ВИСНОВКИ

1. Фінансове посередництво — це специфічний вид діяльності на грошовому ринку, що полягає в акумуляції його суб’єктами в обмін на свої зобов’язання вільних грошових капіталів і розміщення їх від свого імені в дохідні активи. Унаслідок цієї діяльності
• на ринку з’являються нові фінансові інструменти і загальний асортимент їх значно розширюється, що посилює стимули до фо-рмування вільних грошових капіталів;
• урізноманітнюється трансформація грошового капіталу, що сприяє кращій адаптації його руху до потреб розширеного від- творення;
• скорочуються витрати економічних суб’єктів на забезпечення руху свого грошового капіталу;
• зменшуються ризики економічних суб’єктів, пов’язані з ви-користанням свого грошового капіталу.
2. Суб’єкти грошового ринку, які займаються фінансовим по-середництвом, називаються фінансовими посередниками. Вони поділяються на дві великі групи:
• банки;
• небанківські фінансові посередники.
Економічна відмінність між ними полягає в тому, що суб’єкти другої групи є чистими посередниками, вони не можуть розмістити в активи більше коштів, ніж самі акумулювали. Банки ж є не тільки звичайними посередниками, а й творцями кредиту, оскільки виконують емісійну функцію. Тому правомірно розглядати банки не тільки як простих посередників, а й як підприємства кредитної сфери.
3. Указана економічна відмінність між банками і небанківськими фінансовими посередниками вимагає чіткого визначення сутності банку. Без цього законодавство не зможе забезпечити ефективне регулювання банківської діяльності.
Банк в економічному розумінні — це фінансовий посередник, що виконує комплекс базових операцій, які в сукупності становлять закінчений процес посередництва:
• акумуляцію грошових коштів економічних суб’єктів з правом ві-льного розпорядження ними;
• вільне розміщення їх у дохідні активи від свого імені і під свою відповідальність;
• безумовне виконання розпоряджень власників акумульованих коштів щодо їх використання — повернути власникові готівкою, перерахувати на рахунки третіх осіб чи на власні рахунки інших видів у цьому чи іншому банках.
4. Банківська система — це не проста сукупність окремих банків, а свідомо побудована на законодавчій основі їх єдність з чітким визначенням місця, субординації та взаємозв’язків окремих її елементів та ланок. Вона виконує свої специфічні функції і роль в економіці, які хоч і пов’язані з функціями і роллю окремих банків, проте не повторюють їх і не зводяться до них, а мають самостійне значення.
5. Банківська система має багато спільних рис з іншими еконо-мічними системами, що ставить її в один ряд з найвищими ієрар-хічними структурами цілісної економічної системи країни. Проте вона має і свої специфічні риси, які виділяють її з ряду інших систем і надають їй статусу самостійного економічного явища.
6. Україна досягла значних успіхів у формуванні своєї банківської системи, особливо в інституційному та функціональному аспектах. Підтвердженням цього є прийняття в 1999 р. Закону «Про Національний банк України» та у 2000 р. Закону «Про банки і банківську діяльність», які замінили Закон 1991 р. «Про банки і банківську діяльність», що переважно вичерпав себе і не відповідав новій економічній ситуації в країні.
7. Небанківські фінансові посередники — об’єктивно необхідне явище у ринковій економіці. Вони не тільки є потужними кон-курентами банків у боротьбі за вільні грошові капітали, що саме по собі має позитивне значення, а й надають економічним суб’єктам такі фінансові послуги, виконання яких не вигідно чи законодавчо заборонено банкам. Тому всілякий розвиток небанківського посередництва є важливим економічним завданням уряду та центрального банку.
8. В Україні небанківські фінансові посередники набули ще меншого розвитку, ніж банки. Причини гальмування їх розвитку криються теж у недостатньому поступові економіки, у повільній її ринковій трансформації, у низькому життєвому рівні населення та незначних грошових заощадженнях

< Назад   Вперед >
Содержание