1.3. Структура, завдання та функції теорії міжнародних відносин

Питання про структуру теорії міжнародних відносин не належить до найважливіших дискусійних проблем науки, навколо яких ведеться жвава суперечка. Учені радше звертали увагу на проблематику теоретичного дослідження міжнародних відносин, а не на структуризацію наукового знання про них. Поза увагою більшості дослідників залишились проблеми специфіки, логіки та диференціації досліджень. Очевидно, що такий стан теоретико-методологічних основ теорії міжнародних відносин не сприяв систематичному розвиткові досліджень, а призводив до їх хаотичності, що особливо відчувалось на емпіричному рівні науки. Розглядаючи можливість операційного використання нагромаджених наукою про міжнародні відносини знань, Ю. Кукулка зауважив, що на її емпіричному рівні знання про явища і факти ще недостатньо систематизовані. Наука акумулювала величезний емпіричний матеріал, який її теорія досі не змогла повною мірою опрацювати та осмислити.

Найважливішою для теорії міжнародних відносин, як і для будь-якої іншої, є її компонентна структура. У ній виділимо:

1. Емпіричний компонент розуміємо як сукупність знань та чітко окреслених фактів, що відображають реальний стан міжнародних відносин. Ці частинні знання та факти, які теорія має описати та систематизувати, стануть вихідним матеріалом для її досліджень.

Проблемою сучасної теорії міжнародних відносин є те, що досі тривають гострі дискусії стосовно її об'єкта і предмета, меж і навіть змісту досліджуваних явищ та процесів. Нерозв'язаність внутрішніх проблем теорії призводить до нечіткості наукового розуміння міжнародних відносин, складності визначення їх суб'єктів, найважливіших видів та форм. Зокрема, йдеться про труднощі, пов'язані зі систематизацією первинних фактів, які кожний дослідник групує відповідно до своїх уявлень про їхню належність до проблеми. Навіть у межах однієї школи теорії міжнародних відносин існують суттєві розбіжності у поглядах, а теорії, що її створюють, полемізують між собою щодо розуміння та інтерпретації фактів, які відображають реальність. Розвиток науки про міжнародні відносини та її теорії немислимий без поступового перетворення нагромадженої сукупності знань і фактів на цілісну систему, яка визначатиметься згодою більшості вчених щодо дефініцій, коректності первинних фактів та їх інтерпретації.

2. Методологічний компонент охоплює систему уявлень про внутрішню логіку, найважливіші принципи, підходи до проведення досліджень, методи і наукові уявлення про коректність їхнього застосування, техніку досліджень, обґрунтування та верифікацію гіпотез, що формулюються у межах теорії міжнародних відносин.

У сучасній методології теорії міжнародних відносин поки що доводиться вести мову не про існування системи, а радше про множину суперечливих принципів, нечіткість підходів та складність використання окремих методів дослідження. Суттєвою перешкодою у розвитку цілісної методології теорії міжнародних відносин є монодисциплінарність, властива багатьом сучасним підходам, ускладнена хаотичним запозиченням методів інших суспільних наук.

Ще однією значущою проблемою є відсутність науково обґрунтованих методів і способів верифікації гіпотез, що призводить до неможливості об'єктивно підтвердити чи відкинути теоретичні концепції та парадигми, що з них випливають. Як наслідок, сприйняття тієї чи іншої з них є радше ствердженням її популярності в наукових колах, ніж результатом логічного доведення. Від початку 60-х років XX ст., коли Дж. Зінґер закидав класичній теорії міжнародних відносин волюнтаризм та

вибірковість, насправді мало що змінилось. Незважаючи на бурхливий розвиток, наука відчуває брак адекватного сучасним реаліям рівня розвитку методології.

3. Первинний експлананс поєднує значну кількість ідей та гіпотез, які висувають науковці для пояснення явищ і процесів у міжнародному середовищі.

Ідеї, висловлені вченими, є способом логічного пояснення реальності міжнародних відносин формулюванням твердження про їхні причини, зміст і рушійні сили. Ідея як така не пояснює геть усіх явищ та процесів, а є лише своєрідним ключем до їх розуміння. Вона лежить в основі конструювання гіпотетичної системи припущень про всі можливі явища та процеси в міжнародних відносинах.

У теорії міжнародних відносин ідеї окремих науковців, які поділяли великі групи їхніх колег та послідовників, сприймались переважно як принцип. На відміну від ідеї, принцип — ширше та більш формалізоване її відображення. У теорії міжнародних відносин принцип виконує одразу кілька функцій:

а)світоглядну, яка виражається в тому, що він є основою системи поглядів на міжнародні відносини, яких дотримуються вчені тієї чи іншої наукової школи;

б)експланаційну, адже принцип є твердженням, на основі якого будується ідеалізована модель об'єкта дослідження, що служить його поясненню;

в)методологічну — через те, що залежно від особливостей тлумачення міжнародних відносин формується уявлення про способи і методи їх дослідження;

г)постулативну — тому, що принцип сприймає група вчених без доведення як вихідне твердження, від якого вони починають формулювати власні гіпотези. У теорії міжнародних відносин постулат, однак, відіграє роль вихідного твердження лише у межах окремого наукового напряму. Вчені, котрі його не поділяють, формулюють іншу ідею, на підставі якої висувають якісно інший постулат і відповідно — принципово інші гіпотези.

4. Вторинний експлананс у теорії міжнародних відносин містить досить велику кількість наукових концепцій та парадигм. Тобто цей компонент поєднує окремі теорії, що намага-

ються відобразити й пояснити міжнародні відносини та їх окремі (елементи) явища та процеси. Як наукові концепції виступають гіпотези, висунуті та верифіковані окремими вченими.

Верифікація полягає у тому, що вчені наводять низку аргументів, які, на їхню думку, свідчать на користь гіпотез. Верифі-каційні аргументи можуть мати характер історичних фактів, що не підлягають сумніву, заяв політичних лідерів держав чи інших осіб, статистичних даних, морально-етичних, ідеологічних та навіть релігійних міркувань.

Суттєвою проблемою сучасної теорії міжнародних відносин є складність інтерпретації аргументів, що розуміється як неоднозначність їх трактування. Без сумніву, більшість учених намагаються сумлінно інтерпретувати факти й уникати двозначності, але їхні аргументи все ж сприймаються з недовірою та викликають заперечення. Це зумовлює, як зауважив П. Циганков, гостру полеміку між представниками різних наукових шкіл, напрямів і навіть окремими вченими. На нашу думку, така ситуація логічно випливає зі слабкого розвитку емпіричного компонента теорії міжнародних відносин, у якому відсутні чіткі визначення, а факти та ситуації сприймаються з різних, іноді навіть діаметрально протилежних, позицій. Власне тому доводиться констатувати, що більшість наукових концепцій має певне "раціональне зерно", але складність їх верифікації зводить нанівець можливість сформулювати єдину парадигму, яка могла б опиратись на все найкраще, що вже розроблено та апробовано у теорії міжнародних відносин. Через це існує низка парадигм, кожна з яких випливає з відносно великої кількості наукових концепцій, що ґрунтуються на одному або декількох принципах розуміння міжнародних відносин.

Парадигма виступає, з одного боку, концептуальним узагальненням багатьох теорій, а з іншого — цілісністю, що у лаконічній формі відображає погляди великої групи вчених та у притаманний лише їй спосіб пояснює міжнародні відносини.

Компонентна структура теорії міжнародних відносин визначає структуру наукового дослідження, стадії якого її загалом відображають та повторюють. Утім, ці структури не є тотожними, тому що компонентна поєднує низку знань про ті чи інші аспекти процесу дослідження та власне міжнародні відносини, а структура дослідження — про його послідовні стадії.

Структура дослідження у теорії міжнародних відносин має такі стадії (рис. 1.2):



1.Дефініювання проблеми полягає в тому, що дослідник на підставі первинного аналізу емпіричного матеріалу доходить висновку про існування в теорії певного складного питання, яке потрібно розв'язати. Це питання прецизійно окреслюється та, зазвичай, спрощується до дилеми, з якої власне і починається дослідження.

2.Висунення ідеї та формулювання принципу розуміння об'єкта дослідження пов'язане з тим, що дослідник, з огляду на власний емпіричний досвід та науковий світогляд, обирає явища чи процеси, які, на його думку, є засадничими в міжнародних відносинах. Тобто через них можна їх зрозуміти, пояснити та розв'язати окреслену наукову проблему. Ця ідея остаточ-

но формулюється як принцип розуміння сутності досліджуваного явища. Принцип являє собою формалізоване твердження про зміст і вирішальні чинники міжнародних відносин.

3. Висунення гіпотези полягає у формуванні системи поглядів дослідника на міжнародні відносини загалом або на їх окремі елементи. Погляди мають характер припущень та визначаються взаємопов'язаністю. Не може існувати внутрішніх суперечностей між окремими положеннями однієї гіпотези, тому що її автор намагається створити цілісну та несуперечливу модель реальних явищ і процесів. Висунення гіпотези цілком можливе і без попереднього формулювання принципу розуміння реальності. Тоді дослідник обирає, передусім, принцип, сформульований іншим ученим, зі змістом якого він погоджується.

Саме тому на підставі одного принципу може виникнути одразу декілька гіпотез, кожна з яких його по-своєму інтерпретує. Ми обмежились визначенням ймовірності висунення чотирьох гіпотез, хоча насправді їх буває довільна кількість. Кожен з дослідників висуває певну гіпотезу, яка не може бути тотожна щодо інших, оскільки вона випливає з його особистої ідеї. Ідеї кількох учених можуть бути близькими за змістом, але завжди відрізняються деталями, формою викладу та практичним результатом.

4. Верифікацію гіпотез та значні труднощі, пов'язані з цією стадією дослідження, ми описали вище. Однак, тут доречно зупинитись на особливостях верифікації, що можуть бути представлені як її типи:

Ендоверифікація є способом перевірення гіпотези через її порівняння з авторськими уявленнями про реальність міжнародних відносин, структуру міжнародної системи. Якщо ж у гіпотезі містяться певні невідповідності чи недоречності, дослідник коригує її або відмовляється від неї.

Екзоверифікація — складніший і триваліший процес, пов'язаний з апробацією гіпотези та аргументації, що свідчить на її користь, у зацікавлених наукових колах. Гіпотеза підлягає критичному аналізові з боку великої кількості вчених, кожен з яких керується власним емпіричним досвідом та знаннями про реальність. Фактично будь-яка значуща гіпотеза в теорії міжнародних відносин одразу викликала контроверзи та гостру полеміку.

Об'єктом критики ставала вона сама, а також аргументація, яку автор наводив на її підтвердження. Можна сміливо стверджувати, що більше контроверз породила гіпотеза, то більш значущою вона ставала в наукових колах та швидше утверджувалась як самостійна концепція розуміння міжнародних відносин.

Екзоверифікація також виявлялась у перевірці гіпотези в часі щодо її відповідності об'єктивній реальності. Тобто навіть тоді, коли гіпотеза безумовно прийнята у наукових колах, з часом може з'ясуватися, що вона не може пояснити принципово нових явищ та процесів або її твердження далекі від істини. Тоді гіпотеза видозмінюється та модифікується, на її основі виникають нові ідеї, які, звичайно, не відповідають їй повністю, але гносеологічно близькі до неї.

5. Формулювання концепції — наступна послідовна стадія дослідження, яка полягає у трансформації гіпотези у систему поглядів автора, а також тієї групи науковців, які її поділяють, на міжнародні відносини та міжнародну систему. Концепція та гіпотеза, залежно від особливостей верифікації, можуть бути тотожними або трохи відрізнятися за змістом. Концепції теорії міжнародних відносин відіграють роль персоніфікованих поглядів, покладених в основу її парадигм.

6. Формулювання парадигми — завершальна стадія теоретичного дослідження, яка пов'язана з узагальненням великої кількості наукових концепцій, подібних за змістом. Це узагальнення здійснюється добиранням близьких ідей та гіпотез, їх генералізацією та зведенням до декількох взаємопов'язаних та спрощених тверджень.

Парадигма має вигляд системи узагальнених положень, що випливають з окремих концепцій міжнародних відносин і відображають найважливіші особливості та закономірні зв'язки структурних частин міжнародних систем.

Вона має подвійне призначення:

—концептуального узагальнення, що формує науковий світогляд;

—формально-логічної моделі міжнародних відносин, що може бути використана для наукового прогнозування та як основа для свідомої діяльності в міжнародному середовищі.

Парадигма є результатом теоретичного дослідження міжнародних відносин у межах певної теорії, що характеризується цілісністю та несуперечливістю тверджень.

Отже, логічна послідовність теоретичного дослідження містить дефініювання проблеми, висунення ідеї, формулювання чи вибір принципу розуміння міжнародних відносин, висунення гіпотези, формулювання концепції та її узагальнення у межах парадигм.

Парадигми можна уподібнити до математичних формул, у яких буквеними символами змінних величин є узагальнені твердження. Коли ж вони наповнюються реальним змістом міжнародних подій, явищ і процесів, тобто їх застосовують операційно, то трансформуються у зовнішньополітичні доктрини, що можна вважати найважливішим практичним наслідком теоретичних досліджень міжнародних відносин.

З огляду на складність об'єкта дослідження, теорія міжнародних відносин у процесі свого розвитку постійно диференціювалась шляхом виокремлення в ній спеціалізованих теорій. Кожна з таких частинних теорій поєднувала у собі наукові ідеї, гіпотези та концепції, спрямовані на дослідження і пояснення окремих станів, ситуацій чи процесів у міжнародних відносинах. Ця диференціація як прояв спеціалізації науки у дослідженні окремих елементів явища призвела до формування предметної структури теорії міжнародних відносин.

Предметна структура теорії, що відображає таку диференціацію, на відміну від розглянутих вище, пов'язана зі спеціалізацією досліджень окремих явищ і процесів у міжнародних відносинах (рис. 1.3).



За сучасними уявленнями, що склались у теорії міжнародних відносин, найважливішим явищем міжнародних відносин є їхня структура, яку більшість учених розуміють як систему.

Міжнародну систему можна вважати явищем, яке, насамперед, цікавить дослідників міжнародних відносин. Категорія "система" є певною абстрактною конструкцією реального середовища, яка відображає структури, стани, ситуації, що мають місце в міжнародних відносинах.

Якщо міжнародну систему вважати головним предметом дослідження, то він має охоплювати її середовище, внутрішню структуру, ймовірні стани її існування. Запропоноване розуміння

предмета теорії міжнародних відносин відповідає логіці будь-якого наукового дослідження. Воно полягає в тому, що явище вивчають у взаємозв'язках з іншими, визначають його внутрішню структуру, а відтак її описують і пояснюють доступними науці засобами.

Теорія міжнародного середовища досліджує сукупність зовнішніх чинників, що впливають на виникнення та функціонування міжнародної системи, тобто її середовище. До її складу входять такі теорії:

1. Теорія географічного середовища, яка зосереджується на дослідженні зв'язків між географічним середовищем та елементами міжнародної системи, а також особливостях і закономірностях прояву в ньому явищ і процесів, характерних для міжнародних відносин.

2. Теорія соціального середовища, що вивчає зв'язки між діяльністю і розвитком суспільства на різних рівнях його організації та міжнародною системою.

Теорія міжнародних систем у складі загальної теорії виокремлюється як структурний блок, що зосереджується на проблемах дефініювання і типології міжнародних систем. Крім цього, вона поєднує п'ять взаємопов'язаних теорій:

1. Теорію суб'єктності як розділ теорії систем, що досліджує проблеми дефініювання і типології активних учасників міжнародних відносин, специфіки їхніх інтересів та мотивацій, дій і взаємодій між ними.

2. Теорію міжнародного порядку, яка досліджує норми та правила поведінки суб'єктів міжнародних відносин, що випливають з особливостей взаємодій між ними в системі.

3. Теорію ієрархії, яку розуміють як теорію місця і ролі суб'єктів міжнародних відносин у міжнародних системах, критеріїв їхнього ранжування, субординації та міжнародного порядку.

4. Теорію турбулентності, що вивчає проблеми існування міжнародної системи у ситуації порушення в ній субординації та хаотичних дій суб'єктів міжнародних відносин.

5. Теорію еволюції, яка є теорією про особливості й закономірності розвитку міжнародної системи, та стани, в яких вона перебуває.

Із теорії міжнародних систем випливають дві теорії, які логічно відображають два головні стани, в яких міжнародна система може перебувати тривалий час: стабільність і нестабільність. Ці стани досліджують окремі теорії, які в сучасній теорії міжнародних відносин ще остаточно не склалися, являють собою сукупність частинних теорій.

Теорія стабільності об'єднує:

1. Теорію співіснування, яка вивчає особливості несилових взаємодій між суб'єктами міжнародних відносин, що визначаються неантагоністичними суперечностями.

2. Теорію співпраці, яка розглядає проблематику кооперацій-ності у стосунках між суб'єктами міжнародних відносин, її найважливіших особливостей, закономірностей та форм.

3. Теорію інтеграції, що досліджує особливості й закономірності взаємодій суб'єктів міжнародних відносин у межах міжнародних організацій та інтеграційних утворень.

4. Теорію міжнародної безпеки як розділ загальної теорії, присвячений проблемам реагування держав світу на різномасштабні загрози їхньому існуванню та розвиткові. Серед найважливіших напрямів цієї теорії можна виокремити проблематику, пов'язану з недопущенням глобального воєнного конфлікту, а останнім часом — з питаннями т. зв. м'якої безпеки. Йдеться про комплекс загроз окремим державам чи всьому міжнародному співтовариству, породжених економічними та техногенними факторами функціонування та розвитку суспільства, діяльністю міжнародних терористичних організацій і груп, організованою злочинністю тощо.

Теорія нестабільності охоплює:

1. Теорію експансії, що досліджує причини експансивності й агресивності як специфічної поведінки суб'єктів міжнародних відносин у взаємодіях між собою.

2. Теорію конфронтації, яка вивчає причини виникнення суперечностей та спорів між сторонами, специфіку форм і способів стосунків між ними у конфліктних ситуаціях.

3. Теорію конфліктів, яка зосереджує увагу на особливостях та закономірностях силових інтеракцій між учасниками міжна-

родних відносин, внутрішніх особливостях конфліктів, проблемах і способах їх мирного врегулювання.

Структуризація теорії міжнародних відносин стала логічним результатом диференціації наукових досліджень, що відбувалась у процесі розширення знань учених про досліджуваний об'єкт. Однак ця теорія не перетворилась на аморфну множину слабо пов'язаних між собою субтеорій. Вона продовжує виконувати своє головне призначення — науково обґрунтоване пояснення явищ і процесів міжнародного життя, а саме:

—вивчення сутності та структурних особливостей міжнародних відносин;

—визначення їх найважливіших закономірностей;

—формулювання цілісних парадигм, що можна вважати найважливішим практичним результатом її досліджень.

Теорія міжнародних відносин виконує низку принципово необхідних функцій, які свідчать про доцільність її існування в системі суспільних наук. їх можна поділити на дві групи за критерієм виконання функцій — у науці (наукові) та в суспільстві (прикладні).

Наукові функції відповідають двом найважливішим завданням теорії, пов'язаним з констатацією та поясненням:

1. Описова функція надзвичайно важлива з огляду на те, що теорія міжнародних відносин акумулює, з метою вступного аналізу реальності, інформацію про об'єкт дослідження і тим створює його ідеалізовану модель. Така функція надзвичайно важлива для теорії будь-якої науки, але особливо вона потрібна через відсутність конкретної наукової дисципліни, яка б вивчала міжнародні відносини на емпіричному рівні.

2. Експланаційна функція для теорії основна, позаяк вона служить виконанню її найпершого завдання — пояснення реальних процесів та явищ у функціонуванні міжнародних систем з погляду їх найважливіших закономірностей.

Прикладні функції прямо пов'язані з практичним значенням теорії, оскільки свідчать не тільки про її наукову доцільність, а й про суспільну потребу в ній взагалі:

1. Прогностична функція є практичною та характеризується конструктивністю, оскільки визначає ймовірні наслідки процесів та явищ, досліджуваних теорією міжнародних відносин. Наукове передбачення ситуацій у міжнародному середовищі обов'язкове для виконання теорією інструментальної функції.

2. Інструментальна функція полягає в тому, що теорія дає змогу на підставі її наукового аналізу та прогнозу адекватно реагувати на ситуації, які вона передбачає.

3. Світоглядна функція дає можливість сформувати науково обґрунтовану систему поглядів на характер і зміст міжнародних процесів та явищ, що теоретично вивчені й узагальнені.

Сучасна теорія міжнародних відносин здійснює ці функції нерівномірно, оскільки вона залишається науковою дисципліною, щодо характеру і меж дослідження якої досі триває гостра полеміка у широких наукових колах. Нечіткість уявлень про предмет дослідження відчувається в науці про міжнародні відносини не тільки на рівні її конкретних досліджень, це створює значні труднощі для розвитку її теорії та методології.

< Назад   Вперед >
Содержание