Людський вимір політики і напрями політичної соціалізації особи

У сучасній політології зв'язки між людиною і політикою найповніше розкриває поняття «політична соціалізація». Американський соціолог Ф. Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард, які запровадили у вжиток це поняття наприкінці XIX ст., тлумачили його як «процес розвитку соціальної природи людини», «формування особистості під впливом соціального середовища». Іншими словами, соціалізація — процес залучення індивідів до соціальних норм і культурних цінностей суспільства. Вказуючи на її важливість, індійський політолог П. Шаран визначив соціалізацію як «процес цивілізації суспільства».
На межі 50—60-х років XX ст. за аналогією з цим поняттям було сформульоване визначення «політичної соціалізації», що його ввели в політичну науку американські соціологи й політологи. У підручнику для американських університетів зазначено, що політична соціалізація - це «процес, завдяки якому індивід засвоює політичну культуру суспільства, основні політичні поняття, свої права та обов'язки відносно уряду та набуває уявлень про структуру й механізм політичної системи». Хибою цього визначення є те, що в ньому особистість виступає пасивним об'єктом виховання і навчання.
Політична соціалізація — процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.
Оптимальнішим є визначення російського політолога Є. Шестопал, яка справедливо вважає, що поняття «політична соціалізація» ширше, ніж політичне виховання або просвіта, бо охоплює не тільки цілеспрямований вплив на особистість панівної ідеології та політики, не лише стихійний вплив, а й особисту політичну активність.
Процес політичної соціалізації має на меті:
— прищеплення новим членам суспільства основних елементів політичної культури і свідомості;
— створення сприятливих умов для накопичення членами суспільства політичного досвіду, що його потребує політична діяльність і творчість усіх бажаючих;
— якісне перетворення відповідних елементів політичної культури — необхідної умови суспільних змін.
Для усвідомлення основи політичної соціалізації слід звернути увагу на такі моменти:
1. Процес політичної соціалізації триває неперервно впродовж усього життя індивіда. З накопиченням соціально-політичного досвіду відбувається постійне видозмінювання або закріплення відповідних позицій у діяльності людини.
2. Політична соціалізація може набувати форми відвертого або прихованого передавання досвіду. Вона відверта, якщо містить безпосереднє передавання інформації, почуттів або цінностей. Наприклад, вивчення суспільних дисциплін. Прихована форма — це передавання неполітичних настанов, які впливають на політичні відносини, на винесення політичних рішень, поведінку.
Процес політичної соціалізації має історичний характер, що визначається специфікою цивілізаційного розвитку, розміщенням соціальних і політичних сил, особливостями політичної системи, а також своєрідністю сприймання всіх цих чинників кожним індивідом. Рівночасно слід звернути увагу на те, що політична соціалізація, скерована державними органами і партіями, має певну класову, політичну, моральну, естетичну та етичну спрямованість, покликана формувати «політичну людину» з певними громадянськими якостями.
Політична соціалізація виконує інформаційну, ціннісно-орієнтовану, установчо-нормативну, діяльнісну функції:
Інформаційна функція. Процес політичної соціалізації не можливий без інформації, без передавання знань про владу й політику, політичний устрій держави, форми і способи участі в управлінні суспільством, у вирішенні політичних питань; без знань і певного досвіду індивіда про його політичне виправдану поведінку через участь у виборах, референдумах, суспільних акціях, політичних партіях, громадських організаціях та ін.
Ціннісно-орієнтована функція. У процесі її реалізації людина залучається до системи історично сформованих у даному суспільстві політичних відносин, цінностей та орієнтацій, у неї виробляються певний апарат політичного мислення, власна система ціннісних орієнтацій.
Установчо-нормативна функція. Охоплює процес, спрямований на вироблення в особи певних настанов на сприйняття і споживання політичної інформації, певного ставлення до політичних подій і явищ, до дій інших осіб у сфері політики; на вибір свого стилю, поведінки в політичних відносинах.
Громадянське дозрівання, заохочення людини до політики має стадіальний характер. Воно починається вже у віці 3—4 років, коли через сім'ю, засоби масової інформації, найближче оточення дитина набуває перших знань про політику. На етапі первісної соціалізації діти одержують різні уявлення про правильну або неправильну поведінку, вчинки. Під впливом настроїв і поглядів, що панують у сім'ї, часто «закладаються» політичні норми й цінності на все життя, які відзначаються неабиякою стійкістю. Тому масштабні перетворення соціальних і політичних відносин у суспільстві потребують певних змін і в моделі сімейних стосунків.
Політичне виховання і навчання дітей значною мірою відбувається в школі, період перебування в якій становить вторинну політичну соціалізацію. За цей час дитина вивчає основні, загальновизнані в суспільстві цінності й погляди, набуває початкового досвіду соціальної практики, особливо через участь у діяльності дитячих організацій.
Наступний етап політичної соціалізації доцільно пов'язувати з періодом життя від 16—18 до 40 років. У 16-річному віці люди одержують паспорт, а з 18 — юридичне право на участь у політичній діяльності. Водночас вони здобувають ґрунтовні знання в суспільній сфері завдяки навчанню й роботі.
Політична соціалізація триває і з досягненням людьми зрілого віку (40—60 років). На їхню політичну поведінку значною мірою впливають життєвий досвід, наявність дорослих дітей, сталість поглядів. Проте і в цей період люди вдосконалюються в політиці, краще й глибше оцінюють суспільно-політичні події, завдяки чому можуть вносити корективи у свої політичні погляди й поведінку.
На процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинники — війни, революції, політичні та економічні кризи. Якщо політична система перебуває в стані кризи, відбуваються порушення і серйозні збої в процесі політичної соціалізації. Формуються неправильні уявлення про суспільство, які набувають стійкого характеру. Це можна простежити на прикладі тих країн, які тривалий час існують і розвиваються в умовах конфлікту або переживають серйозну системну кризу. Люди втрачають систему орієнтирів, не мають можливості навчитися стійкої політичної поведінки. У суспільстві виникає ситуація, коли гра йде «без правил», що порушує його інтеграцію і стабільність. У разі неспроможності суспільства вирішити нагальні політичні та інші проблеми в ньому виникають сили опозиційної соціально-політичної та культурної діяльності, які впливають на процес політичної соціалізації.
Отже, розглядаючи проблему політичної соціалізації, необхідно, по-перше, враховувати вік та індивідуальні особливості кожної людини; по-друге, навколишнє соціальне середовище; по-третє, політику, що її здійснюють інститути влади, впливаючи на стан суспільства; по-четверте, суспільно-політичні партії та організації, а також особливості й рівень політичної культури і субкультур.
Різні механізми передачі культурних традицій і норм у певних політичних системах дають змогу вирізнити відповідні типи політичної соціалізації.
Гармонійний тип політичної соціалізації. Відображає психологічно нормальну взаємодію людили та інститутів влади, раціональне й шанобливе ставлення індивіда до правопорядку, держави, усвідомлення ним своїх громадянських обов'язків.
Гегемоністський тип. Відображає неглтивне ставлення людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім «своєї».
Плюралістичний тип. Свідчить про визнання людиною рівноправності з іншими громадянками, їхніх прав і свобод, про її здатність змінювати свої політичні пристрасті й переходити на нові позиції, до нових ціннісних орієнтацій.
Конфліктний тип. Формується на остові міжгрупової боротьби, протистояння взаємозалежних Інтересів і тому вбачає мету політичної участі в збереженні лояльності до своєї групи та підтримці її в боротьбі з політичними супротивниками.
Польський вчений Єжи Вятр розрізндає п'ять принципово відмінних за ставленням до політикан типів особистості — активісти, компетентні спостерігачі, компетентні критики, пасивні громадяни, аполітичні й відчужені.
Активісти. Особи, позиція яких стосовно політики і влади як центральної категорії політики є aктивною. Вони не обов'язково схвалюють чи підтримують» існуючу владу в даний момент. Впевнені в тому, що влада є важливою цінністю, благом, а самі активно прагнутгь до неї — для себе і для групи, членами якої вони є. Тої улу активісти цікавляться політичними проблемами та інформовані про них. Ступінь справжньої інформованості може бути різним, залежно від рис індивіда (скажімо, від рівня його загальної освіти) і рис системи (приміром, від ступеня ознайомлення суспільства з важливою політичною інформацією). Однак активісти завжди добре інформовані.
Компетентні спостерігачі. Тип людей, які цікавляться політикою, розуміють її значення, але не бажають брати в ній участі. Здебільшого це спричинено вдаливом якихось аргументів, що їх вони вважають вагомимми (наприклад, вони можуть стати членами політичного керівництва тоді, коли їхня вітчизна в небезпеці, але повернутися до інших занять, яким віддають перевагу, після того, як загроза минула). Такий тип людей часто зустрічається серед учених, письменників.
Компетентні критики. Відрізняються від спостерігачів тим, що їхнє ставлення до здійснення влади чи загалом до політики є категорично негативним; інтерес до політики тісно пов'язаний саме з відразою до політичної діяльності. Вони інформовані про неї саме завдяки своїй негативній позиції.
Пасивні громадяни. До влади ставляться негативно або нейтрально і не цікавляться політичними справами, хоча іноді про них добре інформовані, їхня інформованість може ґрунтуватися на тому, що як громадяни вони вважають своїм обов'язком бути обізнаними щодо політичного життя. По суті, це аполітичні громадяни країни, хоч і не відчужені.
Аполітичні й відчужені. Тип людей, які категорично не беруть участі в політиці, не цікавляться політикою і мало про неї знають. Вони живуть наче за межами політичної системи.
Отже, політична соціалізація — це процес не тільки надбання, а й втрати певних політичних якостей. До основних чинників, які впливають на результати політичної соціалізації, належать: характер і тип державного ладу, політичний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи, а також неполітичні фактори: — сім'я, формальні й неформальні групи, навчальні заклади, виробничі колективи, культура, засоби масової інформації, національні традиції, їх називають агентами політичної соціалізації.
Визнаючи важливий вплив, що його прямо чи опосередковано справляє соціальне середовище на процес залучення людини до політики, слід пам'ятати про роль у цьому процесі людської індивідуальності, зокрема таких її якостей, як упевненість у собі, компетентність, віра у власні сили. Іншими словами, важливим є не лише імпульс, який надходить до конкретного індивіда, а й відповідь цього індивіда — зворотний імпульс. Отже, процес політичної соціалізації охоплює два діалектичне пов'язані «зустрічні» процеси.
Посиленню ролі особи в політиці служить система соціалізації, яка здатна створити умови для того, щоб індивід посів належне місце у сфері політики з урахуванням притаманних йому здібностей і схильностей; здатна гарантувати основні права і свободи особи; максимізувати шанси і використати інноваційний потенціал тих людей, які є найздібнішими й водночас свідомо орієнтованими на служіння суспільству; забезпечити якість публічної інформації про суспільні проблеми, передумови та обставини політичних рішень, що ухвалюються, а також про соціальні наслідки здійснюваних дій. Результатом високої якості публічної інформації є ефективний вплив суспільної думки на рішення й дії, які здійснює влада. Високий рівень політичної соціалізації індивідів є передумовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності

< Назад   Вперед >
Содержание