Типи, структура і функції держави

Тип держави визначають на підставі ознак, притаманних усім державам. Економічною основою типології держав є певний тип виробничих відносин, які виражають їхню соціальну сутність і призначення. Однак дотепер інсують розбіжності у поглядах як щодо критеріїв типізації, так і щодо типології держав.
Марксисти з класових, формаційних позицій виділяють історично-формаційні типи держав: рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Виокремлюють також перехідний тип держави від одного історичного типу до іншого. До речі, історично-формаційний поділ держав не заперечує більшість вчених світу. Інша річ — відмінність змістових характеристик марксистських і немарксистських підходів означеної типології. Оскільки марксисти вбачають у державі організацію влади пануючого класу, тобто стверджують класовий характер будь-якої держави, вони поділяють сучасні держави на капіталістичні та соціалістичні.
Західні політологи, а тепер і більшість вітчизняних, тлумачать державу як надкласову організацію, покликану задовольнити спільний інтерес нації. Вони поділяють держави на індустріальні й ті, що розвиваються, не досягнувши індустріального рівня. Поширеною на Заході і в нас є типологія держав за політичними режимами, відповідно до якої прийнято виокремлювати тоталітарний, авторитарний та демократичний типи держав (див. розділ 3, тема 3.5).
На сучасному етапі утворилася група держав, які називають посткомуністичними, або посттоталітарними державами (країни Східної та Центральної Європи, республіки колишнього СРСР). Ці держави перебувають на перехідній стадії від адміністративно-командної системи до демократичної, правової. Деякі автори на початку 90-х років прогнозували виникнення держави соціально-демократичного типу — держави трудящих-власників. Така держава, на їх погляд, мала стати організацією політичної влади трудящих-власників, що становлять більшість суспільства, і забезпечити реальне здійснення та захист основних прав людини, прав нації й народу на засадах свободи, справедливості та солідарності. На початку XXI ст., коли вже більш-менш викристалізувався сукупний досвід постсоціалістичних трансформацій зазначених держав, вчені, в основному, акцентують увагу на стратегії і тактиці модернізації держави перехідного типу.
Суттєвою ознакою держав, які донині декларують соціалістичний шлях розвитку (Китай, Куба, Північна Корея, В'єтнам), є наявність у них авторитарно-тоталітарних елементів, абсолютизація, догматизація, національна трансформація марксистської теорії (маоїзм, ідеї чуч-хе). Нині тут відбуваються певні демократичні перетворення. Зокрема, обмежуються командно-адміністративні методи керівництва, запроваджуються елементи ринкової економіки тощо. Ці зміни в різних країнах «соціалізму» різношвидкісні й різноякісні.
Політологи виокремлюють ще національний тип держави. Ідея національної держави виникла наприкінці XVIII ст. в Західній Європі й оформилася в XIX ст. у «принцип національності». Швейцарський правник І. Блюнчлі виклав його сутність так: «Кожна нація покликана створити окрему державу і вправі це зробити. Світ повинен бути поділений на стільки ж держав, на скільки націй розпадається людство. Нехай кожна нація буде державою, кожна держава національним організмом». Ідея національної держави мала прихильників серед західних (П. Манчіні, М. Вебер та ін.), російських (М. Бердяев, О. Градовський, К. Каутський) та українських вчених (В. Липинський, Д. Донцов та ін.). Загалом більшість з них тлумачили національну державу як державу з однонаціональним складом населення. Такий підхід не поділяють більшість теоретиків і політичних діячів. Адже нині тільки численних народів на планеті налічується до 3 тисяч, а держав — понад 200, з них 90% — багатонаціональні. Відомий американський соціолог і державний діяч 3. Бжезинський зазначив: «Будь-які спроби розплутати складні проблеми за допомогою національного принципу приведуть до хаосу й різні».
За іншою концепцією національна держава:
— утворюється нацією, яка компактно проживає на певній території, і, як правило, становить більшість населення даної країни;
— є результатом здійснення певною нацією її основного загальносоціального права на політичне самовизначення;
— створює, забезпечує необхідні умови для збереження і розвитку надбань нації в усіх сферах життя;
— поєднує піклування про «свою» націю із створенням належних умов для розвитку інших націй (національностей), етнічних груп, які проживають на території держави і становлять її народ (без дотримання цього державу слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною). У такому розумінні більшість держав світу є національними, в тому числі й Україна.
Американські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтон, взявши за основу критерій соціальної захищеності населення і мету соціальної політики, виділили три типи держав.
Позитивна держава (США) захищає власників від спотворень ринку і від можливих посягань неімущих на перерозподіл національного доходу, її соціальні програми є стихійними і спорадичними, дорівнюють обсягу допомоги, здатної забезпечити політичну стабільність, уберегти суспільство від радикальних вимог щодо перерозподілу багатства. Така діяльність держави важлива для збереження демократії. Але на перерозподіл національного доходу і соціальну структуру вона впливає мало (на 20% найбіднішого населення США в 1947 р. припадало 5,1% національного доходу, в 1974 р. — 5,4%, в 1984 р. — 7,4% ). Тому за високого загального рівня життя бідність продовжує існувати, хоч і в дещо пом'якшеній формі.
Держава соціальної захищеності (Великобританія), мета соціального регулювання у якій полягає в забезпеченні прожиткового мінімуму для кожного громадянина, в ліквідації бідності й знедоленості через соціальне страхування і соціальні програми. Тут мінімальна забезпеченість є співмірною з мінімальними потребами в даному суспільстві, рівень цієї забезпеченості зростає пропорційно зростанню загального життєвого рівня. Це облагороджений варіант ліберальної держави.
Держава соціального добробуту (Швеція) проводить соціальну політику, створюючи рівні життєві умови для всіх членів суспільства — через регулювання доходів, розширення сфери державних послуг, залучення непри-вілейованих класів (передусім робітників) до контролю над елітою і до прийняття державних рішень. Це держава загального добробуту, яка вийшла за межі ліберальної соціальної політики, але вважати її «соціалістичною» було б не зовсім коректно, позаяк термін «соціалізм» дискредитований тоталітарними режимами радянського типу, а економічна основа цієї держави — приватновласницька, капіталістична

< Назад   Вперед >
Содержание