2.14.3. Трансформаційна специфіка національної участі в міжнародних

2.14.3. Трансформаційна специфіка національної участі в міжнародних ринках капіталів

Українська економіка, як і інші економіки трансформаційного типу, зіткнулася з необхідністю розв’язання таких завдань, як структурна перебудова систем власності та матеріального виробництва, оновлення застарілих фондів, запровадження дійових моделей промислової та технологічної політики. Успішність такого розв’язання залежить від того, наскільки вдасться активізувати інвестиційний, як і фінансовий, грошово-кредитний та інші сегменти національного ринку.

У свою чергу, створення дійового ринку капіталів, забезпечення сприятливих умов економічного зростання та проведення радикальних реформ пов’язано з участю країни у світових ринках капіталів. Звичайно, у цьому контексті постає питання налагодження ефективних контактів з потенційними суб’єктами іноземного інвестування. Пригадаємо, що до числа іноземних інвесторів належать такі категорії економічних суб’єктів:

• іноземні юридичні особи;

• іноземні фізичні особи;

• особи без громадянства;

• вітчизняні громадяни, що проживають за рубежем;

• іноземні держави;

• міжнародні організації.

Крім основного позитивного результату припливу іноземного капіталу — збільшення сукупних інвестицій у країні, розвитку конкретних господарських проектів, можна назвати й інші важливі для приймаючої країни з перехідною економікою переваги. Звичайно, вони подібні до тих позитивних наслідків припливу інвестицій, про які вже йшлося. Проте в даному разі є і своя специфіка та зміщення акцентів, ураховуючи які зазначені переваги можна подати таким чином:

• формування ринкової інфраструктури в країні після десятиліть існування адміністративної економіки; зокрема, ця мета реалізується завдяки тому, що в раніше неефективних підприємств з’являються реальні власники, які наповнюють своєю діяльністю ринкове середовище та створюють ефективні системні зв’язки, використовують налагоджені раніше маркетингові канали тощо;

• збільшення масиву технологій, сучасних машин та обладнання, які надходять до країни ззовні, що є важливим за умов колапсу колись інтегрованого технологічного простору Східного блоку й СРСР;

• поширення прогресивних форм менеджменту, які є типовими для господарської діяльності в країні походження капіталу; у такий спосіб часто відбувається уніфікація принципів та механізмів господарювання країн, які користуються перевагами ринкової інфраструктури (наприклад, наявної в ЄС), та країн, які прагнуть увійти у певний ринковий статус або до відповідних наддержавних структур;

• ефект прикладу та конкурентного стимулу наслідувати прогресивні моделі мікроекономічної політики та корпоративного управління, що сприяє прискореній адаптації суб’єктів господарювання країни — реципієнта капіталів до вимог сучасних міжнародних економічних відносин.

Специфічним засобом включення економіки України до системи світогосподарських зв’язків є інвестиційна політика. Особливості сучасного етапу розвитку диктують необхідність активного сприяння насамперед залученню капіталів інонаціонального походження у вітчизняне національне господарство. Унаслідок цього має бути створена органічна підсистема самоврегульованої ринкової економіки в Україні, що сприятиме загальній стабілізації господарського та фінансового стану як у національному масштабі, так і на рівні підприємств, науково-технічному прогресу, запровадженню ресурсозберігаючих технологій, додатковим коопераційним контактам, наповненню ринку дефіцитними та новими за типом товарами, розвитку імпортозамінного виробництва, реконструкції і технічному переозброєнню виробничих потужностей тощо.

На умовах участі України в складній системі руху капітальних ресурсів позначаються багато факторів, які випливають зі специфіки етапу формування ринкових відносин. Особливе значення має механізм нагромадження капіталів, що тільки формується після колапсу системи централізовано-планового фінансування.

Нагромадження — це вкладення коштів до загального капітального ресурсу в економіці, що означає залучення до виробництва додаткових ресурсів. За своєю природою, нагромадження — це утримання від поточного споживання частини створеного нового продукту з метою забезпечення виробництва у майбутньому.

Створення відлагодженого механізму нагромадження є необхідною умовою динамізації національного розвитку України. Якнайскоріше розв’язання цього завдання актуалізується застарілістю виробничих фондів, малою продуктивністю праці.

Загалом існують три основні складові загального процесу реструктуризації та нагромадження власності, які визначають канали руху капіталів. Ними є:

• первісне нагромадження капіталів — створення приватних агентів інвестиційної діяльності та великих власників засобів виробництва, яке, на відміну від нагромадження капіталів у Західній Європі XV—XVIII ст., відбувається не завдяки поступовій модифікації суспільних класів (феодалів та торговців — на капіталістів при зубожінні та пролетаризації селян), об’єднання дрібних господарств і зовнішніх колоніальних пограбувань, а переважно через приватизацію та інші форми привласнення суспільної власності, зокрема й кримінальним шляхом, а також унаслідок дії інфляційних механізмів соціального розшарування та концентрації власності;

• формування ринкових структур і інститутів власності та інвестування, що означає створення традиційних для ринкової системи установ банківсько-кредитної, фінансово-монетарної сфери, а також акціонерних форм концентрації капіталу у реальному секторі, відбивається на оптимізації співвідношення між виробництвом засобів виробництва та засобів споживання;

• формування механізмів суспільного самоврядування та «соціальної амортизації» — створення фондів та структур соціального захисту населення, реалізації соціо-культурно значущих проектів, надання соціальних гарантій і пільг окремим прошаркам населення та ін.

Міжнародна практика залучення та використання іноземних прямих інвестицій у другій половині ХХ ст. свідчить про те, що вони можуть реально стати засобом розв’язання соціально-економічних завдань розвитку, динамізації виробництва. Залежно від конкретики розвитку окремих країн іноземні інвестиції можуть бути ефективно використані для реструктуризації національної економіки, подолання кризових негараздів.

Згідно з Законом «Про режим іноземного інвестування» об’єктами інвестиційної діяльності в Україні є:

• новоутворювані та ті, що реконструюються, основні фонди, а також обігові кошти в усіх галузях народного господарства;

• цінні папери (акції, облігації та ін.);

• цільові грошові внески;

• науково-технічна продукція та інші об’єкти власності; майнові права та права на інтелектуальну власність.

Протягом років незалежності зростали абсолютні обсяги іноземного інвестування в Україну. Однак реальні здобутки тут все ще лишаються мізерними. У табл. 2.14 дається перелік країн, обсяги залучених до України капіталів з яких були найбільшими.

В умовах фінансового дефіциту протягом періоду ринкової трансформації в Україні постійно залишаються поза увагою питання пошуку та практичного застосування внутрішніх інвестицій — саме тих джерел, які змогли б забезпечити довгострокові позитивні тенденції зростання, ефективність моделі відкритої економіки України.

Ключовою умовою припливу іноземних інвестицій до країни є поліпшення клімату для життєдіяльності капіталу всередині країни. З цією метою згідно зі Стратегією економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр. необхідно забезпечити макроекономічну стабільність. Така стабільність сприятиме акумулюванню внутрішніх і зовнішніх ресурсів, оскільки гарантує підвищення довіри інвесторів до економічної політики та зменшення ризику інвестування.

З погляду основних макроекономічних агрегатів як критерій оптимізації ситуації в інвестиційній сфері Стратегія розглядає досягнення показником норми чистих заощаджень 20 % ВВП. Інструментами реалізації цього завдання, які опосередковано або прямо передбачають залучення капіталів іноземного походження, визначено:

• послаблення податкового навантаження на товаровиробників;

• інтенсивне оновлення основних фондів засобами амортизації;

• всебічний розвиток системи лізингу машин і обладнання;

• зменшення витратного навантаження на економіку з боку незадіяних виробництв, виведення з експлуатації фізично зношених основних фондів;

• запровадження ефективної системи страхування інвестицій;

• узгодження грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики із завданнями інвестиційної стратегії;

• сприяння широкому залученню іноземних інвестицій.

Теза про пріоритетність завдання мобілізації внутрішніх інвестиційних ресурсів підтверджується різного роду аргументами. Ось основні з них.

Аргумент функціональний: ані міркування здорового глузду, ані знання про те, як і під впливом яких факторів відбувається міжнародний рух фінансових ресурсів, не дають підстав вважати, що іноземні капітали можуть «врятувати» економіку України. Ще ніколи так не було на практиці, щоб іноземні капітали спрямовувалися до розбалансованої економіки, в якій не створено сприятливого для резидентів інвестиційного клімату. Крім того, якщо йдеться не про невелику острівну країну, територія якої слугує офшором або простою вільною економічною зоною, нереально сподіватися, що за своїми обсягами іноземні капітали самі по собі задовольнять усі соціально-економічні потреби у кредитно-фінансових ресурсах.

Аргумент «статистичний»: за різними оцінками відплив капіталів з нових незалежних країн (для України найчастіше береться цифра 20—25 млрд дол.) значно перевищує сумарний показник прямих іноземних інвестицій та іноземних кредитів. Цей факт треба сприймати самокритично: втеча капіталу має місце передусім тому, що не створено сприятливого для економічної діяльності середовища через політичну нестабільність. І ще він означає необхідність суттєвого уточнення базової парадигми макроекономічного розвитку з акцентом на пошук та використання внутрішніх інвестиційних джерел.

Навіть у ситуації, яка існувала в Україні протягом 90-х років і в економічному плані характеризувалася, зокрема, подальшим падінням ВВП, постійно зростали витрати на державне споживання. Це значно ускладнювало «відкриття» найважливішого внутрішнього джерела інвестування, яке могло б створити сприятливу ситуацію і для залучення інвестицій ззовні. І навіть в умовах економічного зростання, яке розпочалося останніми роками, важливим проінвестиційним фактором є зниження непродуктивних «апаратних» витрат.

Аналогічні українським труднощі з іноземним інвестуванням відчуває й Росія. Щоправда, навіть у цій сусідній країні успіхи із забезпеченням іноземного інвестування значно більші, ніж в Україні (наприклад, тільки протягом першого півріччя 2001 р. обсяги іноземного інвестування РФ становили 6,7 млрд дол.). Це пов’язано передусім зі значно послідовнішим проведенням реформ, більшою довірою потенційних інвесторів до перспектив розвитку національної економіки Росії.

Надзвичайно важливим є поєднання функціональних цілей фінансової сфери та сфери реальної економіки. Адже слабкість виробництва «відтворює» валютно-фінансову дестабілізацію, що показали численні «провали» гривні. Тому подібне буде повторюватися і надалі, якщо не буде забезпечене реальне стале економічне зростання — умова забезпечення надходжень до бюджету та товарного наповнення ринку.

Розв’язання завдання залучення іноземного капіталу є функціонально складним, а також таким, що залежить від національної конкретики певної країни. Адже важливим моментом при розробленні науково обґрунтованої стратегії залучення іноземних інвестицій та формування інвестиційно-підприємницького клімату є врахування особливостей розвитку окремих галузей. Про «галузеві здобутки» щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України свідчать дані табл. 2.15.

Узагальнюючи розгляд трансформаційної специфіки політики мобілізації капіталів в Україні, слід особливо підкреслити таке. Україні при виборі цілей та методик залучення іноземних капіталів треба враховувати, що сучасна держава, яка прагне до створення ефективного соціально-ринкового середовища, має здійснювати активну регулятивну підтримку власної національної економіки, і понад усе — відігравати своєрідну подвійну роль у справі мобілізації капіталів.

По-перше, її функція — створювати такі умови, за яких національна територія перетворилася б на привабливий для фінансово-інвестиційних ресурсів об’єкт, у широкому розумінні цієї тези. Фактично ставиться завдання забезпечення необхідної прибутковості та гарантій фінансовим коштам, причому як внутрішнім, так і зовнішнім за походженням.

По-друге, необхідно забезпечити своєрідну суспільну конструктивність роботи усіх капіталів, які «працюють» на ринку, для економіки країни. Ключовими умовами цього є програмність цільової фінансово-інвестиційної політики.

Але й така фінансово-інвестиційна політика у відкритій економічній системі просто не може бути ефективною за відсутності програмно-цільової промислово-технологічної стратегії, метою якої є створення передумов для ефективного залучення фінансових ресурсів у вигляді капітальних активів, які функціонують у виробничій сфері. Крім того, необхідно запровадити реальні механізми імплементації програмних положень, оскільки навіть наявні документи є лише паперовими, а закладені у них ідеї не реалізуються (наприклад, декларація про пріоритетність цілей забезпечення припливу іноземних інвестицій та всіляке сприяння цьому процесу в Програмі «Україна—2010»).

Необхідною є й оптимізація інституційного механізму та нормативно-правової бази регулювання іноземного інвестування. Адже в Україні багато разів створювалися та ліквідовувалися численні відомства та інститути, які відповідали за інвестиційний процес, хоча ефективність їхньої діяльності завжди була низькою. Потрібним для іноземних інвесторів є також існування розгалуженої мережі страхувальних, кредитно-фінансових установ, а також поліпшення умов їхньої діяльності.

«Традиційні» для України проблеми породжує податкова система, яка характеризується надто високими ставками та відсутністю стимулюючої функції, а також тінізація та криміналізація економіки, що значно перешкоджають формуванню сприятливого інвестиційного клімату.

Щодо законодавчої та нормативної бази інвестиційної діяльності, то вона поки що недостатньо розроблена, незважаючи на те, що її складають понад 100 законів та підзаконних актів. Крім того, комплекс регулюючих документів характеризують внутрішня суперечливість та часті зміни, що породжує невизначеність позиції держави з ряду питань регулювання, а також можливість зловживань. На регулюванні інвестиційної сфери позначається вповні і характерна для вітчизняної правової та господарсько-правової систем ситуація, за якої значну практичну регулюючу роль відіграють не закони, а підзаконні акти. Проблему погіршує некомпетентність багатьох посадовців та їх невміння орієнтуватися в існуючих нормативних джерелах. Так, наприклад, часто трапляються випадки, коли наявність міждержавної угоди за участі України про захист інвестицій та відповідні податкові й митні пільги не гарантує інвесторам можливості вільного ввезення технологічного обладнання, яке мало б звільнятися від митних стягнень, а також вільну та неускладнену бюрократичними перешкодами можливість реалізації майнових та особистих прав.

Крім розв’язання зазначених проблем, необхідно продовжувати формування ринкової інфраструктури в економіці країни. Йдеться і про матеріальну сторону проблеми — будівництво шляхів сполучень, оптимізацію зв’язку тощо, а також і про створення організаційних засад підтримки бізнесу.

< Назад Вперед >
Содержание