ТЕМА V. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ В 1945-1989 рр.

Відтворена після розгрому фашизму Чехословацька республіка (ЧСР) з’явилася на картах в кілька змінених межах. Закарпатська Україна за угодою між СРСР і ЧСР від 29 червня 1945 р. була возз’єднана з Радянською Україною. Територія Чехословаччини становила тепер 127 827 кв. км. Вперше Радянський Союз і Чехословаччина стали безпосередніми сусідами.

В результаті територіальних змін, військових втрат і виселення тих, що подали підтримку окупантам, проведеного на основі вирішень Потсдамської конференції, населення ЧСР з 1938 по 1946 р. скоротилося з 15,3 млн. до 12,1 млн. чоловік. Необхідне з політичної та національної точок зору переселення німецької меншини (німецькі антифашисти могли самі вирішувати, чи залишитися їм у Чехословаччині або виїхати в Німеччину) разом з тим створило ряд труднощів. Перед владою постала непроста задача: заселити західні і північно-західні області чеських земель (прикордонні), налагодити тут промислове і сільськогосподарське виробництво.

На відміну від довоєнної Чехословаччини з її відносно численним німецьким, а також українським та угорським населенням відроджена Чехословаччина стала в основному двухнаціональною державою чехів і словаків, які разом складали майже 95% її населення. У 1947 р. в чеських землях проживало 8,7 млн., а в Словаччині - 3,4 млн. осіб. Обидві частини країни як і раніше відрізнялися один від одного за рівнем соціально- економічного розвитку. Чеські землі характеризувалися досить розвиненою промисловістю (в її структурі в 1948 р. кілька переважали галузі важкої промисловості) і порівняно інтенсивним сільським господарством, Словаччина була в основному аграрної областю з невисокою концентрацією промислового виробництва. Чеські землі значно випереджали Словаччину за часткою міських жителів у загальній масі населення.

Промова У.Черчілля у Фултоні в березні 1946 р. дала поштовх зростанню напруженості в міжнародних відносинах, що призвела пізніше до «холодної війни». Все це знайшло відображення і в політиці чехословацької буржуазії. Поки що ніхто не насмілювався відкрито нападати на союзницькі відносини Чехословаччини з СРСР - надто свіжа була в народі пам’ять про визвольну місію Країни Рад та її допомогу в перші після завоювання свободи, найважчі для країни часи. Проте з боку буржуазних партій стали все більш наполегливо лунати вимоги відновити, укріпити і розширити традиційні зв’язки та контакти Чехословаччини з країнами Заходу.

З весною 1947 р. великі держави, і насамперед США, вирішили спробувати відновити свої похитнуті після Другої світової війни позиції і перейти в наступ на Радянський Союз. У березні 1947 р. була проголошена «доктрина Трумена», яка передбачала під виглядом надання термінової військової та економічної допомоги режимам в Греції і Туреччині втручання в їх внутрішні справи і перетворення їх у стратегічний плацдарм США. Одночасно був зроблений економічний натиск на ті західні країни, в уряді яких перебували комуністи. У травні 1947 р. французької і італійської буржуазії вдалося домогтися усунення їх від влади.

Влітку 1947 р. в Чехословаччині розгорілася гостра політична боротьба навколо питання про прийняття країною економічної допомоги за «планом Маршалла». План, викладений державним секретарем США Дж.Маршаллом в червні 1947 р., був, як і «доктрина Трумена», знаряддям політики США, спрямованої на підтримку їх позицій у Західній Європі, на посилення залежності європейських країн від США. Він подавався як план надання американської економічної допомоги. Чехословацька буржуазія розраховувала, що участь у його здійсненні допоможе зміцнити зв’язки із Заходом, послабити союз з СРСР, загальмувати розвиток в країні революційного процесу. За прийняття запропонованої американської допомоги висловився президент Бенеш. Комуністи рішуче заперечували прийняття Чехословаччиною «плану Маршалла», справедливо вважаючи, що з його допомогою США мають намір отримати право втручатися у внутрішні справи країни.

У липні 1947 р. чехословацька урядова делегація на чолі з К.Готвальдом відвідала Радянський Союз, де вела переговори про розширення економічного співробітництва двох країн і укладання довгострокового торгового договору. Радянський Союз, незважаючи на пережиті їм посуху і неврожай, прийняв рішення поставити ЧСР 400 тис. т зерна на вигідних умовах чи в кредит, щоб допомогти вирішенню продовольчої проблеми в країні, а також надав Чехословаччині кількість сировини для промисловості. Чехословаччина, так само як СРСР і низка країн народної демократії, відмовилася від участі в здійсненні «плану Маршалла».

Посилення міжнародної напруженості, загроза виникнення нової війни викликали необхідність згуртування сил демократії, об’єднання зусиль комуністичних партій у боротьбі за зміцнення позицій соціалізму в світі. У вересні 1947 р. на нараді в Шклярській Порембі в Польщі було створено Інформаційне бюро комуністичних і робочих партій, метою якого було координувати дії окремих партій та сприяти обміну досвідом між ними.

Остаточний розпад антигітлерівської коаліції, активізація міжнародної реакції відбилися і на внутрішньому житті Чехословаччини, прискоривши поляризацію класових і політичних сил.

Уряд Чехословаччини звернувся з проханням про продаж зерна до США, але отримав відмову. 25 листопада 1947 р. К.Готвальд направив лист Й.В.Сталіну, змалювавши скрутне становище країни. Радянський уряд погодився підвищити поставки зерна Чехословаччині з обіцяних 400 тис. т. до 600 тис. т. Перші 100 тис. т. намічалося поставити до кінця 1947 р., інші - до квітня 1948 р. Крім цього, Радянський Союз надав Чехословаччині також необхідну їй сировину для промисловості. 11 грудня 1947 р. був укладений перший радянсько-чехословацький довгостроковий торговий договір на 1948-1952 рр. Ще в першій половині 1947 р. торговельні угоди на чотири- п’ять років були укладені з Югославією, Болгарією та Польщею. Передбачалося, що Чехословаччина буде імпортувати з цих країн в основному харчі в обмін на вироблені нею промислові товари.

У лютому 1948 р. в країні вибухнула політична криза, приводом до якої стали розпорядження і кадрові перебудови, проведені міністрами- комуністами. Тривала шість днів криза завершилася комуністичним переворотом. У країні була встановлена так звана диктатура пролетаріату.

10 березня лідер КПЧ Готвальд оголосив програму нового уряду. У країні почалася «чистка» держапарату від опозиційних комуністам діячів. Здійснювали її комітети дії. Влітку 1948 р. соціал-демократи об’єдналися з комуністами на платформі програми і статуту КПЧ. У Словаччині, крім КПС, діяли Партія словацького відродження, що виникла при розпаді Демократичної партії, і Партія свободи. Чистки пройшли в профспілкових та молодіжних організаціях. Були створені Єдиний союз чеської та Єдиний союз словацької молоді. Політичні партії та громадські організації «визнали» керівну роль КПЧ і збереглися лише як формальні кола.

У травні 1948 р. Національні збори схвалили нову конституцію ЧСР. У ній були законодавчо закріплені підсумки комуністичного перевороту. Декларувалася рівноправність чехів і словаків, але разом з тим фіксувалися обмеження в правомочності словацьких національних органів.

Президент Бенеш висловив свою незгоду з текстом нової конституції

і, відмовившись підписати її, пішов у відставку. Президентом Чехословаччини став Готвальд. А.Запотоцький, який раніше очолював профспілки, став головою уряду.

Відразу після лютневого перевороту КПЧ взяла курс на будівництво соціалізму. Міжнародне становище було вельми складним: почалася «холодна війна» між капіталістичним Заходом і комуністичним Сходом. У

1949 р. Чехословаччина разом з СРСР та іншими соціалістичними країнами стала членом Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і повинна була переорієнтувати свої традиційні зовнішньоекономічні зв’язки. Частка соціалістичних країн в товарообігу Чехословаччини (з політико-ідеологічних, а не економічних причин) зросла з 14% в 1947 р. до 55% в 1949 р.

Зовнішня політика Чехословаччини в кінці 40-х - початку 50-х років затвердилася на грунті всебічного співробітництва з СРСР та іншими соціалістичними країнами. Разом з тим, після смерті в 1953 р. сталініста К.Готвальда, нові політичні лідери країни усвідомлювали необхідність торгово-економічного співробітництва із західними державами.

У 1954-1955 рр. було здійснено ряд важливих кроків, спрямованих на зміцнення міжнародного становища Чехословаччини. США, Англія і Франція, відмовившись прийняти радянські пропозиції про створення системи колективної безпеки в Європі, стали на шлях відкритого союзу з німецьким мілітаризмом. Цей курс, зафіксований в підписаних в 1954 р. так званих Паризьких угодах, змусив соціалістичні країни Європи вжити відповідні заходи для зміцнення своєї безпеки.

У травні 1955 р. у Варшаві Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина підписали Договір про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу. У 1956 р. було затверджено положення про Об’єднане командування збройними силами держав - учасників цього оборонного договору. Для консультацій з найважливіших міжнародних питань було засновано Політичний консультативний комітет. Приєднання Чехословаччини до Варшавського Договору сприяло, як вважалося тоді, зміцненню безпеки країни, стало гарантією подальшого соціалістичного будівництва.

Події 1956 р. в Польщі і особливо Угорщині викликали активізацію політичних сил, які вимагали зміни внутрішньої і зовнішньої політики країни. Але при новому керівнику Чехословаччини, а їм з 1957 р. став А.Новотний, зовнішньополітична і зовнішньоекономічна орієнтація на СРСР та інші соціалістичні країни залишалася незмінною. Більше 70% товарообігу припадало на ідеологічних і політичних союзників.

На початку 60-х років Чехословаччина, згідно з новою конституцією, проголошувалася соціалістичною (ЧССР), але це ніяк не вплинуло на країну, яка все більш скочувалась до чергової політичної і економічної кризи. Опозиція рішучіше вимагала перегляду тези про керівну роль компартії та робочого класу в суспільно-політичному житті країни, відмови від односторонньої орієнтації Чехословаччини на СРСР. Найбільш різко ця критика прозвучала влітку 1967 року на з’їзді письменників, що знайшло гарячу підтримку в колах чехословацької політичної еміграції. У країні виникли такі опозиційні організації, як «Клуб безпартійних активістів», «Клуб 231» та інші.

Криза намітилася і в керівництві комуністичної партії. Було прийнято рішення про звільнення з посади першого секретаря ЦК КПЧ А.Новотного та обрання на цей пост першого секретаря ЦК КП Словаччини А.Дубчека. Президентом країни став генерал Л.Свобода. Керівництво компартії ухвалило «Програму дій», було опубліковано відозву «2000 слів», яке підтримали делегати партійного з'їзду. Реформатори прагнули створити свою модель соціалізму - «соціалізм із людським обличчям».

Радянський Союз уже мав досвід придушення вільнодумства в Польщі та Угорщині в 1956 році. Всі спроби натиснути на чехословацьке керівництво за допомогою інших компартій, в ході двосторонніх і багатосторонніх переговорів у Дрездені, Софії, Москві та Варшаві не привели до успіху. Не бажаючи допустити випадіння настільки важливої ланки, як Чехословаччина, з «світової системи соціалізму», СРСР та інші країни-учасниці Варшавського Договору зробили 21 серпня 1968 р. пряме збройне вторгнення на територію суверенної держави з метою втручання у внутрішні справи Чехословаччини. Введення союзницьких військ пояснювалося «інтернаціональною солідарністю».

Керівництво Компартії Чехословаччини прийняло заяву протесту проти подібного «акта допомоги». На «Височанському» (названому за місцем проведення) з’їзді КПЧ було обрано нового ЦК компартії з прихильників реформ. Чехословацьке партійно-державне керівництво тим часом було насильно вивезено до Москви, де змушено було підписати протокол про тимчасове перебування радянських військ в ЧССР. Компартія Словаччини виступила з протестом проти введення військ. Однак це не завадило обрати першим секретарем ЦК КП Словаччини Г.Гусака, який повернувся з Москви.

Наприкінці серпня на засіданні ЦК КПЧ був схвалений Московський протокол і прийнято програму так званої «консолідації суспільства». Л.Свобода і Г.Гусак були введені до складу вищого органу керівництва - Президії ЦК КПЧ.

Була зроблена спроба вирішення національного питання. 27 жовтня 1968 р. Національні збори прийняли конституційний закон про федерацію. Відтепер Чехословаччина перетворювалася в федерацію двох республік - Чехії та Словаччини. Поряд із загальними федеральними органами створювалися і республіканські виконавчі та законодавчі структури. Федеральний парламент став складатися з двох палат - народної (обиралася від усього населення) і палати національностей (з рівним представництвом депутатів від кожної республіки).

Перебудова органів влади велася таким чином, щоб ізолювати прихильників прогресивних перетворень. Витіснені зі структур комуністичної партії, вони ще якийсь час зберігали свої позиції в профспілках, молодіжних та студентських організаціях. Проте це тривало недовго.

На пленумі ЦК КПЧ в листопаді 1968 р. вдалося провести резолюцію, що засуджувала лінію реформаторів у доавгустовський період. Проти провідних діячів «празької весни» стала розгортатися кампанія жорсткої критики.

Сколихнути громадськість на рішучу підтримку курсу реформ намагався студент Я.Палах, здійснивши 16 січня 1969 р. самоспалення на головній празькій площі. Похорон Палаха вилився в потужну демонстрацію проти інтервенції. Після цих подій, а також видання так званої «Чорної книги» про серпневі агресії соцкраїн посилився радянський тиск на А.Дубчека.

Приводом для настання противників А.Дубчека в президії ЦК КПЧ стала демонстрація вболівальників у зв’язку з перемогою національної збірної з хокею над радянською командою в березні 1969 р. і напад на представництво «Аерофлоту». Протест радянської сторони вплинув на хід квітневого пленуму ЦК КПЧ та остаточно змінив співвідношення сил. Першим секретарем ЦК КПЧ на ньому було обрано Г.Гусака, лідера так званих «здорових сил» в партії. Активізувався процес «нормалізації» умов і заміни реформаторів на керівних постах у партії й державі їх політичними опонентами.

З другої половини 1969 р. почалось поступове повернення до централізованих методів управління економікою. Був прийнятий спеціальний закон про порядок формування держбюджету. Знову умови розвитку економіки стали диктуватися політичними міркуваннями. Оскільки добитися успіхів в процесі «нормалізації» можна було, лише підвищуючи рівень життя населення, то в першій половині 70-х рр. це завдання вирішували за допомогою «заморожування» цін, а не зростання продуктивності праці, а також радянських кредитів і поставок сировини і матеріалів за пільговими цінами. На відміну від інших соцкраїн, Чехословаччина остерігалася занадто великих зовнішніх позик. З іншого боку, значні кошти йшли на промисловий розвиток неєвропейських країн соціалізму, а також на інвестиції та постачання промислової продукції в держави, які були не в змозі заплатити борги Незважаючи на уповільнення темпів приросту національного доходу, за рівнем життя серед соціалістичних країн Чехословаччина перебувала на другому місці після Німецької Демократичної Республіки.

З настанням в СРСР періоду гласності та перебудови атмосфера застою в суспільному і політичному житті ЧССР стала поступово змінюватися. Великий інтерес викликала успішна економічна реформа в сусідній Угорщині.

Тим часом суспільство поступово звільнялося від почуття страху: пройшли несанкціоновані демонстрації в центрі Праги в зв’язку з 20-річчям інтервенції 1968 р., а також демонстрація на честь дня національної незалежності 28 жовтня 1988 р. Все більш помітним ставав вплив на суспільне життя правозахисної організації «Хартія-77», що виникла в 1977 р. Це неформальне об’єднання стежило за виконанням зобов’язань, прийнятих на себе владою ЧССР на Гельсінській нараді 1975 р. по дотриманню прав людини в країні і інформувало власну і світову громадськість про порушення в цій сфері. Очолювали організацію по черзі відомий філософ Я.Паточка, колишній міністр закордонних справ в 1968 р. І.Гаєк і драматург Вацлав Гавел. До кінця 1977 р. Хартію підписали, незважаючи на переслідування, 800 чоловік.

З ініціативи членів «Хартії-77» в 1978 р. був створений комітет на захист несправедливо переслідуваних. Він інформував громадськість про випадки незаконного переслідування громадян і розподіляв матеріальну допомогу сім’ям постраждалих. У 1979 р. арешту піддалися 10 активістів, шестеро з них, у тому числі В.Гавел, були засуджені на різні терміни ув’язнення. Однак діяльність комітету тривала.

До кінця 80-х рр. зросло число різних неформальних організацій, що групувалися навколо «Хартії-77». На початку 1989 р. їх налічувалося понад 35. Була проведена кампанія протесту проти церковної політики держави, підтримана кардиналом Томашек.

У зовнішній політиці чехословацькі лідери на чолі з Г.Гусаком давно вже відмовилися від однобічної орієнтації на СРСР, але не збиралися обирати якийсь інший курс, фактично поставивши Чехословаччину в режим політичної ізоляції. Офіційно ця бездіяльність пояснювалася специфікою, своєрідністю чехословацьких умов.

Невдоволення офіційною політичною лінією у внутрішній і зовнішній політиці охопило практично все чехословацьке суспільство. Особливо високої напруги ситуація в країні досягла в серпні 1988 р. у зв’язку з сумною датою - 20-річчям вторгнення в Чехословаччину союзницьких військ. Починаючи з цього часу і аж до осені 1989 р. в країні майже не припинялися вуличні збори, мітинги і демонстрації.

Революційні події, які почалися 17 листопада 1989 р. в міжнародний день студентів у Празі, отримали назву «ніжної» або «оксамитової» революції. До керівництва країни прийшли нові лідери. Президентом незабаром був обраний драматург В.Гавел, а головою парламенту - Федеральних зборів - А.Дубчек. До уряду увійшли представники різних політичних партій. Чехословаччина стала на шлях демократії, переходу до ринкових відносин, а у зовнішній політиці - до співпраці з сусідніми країнами, інтеграції в європейські і світові структури.

< Назад   Вперед >
Содержание