2.1.3. Типи політичних систем та критерії їх ефективності

Для з'ясування того, як політичні системи формуються, чим різняться або чим подібні, політологія типологізує (класифікує) їх.

Започаткував цю практику ще Платон, який вирізняв аристократію, тимократію, олігархію, демократію і тиранію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель, запропонувавши шестичленну систему: 1) правильні форми (правління на благо всіх на основі закону) — монархія, аристократія, політія (поміркована демократія); 2) неправильні форми (правління на благо правлячих не на основі закону, а на основі волі) — тиранія, олігархія, крайня демократія (охлократія). Пізніше, коли політична система почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспільства і форм політичних відносин (формаційний підхід): рабовласницька, феодальна, буржуазна (капіталістична), соціалістична (комуністична) системи, а сьогодні можна ще й додати — посткомуністична (перехідна система). У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем: військові та громадянські; консервативні й ті, що трансформуються; закриті і відкриті (ступінь зв'язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (наявність усіх складових); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані; демократичні, авторитарні та тоталітарні.

Поширеною є типологія французького політолога Ж. Блонделя: 1) ліберальні демократії; 2) радикально-авторитарні (комуністичні) системи; 3) традиційні (збереження наявних соціальних відносин); 4) популістські (країни третього світу); 5) авторитарно-консервативні. Г. Алмонд визначав чотири типи систем: 1) англо-американська (характерні риси — прагматизм, раціоналізм; основні цінності — свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека); 2) континентально-європейська (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); 3) доіндустріальна, або частково індустріальна (передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); 4) тоталітарна (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість).

В основу типології політичних систем російського політолога К. Гаджієва покладено такі ознаки: характер політичного режиму (демократична, авторитарна, тоталітарна системи); форма державно-адміністративного устрою (унітарна, федеративна, конфедеративна системи); співвідношення різних форм влади (монархічна чи республіканська системи).

Крім того, деякі вчені (С.Д. Гелей, С.М. Рутар та ін.) типологізують політичні системи через призму класифікацій суспільств: за культурологічним підходом — на західну, японську, конфуціанську, латиноамериканську, мусульманську, індуїстську, слов'яно-православну системи; за цивілізаційним підходом — системи аграрного, індустріального і постіндустріального суспільства.

Наостанку зазначимо, що усі названі типології є умовними, не існує "чистого" типу політичних систем і кожна з них має право на життя в політичній науці.

Політична система може здійснювати свої функції ефективно або неефективно. Політична система ефективна тоді, коли інститути влади забезпечують цілковите й точне виконання своїх рішень, спрямованих на досягнення політичної і суспільної мети, відповідної тому чи іншому історичному етапу цивілізаційного розвитку. Так, наприклад, якщо на початку XX ст. основним критерієм ефективності політичної системи була здатність забезпечити економічну та військову могутність і на цій основі завойовувати колонії, впливати на розподіл ринків збуту та джерел сировини, нехтуючи при цьому суспільними потребами широких суспільних верств, то наприкінці XX — на початку XXI ст. таким загальним критерієм є створення гідних умов для цивілізованих стандартів життя людини.

Критеріями ефективності політичної системи на сучасному етапі є показники, які розкривають її здатність забезпечити економічне зростання, цивілізовані соціальні стандарти, надійні гарантії прав і свобод громадян та привабливий геополітичний імідж. Критерії поділяються на: економічні, які характеризують обсяг зростання ВВП на душу населення, щорічні темпи його зростання, індекс економічної свободи, величину дохідної частини державного, регіонального і місцевого бюджетів та їх соціальну спрямованість; соціальні — зниження ступеня соціальної нерівності, забезпечення встановлених державою мінімальних стандартів оплати праці, пенсії, соціальної допомоги, надання державою послуг у сфері освіти та охорони здоров'я; правові — забезпечення відповідності національного законодавства міжнародним стандартам у сфері захисту прав людини і громадянина, наявності сучасних механізмів парламентського, судового і громадського контролю за дотриманням прав і свобод; якість судової і пенітенціарної системи; геополітичні — забезпечення провідних позицій держави у таких сферах глобального домінування, як військова, економічна, технологічна, культурна; інтеграційні — ступінь входження у регіональні та глобальні міжнародні структури (МВФ, COT, НАТО, ЄС).

До факторів ефективності відносять ті умови, за яких політична система зможе домогтися зростання економічного потенціалу країни, гарантувати захист прав і свобод громадян, активно діяти на міжнародній арені як конкурентоспроможна держава у провідних сферах глобального домінування. Тому факторами, які забезпечують ефективність політичної системи на сучасному рівні розвитку суспільства, можна вважати: збалансований механізм стримувань і противаг у системі державної влади, який передбачає межі компетенції між такими державними інститутами, як глава держави, уряд, парламент і судова система; наявність конституційних норм, які закріплюють незалежний статус національного банку і забороняють збільшувати видаткову частину бюджету, не збільшуючи її прибуткової; децентралізацію державної влади, забезпечення реального статусу місцевого та регіонального самоврядування; партійну структуризацію політичної влади, наявність сильних конкурентоспроможних партій; розмежування політичної та адміністративної компетенції, формування сучасного висококваліфікованого адміністративного апарату; правове забезпечення вільних засобів масової інформації (ЗМІ); правове забезпечення лобістської діяльності; створення сприятливих правових умов для розвитку інститутів прямої демократії

< Назад   Вперед >
Содержание