослуховування, скажімо, під час екскурсії. За таких обставин не можна одержати об'єктивну інформацію. Тому дуже важливо, аби анкетування чи інтерв'ювання здійснювали досвідчені висококваліфіковані спеціалісти.

У географічних дослідженнях широко застосовують описові, статистичні методи (середня зважена, стандартні відхилення і под.), а також параметричні методи (кореляція, регресія), аналіз варіантів і непараметричні тести. Ці методи можна використовувати в процесі опрацювання даних, отриманих способом анкетування, інтерв'ювання. Адже так виявляють зв'язок і взаємозалежність між преференціями та поведінкою туристів.

Для географічних досліджень нерідко застосовують і графічні методи, що сприяють вивченню території туристичної спеціалізації.

Серед методів, запозичених з інших галузей науки, зокрема в економічній науці, існує метод SWOT (від англійських термінів: strengths - сила, weaknesses - слабкість, opportunities - можливість і threats - загроза). Цей метод застосовували для визначення можливостей розвитку туризму на певній території. Під поняттям "сильні сторони" і "слабкі сторони" розуміють внутрішні чинники, що впливають на розвиток певного явища, а поняття "шанс" або "можливість" і "загроза" застосовують для зовнішніх чинників, що найчастіше визначають подальшу перспективу цього явища.

Польський дослідник А. Ковальчик оцінив перспективи розвитку агротуризму в Польщі за методом SWOT: сильні сторони: збереження сільського культурного ландшафту і традиційних форм сільськогосподарського виробництва; збереження народних промислів, обрядів, місцевої кухні й навіть знання місцевої історії; привабливість природного середовища; слабкі сторони: слабке технічне оснащення сільських будівель; відсутність фінансових засобів для поліпшення умов перебування туристів; відсутність у селян знань у галузі менеджменту та маркетингу; мала громадська активність на місцевому рівні; неприязне ставлення місцевих жителів до приїжджих громадян; шанси: зростання зацікавленості у розвитку туризму в сільській місцевості; поява моди на агротуризм; підтримка агротуризму державою та місцевими органами самоврядування; допомога інших європейських держав у вигляді фінансування агротуризму і навчання селян; загрози: збереження пасивного ставлення до агротуризму в суспільстві, несприятлива кредитна політика банків стосовно фінансування заходів агротуристично-го призначення, збереження нестабільної податкової політики, низька екологічна грамотність селян, конкуренція інших держав.

До вагомих методів дослідження в географії туризму належить картографічний. Картографічний метод - це систематизація й узагальнення результатів географічних досліджень у формі картографічних моделей, карт, картосхем. Саме карта відіграє важливу роль у дослідженні просторових закономірностей тих чи інших явищ. її складання - це ще і важливий підсумок географічних досліджень. Карта в свою чергу призначена для наукового та практичного відображення явищ, об'єктів, для ілюстрації, а також навчальних цілей. Завданням туристичного картографування молоді вчені-географи М. Рутинський і О. Стецюк називають:

- висвітлення закономірностей і форм територіального поширення природних й історико-культурних рекреаційних ресурсів, характеру туристичного освоєння території та матеріально-технічної бази туризму;

- оцінка сучасного стану рівня використання рекреаційно-туристичних ресурсів, рівня туристичного освоєння та рекреаційного навантаження на територію;

- моделювання оптимальних варіантів розвитку й удосконалення територіальної організації сфери туризму на основі аналізу комплексу природних і соціально-економічних чинників.

Туристичні карти розподіляють на оглядові, маршрутні, де відображена територія із відповідним навантаженням уздовж туристичних маршрутів (пішохідних, лижних, водних, велосипедних, кінних, автомобільних і комбінованих), та плани міст із переліком об'єктів туристичної інфраструктури, списком вулиць і майданів, маршрутів міського транспорту тощо. Вони повинні стати орієнтиром на місцевості й реально відображати існуючі зв'язки між туристичними об'єктами певної території, бути надійним інструментом їх пізнання.

Туристичні карти мають вирізнятися добрим зображенням орієнтирів на місцевості, типом написів, розміщенням умовних знаків (легенди), добрим позарамковим змістом, що доповнюють основні елементи карти.

Польський дослідник Д. Марковська на туристичних картах виокремлює три головні групи знаків:

1) знаки, які позначають краєзнавчі цінності;

2) знаки, що показують стан туристичного освоєння;

3) інші знаки.

Першу групу охоплюють знаки, які відображають живу та неживу природу, а також історико-культурні об'єкти (історичні пам'ятки, архітектуру, пам'ятки фольклору і под.), другу групу - засоби розміщення (ночівлі тощо), харчування, канатно-підвісні дороги й інші транспортні комунікації. До третьої групи належать об'єкти, котрі не входять безпосередньо до туристичної інфраструктури.

У побудові туристичних карт дуже важливо застосовувати картографічні методи: крапковий (це допомагає локалізувати об'єкти); метод картограм; метод картодіаграм; значковий; ізоритмічний; лінійний. Кожний із них має своє навантаження і відображає певний зміст туристичних явищ. Так, лінійний метод визначає величину туристичних потоків, частоту транспортних доставок і под.

Серед туристичних карт доцільно виокремити групу, пов'язану з відображенням міських поселень. Міська туристична карта повинна схематично зображати транспортну систему міста, місце концентрації й розташування головних об'єктів пізнання, а також об'єкти інфраструктури, що характеризують місця проживання, харчування, спортивні об'єкти, культурні заклади та ін. У такій карті мають бути короткі описи об'єктів та об'єкти, варті огляду. Тобто, згадані карти повинні містити інформацію про систему забудови, структуру і характер міста, функції окремих її сегментів.

Для туристичних досліджень важливим залишається метод просторового аналізу, основним завданням якого є виявлення особливостей розміщення туристичних об'єктів, пошук закономірностей розвитку туризму на різних територіях і розробка рекомендацій з поліпшення обслуговування, перспектив розвитку й охорони навколишнього середовища у районі пріоритетного розвитку туризму.

В умовах розвитку інформаційного суспільства у дослідженні туризму вагоме місце посідатимуть математичні методи, зокрема економіко-математичні й соціально-просторові моделі з використанням комп'ютерних технологій. Це дасть змогу не лише простежити процес розвитку туризму, а й отримати науково-обґрунтовані результати з його перспектив, яких вимагає сучасна наука.

Розділ 2. Оцінка чинників розвитку туризму країн Південної Європи

2.1 Природно-географічні чинники

Регіон розташований на півостровах Середземного моря - Піренейському, Апеннінському і Балканському. Лише Італія займає частину материкової Європи. Середземне море багато в чому визначило подібність природних умов регіону. Для південноєвропейських ландшафтів характерні сусідство гір і моря, значне розчленування берегів, мальовничі й унікальні ландшафти.

Південна Європа є найбільш гірським європейським регіоном, гори займають 3/4 його площі. Найвищими системами є Альпи, Апеннінські, Балканські та Піренейські гори. У материковій частині Італія відділена від іншої частини континенту найвищою в Європі гірською системою Альп. Їх дуга тут простягається із заходу на схід майже на 1200 км. Найвища західна її частина — давній герцинський масив, утворений кристалічними породами. Саме тут знаходяться найвищі їх вершини — Монте-Бьянко, або Монблан (висота 4807 м), Монте-Роза (4634 м), Червина (4478 м). На південь Альпи знижуються до 1000 м над рівнем моря (Приморські Альпи), на схід ланцюг гір розходиться віялом, а висота їх зменшується до 2000 м (Каринтійські Альпи) [16, c. 34].

Апенніни (італ. Арреппіпо) досягають довжини майже 1200 км, висоти до 2914 м (г. Корно). Складчаста основа гір створена альпійськими горотворними рухами і сформована переважно вапняками, сланцями, піщаниками. На південному заході їх є ділянки вулканічного рельєфу. Вершини Апеннінських гір вкриті субальпійськими та альпійськими луками, а схили використовуються переважно як пасовища.

Піренейські гори відокремлюють Піренейський п-ів від Середньої Європи. Довжина його — майже 450 км, висота — до 3404 м (пік Ането). Піренеї — альпійська складчаста система з монолітною осьовою зоною, складне поєднання прямолінійних хребтів, що мають альпійський рельєф, і середньовисотних пласковершинних масивів. На заході гір розвинуті переважно вапняки, у центральних і східних частинах — кристалічні породи. Льодовики займають площу до 40 км2.

Балканські гори мають висоту до 2376 м (г. Ботев) і утворені переважно сланцями, гранітами, вапняками, піщаниками. Північні схили здебільшого пологі, а південні — більш стрімкі.

На території регіону є й невисокі гірські системи: Іберійські, Кантабрійські гори, Пінд та ін. Усі вони належать до альпійської зони складчастості, їм властива підвищена сейсмічна активність. У регіоні розвинуті вулканічні явища: найбільші й найвідоміші вулкани — Етна (3340 м), Везувій (1277 м), Стромболі (926 м) [17, c. 123].

Низовини невеликі за площею і розташовані вздовж узбережжя та в долинах великих рік.

2.2 Суспільно-географічні чинники

До Південної Європи належать 8 країн і 1 залежна територія — Гібралтар (володіння Великої Британії). Особливістю регіону є розташування тут найменшої за площею держави-міста Ватикан, територія якого становить 44 га, і найдавнішої республіки світу — Сан-Марино. Майже 10 % площі регіону припадає на острови у Середземному морі й Атлантиці: Сицилія, Сардинія, Крит, Балеарські острови, Мальта, Азорські, Мадейра, Канарські острови тощо.

Середземноморська природа, вплив моря зумовили наявність у господарстві регіону, традиціях і культурі народів багатьох спільних рис. Південна Європа є одним із регіонів формування людського суспільства, надбання її народів справили величезний вплив на розвиток світової культури. Цілком справедливо її називають «колискою європейської цивілізації». Стосується це насамперед Греції та Італії, де сформувалися античні високорозвинуті держави: Давня Греція (з кінця II тис. до н.е., розквіт — V-IV ст. до н.е.); Давній Рим (із середини VIII ст. до н.е., розквіт — перші сторіччя нашої ери) [15, c. 32].

Сан-Марино — найдавніша республіка Європи. Згідно з легендою була заснована у 30-і р. каменярем Марино, якого згодом стали вважати християнським святим. У 1631 р. Папа Римський офіційно визнав незалежність цієї держави. З 1862 р. республіка перебуває під італійським протекторатом.

Важливою особливістю економіко-географічного положення країн Південної Європи, які розташовані на півостровах і островах Середземного моря, є те, що всі вони знаходяться на головних морських шляхах із Європи до Азії, Африки й Австралії, а Іспанія і Португалія — також до Центральної та Південної Америки. Усе це ще з часів великих географічних відкриттів позначилося на розвитку регіону, життя країн якого тісно пов'язане з морем. Не менш суттєвим є і те, що регіон знаходиться між Середньою Європою та арабськими країнами Північної Африки, які мають багатосторонні зв'язки з Європою.

Колишні метрополії Португалія, Італія та Іспанія дотепер зберігають вплив на деякі країни Африки.

Всі країни (крім Ватикану) входять до ООН, ОЕСР, а найбільші — члени НАТО та Європейського Союзу.

Мальта — член Співдружності націй, очолюваної Великою Британією.

Країни регіону дотепер відстають економічно від високорозвинутих держав Європи. Хоча Португалія, Іспанія, Греція та Італія входять до ЄЄ, але всі вони, крім Італії, за багатьма соціально-економічними показниками відстають від лідерів. Значною мірою це спричинено історичними особливостями їх розвитку.

Передусім тим, що впродовж XX ст. тут існували військові режими та диктатури. Відчутно позначилася й певна економічна «закритість» країн від зовнішньоекономічного простору. Зумовлена вона була економічною політикою урядів, спрямованою на значну самоізоляцію, а також дією економічних санкцій міжнародного співтовариства, які значно обмежували міжнародну економічну діяльність країн.

Із середини 70-х — початку 80-х років XX ст. країни Південної Європи, обравши шлях демократичного розвитку, почали здійснювати економічні реформи, спрямовані на розширення ринкових засад функціонування економіки. Прийняття Португалії, Іспанії та Греції до ЄС відкрило нові перспективи їх суспільно-економічного розвитку. В середині 80-х років ці країни мали найвищі в Європі темпи економічного зростання (на рівні 5 % і вище).

Італія. Є економічним лідером регіону, належить до високорозвинутих індустріально-аграрних країн, з чіткою тенденцією формування постіндустріального типу економіки.

Після Другої світової війни її економіка розвивалася вищими темпами, ніж в інших великих країнах Західної Європи. Цьому сприяли такі фактори: надходження капіталів зі СПІА; наявність значної кількості дешевої робочої сили; прибутки від туризму; нижчі витрати на військові потреби; активна діяльність держави щодо модернізації виробництва та інфраструктури. Внаслідок цього Італія за багатьма макроекономічними показниками наблизилася до країн-конкурентів і увійшла до групи країн Великої сімки. Сучасний ВНП її перевищує 1,2 трлн дол. [16, c. 245].

Водночас у країні й досі значними є контрасти в розвитку багатьох галузей і виробництв, у соціальній сфері, в соціально-економічних умовах Півночі та Півдня. Відстає Італія від багатьох високорозвинутих країн за рівнем науково-технічного розвитку. Випереджаючи деякі країни Західної Європи за обсягом чистих прибутків від туризму, вона поступається їм за масштабами та інтенсивністю міжнародних торговельних і кредитно-фінансових операцій. Прямі закордонні інвестиції італійського капіталу становлять 3-4 млрд дол., що приблизно у 2 рази нижче від вартості іноземних інвестицій в цій країні.

В Італії більша, ніж в інших країнах регіону, роль держави в економіці, як і масштаби «тіньової» економіки, яка, за оцінками експертів, контролює до 1/5 частини будівництва та комерційної діяльності. Важливе значення мають величезні холдинги, які контролюються державою: Інститут реконструкції індустрії (ІРІ), що об'єднує понад 150 підприємств і діє у сферах чорної металургії, машинобудування, транспорту і зв'язку, кредитно-банківських операцій, його річний оборот — понад 50 млрд дол.; Національне підприємство рідкого палива (ЕНІ), яке домінує у нафтовій, нафтохімічній та газовій галузях, з річним оборотом — понад 30 млрд дол., тощо.

Державі належать найважливіші банки, енергетика, залізниці, автошляхи, авіакомпанії, частково радіо і телебачення. Вона застосовує методи планування та фінансової підтримки перспективних або слабких галузей і районів.

Попри те що державні позиції в економіці дуже значні, вирішальні важелі економічного і політичного життя сконцентровані в руках приватного капіталу.

Провідними італійськими приватними корпораціями, які виступають у ролі міжнародних ТНК, є: ФІАТ (виробництво автомобілів та інших засобів транспорту), «Монтедісон» (хімічна промисловість та електротехніка), «Оліветті» (конторське обладнання та обчислювальна техніка), «Піреллі» (гумотехнічні вироби), СТЕТ (телекомунікації) тощо. Але загалом за концентрацією капіталу в виробництві Італія поступається іншим високорозвинутим країнам Європи, тут значно вища роль підприємств дрібного та середнього бізнесу.

Іспанія. Це друга за рівнем соціально-економічного розвитку країна в регіоні. Її ВНП у 2000 р. становив понад 720 млрд дол. В іспанській економіці помітну роль відіграє державний сектор, на частку якого припадає до 30 % ВВП країни. Держава здійснює економічне програмування, контролює залізниці, вугільну промисловість, значну частину суднобудування та чорної металургії.

Останніми роками в Іспанії розгорнуто приватизацію крупних державних підприємств. Істотну увагу уряд приділяє стимулюванню приватного сектору економіки, залученню іноземних інвестицій, стримуванню зростання цін, зниженню дефіциту держбюджету. Іспанія залишається одним із найбільших у світі отримувачем іноземних інвестицій. Лише за 1991—1995 рр. кількість залучених іноземних капіталів на 42,4 млрд дол. перевищила іспанські інвестиції за кордоном.

Чимало проблем іспанської економіки пов'язано зі значним рівнем безробіття, найвищим не лише в регіоні, айв ЄС — 14 % працездатного населення. Понад 45 % усіх безробітних — молодь віком до 25 років.

Португалія. Після скасування диктаторського режиму в 1974 р. економіка країни зазнала глибоких перетворень. Були націоналізовані великі промислові та фінансові компанії. Але зі вступом країни до ЄС у 1986 р. та адаптуванням до його вимог прискорився процес реприватизації державного сектору та модернізації економіки. У другій половині 80-х років XX ст. Португалія переживала значне економічне піднесення. Середній приріст ВВП у цей період був одним із найвищих в ЄС і становив 4,5—4,8 % на рік, у 2000 р. ВНП дорівнював 159 млрд дол.

Греція. Має більший, ніж у Португалії, ВНП (181,9 млрд дол. у 2000 р.). Промисловість країни значно монополізована крупним місцевим та іноземним капіталом (переважно зі США, ФРН, Франції та Швейцарії).

До 200 компаній отримують понад 50 % усіх прибутків. Греція має досить високі для країн ЄС показники інфляції (3,4 % на рік). Урядові заходи щодо її зниження (скорочення державних субсидій, замороження зарплатні тощо) зумовлюють соціальну нестабільність.

У МГПП країни регіону представлені окремими галузями машинобудування (випуск автомобілів, побутової техніки, технологічного обладнання для галузей легкої та харчової промисловості), меблевою промисловістю, випуском будівельних виробів та обладнання, галузями легкої (швейною, шкіряною, взуттєвою тощо) та харчової промисловості (плодоовочеконсервною, олійною — випуск оливкової олії, виноробною, макаронною тощо).

У сільському господарстві переважають галузі землеробства — вирощування різноманітних субтропічних культур: цитрусових, олив, винограду, овочів, фруктів, ефіроолійних рослин тощо. Через недостатню кормову базу у тваринництві переважають вівчарство і в невеликих обсягах м'ясне скотарство.

Країни регіону активно розвивають торгове судноплавство та судноремонт. Вони є безперечними лідерами за розвитком міжнародного туризму.

Здавна середземноморський регіон склався як значний район судноплавства, чому сприяла велика кількість зручних бухт, мисів, островів. Проте значних портів світового масштабу мало, більшість із них — середні за вантажообігом: Генуя (понад 50 млн т), Аугуста (Сицилія), Таранто, Трієст, Пірей та ін. У регіоні є значна кількість поромних переправ (наприклад, ті, що з'єднують материкову Італію із Сицилією, Сардинією, Грецією, Мальтою тощо).

Тут розташовані дві держави з групи країн зі «зручним прапором» (які мають велику кількість приписаних до свого флоту іноземних суден через низькі транспортні податки, дешеву робочу силу, що обслуговує судна, і незначні вимоги до техніки безпеки та умов праці транспортного персоналу): Греція (3-тє місце у світі за тоннажем торгового флоту — 29 млн бр.-реєстр, т) і Мальта (13 млн бр.-реєстр, т.). Торговий флот Греції нараховує 3356 суден (9 % всього світового флоту), Італії — 1,5 тис. суден, Іспанії — 400 суден загальним тоннажем 3200 тис. бр. -реєстр, т.

У внутрірегіональних перевезеннях велике значення має автомобільний транспорт. Італія здавна славиться добротними дорогами, густо помережена вона й сучасними автострадами. Загальна довжина автомобільних шляхів — 1,18 млн км, серед яких із твердим покриттям — понад 1 млн км. Сучасний автопарк регіону складається з 49,1 млн легкових і 7,7 млн вантажних автомобілів.

Залізничний транспорт має менше значення. Загальна довжина залізниць у регіоні становить 38 596 км, з яких на Італію припадає 18,8 тис. км (49 %). Багато тут давніх і складних перевалів і тунелів (Альпи).

Авіаційний транспорт найбільшого розвитку набув в останні 10—20 років внаслідок активного поширення туризму і збільшення пасажиропотоку туристів. Найкрупніші авіакомпанії регіону: «Іберія» (Іспанія) та «Аль Італія» (Італія). Нараховується 107 аеропортів, з яких найбільші — в Афінах, Барселоні, Мадриді, Римі, Мілані, Валлетті та ін.

У 60-70-ті роки XX ст. у регіоні споруджено магістральні нафто- і газопроводи. Нафтопроводи простягаються через Італію, Грецію, Іспанію та Португалію, загальною довжиною майже 2016 км, газопроводи (крім Греції) — 21 766 км.

Розташування на півдні Європи, поблизу Північної Африки та Південно-Західної Азії зумовлює важливість транспортної системи регіону, яка є поєднуючою ланкою трансрегіонального значення — своєрідним «мостом» між континентами Європа — Африка та Європа — Азія.

Країни регіону є важливими суб'єктами світової торгівлі. Їх головні торгові партнери — країни ЄС, США, багато країн, що розвиваються.

Експорт становить 405,6 млрд дол. Головні статті експорту:

— Андорра — сіль, кераміка, деревина, овчина;

— Греція — боксити, нікель, тютюнові вироби, виноград, оливки та оливкова олія, цитрусові, бавовна тощо;

— Іспанія — продукція машинобудування (автомобілі, судна), хімічні продукти, пластмаси, папір, картон, меблі, взуття, текстильні вироби, електроустаткування, залізна, мідна та уранова сировина, ртуть, вольфрам, цитрусові, рослинні консерви, вина, оливкова олія тощо;

— Італія — транспортні засоби, побутова техніка, сільськогосподарські та продовольчі товари, вина, продукція легкої промисловості, хімічні продукти, меблі тощо;

— Мальта — електронна продукція, швейні вироби, шкіряне взуття, вина, овочі, фрукти, квіти;

— Португалія — текстиль, швейні вироби, одяг, взуття, продукція деревообробної промисловості, пробка, рибні консерви, вина;

— Сан-Марино (переважно в Італію) — вина, вовняні вироби, шкіра, кераміка, будівельне каміння.

В імпорті (462,9 млрд дол.) переважають нафта й нафтопродукти, значними є ввезення машин та устаткування, хімічних добрив, споживчих товарів, продовольства, зброї.

Україна найбільше експортує своїх товарів у Італію, Грецію та Іспанію, найбільше імпортує — з Італії, Іспанії, Греції.

Середземномор'я — головний район туристсько-рекреаційної діяльності не тільки в Європі, а й у всьому світі. Кількість іноземних туристів, які щороку прибувають сюди, досягає 130 млн осіб, що забезпечує 50,3 млрд дол. чистого прибутку. За цим показником 2-ге місце у світі посідає Іспанія (55 млн осіб), на 3-му — Італія (50,1 млн). Не набагато відстають від них Мальта і Греція, а в останнє десятиріччя активно включилася в туристичний бізнес Португалія (особливо південна провінція Алгарві).

До списку ЮНЕСКО занесено 105 об'єктів, серед яких:

— у Ватикані (2) — святе місто та його споруди.

— у Греції (16) — Афінський Акрополь, руїни Олімпії, Дельфи й Епідавра, Делос, г. Атос, Метеора, середньовічні Родос і Містра, християнські пам'ятки Салонік і Хіоса, піфагорійський Герайон Самоса, археологічні розкопки в Бассае, Вергіні, Мікенах та ін.;

— в Іспанії (37) — печери Альтаміра з доісторичними малюнками, історичні центри та архітектурні пам'ятки міст Кордова, Гранада (палац-фортеця Альгамбра), Сеговія (римський акведук), Авіла, Теруель, Толедо, Касерес, Севілья (кафедральний собор і палац-фортеця Алькасар), Саламанка, Куенка, Валенсія, Меріда, монастир і палац Ескуріал у Мадриді, собор у Бургосі, церкви королівства Астурія, релігійний комплекс Сантьяго-де-Компостела, монастирі Пабла і Гвадалупе та ін.;

— в Італії (35) — історичний центр Рима, Помпеї та Геркуланума, Венеція та її лагуна, церква Санта Марія-делле-Граціє з «Останньою вечерею» Леонардо да Вінчі в Мілані, історичні центри Флоренції, Пізи, Сан-Джиміньяно, наскельні малюнки Валькомоніки та ін.;

— у Мальті (3) — мегалітичні культові споруди і місто Валлетта та ін.;

— у Португалії (12) — центральний район міста Анграду-Ероїмжу на Азорських островах, історичні центри міст Порто та Евора, монастирі та храми в Лісабоні, Батальї, Томарі, Алкобасі, культурний ландшафт колишньої королівської резиденції Сінтра та ін.

Тепле море, середземноморський клімат, багата субтропічна рослинність, численні пам'ятки давньої культури та архітектури — головні чинники, завдяки яким Південна Європа є улюбленим місцем відпочинку й розваг багатьох рекреантів світу, найкрупнішим туристичним центром.

2.3 Екологічні чинники

У регіоні відчувається гостра нестача паливних корисних копалин. Тут майже немає нафти, дуже мало природного газу і вугілля. Проте багатими є поклади різноманітних металів, особливо кольорових: бокситів (Греція належить до трійки європейських лідерів), ртуті, міді, поліметалів (Іспанія, Італія), вольфраму (Португалія). Величезні запаси будматеріалів — мармуру, туфу, граніту, цементної сировини, глин. Наприклад, Іспанія і Португалія є найбільшими в Європі виробниками цементу, черепиці, стінних матеріалів. На о. Наксос (Греція) розташоване найбільше у світі родовище наждаку.

У південноєвропейських країнах недостатньо розвинута річкова мережа, невеликими є розміри річкових басейнів, переважають короткі й бурхливі річки, що стрімко падають із гір. Багато рік влітку міліють або пересихають. У карстових районах є зникаючі річки з підземними річищами. Для судноплавства використовуються лише найповноводніші ріки (По, Тахо та ін.). В Італійських Альпах розташовані мальовничі гірські озера: Комо, Лаго-Маджоре та ін.

Країни регіону бідні на деревину. Великі масиви лісів збереглися лише в Піренеях та Альпах. Середня лісистість регіону — 32 %. Найбільші лісові масиви — в Іспанії (51 %), а мінімальна лісистість — на Мальті (16%).

Природно-рекреаційні ресурси надзвичайно багаті. Це теплі моря, багатокілометрові піщані пляжі, пишна рослинність, мальовничі ландшафти, численні морські, гірські курорти, а також місцевості, сприятливі для альпінізму і гірськолижного спорту тощо. У регіоні розташовано 14 національних парків.

Унікальний природно-ресурсний потенціал регіону сприяв значному розвитку аграрного сектору та туристично-рекреаційної діяльності в його країнах.

Розділ 3. Оцінка особливостей розвитку туризму країн Південної Європи

3.1 Загальна характеристика та основні тенденції розвитку сфери туризму країн Південної Європи

Європейське Середземномор'я - один із найбільш популярних і відвідуваних туристичних районів світу. Тривалий часовий період із м'якими, комфортними для відпочинку погодно-кліматичними характеристиками, тепле море зі зручними пляжами, ландшафтне і природне біологічне різноманіття, розвинута транспортна і туристична інфраструктура та давні традиції гостинності, надзвичайно багата культурна спадщина перетворили Південну Європу на "мекку" міжнародного туризму. Провідними туристичними державами району є Іспанія й Італія, які щороку обслуговують до 60 і 50 млн. туристів відповідно.

Королівство Іспанія - держава на південному заході Європи, яка займає 85 % території Піренейського півострова. Загальна площа - 504,8 тис. км2, населення - 40,5 млн осіб, з яких 77 % - мешканці міст. Іспанія має вихід до Атлантичного океану, омивається водами Біскайської затоки і Середземного моря [24, c. 76-78].

Геотуристичне положення країни напрочуд вигідне. Вона має вихід до узбережжя теплих морів, розташовується у безпосередній близькості від головних споживчих туристичних ринків на території з ландшафтним розмаїттям і комфортними погодно-кліматичними характеристики, які притаманні для значної частини території країни протягом більшої половини року. До специфічних рис геотуристичного положення Іспанії належить наявність двох міст на території Африки та острівних територій, природні умови яких дозволяють цілорічно розвивати пляжно-купальний відпочинок. Королівство володіє унікальною культурною спадщиною, яка стала наслідком тривалої взаємодії християнського й ісламського світів.

Геотуристичне положення - розташування географічного об'єкту (окрема культурно-історична пам'ятка, поселення, регіон, країна тощо) стосовно інших об'єктів, територіальних зосереджень рекреаційно-туристичних ресурсів, туристичних потоків, транспортних вузлів і магістралей, ринків збуту/отримання туристичних послуг тощо.

Іспанія багата на природні, суспільні і подієві туристичні ресурси.

На території країни виділяються три типи клімату: помірний морський на північному заході і півночі з помірними температурами і рясними опадами протягом усього року; середземноморський на півдні й узбережжі Середземного моря з м'якими вологими зимами та спекотним сухим літом; континентальний пояс у внутрішніх районах країни з прохолодними зимами і теплим сухим літом. Середня річна кількість опадів коливається від 1 600 мм на північному заході і західних схилах Піренеїв до 250 мм на Арагонському плато і в Ла-Манчі. Більше половини території Іспанії щорічно отримує менше 500 мм опадів за рік і лише приблизно 20 % - понад 1 000 мм.

Температури скрізь, окрім внутрішніх районів, у цілому помірні. На північному заході пересічна температура січня складає +7° С, а серпня - +21° С; на східному узбережжі, відповідно +10° С і +26° С. Зими у внутрішніх районах холодні, нерідко бувають сильні морози і навіть сніжні буревії. Літо тут спекотне: середня температура линя і серпня - +27° С. У Мадриді пересічна температура січня становить +4° С, а липня - +25° С. Оскільки південно-східне узбережжя захищене від північних вітрів горами Кордильєри-Бетики, клімат там близький до африканського із дуже сухим і спекотним літом. Це область вирощування фінікової пальми, бананів і цукрової тростини. Улітку найбільш спекотна погода тримається в районі Андалузької низовини. На південному узбережжі пересічна температура серпня - +29° С, але іноді температура вдень підвищується до +46° С; зими м'які, пересічна температура січня - +11° С. Про клімат південно-західного узбережжя, де розміщені найбільш популярні курорти.

Купальний сезон при температурі води вище +18 0С на більшості курортів країни триває з травня до жовтня-листопада. При цьому пересічна температура води поблизу північного узбережжя Іспанії у найбільш холоду пору року не опускається нижче +12о С, а поблизу південного - нижче +13о С.

Головний осередок природних туристичних ресурсів Іспанії - середземноморське узбережжя та острови.

Середземноморське узбережжя включає відомі курортні зони: Коста Брава, Коста дель Маресме, Коста дель Гарраф, Коста Даурада, Коста Азаар, Коста Бланка, Коста дель Соль. Виділяється також острівна частина, в яку входять Майорка, Ібіса, Гран Канарья, Тенеріфе.

Коста Брава, що в перекладі означає "дикий, скелястий берег" - знамените узбережжя Каталонії, що простягнулося від кордону з Францією до курортного міста Бланес.

Скелі, які обриваються в море і дивовижні піщані пляжі - особливі риси ландшафтів цієї частини узбережжя. До найбільш відомих туристичних центрів Коста Брава належать Паламос, Льорет де Map, Бланес, що славиться своїм ботанічним садом.

Коста дель Марісме ("болотистий берег") - наступна на південь частина узбережжя Каталонії. Найбільш відомі туристичні центри - Малграт де Map, Пінеда де Map, Калелла та ін.

Далі на південь лежить узбережжя Коста Даурада - "золотий берег", названий так за морські пляжі з дрібного м'якого жовтого піску. Гордістю Коста Даурада є другий за величиною тематичний парк Європи - Порт Авентура.

На території області Валенсія розташована 120-тикілометрова частина узбережжя під назвою Коста Азаар з центром у місті Кастельон.

На південь від Валенсії розкинулася знаменита Коста Бланка - "білий берег" - частина узбережжя з відомими курортами Ганді, Хавеа, Бенідорм, Аліканте. Бенідорм, зокрема, відомий тим, що на околицях знаходиться тематичний парк Терра Мітіко, де в мініатюрі представлені давні легендарні цивілізації Середземномор'я. Територія Валенсії - це не тільки середземноморське узбережжя, а і внутрішні аграрні райони, які представляють інтерес для мандрівників через значну кількість природних заповідників.

На крайньому півдні Андалусії розташований відомий курортний район - узбережжя Коста-дель-Соль - "берег сонця". Ця частина Іспанії відома фешенебельними курортними центрами.

Великою популярністю серед туристів користується острівна частина країни. Канарські острови розташовані навпроти африканських берегів, за 1000 км від Піренейського півострова. Завдяки комфортному клімату протягом усього року і чудовим пляжам, Канари надають можливість насолоджуватися красою моря протягом усього року. Санта Круз, Пуерто де ла Круз і пляжі у південній частині острова Тенеріфе; пляжі Лас Плайас дель Інглес і Маспаломас на острові Гран Канарья; Пуерто дель Кармен на острові Лансароте і Корралехо на Фуертевентура - ось лише деякі з місць найбільшого напливу туристів.

Розташовані у водах Середземного моря Балеарські острови мають низку рис, властивих тільки їм. Тут цікаве і різноманітне узбережжя, багатий світ птахів і вражаючі своєю красою пейзажі. Ібіса, третій за величиною острів Балеарського архіпелагу, визнаний у всьому світі як один із кращих курортів для молоді. Сюди в пошуках розваг з'їжджається молодь з усієї Європи. Майорка - найбільший острів Балеарського архіпелагу. Завдяки сприятливому середземноморському клімату, туристи відвідують Майорку цілий рік. На Балеарських островах зосереджено майже 25 % готельних місць Іспанії і щорічно тут відпочиває більше 10 млн туристів [25, c. 89] .

"Зелена Іспанія" - узбережжя Біскайської затоки. Ця частина країни, не дивлячись на красу природних ландшафтів і сприятли-вість літніх погодно-кліматичних характеристик, поки ще не повною мірою залучена до туристичного використання.

Іспанія володіє дивовижним культурним спадком. Фактично кожне міське і багато сільських поселень пишаються унікальними об'єктами архітектури, музеями, пам'ятниками, сакральними святинями. Але найбільша концентрація суспільних туристичних ресурсів притаманна великим містам, насамперед Мадриду, Барселоні та Валенсії.

Столиця Іспанії - Мадрид. Зародження міста пов'язане з будівництвом фортеці арабським еміром Мохамедом для захисту від можливих спроб іспанців відвоювати свої землі і звільнитися від влади арабів. У результаті реконкісти до кінця XV ст. увесь Піренейський півострів було звільнено. Вирішальним у долі Мадрида став 1561 р., коли король Філіп переніс сюди із Толедо столицю держави і Мадрид став центром політичного і культурного життя Іспанії.

Визначною пам'яткою Мадрида є архітектурний ансамбль Пласа Майор, що в перекладі означає "головна площа". З ранку до пізньої ночі на Пласа Майор працюють численні кафе, ресторани, бари, сувенірні крамниці. Туристів розважають вуличні музиканти.

Світовою популярністю користується музей Прадо, де зібрані полотна художників іспанської, італійської, нідерландської, фламандської і німецької шкіл. Тут можна побачити полотна Ель Греко, Веласкеса, Гойї та інших великих майстрів. У Мадриді також можна відвідати Національний музей прикладного мистецтва, Центр мистецтв королеви Софії, Національний архітектурний музей, Королівський палац та ін.

Барселона - відомий туристичний центр. Тут знаходяться собор Святого Сімейства і комплекс будівель, створені знаменитим архітектором Антоніо Гауді, футбольний стадіон "Ноу Камп", пам'ятник Христофору Колумбу, який вважається одним із найвищих у світі, інші визначні пам'ятки.

Серед подієвих туристичних ресурсів зберігає значення корида - форма бою людини з биком, традиційне іспанське видовище, яке нині більшою мірою зорієнтоване на туристів. Пік популярності кориди вже минув. Більшість іспанців негативно ставиться до цього кривавого дійства.

На окрему згадку заслуговують релігійні святині Іспанії, які перетворилися на потужний чинник розвитку туризму.

Цілу сторінку в історії європейського туризму і паломництва займає "Шлях Святого Якова". У католицькій культурі він більше відомий як "Шлях Сантьяґо-де-Компостела" - знаменита дорога паломників до могили апостола Якова. Шлях до святині пролягав із Скандинавії, Кавказу, Британських островів, але був і лишається найбільш виразним на території Франції та Іспанії. Шлях Святого Якова почав активно формуватися з початку ІХ ст. У XII ст. папа Калікаст ІІ дарує паломникам до міста право на отримання індульгенції, що прирівняло Сантьяґо-де-Компостелу до Єрусалиму та Риму. З того часу шлях до Сантьяґо перетворюється на головну паломницьку дорогу Європи.

Значна і постійна кількість паломників вплинула на життя населення міст вздовж Шляху Святого Якова. Будувалися монастирі, церкви, таверни, якими також опікувалася церква, мости, облаштовувалися дороги, розвивалася торгівля. Мандрівників треба було розміщувати на ночівлю і харчувати. Монастирі та придорожні таверни процвітали: перші пропонували нічліг і поклоніння менш значним, але шанованим святиням, другі - пригощали простими стравами.

Сформувався особливий тип паломницької церкви, яка вийшла за рамки тісної романської архітектури, розширила внутрішній простір і, дякуючи особливому плануванню, регулювала значні людські потоки.

Паломництво до Сантьяґо-де-Компостела - явище унікальне і нині. Але зараз для більшості з тих, хто обирає цей шлях, який перетворився на популярний туристичний маршрут, головним спонукальним мотивом до подорожі є власне дорога, яку бажано пройти пішки. Під час мандрівки на першому плані є емоції, враження, знайомства, випробування власних сил, пошук внутрішньої гармонії чи спокою, а поклоніння мощам Святого Якова перетворюється на другорядну мету. Такі трансформації у розумінні паломництва розпочалися з ХІХ ст., із часу повторного "відкриття" Шляху Сантьяґо-де-Компостела після майже 300-річного забуття.

Своєрідним "туристичним ресурсом" є іспанська кухня. Вона близька до середземноморської: та ж суміш часнику, маслинової олії, томатів і зеленого перцю, але з відчутним впливом східних традицій. У спадок від арабів іспанцям дісталася любов до прянощів, мигдалю і рису - невід'ємних складових багатьох традиційних страв.

Невелика за площею і кількістю населення (92,3 тис. км2; 10,1 млн осіб) Португальська Республіка щороку приймає понад 10 млн туристів. Країна займає південно-західну частину Піренейського півострова і має широкий вихід до Атлантичного океану. Периферійність геотуристичного положення стосовно європейського туристичного споживчого ринку, яка компенсується значним ресурсним потенціалом, не є суттєвою перешкодою на шляху розвитку туризму. Наявність острівних територій, у межах яких погодно-кліматичні умови дозволяють відпочивати цілий рік - особливість геотуристичного положення країни [22, c. 157].

До туристичних ресурсів Португалії належать мозаїчні ландшафти: гори і долини у північній і центральній частині змінюються рівнинами у південних широтах. Тут м'яка зима і спекотне літо, яке пом'якшується впливом Атлантики. На океанічному узбережжі велика кількість зручних пляжів. У багатьох містах сконцентровані унікальні пам'ятки матеріальної та духовної культури. Особливо виділяються Лісабон і Порту.

Лісабон - найзахідніша столиця Європи - давнє місто, що вражає кількістю пам'яток архітектури різних епох і стилів: романський собор ХІІ ст. і готичний монастир XIV ст. гармонійно доповнюють барокові палаци Мафра і Келуш та палаци Ажуда і Сан-Бенту доби класицизму.

Лісабон пропонує своїм гостям досить великий вибір комфортабельних готелів, розрахованих на людей з різними фінансовими можливостями. На околицях Лісабона розкинулися популярні курорти Ешторш і Кашкаїш. Розкішні вілли, евкаліптові гаї, кращі пляжі у центральній частині країни, прекрасні готелі, вишукані ресторани, поля для гольфу світового класу, одне з найбільш відомих казино Європи і знаменита траса "Формула-1" - все це приваблює мільйони туристів.

Порту - друге за величиною місто Португалії - дало назву не тільки популярному вину, а і всій країні. Місто є центром нафтохімічної, текстильної та рибоконсервної промисловості, а його гавань - другий за величиною порт країни. Оскільки місто притягує до себе не тільки туристів, а й бізнесменів, рівень розвитку готельного бізнесу тут досить високий.

Острів Мадейра разом із островом Порту Сайту і незаселених островів-заповідників утворюють архіпелаг, який ось вже протягом трьох століть є одним із популярних європейських туристичних напрямків. Мадейра знаходиться в 500 км від узбережжя Африки і в 1 000 км від континентальної частини Португалії.

Важливою туристичною принадою Португалії є Азорські острови, розташовані в Атлантичному океані.

Португалія оригінально розпорядилася частиною своїх архітектурних пам'яток: середньовічні заїжджі двори, замки, палаци і маєтки переоснащені під сучасні засоби розміщення туристів, які називаються поузади. Вони мають сучасний інтер'єр, обладнані новітнім устаткуванням, але зберігають архітектурні, декоративні та гастрономічні особливості тих районів Португалії, де вони розташовані.

У межах Лазурного берега на півдні Франції розташоване мальовниче Князівство Монако. Основа економіки князівства - туризм і торгово-фінансова діяльність (у Монако знаходиться правління близько 800 міжнародних компаній і 50 банків, що обумовлено сприятливим податковим режимом). Столиця князівства, місто Монте-Карло, відома своїми гральними будинками. Однак тут можна ознайомитися з рядом визначних пам'яток: Княжий Палац, Палацова площа, Океанографічний музей, Палац казино, Японський сад, собор Монако, Музей історії князів Монако, Морський музей.

На кордоні Франції та Іспанії розташоване Князівство Андорра, відоме своїми гірськолижними курортами, зоною безмитної торгівлі і, відповідно, значно дешевшими товарами та аквапарками. Андорра - невелика держава навіть за європейськими мірками. Її площа - 468 км2, населення 65 тис. чоловік. Головний вид туристичних ресурсів - гірські ландшафти, які стали основою розвитку гірськолижного і кліматотерапевтичного відпочинку. Найбільшу славу мають гірськолижні курорти Паль-Арінсаль, Ордіно-Аркаліс. Соль-деу-Ель-Тартер вважається найбільш популярним курортом, де катаються як новачки, так і затяті гірськолижники, а Пас-Де-Ла-Каса-Грау-Руж - ідеальне місце для досвідчених лижників. Паль-Арінсаль підходить для новачків та тих, хто навчається.

Одна з головних особливостей Андорри - поєднання сучасної інфраструктури, якісного обслуговування і доступних цін. Порівняно низька вартість пакет-турів вигідно відрізняє князівство від Австрії, Франції чи Швейцарії.

Столиця країни - Андорра-ла-Велья розташована в оточеній високими горами мальовничій улоговині. Місто засноване у IX ст., тому тут багато середньовічних будівель, серед яких найбільш привабливими для туристів є "Будинок Долин", церква Св. Арменола. Головна туристична атракція столиці - оздоровчий комплекс Кальдеа, що належить до найбільших термальних комплексів Європи.

Італійська Республіка, попри тисячолітню історію, країна досить молода. У своїх майже нинішніх кордонах на політичній карті світу вона існує з 1861 року. Об'єднання Італії завершилося у 1871 р. проголошенням Риму столицею. Загальна площа країни - 301,2 тис. км2. Територія Італії поділена на 20 регіонів, 5 з яких мають особливий адміністративний статус. Регіони, у свою чергу, розділені на 109 провінцій. Провінції складаються з комун.

Італія має вигідне стратегічне і геотуристичне положення. Вона займає увесь Апеннінський півострів, який глибоко заходить у центральне Середземномор'я, і частину континентальної Європи, знаходиться на шляху руху товарно-сировинних потоків із Близького Сходу до Європи, розташована у зоні комфортних погодно-кліматичних умов у безпосередній близькості до головних споживчих туристичних ринків, володіє надзвичайно багатим ландшафтним різноманіттям і неперевершеною культурною спадщиною.

Всесвітньо відома історія, культурні пам'ятки, релігійні святині, твори мистецтва, краса природи, узбережжя теплих морів, вино та гастрономія, мода й італійський стиль життя - ось те підґрунтя, яке сприяло перетворенню Італії на одну із туристичних країн світового рівня. Індустрія туризму Італії належить до найбільш розвинутих у Європі і світі. Вона забезпечує формування 12 % італійського ВВП, що робить даний сектор економіки одним із основних у національному господарстві (у всій італійській промисловості створюється 26 % ВВП). З початку ХХІ ст., щороку країна приймає 35-40 млн міжнародних туристів, які забезпечують € 28-30 млрд грошових надходжень до національної економіки.

Рельєф Італії гористий. Лише 21 % території країни припадає на рівнини. За кліматичними особливостями Апеннінський півострів і острів Сардинія - типові середземноморські райони, тоді як передгір'я Альп і басейн По - центральноєвропейські. За винятком гірських місцевостей, де температура з висотою знижується, решта Італії перебуває в зоні тривалого теплого літа. Зими на узбережжі м'які, з достатньою кількістю погожих сонячних днів. Однак лише південь Апеннінського півострова і Сицилію можна з повним правом вважати краєм сонця і теплого моря. У внутрішніх районах півострова на північ від Неаполя зимові заморозки заважають дозріванню цитрусових, а у верхньому поясі Апеннін сніг лежить до травня. У басейні По зими набагато суворіші, з частими туманами. В Альпах із жовтня до травня бувають сильні снігопади, що змінюються тривалими періодами з ясною сонячною погодою.

Кліматичні особливості регіону, де розміщені найбільш популярні італійські курорти. Найкращим періодом для відпочинку на узбережжі північно-західної Італії є травень - жовтень. Пляжно-купальний сезон, коли вода прогрівається до +180 С і вище, триває з травня до листопада на півночі Італії і з травня до грудня на півдні.

В Італії проживає близько 58,1 млн осіб., із них переважна більшість мешканці міст - 68 %. Середня очікувана тривалість життя італійців - 80 років.

Основним спонукальним мотивом для подорожі до Італії лишається культурна спадщина. Найбільш відвідуваними туристичними центрами є Рим із руїнами давнього Колізею, який віднесено до "семи чудес світу" нового часу, храмами і музеями Ватикану, Флоренція, без якої неможливо уявити італійське Відродження, Піза, з її завжди падаючою вежею, Неаполь, із зовні сонним, але грізним Везувієм і Венеція - фантастичне місто на воді із палацами, мостами і каналами та десятки інших центрів, розкиданих територією Італії, де зберігаються неперевершені творіння людського генію.

До Італії туристів також приваблює відпочинок на морі. Найбільш популярні курорти розташовані на Лігурійському узбережжі (Сан-Ремо, Діано Маріна і багато інших) та на південь від Риму на Рив'єрі ді Улісс або узбережжі Одіссея, відомого ще з античних часів. Узбережжя Одіссея - це майже 100 км пляжів, дивної краси пейзажі, чисте море, багата флора і фауна, невеликі містечка з елегантною архітектурою, цікава історія і традиції. У 1998 р. узбережжя було відзначено "блакитним прапором" ЄС за чистоту моря та пляжів [17, c. 33].

Відомим курортом є Реджо-ді-Калабрія. Із Калабрії практикуються екскурсії на острів Капрі - рідкісний за красою природних ландшафтів острів. Неподалік від Капрі розташований острів Іскья, знаменитий своїми термальними водами, які рекомендуються для лікування ревматичних захворювань і відновлення після травм опорно-рухового апарату, хронічних недуг дихальних шляхів і деяких гінекологічних захворювань.

Острів Сицилія є найбільшим у Середземному морі. Із континентом Сицилія пов'язана мережею залізничних, морських і повітряних шляхів сполучення. На цьому острові знаходиться найбільший діючий вулкан у Європі - Етна. Столиця Сицилії - місто Палермо. Туристичні ресурси Сицилії надзвичайно різноманітні: тепле морське узбережжя, багата флора, культурна спадщина, які є основою для розвитку пляжно-купального відпочинку, подієвого і гастрономічного туризму. На пляжах острова не скрізь піщане дно, є і кам'янисте із колоніями морських їжаків. Сицилія - острів, який відвідують в основному заможні люди. Ціни на товари тут вищі, ніж в інших провінційних містах Італії.

Сардинія - другий за величиною острів у Середземному морі. Сардинія була заселена з давніх часів, про що свідчать "кураги" - масивні кам'яні башти. Туризм - одна із головних статей доходу області. Курорти острова - Санта Маргеріта ді Пула і Смарагдовий берег - нині найбільш відомі та престижні і, як наслідок, - дорогі.

Невід'ємна частина культурного надбання - національна кухня. Італійське гастрономічне мистецтво здобуло світове визнання і нині є одним із найбільш модних. Для приготування страв використовуються найрізноманітніші продукти, спеції і приправи. Перевага віддається тушкуванню у власному соку з додаванням маслинової олії та вина. Але, насамперед, італійська кухня - це величезна кількість виробів із тіста, кожен з яких має неповторний смак.

Неподалік від італійської Флоренції знаходиться карликова Республіка Сан-Марино, населення якої нараховує 25 тис. жителів, а площа складає всього 61 км2 [27, c. 54].

У 1960-ті роки, із огляду на збільшення потоку туристів, у Сан-Марино починається прискорений розвиток туристичної індустрії, яка базується на історичній і культурній унікальності країни, ремісничому виробництві (насамперед, кераміка) і торгівлі. Щороку сюди приїжджає понад 0,5 млн туристів із усього світу, щоб побачити історичний центр Сан-Марино, оглянути гору Монте-Титано, давню фортецю у комуні Серравалле, помилуватися ландшафтами із оглядових майданчиків, придбати поштові марки, монети, сувеніри, вироби із хутра і шкіри, вина місцевого виробництва. Туризм забезпечує 60 % доходів країни.

Республіка Мальта розташована у центрі Середземного моря в 93 кілометрах на південь від Сицилії та в 288 кілометрах від африканського узбережжя. Країна займає 316 км2 Мальтійського архіпелагу, що включає острови Мальта, Гозо і Каміно, а також ряд незаселених островів. Населення - близько 400 тис. осіб. Столиця держави - місто Валлетта.

Середземноморський тип клімату, який є головним туристичним ресурсом країни, дозволяє відпочивати на Мальті цілий рік. З травня до жовтня - найбільш сприятливий час для пляжно-купального відпочинку, а з листопада до квітня - для пізнавального і "сірого" туризму. Береги архіпелагу в основному скелясті і багато туристів засмагають на плоских скелях. Поєднання кришталево чистого Середземного моря і комфортного клімату створюють лікувально-оздоровчий ефект.

Культурно-пізнавальний туризм пов'язаний із великою кількістю історичних визначних пам'яток, таємницями Мальтійського ордену, архітектурними пам'ятками і музеями Валлетти, серед яких найбільший інтерес викликають рицарське подвір'я Оберж-де Кастій, Палаццо Ферерія, Форт Святого Елмо, у якому розташований Військовий музей, Національний музей археології.

На третьому за площею острові у Середземному морі уживаються дві країни, на території яких живе понад 1 млн кіпріотів: Республіка Кіпр, населена переважно греками-кіпріотами і Турецька Республіка Північного Кіпру, населена переважно турками-кіпріотами. Окрім цього існує буферна зона, підконтрольна ООН і військові бази Великої Британії. Ці геополітичні реалії, незважаючи на відносну стабілізацію політичної ситуації та масовану рекламу, належать до стримуючих чинників розвитку міжнародного туризму [28, c. 22].

До 1960 р. Кіпр був британською колонією. Тому офіційною мовою на острові є англійська, а серед туристів переважають британці. На даний час економіка країни великою мірою залежить від міжнародного туризму.

На Кіпрі сприятливий середземноморський тип клімату і острів відомий, насамперед, як центр пляжно-купального відпочинку. Але це одностороннє уявлення. На Кіпрі знаходяться численні пам'ятки давньогрецької та давньоримської культур, а також християнської історії, багато священних для православних місць, куди приїжджають паломники, у тому числі з України.

Найбільшими курортними центрами Південного Кіпру є: Ларнака, Пафос, Лімасол, Протарас, Айа-Напа. Останній із них більшою мірою зорієнтований на молодь, інші пропонують чудові умови для сімейного відпочинку. Багато пляжів Південного Кіпру нагороджені Блакитним прапором Євросоюзу за екологічність та якісну інфраструктуру. Фамагуста і Кіренія - найбільш відомі курорти Північного Кіпру.

На південному закрайку Піренейського півострова розташована єдина у межах Європи залежна територія - Гібралтар. Довжина берегової лінії цієї колонії становить 12 км, а загальна площа території, зайнятої переважно скелями - всього 6,5 км2. Перебуваючи під юрисдикцією Великої Британії, територія Гібралтару продовжує залишатися предметом суперечок між Іспанією та Великою Британією.

Економіка країни знаходиться у прямій залежності від британської економічної допомоги, доходів від туризму, обслуговування кораблів, банківської та фінансової діяльності.

В останні роки Гібралтар перетворився на визнаний центр парусного спорту і туризму. Туристів приваблює екзотичність території, можливість дешевого шопінгу, тому що ціни на товари набагато нижчі, ніж у більшості країн Європи. На гібралтарському узбережжі скелі фактично не лишили місця для організації пляжно-купального відпочинку. Але в останні роки швидкими темпами створювалися штучні пляжі, що перетворило Гібралтар на незвичайне і нове місце відпочинку.

Грецька Республіка із 11-мільйонним населенням і територією у 132 тис. км2 - важливий осередок міжнародного туризму у Середземномор'ї. Головними рисами геотуристичного положення країни є: вихід до сильно розчленованого узбережжя теплих морів з численними островами і належність території до середземноморської кліматичної зони;  території країни займають средньовисокі гори і плоскогір'я; розміщення у центрі культурного світу, створеного античною еллінської цивілізацією; розташування у безпосередній близькості до європейського споживчого туристичного ринку [28, c. 65].

Греції притаманна висока забезпеченість туристичними ресурсами. При цьому в їх структурі зберігається паритет між природною і культурно-історичною складовою, що створює ідеальні передумови для розвитку туристичної індустрії. Із одного боку, для країни типовими є погодно-кліматична сезонна комфортність і ландшафтне різноманіття суходолу, берегів і морського дна (неподалік від мису Тенаро на Пелопоннесі знаходиться "Інусський колодязь" - найглибше місце Середземного моря - 4 850 м). Із іншого - пам'ятки минулого у Греції знаходяться практично на кожному кроці. Тут тісно переплелися античність і середньовіччя, епоха турецького панування і сучасність, світське життя і духовне.

Індустрія туризму Греції найбільш інтенсивно використовує ресурси острівних територій. Крит - найбільший острів Греції. Пляжно-купальний сезон тут починається вже в квітні, а закінчується у кінці жовтня. Крит - один із центрів давньої егейської культури. У 1900 р. у результаті археологічних розкопок на Криті виявлено Кноський палац, який перетворився на одну із найбільших атракцій острова.

Родос вважається найбільш сонячним островом Греції. У місті Родос розташований замок Кастелане, який був колись місцем зустрічі середземноморських купців. Туристичною "родзинкою" острова є так звана "долина метеликів". Із найближчих околиць до долини злітаються десятки тисяч метеликів, яких приваблює особливий ароматом смоли, яку виділяють дерева, що тут ростуть.

Острів Корфу - найпівнічніший острів Греції. Однойменне головне місто - це застигла в камені історія цієї землі: венеціанські будинку і площі, англійські мезоніни, аркади у французькому стилі, оповиті легендами і міфами Давньої Греції.

Незмінним інтересом у туристів користуються й інші грецькі острови: Санторін, Скіатос, Кефалонія, Лесбос.

Не менш привабливою є і материкова частина Греції. Особливою популярністю користується район півострова Халкідікі, який, у свою чергу, складається з трьох півостровів, які носять назву Кассандра, Ситонія і Святий Афон. Кожен православний мріє здійснити паломництво на гору Афон, яка вважається однією із головних православних святинь. На горі протягом століть існують православні монастирі. Наразі їх 20 і вони утворюють особливу адміністративну одиницю Греції із широкими правами самоуправління. Згідно давніх церковних приписів, на Афон допускаються лише чоловіки будь-якого віросповідання.

Столиця Греції - Афіни - визнаний центр світового туризму. Головними туристичними об'єктами є давньогрецькі і давньоримські пам'ятки: Акрополь, Одеон, театр Діоніса, храм Зевса Олімпійського, Ареопаг, Лікавіт, храм Гефеста, Башта Вітрів, Афінська агора. У місті свої послуги пропонують кілька десятків музеїв з унікальними експозиціями, які знайомлять із матеріальною і духовною культурою різних епох. Серед них - Національний археологічний музей, Національний історичний музей, Новий музей Акрополя, Археологічний музей кераміки та багато ін.

3.2 Стратегія розвитку туристичних регіонів країн південної Європи

Утворення такої наднаціональної структури як Європейський Союз (ЄС) спричинило нові особливості формування туристичних потоків між країнами, які входять в його склад (спростилися формальні умови пересування громадян між цими країнами, уніфікувалося фінансове підґрунтя тощо). Також отримала значний розвиток матеріальна база туризму, забезпеченість якою, однак, суттєво диференціюється в розрізі різних країн ЄС.

ЄС визначив три цілі регіональної політики [29, c. 121-123]:

1 - розвиток і структурні перетворення у менш економічно розвинутих регіонах;

2 - економічна і соціальна трансформація територій, які вимагають глибокої реструктуризації;

3 - підтримка позитивних суспільно-економічних змін у сфері освіти та на ринку праці.

Ці три окреслені цілі матимуть безпосередній вплив на інтенсифікацію розвитку туризму вже у найближчій перспективі.

У зазначеному контексті існує необхідність концентрації зусиль органів влади, суб'єктів господарювання, неурядових організацій у діях, спрямованих на:

- зростання обсягів інвестицій, спрямованих на створення туристичної інфраструктури та регіонального туристичного продукту;

- збільшення питомої ваги туризму в загальному обсязі валового внутрішнього продукту;

- зростання питомої ваги доходів від розвитку сфери туризму у бюджетах усіх рівнів;

- збільшення асортименту туристичної продукції регіону, популяризацію туристичної привабливості регіону, його історико-культурних та природних туристичних ресурсів;

- розширення частки регіону на національному та міжнародному туристичних ринках;

- посилення активності органів державної влади та місцевого самоврядування, а також розширення ролі регіональних і місцевих туристичних організацій в процесі формування та просування туристичних послуг.

Привабливість місцевості країн Південної Європи для туристів зумовлюють переважно такі фізико-географічні особливості, як широкі піщані пляжі, м'яке піщане дно, специфічний мікроклімат, сприятливі сонячні умови, неоднорідність рельєфу місцевості та рослинного покриву, великий відсоток площ, зайнятих приморськими лісами з їх специфічним біокліматом.

3.3 Основні проблеми та перспективи розвитку туристичних регіонів

У сучасних умовах підвищення ефективності функціонування господарського комплексу регіонів країн Південної Європи є важливим напрямом прискорення економічного та соціального розвитку країни. Це можливо здійснити лише на основі раціонального використання їх природного, екологічного, виробничого, кадрового, ресурсного, курортно-рекреаційного та туристичного потенціалу.

Багатий курортно-рекреаційний і туристичний потенціал країн Південної Європи створює значні передумови для формування високорозвиненого та рентабельного курортно-рекреаційного господарства, особливо в курортно-туристичних регіонах, серед яких вагоме місце займають приморські регіони.

До найбільш вагомих чинників, які формують процес розвитку туристичних регіонів, віднесені: зовнішнє оточення, господарська (економічна) ситуація, розвиток функціональних інститутів держави, формування політичної системи, наявність політичної культури. Якщо зовнішня небезпека в різних країнах переважно погіршує перспективи економічного розвитку, зокрема у сфері торгівлі, зарубіжних інвестицій, то в польських умовах спостерігається зворотна тенденція: зовнішня загроза обумовлює в суспільстві високий рівень консолідації.

Суспільно-політичні й соціально-економічні основи розвитку країн Південної Європи повинні забезпечувати основні цінності суспільного життя. Окреслено проблеми розвитку приморських міст при намаганні дотримуватись ними таких важливих принципів розвитку, як локальності, автономії, демократії, ефективності, рівноваги, тривалості

Водночас ефективний розвиток курортів гальмує ряд чинників, а саме: ліквідація Курортного інституту, відсутність центрального туристичного інформаційного бюро у столицях, інформаційних і агентських бюро на регіональних курортах, недосконала законодавча та нормативно-правова база щодо розвитку курортів, курортних територій і курортно-туристичних регіонів.

Акцентується увага на соціально-економічних проблемах розвитку курортно-туристичних регіонів, спричинених, зокрема, природними факторами (наприклад, кліматичними умовами), що обумовлюють неефективне використання більшості об'єктів й низький рівень їх завантаженості, наявність великої кількості сезонних закладів.

Багаторічні дослідження проблем організаційно-економічного забезпечення реалізації стратегії розвитку транскордонних туристичних регіонів показали, що значна частка невирішених проблем пов'язана з неузгодженістю дій міжнародних інституцій розвитку транскордонного співробітництва, які мають складну структуру.

У стратегії соціально-економічного розвитку туристичних регіонів сформовано вимоги до розробки стратегій соціально-економічного розвитку туристичних регіонів; окреслюються особливості розробки стратегій соціально-економічного розвитку приморських регіонів; розкривається специфіка формування стратегій розвитку курортно-туристичних регіонів; окреслюються особливості розробки стратегії розвитку єврорегіонів як організаційної форми туристичних регіонів; формуються пропозиції щодо перспектив розвитку транскордонного співробітництва туристичних регіонів.

Протягом останніх десятиріч окреслились важливі тенденції формування соціально-економічного середовища Європи і світу, які у найближчій перспективі визначатимуть зміни у сфері туризму: зміщення центрів економічної активності не лише в глобальному, а й у регіональному масштабах, яке відбувалося і, очевидно, відбуватиметься в найближчій перспективі; формування стійкої тенденції старіння населення, яка вимагатиме нових організаційних методів туристичної діяльності; активізація впровадження нових технологій в життєдіяльність населення, що трансформувало спосіб життя; зростання навантаження на навколишнє середовище; поява нових глобальних туристичних структур тощо.

Виходячи з узагальнення наукових підходів європейських і вітчизняних вчених щодо формування стратегії розвитку туристичних регіонів, сформовано наступні стратегії розвитку локальних і регіональних туристичних утворень [30, c. 33]:

- кардинальної зміни (з'ясування причин кризи і пошук заходів підтримки оздоровниці; залучення інвестицій у розвиток курорту; перепрофілювання оздоровниці);

- збереження зростання (підтримка необхідних темпів зростання за несприятливих зовнішніх умов; залучення відпочиваючих шляхом введення нових послуг (медичних і анімаційних);

- досягнутого зростання (утримання досягнутого рівня у випадку, коли курорт має в своєму розпорядженні лише обмежений набір нового продукту і нездатний перепрофілювати його на новий ринок);

- вибіркового зростання (орієнтація курорту на певний сегмент ринку).

При розробці стратегії розвитку туристичного регіону необхідно передбачати визначення відповідних типів (моделей) розвитку; встановлення пріоритету територій і місць розвитку; визначення обсягів фінансування; окреслення рамок розподілу ресурсів.

З огляду на виявлену специфіку функціонування приморських туристичних регіонів країн Південної Європи розроблено методологічні принципи формування стратегії їх подальшого розвитку. Розробка стратегії розвитку приморського регіону (на прикладі Італії) включає: аналіз соціально-економічного стану приморського регіону, що виявляє перспективи його розвитку; ініціювання спільної роботи щодо планування розвитку регіону; стимулювання локальних громад, об'єднань за інтересами, громадських організацій та інших регіональних учасників до спільної діяльності щодо розвитку регіону; інституціоналізацію робіт щодо планування господарського, суспільного, екологічного і глобального розвитку; операційну програму розвитку приморського регіону; надання консультаційної допомоги зацікавленим підприємствам і організаціям з питань доступу і використання можливостей державних і міжнародних фондів підтримки; оформлення і затвердження необхідної документації організацій і підприємств відповідно до затвердженого плану заходів та їх фінансування; рекламну підтримка та створення привабливого іміджу регіону [31, c. 121-122].

Заходи, які реалізовувались на території Італії, було розподілено між програмами чотирьох рівнів: програми, що відповідають пріоритетам стратегії регіонального розвитку, у створенні яких першість належала локальним співтовариствам: програми, які реалізовані через Міністерство праці воєводства (Програма Леонардо да Вінчі); програми, що підтримують розвиток малого і середнього бізнесу (програма горизонтальної підтримки MSP PHARE 2001; Міжнародна програма SALМON); програми розвитку сільських територій (програма активізації сільських територій Світового банку; програма розвитку людських ресурсів на сільських територіях; програми Європейської Співдружності SAPARD, ISPA) [32, c. 11].

Висновки

Європейське Середземномор'я - один із найбільш популярних і відвідуваних туристичних районів світу. Тривалий часовий період із м'якими, комфортними для відпочинку погодно-кліматичними характеристиками, тепле море зі зручними пляжами, ландшафтне і природне біологічне різноманіття, розвинута транспортна і туристична інфраструктура та давні традиції гостинності, надзвичайно багата культурна спадщина перетворили Південну Європу на "мекку" міжнародного туризму. Цьому сприяє спряжена дія кількох головних чинників:

- по-перше, потужний і багатоманітний туристичний природний і культурно-історичний потенціал: тисячі кілометрів морських пляжів, освоєні гірські системи, мозаїчність і різноманітність ландшафтів, річкова й озерна мережа, багаті бальнеологічні ресурси, багатство різноманітних історичних, архітектурних і археологічних пам'яток, значна кількість культурних, сакральних і техногенних атракцій, численні події, які використовуються в туристичній індустрії і формують значні туристичні потоки.

- по-друге, сприятливі соціально-економічні та суспільно-географічні чинники: високий рівень економічного розвитку більшості країн регіону, якісна транспортна і соціальна інфраструктура, тісне сусідство держав, давні та багаті культурні традиції, у тому числі напрацьована культура відпочинку і подорожі, релігійна й етнічна толерантність, відносно низький рівень злочинності і висока безпека життя, якісні трудові ресурси, традиційно високий рівень розвитку туристичної індустрії та якості обслуговування.

- по-третє, сприятливий політичний клімат: давні демократичні традиції суспільно-політичних устроїв, стабільність політичної ситуації в європейських країн, функціонування ЄС, формування єдиної Єврозони і спрощення процедур в'їзду - виїзду туристів, що дозволяє безперешкодно відвідувати ряд країн.

Перспективи розвитку туризму в країнах Південної Європи регіоні пов'язані із ширшим залученням ресурсів східноєвропейських країн, їх інтеграцією до єдиного туристичного простору і створенням сучасної туристичної інфраструктури.

Список використаної літератури

1. Энциклопедический словарь географических терминов / [глав. ред. С.В. Калесник]. – М.: Сов. Энциклопедия, 1968. – 440 с.

2. Регионоведение: Учеб. пособие / [отв. ред. проф. Ю.Г. Волков]. – Ростов н/Д : Феникс, 2004. – 448 с.

3. Панкова Є.В. Туристичне краєзнавство : Навч. посіб. / Є.В. Панкова. – К. : „Альтерпрес”, 2003. – 352 с.

4. Смолій В.А., Федорченко В.К., Цибух В.І. Енциклопедичний словник-довідник з туризму / В.А. Смолій, В.К. Федорченко, В.І. Цибух, передмова В.М. Литвина. – К. : Видавничий Дім „Слово”, 2006. – 372 с.

5. Борущак М. Проблеми формування стратегії розвитку туристичних регіонів: [монографія] / М. Борущак. – Л. : ІРД НАН України, 2006. – 288 с.

6. Борущак М. Стратегія розвитку туристичних регіонів: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра екон. наук : спец. 08.00.05 / Мирослава Борущак. – Л., 2008. – 35 с.

7. Александрова А.Ю. Международный туризм / А.Ю. Александрова. – М. : Аспект Пресс, 2002. – 470 с.

8. Менеджмент туризма: Основы менеджмента : Учебник. / [Л.И. Лукичева, В.А. Квартальнов, В.А. Исаев и др.]. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 353 с.

9. Кифяк В.Ф. Організація туристичної діяльності в Україні / В.Ф. Кифяк. – Чернівці : Книги-ХХІ, 2003. – 300 с.

10. Закон України „Про стимулювання розвитку регіонів” вiд 08.09.2005 № 2850-IV [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 51. – С. 548. – Режим доступу до вид.: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2850-15

11. Фактори формування туристичних проблем / С. П. Кузик, Д. Л. Олесневич // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. економ. – 1993. – Вип. 23: Проблеми переходу до ринкової економіки. – С. 29–31.

12. Соціально-економічна географія світу. Загальна частина  / С. П. Кузик, О. І. Шаблій, М. М. Книш, Г. М, Анісімова та ін. / За ред. С. Кузика. – Тернопіль: Підручники & посібники, 1998. – 256 с.

13. Стецький В. Освітній комплекс Львівської області: соціально- і економіко-географічні дослідження/ Наук. ред. О. І. Шаблій. – Львів: ЛОНМІО, 1998. –113 с.

14. Соціально-економічна географія України: Навч. посіб. / За ред. О. І. Шаблія. – Львів: Світ, 1994. – 608 с.

15. Kowalczyk A. S. Jerzy Giedroyc – Mieczysaw Grydzewski: dwa style bycia emigrantem // Pisarz na emigracji. Mitologie. Style. Strategie przetrwania / red. Hanna Gosk, Andrzej Stanisaw Kowalczyk.-Elipsa, Instytut Literatury Polskiej UW, Warszawa, 2005 – s.183-197.

16. Смаль І.В. Географія туризму та рекреація: словник-довідник. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2010 – 350 с..

17. Воскресенский В.Ю. Международный туризм: Учебное пособие - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2006 – 400 c.

18. Масляк П.О. Країнознавство: підруч. для студ. та викл. вищ. навч. закл. / П. О. Масляк. - К. : Знання, 2008. - 292 с.

19. Стафійчук В.І. Туристичне країнознавство: туристичні ресурси світу. Європа, Азія, Австралія та Океанія : [навч. посіб.] / В. І. Стафійчук, О. Ю. Малиновська. - К. : Альтерпрес, 2009. - 427 с.

20. Юрківський В.М. Країни світу. Довідник. - К.: Либідь, 1999.

21. Атлас чудес света: Выдающиеся архитектурные сооружения всех времен и народов и памятники. - М.: БММ АО, 1997. – 300c.

22. Квартальнов В.А. Туризм. - М.: Финансы и статистика, 2002. – 200 c.

23. Николаенко Д.В. Рекреационная география: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – 500 c.

24. Романов А.А., Саакянц Р. Г. География туризма: Учебное пособие. - М.: Советский спорт, 2002.

25. Самойленко А.А. География туризма: учебное пособие. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2006.

26. Страны мира от А до Я. Новый информационный справочник / Сост. С. А. Романцова. - Харьков: Книжный Клуб "Клуб Семейного Досуга", 2007

27. Географічна енциклопедія України: в 3-х т. / [редкол.: відп. ред. О.М. Маринич та ін.]. – К.: „Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 1989-1993. Т.3: П-Я. – 1993. – 480 с:

29. Михайліченко Г.І. Практика організації туристичних подорожей: [навч. посіб.] / Г.І. Михайліченко. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2003. – 156 с.

31. Никоноров С.М. Социально-экономический механизм формирования региональных комплексов туризма: дис. ... канд. экон. наук: 08.00.05 / Никоноров Сергей Михайлович. – М.: 2005. – 167 с.

32. Обозний В.В. Краєзнавча підготовка менеджерів туризму в умовах педагогічного університету: [монографія] / В.В. Обозний. – К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2007. – 204 с.

33. http://country.turmir.com

34. http://lw1.ru

35. http://mandry-travel.lviv.ua

36. http://spain-info.ru

38. http://travel.ru

39. http://whc.unesco.org

40. http://www.climate-charts.com

Суспільно-географічне дослідження розвитку туризму країн Південної Європи