3.5. Конкуренція та проблеми концентрації капіталу в національній економіці

Протягом тривалого часу актуальним як у теоретико-методологічному, так і у практичному аспектах залишається питання про визначення оптимального співвідношення між монополізацією ринку великими корпоративними структурами та необхідністю реалізації державою конкурентної політики. Важливість пошуку форм і способів раціонального поєднання дієвої конкурентної політики з одного боку та потребою підтримувати процеси формування національного корпоративного капіталу з іншого викликає необхідність активізації наукових розвідок, спрямованих на розв’язання зазначеного комплексу проблем.

Аналіз наукової спадщини представників різних напрямів і течій світової економічної думки, які здійснили спробу вирішити це завдання, розпочнемо з австрійської школи, представники якої зробили доволі успішну спробу спростувати твердження апологетів класичної школи про те, що вільна конкуренція утворює ідеальний стан економіки. Так, зокрема, Фрідріх фон Візер зазначав, що доктрина класичної школи, котра беззастережно схвалювала конкуренцію, вважаючи, що вона відповідає інтересам суспільства, і цілковито негативно ставилася до монополії як до антисуспільного явища, більше вже не може вважатися адекватною стосовно сучасних реалій. Вчений стверджує, що неможливо говорити й надалі про чисту конкуренцію та чисту монополію, оскільки вже існують чимало невідомих раніше проміжних, «монополоїдних» форм. Оскільки йдеться про ринкову позицію, то слід зазначити, що не кожна сприятлива ситуація на ринку представляє собою справжню монополію. І хоча у проміжних формах можна виявити риси монополії, однак на них здійснюють тиск сили конкуренції. Однак Візер ще не знав таких понять, як диференціація товару або вплив, який можуть здійснювати на ціни і попит відмінності у розташуванні виробників .

Глибокий аналіз такого явища, при якому ринок і монополія співіснують, провели Джоан Робінсон і Едвард Чемберлін. Робінсон, зокрема, стверджувала, що конкуренція продовжує існувати і за наявності у фірм ринкової влади, однак примушує їх вишукувати нові, переважно нецінові методи конкурентної боротьби . Модель ринку Дж. Робінсон припускає поліваріантність ринкової рівноваги та різних цін на ринках. Тому ринкова структура може бути різноманітнішою, ніж «досконало конкурентна» або «монопольна». При цьому у межах своєї моделі Дж. Робінсон довела, що монопольна ціна не є ані довільною, ані максимально можливою на ринку, а за певних умов обсяг випуску продукції при монополії може перевищувати цей випуск за умов досконалої конкуренції.

Е. Чемберлін виділив олігополістичний і монополістичний ринки на основі аналізу поведінкових особливостей фірм у різних ситуаціях. Він робить висновок про те, що чим більш концентрованим є виробництво, тим більшою мірою стандартизований продукт, а чим більш подрібненим є виробництво, тим глибша диференціація продукту та монополізація влади і, таким чином, зі зростанням концентрації виробництва сукупна монопольна могутність не посилюється, а знижується.

Дж. Робінсон стверджувала у свою чергу, що монополія є не тільки ринковим явищем, а й породженням висококонцентрованого виробництва. У цьому зв’язку вона вказувала на існування ефекту економії від масштабу, оскільки з розширенням виробництва відбувається зниження рівня постійних витрат на одиницю продукції, що призводить до економії сукупних витрат підприємства.

Е. Чемберлін аналізував риси, які притаманні як «чистій» конкуренції, так і «чистій» монополії, оскільки вони є взаємопов’язаними у випадках монополістичної конкуренції. Він вважав, що більшість економічних ситуацій – це складені явища, котрі містять у собі як конкуренцію, так і монополію. Тому всюди, де це має місце, буде помилкою не брати до уваги одну з цих складових і розглядати ситуацію як складену цілком з елементів іншої .

Дж. Робінсон розглядала вплив монополії на економічний розвиток як проблему вибору між ефективністю і справедливістю. Вона обґрунтовувала тезу про те, що з одного боку зростання розмірів виробничої одиниці у певній галузі досягається вдосконаленням методів виробництва, а з іншого – це зростання веде до ще більшої нерівномірності у розподілі багатства. Дослідниця цілком слушно зазначила про необхідність визначення масштабів економії коштів від монополізації виробництва та доцільність з’ясування того, наскільки значною повинна бути ця вигода, щоб можна було вважати не тільки допустимою, але й бажаною монополізацію виробництва. Однак у деяких розглянутих Дж. Робінсон випадках випуск продукції за умов монополії може перевищувати випуск за умов досконалої конкуренції.

У цьому зв’язку показовим є висновок Е. Чемберліна про те, що чим більш концентрованим є виробництво, тим більшою мірою стандартизований продукт, а чим більш подрібненим є виробництво, тим глибшою є монополізація влади. Це означає, що зі зростанням концентрації виробництва сукупна монопольна могутність не посилюється, а зменшується. Однак повному домінуванню конкурентних сил стає на заваді саме диференціація продукту, що обумовлюється його характеристиками та перевагами споживачів. Однак вчений стверджує, що хоча великі фірми часто мають монопольну владу, не потрібно вважати, що подрібнивши їх, можна досягнути встановлення конкуренції без домішок монополії. Так звана «атомістична» конкуренція майже напевно призвела б до зростання ступеня диференціації продукту через те, що зникла б та стандартизація, котра використовується у великих фірмах з метою отримання економії, яка обумовлена масштабами виробництва. Це могло б означати зростання сукупної монопольної влади. Отже Чемберлін не заперечував провідної ролі та значення великих підприємств і зазначав, що механічний поділ великих підприємств далеко не завжди веде до посилення конкуренції .

Видатний вчений Й. Шумпепер одним з перших запропонував новий підхід до оцінювання виробничих монополій не через призму протиставлення їх конкуренції, а з позиції їх постійної взаємодії з конкуренцією, коли монополії є невід’ємним елементом конкурентного процесу. Він звернув увагу на те, що окремі види цінової стратегії фірм у довгостроковому періоді не тільки не є шкідливими, але навіть і корисними й мають позитивний ефект, який виражається у тому, що вони стримують надмірні темпи зростання, надаючи розвиткові більшої сталості. Й. Шумпетер стверджує, що руйнівна конкуренція, боротьба за сфери впливу, обмежувальна підприємницька практика фірм, що ведуть до надмірного витрачання коштів (витрати на рекламу, купівлю патентів, створення надлишкових виробничих потужностей), дають змогу пом’якшувати наслідки тимчасових труднощів . Монополізація, викликана концентрацією капіталу, не усуває конкуренції, а ще більше загострює та видозмінює її.

Монополістична практика діяльності висококонцентрованих структур є досить суперечливою і складною проблемою. На перший погляд монополізм уявляється антисуспільним явищем, способом економічного паразитування великого капіталу, отож запобігти йому може і повинна держава. Однак у реальному житті досить проблематично чітко розмежувати позитивні та негативні результати діяльності монополістичних ринкових структур, визначити ту межу, за якою їхня могутність створює загрози для ринку і добробуту суспільства .

Шумпетер натомість зазначав, що існують переваги, котрих у принципі можна досягнути і конкурентному підприємству, однак гарантовані вони тільки монополістам. Так, наприклад, монополізація може збільшити сферу дії розумніших людей. Крім того, монополія може також мати на порядок більш стійкий фінансовий стан, а тому аргументи на користь конкуренції не спрацьовують, оскільки за різних рівнів виробничої та організаційної ефективності монопольні ціни не обов’язково є вищими за конкурентні, а обсяг виробництва при монополії є нижчим, ніж за умов конкуренції . Дослідник стверджував, що виникнення великих концернів ламає економічну систему, що ґрунтується на конкуренції.

Слід звернути увагу і на той факт, що до цього часу значні суперечки точаться між науковцями та практиками щодо співвідношенням між структурою ринку та антиконкурентною поведінкою. Кожен з протилежних підходів використовувався при обґрунтуванні та реалізації антимонопольної політики, що здійснювалася у США. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. характеризується домінуванням «поведінкового» підходу. Його представники відстоювали думку про те, що наявність у фірми ринкової влади сама собою не може бути підставою для визнання її порушником конкурентного законодавства. Вони обґрунтували тезу про те, що коли фірми у монополізований галузі не займаються антиконкурентними діями, то така галузь спроможна забезпечити високий рівень ефективності, впровадження нововведень, а також виробництво якісних товарів за прийнятими цінами. Подальший розвиток «поведінкового» підходу вилився у прийнятті і закріпленні у 1911 році «правила розумності», відповідно до якого незаконною оголошувалася лише та монополія, дії якої призводили до необґрунтованого обмеження конкуренції, що виходило за межі нормальної ділової етики .

Велика депресія у 30-х роках минулого століття примусила переглянути панівні на той час концепції та підходи. Потужні корпорації-монополісти були визнані одними з найбільших винуватців глибинних кризових явищ в економіці. Це спонукало до перегляду підходів щодо визначення сутності та механізмів застосування інструментів антимонопольного регулювання. Серед науковців почала поширюватися думка про те, що підприємства, котрі функціонують у галузі з високою концентрацією, неодмінно обмежуватимуть умови ділової практики. Це означало, що ринкова влада фірми із самого початку має визнаватися негативною за своїми наслідками. Такий підхід до питань монополії та конкуренції було названо «структуралістським». Його засновниками є американські економісти А. Берлі та Г. Мінз.

Однак, починаючи із 70-х років ХХ ст., такий підхід через ряд причин зазнав критики. Причинами цього були значні ускладнення процедури і затягування розгляду судами антитрестівських справ, зростаюча відкритість американської економіки для іноземного капіталу, загальні тенденції лібералізації економіки та інші. Критикували структуралістський підхід представники Чиказької економічної школи, які висунули концепцію «досконало загальних ринків». Розроблена представниками цієї школи У. Баумолем, Дж. Панзаром та Р. Уіллінгом теорія розглядається як деяке узагальнення концепції досконало конкурентного ринку, що може застосовуватися для аналізу монополії та олігополії і формування системи важелів антимонопольного регулювання.

Незначна кількість конкурентів не означає стагнацію чи відсутність стимулів до зростання ефективності виробництва. Недолік усіх теоретичних моделей, включаючи й модель Робінсон-Чемберліна, полягає у припущенні, що відхилення від досконалої еластичності попиту означають недосконалість конкуренції. На практиці для конкурентної активності найбільш сприятливою є еластичність попиту, котра дещо менша від досконалої, оскільки при цьому досягається більша різноманітність товарів. Однак найголовніше, щоб конкуренція сприяла поширенню благ, забезпечувала б високу та стабільну зайнятість .

Представник історико-етичного напряму політичної економії, котрий утверджувався у світовій економічній думці наприкінці XIX ст., український економіст Олександр Миклашевський, аналізуючи процеси концентрації та централізації капіталу, вказував на поширення державно-монополістичних тенденцій, наголошуючи на необхідності протидії таким явищам, оскільки вони ведуть до промислового феодалізму, що свободу суперництва підміняє свободою об’єднань і утверджує всевладдя фінансового капіталу. На думку вченого, у той час народжувався новий промисловий феодалізм, а тому людству доводиться шукати нову контрсилу, на яку могла б покластися і держава, щоб протистояти цьому новому небезпечному явищу, однак у той же час неминучому та необхідному .

Натомість американський економіст Джон Кларк зазначав, що ринкова ціна є вираженням суспільної вартості й головним інструментом, за допомогою котрого встановлюється частка кожного учасника виробництва у створеному продукті. Крім того, з’ясувалося, що цей процес обумовлює і розподіл самого продукту. Відповідно до цієї концепції, обмін завжди є справедливим та еквівалентним, а нееквівалентний обмін просто означає шахрайство. Рушійною силою цього процесу якраз і є конкуренція. Під конкуренцією Кларк розумів не смертельну боротьбу, а здорове суперництво, котре забезпечує справді прогресивний характер економічного розвитку і котре врешті-решт веде до солідарності капіталістів та робітників .

У нормальному стані достатньо етичною основою господарської діяльності може слугувати прагнення до власної вигоди, а монополія, на думку Кларка, є агресивною. Трести відіграють позитивну роль тільки тією мірою, в якій вони сприяють підвищенню ефективності, однак, розростаючись понад припустимі масштаби, вони вироджуються у монополію. Великий бізнес неухильно породжує загрозу конфліктів, а холдингова компанія також несе у собі загрозу. Монополія ж є згубною, оскільки вона перешкоджає конкуренції. Через це, як тільки монополія починає переважати в економіці, прогрес призупиняється.

Джон Гелбрейт як центральну ідею своєї концепції обґрунтовує положення про те, що за умов олігополії силою, яка врівноважує ринок, є нові стримуючі чинники, котрі перебувають на протилежному боці ринку, а саме покупці та постачальники. Крім того, олігополія, на думку дослідника, володіє здатністю найбільш успішно використовувати технічні нововведення. Гелбрейт визнає дію механізму саморегулювання у корпоративній економіці, доводячи це фактами посилення концентрації капіталу. Основою великої корпорації є, на думку Гелбрейта, поєднання передової новітньої техніки з масованим застосуванням капіталу, що обумовлює необхідність довгострокового планування. Така позиція відстоює необхідність створення та підтримки державою системи «урівноважуючих сил» через сприяння появі нових олігополій-конкурентів великим корпораціям, а не ліквідації їх застосуванням антимонопольного законодавства .

Одна з головних проблем у неокласичному обґрунтуванні антимонопольного регулювання полягає у нерозумінні того, що конкуренція представляє собою процес суперництва за гаманці споживачів, а не нерухомий, статичний стан. Це означає, що тут під конкуренцією мається на увазі не процес, а його результат. Дуже часто необґрунтовано вважається, що необхідною і достатньою умовою конкуренції є наявність великого числа продавців і близькість ринку до стану «досконалої конкуренції». Небажання чи неготовність бачити динамічний, нерівноважний характер економічної дійсності призводить до того, що реальна конкурентна поведінка взагалі виходить з поля зору економістів, які зосереджені на показниках концентрації чи на інших формальних ознаках монополізму.

При розгляді конкуренції як процесу можна зробити висновок про те, що монопольний прибуток або рента – перевищення ціни над середніми витратами – може виглядати як ілюзія статичної теорії. У ринковому процесі ця величина є підприємницьким прибутком потенційного інвестора. Якщо виробник у зв’язку з нееластичністю попиту отримує дуже високий дохід і відсутніми є створені державою бар’єри для входу на ринок, то це приваблює у такий бізнес нових інвесторів. Тому монопольний прибуток за умов вільного ринку не тільки представляє собою тимчасове явище, але й відіграє важливу роль з позиції підвищення ефективності виробництва чи добробуту населення, оскільки сигналізує підприємцям про можливість задоволення потреб споживачів.

Наслідком неадекватної уяви про конкуренцію у неокласичній теорії монополії є те, що вона розглядає як монополістичні прояви, котрі ведуть до зниження ефективності, майже всі види діяльності, через які здійснюється реальна конкуренція, серед яких диференціація продукту, підвищення його якості, знижки, реклама, пошук дешевших джерел сировини тощо.

Еволюція теорій конкуренції приводить до її розуміння як певного процесу, що є динамічним за своєю природою. У ньому конкуренція і монополія є настільки переплетеними, що більш доцільно говорити про таку структуру ринку, в якій завжди присутні риси як монополії, так і конкуренції. Крім того, сама монополія отримує при цьому позитивні риси як чинник, який стимулює нагромадження фінансових ресурсів, технічний прогрес та нейтралізує негативну економічну динаміку, пом’якшуючи наслідки криз в економіці.

Сучасні трактування конкуренції відображають перш за все концептуальну зміну «конкуренції» на ширше поняття «взаємодії фірм на ринку». Для ефективної взаємодії підприємств у ринковому середовищі однаково важливими є як конкурентний процес (теорія сумлінної конкуренції), так і конкурентний результат (економічна ефективність в усіх її формах) .

Підвищення рівня ринкової концентрації не завжди має антиконкурентний характер. Відновлення високого рівня концентрації та скасування традиційного антитрестівського регулювання слугували основним інструментом підвищення міжнародної конкурентоспроможності та ефективності національної економіки, проведення структурних реформ, модернізації виробництва у розвинених країнах .

На думку Вернера Трескена з Університету Пітсбурга, наприкінці ХІХ століття деструктивна цінова конкуренція якраз сприяла підйомові трестів та інших великомасштабних об’єднань. У той час більшість економістів вважали конкуренцію динамічним процесом суперництва за аналогією з теорією конкуренції, розробленою Адамом Смітом. Вони були схильні розглядати злиття як природний наслідок конкурентної боротьби, а не щось, куди необхідно втручатися за допомогою антимонопольного законодавства. Хоча з кінця ХІХ ст. деякі галузі ставали більш концентрованими, конкуренція й надалі залишалася менш інтенсивною, ніж раніше, як і доводить швидке зростання обсягу випуску та зниження цін. Отже, тогочасні економісти не бачили підстав втручатися в ринкові процеси за допомогою антимонопольного регулювання .

Однак у процесі концентрації і централізації капіталу як складного явища економіки існує й інший прояв, пов’язаний з трансформацією системи вільної конкуренції у систему недосконалої конкуренції. Великі фірми, концентруючи у себе значну частину ринкової пропозиції, здатні протиставляти власні інтереси суспільним потребам, маніпулювати обсягами виробництва, цінами тощо. Вони більшою мірою формують попит, аніж пристосовуються до нього самі. Тепер ринкова конкуренція, залишаючись формою суперництва економічних суб’єктів та зовнішньою регулюючою силою щодо їх діяльності, зазнає суттєвої модифікації, змінюється під постійним впливом великих фірм. Сутність змін у дії конкурентного механізму полягає у концентрації ринкової влади у великих фірмах. Великі фірми, зосереджуючи у себе значну частину ринкової пропозиції, здатні протиставляти власні інтереси суспільним потребам, маніпулювати обсягами виробництва, цінами тощо.

Висококонцентрований капітал, змінюючи економічні правила гри, породжує нові форми конкуренції, дуже часто більш жорсткі й агресивні. Проявляється монополістична конкуренція між багатьма фірмами, кожна з яких володіє певним елементом монополії щодо пропозиції своїх товарів; олігополістична конкуренція між кількома фірмами, що виявляють здатність до узгоджених дій на ринку; прихована конкуренція між фірмами, які уклали між собою монопольну угоду.

Ряд економістів досліджували проблему втрат суспільного добробуту внаслідок монополізації економіки, що обчислюється у відсотках до ВВП. Наведені у табл. 1 значення втрат через алокативну неефективність групуються за двома рівнями – 0,1–2% і 7–15% ВВП. Різниця обумовлена перш за все відмінністю у методології оцінки. Одні дослідники враховують різницю у продуктивності між галузями, а інші не роблять цього.

У недостатньо дослідженому явищі концентрації капіталу та виробництва поєднуються дві важливі функції – забезпечення зростання економічної ефективності і необхідна умова економічного прогресу. В епоху гіперконкуренції та безперервних змін можливість попереднього планування і прийняття рішень суттєво обмежена, тому важливим є пошук балансу між реагуванням, передбаченням і випередженням змін. Глобалізація світової економіки призвела до того, що ринкові межі галузей нівелюються, практично у будь-якій з них виникають абсолютно несподівані конкуренти, організаційні структури набувають більш диверсифікованого горизонтального характеру, повноваження найманих працівників розширюються. Транснаціональне середовище характеризується поєднанням потужного тиску стандартизації та відчутного впливу локальних сил. На початку 90-х років XX ст. стає очевидним, що тільки невелика кількість американських компаній змогли досягти успіху після запровадження глобальної стратегії. Що ж стосується невдач, які пов’язані із запровадженням такої стратегії американськими ТНК, то тут слід назвати дві причини. Незважаючи на прогноз щодо стандартизації товарів для всіх ринків, переважаючими все таки залишалися умови внутрішнього попиту. Крім того, чимало потужних фірм США постали перед проблемами запровадження глобальної стратегії, оскільки історична культурна спадщина суттєво обмежила їх здатність реагувати на інтегровані організації із загальними підходами до світових ринків .

Можна дійти висновку, що усі ці чинники ведуть до ефективної конкуренції. Йдеться перш за все про такий стан ринку, який є адекватним сучасним пріоритетам розвитку економіки, сприяє концентрації ресурсів на інноваційних напрямах виробництва, забезпечує високу конкурентоспроможність національних підприємств.

Небезпека прийняття антитрестівських заходів щодо компаній, в яких велика частка ринку, або недопущення угод зі злиття і поглинання робить більш привабливими стратегічні альянси. У межах альянсу учасники також можуть проводити узгоджену політику цін на певних ринках для боротьби з конкурентами та застосовувати різноманітні методи недобросовісної конкуренції, однак цю діяльність важче виявити антимонопольним органам. Практика ж антимонопольного регулювання продемонструвала, що довести факт антиконкурентних узгоджених дій є складним завданням. Інструментом такого доведення є наслідки антиконкурентних змов. У той же час відокремити об’єктивні підходи до визначення антиконкурентних узгоджень від цілеспрямованих намірів суб’єктів господарювання чинити узгоджені дії дуже важко .

Однак розвинені країни за сучасних умов намагаються не пригнічувати велике виробництво, а використовувати його переваги. Особливо це виявляється у політиці щодо наукомістких галузей та технічних нововведень. Навіть за розвиненого антимонопольного законодавства (регулювання) державні структури намагаються обмежити у цих галузях на певний термін конкуренцію. Складність ситуації в українській економіці полягає у тому, що рівень концентрації та інтеграції капіталу, який перебуває в основі великого виробництва, є недостатнім. Необхідність стимулювання розвитку національного науково-технічного потенціалу вимагає зусиль зі збільшення масштабів виробництва.

Аналіз світового досвіду дає змогу зробити висновок про те, що уряди більшості розвинених країн зайняли доволі м’яку позицію щодо концентрації, дозволяючи національним компаніям діяти як монополіям і усувати з ринку зарубіжних конкурентів. Зміцнення міжнародних позицій економік західноєвропейських країн відбулося одночасно з прискореною концентрацією капіталу та монополізацією. Так, зокрема, така політика у Великій Британії та Франції призвела до утворення тільки однієї чи двох головних компаній у провідних галузях економіки, що дало їм змогу успішно конкурувати на світових ринках. Керівництво ЄС не створює перешкод для утворення монополій, вважаючи підвищення рівня концентрації позитивним явищем і аргументуючи це тим, що створення монополії не веде до згортання конкуренції, а лише змінює її форму .

Активний розвиток великого капіталу в Україні є важливим чинником забезпечення стабільності розвитку національної економіки. Проникнення капіталу фінансово-промислових груп у стратегічні та інфраструктурні галузі стає необхідною умовою забезпечення сталого економічного зростання у країні. Потужні бізнес-групи виявилися тими нечисленними підприємницькими структурами в Україні, які були здатні акумулювати фінансові потоки. Протягом останніх років ці групи почали здійснювати пряме інноваційне інвестування. Крім того, вони активно проводять політику зростання рівня власної прозорості та відкритості, поступово сприяючи проникненню в українське підприємницьке середовище цивілізованих прийомів ведення бізнесу. Подальший прогрес у подоланні тіньового характеру діяльності великого українського капіталу залежатиме значною мірою від того, наскільки, з одного боку, український великий приватний капітал усвідомить свою роль у державотворчих процесах, а з іншого – яких змін зазнає державна політика й чи буде вона сприяти легітимному розвиткові великого капіталу. Таким чином, потрібна система державного регулювання розвитку великого капіталу, яка дозволить нейтралізувати його негативні риси і відкриє простір для реалізації позитивного потенціалу . У цьому зв’язку В. Сіденко зазначає, що в Україні необхідним є створення сприятливого середовища для формування на базі великого національного капіталу потужних вітчизняних транснаціональних компаній, котрі спроможні витримувати глобальну конкуренцію . Держава має дбати не тільки про динамічний розвиток малого і середнього бізнесу, але й сприяти перш за все формуванню великих компаній та промислово-фінансових груп, які покликані створювати конкурентноспроможні товари, забезпечувати раціональне співвідношення спеціалізації та універсалізації національного виробництва, що є необхідним для успішної конкуренції на світовому ринку .

Разом з тим, високий рівень концентрації виробництва сприяє існуванню в Україні підприємницького монополізму. Він охоплює перш за все сферу природних монополій, ряд ринків металургії, машинобудування, хімії. Це пов’язано насамперед з ефектом масштабу виробництва, суттєвими бар’єрами входу на ринки через значну фондоємність та обмеженість ресурсів. Нині в Україні більше половини всіх товарів, робіт і послуг виробляється суб’єктами господарювання, що діють за умов істотної конкуренції. Конкурентне середовище сформовано, зокрема, у торгівлі, на багатьох ринках агропромислового комплексу, легкої, харчової промисловості, машинобудування, будівництва, автомобільного транспорту, у фінансовій діяльності тощо.

Зведені для всіх видів економічної діяльності дані щодо аналізу розподілу конкурентних ринків в конкурентному середовищі України у 2006 році наведені у табл. 2 .

Однак співвідношення конкурентного і монопольного секторів, що має місце зараз в Україні, було характерним для економіки індустріальних країн середини XX ст. У сучасній постіндустріальній економіці найбільш розвинених країн за умов значної конкуренції створюється понад 80% загального обсягу товарів, а за відсутності конкуренції – не більше 2%.

В Україні надмірною залишається питома вага у загальному обсязі випуску ринків природних монополій, недосконалими є механізми державного регулювання цієї сфери, невиправдано високий рівень концентрації ряду потенційно конкурентних ринків, а на багатьох з них не створені рівні умови конкуренції для всіх учасників. Також негативно позначаються на стані конкурентного середовища надмірна ускладненість дозвільних процедур, високий рівень плати за адміністративні послуги. На думку ряду фахівців, існуючі перешкоди на шляху розвитку конкурентних відносин є одним з найважливіших чинників, що обумовлює низький рівень ефективності української економіки, перешкоджає її інноваційній переорієнтації . Структурні зміни, які повинні привести до зменшення питомої ваги монопольного сектору, слід забезпечити шляхом вступу на висококонцентровані ринки нових суб’єктів господарювання, що передбачає створення й підтримку сприятливого інвестиційного клімату, усунення та недопущення створення бар’єрів входу на товарні ринки.

У конкурентному секторі першочерговим завданням є забезпечення належних інституційних передумов ефективної конкуренції, недопущення деформацій ринкового механізму внаслідок втручання державних органів, розвиток належного інформаційного забезпечення функціонування товарних ринків, створення й розвиток ефективних каналів поширення товарів .

Приплив іноземних товарів обмежує можливості виробників монополізувати ринки. Світовий досвід засвідчує, що закриття ринків від іноземної конкуренції створює можливості для змов і завищення цін. Свого часу була розповсюджена теза про те, що протекціонізм – мати трестів . На думку багатьох експертів, у процесі реалізації взятих на себе Україною зобов’язань щодо СОТ та формування зони вільної торгівлі з ЄС відбуватиметься подальше зростання відкритості внутрішнього ринку та конкурентного ринку на українських виробників. Інерційність розвитку української економіки, слабкість інвестиційного потенціалу не дозволяють достатнього динамічно регулювати на зміни у споживаному та інвестиційному попиті, структура якого зміщується у напрямі продукції з більш високими технічними характеристиками. Перехід від цінової до технологічної, а у низці галузей навіть до сервісної (перед- та післяпродажного сервісу) конкуренції вимагає якісної зміни у підходах до забезпечення конкурентоспроможності українських підприємств .

Втрати добробуту суспільства у зв’язку з неефективним розподілом виробничих ресурсів на ринках з недосконалою конкуренцією є суттєвим критерієм її ролі. У разі зменшення цих втрат можна стверджувати про посилення ролі конкуренції в економічному зростанні. Якщо ж ці втрати зростають, то можна констатувати, що конкуренція між виробниками не виконує у повному обсязі своєї функції щодо розподілу обмежених виробничних ресурсів таким чином, аби досягнути максимальної ефективності їхнього використання у процесі виробництва .

Розрахований для економіки України показник втрат ВВП на ринках з недосконалою конкуренцією не дає відповіді на запитання про те, якими ж є втрати суспільства (добробуту) внаслідок зловживання ринковою владою окремими суб’єктами господарювання, що займають монопольне становище. Ринкова влада монопольних утворень є стійкою і не має прямого зв’язку з коливаннями кон’юнктури на галузевих ринках. З огляду на таке припущення саме мінімальні величини показника втрат ВВП на ринках з недосконалою конкуренцією доцільно розглядати як такі, що викликані монопольною владою. У цьому зв’язку з певною мірою ймовірності можна стверджувати, що в Україні мають місце щорічні втрати добробуту від діяльності монопольних утворень на рівні, близькому до 4% ВВП .

Важливе значення для оцінювання ринкової кон’юнктури має рівень концентрації та монополізації ринку. Йдеться про показники кількості і розміру підприємств, тієї частки, яку вони посідають на ринку, їх розподіл за цими ознаками. Це дає змогу визначати тип ринку, побудувати відповідну матрицю типології, дати характеристику процесу його сегментації. Ринкова частка характеризує ступінь монополізації ринку, а характер розподілу ринкових часток відображає ступінь протидії конкурентів у боротьбі за споживачів і нові ринкові ніші .

Таким чином створюється ситуація, за якої чим більшою мірою у суспільстві поширена корупція серед державних чиновників, тим менш (при підтриманні попереднього рівня адміністративної дисципліни) залишається можливостей для зміцнення ринкових інститутів і конкурентних механізмів. За деяких умов ефективна ринкова взаємодія може підмінюватися суперництвом на «політичних ринках» і боротьбою бюрократичних інтересів. Так, наприклад, посилення централізованих підходів у російській економіці початку 2000-х років супроводжувалося деяким (певним) обмеженням ринкової конкуренції та загостренням бюрократичного суперництва, коли окремі відомства починають боротися одне з одним за додаткові ресурси та владні повноваження .

У переважній більшості галузей, де домінують великі корпорації, залишилися не поодинокі монополісти, а цілком конкурентна їх кількість, котра модифікувала тільки форми та методи конкурентної боротьби, обумовила перехід до олігополії та жорсткої монополістичної конкуренції. Монополізму у виробництві протидіє тенденція диверсифікації фірм, поява багатьох замінників численних видів товарів, тобто постійна зміна меж та структур ринків, і, врешті-решт, – динамічна конкуренція та невідворотність державних санкцій. Тому аргументи про величезну монопольну владу великих підприємств перебільшені, оскільки конкуренція на ринках є досить сильною. Отже економічне домінування корпорацій у сучасному світі сприймається не як засилля монополій, а як своєрідний розподіл ролей, котрий склався на основі об’єктивних законів та національних особливостей певної країни .

Антимонопольний механізм повинен представляти собою систему заходів щодо контролю відповідності концентрації капіталу в умовах існування значної конкуренції на ринку. Концентрація капіталу є радикальним засобом зміни ринкової структури, від якої значною мірою залежить конкуренція. Виникнення на ринку домінуючої фірми внаслідок концентрації несе загрозу антиконкурентної поведінки у вигляді завищення цін, створення штучного дефіциту, зниження ефективності виробництва. Теоретичним підґрунтям антимонопольного механізму є структурна парадигма, теорія квазіконкурентних ринків, а також концепція олігополістичної взаємодії від паралельної поведінки (чи мовчазної згоди) до картеля.

Механізм підтримки суспільно значущої концентрації є системою аналізу та оцінки концентрації на предмет її спроможності посилити позитивні суспільні ефекти на противагу обмеженню чи усуненню конкуренції на ринку. Цей механізм ґрунтується на теорії синергії, теорії трансакційних витрат та теорії ігор. Особливо важливим є варіант теорії ігор для таких ігор, що не повторюються, обмежених у часі, які досліджені Дж. Нешем, котрий пояснює певний тип олігополістичної поведінки фірм на ринку.

Слід зазначити, що системного характеру діяльність щодо захисту та підтримки концентрації з боку держави почала набувати нещодавно, а ставлення до неї є поки неоднозначним. Значний вплив тут здійснює рівень інтеграції національної економіки з економіками інших країн, ставлення до конкуренції та досвід застосування конкурентного законодавства, рівня урегульованості економіки тощо. У науковій літературі підкреслюється визначальна роль концентрації капіталу в інтенсифікації економічного зростання. У цілому світова практика підтримки суспільно значущої концентрації капіталу ґрунтується на спроможності концентраційної угоди підвищити рівень економічної ефективності діяльності компаній-учасниць такою мірою, щоб компенсувати негативні наслідки монополізації товарних ринків .

Недостатньо виважені рішення, пов’язані з обмеженням монополістичної діяльності, можуть призвести до вкрай негативних наслідків. Так, поділ монополії завдає шкоди споживачам через те, що у результаті обмеження ринкової частки високотехнологічних компаній ціни істотно зростають. Очевидно, що власники виняткових прав приносять споживачам користь, а не завдають шкоди, оскільки для будь-якого виробництва основним стимулом є досягнення хоча б тимчасової монополії, інакше ціна буде знижена до рівня граничних витрат, що не дозволить відшкодувати високі постійні витрати .

Проведене українськими вченими дослідження дало змогу виявити чинники, котрі можуть сприяти формуванню та ефективному функціонуванню великих корпоративних структур в Україні, серед яких: а) динаміка зростання частини корпоративного сектору під час приватизації; б) концентрація капіталу; в) прибутковість акціонерних товариств; г) поширення практики проведення внутрішньокорпоративних наукових досліджень; д) ефект масштабу. Необхідно також зазначити, що у країнах зі стабільною економікою великий бізнес постійно перебуває у центрі уваги державної промислової політики. На сьогодні економія на масштабах стала найважливішим чинником конкурентоспроможності великих корпоративних структур на світовому ринку .

Дані, наведені у табл. 3, засвідчують, що десять найбільших промислових підприємств забезпечували у 2006 році 20,1% загального обсягу реалізації, частка 20 підприємств становила 28,5%, а 100 найбільших підприємств реалізували понад половину всієї промислової продукції. Великі промислові підприємства здійснюють масштабні інвестиції: на 10 найбільших припадає 14,1% капіталовкладень, а на 100 найбільших – 46,5%. Результати аналізу сучасного стану концентрації економіки України свідчать про наявність достатніх передумов для її монополізації.

До специфічних українських чинників, які спонукають підприємства до об’єднання у великі структури, можна віднести й такі, як зростання трансакційних витрат у результаті відмови від прямого державного управління та зміни характеру взаємовідносин між підприємствами під час економічних перетворень.

Протягом останніх років зросли масштаби та вплив неофіційних фінансово-промислових груп України. Експерти Світового банку зазначають, що економічне зростання, яке має місце в Україні, значною мірою зосереджується якраз у них. Саме такі групи можуть обходити формальні інституції завдяки зв’язкам власності, особливим відносинам з органами державної влади та прямому тиску на регуляторні органи. Ці групи зробили певний позитивний внесок в економіку України та відіграли помітну роль у розвитку інституцій корпоративного управління і фінансового посередництва. Однак є небезпека, що така модель «економіки інсайдерів» стане однією з основних перешкод на шляху подальшого розвитку України. Ця модель за своєю природою є несумісною з добросовісною конкуренцією, сприяє непрозорості та корупції, відштовхує іноземних інвесторів, перешкоджає пристосуванню економіки до мінливих ринкових умов, обмежує використання сприятливих порівняльних переваг України та ускладнює процеси, пов’язані з доступом до іноземних ринків .

Протидія негативним для української економіки процесам, а також збереження її конкурентоспроможності можуть бути успішними тільки при стратегічному плануванні економічної концентрації та створенні українських корпорацій, які відповідали б міжнародним стандартам і могли б протистояти агресивній політиці ТНК на світовому ринку.

На думку Томаса Ділоренцо, вся філософія системи захисту державного регулювання будується на ідеї про те, що ринкова система піддається провалам, таким, перш за все, як так звана «монополія вільного ринку». Вчений відстоює ту позицію, що державне регулювання формувалося наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. як реакція на «провал» ринку. Щодо антимонопольного регулювання, то воно супроводжується величезними і масштабними суспільними витратами. Це світ, в якому конкуренцію підвищують як базову аксіому, однак, «дуже велику» конкуренцію утискують за безмежність. Не знаючи достеменно, що таке справжня конкуренція, підприємці прагнуть уникати кроків, спрямованих на підвищення ефективності. Однак, як демонструє історія антимонопольної політики, така невизначеність є ідеальною для суб’єктів, спроможних організовувати економічно шкідливу, але «кон’юнктурно» вигідну політику, зокрема протекціонізм, а потім використовувати антимонопольні закони для звинувачень приватного сектору в економічних проблемах. Дослідник загалом уважає, що закон Шермана ніколи не мав за мету захист конкуренції. Це був відверто протекціоністський акт, створений для захисту дрібного та менш ефективного бізнесу від більших конкурентів. Тому допоки антимонопольні закони існують, вони будуть піддаватися політичним маніпуляціям .

Російські дослідники О. Лібман та Б. Хейфець зазначають, що нині в економіці багатьох країн СНД відбувається таке явище, як трансформація концентрації власності у ринкову владу. Загроза монополізації – принципова відмінність інвестиційної експансії та «регіоналізму знизу» від «конструювання ринків» за європейським зразком. В ЄС спільна антимонопольна політика стала потужним інструментом і часто виявлялася значно більш ефективною, ніж національна. Економіки країн СНД характеризуються високою концентрацією власності. Для порівняння слід навести дані про те, що частка десяти найбільших російських компаній у ВВП становить 41%, у той час як в Японії – 32%, у США – 27%, у Німеччині – 20%. Частка ж малого бізнесу у ВВП не перевищує 10% (тоді як у країнах Європи – 40–50%). Десять найбільших приватних власників контролюють більше ніж 60% капіталізації російського ринку, що є найвищим світовим показником (аналогічний показник у США та Великій Британії становить близько 10%, у Південній Кореї – 37%, в європейських країнах – близько 30%). Аналогічна структура економіки з пануванням невеликого числа бізнес-груп характерна й для України. За таких умов захист панівних фірм від конкурентів супроводжується й додатковими ризиками. Чинники залежності від вектору розвитку можуть призвести до закріплення неефективних каналів та компонентів взаємодії між країнами. Це явище можна вважати особливою формою X-неефективності, існування котрої є характерним для монополізованих ринків .

Проведений аналіз дає змогу зробити висновок про те, що за сучасних умов спостерігаються дві протилежні тенденції. З одного боку, відбувається посилення монополізації ринку та підвищення рівня концентрації. Іншою є тенденція до загострення конкуренції, оскільки інформаційно-технологічна революція прискорила вдосконалення технічної бази виробництва. Отже, має місце суперечлива ситуація, коли на ринку водночас зміцнюють свої позиції протилежні форми взаємодії суб’єктів господарювання. Можна відзначити три головних наслідки дії цих тенденцій.

Перш за все, суттєвим чином змінюється економічна роль багатьох монополій. Якщо для кінця X?X – першої половини XX ст. традиційним було прагнення монополій обмежувати використання технічних нововведень з метою недопущення зниження цін, то нині великі господарські об’єднання стають легальними монополіями, використовуючи протягом певного періоду часу патентний захист. Крім того, впровадження досягнень НТП потребує великих витрат. Однак дрібні фірми не спроможні їх профінансувати. На відміну від них, великі корпорації можуть досягти переваг, чим ще більше посилюють своє панівне становище на ринку. Так, зокрема, у США на початку XX? ст. близько 90% усіх доходів створювалося у корпоративному секторі. Корпоративна форма власності стала домінуючою як найефективніша з погляду залучення інвестицій, використання новітніх методів управління та зростання продуктивності праці.

Нарешті, в останні роки важливого значення набула участь великих господарських утворень у глобальній конкуренції, спрямованій на домінування у світовому ринковому просторі. У багатьох країнах держава надає національним монополістам допомогу в освоєнні новітніх технологій, підготовці кадрів та забезпечує інші економічні переваги. Отже, можна зробити важливий висновок про те, що сучасний етап розвитку економіки відзначається незвичним синтезом конкуренції та монополії .

Раціональне співвідношення монополії та конкуренції у розвинених країнах забезпечується шляхом регулювання діяльності суб’єктів за трьома напрямами:

1) умови діяльності на внутрішньому ринку;

2) захист від зовнішньої конкуренції;

3) стимулювання конкуренції всередині монопольної структури.

Таким чином, монополізм великого ринкового суб’єкта є закономірним результатом процесу нагромадження капіталу. Ринкову владу суб’єкт господарювання може використовувати як на користь, так і на шкоду суспільству. Отже, найбільш прийнятною є така модель сучасної економічної системи, за якої держава проводить виважену та гнучку конкурентну політику. Головним критерієм при цьому має бути сприяння належній і сумлінній конкуренції, що дає змогу підвищувати рівень добробуту всіх членів суспільства, а не усунення суб’єктів господарювання з ринку

< Назад   Вперед >
Содержание