1. Передумови формування інститутів громадянського суспільства в країнах ЦСЄ.

Громадянське суспільство як феномен суспільного життя за своєю суттю є формою організованого і цілеспрямованого впливу суспільства на реалізацію державної політики через свої інститути, створює противагу органам державної влади, запобігаючи узурпації влади державою. У країнах розвиненої демократії інститути громадянського суспільства як складова суспільного розвитку і показник демократичності системи формувалися стихійно протягом кількох століть під впливом розвитку капіталістичних відносин з відповідними атрибутами (ринок, особиста свобода громадян, парламентаризм, правова держава). У країнах ЦСЄ формування (відродження-?) інститутів громадянського суспільства щойно розпочалося. Тому нині радше вести мову про інституалізацію громадянського суспільства, - процесу, який передбачає утвердження суспільно-політичних інститутів, правове і організаційне закріплення відповідних соціальних відносин, своєрідних “правил гри”, які задовольняють більшість громадян держави, і здатні забезпечити реальну причетність суспільства до формування суспільно значущих рішень.

Чи не найхарактернішою рисою постсоціалістичних суспільств є те, що громадянське суспільство формуються за безпосереднього чи опосередкованого втручання держави, що обумовлює втілення його етатистської моделі. У цьому зв’язку виникає ряд запитань: якими мають бути відносини суспільства і держави з тим, щоб сприяти взаємному розвитку? які чинники сприяють/гальмують процеси набуття суспільствами рис громадянських? чи мають громадянські суспільства країн ЦСЄ бути ідентичними тим, які сформовані на Заході? Наявність розгалуженої сітки громадських організацій (як це було у СРСР, країнах Соціалістичної співдружності не є гарантією того, що транзитне суспільство набуде рис громадянського. У випадку постсоціалістичних суспільств наявність численних організованих і диференційованих недержавних структур (об’єднань, організацій, асоціацій, союзів, центрів, клубів, фондів) є радше кількісним показником. Тому акцентувати увагу при дослідженні інститутів громадянського суспільства у цих країнах слід на здатності громадських організацій (нехай навіть не надто чисельних і диференційованих) брати фактичну участь у рекрутації правлячої еліти і прийнятті політичних рішень.

Процес інституалізації громадянського суспільства в країнах ЦСЄ розпочався задовго до „оксамитових революцій”, але набув різних рис і темпів, незважаючи на їх нещодавню приналежність до одного типу суспільно-політичної системи. Це пояснюється насамперед національними особливостями їх розвитку і формами суспільної самоорганізації, які розвивалися під впливом історичних обставин.

Історичні форми самоорганізації суспільства у країнах ЦСЄ зумовлені приналежністю територій сучасної Польщі, Словаччини, Чехії та Угорщини до складу держав, які існували на їх територіях. Початкові елементи громадянського суспільства формуються у період зародження капіталістичних відносин і їх зародкові традиції містяться у елементах місцевого самоврядування тогочасних держав та спробах суспільної, зокрема економічної, емансипації у рамках кодифікованого права. Ці елементи різною мірою набули чітких форм у період розквіту і включення у європейський юридичний простір держав ЦСЄ – Речі Посполитої, Королівства Чехія, Угорського королівства та імперії Габсбургів. Поступово у цих державах розвивається місцеве самоврядування і незалежне судочинство, з’являються громадські організації та освітні заклади, більшість міст користуються магдебурзьким правом тощо.

Після трьох поділів Польщі (кін. XVIII ст.) і входження центрально-східноєвропейських суспільств до складу імперії Габсбургів, Австро-Угорської та Російської імперій процеси самоорганізації у кожній з них набувають відмінного характеру.

В умовах конституційної, парламентської монархії Габсбургів та Австро-Угорської імперії, де формувалися ліберально-демократичні свободи, та через приналежність до західно-християнської цивілізації громадянське суспільство формувалося за західною моделлю – з економічної сфери. Посилення націонал-сепаратистських настроїв у цих країнах, революція 1848-49 рp. в самій Австро-Угорщині змусили правлячу еліту імперії піти на політичні нововведення: Галичині було надано автономію, розширено політичні права її мешканців. Остаточно було ліквідовано феодальні підвалини у сільському господарстві після реформи 1864 р. З кінця 60-х рp. ХІХ ст. у школах запроваджено викладання національними мовами. Офіційного статусу отримали національні мови в адміністративних установах та органах судочинства. Суттєво змінилася й політична система. Результатом змін стало утвердження інститутів парламентської демократії і партійно-політичного плюралізму як на загальноімперському, так і на місцевому рівні. Було створено умови для автономного націонал-культурного розвитку народів імперії.

Водночас імперія Габсбургів і Австро-Угорська імперія були монархіями конституційними, вищі органи влади, як і раніше, залишалися поза контролем суспільства, що позначилося на формах самоорганізації суспільства, інститути якого формувалися переважно поза межами політичної сфери. Вже у кінці ХІХ – поч. ХХ ст. в країнах ЦСЄ існував повний спектр інституцій громадянського суспільства: молодіжні, жіночі, спортивні, релігійні, культурно-освітні і наукові товариства та організації, кредитні спілки й кооперативи, професійні спілки, незалежна преса і лише потім повноцінні політичні партії.

На територіях, які входили до складу Російської імперії, а це 62% польських земель, на яких було утворене Польське королівство, самоорганізація суспільства відбувалася значно повільніше. Найбільший гальмівний вплив на розвиток громадянських потенцій суспільства мали відносини особистої залежності. Народи цих територій, на відміну від сусідів, не мали адміністративної та національної автономії, зазнали жорсткої русифікації. Наслідком імперської політики став масовий спротив поляків, який вилився у народні повстання 1831-32, 1846, 1863-64 рр.. Це відповідним чином позначилося і на самоорганізації суспільства, де переважали організації націонал-демократичного спрямування.

Водночас високий рівень взаємодії суспільства та еліти, що свідчить про якість суспільної свідомості, став основою для розвитку різноманітних форм взаємовпливу держави і суспільства після набуття Польщею державності. Такий стан соціуму пояснюється “національною мегаломанією” та “становим расизмом” польської шляхти: у тогочасному польському суспільстві панували уявлення про повну рівність, які мали суттєвий вплив для консолідації шляхетського стану і дестабілізації тогочасної імперії. Шляхетська доктрина, яка сформувалася у період розквіту Речі Посполитої, і ґрунтувалася, за Я.Дашкевичем, “на ідеї шляхетської, а потім загально-національної польської вищості та специфічній польській моделі католицизму, який виконував роль форпосту християнства проти антихристиянського варварства” сприяла формуванню польської політичної нації.

Окрім того, фактором, який стимулював розвиток громадянських потенцій суспільства був особливий стиль організації соціальних зв’язків та спілкування у шляхетському середовищі: виборність короля, право шляхти на протести у випадку порушення її прав, право “ліберум вето”, покарання всередині шляхетського стану, до яких залучалися селяни тощо. Тим самим було створено умови для поступового перетворення польської шляхти у політичну, економічну та соціокультурну еліту, яка виявилася в авангарді політичних, економічних та культурних перетворень, - від реформаційного руху до сучасних демократичних процесів.

Але всупереч поступовому вдосконаленню форм самоорганізації населення і розвитку передумов для набуття суспільствами рис громадянського протягом ХІХ ст. ці процеси відбувалися у монархічних імперіях внаслідок реформ, запроваджуваних монархічною владою, тобто ”згори”. Тож демократичні нововведення мали обмежений і непослідовний характер. Абстрагування держави від громадських інституцій і досить високий рівень їх автономності спричинив інституалізацію громадянського суспільства поза політичною сферою – зі сфери освіти і культури. Подібний тип громадянського суспільства, ”суспільства-культури” формувався незалежно від держави, і унеможливив високий рівень етатизму у наступні роки. Тому традиції тривалого розвитку громадянського суспільства у країнах ЦСЄ, як і традиції обмеженого втручання держави у соціальну сферу, мали вирішальне значення для подальшого відновлення його інституцій вже у кінці ХХ ст.

Перша світова війна докорінно змінила європейську і світову геополітичну ситуацію. Країни ЦСЄ вийшли з неї суверенними державами, отримавши можливість втілювати демократичні моделі розвитку. У Польщі, Угорщині і Чехословаччині досвід демократичного правління у міжвоєнний період хоча й був нетривалим, але сприяв розвитку демократичних форм взаємин влади і суспільства. У Польщі цей період датується 1918 – 1926 рр. В Угорщині переломним моментом вважається запровадження ”уряду міцної руки” генерала Г.Гумбуша у 1932 р., що спричинило фашизацію країни. У Чехословаччині демократична влада трималася до 1939 р. - часу окупації її території військами фашистської Німеччини. Але досвіду розвитку у міжвоєнні роки у руслі загальноєвропейських традицій виявилося достатньо аби ці країни “хоча й дещо спорадично, проявляли сильніші устремління до лібералізації” (ніж СРСР – Г.З.), на чому й наголошував американський політолог Т.Парсонс ще на початку 70-х рр. ХХ ст..

Після Другої світової війни у 1945 р. у країнах ЦСЄ, які відійшли у зону радянського контролю, розпочалися активні процеси “радянізації” політичних режимів, що обумовлено бажанням Сталіна створити зону впливу Радянського Союзу у Східній Європі. Наслідком “радянізації” була недостатня легітимність соціалістичних режимів, які ”виросли не з внутрішніх протиріч суспільства, а були принесені на радянських багнетах”. Нав’язані політичні моделі спричинили перманентну кризу легітимності соціалістичної системи. Причому криза легітимності була глибшою в країнах, які мали певний демократичний досвід і проявлялася у масових антиурядових акціях: Польща – виступи робітників 1956, 1968, 1970-80-х рр.; Угорщина – 1956 р., Чехія – 1968 р..

І хоча владні моделі Польщі, Чехословаччини та Угорщини соціалістичного періоду були ідентичними сформованій у СРСР: двовладдя, де вища влада – це влада комуністичних партій та влада Рад Однак у країнах ЦСЄ система політичних інститутів являла собою ”синтез радянської системи управління та елементів національної політичної традиції”. Ліберальна політика самих соціалістичних режимів у сфері науки і культури сприяла появі опозиції у країнах ЦСЄ. В умовах соціалізму країнам ЦСЄ вдалося зберегти багато докомуністичних інститутів і структур: багатопартійну систему (хоча й формальну), відносну незалежність університетів та академічного середовища, існування самостійного селянства після невдалої спроби колективізації, вагомого приватного сектору (у Польщі та Угорщині). За висловом Х.Лінца та А.Степана, ці країни були ”найслабшою ланкою в міжнародному ланцюгу командно-адміністративних систем і ніколи не проходили етап крайнього тоталітаризму”.

Дефіцит легітимності влади в країнах ЦСЄ змусило їх уряди вдатися до т.з. “соціалістичного оновлення” на початку 80-х рp. ХХ ст. Наприклад, у Польщі “для зміцнення законності і гарантій прав і свобод громадян” були створені Головний адміністративний суд, Державний і Конституційний трибунали, незалежний інститут представника по правах громадян, розширено роль ”союзницьких партій” – Об’єднаної селянської партії і Демократичної партії у визначенні політики, управлінні державою. Водночас у Польщі найбільшого розмаху досяг опозиційний рух (наприклад, польська ”Солідарність” в кінці 1981 р. налічувала 9447 тис. членів). Як правило, на основі опозиційних рухів утворювалися опозиційні партії, на основі яких відбувалася політична структуризація суспільств.

Але масштабність протидії соціалістичній системі була різною у країнах ЦСЄ. Більша жорсткість авторитарного режиму ускладнювала формування опозиції у масштабах всього суспільства у Чехословаччині. Після придушення антиурядових виступів 1968 р. (”Празька весна”) і наступу авторитаризму масштаб опозиційності не набув такого розмаху, як це було у Польщі та Угорщині. Цей факт є свідченням того, що інститути громадянського суспільства Чехословаччини відроджувалися не зі сфери опозиційних рухів. У цій країні саме екзогенний чинник виявився вирішальним (”ефект доміно”), де авторитарні еліти розпочали процеси лібералізації під впливом перетворень вже започаткованих Польщею та Угорщиною, що спричинило тотальну (часто безконтрольну) лібералізацію всіх сфер життя.

Інший, не менш важливий аспект інституалізації громадянських суспільств у країнах ЦСЄ визначається сутністю самої соціалістичної системи – системи мобілізаційної. Від початку її існування комуністичними партіями ставилося завдання максимального залучення народних мас до суспільного життя задля можливості централізовано контролювати приватне життя громадян. Тому значна частина громадян перебувала у різних нібито громадських організаціях, які звичайно ж були одержавленими і перебували під постійним партійним контролем. І хоча “крах соціалізму виявився крахом сітки цих організацій”, все ж звичка громадської участі полегшила і прискорила набуття суспільством якості громадянського. Тому із започаткуванням демократичних перетворень після “оксамитових революцій” постало завдання відродження і вдосконалення інститутів громадянського суспільства, а не формування.

Громадські рухи спочатку декларували прихильність до проведення перетворень, а потім відійшли у непримиренну опозицію, ставлячи питання про докорінну зміну режиму. Визнання владою вимог громадських рухів, діяльність яких набула яскраво вираженого політичного забарвлення, означала руйнацію монолітності політичної системи, що складала одну з основних рис соціалістичного суспільного ладу.

Проте впливовість опозиційних рухів була неоднаковою у соціалістичних країнах ЦСЄ. На думку В.Мокшина, “лише у Польщі можна вести мову про формування задовго до падіння соціалістичної системи опозиції авторитарному режиму і де перехід влади здійснювався в результаті згоди між правлячою номенклатурою і найвпливовішими колами опозиції”. В решті країн ці процеси були менш виразними і масштабними. Але у будь-якому разі поява опозиції незалежно від її масштабу сприяла поступовому визріванню консенсусу, повільній легітимації альтернативної ідеології, легалізації нових політичних сил у країнах ЦСЄ. Відповідно й формування інститутів громадянського суспільства відбувалося на консеснусній основі у загальнонаціональних масштабах. Українська дослідниця Л.Нагорна цим пояснює той факт, що “у Польщі, Угорщині, Чехословаччині суспільна свідомість легко сприйняла антикомуністичну ідею, спрямувавши процес у русло класичної контрреволюції”, яка врешті решт призвела до падіння влади комуністичних партій.

У Польщі та Угорщині перехід набув ознак реформи, узгодженої між владою та опозицією (за Є.Вятром). Само відмова частини правлячої еліти від влади можлива за наявності високого рівня політичного плюралізму та високого розмаху руху реформаторів всередині правлячого режиму, які отримали перевагу над консерваторами, противниками змін. В обох країнах політика лібералізації була розпочата авторитарними урядами, і на кінець 1989 р. призвела до плюралізації суспільного та політичного життя в межах недемократичної системи і прискорила набуття цими суспільствами рис громадянських. Найбільш досконалих форм самоорганізації набуло польське суспільство (наскільки це можливо в умовах авторитарного режиму).

В Угорщині, на відміну від Польщі та Чехословаччини, авторитарний режим спирався на деякі економічні досягнення, які з’явилися завдяки застосованій політиці лібералізації у економічній сфері. Але вже в кінці 80-х рр. економічна ситуація різко погіршилася. На тлі плюралізації суспільного та політичного життя опозиційні настрої посилилися й вилилися у масовому формуванні незалежних громадських, молодіжних організацій та профспілок, політичних партій та рухів (Угорський демократичний форум, Новий березневий фронт, Союз молодих демократів, Демократичний союз працівників науки, Незалежна партія вільних землеробів та ін). Крім того, в Угорщині опозиційні угруповання набули форм політичних партій, а не професійних спілок. Під тиском опозиційних партій в Угорщині відбувся діалог за Трикутним столом, в ході якого уряд вимушений був підписати прогресивніший, ніж у Польщі, документ – угоду з опозицією.

У Чехословаччині модель переходу набула ознак політичного перелому або абдикації, коли відбувалося падіння недемократичного режиму та заміщення авторитарних еліт (цілком чи частково) опозиційними елітами. Чехословацька комуністична еліта не вдалася і до лібералізації політики. Навпаки, авторитарний уряд застосовував політичне насильство щодо опозиції. Лише в кінці 80-х рр. ХХ ст.. маніфестації та виступи набули масового характеру і поклали початок розвитку загальнодержавних форм самоорганізації суспільства насамперед за критерієм “підтримки або непідтримки” правлячого режиму.

Загалом, очевидно, що самоорганізація центрально-східноєвропейських суспільств за політичним критерієм чітко виявилася у кінці 80-х рр.. (у Польщі на межі 70-80-х рр.). Причому ступінь легітимності авторитарних політичних режимів обернено пропорційний ступеню суспільної самоорганізації. Більша ліберальність правлячих режимів у Польщі та Угорщині обумовили формування опозиції режиму у масштабах всього суспільства, і утвердження інститутів громадянського суспільства поряд з локальним, на загальнодержавному рівні (суспільно-політичні рухи, політичні партії формувалися як загальнодержавні). Тимчасом як у Чехословаччині більш жорстка політика авторитарного режиму стримувала загальнодержавні форми суспільної самоорганізації, призвівши до формування суспільно-політичних рухів і політичних партій здебільшого за географічним критерієм (партіям, створеним на території Словаччини, у противагу створювалися партії у чеській частині країни). Відповідно й діяльність створюваних організацій спрямовувалася першочергово на політичний сепаратизм, і лише потім на заміну політичного режиму.

Поряд з політичними передумовами формування інститутів громадянського суспільства у країнах ЦСЄ різною мірою існували передумови для формування середнього класу. Насамперед, у цих країнах спостерігався більш високий, ніж в СРСР, рівень життя. Вирішальну роль у цьому аспекті мав факт наявності приватного сектору виробництва. Нагадаємо, що у Польщі колективізація сільського господарства зазнала фіаско у кінці 40-х рр. ХХ ст., відтак сільське господарство перебувало у сфері приватної власності. Дрібне виробництво (40%) також перебувало у сфері приватного виробництва. Аналогічна ситуація спостерігалася і в Угорщині.

Сприяла інституалізації громадянського суспільства у Польщі та Угорщині й церква. У Польщі віруючими католиками є близько 90 % населення, в Угорщині – 70%. Завдяки масовому поширенню католицизму у цих країнах костьол виконував функцію посередника при врегулюванні політичного конфлікту між владою і опозицією у 1989 р.

Розглядаючи релігію як чинник творення громадянського суспільства, необхідно враховувати специфіку католицької традиції. Католицизм, на відміну від православ’я, протягом всього періоду існування перебував у стані перманентної боротьби зі світською владою за вплив у суспільстві, а канони католицизму є більш жорсткими і послідовними, ніж православної церкви. Наслідком стало формування відмінних від православних країн форм взаємодії церкви та держави, коли церква, всупереч офіційному відокремленню від держави, у різні історичні періоди виступала партнером або опонентом держави, жодного разу не будучи державою підпорядкованою. До того ж авторитет католицької церкви у країнах ЦСЄ грунтується на її історичних заслугах у збереженні культури, політичної спадщини, підтриманні національного духу. Католицизм у Польщі та Угорщині став фактором інтеграції соціуму, що стимулювало процеси формування громадянського суспільства.

Загалом же лінії поділу між окремими типами процесів демократизації надто розмиті. У Польщі та Угорщині розвиток опозиції уможливлювався завдяки політиці лібералізації, здійснюваної соціалістичними урядами. У Чехословаччині жорстка позиція керівництва компартії гальмувала процеси формування та інституалізації опозиції, політичної структуризації і формування громадянського суспільства.

Безпосередній вплив на темпи перетворень у цих країнах мала тривалість підготовчої фази переходу до демократії, яка в Угорщині налічувала кілька місяців, у Польщі майже 10 років. У Чехословаччині підготовчої фази як такої не було – ”демократизація практично одразу ж ввійшла у фазу вирішення”. Обмежене коло реформаторів серед правлячої еліти у цій країні ускладнювало можливості ініціювання змін зсередини. Опозиція була нечисленною і неконсолідованою. Проте це не завадило Чехословаччині, на відміну від Польщі, провести незалежні парламентські вибори без відомої у постсоціалістичних країнах “системи квотування парламентських мандатів”.

Але ліквідація авторитарного режиму не тотожна формуванню режиму демократичного. Безперечно між цими двома станами існує перехідний період, у процесі якого держави ЦСЄ мали б створити умови, необхідні для утвердження демократії. Для країн ЦСЄ демократичний транзит означав створення демократичних інститутів – як номінальне завдання і утвердження демократичних процедур як – стратегічне. Щодо громадянського суспільства, то першочерговими умовами для його інституалізації в країнах ЦСЄ було створення “складових та опор” суспільства, обов”язкових для його утвердження у якості громадянського: забезпечення прав і свобод громадян; створення ринкової економіки, політичної нації – інфраструктури громадянського суспільства.

Як відомо, демократичний транзит передбачав конституювання домовленостей, досягнутих у ході переговорів у Польщі та Угорщині, та пропозицій правлячої еліти Чехословаччини. Юридичне оформлення демократичних інститутів в країнах ЦСЄ відбувалося через внесення поправок до соціалістичних конституцій та й зафіксовані норми носили орієнтовний характер. Тривалий час орієнтовний конституціоналізм викликав суперечки у центрально-східноєвропейських суспільствах на кшталт того, чи варто знову ж таки повертатися до подвійних стандартів, які існували у суспільному житті в умовах соціалістичної системи. Напевне представники такої точки зору мали б рацію, якби країни ЦСЄ не домоглися послідовного виконання норм конституції. Це забезпечувалося шляхом насамперед деідеологізації конституцій, з яких було вилучено статті про провідну роль комуністичних партій; закріплено право кожного громадянина на власність і проголошувався пріоритет приватної власності; закріплено особисті права та свободи громадян, які визнаються за кожною людиною, що проживає на території цих держав; посилено конституційні гарантії проголошених прав і свобод; докорінно змінено конституційне регулювання і функціонування публічної влади; утверджено реальний поділ влади; змінено принципи діяльності судової влади: пріоритетними завданнями судової влади було визначено захист прав і свобод громадян; створено органи конституційної, а у Польщі й адміністративної юстиції, які мали слідкувати за дотриманням конституцій; при парламентах запроваджено посаду уповноваженого з прав людини; забезпечено необхідні правові умови для утвердження принципів місцевого самоврядування тощо. Логічним завершенням досягнутих домовленостей були парламентські вибори 1989-90 рр., завдяки чому набули легітимності нові політичні сили, до яких перейшло авторство подальших змін.

< Назад   Вперед >
Содержание