10.1. СУТНІСТЬ, ПРИЗНАЧЕННЯ ТА ВИДИ ФІНАНСОВОГО ПОСЕРЕДНИЦТВА

Фінансовий посередник як суб’єкт грошово-го ринку. Грошовий ринок за характером зв’язку між кредиторами та позичальниками розділяється на два сектори: сектор прямого фінансування та сектор не-прямого (опосередкованого) фінансування, про що мова йшла в підрозділі 3.2. У секторі непрямого фінансування поряд з кредиторами і позичальниками, які умовно можна назвати базовими суб’єктами ринку, з’являється третій — економічний посередник, який є самостійним і рівноправним суб’єктом грошового ринку. Подібно до базових суб’єктів він формує власні зобов’язання та вимоги і на цій підставі емітує власні фінансові інструменти, які стають інструментом торгівлі на грошовому ринку. Вказані суб’єкти називаються фі-нансовими посередниками, а їх діяльність з акумуляції вільного грошового капіталу та розміщення його серед позичальників-витратників називається фінансовим посередництвом. Фінансове посередництво істотно відрізняється від брокерсько-дилерської діяльності. Особливість останньої полягає в тому, що брокери і дилери не
створюють власних вимог і зобов’язань, а діють за дорученням клієнтів, одержуючи дохід у вигляді комісійної плати (брокери) чи різниці в курсах купівлі і продажу (дилери). Фінансові посередники діють на ринку зовсім по-іншому — від свого імені і за власний рахунок, створюючи власні зобов’язання і власні вимоги. Тому їх прибутки формуються як різниця між доходами від розміщення акумульованих коштів і витратами, пов’язаними з їх залученням. Так, страхова компанія, акумулюючи кошти своїх клієнтів, створює нове зобов’язання — страховий поліс, а розміщуючи ці кошти в банках чи цінних паперах, створює нову вимогу до позичальни-ка.
Загальний вигляд взаємовідносин між базовими суб’єктами грошового ринку та фінансовими посередниками можна подати у такому вигляді (рис. 10.1):




Рис. 10.1. Загальна схема фінансового посередництва

Механізм фінансового посередництва недостатньо досліджений у сучасній українській та в колишній радянській літературі. Окремі суб’єкти грошового ринку і в теорії, і на практиці розглядаються, як правило, ізольовано один від одного, як непов’язані між собою структури, які функціонують у своїх замкнутих економічних сферах . Проте це не так.
Усі фінансові посередники функціонують на єдиному грошовому ринку, з одним і тим же об’єктом — вільними грошовими коштами, однаково відчутно впливають на кон’юнктуру цього ринку, можуть не тільки конкурувати між собою, а й взаємодіяти у вирішенні багатьох економічних та фінансових завдань. Тому дослідження фінансового посередництва як самостійного економічного явища має важливе теоретичне і практичне значення, особливо в сучасних умовах України, коли тільки формується грошовий ринок, його інфраструктура і механізм регулювання. Дуже важливо, щоб при вирішенні цих завдань ураховувалася не тільки видова специфіка окремих фінансових посередників, а й їх родова єдність і функціональна взаємозалежність на грошовому ринку.
Призначення фінансових посередників. Фінансові посередники відіграють важливу роль у функціонуванні грошового ринку, а через нього — у розвитку ринкової економіки . Їх економічне призначення полягає в забезпеченні базовим суб’єктам грошового ринку максимально сприятливих умов для їх успішного функціонування. Тобто функціонально фінансові посередники спрямовані не всередину фінансової сфери, не на самих себе, а зовні, на реальну економіку, на підвищення ефективності діяльності її суб’єктів.
Звичайно, теоретично можна уявити ситуацію, коли економічні суб’єкти — кредитори і позичальники — будують свої взаємо-відносини прямо, не звертаючись до посередників. Проте організація таких відносин була б для них і суспільства набагато дорожчою, уповільненою, високоризикованою і незручною.
Конкретні переваги фінансового посередництва виявляються у такому:
1) можливості для кожного окремого кредитора оперативно розмістити вільні кошти в дохідні активи, а для позичальника — оперативно мобілізувати додаткові кошти, необхідні для вирішення виробничих чи споживчих завдань, і так само оперативно повернути їх на висхідні позиції. Для цього кредитору достатньо звернутися до будь-якого посередника і розмістити у нього свої кошти, поклавши їх ніби в загальний котел, а позичальнику достатньо звернутися туди ж і одержати їх у позичку, ніби взявши їх з цього котла. Шукати їм один одного зовсім не потрібно і навіть знати про існування один одного не обов’язково. Потрібний лише широкий розвиток мережі фінансових посередників;
2) скороченні витрат базових суб’єктів грошового ринку на фор-мування вільних коштів, розміщення їх у дохідні активи та запози-чення додаткових коштів. Це зумовлюється такими чинниками: кре-дитору і позичальнику не потрібно багато часу та зусиль витрачати на пошуки один одного (на рекламу, створення інформаційних систем тощо); не потрібно здійснювати складні оцінно-аналітичні заходи щодо потенційного клієнта, щоб визначити його надійність, плато-спроможність. Цей клопіт і витрати бере на себе фінансовий по-середник ; не треба мати справу з великою кількістю дрібних креди-торів чи позичальників, на підтримання контактів з якими потрібні значні кошти. Їх консолідованим представником на ринку є посеред-ник, підтримання контактів з яким обійдеться значно дешевше.
Для забезпечення своєї діяльності фінансові посередники також витрачають значні кошти, і утримання цих посередників обходиться суспільству недешево. Проте завдяки великим обсягам виконуваних операцій, їх оптовому характеру, собівартість кожної окремої операції коштуватиме посередникам та суспільству значно дешевше, ніж якби вона виконувалась безпосередньо кредиторами та позичальниками;
3) послабленні фінансових ризиків для базових суб’єктів гро-шового ринку, оскільки значна частина їх перекладається на по-середників. Це стає можливим завдяки широкій диверсифікації посередницької діяльності, створенню спеціальних систем стра-хування та захисту від фінансових ризиків;
4) збільшенні дохідності позичкових капіталів, особливо зосе-реджених у дрібних власників, завдяки зменшенню фінансових ризиків, скороченню витрат на здійснення фінансових операцій та відкриттю доступу до великого, високодохідного бізнесу. Це зумовлено тим, що посередники мають можливість сконцентрувати значну кількість невеликих заощаджень і спрямувати їх на фінансування великих, високодохідних операцій та проектів;
5) можливості урізноманітнити відносини між кредиторами і позичальниками наданням додаткових послуг, які беруть на себе посередники. Це, зокрема, страхування кредитора від різних ризиків, задоволення потреб у пенсійному забезпеченні, забезпеченні житлом, набутті права власності й управління певними об’єктами тощо. Фінансові посередники спеціалізуються на наданні таких послуг, у зв’язку з чим формується широке коло їх окремих видів.
Оскільки базові суб’єкти грошового ринку переважно є суб’єк-тами реального сектору економіки (ділові підприємства та домашні господарства), то, створюючи для їх функціонування сприятливі умови, фінансові посередники позитивно впливають на кругооборот капіталу в процесі розширеного відтворення, розвиток виробництва, торгівлі, інших сфер економіки. Особливо важлива їх роль у перемі-щенні грошових заощаджень домашніх господарств в оборот ділових підприємств. Це зумовлено тим, що ці заощадження є найбільшим джерелом інвестицій в економіку, проте вони перебувають у величе-зної кількості власників, індивідуальні розміри їх невеликі, отже пе-рерозподілити їх без посередників було б технічно неможливо.
Види фінансових посередників. Особливої уваги заслуговує класифікація фінансового посередництва. Щодо цього питання нема єдиної точки зору ні у вітчизняній, ні в зарубіжній літературі. У вітчизняній літературі найпоширенішим є поділ фінансових посередників на дві групи:
? банки;
? небанківські фінансово-кредитні установи, які інколи нази-вають ще спеціалізованими фінансово-кредитними установами чи па-рабанками .
В американській літературі фінансових посередників заведено по-діляти на три групи :
? депозитні інституції;
? договірні ощадні інституції;
? інвестиційні посередники.
Такий різнобій у класифікації фінансового посередництва зумов-люється двома обставинами:
? відсутністю однозначного трактування самого поняття «банк»;
? відсутністю загальновизнаних критеріїв класифікації всіх посередників.
В європейському законодавстві банк трактується значно ширше, ніж в американському. Тому деякі з інституцій, які за європейським законодавством належать до спеціалізованих банків, наприклад інвестиційні банки, за американським законодавством не є такими і в літературі їх відносять до спеціалізованих небанківських інституцій (інвестиційних посередників).
Критерій договірності відносин з клієнтами теж є недостатньо чітким для класифікації, оскільки на договірних засадах працюють сьогодні, по суті, всі фінансові посередники. Більше того, виділення трьох груп посередників в американській літературі зроблено за трьома різними критеріями, що видається не досить коректним. Тому більш правомірним є класифікація всіх фінансових посередників за одним критерієм — участю їх у формуванні пропозиції грошей. За цим критерієм вони поділяються на:
? банки, які через грошово-кредитний мультиплікатор здатні впливати на пропозицію грошей;
? небанківські фінансові посередники (фінансово-кредитні установи), які такої здатності не мають.

< Назад   Вперед >

Содержание