3. Місце і роль інститутів громадянського суспільства країн ЦСЄ в інтеграції до європейських політичних та економічних структур.

Нинішнє розширення Європейського Союзу безпрецедентне з точки зору набуття у ньому членства країнами ЦСЄ, які донедавна належали до антагоністичної суспільно-політичної системи. З цього приводу як у вітчизняній, так і зарубіжній літературі існують взаємовиключні точки зору на якісний склад нинішніх аплікантів ЄС, які зводяться до наступного. Єврооптимісти вважають, що вступ країн ЦСЄ матиме виключно позитивні наслідки як для старих так і нових членів, а для суспільств країн ЦСЄ це своєрідний „подарунок долі”. Тимчасом як європесимісти вважають, що рішення політичних еліт про приєднання до ЄС і необхідність виконання критеріїв членства у ЄС стане тим “бермудським трикутником”, завдяки якому центрально-східноєвропейські суспільства були “загнані” у стан громадянських. З огляду на суперечливість підходів, необхідно з’ясувати, яким чином міжнародні чинники вплинули на інституціалізацію громадянського суспільства в країнах ЦСЄ і наскільки органічним для центрально-східноєвропейських суспільств є євроінтеграційний вибір.

Наслідком глобалізації, як відомо, може бути свідоме входження (приєднання) країни до глобальних процесів, або ж її „втягнення” і залучення у якості пасивного суб’єкта міжнародних процесів. Зважаючи на серединне геополітичне розташування країн ЦСЄ – між промислово розвиненою Європою з її енергопотребами та Близьким Сходом і Росією – основними постачальниками енергоресурсів до ЄС – ці країни тривалий час не могли б балансувати між двома центрами сили. Зважаючи на історичні зв’язки з Європою, а також на європейську ідентичність країн ЦСЄ рішення про набуття членства у ЄС видається природним для центрально-східноєвропейських суспільств, хоча й було воно озвучене на початку 90-х рр. ХХ ст.. виключно їх елітами. Тобто у даному випадку євроінтеграційний чинник виявився (через безпосереднє сусідство з ЄС, а також заяви щодо набуття членства) вирішальним міжнародним чинником інституціалізації громадянського суспільства в країнах ЦСЄ.

Як відомо, наміри набуття членства у ЄС країн ЦСЄ вимагав виконання ними певних вимог і умов членства, а для країн ЦСЄ, які донедавна належали до іншої суспільно-політичної системи, поряд з економічними критеріями, політико-праві. При цьому важливо враховувати той факт, що інтеграційна стратегія, започаткована урядами країн ЦСЄ, ґрунтувалася на спільній європейській ідентичності їх суспільств. Приналежність до Європи не в географічному, а у соціокультурному (цивілізаційному) сенсі ніколи не ставилася під сумнів громадянами країн ЦСЄ. Тому євроінтеграція як стратегічна мета їх держав суспільствами розглядалася насамперед як факт “відновлення історичної справедливості”, що стало основною передумовою їх “повернення у Європу”. Іншою, не менш важливою передумовою був високий рівень дво- і багатосторонньої співпраці у економічній та військовій (наслідком став вступ Польщі, Угорщини та Чехії у 1999 р. до НАТО, що стало складовою їх євроінтеграційної стратегії) сферах. Так, вже у 1992 р. майже половина експорту країн ЦСЄ припадала на ЄС, у той час як частка експорту, яка припадала на країни колишньої РЕВ впала до однієї п’ятої. Крім того, динамічно зростав рівень західноєвропейських інвестицій у ці країни. Тобто вже протягом дев”яностих років країни ЦСЄ інтегрувалися до ЄС хоча й без юридичного оформлення їх членства.

Власне у реалізації стратегії євро інтеграції країн ЦСЄ виокремлюють три етапи (за О.Ковальовою). Кожен етап включав розробку й реалізацію основних положень узгоджених інтеграційних стратегій урядів країн ЦСЄ.

1 етап датований 1989-91 рр. У цей період країнами ЦСЄ було декларовано намір розпочати масштабний геополітичний проект “повернення до Європи”, а ЄС – готовність пошуку форм інтеграції. Він характеризувався інтенсивним економічним співробітництвом і активною підтримкою структурами ЄС суспільних перетворень у цих країнах. Протягом цього етапу було встановлено дипломатичні відносини з країнами ЦСЄ, встановлено режим найбільшого сприяння у торгівлі згідно з правилами ГАТТ, підписано Європейські асоційовані угоди з Польщею та Словаччиною, Угоду про торгівлю і співробітництво між ЄС, Польщею і Угорщиною. Після роз’єднання Чехословаччини окремі угоди було підписано з Чехією та Словаччиною у 1993 р. Широка економічна підтримка реформам у країнах ЦСЄ з боку ЄС здійснювалася в межах програми PHARE, яка мала на меті надання фінансової підтримки, здійснення економічних експертиз й залучення інвестицій для проведення економічних реформ, а пізніше стала головним фінансовим інструментом реалізації стратегії розширення ЄС на Схід. Бюджет програми на початку 90-х рр.. складав близько 1 млрд. екю на рік.

Окрім двосторонньої співпраці, країни ЦСЄ намагалися виступати колективним суб”єктом, створивши у 1991 р. так званий Вишеградський трикутник за участю Польщі, Угорщини та Чехословаччини (з 1993 р. після роз’єднання Чехословаччини і утворення Чеської Республіки та Словацької республіки існує у форматі чотирикутника). Метою діяльності цієї структури стала: “координація дій в області зовнішньої політики і поглиблення відносин з європейськими інститутами та міжнародними організаціями; взаємодія у сфері безпеки; поглиблення економічних зв’язків і взаємовигідних торгових відносин та розширення перспектив співпраці у інших сферах (права людини і національних меншин, екологія, енергетика, інфраструктура та інформація)”.

2 етап – 1992-93 рр. – характеризується встановленням політичного діалогу ЄС і країн ЦСЄ і відбувався в межах Європейських асоційованих угод, підписаних на початку 90-х рр. ХХ ст.. Цьому не останньою чергою сприяв факт перебування при владі сил ліберал-демократичного спрямування, традиційно налаштованих на Європу. Але програші цих сил на парламентських або президентських виборах у наступні роки (прихід до влади А.Кваснєвського на зміну Л.Валєнсі у Польщі, В.Мечіяра у Словаччині) дало підстави скептикам вважати рішення про вступ до ЄС виключно рішенням еліт. Але, як свідчать дані соціологічних опитувань, найвищий рівень єврооптимістів у країнах ЦСЄ спостерігався на початку-середині 90-х рр.. і сягав 80-90% і підтверджує, що еліти виражали волю суспільств. Водночас ЄС для громадян держав ЦСЄ асоціювався перш за все з високим рівнем життям. Реальні ж стратегії вступу не були розроблені. Найбільшим успіхом цього етапу вважається вироблення і затвердження критеріїв членства в ЄС для країн ЦСЄ.

3 етап – 1994-97 рр. - розпочався з подання заяв держав ЦСЄ на вступ до ЄС. Тоді ж було проведено комплексну оцінку суспільно-політичних перетворень в країнах-претендентах і на основі контролю відповідності стану внутрішніх інституційних реформ “копенгагенським критеріям” було ухвалено рішення щодо їх спроможності прийняти на себе зобов’язання членства.

Оскільки критерії членства у ЄС вимагають не стільки досягнення економічних стандартів, скільки відповідного рівня консолідації демократії (гарантії відкритості і прозорості політичного процесу), а відтак і безпеки розвитку усіх країн-членів цієї організації, для країн-неофітів – вихідців з радянського блоку були розроблені спеціальні політичні критерії членства, відомі як „копенгагенські критерії”. Їх сутність полягає у забезпеченні стабільності функціонування політичних інститутів, забезпеченні незалежного судочинства, прозорості і демократичності виборів, незалежності ЗМІ, дотриманні прав і свобод громадян, захист національних меншин тощо. Поряд з визначенням критеріїв членства Європейська комісії (ЄК) створила критерії оцінки відповідності країн-неофітів, а також деталізувала етапи їх досягнення. Крім того, країни ЦСЄ підлягали періодичному моніторингу ЄК. Тобто процес набуття членства у ЄС ретельно готувався владними органами ЄС. Але досягти критеріїв відповідності країнами-неофітами неможливо без залучення суспільств. Завдяки періодичним моніторингам неможливо було й створити видимість демократичних перетворень (така ситуація характерна для пострадянських республік). Отже, процеси формування, як і якісний стан інститутів громадянського суспільства у країнах ВГ, були дійсно детерміновані необхідністю виконання критеріїв членства у ЄС. Разом з тим неодночасне входження країн-неофітів до ЄС і наявність першої та другої хвилі розширення, засвідчує про відсутність уніфікованого підходу ЄС до країн-потенційних членів виключно з точки зору їх геополітичного становища. Саме через це Румунія, яка також належить до ЦСЄ, потрапила у другу хвилю розширення ЄС.

Отже, аналізуючи роль громадянських суспільств країн ЦСЄ у євроінтеграційних процесах, слід мати на увазі, що на початку 90-х рр. ХХ ст., коли більшість громадських інститутів перебували у стані зародження, їх участь у євроінтеграційному процесі була здебільшого опосередкованою. Позиція суспільства щодо євроінтеграції виражалася через голосування на виборах: “за” або “проти” політичних сил, які підтримують цю ідею, висловлення довіри/недовіри урядам та окремим політичним лідерам, які реалізовували євроінтеграційну політику тощо. Тобто на початку 90-х рр.. найбільш вагому роль у євроінтеграційних процесах відігравали політичні еліти країн ЦСЄ і рішення про вступ до ЄС – початково було рішенням політичних еліт цих країн. Тому у цей період доречніше говорити про вплив структур ЄС і запровадженої євроінтеграційної стратегії на формування інститутів громадянського суспільства у країнах ЦСЄ.

Демократичне законодавство країн ЦСЄ було, з одного боку, механізмом задоволення потреб власних суспільств, з іншого, тією чи іншою мірою підпорядковувалося необхідності виконання вимог щодо членства у ЄС. Зрозуміло, що політичні критерії були частиною загальної стратегії євроінтеграції. Ці вимоги налічували тридцять одну сферу дії, що охоплювала практично усі аспекти економічного і суспільного життя. Серед них: вільний рух факторів виробництва, спільна зовнішня політика, конкурентна політика, господарське право, оподаткування, сільське господарство, статистика, економічний та монетарний союз, митний союз, соціальна політика і зайнятість, енергетика, промислова політика, малий та середній бізнес, освіта і наукові дослідження, екологія та ін..

Зрозуміло, що виконати всі ці вимоги можливо було за активної і організованої підтримки суспільства. Тому першочерговою умовою інституціалізації громадянських суспільств у країнах ЦСЄ стало формування політико-правових меж для утвердження та функціонування його структур. Перші кроки урядів країн ЦСЄ позначені відповідними заходами формування базису громадянського суспільства: розвиток соціальної структуризації і виявлення інтересів окремих верств населення, законодавче забезпечення політичного плюралізму та правових основ утвердження партійних систем, утвердження альтернативних форм власності і забезпечення формування незалежних ЗМІ.

Неможливо залишити поза увагою й факт підтримки країнами Заходу демократичних перетворень у країнах ЦСЄ. Йдеться, зокрема, про дипломатичну допомогу, яка полягала у широкій взаємодії між відповідними урядами; економічну допомогу – насамперед через значні обсяги західних інвестицій і зростання товарообігу (американський політолог Т.Карозерс оцінює допомогу Заходу країнам ЦСЄ у 50-100 млрд. дол. США.); інституційну та військову допомогу, що полягала передусім у відкритті для країн ЦСЄ перспектив інтеграції до європейських економічних, політичних та військових структур (це істотно полегшувало постсоціалістичним суспільствам проблему нової самоідентифікації, даючи їм відчуття причетності до світових демократичних процесів); культурну допомогу - через розширення наукових обмінів, підтримці різноманітних освітніх і громадських проектів тощо. Лише у польську економіку за роки перетворень французькі, німецькі та американські фірми інвестували понад 50 млрд. дол. США.

Внаслідок комплексу заходів економічного характеру відбулися докорінні зміни і у структурі масової свідомості в країнах ЦСЄ. Очевидно, що протягом 90-х рр.. відбулася її деідеологізація. Зауважимо, що з початком демократичних трансформацій країни ЦСЄ відповідними правовими актами підтвердили курс на забезпечення прав людини кожному своєму громадянину, ратифікувавши “Європейську конвенцію з прав людини”, приєдналися до “Рамкової конвенції про захист національних меншин”, “Європейської хартії місцевого самоврядування”, “Міжнародного пакту про громадянські і політичні права”, “Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права”, “Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації”, “Конвенції про права дитини” тощо. Це засвідчило бажання імплементації європейських стандартів прав людини в національне законодавство країн ЦСЄ.

У рамках євроінтеграційного процесу було передбачено масштабну адаптацію законодавства країн ЦСЄ до європейських норм. Найважливішими рішеннями щодо поглиблення правових передумов діяльності інститутів громадянського суспільства і, зокрема забезпечення прав людини, є прийняття нових цивільних, та цивільно-процесуальних, кримінального та кримінально-процесуальних кодексів, як заходів, необхідних для перетворення влади в інструмент обслуговування інтересів громадянського суспільства. Проблема забезпечення прав людини в країнах ЦСЄ згодом стала предметом численних моніторингів відповідних інституцій ЄС, що стимулювало утвердження демократії.

Із запровадженням механізмів політичної участі у країнах ЦСЄ відбувалося розширення ролі громадських організацій у євроінтеграційному процесі. Більше того, саме на активній позиції у цьому процесі вибудовувалася робота по культивуванню переваг членства у ЄС. За переконанням політичних діячів країн ЦСЄ, інститути громадянського суспільства відіграли провідну роль у завершенні референдумного процесу. Серед напрямків їх роботи: інформаційно-просвітницька робота громадських організацій в умовах, коли рівень довіри суспільства до владних інститутів, особливо це стосується Польщі, суттєво знизився; агітаційна кампанія у мас-медіа, акції різноманітних бізнес-структур, чий бізнес орієнтований на структури ЄС; створення громадських пропагандистських пунктів і багато іншого.

Проте, всупереч запровадженню демократичних моделей організації влади, прозорих виборчих систем та принципів місцевого самоврядування, при аналізі діяльності інститутів громадянського суспільства неможливо нехтувати тим фактом, що протягом 90-х рр.. у країнах ЦСЄ відбулися істотні негативні зміни у структурі зайнятості населення, що обумовлено масовою приватизацією державних підприємств та тривалою економічною кризою. З одного боку, внаслідок структурних реформ в економіці було забезпечено можливості для самореалізації активної частини центрально-східноєвропейських суспільств. З іншого, - наслідком економічної кризи першої половини 90-х рр. у країнах ЦСЄ стало загальне зубожіння населення і падіння рівня життя у порівнянні з кінцем 80-х рр., глибоке соціальне і майнове розшарування. Врешті-решт, для центрально-східноєвропейських суспільств характерним став стан маргінальності та аномії, які характеризується апатією суспільства щодо діяльності владних структур. Це послабило контроль з боку суспільства за діяльністю державних органів і призвело до безвідповідальності влади, насамперед у сфері розподілу ресурсів, а зрештою – до посилення корупції і тінізації економіки (особливо це стосується Словаччини та Польщі).

Характерною особливістю виборчих процесів у країнах ЦСЄ є зниження зацікавленості виборців до парламентських виборів як форми політичної участі. Якщо перші виборчі кампанії позначилися високою активністю виборців, яка нерідко досягала 70%, то вже у кінці 90-х рр.. кількість виборців, які брали участь у виборах не досягала й 50%. Рекордно найнижчою активністю виборців відзначилася Чехія, де у другому турі парламентських виборів 1998 р. взяли участь у голосуванні лише 20,36% громадян, що мають право голосу. Аналогічна ситуація склалася й у решті країн ЦСЄ. На думку фахівця з суспільних трансформацій в Угорщині Д.Ткача, така ситуація спільна для усіх країн ЦСЄ і пов’язана з певним розчаруванням суспільств у результатах політичних та економічних реформ. На наш погляд, ця ситуація дійсно частково є наслідком розчарування, частково свідченням загальної індиферентності центрально-східноєвропейських суспільств. Підтвердженням цьому є доволі різне ставлення до факту членства в ЄС різними категоріями населення. Традиційно високим рівень підтримки залишається серед міського населення та молоді. Незначною залишається й громадянська активність в країнах ЦСЄ, завдяки чому дещо ускладнено проходила популяризація ідеї членства у ЄС через громадські організації.

Комунікативна стратегія, розроблена Єврокомісією, реалізацію якої заплановано на 2000-2006 рр. вимагала забезпечення населення держав-членів ЄС інформацією про цілі, завдання та наслідки вступу до ЄС нових країн, а також сприяння усвідомленню політичними лідерами й громадянами держав ЦСЄ прямого зв’язку суспільних перетворень з перспективою вступу останніх до ЄС. Для цього у державах кандидатах створювалися спеціальні групи, до яких входили “лідери громадської думки”, зацікавлені представники бізнес-еліти і члени неурядових організацій. Комунікативна стратегія розширення ЄС носила характер широкого публічного обговорення, а не характер пропагандистської кампанії. У ході реалізації цієї стратегії було проведено численні дослідницькі проекти, громадські слухання, конференції, медіа проекти та тренінги для журналістів, проекти для молоді, підтримка неурядових організацій, співпраця з органами державної влади, проекти у сфері транскордонного співробітництва.

Наслідком застосування комунікативної стратегії стало скорочення числа громадян, які негативно ставилися до процесу розширення ЄС. У середньому 59% громадян країн ЦСЄ вважали, що вступ їхніх країн до ЄС призведе до позитивних наслідків. Кількість негативних відповідей щодо членства в ЄС склала 10%. Активна реалізація комунікативної стратегії зрештою забезпечила позитивні рішення щодо розширення ЄС у країнах-кандидатах на вступ весною-влітку 2003 р. Загалом вступ держав-кандидатів до ЄС підтримало 77% польських громадян при 58-відсотковій явці, що вважається найнижчим з-поміж країн ЦСЄ. Найвищим був рівень підтримки вступу до ЄС у Чехії.

Доволі високий рівень суспільної самоорганізації і розгалужена система інститутів громадянського суспільства надалі безумовно відіграватимуть вирішальну роль у процесах адаптації у ЄС. Як відомо, нині рівень єврооптимістів як у країнах них членах, так і старих членах суттєво знизився. Лише 42% поляків, 46% словаків, 45% угорців та 41% чехів вважають, що членство у ЄС принесе позитивні наслідки їх країнам. Спроби ж урядів країн-нових членів винайти кошти на сплату членських внесків до ЄС за рахунок скорочення соціальних витрат спричинила відставку уряду Лєшека Міллера у Польщі весною 2004 р., провал урядової коаліції на чолі з соціал-демократами на виборах до Європарламенту у Чехії і наступна відставка уряду Владіміра Шпідли влітку 2004 р., а також пожвавлення і підвищення рейтингу політичних партій, які вимагають перегляду умов членства у ЄС. Водночас у країнах – найбільших платниках податків до скарбниці ЄС – Німеччині, Франції, Бельгії – рівень єврооптимістів становить лише 43%. Не надто міцні позиції урядів у цих країнах свідчать про те, що для країн як нових, так і старих членів ЄС актуальною залишається проблема адаптації у ЄС. Тобто інститути громадянського суспільства у країнах ЦСЄ нині здатні стати як активними провідниками ідеї членства у ЄС, так і відторгнути цю ідею, що матиме непрогнозовані наслідки. Саме ставлення суспільства спричинило перенесення референдуму щодо прийняття Конституції ЄС у Польщі після негативного голосування з цього питання громадян Франції та Голандії.

Дійсно, нині очевидно, що входження країн ВГ до ЄС не буде таким безперешкодним, як здавалося на перший погляд. Так, в оприлюдненій 9 жовтня 2002 р. на засіданні Європейської Комісії (ЄК) доповіді ЄК були зафіксовані претензії до країн – тоді ще претендентів на вступ до ЄС у 2004 р.. Найбільш серйозні зауваження стосувалися Польщі. Йшлося про високий рівень корупції в країні, незадовільний рівень реструктуризації та приватизації контрольованого державою енергетичного сектора, вугільної сфери, сталеливарної, хімічної та оборонної промисловості, сільського господарства. Щодо решти країн, то члени ЄК також відзначили ряд слабких місць, які стають на перешкоді їх повноправному включенню у ЄС. Це – недостатні темпи приватизації, особливо в енергетичній, транспортній, телекомунікаційній галузях, де склалися природні монополії чи олігополії; значно нижчий, порівняно з країнами ЄС, показник продуктивності праці, причини чого криються в низькому рівні технологій та недосконалій структурній композиції економік; незавершеність структурної перебудови, внаслідок чого питома вага сільського господарства у ВВП країн-нових членів становить 5% проти 2% в країнах – членах ЄС; високий рівень безробіття (10-19% і має тенденцію до зростання). Витрати на дослідницькі роботи і науку в “новоєвропейців” складають 0,8% їх ВВП, в той час як у ЄС – 1,9% від їх ВВП, який, як відомо, у кілька разів вищий ніж у країнах-нових членах. Недостатнім залишається рівень економічного розвитку нових членів. За даними центру Разумкова ВВП на душу населення складає: у Польщі 4400 євро, у Словаччині – 3900 євро, Угорщині – 4900 євро, Чехії – 5200 євро. Тоді як середньодушовий рівень ВВП у країнах ЄС становить 22600 євро на рік. Тому нове розширення буде коштувати ЄС 40 млрд. євро лише протягом 2002-2006 рр..

Наведені цифри засвідчують, що чим більше неузгоджених питань між країною – неофітом та ЄС, тим нижчим є рівень підтримки членства у ЄС у цій країні. Наприклад, найбільше претензій ЄС висуває щодо Польщі. Наслідком цього є зростання активності партій, які вимагають перегляду умов членства у ЄС - наймасовіші з них „Самооборона” та „Ліга польських родин”. Тим самим ті категорії населення, які не поділяють ідею членства у ЄС слід розглядати як критичну масу, здатну дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію всередині країн ЦСЄ.

Безумовно структурування громадянського суспільства у країнах ЦСЄ ще тривалий час буде відбуватися на основі “підтримки/непідтримки” членства у ЄС. У випадку невдалої адаптаційної політики саме навколо інститутів громадянського суспільства будуть групуватися всі незадоволені членством у ЄС, що слід розглядати як фактор ризику у розвитку цих країн. Водночас очевидно й те, що процес євроінтеграції і приєднання до ЄС нових членів обумовлений достатньою підтримкою динамічного процесу інтеграції з боку громадянських суспільств в державах-кандидатах на вступ, і саме Копенгагенські критерії виявилися найбільш ефективним важелем впливу на хід демократичних перетворень у країнах ЦСЄ. Бажання приєднатися до Євросоюзу і НАТО відіграло в Центральній і Східній Європі роль мобілізуючого суспільно-політичного фактору і визначило політичну поведінку еліт у державах ЦСЄ

< Назад   Вперед >
Содержание