1. Росія, Білорусь, Молдова: варіанти політичної модернізації

В цьому контексті видається продуктивним проведення порівняльного аналізу досвіду політичної модернізації у Росії, Білорусі та Молдові.

Паралелі завжди умовні, тим більше, коли йдеться про порівняння хоча й сусідніх, але все ж таки багато в чому різних держав. Це стосується і території, і природних багатств, чисельності населення, науково-технічного й інтелектуального потенціалу.

Росія і на сучасному етапі прагне залишитись євразійською державою, якою свого часу була Золота Орда, і традиції якої Російська імперія успадкувала. Звідси прагнення владних структур до централізації управління, яке дозволяло б тримати в покорі області, автономії і республіки, розташовані на її території.

Згідно з новою Конституцією Російської Федерації, затвердженою 12 грудня 1993 р. на всенародному референдумі. Росія є демократичною федеративною правовою державою з республіканською формою правління. Російська Федерація – світська держава. Державна влада в Росії здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Визначено механізм взаємовідносин суб’єктів Федерації із федеративними органами влади.

Федеральні Збори – парламент Російської Федерації є представницьким і законодавчим органом. Він складається з двох палат – Ради Федерації і Державної Думи, які приймають постанови з питань, віднесених до їх відання Конституцією. До Ради Федерації входять по два представники від кожного суб’єкта Російської Федерації – разом 178 осіб. Державна Дума складається з 450 депутатів, які обираються за участю політичних партій на чотири роки і працюють на професійній основі.

Президент Росії обирається її громадянами на чотири роки. Як глава держави він представляє Росію всередині країни і в міжнародних відносинах. Президент призначає за згодою Державної Думи Голову Уряду Росії і за його пропозицією призначає і звільняє з посади заступників Голови Уряду, Федеральних міністрів. Важливо підкреслити, що хоча Президент Росії не має де-юре повноважень голови виконавчої влади, проте де-факто його повноваження значно ширші, ніж у більшості президентів демократичних країн, де за ними закріплено статус глави держави і голови виконавчої влади. При формальному збереженні розподілу функцій влади, влада президента як глави держави або вбирає в себе ряд важливих функцій інших гілок влади, або дозволяє нейтралізувати небажані для себе тенденції у структурах законодавчої, виконавчої і судової влад. Обсяг повноважень глави держави такий, що він виступає не просто провідним елементом політичної системи, але стоїть немов би над нею, його залежність від інших її ланок зведена до мінімуму.

У березні 2000 року президентом Російської Федерації замість Бориса Єльцина, який подав у відставку, обрано Володимира Путіна. Перед новообраним президентом гостро постав ряд питань, які потребували нагального вирішення: посилення влади центральних органів і обмеження повноважень регіонів, створення жорсткої вертикалі виконавчої влади і на цій основі – консолідація політичної влади загалом, визначення ключових параметрів внутрішньої та активізація зовнішньої політики держави.

Чотирирічний період президентства Володимира Путіна небезпідставно вважається успішним. З самого початку новообраний президент зрозумів, що всевладність губернаторів та ігнорування ними центральних органів влади створює небезпеку для цілісності Росії. Главою держави особлива увага приділяється зміцненню вертикалі виконавчої влади. Змінено порядок формування Ради Федерації – місце керівників регіонів у Верхній палаті зайняли представники регіональних влад (виконавчої і законодавчої). Засновано сім федеральних округів на чолі з представниками президента. Утворені федеральні округи співпадають із військовими округами країни і п’ять із семи повноважних представників – колишні військовослужбовці або працівники спецслужб. На обмеження влади суб’єктів федерації спрямована податкова реформа. Її здійснення привело до скорочення частки податків, які збиралися на території суб’єктів федерації і залишалися у їх розпорядження з 49 до 41 відсотка і зменшення регіонів-донорів з 15 до 7. Отже, йдеться про посилення контролю над суб’єктами федерації і шляхом посилення їх фінансово-економічної залежності від центру.

В результаті Володимир Путін відновив вертикаль органів федеральної влади, змусив всесильних при Борисі Єльцині губернаторів суворо дотримуватися прийнятих правових норм. Були ліквідовані суперечності між Конституцією РФ і законодавчими актами суб’єктів федерації.

Одне з основних досягнень президентства Володимира Путіна – економічне зростання. Щоправда, донині воно визначається цінами на нафту. Створення диверсифікованої економіки – нагальне завдання ближчих років. Протягом останнього періоду країні вдалося накопичити значні валютні резерви. За оприлюдненими данними, вони перевищують 80 мільярдів доларів – рекордний показник для Росії. Економічне піднесення позитивно відбилося на рівні життя громадян. Регулярно виплачується зарплата, підвищується її рівень, хоча може і не так швидко, як було б потрібно.

Що стосується зовнішньої політики, то і у цій сфері є суттєві зміни. На момент приходу Володимира Путіна до влади Росія була в напружених стосунках з багатьма державами, йшлося навіть про політичну ізоляцію країни. Вихід із цієї ситуації було знайдено. Налагоджено співробітництво з країнами Європейського Союзу. Франція і Німеччина нерідко займають по важливим міжнародним проблемам позицію, яка схожа з російською. Вдалося подолати серйозну кризу в російсько-американських стосунках. Росія і США після трагічних подій 11 вересня 2001 року стали союзниками в боротьбі з міжнародним тероризмом. У Росії і США є чимало розходжень, зокрема з іракської проблеми. Проте головне в роки президентства Володимира Путіна зроблено – Москва і Вашингтон навчилися вести конструктивний діалог.

За чотири роки Путіну вдалось зробити багато, хоча, вірогідно і не все із задуманого.

Вибори до Державної Думи Росії (грудень 2003 р.) показали, що зміцнивши свої позиції у Думі, російський президент є єдиною реальною силою в Росії. Саме він визначає магістральні напрями внутрішньої і зовнішньої політики Російської Федерації. 14 березня 2004 року відбулися вибори Президента Російської Федерації. Явка виборців становила 64,3 відсотка. Діючий президент отримав підтримку 71,2 відсотка виборців, або майже 49 млн.осіб.

Директор Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень В’ячеслав Ігрунов: “До моменту приходу до влади Путіна народ знудьгувався за стабільністю, дуже багато було ностальгії за минулим, при небажанні втратити досягнення змін. Він дуже добре вписався в очікування громадян. При Путіні зростає благополуччя громадян. Він блискучий політик, який зумів “осідлати” суспільну думку і зберегти популярність”.

Соціологічні дослідження підтверджують цю тезу. Близько 70 відсотків опитаних вважають, що Росії потрібна сильна особистість, яка зуміє навести порядок у країні. Революційні роки (1917-1924) позитивно оцінюють 6,4 відсотка, епоху Сталіна – 7,9 відсотка, хрущовську “відлигу” (початок 60-х рр.) – 10,4 відсотка, період “застою” (70-ті – початок 80-х рр.) – 17 відсотків, роки горбачовської перебудови (1985-1990 рр.) – 4 відсотки, роки єльцинських реформ (з 1991 р. і до виходу увідставку) – 3,2 відсотка. Згідно з соціологічними дослідженнями, 75 відсотків вважають, що в історичній перспективі епоха Єльцина принесла Росії більше поганого, ніж хорошого (останні роки його управління відзначені наростанням хаосу, розвалу й анархії, породили в російському суспільстві стомленість і апатію), і що порядок для Росії важливіший, ніж демократія. Єдиний період російської історії, яким пишаються 54 відсотки опитаних – це епоха Петра І (XVIII ст.).

Триста років тому Петро І заснував Санкт-Петербург, місто, в якому в 1952 році народився Володимир Путін. У кабінеті В.Путіна, як відомо, висить портрет Петра І. Сьогодні прихильники президента жартують, що обидві ці людини - із команди «пітерських».

Виконавчу владу в Російській Федерації здійснює Уряд Російської Федерації. Уряд Росії розробляє і представляє Державній Думі федеральний бюджет, подає звіт щодо його виконання, забезпечує проведення єдиної фінансової, кредитної і грошової політики, управляє федеральною власністю, здійснює заходи щодо забезпечення оборони країни, державної безпеки, реалізації зовнішньої політики Російської Федерації. Здійснює інші повноваження, покладені на нього Конституцією Російської Федерації, федеральними законами, указами Президента Російської Федерації.

За три тижні до президентських виборів 2004 р. уряд, який очолював протягом чотирьох років Михайло Кас’янов, було відправлено у відставку. Сам Прем’єр-міністр назвав цю відставку «нелогічною». Володимир Путін у момент відставки М.Кас’янова стверджував, що він прагне означити фігуру, разом з якою йтиме на президентські вибори. Очолив Уряд Михайло Фрадков, який свого часу працював заступником міністра зовнішньоекономічних відносин, директором Федеральної служби податкової поліції, а перед призначенням - повноважним представником Російської Федерації при Європейських співтовариствах в Брюселі в ранзі міністра. Уряд затверджено в складі 17 міністрів замість колишніх 30.

Місцеве самоврядування в Росіі, згідно з Конституцією, забезпечує самостійне вирішення населенням питань місцевого значення, володіння, використання і розпорядження муніципальною власністю. Місцеве самоврядування здійснюється в міських, сільських поселеннях і на інших територіях з урахуванням історичної й інших місцевих традицій. Структура органів місцевого самоврядування визначається населенням самостійно. Бюджети більшості органів місцевого самоврядування є дотаційними. Відповідно до поправки, прийнятої Державною Думою до закону “Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Федерації”, президент і глави виконавчої влади суб’єктів федерації отримали право при відповідних обставинах звільняти з посади глав законодавчих органів місцевого управління. В результаті місцеве самоврядування так і не стало самостійною ланкою політичної системи Росії.

Правосуддя в Росії здійснюється тільки судом за допомогою конституційного, адміністративного й кримінального судочинства. Судді незалежні й підпорядковуються тільки Конституції й Федеральному закону. В Конституції Російської Федерації детально розроблено механізм взаємодії різних гілок судової влади, чітко визначена роль Конституційного Суду. Конституційний суд Російської Федерації вирішує справи щодо відповідності Конституції Росії федеральних законів, нормативних актів вищих органів державної влади, конституцій республік, договорів між органами державної влади Російської Федерації й органами державної влади її суб’єктів. Конституційний Суд складається з 19 суддів. Формально Російська держава є правовою. Фактично ж, право виступає інструментом політики, яка подається як така, що формально не суперечить закону. Ініційована Президентом Росії реформа судової системи, скоріше за все, збереже імітаційно-правовий режим.

Отже, політична система Росії реформується, як уже говорилося, в рамках діючої Конституції. Оновлена конструкція влади ще більше зміцнила роль інституту президентства як ядра політичної системи. Сучасний політичний російський режим можна кваліфікувати як бюрократично-авторитарний, при якому інтереси глави держави і адміністративного апарату урівноважуються в інститутах напівдекоративної парламентської демократії і в ході виборчих кампаній. Загальновідомо, що демократія неможлива без ефективних і водночас уважних до потреб громадян підзвітних інститутів адміністративно-політичного керівництва. Ось чому зусилля В.Путіна по відновленню керованості держави, створення системи дійових виконавчих органів влади можуть сприяти розвитку повноцінної демократії, якщо вироблення, прийняття і реалізація ними рішень будуть відповідати інтересам населення.

Президент Росії бачить у громадських силах не тільки одне із джерел стійкого розвитку країни, відповідну противагу елітам і бюрократії, а й плюралістичного партнера “сильної держави”. Виступаючи у листопаді 2001 р. на Громадянському форумі, В.Путін стверджував: “Ви знаєте, в останні роки ми багато працювали над зміцненням держави. Але держава – це завжди більше, ніж влада. І про неї судять не тільки за політичними успіхами і розвитком економіки. Але, напевно, не в останню, а можливо в першу чергу про неї судять за рівнем особистої свободи, по тому, наскільки впливове в тій чи іншій державі саме громадянське суспільство”.

Нині перед Росією стоять гранично практичні завдання: активізувати економічне зростання, побороти бідність, стати сильним конкурентом у світовій економіці, відновити провідні позиції у світовій політиці. Можливо, найбільш обнадійливими для долі демократії у Росії є зусилля президента, хай і не завжди послідовні, створити, нарешті, правову державу з її верховенством закону, а не волі правителів і олігархів. Путін прагнутиме відбудувати міцну державу і може мати в цьому успіх. Як навчив досвід Росії, слабка держава може становити загрозу для свободи. Джордж Сорос: “Сильна держава є необхідною для функціонування ринкової економіки, якій необхідна сила, що встановлює правила гри. Здійснивши перехід від грабіжницького до законного капіталізму, Путін може стати автором економічного відродження”.

Серед невирішених проблем: війна в Чечні, нормалізація взаємовідносин з Україною і Грузією. Всередині Росії та і за її межами- неоднозначне ставлення до засад „керованої демократії”.

Білорусь, як і інші республіки колишнього Радянського Союзу, у 1990 році проголосила незалежність. У березні 1994 року прийнята нова Конституція Республіки Білорусь, відповідно до якої були сформовані владні органи, Президентом країни обрано Олександра Лукашенка. У листопаді 1996 року на референдумі була затверджена в новій редакції Конституція Білорусі. Політичним завершенням цього процесу став перехід від парламентської до президентської республіки. Припинив свою діяльність парламент і був сформований новий двопалатний законодавчий орган.

Відповідно до нової Конституції, Республіка Білорусь – унітарна демократична соціальна правова держава. Єдиним джерелом державної влади і носієм суверенітету в Республіці Білорусь є народ. Державна влада в Республіці Білорусь здійснюється на основі поділу її на законодавчу, виконавчу та судову. Державні органи в межах своїх повноважень самостійні: вони взаємодіють, стримують і врівноважують один одного.

Нова Конституція значно розширює повноваження глави держави.

Президент Республіки Білорусь є главою держави, гарантом Конституції Республіки Білорусь, прав і свобод людини і громадянина. Президент уособлює єдність народу, гарантує реалізацію основних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики, представляє Республіку Білорусь у відносинах з іншими державами й міжнародними організаціями. Президент здійснює заходи щодо захисту суверенітету Республіки Білорусь, її національної безпеки й територіальної цілісності, забезпечує політичну та економічну стабільність, наступність і взаємодію органів державної влади, здійснює посередництво між органами державної влади, державою та суспільством. Стосовно ролі глави держави, білоруські політологи відзначають, що хоча Президент формально не є главою виконавчої влади, багато з його повноважень настільки активно впливають на формування і діяльність Уряду та інших органів державного управління, що мимоволі робиться висновок про домінуюче положення Президента в структурі державної влади, яке характерне для президентських і “суперпрезидентських республік. У вересні 2001 р. Олександра Лукашенка обрано Президентом Республіки Білорусь на новий термін. За нього віддали голоси 75,6 відсотка виборців. Нині Конституційний суд Республіки Білорусь обговорює можливість змін конституційної норми, яка передбачає, що одна і та сама особа не може займати президентську посаду більше двох термінів. Проте зміна цієї конституційної статті можлива лише шляхом всенародного референдуму. 17 жовтня 2004 р. більшість білорусів (77,3 відсотка) на всенародному референдумі проголосували за можливість для О.Лукашенка балотуватись у президенти в 2006 р.

На президентських виборах, які відбулися 19 березня 2006 року за офіційними даними О.Лукашенко отримав переконливу перемогу, за нього проголосувало 83 відсотка виборців, тоді як його основний суперник О.Мілінкевич набрав шість відсотків. Майже тижневий протест опозиції, яка не визнала підсумків виборів, закінчились зносом наметового містечка на центральному майдані міста І арештом до тисячі учасників протесту

Представницьким і законодавчим органом Республіки Білорусь є Парламент – Національні збори. Парламент складається з двох палат – Палати представників і Сенату. Склад Палати представників – 110 депутатів. До Сенату входять по дев’ять сенаторів від кожної області та міста Мінська.

Конституція Республіки Білорусь чітко визначає регламент роботи і повноваження Палати представників і Сенату.

Виконавчу владу в Республіці Білорусь здійснює Уряд – Кабінет Міністрів – центральний орган державного управління. Уряд у своїй діяльності підзвітний Президенту Республіки Білорусь і відповідає перед парламентом Республіки Білорусь. Уряд керує системою підпорядкованих йому органів державного управління і розробляє основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики і застосовує заходи щодо їх реалізації; здійснює інші повноваження, покладені на нього Конституцією, законами й актами Президента.

Місцеве врядування та самоврядування здійснюється громадянами через місцеві Ради депутатів, виконавчі та розпорядчі органи, органи територіального громадського самоврядування, місцеві референдуми, збори та інші форми прямої участі в державних і громадських справах.

Судова влада в Республіці Білорусь належить судам. Контроль за конституційністю нормативних актів у державі здійснюється Конституційним Судом Республіки Білорусь. Він формується у кількості 12 суддів із висококваліфікованих спеціалістів у галузі права, які мають науковий ступінь.

Державною мовою в Республіці Білорусь є білоруська мова. Російська мова має рівний статус із білоруською.

За оцінками експертів конституційний процес у Білорусі оцінений усередині країни та за її межами як такий, що відбувся з суттєвими порушеннями демократичних принципів. У результаті створені передумови для концентрації “усієї влади в руках президента й перетворення парламенту, Конституційного суду, місцевих органів самоврядування на суто декларативні інституції без реальної влади. Невільно робиться висновок про домінуюче положення Президента в структурах державної влади, яка характерна для президентських і „суперпрезидентських республік”. Президент став на шлях фактичної ліквідації політичної системи країни, зведення її лише до двох суб’єктів: вождь і народ. У Європі по суті зявився свій Фідель Кастро, такий самий безкомпромісний, а також політично невмирущий.

Соціологічний моніторинг, проведений у Республіці Білорусь, свідчить, що в країні існує складна економічна, політична, соціальна ситуація (підвищення цін, безробіття, зростання злочинності).

В економічній сфері відбувається згортання ринкових реформ, відновлення колишньої системи управління виробництвом. Президент, владні структури на словах не проти ринкової економіки, але сприймають тільки її позитивні сторони (високу продуктивність праці, товарний достаток) і не сприймають негативних (соціальні диференції, безробіття). Таке уявлення є типовим і для масової свідомості. Сформована у Білорусі модель мобілізаційної економіки має всі риси соціалістичної економіки. Зрівнялівка, завдяки якій регулярно виплачується заробітна плата, призвела до того, що в Білорусі найвища емісія серед країн СНД. Рівень життя населення неухильно знижується.

За цих умов зусиллями Президента ліквідована автономія інформаційного простору, обмежені владні функції парламенту, скасовані будь-які незалежні осередки політичного життя. В умовах державної власності на засоби виробництва жодна з альтернативних груп інтересів не має серйозного економічного базису. За відсутності непідконтрольного державі економічного базису і медійного простору білоруська опозиція була позбавлена можливості стати опозицією у повному розумінні цього слова. У результаті простору для відновлення інститутів громадянського суспільства просто не залишилося.

Як відомо, Росія і Білорусь найбільш тісно поєднані одна з одною у рамках СНД, встали на шлях створення Союзної держави. Процес цей відбувається складно, суперечливо, вимагає продуманих дій. Володимир Путін: “Створення реального Союзу займе багато часу, оскільки він не може здійснитися без уніфікації законодавства й фінансово-економічної системи держав”. І далі: “Побудова союзної держави – це справа грандіозних масштабів, яка не терпить метушні. Тому ми просуваємося обережно й без поспіху”. Президент Білоруської асоціації політологів Володимир Бобков зазначає: “Дехто з політиків і вчених тлумачать “інтеграцію” як “єдину державу”, не враховуючи, що реальними суб’єктами органічної інтеграції можуть бути тільки самостійні й тільки дієздатні члени. За таких умов заклики до “возз’єднання єдиної країни”, з якими виступають численні політики й учені Росії та Білорусі, об’єктивно діють на шкоду інтеграції, оскільки породжують у Білорусі серйозні побоювання за свій незміцнілий суверенітет”.

Ні союзна держава, ні спільні перспективи участі в єдиному економічному просторі не гарантують Білорусь від «газової війни» з Росією. У лютому 2004 року російський «Газпром» припинив поставки газу в Білорусь, мотивуючи це тим, що газ не може постачатися білорусам за внутрішньоросійськими цінами. У відповідь О.Лукашенко віддав розпорядження відбирати із газопроводів транзитний російський газ, чим порушив його постачання в Західну Європу, зокрема в Німеччину. Конфлікт вдалося владнати лише з приходом у російський Уряд Михайла Фрадкова. Відразу після його призначення Прем’єр-міністром російська компанія «Сибуд» і білоруська «Белтрансгаз» підписали угоду про відновлення за компромісною ціною поставки газу в Білорусь.

До об’єднання в єдину Союзну державу Росія і Білорусь спонукають і Україну. Україна ж виділяє як пріоритетні економічні зв’язки – основу поглиблення співдружності союзу трьох братніх слов’янських народів. Стосовно Білорусі вона прагне виробити збалансовану стратегію, яка, з одного боку, буде відповідати геополітичним інтересам України, а з іншого, - сприяти розвитку й поглибленню демократії у братній державі.

Внутрішня і зовнішня політика Республіки Білорусь неоднозначно сприймається зарубіжними країнами, зокрема західними.

Трансформація владних структур, суспільно-політичного устрою в Молдові відбувається за сценарієм, характерним для всіх республік колишнього Союзу, хоча має і свої відмінності. В червні 1990 р. у Молдові приймається Декларація про суверенітет держави, а ще через рік обирається її перший Президент. Шлях визначення країни в новому геополітичному просторі був суперечливим. Ускладнилися відносини з Росією. А прагнення об’єднатися з Румунією призвело до вибухонебезпечної ситуації в суспільстві. У відповідь на це проголошується Придністровська республіка.

Влітку 1994 р. у Молдові обрано новий парламент. Того самого року прийнято Основний Закон країни. Відповідно до Конституції, Республіка Молдова - суверенна і незалежна, єдина і неподільна держава. Форма державного правління - республіка. Законодавча, виконавча і судова влада розділені і взаємодіють при здійсненні своїх прерогатив відповідно до положень Конституції.

Республіка Молдова - нейтральна держава.

Парламент є вищим представницьким органом народу Республіки Молдова і єдиною законодавчою владою держави. Він складається із 101 депутата, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному і вільному голосуванні. Термін повноважень Парламенту - чотири роки.

Президент Республіки Молдова є главою держави, представляє державу і виступає гарантом суверенітету, національної незалежності, єдності і територіальної цілісності країни. Президент обирається терміном на чотири роки на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному і вільному голосуванні.

Після консультацій з парламентською більшістю Президент Республіки Молдова висуває кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра і на основі вотуму довіри, винесеного Парламентом, призначає Уряд. Уряд забезпечує проведення внутрішньої і зовнішньої політики держави і здійснює загальне керівництво публічним управлінням.

Правосуддя здійснюється Вищою судовою палатою, Апеляційною палатою, трибуналами і судами.

Конституційний Суд - єдиний орган конституційної юрисдикції у Республіці Молдова, незалежний від будь-якої іншої публічної влади і підкоряється тільки Конституції. Конституційний Суд складається з шести суддів, що призначаються (двоє - Парламентом, двоє - Президентом і двоє - Вищою радою магістратури) на шестирічний термін.

У листопаді 1996 р. Президентом Молдови обрано Петру Лучинського. Президент Молдови визначив пріоритети як внутрішньої, так і зовнішньої політики. У сфері економіки йшлося про більшу централізацію і активну участь держави в її розвитку. Прийнято серію законодавчих актів щодо забезпечення економічних перетворень, зокрема пакет законів (європейського зразка) з банківської системи. У 1996 р. вдалося призупинити спад виробництва. Досягнуто зрушень в урегулюванні придністровського конфлікту. Проте питання це до кінця не вирішене. Після виборів до парламенту Молдови у березні 1998 р. стосунки між законодавчою і виконавчою гілками влади не стали кращими. Прагнення Петру Лучинського винести на референдум зміни до Конституції, спрямовані на введення президентської форми правління, при якій Президент буде відповідати за формування і керівництво урядом, не були підтримані виборцями.

Намагання Верховної Ради Молдови ввести парламентську форму правління призвели наприкінці 2000 р. до політичної кризи (Парламент не зміг обрати Президента) і до розпуску парламенту. Навесні 2001 р. комуністи перемогли на виборах і парламентським шляхом забезпечили обрання на посаду Президента Молдови свого лідера – Володимира Вороніна. Молдова стала парламентською республікою. У травні 2003 р. правляча в Молдові Партія комуністів здобула більшість голосів на виборах до місцевих органів влади. 6 березня 2005 р. у Молдові відбулися чергові парламентські вибори. Вагому перемогу здобули комуністи, які вибороли в парламенті 56 місць із 101. Останні мандати розподілилися між блоком “Демократична Молдова” і Християнськими демократами. 4 квітня 2005 р. парламент обрав Володимира Вороніна Президентом Республіки Молдова.

У Молдові останнім часом відбуваються позитивні зміни у розвитку економіки, соціальній сфері. Темпи росту в промисловості складають 18 відсотків. Відбулося відродження легкої промисловості. На повну потужність запрацювали консервні заводи. Покращилося пенсійне обслуговування. На 68 відсотків зросла зарплата працівників бюджетної сфери, зараз вона складає 50-60 доларів щомісяця; залишається сталою інфляція. При здійсненні економічної політики владні органи більше, ніж раніше, орієнтуються на центральне планування. Уряд установив тарифи на електроенергію і здійснює контроль за розвитком сільськогосподарського сектору.

У зовнішній політиці парламент, президент, уряд Молдови зосереджують зусилля на зміцненні зовнішньополітичних зв’язків з іншими країнами. Нині Республіка Молдова визнана понад 140 країнами світу, є повноправним членом ООН і Ради Європи, плідно співпрацює з ОБСЄ і Європейським Союзом, а також з НАТО в рамках програми “Партнерство заради миру”.

Відносини Молдови і України оцінюються аналітиками як добрі. В основі цих взаємовідносин - Договір про добросусідство, дружбу і співробітництво, підписаний у 1992 році. Спірних питань небагато. Україна бере активну участь у врегулюванні придністровського конфлікту. Проте ця проблема є одною із непростих. Молдова – серед небагатьох країн СНД, яка з більшості питань підтримує Україну.

< Назад   Вперед >
Содержание