5. Швейцарія: країна громадянської консолідації та прямої демократії

Попередні зауваження. Сучасні українсько-швейцарські відносини характеризуються виваженістю, багатоплановістю та високим рівнем взаєморозуміння між сторонами. А їхній не затьмарений конфліктами історичний розвиток може розглядатися як зразковий: доля не зводила наші народи ні в запеклих битвах, ні в інтенсивній торгівлі, ні входженням однієї країни до складу іншої. Їм взагалі не було що ділити. І ці дві історичні спільноти, які виникли на різному культурно-цивілізаційному підгрунті, кожна у свій спосіб належачи Європі, пройшли свій самобутній шлях історичного розвитку. Лише невгамовний та невпинний процес глобалізації наприкінці ХХ століття практично в усіх галузях людської діяльності та потреба в пошуку нових партнерів для задоволення власних економічних, політичних та оборонних інтересів, необхідність діяти спільно заради облаштування майбутнього «європейського дому» вивела ці держави на суміжні орбіти міжнародного життя.

В умовах сьогодення, коли національні інтереси країн бодай частково перехрещуються, а громадяни України і Швейцарії уже мають певне уявлення про свого європейського партнера, досить плідно співпрацюючи у різних галузях, нові планетарні обставини підштовхують дослідників до аналізу перспектив співробітництва на майбутнє, визначення «точок дотику» у відносинах, на яких варто було б зосередити свої зусилля у найближчій перспективі.

Черговий парадокс можна помітити, з’ясувавши для себе той факт, що центральноєвропейська країна зі зразковими умовами життя, колосальними фінансовими ресурсами, яка стабільно займає провідне місце за розміром ВВП на душу населення (39,3 тис.євро - у 2005 році), поступаючись в Європі лише Норвегії та Люксембургу, зустрічається в газетах, періодичних виданнях, підручниках чи монографіях лише як „країна тисячі озер”, гірський курорт, нейтральна держава та у зв’язку з низкою розслідувань щодо відмивання коштів іноземними громадянами.

Частково це можна пояснити певною пасивністю Швейцарії на міжнародній арені, зокрема тим, що країна поки що не є членом ЄС і НАТО, як правило, не втручається у внутрішні справи інших країн, уникає гучних офіційних заяв щодо міжнародних конфліктів чи резонансних скандалів. Ще однією причиною можна вважати малоємний внутрішній ринок, брак власних родовищ корисних копалин або галузей, за винятком фінансової, у яких країна мала б помітний вплив на розвиток світової економіки. Проте, мабуть, цьому є й інші пояснення, які можна було б знайти, дослідивши: що ж являє собою наш «ненав’язливий» центральноєвропейський партнер як у історичній ретроспективі, так і з погляду сьогодення? У цьому контексті безперечним є інтерес до системи прямої демократії, основних функцій швейцарської держави, її взаємовідносин з громадськими організаціями, бізнесовими структурами.

З історії становлення. Як і більшість європейських країн, Швейцарія має за плечима довгу, складну і суперечливу історію становлення. У вересні 1998 року швейцарці відзначили 150-ту річницю прийняття Федеральної конституції. Проте історія держави нараховує вже добрих сім століть. У 1291 році три кантони Урі, Швіц (звідси - Швейцарія) та Унтервальден уклали між собою «вічну угоду» про союз та взаємодопомогу у боротьбі проти Габсбургів. Захищаючи від ворогів Сен-Готарський перевал - цей важливий транспортний шлях середньовічної Європи, мешканці кантонів вперто і наполегливо виборювали собі право на самостійне незалежне існування, на власну державу. Швейцарці в цей час вже мали репутацію чудових воїнів. Їх побоювались вороги і поважали союзники. До укладеного союзу поступово приєднувалися сусідні кантони з населенням, що розмовляло німецькою, французькою, італійською та ретороманською мовами. Однією з останніх (у 1815 році) як 22-й кантон приєдналася Женева - стародавнє вільне місто - центр міжнародної торгівлі, реформації та еміграції, а згодом і центр міжнародного бізнесу та міжнародних організацій. Завдяки своєму вигідному географічному розташуванню та з огляду на те, що всі історичні процеси відбувалися тут раніше, ніж в інших кантонах майбутньої конфедерації, Женева може вважатися моделлю, прототипом або еталоном розвитку Швейцарії в цілому.

Швейцарія як сучасна федеральна держава виникла з конгломерату незалежних кантонів, які протягом довго історичного періоду були пов‘язані один з одним політично. Цей процес тривав майже чотири століття: від укладення першого оборонного союзу у 1291 році і до прийняття першої конституції 1848 року, яка окреслила вже досить чіткі контури нової держави та визначила механізм захисту від зазіхань інших країн. Із нестійкого політичного союзу держав-кантонів Швейцарія перетворилася на єдину федеративну державу з постійним органом виконавчої влади – Урядом, що складався із семи федеральних радників (міністрів), що обиралися на спільному засіданні двох палат парламенту – Національної ради і Ради кантонів, тобто Федеральними Зборами. Федеральний уряд був вже на той час наділений правом чеканити монети та визначати зовнішню політику. Столицею держави було обрано Берн.

При цьому, незважаючи на наявність певної напруги між католицько-сільськогосподарськими кантонами, у яких переважав потяг до федералізму та централізму і кантонами індустріальними, які прагнули до демократизації усієї Швейцарії, в країні існували сприятливі для створення спільного економічного простору за умови збереження усіх мовних, побутових та культурних розбіжностей.

На відміну від сусідньої Німеччини, де проблема суперечностей між місцевими або регіональними елітами та економічними інтересами громадян країни в цілому вирішувалась шляхом створення „унітарної федеральної держави”, - запровадження „виконавчого федералізму” і створення швейцарської федеративної держави відбувалося зовсім інакше.

Поєднання культурних особливостей представників різних народів спричинило виникнення не „культурної”, а „політичної” спільноти - тобто суспільства, де всі громадяни рівні у своїх правах і де не йдеться про взаємне проникнення культур та стандартизацію шляхом централізованого регулювання у цій сфері. Таке багатогалузеве політичне розмаїття знайшло своє відображення і було закріплене в конституції у вигляді двох принципів: автономії кантонів та „нецентралізації”. Це у свою чергу зумовило те, що протягом багатьох віків, від середньовіччя та майже до середини ХІХ століття Швейцарія являла собою „союз” або „лігу” незалежних держав і була по суті „конфедерацією”. Цей термін зберігся в офіційній назві країни як данина традиції, історії власного становлення і вживається нині як синонім назви „Швейцарія”.

Численні поправки до федеральної Конституції 1848 року знайшли своє відображеня у федеральній Конституції 29 травня 1974 року, загальний перегляд якої привів до нової редакції Конституції 18 грудня 1998 року. Нова редакція закріплює принципи політичної організації держави: верховенство права та незалежність, соціальну орієнтованість, пряму демократію та федералізм, гарантує основні права людини та їх захист.

У ХІІІ столітті, після остаточного занепаду Київської Русі, починає формуватися як держава і Україна. Інші природі умови, лісостеп, наявність відкритих кордонів по суходолу та агресивних сусідів розтягли процес утворення української державності на декілька віків. Після невдалої спроби вибороти собі незалежність у XVII столітті, «весну народів» 1848 року Україна зустріла у складі одразу двох імперій. У той момент про становлення української нації як суб’єкта міжнародного права говорити було важко. Але саме в цей період українська науково-політична думка досить предметно звернулася до Швейцарії - багатонаціональної держави, яка, поряд з іншими центральноєвропейськими країнами, виступала для українських мислителів зразком федералізму, «старої демократії», постійно зростаючого добробуту та конструктивного вирішення соціальних проблем. Зокрема, М.Грушевський бачив у Швейцарії приклад того, як «кілька народів - німці, французи й італійці дружно тримаються разом у федерації і не тягне їх по сусідах, одноплемінних їм самостійних державах». Т.Зінківський, І.Франко, Ю.Липа згадують цю країну у зв’язку з вільним співіснуванням кількох етносів, збереженням середньовічних державних вольностей, а також «з стійкістю та опірністю» в історичному контексті до зовнішніх впливів. Найяскравішим прикладом у цьому зв’язку може бути видатний український громадський діяч, письменник, історик і гуманіст М.Драгоманов, який жив у Женеві в 1876-1889 роках, провадив активну видавничу та політичну діяльність, виступаючи представником українського національно-визвольного руху в Західній Європі. Тут він заснував українську друкарню, налагодив видання творів української літератури для таємної пересилки в Україну, а також збірників та брошур іншими мовами для інформування європейської громадської думки про визвольні прагнення України. Окремо слід відзначити укладений М.Драгомановим у Женеві конституційний проект «Вільна спілка - Вольный Союз - La Federatio», в якому, натхненний принципами швейцарського демократичного устрою, він пропонує перетворення тодішньої царської Росії на федерацію автономних народів, де з українців створюється громада “Вільна спілка”.

Суспільство, парламент, уряд. Як і її найближчі сусідки - Німеччина та Австрія, сучасна Швейцарія (площа 41,3 тис. км2, населення – 6,7 млн.чол.) є федеративною парламентською республікою, що складається з 23 кантонів, три з яких поділені на напівкантони. Кожна з цих 26 адміністративних одиниць має свою конституцію, уряд та парламент, а отже - значно більший рівень самостійності у самоврядуванні порівняно з Австрією або Німеччиною. Кантони є суверенними у вирішенні питань, які за Конституцією належать до їхньої компетенції. Вони самі визначають, які завдання із тих, що не належать до компетенції Федерації, вони будуть виконувати. У випадках, передбачених Конституцією, кантони беруть участь у процесі прийняття рішень на федеральному рівні, зокрема у федеральному законодавчому процесі. При виникненні правових колізій федеральний закон має пріоритет над законом кантону. Федеральна влада забезпечує дотримання федерального законодавства кантонами.

До того ж, усі пропозиції щодо змін у Федеральній Конституції та вступу до міжнародних організацій підлягають обов’язковому винесенню на «всенародне голосування» (обов’язковий референдум). Також на вимогу 50 тис.громадян або 8 кантонів можуть бути організовані факультативні референдуми з будь-яких інших питань внутрішнього життя країни. Народна ініціатива вважається схваленою у разі її підтримки як більшістю громадян, що взяли участь у голосуванні, так і більшістю кантонів. Такий механізм, що зветься «прямою демократією», є одним з головних надбань швейцарців, яким вони в жодному разі не згодні поступитися.

В етнодержавному аспекті сучасна Швейцарія нагадує «плавильну піч», температура у якій ніколи не підвищується настільки, щоб компоненти, які входять до її складу, могли утворити органічний сплав. В кантонах діють різні законодавства, податкові системи та системи освіти. Державними мовами є німецька, французька, італійська та ретороманська. З 23 кантонів 14 є німецькомовними, 4 - франкомовними, 1 - італомовним; три кантони використовують дві (французьку та німецьку) і один - три (ретороманську, німецьку та італійську) мови. Така лінгвістична різноманітність обумовлює багату палітру культур, що зберігається завдяки широкій автономії, якою Конституція наділяє кантони в організації початкової та середньої освіти та в галузі культури. Кантони гарантують здобуття усіма дітьми – громадянами країни початкової освіти, яка є обов’язковою. Навчання в державних школах безкоштовне. В Швейцарії 9 університетів, які розташовані в Базелі, Цюріху, Берні, Женеві, Лозанні, Фрібурзі, Невштелі, Лугано та Санкт-Галлені. Країна дбає про збереження своєї багатої культурної спадщини та протягом всього історичного періоду свого розвитку так само, як і в наш час постійно дарує світу видатних художників, письменників, учених, спортсменів.

Громадянство в країні також обумовлюється приналежністю до певного кантону і навіть до певної громади. Ці звичаєві норми і традиції знайшли своє відображення і в законодавстві: згідно із статтею 37 федеральної Конституції громадянство надається спочатку на рівні муніципалітету, а вже потім закріплюється законодавчо на кантональному та федеральному рівнях. Подібна роз’єднаність на рівні громад є одночасно і джерелом толерантності, на якій, власне і побудована політична система країни. Щоби отримати швейцарське громадянство, іноземець має спочатку отримати дозвіл на перебування від відповідної громади - первинного органу самоврядування в країні. Ця, незвичайна на перший погляд, багаторівнева процедура набуття громадянства, насправді чудово ілюструє, наскільки добре розвинута система самоврядування в державі. Ні федеральний уряд, ні найбільший в країні кантон не можуть нав’язувати свою точку зору, хоч би якою розумною вона була, всьому суспільству. Завдяки виваженим конституційним нормам на загальнодержавному рівні враховуються особливості географічного положення, економічна інфраструктура та етнічний склад кожного з кантонів. З іншого боку, подібний механізм збереження суспільної рівноваги обумовлює значний опір громадян запровадженню будь-яких нововведень, особливо якщо йдеться про зовнішні чинники. Сформувався і відповідний стереотип швейцарця – невисокий коренастий шатен або блондин з карими або сірими очима, працьовитий, підприємливий. Крім того, типовий швейцарець характеризується впертістю, неквапливістю та консерватизмом. Перераховані якості ускладнюють досягнення консенсусу на загальнодержавному рівні й тягнуть за собою нерішучість та певне гальмування при виробленні єдиного внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу. Водночас це дозволяє уникати і непродуманих рішень міжнародного характеру, про які потім довелося б пошкодувати.

Завдяки виваженим конституційним нормам на загальнодержавному рівні враховуються особливості географічного положення, економічної інфраструктури та береться до уваги етнічний склад населення кожного кантону. А добре розвинута система самоврядування забезпечує як нормальне співіснування усіх етнічних і соціальних груп, так і відносно безконфліктну інтеграцію іноземців до швейцарського суспільства. До речі, іноземні робітники складають понад 20 відсотків усіх зайнятих у виробництві, виконують більшу частину низькокваліфікованої роботи. Багато хто з них працює на будівництві, в металургійній та машинобудвній промисловості, в сферах ресторанного бізнесу та громадського харчування. Іноземці, які вважаються соціально небезпечними, підлягають примусовому поверненню до тієї країни, громадянами якої вони є.

В процесі історичного розвитку окремих кантонів виникали політичні партії різного спрямування. Весь партійний спектр формувався під впливом політичних течій сусідніх країн: Німеччини, Франції, Італії. Він включає в себе соціал-демократів, лібералів, народників, християнських демократів та “зелених”, тобто є цілком звичайним для будь-якої західно- або центральноєвропейської країни. Партії представлені, як правило, на рівні громад, кантональному та федеральному рівнях. Для швейцарської багатопартійної системи характерні: по-перше, відсутність явного антагонізму, зовнішня толерантність (існуючі суперечності розв’язуються у прихований спосіб); по-друге, те, що організаційні структури провідних партій існують автономно в межах окремих кантонів, тобто відсутній централізм, притаманний, наприклад, партійній системі ФРН. А тому і склад парламентів та урядів в окремих кантонах можуть суттєво відрізнятися за політичним спрямуванням як один від одного, так і від складу парламенту та федерального уряду.

Швейцарський парламент або Федеральні Збори є найвищим федеральним законодавчим органом влади. Він складається з двох палат: Національної Ради (200 депутатів) та Ради Кантонів (46 депутатів), які мають рівні права. Члени нижньої палати – Національної Ради (один депутат від 34 тис. жителів) обираються на пропорційній основі шляхом таємного голосування терміном на 4 роки. Депутати верхньої палати – Ради Кантонів (по два депутата від кантону та по одному - від напівкантону) обираються відповідно до кантонального законодавства (у більшості кантонів за мажоритарною системою). Можливість утворювати фракцію за рішенням п’яти членів однієї палати дозволяє забезпечити в парламенті справедливе й недискримінаційне представництво як за політичними уподобаннями, так і за різноманітними інтересами окремих суспільних груп. Така система представництва справедливо дає підстави швейцарським юристам вбачати у своєму двопалатному парламенті – копію Конгресу США, країни, з якою Конфедерацію об’єднують спільна історія становлення фінансової та банківської системи, прихильність до західних цінностей та спільні погляди на ведення бізнесу.

Для Швейцарії є цілком звичайним, якщо депутат парламенту є одночасно представником профільної компанії чи банку. Водночас можна спостерігати, що ключові адміністративні пости в державі отримують здебільшого особи, котрі є членами провідних партій. Скандал виникає лише у випадку, якщо депутат відверто лобіює інтереси якоїсь, наприклад, транснаціональної компанії, та бере участь у розподілі її прибутків.

Що стосується федеральної влади, то тенденція до її зміцнення та перебирання нових загальнодержавних функцій чітко окреслювалась у складні для країни часи, будь то світові війни чи світова економічна криза. Саме у цей період, перед лицем глобальної небезпеки суспільство усвідомлювало необхідність делегування частини владних повноважень (щодо оборони, запровадження єдиної валюти, управління природними ресурсами тощо) федеральному урядові.

Якщо структура швейцарського парламенту є звичайною для держави з федеральним устроєм, то її уряд являє собою одну з тих „родзинок”, які рельєфно вирізняють Конфедерацію з-поміж інших країн. Суть концепції уряду у його сучасному вигляді потребує невеличкого екскурсу в історію. Після закінчення Другої світової війни Швейцарія подібно усім іншим європейським країнам потребувала оздоровлення економіки та відновлення перш за все торговельно-економічних стосунків із своїми сусідами та іншими країнами світу, поліпшення свого іміджу на світовій арені, оскільки під час війни країна вважалася сателітом Німеччини, а її нейтральний статус у повоєнні часи мало хто визнавав і розумів. Роль федерального уряду, особливо під час війни, помітно зросла, і він перебрав на себе піклування про такі галузі, як міський транспорт, судоплавство, водопостачання, авіаційне сполучення. Разом з тим, передбачений конституцією механізм прямої демократії, тобто необхідність винесення на всенародний референдум будь-якої ініціативи, призводив до того, що то ліві, то праві міністри змушені були подавати у відставку через провал чергової пропозиції на референдумі.

З метою запобігти перманентній урядовій кризі та уможливити прийняття виважених рішень на федеральному рівні, у 1959 році представники провідних політичних партій домовилися про формування на пропорційній основі уряду, до якого входили б по два представника від соціал-демократів, християнських демократів та лібералів і один представник – від народної партії. Таким чином поруч з „прямою” в державі була забезпечена так звана „конкордантна” (від. лат. conkordantia – узгодження) демократія, тобто створення колегіального збалансованого та спроможного до прийняття конструктивних дієвих рішень уряду. Такий право-ліво-центриський уряд, утворений за „магічною формулою”, що складався з семи федеральних радників (до 1998 року – лише чоловічої статі) та структурі якого приблизно відповідав і розклад сил у парламенті, благополучно проіснував майже 44 роки. І лише парламентські вибори 2003 року засвідчили наявність серйозних проблем, які назріли за цей час у суспільстві. Два явища: посилення міграційних процесів у Європі та значне соціальне розшарування щодо рівня прибутків у швейцарському суспільстві призвели до поляризації політичних настроїв громадян країни під час чергових виборів у жовтні 2003 року. За результатами голосування народна партія здобула в парламенті 64 місця, соціал-демократична – 61, вільна демократична – 54, християнсько-демократична - 43 і „зелені„ - 15 мандатів. Очевидний успіх „народників”, які рішуче виступали за обмеження доступу мігрантів до країни, дозволив останнім висунути вимогу щодо корекції „магічної формули” та надання НПШ ще одного місця в уряді за рахунок представника якоїсь із переможених партій. Бурхливі дебати у суспільстві з цього приводу закінчилися вибором до Федеральної ради ще одного представника „народників” (Hans-Rudolf Merz) та виведенням з неї представниці християнських демократів (Ruth Metzler-Arnold). Такий результат перевиборів є безумовно справедливим з точки зору демократії, проте не сприяє політичній стабільності, оскільки в результаті уряд „поправішав” значно більше, ніж це відповідає настроям швейцарського суспільства. За Конституцією Федеральна Рада (уряд) є найвищим розпорядчим та виконавчим органом Конфедерації. До її складу входять сім осіб – федеральних радників, які обираються Федеральними Зборами

Президент Конфедерації обирається Федеральною Радою із числа своїх членів строком на один рік. Президент очолює уряд. Федеральна Рада безпосередньо керує діяльністю федеральної адміністрації. Кожен з федеральних радників очолює свій департамент. Таких департаментів також сім. Це відповідно департаменти закордонних справ, економіки, внутрішніх справ, департамент транспорту, енергетики та комунікацій, департамент юстиції та поліції, департаменти фінансів та оборони.

Федеральна Рада визначає головні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики, планує та координує діяльність федеральних державних структур, а також: надає на розгляд обох палат Парламенту проекти законодавчих актів; приймає нормативно-правові акти в межах свої повноважень; забезпечує виконання законів, та законодавчих актів, прийнятих Парламентом, а також виконання судових рішень федеральних судових органів; готує фінансовий план, проект бюджету та надає звіти по виконанню бюджету за минулий рік; у взаємодії з Парламентом веде питання міжнародних відносин, представляє Швейцарію на міжнародній арені; дбає про національну безпеку, національні інтереси та нейтралітет країни у міжнародних зносинах; забеспечує взаємодію між Федерацією та кантонами; забезпечує виконання федерального та кантонального законодавства, міжнародних угод, та вживає з цією метою відповідних заходів.

Парламент обирає суддів Федерального суду, який є вищим федеральним судовим органом. Організація та діяльність Федерального суду визначається законом. При обранні суддів Федерального суду, до складу якого входять 26-28 суддів, Парламент забезпечує право використання в суді всіх офіційних мов держави. У своїй діяльності Федеральний суд та інші федеральні органи влади дотримуються внутрішнього та міжнародного законодавства. Федеральний суд Швейцарії розташований в Лозанні. Усі інші федеральні органи влади – у Берні.

Сьогодні, коли в Україні триває політична реформа, а на часі адміністративна, судова та реформа місцевого самоврядування, думки українських учених знову повертаються до Швейцарії, досвід якої хоч і не може бути прямо перенесений на український грунт, проте може стати в нагоді при остаточному визначенні стратегії демократичного облаштування нашої держави. При цьому слід враховувати наступне.

Перше. У ХІХ столітті ідеї федеративного устрою стосувалися саме Росії, у той час як Україна – як самостійна держава, з огляду на свій історичний розвиток, умови виникнення та збереження або виживання, є скоріше державою унітарною, досвіду федеративного устрою вона не має.

Друге. Швейцарський досвід з усією очевидністю свідчить, що однією з умов “успішності” конфедерації є повна відкритість країни до своїх сусідів, тобто держав, корінні етноси яких стали основою для формування нової спільноти, а саме німців, французів, італійців. Тут має місце й економічна взаємозалежність, і культурна спорідненість, і політична толерантність.

Третє. Федеральна Конституція країни, зокрема її нова редакція рельєфно окреслює всі головні надбання Швейцарії як демократичної держави. Вона проголошує основні цінності політичного суспільства, встановлює норми вільного співіснування його громадян в мирі та безпеці. Конституція визначає завдання, поставлені перед Конфедерацією, та розподіляє сфери компетенції між конфедерацією та кантонами, визначає повноваження Федеральних Зборів, Федеральної Ради та Федерального суду.

Четверте. Надбанням, яке безумовно заслуговує на увагу, є добре розвинена система самоврядування. Кантони, залежно від свого розміру за територією та населенням, можуть нараховувати від 40 до 80 громад, наділених досить широкими правами щодо прийняття адміністративних рішень.

І, нарешті, п’яте. Проблема, яка досить успішно розв’язана у Швейцарії, - це вибір та затвердження офіційної мови спілкування для кожного регіону – суб’єкта федерації. При цьому всім чотирьом мовам, які є офіційними в окремих кантонах, - німецькій, французькій, італійській та ретороманській надано статусу державних на федеральному рівні.

Чи легко малій країні бути світовим фінансовим центром? З огляду на вражаючі загальні показники, важко осягнути тривалість періоду, протягом якого Швейцарія поволі здобувала славу фінансового центру Європи і світу та усвідомити, що швейцарські банки лише в середині ХХ сторіччя набули репутації найнадійніших у світі.

Більшість кантонів переважно гірської країни у центрі Європи не могли розраховувати на вигідні місцеві природні умови. Джерела статків треба було шукати назовні. І перші способи отримання прибутків були досить специфічними. Протягом кількох віків громадяни економічно бідних кантонів були змушені поповнювати, як найманці, лави армій практично всіх європейських держав. До речі, до цього часу охорону Папи Римського у Ватикані несуть швейцарські гвардійці. Такий специфічний бізнес примножував доходи лихварів та вельмож, за ініціативою та під контролем яких він здійснювався. У володінні лихварів перебували пенсії та грошові внески найманців, які поверталися додому. Поступово такі підприємці ставали банкірами, інвестуючи кошти, що належали іншим, та консультуючи при проведенні різноманітних грошових операцій. Єдиної валюти в країні не існувало. У кантонах оберталися гроші як місцевого, так і іноземного походження. Торговці усіх мастей охоче займалися обміном валют. На їхню долю вистачало королів, імператорів та інших високопоставлених осіб, яким постійно не вистачало грошей. За словами швейцарського дослідника Ж.Ладмана, можновладці практично всіх рівнів - від австрійського імператора, французького короля до німецьких дрібних князів та французьких муніципалітетів в Європі XVII століття були в боргу у швейцарських кантонів. Проте справжній розвиток банківської системи Швейцарії почався лише в середині ХІХ століття, оскільки раніше для створення звичайного, в сучасному розумінні, акціонерного банку просто не вистачило б необхідної кількості клієнтів: промисловість була слабкорозвиненою, а власники невеликої кількості існуючих підприємств зовсім не горіли бажанням позичати гроші. Ліквідація у 1848 році митних бар’єрів привела до розвитку капіталоємких підприємств м’ясомолочної промисловості та готельного будівництва у зв’язку з припливом у «країну рік та озер» туристів з усього світу. Окрім цього, банками інвестувалися: текстильна, шоколадна, годинникова, машинобудівна, електротехнічна галузі. Відомі на сьогодні провідні банки первісно виникли у зв’язку з певною галуззю промисловості: «Sweizerische Bankegesellschaft» - з хімічною, «Sweizerische Bankvetein» - текстильною, «Sweizerische Kreditanstalt (Credit Suiss) - електроенергетичною.

Нового суттєвого поштовху розвиткові банківської справи надало будівництво та націоналізація швейцарських залізниць наприкінці ХІХ століття. Прагнучи дати відсіч експансії іноземного капіталу в країну, населення на референдумі одностайно виступило за націоналізацію залізниць, а уряд схвалив створення системи кредитних кооперативів «райффайзен» та стимулював розвиток кантональних банків. Націоналізація залізничної мережі - найкапіталоємнішої галузі того часу - дозволила акумулювати в країні та вивільнити кошти значно більші, ніж їх потребували вітчизняні кредитори. Швейцарські банки отримали змогу значно розширити міжнародні кредитні операції.

Сьогодні Швейцарія відома в Україні і в світі як високорозвинена індустріальна країна з величезним накопиченим досвідом ринкової економіки, як один з головних фінансових і банківських експортерів капіталу. В управлінні швейцарських банків перебуває близько третини всіх світових активів (в грошах та цінних паперах). Це країна з постійно зростаючим обсягом ВВП (близько 295 млрд.євро у 2005 році), позитивними торговельним та платіжним балансами і відсутньою зовнішньою заборгованістю. Країна посідає 15 місце в світі за обсягами зовнішньої торгівлі, та 7 за обсягами закордонних інвестицій. Нейтралітет вічний, озброєний, активний, сучасний. Одним з невід’ємних атрибутів, через які Швейцарія, власне, і відома в Європі та світі, є її нейтралітет. «Вічний нейтралітет» країни було свого часу визнано і гарантовано Віденським конгресом 1815 року після загибелі наполеонівської імперії і підтверджено Версальською угодою 1919 року по закінченні Першої світової війни. Цей основоположний принцип зовнішньої політики, неодноразово піддавався історичним випробуванням. Так було, наприклад, під час Другої світової війни. Хоча більшість мешканців країни справді були налаштовані негативно по відношенню до «наці», політика швейцарського уряду була обумовлена реальною ситуацією, що склалася на той момент: Конфедерацію з усіх боків оточували окуповані німцями країни, до того ж вона повністю залежала від Німеччини та інших країн-сателітів у забезпеченні своєї промисловості паливом. Тому швейцарці практично до кінця війни мали співробітничати з німцями, постачаючи останнім зброю. І така позиція загалом знайшла виправдання у лідерів країн «антигітлерівської коаліції».

Після закінчення «холодної війни» та розпаду СРСР, розташована у «серці» Європи країна, яка, незважаючи на тісне та реальне співробітництво з ЄС та НАТО, не є членом жодної з цих впливових міжнародних організацій, прагне адаптувати концепцію нейтралітету до сучасних вимог. У вересні 2002 року Швейцарія після 200 років нейтралітету вступила в Організацію Об’єднаних Націй. Чи змінює це її статус як нейтральної держави? На це питання Надзвичайний і Повноважний Посол Швейцарії в Україні Жан- Франсуа Каммер відповів так: «Вся справа в тому, що зі вступом в ООН Швейцарія не втратила свого нейтралітету. Коли відбувалася офіційна церемонія прийняття Швейцарії в повноправні члени ООН, наш Федеральний Президент Каспар Філлігер у своїй промові підкреслив, що Швейцарія як і раніше залишається нейтральною країною. І з тих пір наш статус нейтральної країни зовсім не змінився». Не маючи будь-яких економічних чи соціальних проблем, що потребують серйозного вирішення, вже багато років не знаючи, що таке криза, швейцарці намагаються бути корисними Європі і світу в розбудові архітектури загальноєвропейської безпеки, наданні гуманітарної, технічної, фінансової, правової, освітньої допомоги країнам, що розвиваються. Швейцарія реформує власні збройні сили, без поспіху оформлює свої стосунки в ЄС і бере участь у миротворчих та гуманітарних операціях під егідою ООН і НАТО.

І на закінчення. Швейцарія однією з перших в Європі встановила дипломатичні відносини з Україною (лютий 1992 року) і відтоді активно сприяє розбудові її незалежності. “Швейцарія повністю усвідомлює, що Україна є великою і дуже важливою для стабільності і позитивного розвитку на європейському континенті країною. Через те ми, - говорить Жан-Франсуа Каммер, - прагнемо піднести відносини нашого партнерства на як мога вищий рівень”. Як ініціатор численних гуманітарних, технічних, культурологічних проектів та освітніх програм, як фінансовий донор та кредитор, Конфедерація виступає неоціненним партнером як для України, так і для інших країн СНД.

Стабілізація політичної та економічної ситуації в Україні, її інтеграція до європейських структур, так само, як і активна роль Швейцарії на міжнародній арені, можуть зробити співпрацю між двома країнами ще пліднішою та ефективнішою.

Короткі висновки.

1.Характерною особливістю політичної системи Федеративної Республіки Німеччина є наявність „канцлерської демократії”. Сутність її полягає в тому, що політична партія, яка перемагає на федеральних виборах, ініціює створення коаліційного уряду з політичним партнером, програмні принци якого споріднені або близькі до стратегії бачення соціально-економічного розвитку держави партії-переможця. При цьому молодший партнер має всі можливості реалізувати власну передвиборчу програму. Нинішній коаліційний уряд ХДС / ХСС та СДПН началі з Анжелой Меркель сформовано на традиційних засадах „канцлерської демократії”. Досвід „канцлерської демократії” безперечно є цікавим для формування політичної системи України.

2.Становлення політичної системи Австрії пов’язано з тривалим еволюційним політичним розвитком суспільства, зокрема, в ставленні громадян до законодавства та керуючих органів країни. З огляду на проведення політичної реформи в Україні та перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми державного устрою і відповідного зростання ролі і впливу політичних партій і Верховної Ради України у суспільно-політичному житті держави, актуальності набуває питання правового і матеріального забезпечення політичних об’єднань і парламентарів. У цьому зв’язку видається корисним ознайомлення з досвідом Австрії по державній підтримці політичних партій та депутатів.

3.Сьогодні, коли в Україні триває політична реформа, а на часі адміністративно-судова та реформа місцевого самоврядування досвід Швейцарії, хоч і не може бути прямо перенесений на українській грунт, проте може стати в нагоді при остаточному визначенні демократичного облаштування нашої держави. Проблема, яка заслуговує на особливу увагу і яка досить успішно розв’язана у Швейцарії - це вибір та затвердження офіційної мови спілкування для кожного регіону - суб’єкта федерації. При цьому всім чотирьом мовам, які є офіційними в окремих кантонах, - німецькій, французький, італійський та ретороманській надано статус державних на федеральному рівні

< Назад   Вперед >
Содержание