3.10.2. Основні концепції політичного лідерства. Типологія лідерства в сучасній політиці

У другому питанні теми розкриваються основні теорії лідерства та розглядаються певні типи політичних лідерів, що дозволяє нам бачити індивідуальне, специфічне та загально - політичне у лідерів різних часів і народів.

Найбільш ранньою та широко поширеною теорією є концепція рис лідерства: так, психолог К. Бірд склав список з 79 рис характеру, що різні дослідники визначили як ,,лідерські", однак більше половини з них згадувались лише одним дослідником і не повторювались у інших, а це вказує на великі розбіжності у трактуванні необхідного характеру (характерних рис) для лідера — компетентності, відкритості, гумору, ентузіазму, сміливості.

Слід зважати, що якості політичного лідера мають бути включені у соціокультурний та історичний контекст політичної системи, залежати від сьогоденної політичної культури суспільства. Так, сучасний політичний лідер США, на переконання виборців, має бути чесним, динамічним, демонструвати успіх, мати репутацію зразкового сім'янина, випромінювати оптимізм та впевненість, викликати довіру громадян Америки. Крім того, вищезгадані риси мають реалізовуватись у поточній практиці політичного керівництва.

Російські науковці та практики вказують у свою чергу, що політичний лідер Росії має бути розумним, рішучим, вольовим, енергійним, достатньо жорстким у проведенні своєї лінії, харизматичним, очевидно, натякаючи на незамінність В. Путіна. Спроби перегляду Конституції Росії 1993 року ми розглядали як спрямований крок у напрямку пролонгації влади президента Росії — безперечного політичного лідера.

У якості висновку стосовно теорії рис лідера зауважимо, що при концентрації уваги на центральній фігурі владних відносин, на політичному лідері загальнонаціонального масштабу та на його особистісних характеристиках відбувається ігнорування іншої сторони - його послідовників та підтримуючих, адже ми вказали, що феномен лідера передбачає нерозривний зв'язок масового та індивідуального суб'єкта влади. Позитивні чи видатні риси лідера залежать, крім того, і від оточення. У цьому смислі загальновідома сентенція „короля грає його оточення" має сенс.

Прибічники іншої теорії — визначальної ролі послідовників зважають на очікування та сподівання прибічників лідера як на вирішальний фактор Його діяльності. Лідер у такому випадку стає уособленням виразника інтересів соціальної групи. Особливо значна роль послідовників лідера виявляється під час парламентських чи президентських перегонів, а політичний лідер має тонко відчувати бажання та сподівання Його прихильників.

Суттєва особливість цієї теорії полягають у тому, що у системі „лідер-оточення" не можна вважати особистість лідера центральним елементом, не менш важливим виступає вплив оточення, таким чином, цю теорію можна розглядати як критичну реакцію на теорію рис.

Соціологічна теорія лідерства базується на тому, що не тільки суспільство творить лідера, воно ще вимагає, формує та позитивно оцінює тільки ті якості, що мають не індивідуальне, асоціальне навантаження. Прибічники таких поглядів, зокрема К. Маркс вважав, що диктатура (лідера-диктатора) Луї Бонапарта виражала не індивідуальність останнього, а інтереси чисельно переважаючого мілкого селянства у Франції у 50-х роках XIX століття, бо тоді пролетаріат не зміг висунути свого лідера. Пройшли роки і майже через 80 років в СРСР Й. Сталін як лідер, на думку Л. Троцького, також уособлював колективну поведінку представників радянського чиновницького апарату. Вади цієї концепції, на нашу думку, полягають у наданні переваги колективному над індивідуальним у політичному процесі, тоді як сама сутність лідерства виражається у визнанні надзвичайної ролі особливої людини, особистості, брак якої може відчуватись десятиріччями, як в Україні після смерті Б. Хмельницького.

Ситуативна теорія лідерства вказує на роль історичного часу і конкретно-політичної ситуації та підкреслює відносність рис, які притаманні лідерові, бо ситуація може запросити принципово нових лідерів з зовсім іншими „потрібними" якостями. Так, економічна криза у Німеччині 1929-1933 років, коли інфляція перевищувала 1000% удень (заробітну платню видавали щоденно, зранку, і люди бігли у крамниці, щоб витратити її негайно), принизливий стан країни після ганебного миру з країнами Антанти, безпорадність парламентської демократії вимагали нового „сильного лідера", нового „рятівника нації". Ситуація "народила" фашистських лідерів.

Дійсно, епоха вимагає і народжує своїх героїв, однак не варто недооцінювати активізм, героїчний порив лідера, який докорінним чином може сам змінити ситуацію. В Україні під час виборчих перегонів нерідко можна було почути звинувачення нинішнього Президента у „голлізмі" (передвиборча реклама „Партії регіонів"), однак зважимо на те, що Ш. де Голль дійсно докорінним чином змінив ситуацію у Франції у 50-х років XX століття, покінчивши з війною у Алжирі, відновив авторитет країни на міжнародній арені.

Синтетична теорія лідерства стала спробою подолати обмеженість вищезгаданих підходів та представити феномен лідерства у сукупності факторів, що впливають на його появу, характер, роль у соціально-політичних перетвореннях:

- значення має як особистість лідера, його походження, риси характеру, так і умови соціалізації його якостей та способу висування;

аналіз оточення лідера, його послідовників, опонентів та груп підтримки покаже рівень його дійсної самостійності;

чималу роль відіграє „лідерська поведінка", вміння вжитись у створений образ, яким імпонує масам. У зв'язку з останнім не абияке значення мають „ПІАР" кампанії, іміджелогія, політичний менеджмент, тобто технологічні аспекти лідерства. Не зважаючи на відносно стандартні політичні задачі лідера - вести за собою, мобілізовувати, виправдовувати сподівання мас тощо—немає лідерів на одне обличчя, їх вирізняють особистісні риси, різні цілі поставленої ними для політики та засоби, до яких вони вдаються, а також усталені моделі і стандарти політичної поведінки, те, що ми називаємо стилями лідерства.

У політичній науці склалось декілька підходів до характеристик стилів: політична і соціальна психологія, зокрема, виділяють такі стилі лідерства:

• стиль „невтручання", коли лідер неохоче виходить за коло особистої відповідальності та делегує значний обсяг повноважень своєму близькому оточенню (президенти США Р.Рейган, Дж. Буш - молодший та інші);

• стиль „координатора", при якому лідер демонструє рівне та активне втручання у всі сфери державного управління, часто з прагматичною метою досягати єдності у своїй партії. У таких фігурах, вказують американські політологи, є щось від менеджера, бо головний критерій для них буває „справа понад усе";

• „реформаторський" стиль, у котрому мають значення не тільки принципові й усталені ідеологічні позиції, а й політична воля, рішучість, сміливість, наполегливість для втілення в життя свої політичної лінії. До них віднесено вищезгаданого генерала де Голля, М. Тетчер; нагадаємо, що остання проводила політику під гаслом: „наш уряд - уряд переконань".

Однак, які б не були стилі сучасного лідерства, слід пам'ятати, що перед лідерами XXI століття стоять більш складні, більш різноманітні, а головне - більш відповідальні завдання, які самі здатні змінювати стилі політичного лідера. Так, „глобальна війна з тероризмом" примусила Дж. Буша - молодшого покинути позицію невтручання та спонукала його до активного координаторства США зі своїми союзниками у політичній, дипломатичній та військовій боротьбі з антиамериканськими силами в Іраку, Афганістані, Ірані. Складні переговори у США стосовно ізраїльсько-палестинської проблеми, у яких брали участь представники майже 50 держав, ознаменувались значним успіхом активної дипломатії американського президента — посередника.

Крім так званих „класичних схем" лідерства деякими знаменитими політологами, зокрема З.Бжезінським, запропоновано свій підхід до феномену ..американського" лідерства, який намагались копіювати політичні лідери Європи — на його думку „не тільки Джон Кеннеді знайшов страсних прихильників за кордоном", але і менш уславлені політичні лідери — Дж. Картер, Б. Клінтон ставали об'єктами копіювання: їх "домашню манеру" та відчуття ліктя, вміння знайти спільну мову з громадськістю переймали X Блер (Велика Британія), Р. Хасімото (Японія)та інші національні лідери за кордонами США

< Назад   Вперед >
Содержание