17.3. Виробництво як об'єкт управління
Акціонерне товариство має гнучку організаційно-виробничу структуру, внутрівиробничі зв'язки й економічні відносини спрямовані на максимальну децентралізацію управлінських функцій.
Виробництво є динамічною системою, що розвивається і створеної на основі раціонального сполучення в часі і просторі засобів праці, предметів праці і самої праці. Зазначені елементи взаємозв’язані і взаємозалежні вимагають чіткої і цілеспрямованої взаємодії з внутрішнім і зовнішнім середовищем кожного підрозділу. В основному виробництві здійснюється перетворення предметів праці в готову продукцію (рис. 17.3).
Рис.17.3. Схема циклу управління виробництвом
Виробничі підрозділи (цехи) основного виробництва зв'язані і взаємодіють з цехами допоміжного виробництва – інструментальними, ремонтно-механічними, енергетичними. Робота цехів організується на основі відповідної підготовки – забезпечення кресленнями, технологією зборки деталей, інструментом, пристосуваннями, фахівцями. Ззовні цехи забезпечуються сировиною, матеріалами, заготівлями комплектуючими виробами, що накопичуються і зберігаються на відповідних складах.
Рух цих предметів праці утворює виробничі процеси, що організуються відповідно до типу, особливостям і масштабам виробництва. Сукупність послідовно виконуваних операцій по обробці і зборці виробів – виробничий процес, здійснюваний у цехах основного виробництва. Вони строго спеціалізовані, мають високий рівень механізації й автоматизації. Ефективність функціонування цехів залежить від інших виробничих підрозділів і служб, що роблять відповідні послуги.
Цехи основного виробництва вимагають чіткої регламентації їхньої роботи, погодженої взаємодії трудових колективів по виготовленню продукції і виконанню поставлених цілей. Важливим фактором у процесі управління є оцінка фактичного стану виробництва в кожнім цеху і визначення шляхів подолання протиріч між ціллю і існуючою виробничою ситуацією.
Відповідно до цього визначаються конкретні задачі кожного цеху, що враховують максимальні можливості по реалізації цілей. Заключним етапом процесу управління є вироблення і прийняття управлінських рішень по усуненню протиріч, а також намічаються шляхи організаційного забезпечення виконання задач.
Практична реалізація процесу управління виражаються в роботах по формуванню виробничих програм цехам, оперативних змінно-добових завдань ділянкам, бригадам і безупинній оцінці їхнього виконання.
Рис. 17.4. Зразкова схема управління середнім підприємством
Для реалізації зазначених впливів використовуються раціонально розподілені і взаємозалежні в часі і просторі функції методи й організаційна структура управління.
Якщо загальні функції визначають сутність управління виробництвом, то зміст різних видів управлінської праці розкривається через конкретні функції. Їхня сукупність є механізмом, за допомогою якого забезпечується нормальний хід виробництва, раціональні зв'язки і взаємини між структурними підрозділами.
До конкретних функцій управління відносяться:
загальне лінійне управління; керування технічною підготовкою виробництва; керування технологічними процесами; організація основного виробництва; технічний контроль і іспити; облік і звітність; організація фінансової діяльності; організація праці і заробітної плати; організація роботи з кадрами; матеріально-технічне постачання і збут продукції; оперативне управління виробництвом; будівництво й експлуатація споруджень; мотивація діяльності; економічний аналіз; стандартизація продукції і технічних процесів; охорона праці і техніка безпеки; загальне діловодство і господарське обслуговування.
Конкретні функції управління можна об'єднати у відповідні функціональні підсистеми: виробництво, маркетинг, персонал, НДОКР, фінанси і менеджмент.
Для виконання функцій управління виробництвом створюється апарат управління. Організаційно він оформляється в заводоуправління. Розрізняють цехову, безцехову, корпусну, виробничу організаційну структуру. Проектування й удосконалювання виробничих структур може здійснюватися за допомогою пошукового, аналітичного, нормативного, типового чи блокового методу, що дозволяє закріпити за посадовою особою відповідальність за функціонування відповідного блоку. Структура повинна забезпечувати стандартний рівень керованості: кількість філій, структурних підрозділів, що замикаються на президенті/генеральному директорі встановлено від 3-5 до 12; для віце-президента/ зам. генерального директора – від 6 до 8; у керівника структурного підрозділу може бути до 10 підлеглих; число робітників у бригадах – від 5 до 15 осіб.