3.Магістральні вектори внутрішньої і зовнішньої політики України на сучасному етапі

Якою має бути політико-ідеалогічна доктрина державотворення? Це питання якнайгостріше постало перед суспільством,- питання, навколо якого, власне, і зараз не згасає широка дискусія. Існують два підходи при визначенні політико-ідеологічної доктрини державотворення.

Прихильники одного із них вважають, що “оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава”, на користь чого наводяться такі докази. Перший. Сама молода українська державність є не просто наслідком розпаду останньої імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової боротьби українського народу за збереження власної етнокультурної ідентичності та побудову власної національної незалежної держави. Другий. Саме утвердження української національної держави є найдієвішим чинником консолідації саме цієї нації. Безперечно, національна ідея - національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України - має бути повною мірою врахована в політико-ідеологічній доктрині державотворення. І все ж абсолютизація її навряд чи приведе в багатонаціональній державі, якою є Україна, до соціально-політичної стабільності. Таке суспільство, як свідчить досвід, потрясатимуть національні конфлікти, загострюватимуться такі вибухонебезпечні проблеми, як визначення кордонів, ставлення до етнонаціональних меншин. Громадянська війна в Югославії, наслідком якої став розпад цієї держави, ставлення до громадян некорінної нації в державах Балтії переконливо це підтверджують.

Пріоритет у державотворенні має належати громадянсько-правовій ідеї – вважають прихильники іншого підходу. В Україні суб’єктом права на самовизначення проголошується не нація, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічна спільність, а поліетнічне громадянське суспільство. За таких умов суб’єктом державотворення виступає політична нація, яка в Україні складається з українців, росіян, білорусів, румунів, угорців, євреїв, кримських татар, інших етнічних груп. Українці як корінне населення дають назву країні. Українська мова визначається державною. І тільки політичній нації під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, об’єктивно висвітлювати історію українського народу, позбавитися відчуття меншовартості, яке продовжує нас переслідувати. Така нація повинна і може складатися на загальноцивілізаційних принципах соціально-правової держави і громадянського суспільства.

Результативність соціально-політичних перетворень в Україні вирішальною мірою залежить від стану політичної освіти і культури її громадян, утвердження в їхній свідомості ідеалів демократичної правової держави, цінностей і норм, притаманних громадянському суспільству. З цією метою слід налагодити механізм постійно діючої якісно нової політичної освіти, яка на основі новітніх ідей суспільної науки і педагогіки, вивчення Конституції України формуватиме підвалини демократичної ментальності і зрілої політичної культури.

У цих процесах політологія як навчальна дисципліна відіграє незамінну роль. Невідкладне завдання - політичні знання мають утвердитися в усіх сферах свідомості. Йдеться передусім про поширення політологічних знань по вертикалі, тобто про підготовку професійних політиків, парламентарів, урядовців, працівників державного апарату. Проблеми впорядкованості суспільних процесів і утвердження державності України, впливу владних структур на поліпшення життя громадян - усе це вимагає від носіїв політичної влади - народних депутатів, державних службовців високої політичної культури, справжньої громадянськості, чого їм так бракує.

Не менш актуальною і такою ж складною проблемою є поширення політичних знань по горизонталі: серед найширших верств населення, учнівської і студентської молоді, серед усіх соціальних груп, партій, рухів і організацій. Цілеспрямоване вивчення політології у вищих навчальних закладах освіти є базовим у засвоєнні систематизованих знань про демократію. Ґрунтовно вивчивши основи політології, випускник, зрештою, має відчути себе повноцінним громадянином, реальним творцем справжньої демократії, вміти професійно оцінювати реалістичність (чи утопічність) здійснюваної політичної модернізації, тим самим стати на шлях творення політичної філософії життя, формування правової свідомості, активної громадянської позиції.

Підвищення рівня викладання політології і, відповідно, поглиблене опанування учнями й студентами політологічними знаннями зумовлюють необхідність існування державної програми розвитку політичної науки й освіти. Мають з’явитися навчальні цикли з політології на радіо і телебаченні. Необхідно удосконалювати систему підготовки та перепідготовки кадрів політологів, збільшити вакансії в аспірантуру і докторантуру з політології, забезпечити державну підтримку видання політологічної літератури тощо. Надзвичайно важливо слідкувати за своєчасним самооновленням політичної системи України. Доцільно надати державного статусу Українській Академії політичних наук, яка об’єднує провідних учених цієї галузі і покласти на неї завдання координації і проведення досліджень з ключових проблем становлення і розвитку політичної системи, інститутів громадянського суспільства в Україні, досвіду різних типів політичних систем зарубіжних країн. Важливо, щоб влада була зацікавлена в об’єктивних дослідженнях і розглядала політологію як суттєвий інтелектуальний ресурс суспільства.

В політичній сфері вченими запропонована модель соціально-правової держави. Відповідно до Закону України від 8 грудня 2004 року „Про внесення змін до Конституції України” реформа політичної системи спрямована на вирішення інституційних питань: як Україну перетворити у парламентсько-президентську республіку, як досягти оптимального розподілу повноважень Президента, Парламенту, Уряду, якою має бути виборча система формування законодавчої влади. Немає сумніву, що ці питання є важливими і їх треба вирішувати, насамперед на конституційному рівні.

Проте поза увагою залишається ряд питань, від розв’язання яких залежить стабільність і передбачуваність розвитку суспільства, самопочуття громадян держави та зрештою і результативність політичної реформи.

Перше стосується політичної еліти. У нові владні структури після їх реформації повинні прийти підібрані за конкурсом професіонали, які бажають і здібні самовдосконалюватись. Слід провести атестацію всього корпусу державних службовців на відповідність посадам, які вони обіймають. Управлінська еліта покликана володіти політичною культурою, тобто професійно знати закони суспільно-політичного державного ладу, професійно вміти застосовувати ці знання в своїй сфері, професійно налагоджувати відносини з колегами по управлінню і на цій основі дотримуватися політичної коректності. Політична еліта, що нині прийшла до влади, повинна звільнитися від перебільшеної дози „комплексу знаменитості” і на ділі довести свою здібність професійно, цивілізовано управляти країною.

Довічна непоборна проблема – викорінення проявів корумпованості в державному апараті. Становище на краще не змінилося з приходом у владні структури нових акторів. Для боротьби з корупцією недостатньо, хоча й важливо, щоб вищі посадові особи держави були порядними людьми. Небезпека криється в їхньому оточенні. Тут непоодинокими є, як свідчить реальність, випадки прояву хабарництва. Концептуальною основою нормативно-правових засад по боротьбі з корупцією має бути не документування наслідків цього негативного явища, а створення умов, які виключали б можливість корупційних проявів. Томас Джеферсон: “Протистояти корупції і тиранії треба до того, коли вони оволодіють нами. Краще взагалі не пускати вовка у вівчарню, ніж сподіватися на те, що зумієш вирвати йому зуби і кігті після того, які він туди зайде”. Якщо цю тенденцію не подолати, то наслідком цього може стати становлення такого суспільного устрою, в якому навіть при чітко визначених повноваженнях різних гілок влади, чесність, порядність, обов’язковість і професіоналізм перестануть сприйматися як моральні орієнтири соціальної поведінки, а Україна буде виведена з числа цивілізованих країн.

Друге питання – це становлення громадянського суспільства. Саме в цьому контексті стратегічним напрямом реформування політичної системи має стати формування інститутів громадянського суспільства, яке є основою держави, його становлення відбувається з утвердженням останньої. Громадянське суспільство утворюють вільні громадяни з високим рівнем політичної, економічної, соціальної культури. Громадянське суспільство – це суспільство порядних, високоосвічених людей, основу якого складає середній клас.

Якщо провідним елементом громадянського суспільства виступає особа, то його несучі конструкції - усі соціальні інститути, які покликані сприяти всебічній реалізації особи, її інтересів, устремлінь і які, як і в цілому громадянське суспільство в Україні, діють слабко. Це – місцеве самоврядування, політичні партії, професійні об’єднання, асоціації, творчі союзи, система освіти, сім’я, церква. При цьому важливо не допустити сповзання від представницької демократії до популізму, коли влада виправдовує свої дії гаслом: „Цього вимагає народ”. Сама система демократії призначена для того, щоб обмежити зловживання публічної політики, спираючись на розподіл функцій влад і збалансовану структуру різноманітних думок.

Для подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства потрібно:

-прийняти закон про громадські об’єднання;

-законодавчо забезпечити ефективне функціонування органів місцевого самоврядування, створити необхідну фінансову та матеріально-технічну базу для їх діяльності;

-за допомогою освіти, засобів масової інформації сприяти засвоєнню кожним громадянином положень Конституції України, інших законодавчих актів, підвищити рівень і розширити сферу викладання політичної науки у вищих і середніх закладах освіти;

-забезпечити законодавче залучення представників опозиції, засобів масової інформації до участі в діяльності владних інститутів, розробки, прийняття і відповідальності за реалізацію важливих державних законів. Прийняти закони про опозицію, про державну підтримку діяльності засобів інформації. Створити громадське телебачення в Україні. Влада має оволодіти цивілізованими правилами взаємовідносин з опозицією. Як не можна назвати конструктивними дії опозиції, які останнім часом спостерігаються, так неє цивілізованими відповідні їм методи, які були застосовані владою до неї;

-запровадити постійні зустрічі (Національна асамблея, Громадянський форум, круглий стіл) вищих посадових осіб держави, лідерів політичних партій, опозиційних рухів по обговоренню і розв’язанню конфліктних питань суспільного розвитку, визначенню стратегії розвитку країни в політичній, економічній і міжнародній сфері. Цю стратегію повинні поділяти всі гілки влади, підтримувати все суспільство.

І насамкінець: проблема, розв’язання якої буде значною мірою сприяти розвитку соціально-правової держави і громадянського суспільства в Україні, - напрацювання консолідуючої ідеології.

Виходимо з того, що громадянське суспільство ґрунтується на принципі ідеологічного плюралізму, реальному праві всіх суб’єктів безперешкодно дотримуватись і відстоювати різноманітні ідеї, теорії, погляди, які віддзеркалюють різні аспекти життя суспільства.

Цей принцип не виключає, а передбачає наявність ідеологічного консенсусу відносно найбільш важливих і значущих для розвитку громадянського суспільства цінностей. Як підтверджує досвід, ці цінності можуть бути визначені в рамках політичної нації, яка спроможна об’єднати Україну, що після президентських виборів ідеологічно розкололася майже на дві – Схід і Захід – рівні половини. Ключовими цінностями загальногромадянської ідеології могли б стати патріотизм, гуманізм, демократія, соціальна справедливість.

Кожна держава і її народ прагне сформувати ідею, притаманну її громадянам і підтримувану ними, проект спільного життя громадян даної держави. Слід погодитися з тим, що національна ідея – це не етнічна категорія, а державно-політична. Формування національної ідеї справа непроста. На це можливо підуть роки. Але вже сьогодні необхідно вирішувати життєві реальні проблеми, які сприяли б покращанню життя співвітчизників. Такою могла б стати проблема викорінення бідності. В майбутньому, коли бідність подолаємо, сприйнятною для суспільства могла б стати ідея соціального партнерства, яка забезпечувала б поступову рівновагу між демократичними інститутами і соціальною владою, взаємодію тих, хто дає роботу і тих, хто отримує її, профспілок і владних структур. Про продуктивність ідеї соціального партнерства свідчить і досвід західноєвропейських країн, де цей інститут функціонує багато років.

На сучасному етапі роль Української держави в розвитку громадянського суспільства зростає. Самі інститути громадянського суспільства потребують сильної державної влади, яка створила б правові, політичні, організаційні умови для їх існування, виступила гарантом їх функціонування.

У процесі трансформації політичної та економічної систем в Україні триває пошук ефективної моделі розвитку економіки. Очевидно, що нова економічна система не може бути „чистим” капіталізмом, який переважав усередині ХІХ ст. Тим більше що в розвинених країнах домінують змішані суспільства. У них взаємодіють ринок як засіб підвищення ефективності економіки і система коригування ринку як засіб досягнення оптимального справедливого розподілу доходів через структуру соціального законодавства.

Модель економічного розвитку України передбачає поетапне здійснення цілеспрямованої, науково обґрунтованої програми виходу з кризи шляхом поєднання регулюючого впливу державних органів на економіку і запровадження ринкових відносин. Ключовим чинником у створенні економічної сфери, сприятливої для підприємницької діяльності, є держава, яка, не втручаючись у діяльність приватних підприємств, управляє ринком і підтримує його, стримує негативні тенденції через відповідні юридичні важелі – програми оподаткування, монетарну політику. Держава покликана дбати про поєднання приватних і суспільних інтересів.

Здійснюючи стратегію виходу з економічної кризи, важливо враховувати ряд факторів.

Перш за все, треба мати на увазі, що перехід суспільства від тоталітарного до демократичного устрою не відбувається за кілька років. Економіка України потребує суттєвих структурних змін, а це неможливо без формування механізму відтворення цілісної національної економіки (за роки незалежності так і не вдалося його сформувати). Тому потрібні всебічно обґрунтована концепція економічних реформ, відповідні управлінські структури, професійно підготовлені кадри, які б досконало володіли механізмами перетворення сучасної економіки.

Далі. Слід рішуче позбавитись ілюзій, що в індустріально розвинутих країн немає інших турбот, ніж безкорисливо витягувати Україну із загальної кризи, в якій вона опинилась. Допомога цих держав і міжнародних фінансових організацій не порятує. Кредити доведеться повертати, тим більше, що отримання їх супроводжується відповідними вимогами і не лише економічного характеру. Україна має невичерпні надра, найплодючіші землі в Європі, могутній науковий, кадровий потенціал і нині мусить – і в цьому дедалі більше переконується суспільство – нарощувати свій власний виробничий і науково-технічний потенціал щодо ефективного використання цих багатств.

Невід’ємною складовою частиною успіху кардинальних суспільних перетворень в усіх країнах світу є випереджаючий розвиток інтелектуального потенціалу. Світовий досвід твердить: життєвий рівень усіх прошарків суспільства і соціально-економічна ситуація в країні визначається рівнем освіченості суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей. Україна не є винятком із загального правила: випереджаючий розвиток інтелектуального капіталу є запорукою формування моделі формування індустріального, а не сировинного розвитку економіки, в якому вона опинилася за роки незалежності.

Визначення геополітичних пріоритетів державної політики – найбільш складна і доленосна проблема національних інтересів.

На міжнародній арені Україна, зважаючи на її геополітичні характеристики, є помітним державним суб’єктом у світовій розстановці сил. В Україні, в Карпатах, розташований географічний центр Європи, в Криму – геополітичний полюс Євразії. За площею (603,7 тис. км кв) Україна посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Росії. За кількістю населення (47,6 млн. осіб на початок 2004 року) посідає шосте місце в Європі після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції. У світовій ієрархії країн Україна перебуває у другому ешелоні як середня за індексом розвитку держава, якій однаково далеко як до найбагатших та найпотужніших країн, так і до тих, що є найбіднішими на планеті.

З позицій класичної геополітики українську геостратегію характеризують дві головні парадигми: євразійська та євроатлантична, що зумовлено специфікою геополітичних координат України, її належністю водночас до двох регіонів – Євразії та Європи і до того ж, її периферійним положенням у кожному з них. Хоча останнім часом дає знати про себе і третя – Чорноморська.

На нинішньому етапі українська влада актуалізувала свої наміри по входженню до європейських та євроатлантичних структур. Проте зіткнулася з об’єктивною необхідністю визначити своє ставлення до Єдиного Економічного Простору, вивести на рівень добросусідства і партнерства непрості, активно взаємовпливаючі одне на одного українсько-російські відносини.

Характеризуючи відносини України і Росії, слід виходити з того, що їх стабільний розвиток залежить від переводу цих відносин у русло стійкої системи міжнародного співробітництва, міжнародно-правових актів. Після президентських виборів спостерігаємо стриманість і, навіть, загострення цих відносин. І це скоріше надовго. Проте Росія – наш найважливіший, вічний стратегічний партнер. Росія є одним із діючих учасників сучасного глобалізаційного процесу, проводить активну зовнішню політику, має достатньо потужний ядерний і експортно-енергетичний потенціал, займає належне їй місце в трикутнику геополітичних інтересів США – ЄС – Росія. Як для США, так і для Європейського Союзу Росія є значимим геополітичним партнером. Щоб відчувати себе на рівних із Сполученими Штатами Америки, ЄС зацікавлений у суттєвому поглибленні партнерства з Росією і ні при яких умовах не піде на те, щоб природна увага до нашої держави здійснювалась за рахунок згортання співробітництва з Російською Федерацією та й нам це непотрібно. Від дружніх партнерських відносин України з Росією залежать і наші реальні зрушення в євроінтеграційній стратегії.

У політичній сфері відносини України і Росії визначатимуться дотриманням Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України і Росії (підписаний у травні 1997 р.), інших договірних зобов’язань. Суттєвий вплив на українсько-російські відносини справляє внутрішньополітична ситуація у самій Росії. Російська Федерація з обранням Президентом Володимира Путіна вступила в новий етап свого розвитку. Його особливість полягає в прагненні нинішнього президента Росії відновити сильну централізовану федеративну державу, яка відігравала б роль одного з „полюсів сили” у геополітичній структурі світу. Вибори в Державну Думу (грудень 2003 р.) показали, що зміцнивши свої позиції у Парламенті, російський президент буде визначити і реалізовувати магістральні напрями внутрішньої і зовнішньої політики. На нинішньому етапі Росія вже окреслила коло питань, які визначають зміст взаємовідносин двох держав. І на них уже сьогодні треба мати чіткі та обґрунтовані відповіді.

Якою буде доля українсько-російських домовленостей останнього часу? Зокрема, йдеться про здійснення спільних проектів літакобудування, ракетної та космічної техніки. Що буде з російською власністю і капіталом в Україні? Чи не зміниться статус російського Чорноморського флоту в Севастополі? Як буде ставитись Україна до Єдиного Економічного простору? І як буде реагувати Росія на прагнення України бути в Європейському Союзі і НАТО? Поряд з цими є „застарілі” проблеми, які тривалий час не розв’язуються. Одна з них пов’язана з кордоном. На сьогоднішній день кордон між Російською Федерацією і Україною є недемаркованим. Сухопутна частина лише де лімітована. Окрім того, в басейні Азовського та Чорного морів немає не тільки демаркації, але й делімітації, остаточно не вирішене питання з Керченською протокою.

Проте найбільш болюча проблема пов’язана з системою транзиту нафти та газу. Найбільш серйозним випробуванням стала так звана газова війна, негативні наслідки якої не слід недооцінювати. Україна ще довгий час відчуватиме потребу в ринках збуту своєї продукції, поставку енергоресурсів. Наша держава є найбільшим споживачем російського газу в Європі. Якщо Європа споживає 110-120 млрд. куб. м російського газу, то тільки одна Україна – 55-60 млрд. куб. м. У нас баланс газу 75 млрд.куб.м. Із них лише 20 млрд.куб.м добуваємо самі. І які б проекти диверсифікації не проголошувалися, Росія залишається для України найголовнішим постачальником енергоносіїв. Одночасно Росія бачить Україну як форпост своїх зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних інтересів. Географією і історією Україні відведена роль країни, через яку із Заходу на Схід будуть іти новітні технології, а зі Сходу на Захід – стратегічні ресурси. Росія розуміє, що їй не обійтися без України для реалізації своїх геополітичних завдань. Усвідомлюючи втрату впливу на держави Балтії, маючи американських військових у Грузії і загострення стосунків з нею, розширення американської присутності в ряді країн Центральної Азії, Москва намагатиметься не випустити з-під свого впливу Київ. Україні також належить виходити з того, що їй не варто нехтувати співробітництвом з Росією.

У довгостроковому плані Україна, зберігаючи з Росією рівень стратегічних відносин, прагнутиме інтегруватись в європейські та євроатлантичні структури. Інтеграція в Європейський Союз визначена вищим керівництвом держави як магістральний вектор зовнішньої політики. Формування виваженої зовнішньої політики в межах трикутника Україна – Росія – ЄС на нинішньому етапі є досить складним завданням. Європейський та російський вектори мають бути рівнозначними, відносини з Росією та відносини з ЄС розбудовуватись на партнерських засадах.

Європейський вибір України був визначений на етапі формування основ зовнішньої політики нашої держави. Ґрунтувався цей вибір на її життєво важливих інтересах, історичному прагненні українського народу бути невід’ємною частиною єдиної Європи. Доктринально Україна поділяє концепцію нової Європи, в основі якої стоять Європейський Союз, Рада Європи та Організація Північноатлантичного договору. Саме ці інституції є ключовими в європейському курсі України.

Європейський Союз на нинішньому етапі, не дивлячись на труднощі, з якими він зіткнувся останнім часом, є одним із потужних світових лідерів ХХІ ст., унікальним міждержавним співтовариством, своєрідним дороговказом для інших країн, що складають людську цивілізацію.

Довідково.

Початок Європейському Союзу поклав Паризький договір (1951 р.), за яким шість європейських держав – Бельгія, Франція, Німеччина, Італія, Люксембург і Нідерланди підписали Угоду про європейське співтовариство вугілля і сталі. 1 травня 2004 року до 15 країн-членів (Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція) приєдналися 10 нових країн (Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія). 25 країн-членів Європейського Союзу об’єднують 454,9 млн.осіб, їх ВВП складає понад 9 трлн.євро. На черзі завершення переговорів ЄС з Болгарією та Румунією, щодо вступу цих країн до Євросоюзу 1 січня 2007 року та про започаткування з жовтня 2008 року переговорів про вступ Туреччини та Хорватії до ЄС. Виконавчим органом Європейського Союзу є Європейська Комісія. Склад Комісії затверджується Європейським Парламентом. Рада Міністрів є основним органом ЄС з прийняття рішень. Європейський Парламент – представницька асамблея країн-членів ЄС, що має законодавчі та наглядові повноваження. Штаб-квартира Європейської Комісії розташована в Брюсселі (Бельгія). Президентом Європейської Комісії є Хосе Мануель Баррозу.



Україна, усвідомлюючи себе невід’ємною частиною європейського простору, задекларувала намір стати повноправним членом Європейського Союзу (16). 14 червня 1994 р. після ратифікації усіма державами-членами ЄС набула сили Угода про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом та Україною. Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України (затверджена Європейською комісією у грудні 1999 р.) визначили критерії, що їх у найближчі 10-15 років має досягти Україна в своєму розвитку, щоб довести свою готовність стати членом ЄС. Йдеться: а)про стабільність інститутів, які гарантують принципи демократії і законності в країні; б)наявність ефективно функціонуючої ринкової економіки, її конкурентоспроможність; в)прийняття законодавчого надбання Союзу, а це майже 80 тисяч сторінок, які містять норми європейського права.

Протягом перших п’ятнадцяти років незалежності України її взаємовідносини з Європейським Союзом нагадують скоріше наміри, а не угоду про входження України до європейського політичного, правового, економічного простору. У 2003 р. Європейський Союз оприлюднив так звану Європейську політику сусідства, а Україна отримала статус “сусіда” ЄС. У рамках цієї політики узгоджено трирічний План дій Україна – ЄС на 2005-2007 роки з доповненнями, які передбачають переговори про пом’якшення візового режиму для громадян України, допомогу при вступі до світової організації торгівлі, надання статусу країни з ринковою економікою, збільшенню квот для продажу українських товарів в Європі. Все це не відбудеться автоматично. Перед Президентом України і його Урядом постало над завдання щодо трансформації відносин із ЄС від партнерства і співробітництва до інтеграції та асоціації виведення тим самим Плану дій поза контекст європейської політики сусідства.

У грудні 2005 року відбувся самміт Україна – ЄС, де підведені підсумки ходу виконання Плану дій Україна – ЄС на 2005 – 2007 роки. Україні на цьому самміті надано статус країни з ринковою економікою. В січні 2008 року закінчується термін дії Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС. Ця угода має замінена іншою. Українська сторона прагне до того, щоб ця Угода була угодою асоційованого членства, що дасть можливість крок за кроком наближатися до стратегічної мети, яка дасть право говорити і про майбутнє членство.

Референдуми у Франції та Голландії по підтримці Конституції ЄС, на яких громадяни дали негативну відповідь щодо цього питання, чітко показали: населення Європи як вогню боїться і минулого, і можливого майбутнього розширення. Прийняття України до ЄС буде означати для європейських країн, з одного боку, появу нової, непомірно великої статті витрат. А з іншого, серйозне скорочення, а то і взагалі припинення субсидій ЄС багатьом європейським країнам. При цьому слід мати на увазі, що за даними опитування, проведеного Європейською Комісією в червні 2005 р., лише 45 відсотків громадян країн Європейського Союзу підтримують вступ України до ЄС. Найбільше прихильників інтеграції України в Євросоюз – 66 відсотків – у країнах, що приєдналися до організації у 2004 році. Приєднання України до Євросоюзу в Польщі підтримують 76 відсотків поляків (15 відсотків проти). У країнах, які стали членами Євросоюзу раніше, прихильників євроінтеграції України 41 відсоток. Найбільше противників в Австрії – 69 відсотків проти (підтримують 18 відсотків). У цій ситуації нашій державі є смисл зробити спробу запустити перспективні економічні проекти, зуміти переконати Європу, що Україна – власне вигідний корисний партнер з привабливими ринками. Поки Європа буде обирати свій шлях, Україна могла б (коли б зуміла) закласти економічний фундамент під свою можливу подачу кандидатури. Зрештою, країни ЄС не можуть і не хочуть тримати перед дверима величезну по території європейську державу, яка має тисячолітню християнську культуру і визнає європейські цінності.

У зовнішній політиці Україні належить враховувати і можливості корекції євро інтеграційної стратегії Європейського Союзу. Йдеться про утворення загальноєвропейського економічного простору – Великої Європи: в центрі Великої Європи - ядро країн, які входять у ЄС, а далі - концентричні кола з країнами з різною глибиною інтеграції. Сюди відійде Росія, а також інші пострадянські країни. ЄС і Росія тривалий час обговорюють цей проект. Україна неповинна займати відсторонену позицію від цього діалогу. В цьому контексті можна було б вести мову про формування своєрідного геополітичного трикутника Росія – ЄС – Україна, який на нинішньому етапі міг би стати основою нової геоєвропейської стратегії. При цьому не слід думати, що відмічена конструкція якимсь чином завадить реалізації нашої основної мети – досягненню (хоча і в більш віддаленій перспективі) повноправного членства в Європейському Союзі.

Відносини України з НАТО визначено її участю у Програмі “Партнерство заради миру” (Індивідуальну програму партнерства України з НАТО було схвалено навесні 1996 р.) і Хартією про особливе партнерство, підписаної 9 липня 1997 р. у Мадриді. Динаміка цих взаємин суттєво знизилась наприкінці 90-х років ХХ ст. у зв’язку з кризою в Югославії. Владні структури України, політичні сили всіх напрямків одностайно засудили військові бомбардування югославської території, щоправда виявили різні підходи до взаємовідносин з Альянсом у майбутньому. З процесом врегулювання югославської кризи, зменшення її гостроти відносини України з НАТО почали повертатися в попереднє русло. Україна виявила прагнення взяти безпосередню участь у реалізації Пакту стабільності на Балканах і Проекті створення європейських сил швидкого реагування. Наприкінці травня 2002 року Рада Національної Безпеки і Оборони України прийняла рішення про початок процесу, метою якого є вступ України в НАТО.

Довідково.

Північноатлантичним договором, який підписаний у Вашингтоні 4 квітня 1949 р., засновано Альянс (НАТО), тобто союз, покликаний забезпечити колективну оборону його членів. Державами-членами НАТО є: Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія. На Празькому самміті Північноатлантичного Альянсу (листопад 2002 р.) було оголошено про офіційне запрошення до Альянсу семи нових країн: Словенії, Словаччини, Болгарії, Румунії, Литви, Латвії, Естонії. В квітні 2004 року ці країни стали повноправними членами Північноатлантичного альянсу, який налічує нині 26 членів. Генеральним секретарем НАТО на нинішньому етапі є Яап де Хооп Скеффер.



На Празькому самміті на засіданні комісії НАТО-Україна прийнято два документи: план дій НАТО-Україна і цільовий двосторонній план дій. Цільовий двосторонній план дій підтвердив і Брюссельський самміт (лютий 2005 р.) Україна – НАТО. Сподівання на те, що в Литві на засіданні комісії Україна – НАТО 21 квітня 2005 р. буде вирішено питання про визначення дати вступу України Альянс не підтвердилися. За словами генерального секретаря НАТО Яапа де Хоопа Схеффера йдеться про початок інтенсивного діалогу України і НАТО як першої стадії підготовки України до вступу в НАТО.

У той же час в Україні склалося інертне, часто негативне ставлення не лише політичних сил, різних владних структур, а й значної частини населення до проголошеного курсу на зближення з НАТО, що суттєво ускладнює реалізацію плану. Як свідчать результати комплексних соціологічних досліджень, проведених у травні 2005 р. Центром Разумкова і Київським Міжнародним інститутом соціології, 55, 7 відсотка населення проти інтеграції нашої країни в НАТО. І лише 22,1 відсотка за (19). На першому місці серед основних страхів противників НАТО – “це може втягнути Україну у військові дії НАТО”, “наша держава стане заручницею американської геополітичної гри”, на другому – що “це буде вимагати значних додаткових коштів”, далі – “в Україні будуть господарювати іноземці й зарубіжний капітал” і, нарешті – що “вступ України в НАТО зіпсує стосунки з Росією”. Як наслідок, при виборі бажаного співіснування з НАТО, який найбільшою мірою відповідав би інтересам України, майже половина її громадян визнала за краще обрати нейтральний позаблоковий статус країни. Як приклад наводять Швейцарію і Австрію. Ці країни, виходячи з історичних традицій (споконвічної системи міжнародних відносин, відповідних писаних і неписаних гарантій безпеки), можуть дозволити дотримуватись нейтралітету. Об’єктивно Україна не може дозволити собі бути поза рамками тієї чи тієї структури безпеки. Розмови про нейтралітет (позаблоковий статус) в умовах, коли Українська держава практично ніяк себе не обезопасила від зовнішнього світу, навряд чи мають під собою грунт. Гарантії безпеки, надані Україні у 1995 р. з боку п’яти ядерних держав (США, Росії, Великої Британії, Франції і Китаю), виявились декларативними.

Початок ХХІ ст. поставив перед державною владою дилему: або узгодити свій стратегічний курс з настроями співвітчизників, або переконати своїх громадян у доцільності поглиблення співпраці з Північноатлантичним Альянсом. Процес євроатлантичної інтеграції України стримується не тільки з власних українських причин. Переведення НАТО в глобальну структуру безпеки продовжується, і відбулося так, що для країн-членів Альянсу нині процеси нормалізації в Афганістані, Іраку, „Близькосхідний діалог” видались більш високими пріоритетами, аніж „українське питання”.

У цьому контексті має розглядатися проблема поглиблення зв’язку між Сполученими Штатами Америки та Україною. На сучасному етапі Вашингтон визнав Україну як країну стратегічно важливу для США. Уряд США заявив, що будуть відмінені обмеження в торговельних відносинах, спрощено візовий режим для громадян України США. При цьому Уряд США уважно відслідковує ті процеси, які відбуваються в Україні після президентських виборів. США визнали Україну як країну з ринковою економікою. Конгрес США відмінив поправку Джексона-Веніка. В геополітичній схемі Вашингтону Україна потрібна як засіб послаблення зв’язку Росії з Європейським Союзом.

Отже, Україна прагне інтегруватися в європейські та євроатлантичні структури, насамперед у Європейський Союз паралельно із рівноправним партнерством з Росією в економічній сфері, поглибленням співробітництва останньої з Європейським Союзом і НАТО. При цьому, Україні необхідно мати своє політичне обличчя, більш чітку позицію й діяти у власних інтересах, ніж в інтересах інших держав. Україна має розглядати себе як середнього розміру важливу європейську державу з регіональними інтересами, які безпосередньо стосуються нашої безпеки. Надто часто наша держава крутить головою – то пристосовуючись до Росії, то поглядаючи на Америку чи Європейський Союз. Україна об’єктивно вимушена це робити. Проте формування й послідовне здійснення орієнтованої на власні інтереси зовнішньої політики, а шлях до цього – досягнення самодостатності внутрішнього становища, стабільного політичного, економічного і соціального розвитку, дотримання канонів права, демократії і гуманізму, буде сприяти тому, що Україна зможе стати впливовим чинником механізму оптимальної безпеки Європи ХХІ століття, від чого залежить перспектива геополітичного, а отже, і міжнародного становища держави.

Підкреслимо: вибір стратегії внутрішньої і зовнішньої політики України має доповнюватися гнучкою тактикою і сильною політичною волею щодо реалізації висунутої мети. Будь-яка стратегія, будь-який план не можуть здійснитися самі собою. Потрібні цілеспрямовані, рішучі дії владних структур (Президента, Верховної Ради, Уряду), підтримувані суспільством і спрямовані на те, щоб переломити несприятливий хід політичних, економічних і соціальних процесів і не тільки вивести Україну із кризи, але й і зробити політично стабільною, економічно потужною, незалежною державою впевнено торуючою шлях у ХХІ століття.

Короткі висновки.

1. Коли ми говоримо про модель державно-політичного устрою в сучасній Україні, то йдеться про правову соціально-демократичну державу і громадянське суспільство. Становлення політичної системи в Україні відбувається складно, суперечливо.

2. У визначенні політико-ідеологічної доктрини державотворення пріоритет надано громадянсько-правовій ідеї. В Україні суб’єктами права на самовизначення проголошується не нація, яка дала назву країні, а народ загалом, тобто не етнічна спільність, а поліетнічне громадянське суспільство. За громадянським принципом, який відображено у новій Конституції України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і військове будівництво.

3. Нині Україна переживає перехідний період, який буде значно тривалішим, ніж передбачалося. Нинішній етап перехідного періоду відбувається у перманентній кризовій ситуації, яка охопила політичну, економічну, соціальну, духовну сфери. Не спрацьовує механізм стримань і противаг владних структур, які діють неефективно, втратили довіру більшості громадян. Політична еліта, що прийшла до влади, виявилася неспроможною вирішувати загальнодержавні завдання. Виникла необхідність суттєвого реформування чинної політичної системи суспільства.

4. Основними напрямами реформування політичної системи України є: вдосконалення і підвищення ефективності владних структур і поглиблення демократичних засад управління, подальший розвиток інститутів правової держави та громадянського суспільства.

5. Визначаючи магістральні вектори внутрішньої і зовнішньої політики України, слід виходити з того, що в політичній сфері продуктивною бачиться модель соціально-правової держави, в економічній – модель формування ринкової економіки, в основі якої науково-технологічна доктрина. У зовнішньополітичній сфері Україні в геополітичній ситуації, що склалася на початку ХХІ століття, потрібно виробити ефективні заходи, виходячи зі своїх національних інтересів. Має бути переглянута доктрина і військової, і національної безпеки.

< Назад   Вперед >
Содержание