1. Соціально-правова держава як результат політичної і соціальної модернізації України

В останні роки в науковий, конституційно-правовий, політичний та інші аспекти життя України прийшли терміни “соціальна держава”, “правова держава”, “соціальний захист населення”. Вони функціонують поряд з давно вживаними поняттями “демократія”, “права і свободи людини”, “громадянське суспільство”, “інститути громадянського суспільства” і т.ін. Це не формальне розширення кількості застосованих понять. За цим стоїть зміна суспільного устрою, політичної системи суспільства, функцій інститутів держави тощо. І як наслідок – докорінна зміна соціального становища людей.

У СРСР деякі категорії вважалися специфічними для країни і соціалістичної системи. Тому в додаток до них йшов прикметник, наприклад “пролетарська демократія”, “соціалістична демократія”. Громадянське суспільство вважалося майже непотрібним, оскільки всі громадські організації (у тому числі профспілки, творчі організації, молодіжні, жіночі і т.д.) були одержавлені, а політична партія (КПРС) була оголошена “ядром” держави і суспільства. Проблема соціально-правового захисту населення як самостійна не розглядалась, оскільки внутрішніми характеристиками соціалістичної системи були повна зайнятість, безкоштовна охорона здоров’я і освіта, гарантованість державних пенсій, квартир, відпочинку (про рівень усього цього ми тут не говоримо). Тому соціальний захист в умовах СРСР розглядався вузько, як соціальне забезпечення громадян (пенсійне забезпечення, державне страхування, турбота про специфічні групи інвалідів, хворих, окремі види забезпечення по державному соціальному страхуванню тощо).

Сьогодні, коли становище більшості населення пострадянської України докорінно змінилося, терміни “соціальний захист”, “право на соціальний захист”, “соціальна безпека”, “соціальні гарантії” та інші розкривають соціальні функції держави в правовому і гуманістичному аспектах у нових історичних умовах. Держава змушена вирішувати колосальну проблему забезпечення вільного функціонування інститутів громадянського суспільства, реформування політичної системи і соціального захисту населення – дітей, пенсіонерів і непрацездатних, безробітних, переселенців, чорнобильців, демобілізованих військовослужбовців, осіб без постійного місця проживання і т.д.

Об’єктивний аналіз взаємодії держави і громадянського суспільства в Україні передбачає визначення сутності обох частин взаємодії – держави і громадянського суспільства, пояснення того, чому потенціал взаємодії не реалізується. Якщо з визначенням держави все більш-менш гаразд, воно загальновідомо, його можна знайти у різного роду довідниках, енциклопедіях, то поняття “громадянське суспільство” ще з часів К.Маркса всяк трактує як хоче і може. Проте останнім часом розгорнулися дискусії і щодо зміни функцій сучасної держави.

Розгляд проблем генези державності, соціально-правової держави, сучасної держави (є суттєві ознаки “сучасності” держави) змушує дослідників по-новому розглянути й саме поняття держави та її ознаки. Такий “новий” підхід до держави має на меті поєднати традиційні оцінки сутності й функцій держави і сучасні, модерністські, коли Українська держава суттєво змінює свою сутність і регулятивний потенціал, а також ставить нові стратегічні цілі – вступ до НАТО та ЄС..

По-перше, за традицією, яка іде від Платона і Аристотеля, державу продовжують розглядати як політичне співтовариство, яке регулює загальні справи і знімає соціальні конфлікти.

По-друге, баланс регулювання “загальних справ” і зняття (або пригашення) соціальної асиметрії суспільства в сучасних умовах постійно змінюється. Держава як соціальний регулятор повинна мати правову силу (Конституцію, закони, силові відомства і т.ін.) навіть у “спокійні” періоди функціонування суспільства. Соціальна ж асиметрія постійно змінює контури: економічна і політична нерівність, різні здібності людини, прагнення людини оволодіти більшою часткою суспільних благ, ніж вона заслуговує тощо.

По-третє, держава розглядається як єдина універсальна організація в суспільстві, яка базується на публічній владі. Вона володіє верховною публічною владою, визначає стратегію і тактику внутрішньої і зовнішньої політики, засоби їх реалізації.

По-четверте, держава виступає як регулятивна організація суспільства. Але є різні точки зору на межі регуляції. Тоталітарний соціалізм вважає державу всеохоплюючим регулятором. Демократична трактовка держави концентрує увагу на виправленні недоліків стихійного розвитку, але наполягає на тому, що держава не повинна порушувати природний саморозвиток суспільства. Тому існує проблема розмежування компетенції держави і громадянського суспільства і невтручання держави в компетенції громадянського суспільства.

По-п’яте, держава як політичний правовий і соціальний арбітр не є безстороннім арбітром. Вона насамперед захищає інтереси політично й економічно домінуючої верстви або класу (в ідеальному випадку “середнього класу”). Але демократична, соціально-правова держава захищає інтереси і меншості, опозиції, інститутів громадянського суспільства. Це не тільки арбітражна, а й самозберігаюча фунція держави, щоб, як доводило багато суспільствознавців, класи і верстви не знищували один одного і суспільство в цілому у безплідній боротьбі. Виходячи з цієї тези, можна аналізувати погоджувальні процедури між гілками влади, між центром і регіонами, навіть між різними країнами.

По-шосте, держава – це система органів регіональної влади різних рівнів, які постійно та інтенсивно контактують з населенням як за допомогою органів місцевого самоврядування, так і безпосередньо. Від ефективності цих контактів залежить ефективність держави в цілому, участь людей у самоврядуванні.

В останні п’ятнадцять років у науці широко обговорюється проблема, якою повинна бути сучасна держава і яким має бути громадянське суспільство. Є точки зору, що держава має бути слабкою, а громадянське суспільство – сильним. Досить популярні тези, що держава повинна бути сильною, особливо у перехідний період, а громадянське суспільство нехай поступово еволюціонує. В останній час усе більшої підтримки набуває теза про те, що держава і громадянське суспільство не повинні бути ні слабкими, ні сильними, а ефективними.

По відношенню до держави з боку дослідників наголошується на тезі, що потрібна держава благоденства як реальна соціально-правова держава (держава, яка працює на добробут суспільства і особи). Нещодавно вийшла велика праця американських філософів, економістів, політологів і соціологів, де виокремлюються три різновиди держави благоденства: як зразки, - ліберальна (США), соціал-демократична (Нідерланди), корпоративна (Німеччина). В цій самій роботі проводиться думка, що держава благоденства може будуватися на різних ідеологічних, політичних, економічних і правових засадах.

Однак і ця точка зору піддається частковій критиці. Деякі дослідники вважають, що така держава веде до пасивності особи, знижує її соціально-економічну активність. Дійсно, держава повинна бути ефективною, працюючою, але забезпечувати не всезагальний добробут, а лише основні потреби населення та інфраструктуру (освіта, охорона здоров’я, свобода слова тощо). Окрема ж людина зобов’язана сама турбуватися про себе і свою сім’ю, спиратися на можливості, які надає відкрите суспільство.

Достатньо цікавою є концепція нової демократичної держави, яку висувають деякі соціал-демократи. Прихильники цієї ідеї виступають за посилення ролі недержавних організацій, неформальних об’єднань, рухів, які постійно народжуються як ініціатива мас “знизу”. Новій демократичній державі, на їхню думку, у своїй політиці варто орієнтуватися насамперед на такі рухи. В цій концепції наявне зміщення акцентів на посилення ролі інститутів громадянського суспільства.

Усе частіше в наукових дискусіях ставиться питання про нові способи організації влади в країнах перехідного типу, до яких належить Україна. Принциповою у цьому відношенні залишається ідея Монтеск’є про розподіл влад. Хоча сьогодні все частіше говорять про розмежування функцій гілок влади, а сама влада розглядається як ціле.

Крім того, якщо Монтеск’є виокремлював три гілки влади, то сучасність говорить, що окрім законодавчої, виконавчої і судової, можна виокремлювати виборчу владу (виборчі інституції, трибунали, виборчі регістри і т.д.) і засоби масової інформації, які покликані стати виразниками влади громадської думки. Інша справа – як функціонують “четверта” і “п’ята” влади.

Сучасна концепція розмежування функцій влад, як правило, доповнюється принципом “стримувань і противаг”, щоб не допускати надмірного домінування однієї гілки влади. Пізніше навіть у такому вигляді ця концепція доповнюється принципом взаємодії гілок влади при здійсненні найважливіших функцій політики (уникнення національних криз і катастроф, зняття деструктивних конфліктів тощо). З недавнього часу стає популярною ідея субсидіарності гілок влади. Сенс останньої у тому, що кожна гілка влади повинна здійснювати підтримку іншої (інших) при здійсненні її завдань, якщо цього не забороняє конституція країни і не заперечує та гілка влади, якій мають намір надати підтримку.

В усіх цих дискусіях держава майже не розглядається як функціонуюча соціальна організація. Поняття ж “соціально-правова держава” включає в себе не тільки зміст забезпечення добробуту громадян та їх соціальний захист, а й дію держави як своєрідної соціальної організації, яка реалізує притаманні державі соціальні цілі – не допускати загострення соціальних конфліктів і знімати їх, регулювати процеси соціальної (і соціально-економічної) стратифікації, забезпечувати рівні соціальні права і можливості регіонів, окремих громадян тощо.

Щоб держава існувала як ефективна соціальна організація, в суспільстві має існувати система домовленостей різних соціальних верств, груп, сил (частково закріплена у конституції і законах) щодо спільних соціальних цілей, здійснення окремих соціальних функцій. І тут виникає проблема розмежування цих цілей і функцій між державою, громадянським суспільством і особою (громадянином). Кожен з суб’єктів спільного соціального організму – суспільства, повинен ретельно дотримуватися своїх прав і обов’язків і виконувати свої соціальні функції. Цей процес штовхає на пристосування одна до одної різних соціальних (економічних, політичних, ідеологічних) структур і перегляд різниці у поглядах. Взаємне пристосування – необхідний елемент ефективно діючої соціальної організації. Без нього організація життя у суспільстві (і в державі) неможлива за визначенням. Внутрішньополітичні ідеологічні орієнтації соціальних сил і лідерів, якщо вони домовляються з кардинальних проблем, можуть стати стабілізаторами держави і гармонізувати її взаємодію з інститутами громадянського суспільства. Тим самим зростуть можливості реалізації політичних і соціальних прав людини (громадянина).

З поняттям “громадянське суспільство” ситуація інша, ніж з визначенням держави. Різні автори в різних країнах дають сутнісно відмінні визначення цього поняття. І цьому є пояснення, на яких ми зупинимося.

Найбільш розповсюдженим є визначення, згідно з яким громадянське суспільство – це та частина громадян, яка входить в добровільно створені організації і структури, що відображають і захищають інтереси громадян, які входять в ці організації і структури. Але одразу виникає декілька запитань. По-перше, які організації включати в громадянське суспільство і на основі якого критерію? По-друге, чи обмежуються інститути громадянського суспільства захистом інтересів лише своїх членів? По-третє, як впливає специфіка окремих країн, їх політичного й економічного ладу на структуру, зміст і функції громадянського суспільства? Можна продовжувати ланцюжок цих запитань, але спробуємо відповісти хоча б на окреслені.

Щодо проблеми включення суспільних інститутів до громадянського суспільства існує декілька позицій. Широко відома позиція німецького політолога Мергеля, який вважає, що громадянське суспільство це лише “третій сектор” суспільства, який існує поряд з “першим” – владними структурами і “другим” – бізнесом. Цей “третій сектор” включає лише неполітичні і неекономічні суспільні організації.

Українські та російські дослідники в більшості не погоджуються з цією точкою зору й більш широко трактують громадянське суспільство в своїх країнах. Вони включають в громадянське суспільство “третій сектор”, але кожний додає до нього щось своє: політичні партії, засоби масової інформації, громадські організації промисловців і підприємців або щось інше.

І така різниця в позиціях не випадкова. Наприклад, існує суттєва відмінність між політичними партіями в Німеччині й Україні. В Німеччині існує кілька могутніх політичних партій, які, перемігши на національному або земельному рівні, формують уряди і здійснюють так звану “велику політику”. Навіть опозиційні партії є важливою ланкою державного життя. В Україні майже всі політичні партії (за окремим винятком) ще не подолали рівня вузьких корпоративних або патронажних (“патрон” – олігарх або урядовець) клубів. Є суттєва різниця і в функціонуванні ЗМІ. В Україні вони маловпливові і ще не стали “четвертою” владою. Скільки б вони не публікували матеріалів про корупцію, аморальні дії чиновників і бізнесменів, про бездіяльність органів влади, в країні мало що змінюється, крім того, що ЗМІ беруться під більш жорсткий контроль влади або засновників. Вмключень майже не буває.

В Україні поширені декілька підходів до громадянського суспільства: а) недержавний сектор економіки, політичного і духовного життя; б) сукупність громадських об’єднань і організацій; в) опозиційні, напівопозиційні і нейтральні до влади соціальні сили і т.д. В усіх визначеннях є свої сильні і слабкі сторони, особливо коли доходять до проблеми: включати або ні в громадянське суспільство політичні партії, які сьогодні – опозиція, а завтра влада.

Незалежність від держави, “недержавність” (політична, фінансова) – головна ознака громадянського суспільства. Тому політичні партії, які не зрощені з державою, можуть вважатися частиною громадянського суспільства навіть у випадку, коли керівники політичних партій стають президентами, парламентарями, формують уряди. Партія як масова громадська організація складається як із лідерів, так і рядових членів партії. Нормальна демократична партія є механізмом реалізації інтересів частини народу в сфері політики та економіки.

Окремо стоїть проблема включення в громадянське суспільство організацій бізнесменів. Дійсно, частина бізнесменів включена у владні структури; існують політико-економічні холдінги. Але переважна більшість промисловців і підприємців, навіть ті, що дають хабарі чиновникам, до влади не належить і страждає від криміналізації суспільства. Громадські організації промисловців і підприємців можуть зіграти важливу позитивну роль у розвитку громадянського суспільства.

Отже, ми можемо констатувати, що “третій сектор” є головною ланкою громадянського суспільства в Україні. Але в умовах перехідного періоду існують підстави відносити до елементів громадянського суспільства політичні партії, недержавні ЗМІ і громадські організації бізнесменів, які не включені у владу. Критерій “недержавності” може бути досить ефективним для визначення структури і функцій громадянського суспільства в Україні.

Словосполучення “незалежність від держави” не завжди означає протистояння державі. Інститути і організації громадянського суспільства можуть здійснювати різні стратегії щодо держави: зміна інститутів держави, модернізація держави, оволодіння владними важелями, підтримка держави, нейтралітет стосовно держави тощо. Стратегії різних громадянських інститутів і організацій залежать від багатьох чинників – функціональних особливостей, політичних, ідеологічних, економічних та соціальних цілей, орієнтації керівництва, типу держави і типу стосунків держави й громадянського суспільства і т.ін.

Найчастіше інститути та організації громадянського суспільства класифікують за їхніми функціями. За цим критерієм визначають три групи громадянських об’єднань. По-перше, це об’єднання за інтересами (“збирачі”, “аматори”, “колекціонери” тощо). По-друге, ті, які виконують економічні і соціальні функції (профспілки, асоціації бізнесменів та споживачів, самоврядні професійні організації та союзи тощо). По-третє, групи, в центрі уваги яких знаходяться політичні та громадські свободи і обов’язки (так звані “сторожові”). Існують об’єднання, які можуть претендувати на виконання двох-трьох або більше функцій. Усі ці організації перебувають у різних стосунках з державою і між собою.

Найчастіше виокремлюють дві стратегії взаємовідносин таких об’єднань з державою – співробітництво й опонування. Але це швидше “ідеальні типи”. В реальності кожне об’єднання, інститут використовує комбінації цих стратегій. Можлива ситуація, коли однотипні й ідеологічно близькі організації, об’єднання застосовують різні стратегії, що обумовлюються позицією лідерів, регіональним чинником і т.п. Багато в чому стратегії взаємовідносин визначаються характером політичного режиму в державі, історичними традиціями тощо.

Варто також враховувати досить суттєву різницю в типах громадянського суспільства, серед яких зокрема виділяють американо-англійський і континентально-європейський. Перший характеризується домінуванням двох-трьох політичних партій і наявністю численних корпоративних і загальнолюдських об’єднань груп на національному і регіональному рівнях (асоціації, клуби, товариства тощо). Їхні функції і повноваження обмежені, вони автономні і від держави, і від інших об’єднань (наприклад, потрапити до якогось елітного клубу або асоціації досить важко навіть заможним громадянам). Політичні партії США і Великої Британії слабко централізовані і в періоди між виборами різко обмежують організаційну роботу. Другий (континентально-європейський) тип громадянського суспільства характеризується більшою централізацією партій і профспілок, більшою кількістю політичних партій, які створюють коаліції, загальнонаціональних об’єднань і організацій. Елітних, закритих або напівзакритих об’єднань значно менше. Отже, в суспільстві домінують великі професійні, галузеві, культурні організації, які більш згуртовані і дисципліновані, мають, згідно з конституціями, більш широкі повноваження. З ними рахуються і консультуються уряди; створюються спільні консультативні органи урядів, підприємців, політичних партій і профспілок і т.ін.

Якщо подивитися на досвід розвитку громадянського суспільства в Україні, то видно, що в країні більше використовується континентально-європейська модель. Така сама тенденція простежується і в інших європейських постсоціалістичних країнах. Спроби перевести американо-англійські уявлення про громадянське суспільство на терени України – через поширення клубів, територіальних об’єднань громадян тощо – в більшості випадків виявилися невдалими.

Тип громадянського суспільства впливає на форми і зміст його взаємодії з державою. І справа тут не стільки в стратегіях взаємодії, скільки в тому, що держава претендує і надалі виступати домінатором модернізацій або стагнацій розвитку, інколи ігноруючи громадянське суспільство. І від того, наскільки розвиненим і консолідованим є громадянське суспільство, залежить його опір домінаторству (а інколи і тоталітаризму) держави. Континентально-європейська модель (тип) громадянського суспільства є більш ефективним інструментом стримування держави в нестабільній ситуації. В Україні ця модель поки що працює не досить ефективно через слабкість, неусталеність інститутів громадянського суспільства. Навіть такі чисельні профспілки, як Федерація профспілок України, досить часто є іграшкою в руках влади, оскільки профспілкова бюрократія слабко пов‘язана з профспілковою масою, і особливо з середнім класом, некорумпованими бізнесовими структурами, які в умовах значної корумпованості суспільних відносин постають “героїчними”. “Героїчність” некорумпованих бізнесових структур, на жаль, швидко веде їх або до знищення, або до звичної корумпованості.

Вирішення проблем модернізації суспільства і держави, зокрема в соціально-правовій і гуманістичній сферах, сферах економіки і політики неможливе без розробки і реалізації концепції взаємовідносин держави і громадянина, держави та інститутів громадянського суспільства. Мало оголосити, що “Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава” (ст.1 Конституції України). Необхідно на практиці показати, наскільки Українська держава демократична, наскільки соціальна і наскільки правова, коли переважна більшість населення відкидає як передчасні такі характеристики нашої держави, коли суспільство політично і духовно розколоте. Це підтверджують дані соціологічних опитувань, які здійснив Інститут соціології НАН України.

Чи можуть сьогодні в Україні люди вільно висловлювати свої політичні погляди? 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 1 – Ні 14,3 16,5 18,0 15,1 13,2 25,1 21,2 23,1 21,1 20,4 2 – Важко сказати 25,7 28,5 27,6 27,1 35,9 39,6 23,2 27,8 23,9 21,0 3 – Так 60,0 55,0 54,4 57,6 50,7 34,9 55,3 48,8 54,9 58,4 Не відповіли 0,0 0,1 0,2 0,2 0,2 0,4 0,3 0,3 0,1 0,2 Середній бал 2,46 2,39 2,36 2,43 2,38 2,10 2,34 2,26 2,3 2,4

Чи є сьогодні в Україні політичні лідери, котрі можуть ефективно керувати країною? 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 1 – Ні 30,3 35,1 30,7 32,2 29,8 34,7 33,0 39,9 35,3 18,0 2 – Важко сказати 58,4 54,6 53,5 47,3 49,4 46,2 36,1 36,2 36,0 31,5 3 – Так 11,3 10,0 15,5 20,1 20,6 18,8 30,5 23,6 28,4 50,4 Не відповіли 0,0 0,3 0,4 0,3 0,2 0,3 0,4 0,2 0,2 0,1 Середній бал 1,81 1,75 1,85 1,88 1,91 1,84 1,98 1,84 1,9 2,3



Чи потрібна, на Вашу думку, Україні багатопартійна система?

1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 1 – Ні 31,3 35,5 39,7 42,3 42,7 43,1 50,8 45,3 42,6 35,7 2 – Важко

сказати 36,7 35,9 32,6 32,2 30,9 29,6 25,9 29,8 33,8 33,8 3 – Так 32,0 28,6 27,5 25,4 26,4 27,3 22,7 24,3 23,2 29,9 Не відповіли 0,0 0,0 0,2 0,1 0,1 0,1 0,6 0,6 0,4 0,6

Чи є серед існуючих на теперішній час в Україні політичних партій і рухів такі, яким можна довірити владу?

1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 1 – Ні 30,2 34,0 26,6 30,4 31,2 33,1 27,5 35,9 30,9 20,3 2 – Важко

сказати 57,6 54,7 49,5 50,1 51,8 49,3 39,8 40,9 43,3 42,1 3 – Так 12,2 11,3 23,4 19,3 16,7 17,4 32,4 23,0 25,5 37,4 Не відповіли 0,0 0,0 0,5 0,1 0,3 0,3 0,3 0,2 0,3 0,2

Як би Ви оцінили в цілому політичне становище в Україні? (Відзначте один варіант відповіді, що найбільше підходить).

1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 1 – Благополучна - 0,9 1,2 3,2 0,9 2,7 1,7 3,3 4,2 2 – Спокійна - 8,2 11,7 25,7 10,1 16,0 17,1 17,9 21,3 3 - Напружена - 50,3 54,4 45,9 57,9 55,3 53,1 55,3 57,5 4 – Критична,вибухонебезпечна - 33,9 21,9 13,6 22,4 14,8 11,3 11,1 8,3 5 – Важко сказати - 6,6 10,7 11,5 8,5 11,1 16,7 12,1 8,4 Не відповіли - 0,1 0,2 0,0 0,2 0,2 0,1 0,3 0,2

Якому шляху розвитку України Ви надаєте перевагу? (Відзначте один варіант відповіді, що найбільше підходить). 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 1 – Першою чергою розширювати зв’язки в рамках СНД 31,8 23,7 23,8 18,5 15,4 16,3 13,4 13,2 13,1 10,9 2 – розвивати відносини переважно з Росією 14,4 4,5 5,0 4,8 4,1 6,6 8,6 9,8 11,4 8,3 3 – Зміцнювати перш за все слов’янський блок (Україна, Росія, Білорусь) - 24,3 23,7 24,0 22,8 29,2 34,0 34,4 34,3 29,3 4 – Встановлювати зв’язки першою чергою з розвиненими країнами Заходу 15,9 13,8 12,8 16,4 16,5 13,2 12,7 10,7 14,4 17,9 5 – Опиратися перш за все на власні ресурси, зміцнюючи незалежність 18,5 16,1 17,7 19,7 26,1 20,8 22,3 21,2 17,1 20,2 6 – Інше 7,1 6,3 7,5 6,8 5,0 4,8 1,0 1,8 1,3 1,6 5 – Важко сказати 12,2 11,3 9,3 9,7 10,1 9,0 8,0 8,6 8,2 8,9 Не відповіли 0,0 0,0 0,2 0,1 0,0 0,1 0,1 0,2 0,2 0,1

Отже, хоча Конституція України і побудована за принципом «держава для людини», згідно із соціологічними дослідженнями значна частина населення вважає, що це швидше декларація, яка не підкріплена реальними економічними і правовими механізмами. Навіть демократія, яка начебто існує в Україні, на думку опитаних, не спирається на міцний економічний і моральний фундамент, слабко захищена правовими механізмами, традиціями суспільства. Тому в країні багато залежить від інтересів і волі політичної та економічної владної верхівки. Як показують опитування 2005-2006 років, після президентських виборів 2004 року і парламентських 2006 року, майже не спостерігається оптимізму щодо кардинальніх змін у цій сфері.

Демократія не може «працювати», якщо вона не спирається на традицію, процедуру, правило, норму тощо. В кожному суспільстві, навіть у найдемократичнішому, існує конфлікт інтересів різних соціальних сил. Тому і була «знайдена», «створена» держава, щоб цей конфлікт не зруйнував суспільство. Характеристики, правова, економічна, військова, сутність держави не є предметом нашого дослідження. Держава цікавить нас лише з одного боку: як вона реалізує ідеали гуманізму та демократії, долає конфлікт інтересів, забезпечує консолідацію суспільства на соціальному ґрунті?

Крім того, потребує уточнення набір характеристик держави (демократична, правова, соціальна), який зафіксований в Конституції України. Дійсно, варто писати ці окреслення через «кому» або потрібен інший «граматичний» (а може і логічний) підхід. Демократична держава може триматися на традиціях, нормах моралі, релігійній догмі. Але чи може бути соціальна держава неправовою, а правова держава не соціальною? Можливо, замість двох характеристик - «правова», «соціальна» держава на початку ХХІ століття буде логічніше застосовувати поняття «соціально-правова держава»? Це не стільки правова, скільки соціально-філософська і логіко-філософська проблема.

Для нашої роботи це не категоріальна дрібниця, а принциповий підхід, оскільки ми розглядаємо взаємозв’язок демократії і гуманізму, де розвиток соціуму - суспільства, держави, людини - є проблемою реалізації соціального в праві, законі та способі життя. Тоді гасло: «все заради людини і в ім’я людини» набуває історичного сенсу не як утопія, а як орієнтація на гуманізацію суспільного життя. В цьому випадку на сучасному етапі краще говорити про побудову демократичної соціально-правової держави в Україні, а не демократичної, правової, соціальної.

Вчення про правову державу має довгу історію. Його початки можна знайти у вченнях античних філософів. Платон передбачав швидку загибель держави, в якій закон знаходиться у підпорядкуванні влади. Аристотель стверджував, що лише право може обмежити владу в інтересах народу і дати міру розумного володарювання. Ці ж ідеї розвивались у Римській імперії (Цицерон) і в більш цілісному вигляді були покладені в основу римського права, яке було орієнтовано на зміцнення підвалин державності, розуміння закону як волі народу, який повинен регулювати не тільки діяльність громадян, але і верховної влади.

В ХІ-ХІІІ століттях політико-правове вчення поступово починає обґрунтовувати середньовічні форми державної влади, суду. У XIV-XVI ст. в Європі (особливо у Франції та Британії) політико-правові вчення, з одного боку, обслуговували інтереси абсолютних монархій, обґрунтовуючи їх природний характер, божественне право монархів, а з іншого - висувались ідеї обмеження дій правителя законом, розподілу функцій влади монархів та законодавчих зборів. У XVII-XVIII століттях розвивається критика абсолютизму, відроджуються ідеї обмеження влади монархів владою народу, перед яким монарх несе відповідальність. Європа XII-XVIII століть дала цілу плеяду мислителів, які розвивали політико-правову думку: М.Падуанський, Н.Макіавеллі, Ф.Бекон, Ж.Боден, І.Бентам, Т.Беза, Т.Гоббс, Ф.Готман, Ш.Монтеск’є та інші. Стародавня теорія договірної держави була використана ідеологами Французької революції. Серйозним досягненням політико-правової думки були Кодекс Наполеона і Конституція США.

У XVIII-ХІХ століттях продовжувався розвиток ідей рівності всіх перед законом, і особливо концепції прав і свобод особи, яка стала ідеологією революційного та еволюційного лібералізму. Особлива роль у розвитку ідей про правову державу та її роль у політичному житті належить Дж.Локку, Ш.Монтеск’є та Ж.-Ж.Руссо.

Дж.Локк, спираючися на ідеї Р.Гукера та Т.Гоббса, наполягав на природженості та невід’ємності прав особи, а витоки державної влади виводив з відчуження особистих прав кожної людини; вважав законодавчу владу найвищою у системі державного управління, обґрунтував взаємообмеженість законодавчої і виконавчої влади, підпорядкованість державної влади суспільним інтересам, її обмеження моральними законами. Ш.Монтеск’є своїми роботами збагатив вчення про поділ влади та про роль законодавчої влади у всій системі влади. Неоціненний внесок Ж.-Ж.Руссо в обгрунтування теорії народного суверенітету.

Розвиток філософської, політичної та правової науки в цей період у Німеччині привів до подальшого розвитку ідей і понять правової держави у працях І.Канта, Р.Молля, Г.Гегеля, Й.Фіхте, Л.Фейєрбаха, А.Шопенгауера, М.Штірнера та інших. Продовжувалася розробка теорії правової держави у Великій Британії та США. Тобто розробка ідей, концепцій, теорій правової держави наприкінці ХІХ століття набула широкого розмаху у більшості європейських країн.

Різні аспекти правової держави досліджувались у Російській імперії. Такі дослідники, як В.Соловйов, Б.Чичерін, П.Новгородцев, О.Алексєєв, С.Булгаков, М.Бердяєв, А.Коні, П.Струве та інші додали багато важливих елементів у теорію правової держави на теренах слов’янських народів. В Україні проблеми правової держави зачіпались у роботах М.Драгоманова, С.Дністрянського, М.Грушевського, Б.Кістяківського, М.Ковалевського, М.Палієнта, Ф.Тарановскього, М.Ренненкампфа та інших учених.

Після встановлення радянської влади в Росії і створення СРСР дослідження з теорії правової держави здійснюються лише в руслі марксизму-ленінізму. Всі інші підходи оголошуються буржуазними, тобто шкідливими і згодом їм на зміну приходить примітизована «теорія сталінської законності». І тільки під час прийняття Конституції СРСР у 1977 році поняття «правова держава» було включене до радянського суспільствознавства, але у дуже вузькому значенні, насамперед у зв’язку з посиленням ролі конституції та закону у реальному житті.

Проте і такий досить скромний крок привів до значних зрушень у політико-правовій тематиці, особливо наприкінці 80-х років.

У цей самий період в Україні теж розгорнулися дослідження з теорії правової держави, хоча і в контексті фундаментальних проблем політики та правознавства. Поступово ці розробки поглиблювались і розширювалися; а здобуття Україною незалежності сприяло тому, що проблематика правової держави стала однією з провідних, і поняття «правова держава» міцно увійшло до теорії та практики сучасного українського конституціоналізму. Роботи Ю.Шемшученка, М.Козюбри, В.Цвєткова, В.Опришка, В.Погорілка, П.Демчука, М.Орзіха, В.Тація, А.Чередніченка, В.Копеєйчикова та інших правознавців України стали теоретичним підгрунтям конституційного законодавства в Україні і розбудови політичних інститутів у державі.

В Україні у 80-90-ті роки значно посилився інтерес до правової держави у зв’язку з дослідженням взаємозв’язку філософії політики і філософії права. Фахівці з політико-філософської та філософсько-правової проблематики піддали грунтовному аналізу історію і теорію становлення та розвитку держави, ролі демократії у суспільному житті, практику функціонування правової держави. Але багато теоретичних та практичних проблем до цього часу не розв’язані.

Наприклад, яка держава «більш правова»: та, де прийнято багато законів, які майже не діють; або в якій мало законів, але вони виконуються беззаперечно? Взагалі можна використовувати як закони релігійну догму, релігійні тексти і держава при тому буде не менш правовою, ніж світська держава, де діють тисячі узгоджених і прийнятих законів. Або інше питання: гонитва за кількістю законів в Україні, коли вони не узгоджені між собою, не кодифіковані, а інколи суперечать Конституції, - це робить нашу країну правовою державою чи ні?

Водночас дослідники усіх епох, розглядаючи проблеми правової держави, наштовхувалися на питання про те, як держава працює на спільний інтерес та колективне благо. Тут відомі різні точки зору: від позиції, що держава є механізмом реалізації спільного інтересу та здійснює принцип колективного блага, до позиції, згідно з якою держава виступає інструментом класового панування і працює на задоволення вузькоегоїстичного інтересу панівного класу експлуататорів, тому має відмерти при комунізмі. На наш погляд, обидві полярні точки зору не відповідають дійсності.

Держава не може бути однаковою мірою «добрим батьком» усім соціальним групам, колективам, індивідам - працьовитим і ледарям, лояльним громадянам і злочинцям, громадянам держави і чужинцям. Тому виникає питання, наскільки держава як правовий механізм (інструмент) може бути ефективним механізмом розподілу соціальних благ, накопичених суспільством, згідно з нормами права та моралі, соціальної справедливості? І взагалі, чи потрібно державі прагнути реалізувати соціальну справедливість?

Взагалі, що є соціальна справедливість, хто встановлює її зміст, вимоги, норми: Бог, правитель, держава, клас, законодавчі збори, натовп?

Термін «соціальна справедливість» використовують усі: ідеологи, політики, науковці, пересічні громадяни, жебраки. Він став настільки звичним, що майже ніхто не вивчає - має він позитивне або негативне значення.

У нашій роботі ми критично проаналізуємо цей термін і висловимо точку зору, яка не співпадає із загальноприйнятими судженнями. Нашою метою буде не науковий епатаж, а висловлення сумнівів, чи на місці стоїть цей покажчик шляху (дороговказ), якщо шляху тут немає. Наскільки науково виважено може він використовуватися у концепціях соціально-правової держави, у практиці здійснення економічних і політичних програм.

Термін «соціальна справедливість» в енциклопедіях і словниках зовсім не означає, що можливий розподіл благ «кожному за потребами». Як правило, він передбачає, що існує і повинна бути «соціальна справедливість». Тим більше, що сам термін має конкретно-історичний характер і в кожну епоху несе у собі безліч змістів і відтінків. Наприклад, чи є соціально справедливим, коли працівники каральних органів більшовицького режиму отримують пенсії у багато разів більші, ніж колишні в’язні концтаборів, яких вони туди посадили за вільнодумство, за боротьбу за незалежну Україну, а інколи просто за безпідставним доносом?

Цей термін (поняття, категорія) морально-правової та політичної свідомості про належне, пов’язаний з історично мінливими уявленнями про права і свободи людини та жорстко не пов’язаний з економічним життям. Він містить вимогу відповідності між реальною значущістю соціальних груп та індивідів, їх внеском у суспільне життя і добробут та їх соціальним становищем; між їхніми правами та обов’язками, між діяннями та відплатою, працею та винагородою, злочином та покаранням. Невідповідність у цих співвідношеннях оцінюється як несправедливість.

Отже, соціальна справедливість передбачає практичний критерій оцінки. На жаль, у суспільній свідомості значної частини громадян колишнього СРСР вкорінювалося споживацьке ставлення до держави з позицій соціальної справедливості. І в цьому була винна утопічна ідеологія більшовиків та сама «соціалістична держава». Ідеологія комунізму виходила з утопічного гасла «від кожного за здібностями, кожному за потребами». У реальності розкрити здібності кожної людини є нездійсненним завданням. Суспільство має багато сфер діяльності, які не є престижними, і не можуть бути об’єктом творчої діяльності, а є просто працею (ще гірше це звучить російською мовою - работой, від слова «раб»). І треба ці сфери забезпечувати працівниками (наприклад, двірниками, вантажниками тощо). Безумовно, і в цих професіях є кращі і гірші. Можна навіть поетизувати ці професії у фільмах «соціалістичного реалізму», але великим перебільшенням було б вважати, що талановиті діти мріють стати двірниками і вантажниками. Просто життя розставляє людей відповідно до суспільних потреб. Крім того, не всі індивіди бажають розкривати свої здібності у позитивному плані і роблять це у негативному (злочинці, ледарі, значні прошарки, які живуть на межі закону та антизаконної діяльності тощо).

Але бажання жити «за потребами» є у всіх людей, можливо за виключенням релігійних аскетів або романтиків-альтруїстів.

Тому ідеальної «соціальної держави», яка б задовольнила бажання жити «за потребами», бути не може. Це зрозуміли навіть комуністи. Але експерименти по мінімізації потреб, які були дуже далекими від гуманізму, вони провели. Найбільш жахливий з них, це режим «червоних кхмерів» у Камбоджі у 1975-1979 рр., коли політика примусової рівності, зняття різниці між містом і селом, фізичною і розумовою працею коштувала мешканцям Камбоджі кількох мільйонів знищених громадян, приблизно третини жителів країни.

Соціальна держава у чистому вигляді існувати не може. Вона може бути тільки соціально-правовою державою, де на основі права регулюються соціальні відносини в межах конкретних критеріїв соціальної справедливості, які відбивають реальний економічний, політичний, моральний стан суспільства. Тобто, термін «соціальна справедливість» беззмістовний у відриві від економічної, політичної, правової та моральної сфер суспільства. Коли хтось створює «концепцію вимог соціальної справедливості» у відриві від них, він фактично втілює квазірелігійну віру в абстрактний принцип або вимогу якоїсь конкретної групи чи партії, які використовують красиві гасла у вузькоегоїстичних інтересах, наприклад, захоплення влади.

Безумовно, можна розробити концепцію розподільчої справедливості, щоб зрівняти людей у бідності. Але тоді це буде як в анекдоті про онуку декабриста: «мій дід боровся, щоб не було бідних, а більшовики борються, щоб не було багатих». Але куди прийде країна рівно бідних? І чи не є абстрактний принцип соціальної справедливості (особливо у варіанті «розподільчої справедливості») інструментом руйнації усіх цінностей суспільства добробуту, де винагорода здійснюється за розумом і працею для більшості громадян. Чи не стануть верстви, що розподіляють, новим пануючим класом?

Свого часу Девід Юм побачив небезпеку абстрактного або особливого (пролетарського або тиранічного) принципу соціальної справедливості. Процитуємо його досить повно: «Очевидним є, що люди повинні були регулювати свою поведінку... Інакше, з точки зору особливого інтересу, публічного чи приватного, вони перебували б у постійному сум’ятті і зробили б будь-який уряд великою мірою неефективним. Приватний інтерес у кожного свій; і хоча публічний інтерес сам по собі може бути завжди один і той самий, проте він стає джерелом великих розбіжностей з причини різних точок зору на нього конкретних людей. ...Якби ми шукали однакової вигоди, розподіляючи конкретну власність між конкретними людьми, ми б зрадили нашій меті і утвердили б сум’яття, якому дане правило покликане перешкодити. Тому ми повинні слідувати загальним правилам і регулювати нашу діяльність загальними інтересами, модифікуючи закон природи, що стосується стабільності володінь».

Забезпечення особливих (буцімто «справедливих») благ для конкретних груп - пільги, надвисокі зарплати (порівняно з іншим населенням), часто не лежить у загальних інтересах суспільства і не відповідає критеріям соціально-правової держави. Уряд, розпоряджаючись об’єднаними запасами матеріальних ресурсів, довірених йому для забезпечення колективних благ, сам зобов’язаний діяти справедливо і не може обмежуватися гарантуванням того, що індивіди не діятимуть несправедливо. Справедливість явно вимагає, щоб те, що кожна група отримує із спільних запасів або бюджету, було приблизно пропорційним до того, що вона мусить вкладати або ж до справді необхідної потреби, коли у неї є підстави розраховувати на суспільну благодійність.

Власне кажучи, ні природа, ні суспільство в цілому (як соціальне середовище, соціальна природа) не можуть бути названі справедливими чи несправедливими, тому що вони не несуть конкретної відповідальності за дії людей. Природа є середовищем, де живуть люди. Суспільство - форма організації життя, де ідеалом є рівні права і обов’язки, а не моральні критерії справедливості. Тільки конкретна діяльність людей може бути названа справедливою чи несправедливою. Уряди, парламенти діють згідно з законом, конституцією або антиконституційно, антизаконно. Пільги і все інше мають виходити із законів і норм конституцій, а не з якихось абстрактних норм «справедливо - несправедливо». Право може гарантувати підвищену увагу до якоїсь соціальної групи, верстви (пенсіонери, діти), але відшукати соціальний критерій - справедливо це чи ні - неможливо. Це суто моральна позиція, моральний критерій, перекладений мовою закону. Він може бути відносно несправедливим до виробника, який віддає більшу долю матеріальних чи фінансових благ, але суспільство законом визначає, що це справедливо. Тобто, тут діє політична воля, а не науково визначена норма. Недарма існує традиційне питання: діяти за законом або по справедливості? Договірним шляхом визначене правило належних дій держави отримує правове закріплення. Мета таких дій законодавчих органів - зробити відповідний стан речей впізнаваним і гарантувати, що різні сторони суспільних відносин розумітимуть одна одну, беручи на себе зобов’язання.

І тут поняття «соціальна справедливість» показує свою подвійну роль: з одного боку, соціальна справедливість нібито складає необхідну основу і обмежує всяке право, що логічно є базою соціально-правової держави; а з іншого боку - загрожує зруйнувати ту концепцію права, яка робить його гарантом індивідуальної свободи, оскільки те, що ніби справедливо для одного індивіда, може бути несправедливим для іншого. Усі історія людства до цього часу не розв’язала цього протиріччя, особливо його другої частини (протиріччя між рабом і рабовласником, селянином і феодалом, працелюбним і ледарем тощо).

І.Кант відмічав, що достаток не має принципу ні для того, хто його отримує, ні для того, хто його розподіляє (один помістить його тут, інший - там). Оскільки він залежить від матеріального змісту волі, яка, у свою чергу, залежить від конкретних фактів, а отже він не може підлягати загальному правилу. Дійсно, суспільство, держава можуть прагнути об’єднати зусилля багатьох людей, визначити правила поведінки індивідів по відношенню один до одного, але значно складніше відрегулювати «економічну справедливість».

Примітивне мислення штовхає частину людей до простих дій: взяти суспільне і приватне багатство та рівно розподілити. Але тут виникає декілька проблем. По-перше, суспільне і приватне багатство хтось створював, і чи справедливо буде відібрати його? По-друге, один раз розподілили - і що далі, якщо виробники, не зацікавлені у виробництві, все одно заберуть і розподілять між неробами. Тобто, психологія розбійників нищить суспільство. Такі дії є ознакою незрілості соціуму, або його частини, коли деякі суспільні верстви ще не переросли примітивні уявлення про суспільство, суспільне виробництво, споживання.

Поняття «соціальна справедливість» увійшло в широкий обіг близько ста років тому. До того воно використовувалося час від часу безсистемно, головним чином для позначення різних типів індивідуальної поведінки. У ХХ столітті це поняття більше вживається для оцінки результатів діяльності суспільних інституцій. Ще однією його характеристикою є те, що майже завжди воно використовується як тотожне поняттю «розподільча справедливість». Мало хто говорить, справедливо чи несправедливо розподілена, наприклад, фізична праця, але багато людей говорить про перерозподіл матеріальних та духовних благ. Як писав Джон Міль, «...всіма визнається справедливим, що кожна особа повинна отримати те (добре чи погане), чого вона заслужила; і несправедливим, що вона повинна отримати добре або бути вимушеною зазнати поганого, якого вона не заслужила. Це, мабуть, найчіткіша і найбільш виразна форма, в якій ідея справедливості усвідомлюється загальним розумом. Оскільки вона містить ідею заслуг, то постає питання, що являє собою заслуга?».

Як тільки з’являється сила (партія, влада), яка нав’язує суспільству свої критерії розподілу благ поза консенсусною демократією, результати якого неможливо передбачити або запланувати, у суспільному процесі починає панувати волюнтаризм. Вимагати справедливості від такого процесу - це повний абсурд, а виділяти в такому суспільстві окремих людей як таких, що заслуговують на особисту частку, - безумовно, несправедливо, хоч як би це не пояснювалося.

Як би ми з наукової точки зору критично не оцінювали критерій соціальної справедливості, слід визнати, що гасла «соціальної справедливості» на сьогоднішній день найбільш широко вживані у політичних дискусіях, під час виборів. Це гасло стало серцевиною соціалістичних ідеологій. Помірковані соціалісти вважають, що перерозподіл багатств більш ефективно може бути здійснений та викликати менший опір шляхом оподаткування. Радикальні соціалісти (марксисти-ленінці, маоїсти тощо) наполягали і наполягають сьогодні на усуспільненні засобів виробництва, жорсткому постійному перерозподілі матеріальних та духовних благ, на тотальному контролі за життям людей. І хоча історичний досвід ХХ століття довів, що це шлях у глухий кут, але частині радикальних доктринерів він не указ.

Різні авторитарні чи диктаторські режими ХХ століття проголошували «соціальну справедливість» своєю головною метою. І десятки мільйонів стали жертвами масового терору, який намагався замаскуватись гаслом соціальної справедливості.

При цьому слід визнати, що відданість пріоритетам «соціальної справедливості» стала моральною позицією багатьох людей, характерною властивістю хорошої людини і визнаною ознакою наявності моральної свідомості. І хоча люди суперечать один одному при визначені того, яка із заяв, зроблених в її ім’я, має рацію, але мало хто сумнівається, що саме соціальна справедливість має цілком певне ідеологічне і політичне значення, позначає високий моральний ідеал та вказує на серйозні дефекти існуючого суспільного устрою, які вимагають негайного виправлення. І скільки б ми не говорили про нечіткі критерії соціальної справедливості, але не рахуватися з реальним феноменом не можна. Тут не питання об’єктивності або суб’єктивності, а питання реальності, ідеологічної та політичної доцільності.

З соціальною справедливістю відбуваються такі ж події, як з релігійними віруваннями, які несуть мало раціонального змісту, але здатні зруйнувати цивілізацію. Схоже, що соціальна справедливість перетворюється з моральної цінності в ідеологічну, політичну та економічну і в такому вигляді впливає на трансформацію суспільств, у тому числі і на українське. Саме через віру, що соціальна справедливість може бути досягнута, люди віддають повноваження парламентам, урядам, які прагнуть або не прагнуть цього зробити.

Сьогодні не можна ігнорувати регулятивну функцію соціальної справедливості, а необхідно вивчати цей феномен засобами філософії політики, філософії права та інших наук, які аналізують регулятивні механізми держави і громадянського суспільства.

Філософія права і філософія політики з різних боків розглядають один предмет - державне і громадське регулювання суспільних відносин, забезпечення прав та свобод людини і громадянина, функції держави в цій сфері. Але філософія права концентрує увагу на ролі держави в регулюванні соціальних відносин (форма держави, зміст її діяльності), а філософія політики - на аналізі політичної системи суспільства, ролі політичних інститутів і груп.

Сучасні проблеми філософії права випливають із загальних підходів до поняття державності як об’єкта розбудови і поняття держави як існуючого суб’єкта і об’єкта політики і суспільних відносин взагалі. Сьогодні у всіх на вустах поняття соціальної і правової держави. А в нашому дослідженні - соціально-правової держави.

Контраверсії соціальної і правової держави найбільш яскраво виявилися у німецькій філософії права XVIII-ХХ століть. Їх можна визначити у двох аспектах:

а) соціально-філософському;

б) філософсько-методологічному та науково-практичному.

У соціально-філософському аспекті тематична актуалізація пов’язана передусім з потребою концептуального узагальнення та аналізу широкого масиву суспільствознавчої літератури з проблеми розуміння соціально-правової держави як єдності двох сторін - соціальної і правової, яка залишається мало висвітленою у вітчизняних соціально-філософських і політологічних розробках. Але повторюємо, що ми розрізняємо поняття державності як організаційно-владної структури, яка може зародитися, коли держави ще не існує, і держави як організації політичної влади суверенної країни, яка може розв’язувати правові, економічні та соціальні проблеми.

Як і будь-який багатоаспектний складний феномен, соціально-правова держава досліджувалася і досліджується спеціалістами різних галузей знання: юриспруденції, політології, кібернетики та теорії систем. Але при цьому міждисциплінарному розмаїтті, самі концепції втрачають свою соціально-філософську орієнтацію. Найбільший обсяг досліджень припадає на філософію права, яка концентрує увагу на правових відносинах.

Тут слід звернути увагу на дві характеристики: по-перше, концепції правової та соціальної держави, а тепер соціально-правової держави, мають західноєвропейське соціально-філософське походження, систематизований аналіз якого є малорепрезентованим на рівні цілісних монографічних праць. Це, так би мовити, актуальність першого ступеня. І її треба враховувати при визначенні мети реальних проблем і перспектив соціально-правової держави.

Актуальність другого ступеня випливає з необхідності нормативно-деонтичного, нормативно-критичного, соціально-філософського аналізу, оскільки більшість вітчизняних авторів, які фрагментарно фокусували увагу на самій проблемі, здебільшого розглядали її у юридично-догматичному чи політологічно-прагматичному ракурсах.

У вітчизняній літературі проблематика соціально-правової держави розглядалася здебільшого як науково-політологічна та інституційно-технологічна, із залученням конституційно-правової методології. Сьогодні цього недостатньо. Варто розглянути проблему держави під кутом зору порівняльного аналізу: які теорії і концепції існували, які найбільш відповідають історичним умовам України.

Від розробки ліберально орієнтованих концепцій природного права до сучасних інформаційних метатеорій минуло багато часу. Соціально-правова держава формувалася поступово на базі відповідних ідей та елементів державності; деякі з них з’явилися у глибоку давнину. Так, про владу закону, рівного для всіх громадян, говорив ще у VI столітті до нашої ери давньогрецький архонт Солон. Про співвідношення природних прав людини і законів держави, про що вже йшлося, писали Аристотель і Цицерон. У стародавньому Римі виникли ідеї комбінованої державної влади, яка реалізує право завдяки урівноважуванню монархізму, демократизму та олігархізму. Концепція ж правової держави в основних рисах склалася в XVII-ХІХ століттях у працях Локка, Монтеск’є, Канта, Джеферсона та інших теоретиків лібералізму.

У філософсько-методологічному аспекті сьогоднішня актуальність теми перетворення правової держави в соціально-правову детермінована необхідністю врахування сучасних філософських концепцій в українській філософії права та побудови на цій основі цілісних концептуальних моделей, їх застосування у філософсько-правовому, політологічному та нормативно-догматичному дискурсі. Як уже зазначалося, в Україні можна зустріти розробки, які орієнтуються на юридично-догматичну та політологічно-прагматичну моделі аналізу. Перша з них корелює з апологетикою та системно-іманентною експлікацією, яка у більшості випадків позбавлена світоглядної рефлексивності і спирається на збереження форми і букви закону. Друга, навпаки, акцентує увагу на фактуально-емпіричних ознаках, обгрунтовуючи підбір оптимальних інституційних технологій. Але для філософії права перша є деаксіологізованою, формалістично-абстрактною, а друга - емпірико-ситуативною, кратоцентричною. Тому саме філософсько-правовий аналіз дозволяє прослідкувати світоглядну еволюцію на фоні нових умов політико-правового буття українського суспільства.

Предметне дослідження і концептуальне осмислення соціально-правової держави у хронологічному зрізі можна поділити на три етапи.

1. Класичні філософські праці епохи XVIII століття ліберальної спрямованості, або написані в руслі аксіологем природного права (Р.фон Моль, К.Т.Велькер, Й.К.фон Аретін, Г.Кляйнхайер, Л.фон Ронне). У цих працях, побудованих на основі реалій пруської конституційної монархії, можна побачити тенденцію до універсалізації категоріальних структур німецької класичної філософії (І.Кант, І.Фіхте, Г.Гегель). Правова держава тут отримує всесвітньоісторичне обґрунтування і розглядається як держава розуму для «всіх часів і народів».

Особливого значення тут набуває аксіологічно-етичне тлумачення самої категорії, яке виступає полемічною антитезою англійському лібералізму (Дж.Локк) з його конвенційно-індивідуалістичною інтерпретацією правової держави. Тим самим німецький лібералізм інтегрується з офіційною апологетичною юриспруденцією, намагаючись сакралізувати державний організм як «субстанцію-суб’єкта», рефлективного носія правової та онтологічної істин. Найбільш красномовну характеристику правової держави у цьому філософському альянсі дає Гегель у «Філософії права». При цьому пруська конституційна монархія, за думкою Гегеля, є тією метакатегорією, з якої логічним шляхом дедукується весь спектр можливих варіантів розвитку правової держави.

2. Друга група праць репрезентована, головним чином, німецькою школою юридичного позитивізму (Ф.Ю.Шталь, Р.Тома, К.Штерн, К.Менгер, К.Шмітт, Е.Форстхофф).

Якщо філософія права лібералізму виходила з категоріального ідеалу «розумної держави», що творить розумне за змістом право, тобто правової держави як тотальності онтологізованого Абсолютного Духу, свободи, справедливості, то позитивізм взагалі знімає проблему аксіологічної детермінації права, підмінюючи її проблемою легітимності законодавця. У цих працях має місце взаємодія філософсько-правового та нормативно-догматичного дискурсу: з одного боку, юридизація філософії права, її перетворення на апологетику існуючої правової системи, з іншого боку - філософська рефлексія існуючого правового ладу на майбутнє.

Легітимність законодавця апріорі постулює легітимність будь-яких правотворчих дій з його боку. Домінування позитивізму у ХІХ столітті пояснюється стабілізацією системи національного законодавства, на рівні якого і здійснюється формально-юридична редукція самого поняття правової держави.

Оскільки у цей же період виникають перші праці з філософії соціальної держави в державницькому соціалізму Л.фон Штейна («Історія соціального руху у Франції з 1789 р. до наших днів»), то дослідження правової держави інтегруються з ними в єдиний ідейно-філософський комплекс. До появи перших віянь ліворадикального ренесансу соціальний реформізм Л.фон Штейна та його школи виступив чіткою альтернативою марксистської ідеї диктатури пролетаріату, тоталітарної держави.

3. Третя група праць започатковує дискусію між авторитарно-децизіоністським позитивізмом («диктатура» (К.Шмітт)), етичним соціалізмом (Г.Хеллер), матеріальною аксіологією (Г.Радбрух).

Позитивістська легітимація насильства, згодного з законом, мала двозначний логічний та історичний фінал: або збереження будь-якою ціною безпеки демократичних інституцій, або ж пролог нацистської держави терору. Між цими альтернативами коливається матеріальна аксіологія Г.Радбуха (20-30-ті рр. ХХ століття).

Після Другої світової війни (40-50-ті рр.) розгортається філософсько-правова полеміка між консервативною версією правової, соціальної держави та прихильниками соціального реконструктивізму, де вже прослідковуються мотиви соціально-правової держави.

У 70-90-ті рр. ці тематичні вектори окреслюються проблемами інкрементальної реформаторської політики та легітимації постіндустріального капіталізму (Г.Альбер, Р.Арон, Ю.Хабермас). У цей же період спостерігається сплеск технократичних концепцій соціальної держави (М.Спікер, Д.Белл, О.Хеффе), оформлення теорії соціальної держави як суверена глобального управління (Г.Крюгер, Г.Шельскі), тобто ідеї соціально-правової держави окреслюються все чіткіше.

Кожен з цих підходів до типології держави має свої переваги, недоліки і право на існування. Історично закономірним є виникнення і функціонування формаційного підходу в середині ХІХ - на початку ХХ століть, де держава значно повніше розглядається з економічної та соціальної сторін. З позицій загальнолюдських цінностей, які стали домінуючими у другій половині ХХ століття, найпривабливіший вигляд має цивілізаційний підхід - особливо до типології сучасних держав, які неможливо підвести під формаційну класифікацію типів держав. Концепція цивілізації виявляється набагато ширшою і багатшою, ніж формаційний підхід, тим, що дає змогу пізнати минуле через усі форми діяльності людини - трудову, політичну, духовну і таке інше - в усьому розмаїтті суспільних зв’язків. У центр вивчення минулого і сучасного ставиться людина як творча і конкретна особистість, а не як класово-знеособлений індивід, розрізнюється не тільки протистояння різних соціальних груп, але й сфера їхньої взаємодії на базі загальнолюдських цінностей. Тобто тут наявний у «чистому вигляді» гуманістичний підхід до держави і людського існування.

Якщо у XVIII столітті сам об’єкт - держава - опиняється у фокусі уваги ліберального природного права, то у ХІХ столітті на перший план виходять проблеми людини в державі, співвідношення держави й суспільства. Ця проблематика була актуальною упродовж ХХ століття. Чи можуть правове і соціальне начало в державі співіснувати на рівні категоріальної єдності і на онтологічному рівні? Тобто, наскільки логічне існування соціально-правової держави? Сьогодні ці проблеми ще актуальніші.

Оскільки філософія права, як уже зазначалося, є наукою міждисциплінарною, то метою нашого розгляду є зміст основних контраверсій у філософів, юристів, політологів і встановлення між ними шляхів інтеграції через вичленування основних парадигмальних моделей соціально-філософського аналізу (ліберальне природне право, юридичний позитивізм, соціальний реконструктивізм, технократизм), через пошук оптимального поєднання ідей соціальної і правової держави, їхнього синтезу у новій категорії - соціально-правова держава.

Соціально-правова держава за своєю суттю є владним органом суспільства, який представляє, узгоджує і організаційно забезпечує потреби та інтереси всіх соціальних прошарків, окремих груп та членів цього суспільства. Вона не може використовуватися будь-якою частиною суспільства лише у своїх інтересах, ігноруючи життєві потреби інших. Основним методом діяльності такої держави є досягнення компромісних, узгоджених рішень, координація діяльності громадян на користь суспільства в цілому, забезпечення рівноваги між приватними і загальногромадянськими інтересами, наслідком чого є збереження цілісності суспільства, його подальший матеріальний і духовний прогрес. Соціально-правова держава здійснює інтеграційну роль щодо суспільства і не має й не може мати нічого спільного з державними інституціями класових або особистих диктатур. Ця держава - реальна перспектива проведення скоординованої внутрішньої, економічної та соціальної політики. Координація різних форм політики, де соціальні цілі є пріоритетними - одна з головних функцій соціально-правової держави.

Соціально-правова держава базується на засадах соціальної справедливості, як би ми до її критеріїв не ставилися. Додержання їх вимагає соціально орієнтованої економіки, раціонального співвідношення між працею і капіталом, гарантування соціальних функцій власності, соціального партнерства. Державне сприяння розвиткові економічних процесів має єдину мету - виконання обов’язку держави щодо людини (див. статтю 25 Загальної декларації прав людини, статтю 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права). Забезпечення державою соціальної спрямованості економіки закріплено статтею 13 Конституції України.

Реалізація принципу соціальної державності вимагає від держави постійної ініціативної творчої діяльності. Особливого значення набуває активна роль держави в перехідний період становлення і розвитку ринкових відносин, формування громадянського суспільства, що є характерним для сучасної України. Ця роль виявляється, зокрема, в пом’якшенні негативних для людини наслідків цих процесів, недопущення масового зубожіння. Подібні явища значною мірою породжуються пасивною роллю держави, переоцінкою можливостей самоорганізації нового суспільства.

Здійснення принципу соціально-правової держави вимагає оптимального поєднання принципів соціальності та принципів правової держави. Матеріальною і соціальною сутністю правової держави є визначення правової сфери діяльності громадянина, яка начебто є вільною від втручання держави і одночасно має нею забезпечуватися. Реальність для громадянина правова держава набуває через конституційний інститут основних прав і свобод людини та громадянина. Однак поєднання в одній моделі держави вимоги додержання принципів як соціальної, так і правової держави при їхній реалізації зустрічається з певними труднощами.

Правова держава гарантує правову рівність своїм громадянам, їх рівність перед законом, базуючи цю вимогу на визнанні невідчужуваності від людини її природних прав і свобод, у тому числі свободи набуття і володіння власністю. Щодо соціальної держави, то для вирішення її завдань необхідно втручатися в ці права з метою перерозподілу майна та інших благ в інтересах усього суспільства та певних його соціальних груп, що також є справедливим. Існують суперечності між свободою людини і прагненням до рівності в соціальному та економічному становищі. Держава на межі єднання соціальної і правової сторін сполучає обидві тенденції і тримає рівним чином як особу, так і суспільство у взаємній корисній напрузі.

Подолання такої суперечності можливе лише за умови, якщо соціальна діяльність держави відбувається в правових формах, на основі й відповідно до законів, юридичною першоосновою яких є конституція. Позитивним наслідком функціонування, активної діяльності соціально-правової держави є гарантування гідності людини не тільки через її свободу, а також через соціальне забезпечення можливості використати цю свободу. Законодавець не може при прийнятті законів поступитися принципами ні правової, ні соціальної держави. Але остаточне рішення все ж таки має бути на користь соціального боку держави. Тобто, в соціально-правовій державі домінує пріоритет соціальності. Особиста свобода гарантується людині лише остільки, оскільки вона не порушує вимоги соціальної справедливості.

Соціально-правова держава може і має виробити програму довгострокової і перспективної діяльності з метою вирівнювання становища людей, хоча реально гарантувати може лише юридичну, а не фактичну рівність. Але активне сприяння з боку держави розвиткові суспільства саме в такому напрямі є головним змістом її діяльності. Однією з основних функцій соціально-правової держави є перерозподіл прибутків між різними прошарками суспільства через доцільну і ефективну систему податків, державний бюджет, фінансування соціальних програм. Іншою основною функцією соціально-правової держави є здійснення постійної підтримки і фінансування видів людської діяльності, які не можуть бути повністю включені в ринкові відносини, і в той же час від їх розвитку в першу чергу залежить прогрес людини і суспільства. Йдеться про забезпечення і підтримку державою національної науки і культури, впровадження нових технологій, екологічну безпеку, створення державних систем освіти та охорони здоров’я, комунальних послуг тощо. Нарешті, найважливішими функціями соціально-правової держави є сприяння послідовному здійсненню принципу соціальної справедливості шляхом забезпечення відповідності між працею і винагородою. Але ці проблеми вже значною мірою розглядає філософія політики чи політична філософія, економіка, соціологія тощо. А вирішує практична політика. Політика без наукового забезпечення сліпа. Це в першу чергу підкреслює значення політичної та економічної наук для реалізації усіх функцій соціально-правової держави.

Специфічним моментом для сьогоднішньої України в соціально-правовому аспекті є питання про історичну відповідальність держави за зміни в соціальному становищі населення, що напряму випливає з функцій держави, як вони визначені в Конституції України. В цьому зв’язку в соціальному законодавстві, яке забезпечує реалізацію правовим шляхом базових соціальних гарантій, необхідно окреслити основні пріоритети соціальної політики, визначити механізми гармонізації соціальних і правових принципів української державності, щоб не допустити звуження соціальних прав населення під час розбудови таких органів держави, як армія, управлінські структури, судово-прокурорська система, податкові органи тощо.

На нашу думку, на рубежі ХХ і ХХІ століть відбулася значна зміна у функціях держави. З переходом до однополюсного світу зовнішньополітичні функції більшості держав світу скоротилися. Зменшилося поле зовнішньополітичного маневру між соціалістичним і капіталістичним світом. Значною мірою відпала загроза стратегічної ядерної війни. Зріс рівень глобальної і регіональних безпек. У цих умовах держави мають нагоду більше зосередитися на внутрішньополітичних питаннях (за виключенням США, які самі обрали собі не досить спокійну долю «світового жандарма»). Регулювання суспільних відносин стало основною соціальною функцією держави.

Таким чином, визначився головний напрям політичної та економічної модернізації держави: а) зміцнення соціальної і правової функції і фактичне їх зрощування (права громадян мають бути закріплені не тільки на рівні конституції, а й на рівні поточного законодавства); б) підведення під соціально-правовий захист громадян міцного економічного (сталий економічний розвиток), політичного (демократичного) і морального фундаменту.

Якщо існує таке тісне поєднання політичних, економічних, соціальних і правових функцій держави, то можна висунути концепцію становлення сучасної демократичної, соціально-правової держави, внутрішня політика якої скерована на забезпечення політичних, економічних, соціальних та інших прав і гарантій людини незалежно від статі, національності, віросповідання, віку, місця проживання та інших обставин. Таким чином, внутрішня політика охоплює всі конституційні права, свободи, обов’язки людини, колективу та індивідуальну безпеку, матеріальну забезпеченість на рівні сучасних стандартів, доступ до цінностей культури, в першу чергу до освіти, науки.

Соціально-правова держава повинна спиратися не тільки на демократію і стійкий економічний розвиток, але й на суспільну мораль, в якій накопичено історичний досвід народу, прагнення до рівності, справедливості і життєвого успіху. Так звані «загальноцивілізаційна», «християнська мораль» - усі вони базуються на історичному досвіді народів, на прагненні досконалих відносин між соціальними групами і особами. Кожна прогресивна мораль (є й реакційні) має свій імператив оптимізму.

Імператив морального оптимізму містить у собі декілька установок: а) людина і особа повинні вдосконалюватися: б) моральні відносини у суспільстві і сім’ї прогресивно розвиваються; в) суспільство - держава - громадянин повинні прагнути до гармонізації взаємовідносин. У різних суспільствах існує відкритий ряд таких установок, оскільки конкретно-історичні умови визначають тип моралі і напрям її прогресивного розвитку (вдосконалення).

Чим міцніші і розвиненіші демократія, економіка і мораль, тим міцніші і розвиненіші соціально-правова держава і громадянське суспільство, тим більш гармонізовані їхні взаємовідносини.

Без модернізації держави на принципах гармонізації стосунків з громадянським суспільством, щоб міра співпадання їх інтересів постійно зростала, ми не подолаємо рекетирський характер сучасної перехідної української держави. Коли держава нагадує систему організованої злочинності на чолі з «авторитетами», які використовують державну бюрократію для здійснення влади. Недарма в публіцистичній і науковій літературі всі частіше з’являються поняття «криміналізована держава», «корумпована держава», «корумпована влада» і т.д. Якраз створення соціально-правової держави і розбудова громадянського суспільства з близькими інтересами є інструментом подолання рекетирського характеру держави, яка хоче обібрати громадян, а потім частково поділити здобуте по своїй волі («по понятиям»). Отже стоїть питання - подолати грабіжницькі способи добування багатства, влади, слави.

Розгляд соціально-правової держави як результату політичної і соціальної модернізації вимагає виокремлення тих функцій цієї держави, які необхідно або зберегти у незмінному вигляді, або модернізувати, щоб вона дійсно була соціально-правовою.

На наш погляд, суттєвої модернізації вимагає функція життєзабезпечення суспільства. До кінця 80-х років ХХ ст. життєзабезпечення радянської держави здійснювала і контролювала тоталітарна організація - КПРС. Інші організації - ради, профспілки, комсомол, структури держави (навіть силові - армія, безпека і т.ін.) - були механізмами тоталітарного управління і контролю. Всі сфери життєзабезпечення суспільства - народжування дітей, забезпечення сімей житлом, роботою, освітою, медичними послугами, відпочинком і навіть поховання померлих контролювалося КПРС через державу як механізм управління суспільством. КПРС «проковтнула», підпорядкувала державу, а держава «проковтнула», підпорядкувала громадянське суспільство.

Наприкінці 80-х і на початку 90-х рр. ситуація докорінно змінилася. Загинула КПРС, змінився політичний й економічний лад у новостворених державах, змінився характер життєзабезпечення суспільств. В Україні держава відмовилася від суворо-патерналістської внутрішньої політики, а громадяни були не готові до цього. Тому змінилася структура соціальних вимог до держави, різко зросла незадоволеність владою не стільки в політичній сфері, скільки в соціальній. Це викликало різні наслідки: від зменшення прибічників незалежності України до розповсюдження наркоманії та алкоголізму. Масове зубожіння, безробіття, падіння рівня медичного і пенсійного обслуговування, крах системи захисту материнства і дитинства, злочинність, катастрофи, наркоманія призвели до того, що сформувалося суспільство соціальної напруженості, тотального ризику і масових стресів. Тому завдання модернізації функції життєзабезпечення суспільства стало головним в розбудові соціально-правової держави.

Українська держава повинна вдосконалювати інтегративну функцію: а) не допустити надмірної диференціації суспільства за територіальними, соціальними, мовними та іншими ознаками (в тому числі надмірну атомізованість українського громадянського суспільства); б) знизити конфлікт політичних, економічних і моральних цінностей різних регіонів, верств, професійних і вікових груп тощо.

Значної уваги вимагає модернізація регулятивної функції держави (управління, законодавчий контроль суспільного життя і т.ін.). І справа тут іде не стільки про вдосконалення системи державного управління, скільки про реконструкцію систем державного управління і контролю й про створення систем самоорганізації і функціонування нових інститутів громадянського суспільства. Отже, йдеться про подолання суперечливих асиметрій у владних і самоуправлінських відносинах, у тому числі між центром держави і регіонами, між протилежними прагненнями демократії і авторитаризму. І тут адміністративна реформа в Україні може бути засобом розв’язання частини цих проблем.

Виникає питання: чи можливо при такому стані суспільства, коли на всіх рівнях соціального буття виникає множинність диференціацій, стратифікацій, породжених локальностей і розривів, говорити про щось єдине в цьому суспільстві, про інтегративний фактор, інтегративну основу (ядро) суспільства? Чи виникає демократична, соціально-правова держава як єдине в надрах множинної реальності, щоб пов’язати суспільство в ціле?

Незважаючи на деякі застереження, аналіз ситуації в Україні дозволяє зробити висновок, що рух у напрямі створення демократичної, соціально-правової держави відбувається. Цей рух базується на ряді чинників. По-перше, інтегруюча функція держави тримається на соціокультурній самостійності базових цінностей українців. По-друге, поступово розширюється і лібералізується структура цінностей широких верств населення щодо сприйняття демократичних, соціальних і правових зразків життя європейської співдружності народів. По-третє, поступово законодавство України уніфікується із законодавством ЄС. Можна навести й інші аргументи. В той же час не можна не помічати, що індивідуалізму українського зразка в державі достатньо, а прагнення до соборності в різних регіонах суттєво відрізняється. Крім того, має межу і високий рівень адаптації українців до жорстких умов трансформації суспільних відносин на етапі переходу до незалежної держави і реформування політичної та економічної систем. Не можна безмірно експлуатувати терпимість нації до випробовувань.

Закріплення нового соціального порядку у вигляді демократичної, соціально-правової держави не зводиться до проблеми стабілізації існуючих в Україні структур державного управління і самоуправління. Потрібний модернізаційний підхід до кожного типу структур і типів їх взаємодії. Такий підхід декларується у численних розмовах про політичні та економічні реформи. Але від декларацій до реальних дій по розбудові демократичної, соціально-правової держави, як показує досвід України, дистанція дуже велика.

Одночасно необхідно поширити модернізаційний підхід і на взаємовідносини держави й громадянського суспільства. У першу чергу варто подумати: що може зробити держава для громадянського суспільства крім певної фінансово-матеріальної підтримки його інститутів? Дуже мало. Держава як партнер і конкурент громадянського суспільства може заборонити громадянське суспільство, замінивши його сурогатом, подібним до «радянської спільноти», який існував в СРСР. Навіть насадити декоративні громадянські структури - «комітети боротьби за мир», молодіжні, жіночі, ветеранські, творчі організації і т.ін. Але якщо держава не буде заважати існуванню інститутів громадянського суспільства, то й це буде велика допомога. Держава ж, яка прагне модернізації, неодмінно запросить до діалогу і співробітництва інститути громадянського суспільства. Головне тут, щоб держава не обмежилася діалогом лише з одним представником громадянського суспільства - політичними партіями.

У проблемі діалогу держави і громадянського суспільства є одна проблема: чи вважати приватний бізнес та його організації інститутами громадянського суспільства? За формальними ознаками приватний бізнес та його представницькі організації (союзи, асоціації, ради і т.ін.) є інститутами громадянського суспільства. З іншого боку, приватний бізнес та його суспільні організації в основному відбивають економічні інтереси, а в умовах криміналізованої економіки нерідко криміналізований бізнес розходиться в інтересах з громадянським суспільством. Досить часто приватний бізнес нехтує відповідальністю за результат політичного і культурного розвитку суспільства і за соціальну сферу.

Таким чином, між державою і громадянським суспільством існує проміжна верства - економічних «гравців» (акторів), які одночасно взаємодіють і з державними інститутами, і з інститутами громадянського суспільства. Політична «вага» цих «гравців» дуже помітна. Все частіше в науковій і науково-популярній літературі, в ЗМІ невеличку групу з них називають «олігархами» і констатують їх великий вплив на вибори Верховної Ради України, Президента, органів місцевого самоврядування; на формування Кабінету міністрів та інших інститутів влади. Час від часу висуваються тези, що «олігархи» монополізують політичну владу, засоби масової інформації і т.ін.

Дійсно, простежується тенденція посилення конкуренції між двома процесами - демократизації і монополізації. Причому відбувається зростання суб’єктів монополізації - окремих політичних та економічних сил. Консолідація цих сил може бути небезпечною для громадянського суспільства та його інтересів, коли декілька олігархів і політичних діячів зможуть контролювати законодавчу, виконавчу і судову владу. Згуртування олігархічних кланів є негативним явищем по відношенню до консолідації суспільства на базі демократичних цінностей.

Слід також звернути увагу, що йде процес скуповування або створення олігархами політичних партій. Буде трагічно для українського суспільства, якщо представництво політичних, економічних і соціальних інтересів народу через політичні партії буде взято під повний контроль олігархами. Особливо в ситуації, коли політичні партії стануть дуже важливими політичними гравцями з введенням виборів до Верховної Ради на пропорційній основі, а також виборів Президента України як кандидата політичних партій, та ще й не шляхом прямих загальнонародних виборів, а у Верховній Раді. Може скластися олігархічний політичний режим. Можна зрозуміти мотивацію лідерів політичних партій та олігархів, які хотіли б контролювати політичне поле, навіть лідерів лівих політичних партій, які бажають зміцнити свій вплив у Верховній Раді. Але у випадку встановлення олігархічного режиму програють усі - ліві, праві, центристи, народ у цілому. Це пряма дорога до деградації української політики.

Стати однією з перепон встановлення олігархічного режиму і сковування демократії могла б судова гілка влади. Але протягом більш ніж десяти років її не вдається реформувати, хоча деякі кроки в цьому напрямі і робилися. По-перше, судова влада, як і у всьому світі, до цього часу не несе матеріальної відповідальності перед громадянами за помилкові, а інколи й зловмисні рішення. Якби держава в повному обсязі несла матеріальну відповідальність за неправильні судові рішення згідно з міжнародними нормами, то влада швидко б приборкала нечесних судових працівників, які завдають матеріальної шкоди державі. Зараз же громадянин безправний порівняно з суддею, прокурорським працівником, міліціонером. Особливо небезпечним є положення статті 126 (п.4), що «судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше». «Безстроковість» суддів породжує корупцію, хабарництво, оскільки зняти з посади навіть неефективного, скопрометованого суддю майже неможливо. І всі декларації Конституції України, що «держава відповідає перед людиною за свою діяльність» (ст.3, п.2) розбиваються об ст.129 (п.2), що судочинство може здійснюватися одноособово суддею.

По-друге, Україні не потрібний незалежний суд як самоціль. Особливо, коли він є незалежним від народу й залежним від влади і криміналітету. Україні потрібний справедливий суд, який діє на основі закону. Громадянське суспільство не може розвиватися до тих пір, доки судова влада не буде однаково ставитися до влади, до громадян та їх самоврядних інституцій, доки не буде мати високий моральний авторитет і реально боротися з корупцією у своїх лавах. Інакше суд знову стане каральним органом і через порушення закону, і через використання недосконалого закону.

Водночас слід констатувати, що в українському суспільстві ідея права і правової держави не стала елементом суспільної свідомості. Тому масове уявлення про закон виявляється не фіксацією і механізмом захисту прав, свобод, відповідальності, обов’язків особи, інституцій тощо, а інструкцією по контролю за їхніми діями. В такому випадку закон можна повертати куди завгодно. З цієї причини ті інститути громадянського суспільства, які діють у напрямі контролю за здійсненням закону, не сприймаються як такі владою, в тому числі судовою.

* * *

Таким чином, завдання політичної і соціальної модернізації України розв’язується через удосконалення форми і змісту держави. Форма держави – це зовнішня структура (спосіб організації) державної влади, яка виявляється у побудові центральних органів держави, розподілі влади і функцій влади між різними рівнями і гілками влади, в загальному режимі управління країни. Форма держави тісно пов”язана з способом організації державного апарату і функціями, які ним виконуються. Форма держави і спосіб організації влади визначаються класово-груповою (становою) сутністю і соціальним призначенням держави, які разом складають зміст держави. Тому держави, які знаходяться в однакових умовах розвитку, здійснюють однотипні завдання і функції, але відрізняються владними групами (елітами), способами розподілу власності і контролю над прибутками, можуть бути досить різними за основними параметрами форми: тоталітарними, авторитарними, демократичними, соціально-правовими, мілітаристськими тощо.

Громадянське суспільство – це сукупність суб’єктів суспільного життя та їх відносин (індивідів, їх спільнот, організацій, громадських інституцій), які реалізують свої часткові інтереси і взаємопов‘язані один з одним у процесі економічного, політичного, соціального життя для реалізації різних цілей, інколи протилежних. Тому громадянське суспільство не варто переоцінювати як механізм і спосіб розбудови демократичної, соціально-правової держави. Занадто багато в громадянському суспільстві суперечностей, цілей, суб’єктивних інтересів.

Держава, навпаки, покликана до життя спільним інтересом народу, нації (або їх більшої частини) вижити, захистити країну від зовнішньої загрози, не дозволити соціальним конфліктам розвалити суспільство, об’єднати індивідів і соціальні групи для реалізації спільного інтересу на базі досягнення компромісу між різними суб’єктами громадянського суспільства, для соціального захисту дітей, людей похилого віку, інших груп, які потребують опіки. Чим більше розвинена держава як соціально-правова, тим тісніше вона співпрацює з громадянським суспільством, тим ефективніше здійснює соціальний захист населення, забезпечує права і свободи людини. Держава, в цьому випадку, відіграє роль стримуючого фактора в розвитку суперечностей, які здатні розвалити громадянське суспільство.

Як аспекти єдиної суспільної системи, громадянське суспільство і держава обумовлюють одне одного. Стан громадянського суспільства, його потреби, інтереси, цілі визначають основні риси і соціальне призначення держави. Якісні зміни в структурі громадянського суспільства, змісті основних сфер його діяльності, неминуче ведуть до змін характеру і форми держави (особливо в сегменті політичної влади). В той самий час держава, як відносно самостійний елемент суспільства стосовно до громадянського суспільства, теж може суттєво впливати на його стан. Цей вплив може бути як позитивним, націленим на збереження стабільності у суспільстві і прогресивний розвиток громадянського суспільства, так і негативним, скерованим на знищення умов повноцінного функціонування громадянського суспільства – ліквідація багатопартійності, тоталітарна цензура, одержавлення профспілок тощо.

Політична і соціальна модернізація сучасної української держави покликана розвивати позитивні процеси в суспільстві і нейтралізувати негативні.

< Назад   Вперед >
Содержание