ТЕМА VII. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА СЛОВЕНІЇ, ХОРВАТІЇ, БОСНІЇ І ГЕРЦЕГОВИНИ, МАКЕДОНІЇ НАПРИКІНЦІ 80-х - В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 90-х років ХХ ст.

Події в Югославії набули драматичного характеру. Їх особливість - поєднання розвалу тоталітарного режиму з міжусобною війною і розпадом федеративної держави. Коли Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія оголосили себе незалежними державами, розвал Югославської федерації став доконаним фактом. Сербські великодержавці, усвідомивши неможливість збереження колишньої федерації шести республік, проголосили створення нової югославської федерації - Союзної Республіки Югославії у складі двох республік - Сербії та Чорногорії. Одночасно вони спровокували бунти сербського населення, що компактно проживає в деяких регіонах Хорватії, Боснії і Герцеговини, проти урядів цих держав. Особливо трагічні події відбувалися протягом 1992-1995 рр. в Боснії і Герцеговині. Тут розгорнулися запеклі бої, що супроводжувалися жорстоким переслідуванням мирного населення. Тільки в 1995 р. світове співтовариство почало вживати рішучих заходів для припинення міжусобної війни та забезпечення подальшого існування Боснії і Герцеговини як єдиної суверенної держави.

При всіх відмінностях держав, що виникли на руїнах колишньої Югославії, їх об’єднують багато загальних рис. Йдеться насамперед про те, що в основі прагнення кожної з цих республік до самостійності (або, як це сталося у випадку Сербії - до спроби зберегти єдину державу) була національна ідея. Ототожнення нації зі свободою призвело до підвищення поняття «нація» як беззастережного ідеалу. Тим самим вакуум, що утворився в результаті краху комунізму, заповнився новою домінантою, цього разу - абсолютизацією нації. В стані соціально-економічної та політичної кризи в колишній СФРЮ в кінці 80-х років це неминуче призвело до загрози появи нових тоталітарних тенденцій, які здобули свою опору в націоналізмі. Всі існуючі суперечності, всі різноманіття політичних інтересів у колишніх югославських республіках трансформувалися в національні конфлікти. Це неминуче призвело до розпаду СФРЮ. Цілком очевидно, що жодна державна система не може бути достатньою мірою стабільною та життєздатною, якщо вона ґрунтується на перевазі одних складових її частин і придушенні або обмежуванні інтересів інших. В результаті на території колишньої Югославії спалахують все нові конфлікти, причому в найбільш небезпечному вигляді: з’явившись всередині новоутворених держав, вони ведуть вже не тільки до конфліктів між ними, але в них залучаються сусідні з колишньою СФРЮ держави.

Не можна не погодитися з Д.Бекічем, колишнім радником з міжнародних відносин президії Хорватії: «фундаментальне правило демократії, якому й ми, хорвати, повинні навчитися, полягає в тому, що треба жити і співпрацювати з тими, хто мислить зовсім по-іншому і навіть тебе не любить. Ні чорно-білих поглядів в політиці за принципом «ми» і «вони». Балканський погляд на політику за принципом: «кому онучі, кому «опанки» більше не діє». Однак ця досить здорова думка поки ще дуже далека від втілення в життя в югославських республіках. Діалог і переговори - основні механізми демократичної взаємодії - поки ще не стали скільки-но міцною основою досягнення домовленостей ні всередині югославських республік, ні між ними. Дезінтеграція СФРЮ повсюдно поставила на порядок денний проблему кордонів, їх перегляду (чого, мабуть, міжнародне співтовариство не допустить). Причому мова йде не тільки про внутрішні кордони між республіками, але й про кордони з сусідніми країнами.

Зовнішня політика Словенії. На початку 1991 р. Скупщина Словенії, а за нею Сабор (парламент) Хорватії ухвалили рішення про майбутній вихід зі складу СФРЮ і звернулися із закликом до всіх інших республік почати негайно переговори про «роз’єднання». Словенія стала своєрідним внутрішнім детонатором політичної кризи в Югославії. Словенія і Хорватія проголосили незалежність 25 червня 1991 р. Це рішення було визнано антиконституційним з боку Президії СФРЮ. Провідні світові держави заявили, що не визнають незалежності цих двох республік.

На підставі, прийнятій в Брюсселі 17 грудня 1991 р. на засіданні міністрів закордонних справ країн-членів ЄС Декларації про критерії визнання нових держав у Східній Європі та Радянському Союзі, Словенія і Хорватія були визнані країнами ЄС на початку 1992 р. США приєдналися до цього рішення в березні 1992 р.

Вихід Словенії з югославської федерації пройшов найменш болісно. Цьому сприяли гомогенний склад населення і в значно більшому ступені, ніж у інших республік, врегульовані відносини з сусідніми державами. З часів входження в монархію Габсбургів Словенія була традиційно орієнтована на Австрію, Угорщину, Німеччину. Остання справила реальну допомогу Словенії в становленні державності, надавши їй позику для введення національної валюти. У березні 1992 р. Словенія уклала з Угорщиною угоду про регулярні консультації в галузі військової співпраці. Для Словенії та Хорватії істотну роль зіграла їх участь у субрегіональних угрупованнях: «Альпи-Адріатика», Дунайсько-Адріатичне співтовариство, Центрально-Європейська Ініціатива. Співробітництво в межах цих об’єднань з Австрією, Італією, Німеччиною, Угорщиною, Чехією і Словаччиною, Польщею є запорукою більш повного залучення в європейські інтеграційні процеси.

Влітку 1992 р. Словенія офіційно вимагала в ООН розширення санкцій проти СРЮ і припинення її членства в ООН. На нараді НБСЄ, що проходила у Гельсінкі, глава уряду Словенії Я.Дрновшек не побажав зустрічатися з прем’єр-міністром СРЮ М.Панічевим. Голова президії

Словенії М.Кучан, коментуючи цей факт, заявив, що нинішня Югославія не є законним державним утворенням. Також негативно ставиться Словенія і до проголошення на території Боснії і Герцеговини суверенної хорватської держави Герцог-Боснія і Сербська Країна, хоча і вважає, що першопричина кризи - це сербська агресія, а Хорватія лише приймала відповідні заходи, які можна зрозуміти, але не виправдати.

На виконання санкцій ООН уряд СРЮ визнав республіку Словенія, про що говорилося в листі М.Панича до Ради Безпеки в серпні 1992 р. Проте керівництво Словенії продовжує дотримуватися думки, що юридично процес поділу колишньої Югославії ще не завершений, а СРЮ не може вважатися законним міжнародним суб’єктом. Що стосується російсько-словенських відносин, то можливе економічне співробітництво до деякої міри блокується розбіжністю поглядів на врегулювання югославської кризи.

Тим не менш, за останні роки Словенії вдалося вийти з кризи, практично звівши до мінімуму інфляцію і домігшись внутрішньої конвертованості своєї валюти. У 1993 р. вона вийшла на перше місце серед усіх пост-комуністичних країн за розміром ВНП на душу населення.

Відстоюючи політичну самостійність, Словенія виступає за відновлення економічних і політичних зв’язків колишніх республік СФРЮ.

Зовнішня політика Хорватії. Референдум з питання незалежності в Хорватії пройшов в травні 1991 р. 94% жителів республіки, в тому числі і серби, яким була обіцяна автономія, висловилися за незалежність.

Навесні 1991 р. з’явилися перші ознаки того, що низка держав, в першу чергу Німеччина і Австрія, схиляються до визнання незалежності Хорватії і Словенії. Одночасно саме в цей період були висловлені пропозиції про необхідність підключення механізмів ООН до врегулювання югославської кризи.

За ініціативою Італії в червні 1991 р. в Будапешті відбулася зустріч міністрів закордонних справ країн, що межують з Хорватією і Словенією. Стали висловлюватися думки, що первісна підтримка міжнародним співтовариством «єдиної і демократичної» Югославії сприяла розростанню внутрішнього конфлікту, оскільки таким чином військовим як би надали «алібі» для збройного втручання.

Через рік в Загребі було підписано договір про дружбу і співробітництво між Боснією і Герцеговиною та Хорватією президентами цих республік А.Ізетбеговичем і Ф.Туджманом. Згідно з цим договором збройні хорватські формування в Боснії і Герцеговині є частиною її єдиних збройних сил. Ф.Туджман назвав цей договір «історичним» і сказав, що він допоможе в боротьбі проти сербських і чорногорських збройних сил. Президенти попередили міжнародне співтовариство, що у випадку, якщо його зусилля з ліквідації конфлікту виявляться безуспішними, обидві сторони вживатимуть усіх необхідних заходів щодо військової співпраці та проведення операцій для відбиття зовнішньої загрози.

Однак незабаром між Хорватією та Боснією і Герцеговиною виникли тертя. Боснійці запідозрили, що договір укладено з метою майбутнього розділу їх республіки. У вересні 1992 р. міністерство закордонних справ Хорватії підтвердило повідомлення, що в аеропорту Загреба затримано військово-транспортний літак Ірану з великою партією легкої стрілецької зброї і боєприпасів для мусульманських збройних формувань в Боснії і Герцеговині. За існуючою процедурою офіційна заява Хорватії про факт порушення ембарго ООН на поставки озброєнь республікам колишньої СФРЮ дозволила Комітету ООН з санкцій застосувати заходи впливу до порушника і підсилити блокаду.

Активізація втручання Хорватії в Боснії і Герцеговині призвела до того, що в листопаді 1992 р. співголова координаційного комітету міжнародної конференції з врегулювання у колишній Югославії лорд Оуен висловився за розповсюдження санкцій ООН, які діють щодо Сербії, і на Хорватію. За його словами, Хорватія бере участь у здійсненні так званих «етнічних чисток», зокрема, з видворення мусульман із деяких районів Боснії.

В галузі зовнішньої політики Хорватія, як і Словенія, в принципі орієнтована на включення у загальноєвропейські інтеграційні процеси. Хорватія і Словенія були прийняті в НБСЄ в березні 1992 р. після того, як Югославія зняла своє вето, заручившись запевненнями в тому, що прийняття цих республік не позначиться на її статусі в НБСЄ. Однак, на відміну від Словенії, на шляху Хорватії до Європи перешкод значно більше, і керівники республіки це добре усвідомлювали. Ситуація значною мірою змінилася, коли з ініціативи Франції та Німеччини було запропоновано в кінці 1993 р. створення на території Боснії і Герцеговини хорвато-мусульманської федерації з єдиним урядом, двопалатним парламентом, спільною валютною та митними системами. У березні 1994 р. президенти Хорватії та Боснії і Герцеговини підписали у Вашингтоні таку угоду. На думку західних країн, запропонований шлях сприяв розв’язці боснійської кризи і прискорив інтеграцію цього утворення в західне співтовариство. У вересні 1994 р. в Загребі президентами Ф.Туджманом і А.Ізетбеговичем був підписаний документ, що передбачає конкретні кроки щодо втілення в життя створення хорвато- мусульманської федерації. Один з головних пунктів цього документа - Боснія і Герцеговина отримує вихід до Адріатики через хорватське місто Плоче і через м.Неум, контрольований боснійськими хорватами.

Зовнішня політика Хорватії протягом усього десятиліття формувалася в умовах кризи на Балканах, безпосередньої залученості республіки в конфлікт. Особливо тісні відносини були налагоджені нею з найближчими сусідами - Австрією, Угорщиною, Словенією, а також з Німеччиною та Албанією.

У 1996 р. намітився процес поступової нормалізації відносин Хорватії з СРЮ. Підписання відповідної угоди стало важливим кроком у врегулюванні югославської кризи.

Зовнішня політика Боснії і Герцеговини. Референдум щодо незалежності республіки Боснія і Герцеговина відбувся 1 березня 1992 р. У ньому взяло участь трохи більше 60% населення республіки, майже одноголосно (понад 99%) проголосували за незалежність. Серби, які проживають в Боснії і Герцеговині відмовилися від участі в референдумі. Голова Сербської демократичної партії (СДП) в Боснії і Герцеговині Р.Караджич закликав під час підготовки референдуму припинити всю діяльність, спрямовану на вихід зі складу колишньої СФРЮ, до досягнення домовленості про конституційний устрій республіки. В іншому випадку, як заявив Р.Караджич, Північна Ірландія «здасться курортом». Нажаль, розвиток подій у Боснії і Герцеговині показав, що він був не дуже далекий від істини.

У середині березня 1992 р. в Брюсселі в рамках конференції щодо майбутнього устрою Боснії і Герцеговини під егідою ЄС вдалося досягти угоди про реорганізацію республіки за регіональним принципом. Його підписали лідери всіх трьох партій. Проте це було лише попередня заява, яка не розв’язувала безлічі проблем, не кажучи про відсутність реального проекту нової конституції незалежної Боснії і Г ерцеговини. Відповідно до заяви лідерів трьох партій про принципи майбутнього конституційного устрою республіки, прийнятому в Сараєво 16 березня 1992 р. під час проведення п’ятого раунду переговорів по Боснії і Герцеговині в рамках мирної конференції ЄС, передбачалося створення робочої групи, яка повинна була визначити межі майбутніх конституційних одиниць Боснії і Герцеговини. 1 квітня 1992 р. в Брюсселі розпочався шостий раунд переговорів по Боснії і Герцеговині, учасники якого закликали всі сторони в Боснії і Герцеговині утриматися від насильства і будь-яких інших дій, які можуть перешкоджати мирному вирішенню проблем, що існують в республіці. На цьому раунді учасники переговорів досягли домовленості, що до конституції Боснії і Герцеговини необхідно, під міжнародним контролем, ввести механізми з метою найбільш доцільного захисту прав людини в Боснії і Герцеговині. Було також досягнуто більш конкретну угоду про робочу групу під головуванням одного з представників Європейського співтовариства, яка визначатиме території національних округів у складі Боснії і Герцеговини. До складу робочої групи повинні були увійти представники всіх трьох партій Боснії і Герцеговини і три представники ЄС. На підставі референдуму в Боснії і Герцеговині і згаданих угод, що носили попередній характер, країни ЄС, США, а потім і Росія визнали в квітні 1992 р. Боснію і Герцеговину як незалежну державу. Критерії визнання нової держави навряд чи можна було назвати чіткими та продуманими. Визнання не тільки не призвело до нормалізації обстановки в цій республіці, але розв’язало руки всім протиборчим силам та призвело лише до ескалації конфлікту.

Країни ЄС у більшості своїй вважали, що розв’язання кризи в Боснії і Герцеговині можливо не шляхом прямого військового втручання світової спільноти в конфлікт, а в рамках мирної конференції по Югославії. Були, однак, і інші думки. Так, Австрія влітку 1992 р. виступила з пропозицією почати військову інтервенцію в Боснію і Герцеговину. Неодноразово пропонувала це і Туреччина. У Туреччині були сформовані батальйони, готові до бойових дій у Боснії і Герцеговині на боці мусульман. У серпні 1992 р. переговори глав урядів Туреччини та СРЮ, дещо пом’якшили напруженість у сербсько-турецьких відносинах. На скликаній за ініціативою Туреччини в жовтні 1992 р. конференції міністрів закордонних справ балканських країн, де були присутні представники Туреччини, Словенії, Хорватії, Македонії, Боснії і Герцеговини, Албанії, Угорщини, Італії та Австрії, учасники уникали гострих питань (про військове втручання у Боснії і Герцеговині та скасування ембарго на поставки озброєнь в цю республіку).

Занепокоєння викликала і все більш різка реакція мусульманського світу на події в Боснії і Герцеговині. Так, генеральний секретар Організації Ісламська конференція Х.Алгабід закликав мусульманські держави призупинити всі відносини з Белградом, а в листопаді 1992 р. під час обговорення в раді Безпеки ООН резолюції щодо посилення контролю за дотриманням санкцій проти СРЮ, члени ОВК вимагали зняття ембарго на почтачання озброєнь в зону конфлікту, що дозволило б «братам по вірі» в Боснії ліквідувати військову перевагу сербів. Західні держави і Росія одностайно відкинули цю пропозицію. Туреччина запропонувала створити спеціальну зону безпеки на території Боснії і Герцеговини.

Тривала до кінця 1995 р. війна на території республіки фактично звела нанівець всі зовнішньополітичні ініціативи керівництва Боснії і Герцеговини.

Зовнішня політика Македонії. Наприкінці ХХ сторіччя знову постало на порядку денному «Македонське питання», яке неодноразово протягом довгого часу загрожувало Балканам. Після проголошення незалежності Словенії і Хорватії керівництво «урізаної Югославії» висловлювало сподівання на те, що Македонія, так само як і Боснія і Герцеговина залишиться у складі «третьої» Югославії. Однак проведений у вересні 1991 р. в Македонії референдум продемонстрував глибину сербсько-македонських протиріч: більше 70%, які брали участь у референдумі, висловилися за незалежність Македонії. Щоправда, президент Македонії К.Глігоров, досвідчений політик, запропонував винести на референдум формулювання: «За незалежну суверенну державу Македонія, з правом вступу в союз суверенних держав Югославію», залишивши, таким чином, місце для маневрування. Зауважимо, до речі, що в період переговорів про майбутнє Югославії в 1990-1991 рр., які закінчилися провалом, президенти Македонії та Боснії і Герцеговини виступали за створення на території колишньої СФРЮ освіти, схожого з СНД. Сам факт проголошення македонської незалежності проте пройшов безболісно з точки зору відносин з Сербією. Македонію, якщо можна так висловитися, «спас» сербсько-хорватський конфлікт: формування ЮНА були виведені з Македонії. В іншому випадку в цій республіці міг би розпочатися сербсько-албанський конфлікт. Македонія заявила про відмову від територіальних претензій до сусідів. У березні 1992 р. Македонія була визнана Хорватією і Словенією.

Поява держави Македонії об’єктивно зачіпає інтереси більшості її сусідів. Тим не менше, її незалежність відразу ж була визнана Болгарією і Туреччиною. Це викликало різке загострення греко-болгарських відносин. Безпосередньо після проведення референдуму в Скоп’є Софія заявила, що Болгарія поважає право кожного народу на самовизначення. Це не означає, однак, що Софія змінила свою позицію з македонського питання, - вона як і раніше не визнає існування македонської нації. В екстреному виступі (після македонського референдуму) по болгарському телебаченню тодишній президент Ж.Желев підкресливав, що основний принцип болгарської позиції щодо колишньої Югославії «не скористатися нинішніми труднощами сусідів», «не намагатися ловити рибку в каламутній воді». У

1991 р. служба Геллапа з’ясовувала ставлення болгар до македонської проблеми. 65% опитаних заявили, що вони вважають македонців болгарами. Ще більше насторожує інший факт: лише 45% опитаних респондентів вважають нинішні кордони Болгарії прийнятними. Вибухонебезпечність цієї ситуації слід доповнити тим, що навесні 1991 р. в центрі Пірінського району Болгарії Благоєвграді відбулися зіткнення у зв’язку з відмовою болгарського парламенту зареєструвати організацію «Ілінден», що виступає за створення незалежної македонської держави в межах Пірінської, Вардарскої і Егейської Македонії.

Проте країни балканського регіону роблять кроки, мета яких - убезпечити себе від можливого непередбачуваного розвитку подій. Так, в листопаді 1991 р. між Грецією і Болгарією була підписана угода про співробітництво в галузі оборони, за яким Г реція, член НАТО, надаватиме Болгарії допомогу в реорганізації її збройних сил. У червні 1992 р. Сербія запропонувала Греції створити конфедерацію, яка передбачала б і спільне військове командування. Про це заявив президент Сербії С.Мілошевич в інтерв’ю грецькій телевізійній станції «Антена». Міжнародне визнання незалежності Македонії блокується Грецією, хоча згідно з висновком арбітражної комісії ЄС, Македонія цілком відповідає критеріям визнання нових держав, прийнятих його членами. Переважна більшість країн ЄС, а також США, вважають, що визнання Македонії не дозволить розгорітися новому осередку нестабільності на Балканах.

Греція категорично противиться назві «Македонія», незважаючи на офіційні запевнення Скоп’є про визнання існуючих кордонів, загрожує навіть виходом з ЄС у разі визнання Македонії. У Греції бойкотували торгівлю з Італією після заяви в березні 1992 р. міністра закордонних справ Дж. де Мікеліс про те, що він вважає прагнення Македонії до незалежності цілком законним, а реакцію Греції на це - зайве «психологічною». Посередництво міністра закордонних справ Португалії в греко- македонському конфлікті поки не принесло результатів. Небажання Македонії змінювати назву було підтримано Росією. Указ про визнання Македонії був підписаний президентом РФ 4 серпня 1992 р. Це викликало негайну різку реакцію з боку Греції. У багатьох же країнах цей крок Росії був розцінений як внесок у запобігання подальшого кровопролиття в колишній Югославії та стабілізацію відносин на Балканах. Думається, що ніякої загрози одна з найбідніших республік колишньої СФРЮ для цілісності Греції - члена НАТО і ЄС не завдає. А от торгова блокада з боку Греції завдала величезної шкоди Македонії. У 1994 р. Греція оголосила про повну економічну блокаду Македонії, що викликало негативну реакцію всіх членів ЄС.

Економічне становище Македонії залишається складним. У республіці вже близько 200 тисяч безробітних, а це в умовах її багатонаціонального складу загрожує посиленням не тільки соціальних, але і міжнаціональних конфліктів.

Тим не менш, незважаючи на протести Греції, Македонія була прийнята в ООН, що значно пом’якшило її внутрішньополітичне становище і стабілізувало її міжнародні стосунки. У другій половині 90-х років Македонія продовжувала зміцнювати мирні ініціативи своєї зовнішньої політики. Особливо яскраво це проявилося в подіях 1999 року в Косово. Ще в 1995 р. після чотирирічних гострих суперечок Македонія і Греція підписали в Нью-Йорку угоду про нормалізацію відносин, а в 1996 р. був підписаний договір про нормалізацію відносин між Македонією і Союзною Республікою Югославією.

< Назад   Вперед >
Содержание