ТЕМА II. КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ» В УМОВАХ «ПЛЮРАЛІСТИЧНОЇ ОДНОПОЛЯРНОСТІ»

Безпека Центральної та Східної Європи є складовою частиною загальноєвропейської безпеки, оскільки, незважаючи на те, що змінилося в цьому регіоні за останні два десятиліття, країни Центральної та Східної Європи постійно перебувають у центрі геополітики.

У сучасній політичній та історичній науці поняття Центральна і Східна Європа об’єднує європейські країни колишньої соцсістеми: власне Центрально-європейські, чи країни Вишеградської групи - Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, країн Південно-Східної Європи - Болгарію, югославські держави (Сербію, Хорватію, Словенію, Македонію, Чорногорію, Боснію і Герцеговину), Румунію, три країни Балтії, Росію (РФ), Україну та Білорусь. Країни регіону об’єднує прагнення до інтеграції в європейські і трансатлантичні структури, тобто поступовий перехід до Європи, позбавлення від необхідності проводити відмінності між ними і традиційними членами Європейського Союзу, НАТО, остаточна ідентифікація в західному співтоваристві. У той же час найбільш актуальним стає питання про приналежність до регіону ЦСЄ європейських держав СНД. Крім процесів національної і державної ідентифікації, все гостріше постає питання про участь цих держав в європейських і євроатлантичних структурах, що змінює не тільки регіональний, але й континентальний баланс. ЦСЄ традиційно належить до ключових інтересів зовнішньої політики великих держав, що істотно впливає на стан безпеки в цьому регіоні.

У зовнішньополітичному плані ситуація в регіоні характеризується відсутністю ефективних механізмів регіонального політичного та економічного співробітництва. Практично всі країни ЦСЄ, що вже є членами Ради Європи, ЄС та НАТО, часом вступали в конкуренцію. Після закінчення холодної війни тут виникали різні субрегіональні організації, стала більш інтенсивною двостороння взаємодія між окремими державами. Країни ЦСЄ є учасницями Центрально-європейської ініціативи, ОЧЕС, Співробітництва карпатських регіонів. Болгарія проявляє ініціативу щодо налагодження регулярного діалогу держав Південно-Східної Європи. Власну політику субрегіонального співробітництва проводить Румунія, яка вибудувала в 90-ті роки ХХ ст. складну систему «трикутників» - взаємодоповнюючих тристоронніх пактів співробітництва (з Польщею та Україною, Болгарією та Туреччиною, Молдовою і Україною, Угорщиною та Австрією, Болгарією і Грецією). Тим не менш, участь в різних формах субрегіонального співробітництва найчастіше розглядалася країнами ЦСЄ або як тимчасовий варіант регулювання відносин з сусідніми державами на період до вступу в ЄС, або - в разі реалізації менш сприятливого сценарію - як запасний, хоч і не оптимальний варіант зовнішньополітичної стратегії. Прикладом інтенсивної, але в підсумку малоефективної субрегіональної взаємодії, що охоплювала відповідно з початковими планами сфери економіки, зовнішньої політики та політики безпеки, є взаємодія країн Вишеградської групи, на основі якої в 1993 р. була створена Центрально-європейська зона вільної торгівлі (у 1995 р до неї увійшла Словенія). Однак вона не сприяла істотному пожвавленню регіональної торгівлі. У зв’язку з цим більшість країн ЦСЄ почали інтенсивну переорієнтацію зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних зв’язків на такі організації, як ЄС і НАТО.

На думку багатьох дослідників, існують в основному дві точки зору на проблему європейської безпеки: перша - забезпечення її на базі блоку НАТО, друга - передача її у блок питань ОБСЄ і Ради Безпеки ООН. За першу позицію виступають в основному прихильники Альянсу. За другу - офіційні представники Росії, ряду країн СНД, багато політичних і громадських організацій Заходу. У червні 2008 р. президент Росії Д.Мєдвєдєв запропонував концепцію «нової європейської архітектури безпеки», в якій всі існуючі організації з питань безпеки на європейському континенті (НАТО, ОБСЄ, Рада Європи, ОДКБ) повинні керуватися принципом «неприпустимості застосування сили або загрози силою у міжнародних відносинах».

Прихильники Альянсу декларують про готовність трансформувати Альянс у політичну організацію, після чого передати європейську безпеку піл патронат ОБСЄ і Ради Безпеки ООН. Блок НАТО, за певних умов, опинився в центрі системи безпеки в Європі. Існують різні причини збереження військової організації Альянсу: наростання загроз виникнення локальних війн і збройних конфліктів; небезпека поширення ядерної зброї, ракет і ракетної технології; можливість прихованого відродження в перспективі потужного військового потенціалу Німеччини; посилення згубної конкурентної боротьби між групами держав за контроль над енергоресурсами (нафта, газ). В умовах наявності такої багатоваріантної загрози НАТО може надати допомогу в забезпеченні європейської безпеки.

Тим часом існує альтернатива - мати нову систему безпеки на базі загальноєвропейського процесу (ОБСЄ). У ній беруть участь усі європейські країни на рівноправній основі. Новостворені держави можуть приєднатися до неї. ОБСЄ має відповідні колективні структури безпеки. Можливо вдосконалення зазначених механізмів і, якщо буде потрібно, створення нових. Таке бачення безпеки в Європейському регіоні породжувало боротьбу між державами-прихильниками різних концепцій, а саме США і Росією.

У 1991 р. низка країн ЦСЄставили перед НАТО питання про надання їм статусу асоційованих членів союзу. У відповідь 20 грудня 1991р. НАТО разом з 9 державами Східної Європи заснували Раду Північноатлантичного співробітництва (РПАС) - багатосторонній консультативний орган, в рамках якого узгоджувалися програми співпраці між НАТО і колишніми членами ОВД. Після розпаду Радянського Союзу учасниками РПАС стали країни колишнього СРСР, а також Албанія. У роботі РПАС, як спостерігачі, брали участь Австрія, Фінляндія, Швейцарія та Швеція.

З осені 1993 р., коли в країнах ЦСЄ і на Заході активізувалася дискусія про розширення НАТО на Схід, з ініціативи США була розроблена програма «Партнерство заради миру» (ПЗМ). Ця програма, офіційно прийнята на сесії Ради Альянсу в Брюсселі 10-11 січня 1994 р., була запропонована всім учасникам НБСЄ. Зацікавлені держави могли підписати рамковий документ ПЗМ, у якому викладалися політичні цілі програми: забезпечення прозорості національного оборонного планування і оборонних бюджетів, демократичного контролю над збройними силами; підтримання здатності та готовності вносити вклад до миротворчих операцій під проводом ООН та/або під егідою ОБСЄ; спільне планування, навчання і проведення навчань. Для відпрацювання операцій з підтримки миру, пошукових і рятувальних операцій, гуманітарних та інших акцій, забезпечення в довгостроковій перспективі більшої сумісності озброєння сил держав-партнерів та НАТО. Надалі кожна держава могла розробити індивідуальну програму партнерства з НАТО. ПЗМ сприяла індивідуалізації відносин Альянсу з країнами-партнерами. Транспарентність індивідуальних програм забезпечувалася створенням в рамках РПАС координаційного комітету з військово-політичних питань ПЗМ.

Січневі рішення 1994 р. по суті відкрили двері НАТО для вступу нових членів з числа країн ЦСЄ. Хоча прийняття ПЗМ відкладало остаточне вирішення питання про розширення блоку, в ній говорилося, що «активна участь» у програмі «зіграє важливу роль в еволюційному процесі розширення НАТО».

На практиці ПЗМ не тільки дозволила інтенсифікувати військово- політичне співробітництво країн ЦСЄ з НАТО, але і сприяла підготовці деяких з них до вступу в Альянс. До вересня 1995 р. Альянс підготував «Дослідження з питання про розширення НАТО», де були сформульовані основні принципи і критерії цього процесу.

10 грудня 1996 р. сесією Ради НАТО було прийнято рішення про початок процесу розширення Альянсу. У 1996-1997 рр. група секретаріату НАТО провела переговори з дванадцятьма країнами ЦСЄ, які проявили інтерес до вступу в Альянс. За підсумками переговорів було складено доповідь, яка узагальнила військові, політичні та інші аспекти, пов’язані з прийомом нових членів з числа держав ЦСЄ. Проте остаточне визначення перших кандидатів на вступ до НАТО залишалося предметом суперечок аж до мадридського саміту НАТО. У Мадриді 8 липня 1997 р. запрошення вступити до НАТО отримали три держави - Угорщина, Польща та Чеська Республіка. Після коротких переговорів 16 грудня 1997 р. з ними були підписані протоколи про вступ до НАТО. 12 березня 1999 р. процес ратифікації протоколів завершився вступом трьох країн до НАТО.

Навесні 1997 року міністри оборони та закордонних справ країн НАТО прийняли рішення про модифікацію ПЗМ, що отримала назву «Розширена програма партнерства заради миру». Мова йшла про розширення практики багатосторонніх та індивідуальних політичних консультацій між НАТО і державами-партнерами; про більшу орієнтацію індивідуальних програм партнерства на відпрацювання можливостей оперативної взаємодії збройних сил різних країн; про розширення можливостей участі держав- партнерів у процесі прийняття рішень НАТО і плануванні заходів у рамках ПЗМ. У 2004 р. членами Альянсу стали Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, в 2009 р. - Албанія і Хорватія.

У 1995 р. в політиці США у відношенні щодо країн ЦСЄ з’явилася формула «інтенсивного діалогу» з країнами - претендентами на членство в НАТО. Дискусія про розширення НАТО, що різко пожвавилася, наклалася на більш широку дискусію про місце і роль США в новому світі «після холодної війни». Її характерною рисою стало пожвавлення неоізоляционістських настроїв. Традиційно впливовими факторами виявилися військово-технічна взаємодію та інтереси інвесторів. У 1995 р. Польща першою з країн ЦСЄ отримала допомогу в рамках програми «Іноземне військове фінансування» (Еогеідп МіШагу Ріпапстд). Виконавчим указом президента Клінтона були усунені обмеження на продаж Польщі «спеціальної техніки». У резолюції №7 палати представників Конгресу США містилася пропозиція забезпечити обрані країни-учасниці «Партнерства заради миру» «надлишковою оборонною продукцією».

Відсутність стрункої політичної концептуальної бази під «прагматичним реалізмом» США, «незавершеність Ялти», встановлення однополюсного світопорядку, витіснення блокового підходу політикою встановлення розділювальних ліній на тлі різкого ослаблення Росії призвели фактично до зниження або майже повного зникнення парадигми російсько-американських відносин як фактора, що колись мав визначальний підхід США до фактично необмеженого регіону ЦСЄ.

З часом наближення моменту прийняття принципового рішення про розширення НАТО зростав також і опір окремих політологічних кіл у США. Ряд американських аналітиків розглядав розширення НАТО як непотрібний і небезпечний виклик Росії, загрозу процесу роззброєння та контролю над озброєннями, інші мотивували критику розширення непомірними фінансовими витратами, які доведеться нести в першу чергу США, нарешті, багато критиків вважали розширення НАТО загрозою для самого Альянсу. Однак, незважаючи на це, в США продовжує простежуватися тенденція зміцнення «європейської опори» НАТО, причому, насамперед у військовому аспекті.

Одним з найгостріших питань продовжувало залишатися розміщення ядерної зброї НАТО на території країн ЦСЄ. Серйозна дискусія з цієї проблеми розпочалася влітку 1995 р. При цьому президенти Польщі і Чехії висловили однозначну згоду.

Розширення НАТО з усією ймовірністю залишалося основою американського підходу до ЦСЄ. Головним принципом і ідеологією процесу залишається надання всім однакових прав і можливостей на членство в НАТО. Центрально-східноєвропейська політика - лише частина процесу розширення НАТО. Не менш важливим було забезпечення присутності і лідерства Сполучених Штатів в Європі.

Початок військової операції США в Іраку 20 березня 2003 р. ознаменував новий етап світової політики. Довгострокові наслідки іракської кризи для всієї системи міжнародної та європейської безпеки вимагають глибокої оцінки, проте вже зараз очевидно, що Ірак серйозно загострив відносини між провідними світовими і європейськими державами.

Найважливішим наслідком операції США з повалення режиму С.Хусейна став розкол між лідерами ЄС - Францією та Німеччиною і Сполученими Штатами. Якби ця криза проявилася тільки в двосторонніх відносинах, їй не варто було б надавати великого значення. Національні інтереси європейських країн і Вашингтона стикаються не вперше, і щоразу сторони знаходили компромісні рішення спірних питань, демонструючи міцність трансатлантичних зв’язків та ефективність партнерських відносин. У випадку ж з Іраком розбіжності США з Францією і Німеччиною з приводу методів вирішення даної проблеми торкнулися найважливіших структур європейської безпеки - НАТО і ЄС - і призвели до серйозної кризи в трансатлантичних відносинах.

Саме іракське питання змусило європейські країни встати по різні сторони барикад. Поділ на «своїх» і «чужих», на «старих» і «нових» європейців, який, здавався, пішов в минуле разом з «холодною війною», проявився з новою силою. Країни Центральної та Східної Європи фактично виявилися «заручниками» конфлікту між Вашингтоном з одного боку, Берліном і Парижем - з іншого. Політика країн ЦСЄ в період з моменту прийняття резолюції ООН №1441 до теперішнього моменту детермінована прагненням досягти «зовнішньополітичної рівноваги», своєрідною «рівнонаближеності» до США і лідерам ЄС. З одного боку, в ЦСЄ трансатлантичні зв’язки завжди розглядалися не тільки як головний гарант національного суверенітету, але і як основа європейської та регіональної безпеки. Тут завжди пам’ятали, що європейські держави не змогли забезпечити безпеку в Європі, ні в 1939 р., ні в середині 90-х років - в період громадянської війни в Югославії. Розвиток відносин з США завжди був одним з пріоритетів політики країн Центральної та Східної Європи. З іншого боку, було очевидно, що ЄС є головним економічним партнером, на якого припадає до 70% експорту країн ЦСЄ, більш того, необхідність вирішення стратегічного завдання - вступу до Європейського Союзу - також була визначальним фактором для зовнішньої політики цих країн.

Слід зазначити, що необхідно розрізняти «атлантизм», як один з основних стратегічних принципів зовнішньої політики країн ЦСЄ і «проамериканізм». Перший ставить знак рівності між європейськими та американськими інтересами у сфері безпеки в Європі і передбачає спільність поглядів, цілей, а також готовність до вироблення спільних рішень. Другий означає приоритетність американської точки зору на підтримку дій Вашингтона, за будь-яких обставин.

З цієї точки зору позиція країн ЦСЄ, які підтримали Вашингтон у питанні щодо Іраку є проявом атлантизму: запобігти розколу між США і Європою - одно з головних стратегічних завдань, що стоять перед ними. Будь-яка криза у відносинах між США і ЄС, в першу чергу, негативно відбивається на країнах ЦСЄ, які з одного боку тісно пов’язані з ЄС, а з іншого боку є традиційними союзниками Вашингтона. У цьому випадку дотримання балансу інтересів є першорядним, але в той же час складним завданням. Політичні еліти країн ЦСЄ вважали, що немає необхідності вибирати між Європою - символом процвітання і злагоди між народами, і Сполученими Штатами, які є поряд з НАТО гарантом безпеки в усьому світі.

Варто звернути увагу на той факт, що практично всі країни ЦСЄ чітко визначили межі своєї участі в Іракському конфлікті: проявити солідарність з США, позначити свої національні інтереси, але не втягуватися в нього, тому що для цього у них не було ні економічних можливостей, ні підтримки населення.

Чому ж країни ЦСЄ, які так прагнули повернутися до своїх європейських коренів, виявилися більш орієнтованими на Сполучені Штати, постали понад правовірними атлантистами, ніж більшість європейських членів НАТО? Чому вони, в умовах розбіжностей в лавах західних партнерів, віддали перевагу США, а не більш близьким їм Франції та Німеччини? Ймовірно, ряд обставин підштовхував їх до подібного вибору.

По-перше, в політичному мисленні лідерів ЦСЄ проблема безпеки (етнополітичні конфлікти, міжнародний тероризм, розповсюдження зброї масового ураження, міграція тощо), враховуючи їх історичний досвід, у тому числі і недавній, стоїть на першому місці. У цьому плані Сполучені Штати вважаються їм надійним гарантом, ніж ЄС і навіть нинішнє НАТО.

По-друге, слід враховувати, що багато політиків у країнах ЦСЄ як і раніше насторожено ставляться до Росії, її здатності утриматися в межах демократичного розвитку, її прагненню повернути колишню міжнародну велич. Тому багато керівників країн ЦСЄ хотіли б зберегти американську присутність (у тому числі і військову) в Європі як противагу нестабільності пострадянського простору. І це відрізняє їх від бачення цієї проблеми низкою впливових західноєвропейських лідерів, які вважають, що можливість появи загрози з боку Росії на сьогоднішній день практично виключена, а американські гарантії Європі сьогодні навряд чи мають сенс.

По-третє, будівництво єдиної Європи йде за схемами, які розробляються її провідними державами, і відображають насамперед їх інтереси. Так, проект конституції «Єдиної Європи», підготовлений комісією під керівництвом В.Жискар д’Естена, а потім знайшовший своє втілення в Лісабонському договорі 2009 р., відображає думку головним чином Парижа і низки інших політичних діячів великих держав ЄС. Криза, з якою зіткнулася єврозона в 2011 р., перш за все такі країни як Греція, Італія, Іспанія та Португалія, призвели до початку переговорів про створення усередині ЄС «осьової» групи держав, на яких триматиметься стабільність валюти євро. Таким чином, США бачаться країнам ЦСЄ своєрідною противагою впливу цих великих європейських держав.

Необхідно відзначити, що за останні кілька років відбулися відчутні позитивні зрушення у відносинах країн Центральної та Східної Європи і Росії. Якісно оновлені договірні основи взаємин. Підтримується постійний політичний діалог, активізувалися контакти між органами виконавчої влади, по парламентській лінії. Офіційна влада країн ЦСЄ декларує зацікавленість у нарощуванні взаємодії з Росією в різних областях.

Вступ в травні 2004 р. Угорщини, Польщі, Словаччини, Чехії, Латвії, Литви та Естонії в Європейський Союз і приєднання до нього у 2007 р. Болгарії і Румунії не послабили цю тенденцію. Виявилася позитивна динаміка у торговельно-економічному обміні, активізувався діалог за темами порядку денного взаємовідносин Росія - ЄС - таким, як боротьба з міжнародним тероризмом та іншими глобальними викликами. Між РФ і Польщею були досягнуті домовленості, основоположні за всім спектром двосторонніх зв’язків в дусі добросусідства. Створено нестандартний механізм політичної взаємодії: під керівництвом міністрів закордонних справ функціонує Комітет зі стратегії російсько-польського співробітництва, в рамках якого розглядаються ключові питання взаємин двох країн. Динамічно розвиваються торговельно-економічні зв’язки з цією групою країн. За підсумками 2004 р. товарообіг з усіма державами ЦСЄ вийшов на рекордні показники в порівнянні з попереднім періодом.

З деякими країнами ЦСЄ на взаємовигідній основі розвивається військово-технічне співробітництво з ремонту і модернізації військової техніки російського виробництва, що знаходиться на озброєнні відповідних армій, поставкам сучасних зразків російських озброєнь. Відбувається процес зближення підприємницьких кіл. Створено російсько- польські та російсько-болгарські Бізнес-ради, що об’єднали провідних представників ділових і фінансових еліт відповідних країн.

Росія зацікавлена в тому, щоб ОБСЄ сумлінно виконувала покладену на неї функцію - форуму для рівноправного діалогу держав - учасниць

ОБСЄ та колективного вироблення консенсусних рішень на основі всеосяжного всеосяжного підходу, що грунтується на балансі інтересів до безпеки в її військово-політичному, економічному та гуманітарному аспектах. Повноцінна реалізація цієї функції можлива через переклад всієї роботи ОБСЄ на міцну нормативну базу, що забезпечує верховенство прерогатив колективних міжурядових органів.

Однак роль і вплив РФ в Центрально-Східній Європі слабшає. Керівництво цієї держави неодноразово висловлювалося проти розширення НАТО на Схід, стверджуючи, що це помилкове рішення не сприяє ні зміцненню міжнародної стабільності, ні формуванню загальноєвропейської архітектури безпеки, і що військово-політичний діалог з країнами ЦСЄ повинен вестися з позицій прагматизму, готовності до співпраці в рамках взаємодії Росії з НАТО і ЄС. Як стверджують у Раді із зовнішньої і оборонної політики РФ, розширення НАТО за рахунок прийняття до неї країн Центральної та Східної Європи можуть привести Захід і Росію до першої після «холодної війни» серйозної кризи в їхніх стосунках.

Загальною для країн Заходу є зацікавленість у зміцненні НАТО як інструменту утримання США в європейській системі. Саме з політико- психологічної точки зору розширення НАТО суперечить національним інтересам Росії. Небезпека - у появі відчуття військово-політичної ізоляції Росії, у відродженні антизахідних і мілітаристських тенденцій в суспільній свідомості, розширення НАТО призведе, швидше за все, до подальшого обмеження можливостей Росії на міжнародній арені, і в першу чергу - в діалозі з Заходом з політичних, економічних та інших питань.

Прагнення до вступу в НАТО країн ЦСЄ зрозуміло і легітимно. У принципі Росія зацікавлена, щоб країни регіону були стабільні, щоб їх політичне керівництво відчувало себе відносно спокійно. Але далі інтереси Росії та країн ЦСЄ щодо розширення НАТО частково розходяться: Росія не вважає вступ цих країн у НАТО оптимальною і збалансованою відповіддю на їх заклопотаність, оскільки в цьому випадку безпека країн ЦСЄ буде забезпечуватися на шкоду інтересам безпеки Росії».

Негативна і позиція Росії з питання розміщення протиракетної оборони (ПРО) США в Східній Європі. Росія побоюється, що ці системи ПРО будуть загрожувати її безпеці, що також негативно впливає на відносини РФ з країнами Центрально-Східного регіону. З часу розпаду СРСР у багатьох країнах ЦСЄ зберігаються побоювання потрапити під вплив Росії. Незважаючи на те, що США переглянули свої плани з розміщення ракет-перехоплювачів і радарних установок в Польщі і Чехії, в 2011 р. було досягнуто згоди про розміщення подібних ракет в Румунії до 2015 р., що було негативно сприйнято офіційною Москвою. У вересні 2011 р. також набрала чинності угода про розміщення елементів американської системи протиракетної оборони на території Польщі. Планується, що американські ракети-перехоплювачі, які входять в європейську систему протиракетної оборони (ПРО) будуть розміщені в Польщі до 2018 року.

Таким чином, можливості Росії зміцнити свої позиції в розширеному регіоні ЦСЄ залишаються обмеженими. Це зумовлено, з одного боку, обмеженістю її політико-економічних ресурсів, а з іншого - домінуючою орієнтацією країн ЦСЄ на розвиток співробітництва та членство в західноєвропейських і євроатлантичних структурах. Остання тенденція носить довгостроковий характер і базується на триваючому процесі переорієнтації національної та державної ідентичності країн на Європу.

Процес вступу в ЄС країн ЦСЄ був досить довгим і складним. Протягом ряду років після краху комуністичних режимів у Європі ЄС не займав чіткої позиції з цього питання, хоча вже на ранньому етапі їм була розроблена стратегія більш тісного співробітництва з країнами ЦСЄ на основі угод про асоціацію, відомих як «європейські угоди».

У серпні 1990 р. Европейський союз схвалив пропозицію Великобританії про асоціації країн ЦСЄ з ЄС. У 1992 р. Угоди про асоціацію були укладені з Угорщиною, Польщею, Румунією і Болгарією, в

1993 р. - з Чехією та Словаччиною, у 1995 р. - з Латвією, Литвою та Естонією і в 1996 р. - зі Словенією.

«Європейські угоди» надали країнам статус асоційованих членів і припускали можливість їх вступу до ЄС, регулювали політичні та економічні відносини з союзом, включаючи встановлення режиму вільної торгівлі. Угодами встановлювалися механізми підтримки постійного діалогу між сторонами, забезпечувався більш широкий доступ країн ЦСЄ до інформації про процес прийняття рішень в ЄС, визначалися механізми надання технічної та фінансової допомоги реформам.

Однак саме по собі придбання статусу асоційованих членів не було гарантією вступу до Європейського союзу. Лише в 1993 р. на засіданні Європейської ради в Копенгагені було прийнято принципове рішення про те, що асоційовані країни ЦСЄ за наявності волевиявлення з їхнього боку, можуть стати членами Європейського Союзу, виконавши ряд «копенгагенських критеріїв членства», в числі яких були названі: наявність стабільних інститутів, які гарантують демократію, правовий порядок, дотримання прав людини і захист національних меншин; наявність ринкової економіки, здатної справлятися з конкуренцією і дією ринкових сил у Спілці; готовність прийняти на себе зобов’язання членства, включаючи прагнення стати членами Економічного і валютного союзу.

Встановлення чітких критеріїв членства для країн ЦСЄ стало основою для подачі офіційних заяв держав з проханням про прийняття в члени ЄС: Угорщини та Польщі - в 1994 р., Румунії, Словаччини, Латвії, Естонії, Литви і Болгарії - в 1995 р., Чехії та Словенії - в 1996 р.

На Ессенській сесії Ради ЄС (1994 р.) було схвалено програму підготовки цих країн до вступу в ЄС - Біла книга «Підготовка асоційованих країн Центральної та Східної Європи до інтеграції у внутрішній ринок Європейського Союзу». На Мадридській сесії Євроради ( 1995 р.) було прийнято офіційне рішення про терміни початку переговорів про вступ асоційованих країн ЦСЄ.

Протягом 1997 р. Європейська комісія та 10 країн-кандидатів (країн ЦСЄ) досягли домовленості щодо умов і термінів початку переговорів про вступ. На Люксембурзькому засіданні Європейської ради (грудень 1997 р.), названим самітом розширення, було оголошено список держав, які ближче інших підійшли до виконання копенгагенських критеріїв: Кіпр, Польща, Угорщина, Чехія, Естонія і Словенія. Урочисте відкриття переговорів з країнами «першої хвилі» відбулося 30 березня 1998 р. На сесії Європейської ради в Гельсінкі в грудні 1999 р. було вирішено почати переговори про вступ до Євросоюзу з рештою - п’ятьма країнами ЦСЄ, з якими були раніше підписані Європейські угоди: Словаччиною, Латвією, Литвою, Болгарією, Румунією, а також з Мальтою. Переговори з країнами «другої групи» чи «гельсінською групою» офіційно відкрилися 15 лютого 2000 р. в Брюсселі.

Договір між цімі країнами визначив політичну вагу країн-кандидатів у складі керівних органів майбутнього розширеного ЄС, зафіксувавши у формі договору про ЄС неминучість вступу нових країн з Центральної і Східної Європи. Брюссельський саміт ЄС (листопад 2002 р.) підтвердив вступ до ЄС з 1 травня 2004 р. Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії, Словенії, Кіпру та Мальти. У 2007 р. в ЄС вступили Болгарія і Румунія. У червні 2011 р. завершилися переговори про вступ до ЄС Хорватії. Планується, що ця країна приєднається до Євросоюзу 1 липня 2013 р., ставши 28 учасників організації. Отже, нове і значне розширення союзу практично цілком йде за рахунок країн Центральної та Східної Європи. Увійшовши до складу ЄС, держави Центральної та Східної Європи насамперед затвердили свою європейську ідентичність та отримали зовнішню гарантію свого демократичного розвитку.

Зі вступом до ЄС у країн ЦСЄ в сучасних умовах з’явилася реальна перспектива подолання розколу Європи на міжцивілізаційній основі, а також країни регіону підійшли до вирішення важливого психологічного аспекту - історично сформованого стереотипу «Захід - Схід» і реально просунулися до ідеї «загальноєвропейського дому», що надає значний позитивний вплив на підтримання стабільності і збереження безпеки в регіоні.

Таким чином, держави Центральної і Східної Європи за останні два десятки років змушені були провести радикальні заходи трансформації. Спочатку вони пройшли шлях політичних трансформацій. Комуністична система була змінена. Старою системою керували комуністи, нова система має демократичний характер. Друга система змін - трансформація економіки. Від соціалістичної економіки з центральним управлінням - до ринкової економіки. Третя група реформ полягала в тому, що був здійснений процес формування, будівництва та вкорінення національної самосвідомості. До того ж можна говорити і ще про одне перетворення - геополітичне. Зміни у цій сфері полягали в тому, що був здійснений перехід з позиції цих країн, орієнтованої на колишній Радянський Союз, - на Північноатлантичний простір безпеки, яким керують США.

Можна зробити висновок про те, що в ці роки відбувається трансформація ролі НАТО в Центрально-Східній Європі, зміна ролі Альянсу в системі європейської безпеки. Також спостерігається постійне збільшення ролі Європейського Союзу, хоча Євросоюз є слабкою організацією з точки зору військового потенціалу, але має великий політичний та економічний потенціал. Держави колишнього соціалістичного табору, які увійшли в Євросоюз, в даний момент не бачать перед собою серйозних завдань у сфері підвищення рівня безпеки. Очевидно, ці завдання існують, але це завдання другого типу та рівня ніж загрози, що стоять у цілому перед ЄС та НАТО.

Говорячи про безпеку Європи, неможливо обійти увагою загрози тероризму. Хоча варто зазначити, що теоретично на сьогоднішній день Східній Європі терористи не загрожують у такому обсязі, як Західній. Великим досягненням на сьогодні є те, що в Європі не виникає загрози війни. Європа здатна приймати такі рішення у військовій сфері, які вимагає Північноатлантичний альянс. Крім того, існує певна геостратегічна конкуренція відносно історичного майбутнього. І особливо це стосується Східної Європи, де існує конкуренція двох можливих сценаріїв розвитку. Один з них можна визначити як «проєвропейський», інший умовно можна назвати «пострадянським».

< Назад   Вперед >
Содержание