2.2.2. Експортна діяльність в макро- та мікроекономічному вимірах

Умови та результати експортної діяльності країни значною мірою визначають характер її участі в системі міжнародної торгівлі та інших форм співробітництва за її участі. Адже експортний потенціал не тільки значною мірою визначає можливості держави в цілому та окремих суб’єктів господарювання закуповувати товари по імпорту, а й прямо чи опосередковано впливає на всі інші форми національної участі в міжнародній економічній діяльності.

Спочатку визначимо, які саме форми господарської активності слід вважати експортом.

Експорт товарів — це продаж та вивезення товарів за кордон з метою їх реалізації на зовнішніх ринках через передання у власність контрагенту в іншій країні.

Це — вузьке тлумачення експорту, оскільки йдеться тільки про експорт товарів (окремий предмет розгляду — експорт послуг та капіталів) у формі закордонної реалізації товарів за гроші. У більш широкому розумінні експортом можна назвати продаж товарів за кордон за будь-якої форми оплати, включаючи товарну, як це і зазначено, наприклад, в українському законі «Про зовнішньоекономічну діяльність».



Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 1) дає таке визначення: «експорт (експорт товарів) — продаж товарів українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб’єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів».

Коментар: це визначення стосується тільки товарного експорту та поширюється на ті сфери, які за більш жорсткого трактування можуть належати до інших видів торговельних операцій (товарообмінні операції, реекспорт). Нарешті, цей закон трактує як експорт ті види торгівлі, які, з теоретичного погляду, взагалі не є предметом міжнародної економічної діяльності (продаж товарів іноземцям-резидентам без вивезення цих товарів за митний кордон), та не зараховує до експорту продаж та вивезення товарів за кордон у разі, коли контрагентами є фізичні, юридичні особи України. Ці моменти можна вважати ілюстрацією недосконалості вітчизняного законодавства та атавізмом радянських часів, коли на тлі неефективного виробництва не планово-директивний, а ринковий збут уже був своєрідним досягненням. Разом з тим слід ураховувати, що цілі практичного нормативного регулювання не обов’язково повинні відповідати чітким теоретичним схемам. Мета законотворчості інша — забезпечувати практичні цілі людей, і господарське право повинно гарантувати інтереси економічних суб’єктів. Щоправда, одна з проблем України полягає саме в тому, що законодавче та нормативне регулювання міжнародної економічної діяльності таким цілям та вимогам не відповідає.

Утім, у даному розділі нас цікавить експорт саме як продаж товарів за кордон, причому тільки в контексті проблематики грошової міжнародної купівлі-продажу. І саме під таким кутом зору розглянемо функціональну роль експорту.

У чому проявляється зв’язок між експортом та іншими формами міжнародної економічної діяльності?

Обсяги експорту визначають обсяги імпорту, і це є очевидним. Причому чим менш диверсифікована міжнародна економічна діяльність країни, тим жорсткіший зв’язок між цими основними напрямами зовнішньої торгівлі. За відсутності інших форм співробітництва у довгостроковій перспективі обсяги імпорту мають дорівнювати величині експорту. Точніше, можливі коливання двох показників, які за результатами окремого року можуть впливати на збільшення або зменшення зовнішньої заборгованості країни, або, навпаки, її кредитних активів. Але зростання значення інших сфер міжнародних послуг, передусім валютно-фінансових форм міжнародної економічної діяльності, веде до більшої «незалежності» імпорту товарів від їх експорту і до перенесення такої «залежності» на інші види господарської діяльності, результатом яких є приплив грошей, валютно-фінансових активів усередину країни.

Відносний (стосовно величини імпорту) дефіцит експортного потенціалу, інакше кажучи — негативне сальдо товарної торгівлі, може «гаситися» торгівлею послугами (як це має місце в Україні, яка має чималий зиск від транзиту своєю територією енергоносіїв зі сходу на захід), припливом капіталів (як, наприклад, у багатьох країнах Центральної та Східної Європи в 90-х роках) та іншими засобами.

Потужна експортна база визначає й умови валютно-фінансового співробітництва, стабільність монетарного сектору країни. Наприклад, твердість німецької марки, довіра до неї у світі в останні десятиліття ХХ ст. значною мірою завдячували експортному потенціалу ФРН. Німеччина тривалий час посідала чільне місце в списку провідних світових експортерів. І навпаки, слабкі експортні можливості, неспроможність країни «покрити» вивозом свої потреби в іноземних товарах спричиняють фінансові негаразди, девальвацію національної валюти, що повною мірою відчула на собі Україна в першій половині 90-х років.

Але й сам експорт є об’єктом впливу з боку інших форм міжнародного співробітництва. На експорт впливає факторний розподіл, міжнародний фінансовий клімат, він є результуючою функцією цілого комплексу чинників, якими є рух капіталів, робочої сили, регулююча діяльність міжнародних економічних організацій, відповідні двосторонні та багатосторонні домовленості між країнами.

Важлива позитивна динамізуюча та навіть стабілізуюча роль експорту з особливою очевидністю проявилася в Україні в середині 90-х років. Тоді відбувалося щорічне зниження обсягів виробництва, погіршення практично всіх основних макроекономічних показників. Протягом періоду з 1993 до 1996 р. відбулося зменшення обсягів ВВП майже в 2 рази, а також падіння промислового виробництва більш як на 40 %. І загальну ситуацію в буквальному сенсі врятувала позитивна динаміка експорту. Так, якщо в 1993 р. експортна складова ВВП становила 25,9 %, то в 1996 р. — уже 45,5 %.

Але самі по собі ці показники не можна оцінювати однозначно позитивно. Для об’єктивності оцінки слід враховувати, що нарощування експорту протягом зазначеного періоду частково ґрунтувалося на нездорових соціально-економічних тенденціях. Мало місце скорочення внутрішнього попиту (як споживчого, так і виробничого), отже, для багатьох вітчизняних підприємств зовнішній збут перетворився на безальтернативну форму господарської діяльності та на засіб забезпечення хоча б простого відтворення виробництва.

Традиційно основу українського товарного експорту становить продукція металургійної промисловості, машинобудування, хімічної та нафтохімічної промисловості, агропромислового комплексу, легкої, харчової і місцевої промисловості. Легко побачити, що навіть така лаконічна «візитна картка» країни переконливо свідчить про її місце в міжнародному співтоваристві, порівняльне (стосовно інших країн та міжнародних угруповань) становище. Для України характерним є домінування в експорті такої промислової продукції, яка потребує значних виробничих потужностей, але не має суттєвого наукового вмісту. Її виготовлення супроводжується надмірним навантаженням на навколишнє середовище. Загалом, характер і номенклатурний вміст національного експорту відрізняє Україну як від «бананових республік», так і від провідних ринкових держав. Цей критерій характеризує національну економіку як перехідну та пострадянську. Адже саме за умов централізованого планування в Радянському Союзі поширилися неефективні, енерго- та матеріаломісткі виробництва, а також експортна спеціалізація на цій основі.

Це було пов’язано з домінуванням думки про необхідність пріоритетного розвитку тієї сфери економіки, в якій створювалися засоби виробництва. Водночас ігнорувалися інтереси людей як споживачів продукції. Відтак на момент розвалу СРСР в Україні близько 2/3 у загальному виробництві припадало саме на засоби виробництва. У структурі експорту ця товарна група мала ще більшу частку — 3/4 і значною мірою була зорієнтованою на поставки до країн—сателітів СРСР, які входили до блоку РЕВ. Геостратегічна переорієнтація країн цієї групи на економіку Євросоюзу й відмова від зазначених структурних економічних пріоритетів означали колапс старої експортної моделі для України, тим більше, що водночас були втрачені й основні коопераційні зв’язки з колишніми радянськими республіками.

Ці питання необхідно розглядати в комплексі з територіально-галузевою специфікою вітчизняної економіки. Уже згадувалося, що основу експортного потенціалу України на сучасному етапі становить переважно Донецько-Криворізький регіон. Його головна спеціалізація — продукція важкої металургії, прокат та заготівки з чорних металів, отже енерго- та працемісткі види виробництва. У довгостроковій перспективі така спеціалізація неминуче призведе до закріплення за державою несприятливого статусу в системі міжнародних кооперації та поділу праці, її перетворення на макросуб’єкт допоміжного, екологічно брудного виробництва. Розуміння цього спонукає до проведення виваженої регіональної політики з урахуванням необхідності модернізації традиційних видів виробництва у східних областях України та розвитку експортного виробництва в її західних та центральних областях.

Взагалі неефективна структура експорту, орієнтація на його низькотехнологічні види та значна питома вага сировини є типовими рисами міжнародної економічної діяльності пострадянських країн. Навіть проведення реформаторських заходів, призупинення падіння та нарощування обсягів ВВП далеко не завжди означають поліпшення структури експорту. Про це свідчить досвід ряду сусідніх з Україною держав.

Наприклад, ще на початку 90-х років частка готової продукції в Росії становила 25—30 % сукупної маси експорту. Наприкінці ж століття вона не перевищувала 12—15 %, причому частка машин та обладнання, яка в 1990 р. становила 20 %, протягом 1992—1999 рр. коливалася в межах 9—11 %. Деградація структури експорту призвела до того, що в 1999 р. майже 2/3 його забезпечували паливно-енергетичний комплекс та металургія. Більше того, навіть помітний приріст обсягів ВВП 2000 р. в Росії головним чином було зумовлено значним зростанням світових цін на нафту (і навіть не динамікою видобутку!). Подібні факти зазвичай вважаються свідченням того, що економіка країни спеціалізується на постачанні інших економік енергоресурсами, сировиною та низькотехнологічною продукцією.

Подібна небезпека загрожувала й економіці України. Її додатковою специфікою є традиційна зорієнтованість українських виробників на кооперантів в інших державах, які утворилися на території колишнього Радянського Союзу, відсутність повних виробничих циклів, у зв’язку з чим чималу частку вітчизняного експорту становить проміжна продукція. Через це, а також ураховуючи, що значне за обсягами вивезення з території країни товарів глибшої обробки є свідченням її конкурентоспроможності на світовому ринку, в Україні інколи ставиться питання про необхідність переорієнтації експорту на поставки готової продукції. Справді, в багатьох випадках подібний підхід може принести користь. Але концептуально він не є абсолютно коректним, і його фактично базова ідея не повинна розумітися як самоціль. Про це свідчить і світовий досвід: взаємні коопераційні поставки є необхідною умовою функціонування високотехнологічних виробництв. Так, у машинобудівній та електротехнічній промисловості Франції близько 60 % вартості кінцевої продукції забезпечують саме коопераційні поставки підрядників з-за кордону. Отже, і для України більш правильним було б ставлення питання про забезпечення розвитку високих технологій. А за таких умов експорт може відбуватися і як постачання готових складних виробів, і як компонент взаємного обміну технологічними вузлами в межах кооперованого виробництва.

На підприємницькому рівні економіки про мотивацію до експортної діяльності свідчить велика кількість практичних прикладів. Типовою для багатьох новоутворених господарських структур на Заході є орієнтація на зарубіжні ринки від самого початку. Це пов’язано, зокрема, зі значно більш жорсткою конкуренцією на національних ринках. Для великих корпорацій диверсифікація збуту за допомогою експорту є засобом гарантування стабільності на ринку, оскільки зниження попиту на одному ринку може бути компенсованим збутом на інших.

Для практичного розуміння специфіки експортної діяльності ряду ключових господарських структур, які є основними «гравцями» на міжнародному ринку з української сторони, а також держави в цілому, слід враховувати його енерго- та матеріаломісткість. І тому для України є типовою ситуація, за якої для забезпечення експортних поставок необхідно здійснити великі закупівлі по імпорту енергоносіїв. Можна навіть констатувати своєрідну нееластичність функції поліпшення умов формування платіжного балансу відносно зростання валових показників експорту. Отже, для України важливим є не просто нарощування присутності на зовнішніх ринках, а оптимізація структури експорту, поліпшення якості, підвищення економічної та технологічної ефективності експортного виробництва.

Разом з тим і кількісні параметри експорту, зокрема його структура, мають безумовне значення для національної економіки, навіть з погляду здатності держави забезпечувати свій суверенітет.

Так, із самого початку існування колишніх радянських республік як суверенних держав саме вимушена взаємна прив’язка у торгівлі, а конкретніше — нездатність ефективно конкурувати на зовнішніх ринках була підставою для відновлення економічних та політичних структур на теренах СНД. Але ситуація, що мала місце на початку 90-х років, коли 80—90 % зовнішніх торговельно-економічних контактів колишніх республік були прив’язані до пострадянського простору, змінилася, і для України на зламі століть близько 2/3 експорту припадає саме на «непострадянський простір».

У плані організаційної підтримки, стимулювання та географічної диверсифікації вітчизняного експорту доцільним є розроблення програмних документів на кшталт концепцій освоєння перспективних для українських товаровиробників окремих регіональних ринків (наприклад, близькосхідного, латиноамериканського тощо). Важливим є укладання двосторонніх угод про торговельно-економічне співробітництво з окремими країнами світу. Взагалі в регулюванні експорту держава користується переважно методами стимулювання (прямого чи непрямого), хоча інколи використовується й експортне мито (зокрема, до цього вдається російський уряд, торгуючи нафтою, особливо коли зростають світові ціни на нафту) та нетарифні обмеження (вони застосовуються, зокрема, стосовно дотаційної соціально важливої продукції, наприклад хлібної, оскільки інакше це означало б дотування споживачів за кордоном за рахунок національного бюджету відповідних країн).

Експортна політика, як у масштабах країни, так і на фірмовому рівні, нерозривно пов’язана з широким спектром регулюючих, управлінських заходів. Пізніше ми будемо докладніше розглядати як макро-, так і мікроекономічні аспекти цієї проблематики. Зараз лише зазначимо, що кожною державою більш або менш інтенсивно, з акцентом на ті або інші інструменти та засоби впливу проводиться політика підтримки вітчизняних товаровиробників. Функціональною метою такої політики є створення оптимальних умов для виробництва високоякісних товарів із порівняно низькою собівартістю, що дало б змогу їм ефективно конкурувати на зовнішніх ринках.

Політика підтримки вітчизняного товаровиробника реалізується в кількох площинах, або за окремими напрямками державної політики. Основними інструментами підтримки експорту з території України на сучасному етапі є:

• стимулювання виробництва експортної продукції, зокрема продукції високого ступеня обробки, а також наукомісткої високотехнологічної продукції;

• сприяння модернізації та технічному переозброєнню експортоорієнтованих виробничих потужностей;

• оптимізація національного правового та нормативно-інституційного режиму здійснення експортних операцій;

• удосконалення механізму фінансування та кредитування виробництв, які здійснюють експорт;

• налагодження ефективної системи страхування експортних операцій;

• забезпечення достатньої правової підтримки національного виробника, зокрема при проведенні судово-арбітражних розглядів, антидемпінгових процесів;

• забезпечення отримання сертифікатів на продукцію вітчизняного виробництва, відповідності метрологічного та стандартизаційного оформлення вітчизняної продукції вимогам західних ринків;

• стимулювання інвестиційної діяльності як національних, так і іноземних фізичних та юридичних осіб в експортоорієнтованому секторі економіки за допомогою податкових, усього широкого спектра фінансових та організаційних механізмів;

• вироблення системи національних пріоритетів у міжнародній торгівлі та їх практична імплементація засобами державного регулювання.

Як показує досвід розвинутих країн, саме за рахунок стимулювання державою експортного, причому головне — експортного технологічного напрямку зовнішньоекономічної діяльності, їм вдається втримувати стабільну динаміку економічного розвитку. Тому в сучасних умовах ефективний розвиток українського експорту є важливим елементом довгострокової стратегії держави щодо ринкового реформування і структурної перебудови економіки.

Необхідність прийняття термінових заходів із підтримки промислового, особливо машинотехнічного, наукомісткого, збуту посилюється у зв’язку з усе помітнішими ознаками вичерпання екстенсивних факторів зростання українського експорту з його переважно сировинною структурою (відзначимо також і те, що до зниження конкурентоспроможності вітчизняних товарів, але конкурентоспроможності цінової, так само призводить невиправдана завищувальна курсова практика щодо гривні).

У цих умовах зростає значення цілеспрямованої державної підтримки експорту, яка пов’язана з нагальною потребою не тільки скасування тих чи інших обмежень на експорт (інституту «спецекспортерів», вивізного мита тощо), а й з необхідністю створення умов для активної, заінтересованої участі органів влади та підприємницьких структур у реалізації експортоорієнтованих проектів та просуванні української продукції на зовнішні ринки. Однак сьогодні в Україні, на жаль, відсутній єдиний пакет законодавчих актів, спрямованих на підтримку вітчизняних експортерів.

Для стимулювання структурної оптимізації експорту слід домогтися того, щоб усе валютне, митне, податкове й зовнішньоекономічне законодавство України орієнтувало виробника на збільшення експорту сучасних і прогресивних машин та обладнання. Зокрема, це має стосуватися наукомісткого машинотехнічного експорту. Для цього необхідно передбачити різні податкові пільги експортерам, збільшити розміри амортизаційних відрахувань на повне відновлення основних виробничих фондів, прискорену їх заміну та запровадження все більш сучасних машин і технологій.

Усунення зазначених недоліків макроекономічного регулювання сфери міжнародного кредитно-фінансового та торговельного співробітництва за участі України, а також реалізація наведених пропозицій є важливим і перспективним напрямком підвищення ефективності державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності в умовах переходу до ринку.

< Назад   Вперед >
Содержание