5.1. Механізм взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків
Глобалізація надає новий вимір світовому ринковому господарству та виявляється у відкритості економік країн та зростаючій ролі зовнішнього фактору у розвитку національних економік. За цих умов успішність економічного розвитку окремих країн значною мірою визначається здатністю до гармонійної інтеграції у глобальний економічний простір. У свою чергу економіки країн пов’язані зі світовою економікою здебільшого через взаємодію внутрішнього ринку країни із зовнішнім.
Характерною особливістю сучасного етапу світогосподарського розвитку є взаємозалежність різних сфер економічної та неекономічної діяльності між собою. Разом з цим, взаємодія внутрішнього та зовнішнього ринків також набуває складної структури і характеризується цілою сукупністю взаємопов’язаних та багатовекторних зв’язків. Так, здебільшого приплив іноземних інвестицій в країну супроводжується експортом товарів і послуг з країни-інвестора, а також потоками технологій, ноу-хау та капіталу. З іншого боку, зростання експорту може супроводжуватися припливом іноземних інвестицій і технологій, а також збільшенням імпортних потоків тощо.
Іншою тенденцією світогосподарського розвитку є низка взаємопов’язаних глобальних трансформацій. Для транзитивних економік, які переживають складні ринкові перебудови, глобальні трансформації виступають суперечливим фактором їх розвитку. Поєднання внутрішньої та зовнішньої (глобальної) трансформації з урахуванням відповідних змін у ринкових відносинах відбувається через взаємодію внутрішнього та зовнішнього ринків країни. Це зумовлює важливість виявлення основних передумов їх взаємодії, дослідження відносин попиту, пропозиції та ціни, а також зміни форм ринкових відносин в умовах глобалізації.
Розвиток інформаційних і телекомунікаційних технологій є основним детермінантом сучасного етапу глобалізації. Інформація, виробництво та ринок набувають нового значення за умов сучасних трансформаційних процесів, пов’язаних із глобалізацією та інформатизацією суспільства. Глобалізація та трансформація сучасної економіки до нового технологічного способу виробництва є взаємопов’язаними процесами. Розвиток інформаційних технологій, з одного боку, є визначальним фактором сучасного процесу глобалізації, а з іншого – разом із глобалізацією впливає на структурну еволюцію економіки, економічне зростання та конкурентоспроможність національних економік. Ті сектори економіки, які пов’язані з інформацією, продукуванням знань, розвиваються більш швидкими темпами. Сьогодні спостерігається новий, вищий етап і рівень інтернаціоналізації виробництва, якому притаманна специфіка й особливі якості.
Глобалізаційні процеси змінюють зміст та форми міжнародної економічної діяльності. Фінансова глобалізація є одним з найважливіших проявів глобалізації і виражається у вільному русі капіталів між країнами, розвитку глобального фінансового ринку, формуванні системи наднаціонального регулювання міжнародних фінансів. Фінансова глобалізація є тим механізмом, який сприяє взаємопроникненню фінансово-економічних, виробничо-технічних, інформаційних та інших зв’язків між господарчими суб’єктами. Іншим проявом фінансової глобалізації є те, що вона призводить до нової форми – «глобального капіталу» [32, с. 77].
Глобалізація також приводить до зростаючої ролі транснаціональних корпорацій (ТНК), які стають впливовими суб’єктами у глобальному економічному і політичному просторі. Зростання лібералізації торгівлі загострило конкурентну боротьбу і сприяло утворенню глобальних об’єднань компаній, які мають на меті підвищення конкурентоспроможності шляхом зменшення трансакційних витрат, економії на масштабі, подовження життєвого циклу продуктів, впровадження інноваційної продукції тощо. Такі глобальні галузі, як авіа- та автомобілебудування, авіаційні перевезення, банківський та страховий бізнес стають яскравим прикладом цих процесів.
Сьогодні йдеться про глобалізацію корпорацій і галузей промисловості (або глобалізацію бізнесу), яка тісно пов’язана із потоками прямих іноземних інвестицій (ПІІ), створенням спільних підприємств та стратегічних об’єднань, злиттям та поглинанням компаній. Це призводить до фрагментації самого виробничого процесу, коли різні етапи виробництва виконуються в різних країнах, іноді навіть не виходячи за рамки однієї компанії. Слід також підкреслити такий феномен, як міжфірмова торгівля, яка тісно пов’язана з глобалізацією бізнесу та діяльністю ТНК. Міжнародні торговельні потоки між різними відділеннями однієї ТНК займають велику частку у міжнародній торгівлі. Таким чином, йдеться не про торгівлю між різними країнами, а про торгівлю в межах однієї компанії через кордони різних країн. ТНК часто знаходяться поза межами державного керування, вони дуже гнучкі, можуть швидко змінювати свою операційну та фінансову діяльність для того, щоб уникнути зайвого податкового навантаження. ТНК мінімізують свої трансакційні витрати та обсяги податків шляхом розміщення своєї діяльності в оптимальних для цього регіонах, тим самим, отримуючи конкурентні переваги. З цього кута зору, можна говорити про те, що іноді ТНК є більш впливовіші за державні інститути у питаннях регулювання інтенсивності потоків торгівлі і капіталу, які саме і відповідають за стан платіжного балансу країн.
Однак країни намагаються сприяти утворенню відділень ТНК на своїй території, тому що це покращує інвестиційний клімат, сприяє припливу нових технологій та знань, а також може слугувати дієвим механізмом доступу на міжнародний ринок та інтенсифікації експорту. ТНК, у свою чергу, із можливості сегментувати свій виробничий процес і оперувати на глобальному рівні, отримують суттєві конкурентні переваги. Шляхом розміщення різних складових виробничого процесу у різних країнах ТНК отримують переваги у більш ефективному використанні факторів виробництва. Це дозволяє досягти оптимального співвідношення між наявним капіталом і технологіями, дешевою робочою силою у менш розвинених країнах та більш легкому доступі до ресурсної бази у цих країнах. Крім того, організація глобального виробничого процесу сприяє зменшенню торговельних витрат, тому що торговельні тарифи є значно нижчими для комплектуючих, ніж для готової продукції. Здійснення операцій у різних країнах також сприяє досягненню ефекту від масштабу виробництва, особливо у випадку інноваційних високотехнологічних продуктів, які вимагають величезних капіталовкладень у НДКР. Із обсягом попиту на зовнішньому ринку також пов’язані і вигоди від подовження життєвого циклу товару.
Дискусійним є питання щодо значення держави в умовах глобалізації. Об’єктивно, наростання глобалізації веде до суттєвого зменшення ролі та значення діяльності держави, причиною чого є стрімкий розвиток транснаціональних корпорацій та неурядових і міжнародних організацій. В результаті сформувалася концепція економістів і політиків, за якою процеси глобалізації негативно впливають на розвиток національних економік, обмежують економічну та політичну самостійність окремих держав (наприклад, Дж. Стіглітц [9]). З іншого боку, провідну роль у формуванні відкритої економіки зіграла саме держава. Вона взяла на себе функції стимулювання експортних виробництв, заохочуючи вивіз товарів і послуг, технологій, робочої сили, інформації, сприяння кооперації із закордонними фірмами та припливу закордонних інвестицій.
Іншим поштовхом глобалізаційних процесів є утворення міжнародних інституцій. Це окреслює ще одну значущу особливість глобалізації – появу нових «законодавців» у глобальному просторі. Основними суб’єктами глобальної системи економічного регулювання є ТНК; міжнародні організації, такі? як Світова організація торгівлі (СОТ), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк та ін.; регіональні угруповання, наприклад, Європейський союз (ЄС); недержавні організації, приватні кредитні агентства (наприклад, Moody’s); неформальні координаційні групи, клуби («Велика вісімка»).
Глобальна система регулювання постійно розвивається та включає низку державних на недержавних структур, діяльність яких спрямована на розробку та втілення глобальних правил та інституцій, які б сприяли міжнародному співробітництву та вирішенню глобальних проблем. Поруч із такими впливовими міжнародними організаціями, як СОТ та МВФ великого значення набуває діяльність недержавних організацій. Наприклад, агентство Moody’s складає кредитні рейтинги держав та корпорацій, тим самим здійснюючи непряме глобальне управління економічними процесами у різних країнах. Водночас, належність до тієї чи іншої міжнародної організації, надає країнам, з одного боку, переваги щодо доступу на ринки інших країн та залучення кредитних і інвестиційних ресурсів, а з іншого – зменшує можливості керування економічними процесами всередині країни.
З цього приводу О. Шнипко, не заперечуючи факт впливу глобалізації на утворення структур глобальної керованості, також зазначає, що глобалізація веде до трансформації економічних функцій держави, в рамках якої остання делегує на глобальний рівень певні функції [32, с. 78]. Слід підкреслити, що роль держави не зменшується, а приймає нові форми. Делегування деяких функцій наднаціональним угрупованням чи міжнародним організаціям здебільшого випадків надає нові можливості для розвитку і пожвавлення економічної діяльності держави. Однак позитивні результати від цього можливі за умов всебічного моніторингу з боку держави та створення нових відповідних інституцій для регулювання цього процесу. Крім того, роль держави транформується у бік створення системи стимулів та механізмів регулювання непрямими методами для максимального використання саморегулюючої функції ринкової економічної системи замість прямого втручання чи обмеження економічної діяльності.
Посилення взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків в умовах глобалізації не викликає сумнівів. Із глобалізаційними процесами пов’язаний цілий комплекс чинників, які впливають як на посилення взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків, так і на диверсифікацію форм і напрямків цієї взаємодії. Серед основних з них слід виділити такі:
– лібералізація торгівлі;
– транснаціоналізація бізнесу і капіталу, діяльність ТНК;
– зміни у співвідношенні різних секторів та галузей економіки, переважання високотехнологічних і наукоємних виробництв;
– випереджальні темпи зростання торгівлі порівняно з темпами зростання виробництва;
– дифузія технологій з розвинених країн у менш розвинені;
– об’єднання країн у торговельні й інші союзи;
– стандартизація світового попиту на окремих ринках внаслідок використання ТНК глобальних маркетингових стратегій;
– фрагментація виробничого процесу із виділенням окремих етапів, які виконуються в різних країнах;
– перенесення виробництва з розвинених країн у менш розвинені, де існують нижчі ціни на фактори виробництва;
– підвищення мобільності товарів та послуг завдяки розвитку інформаційних технологій та регулюючих правил міжнародних організацій;
– зростання обсягів фінансових потоків та посилення ролі фінансової сфери на основі розвитку глобальних валютних, фондових, кредитних ринків та ін.
Слід окремо виділити мобільність товарів та послуг як важливу передумову посилення взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків. Глобалізація сприяє підвищенню мобільності товарів та послуг за рахунок зниження торговельних витрат у двох напрямках. У першому випадку – це ринковий фактор, пов’язаний із технологічним прогресом і зменшенням витрат внаслідок використання сучасних технологій у виробництві. Другий напрямок, що відображає політичний фактор, пов’язаний із зменшенням торговельних обмежень окремих країн щодо руху капіталу, товарів та послуг. Внаслідок цього внутрішні ринки більшості країн виявляються все більш відкритими для імпорту-експорту товарів, послуг, капіталів.
Поняття відкритість національної економіки пов’язується з відносинами, що визначають умови розширення та межі можливостей економічної системи у розвитку міжнародного співробітництва. Поряд з цим, ідентифікація рівня відкритості залишається досить дискусійним питанням у сучасній економічній науці. Класично, до кількісних індикаторів відкритості можна віднести частку експорту та імпорту у валовому внутрішньому продукті (ВВП). Їх комбінація дає уявлення про масштаби зв’язків окремих національних економік зі світовим ринком. Слід зазначити, що не завжди вищезазначена сукупність показників адекватно відображають стан відкритості економіки. Наприклад, зовнішньоторговельна квота, характеризуючи певною мірою відкритість економіки, не може бути її основним показником. Відношення зовнішньоторговельного обороту до ВВП відображає в основному ступінь участі країн у міжнародному поділі праці, що може бути лише однією зі складових прояву відкритості економіки.
Іншим важливим індикатором включеності економіки у світовий поділ праці вважається структура зовнішньоторговельного обороту, а не тільки його обсяг. Чим вища в структурі зовнішньоторговельного обороту частка проміжної, низькотехнологічної продукції (напівфабрикатів) та продукції з низької мірою переробки (сировинних товарів), тим сильніше національна економіка залежить від світової кон’юнктури.
Підхід до аналізу відкритості економіки за різними сферами економічної діяльності є доцільним для економік, які мають дуже різнорідні за рівнем розвитку сектори економіки. Цей підхід деякою мірою реалізовано у ряді досліджень як зарубіжних, так і вітчизняних вчених. Так, слід виділити модель моніторингу зростання відкритості (Openness Growth Monitoring Model [3]), особливістю якої є аналіз відкритості виробничих секторів, а саме секторів сільського господарства, промисловості, енергетики та послуг. Індикатори відкритості цих секторів оцінюються як співвідношення зовнішньоторговельного обороту в цьому секторі (сума експорту та імпорту) та ВВП країни. При аналізі відкритості до зовнішньої торгівлі також виділяють такі елементи, як відкритість сектору послуг, паливно-енергетичного, металургійного, хімічного, машинобудівного та харчового комплексів [14].
Також при дослідженні впливу глобалізації на економічне зростання як фактори, що характеризують глобалізацію як джерело економічного зростання України, розглядають такі показники, як відкритість до зовнішньої торгівлі, відкритість до ПІІ, відкритість до портфельних інвестицій, зовнішній борг як частка ВВП, валові міжнародні резерви як частка ВВП, індекс економічної свободи [14].
Оцінка глобалізації та відкритості економіки є актуальним питанням і різні світові організації і консалтингові фірми постійно працюють над вдосконаленням методологічних засад кількісного аналізу. Якщо раніше оцінка глобалізації здебільшого проводилися у сфері фінансів, товарів і послуг, сьогодні оцінка глобалізаційних процесів охоплює також і науково-технічну та інноваційну сфери. Так, у 2005 р. Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) випустила Інструкцію ОЕСР з економічних показників глобалізації [6]. Оцінка глобалізації за методологією ОЕСР охоплює чотири сфери: ПІІ, економічну діяльність транснаціональних компаній, інтернаціоналізацію технологій та глобалізацію торгівлі. За цією методологією особливе місце займають показники інтернаціоналізації технологій та торгівлі наукомісткою продукцією, які є важливим елементом визначення рівня глобалізації. Це пов’язано насамперед з тим, що розвиток технологій, у тому числі інформаційно-комунікаційних технологій, відіграє найважливішу роль у поглибленні й інтенсифікації глобалізаційних процесів. Генерування знання є суто глобальним процесом, який неможливо замкнути у межах однієї країни. Для втілення знань у нові технології та інновації фірми отримують інформацію із багатьох ресурсів, розміщених у різних країнах. Самі дослідницькі лабораторії і центри в багатьох випадках засновані на капітальних вкладеннях багатьох країн, мають відділення у різних країнах. Персонал таких центрів включає науковців різних національностей. Тобто сам процес створення знання і його втілення у технології є інтернаціональним процесом, який звичайно призводить до міжнародного трансферу технологій.
Водночас форми інтернаціоналізації самих технологій можуть відрізнятися. У вищезазначеній Інструкції ОЕСР з економічних показників глобалізації досліджуються 3 напрями інтернаціоналізації технологій:
– інтернаціоналізація промислових науково-дослідницької та дослідно-конструкторської роботи (НДДКР),
– трансфер технологій,
– торгівля високотехнологічними продуктами.
Іншими формами інтернаціоналізації технологій можуть бути державні НДДКР, патентна торгівля, стратегічні технологічні союзи між фірмами, коопераційні угоди між недержавними організаціями, міграційні потоки висококваліфікованих робітників тощо.
Оцінка технологічного аспекту відкритості економіки країни є вкрай важливою для транзитивних економік і зокрема для України, тому що саме цей аспект має слугувати стратегічним пріоритетом економічного розвитку.
Комплексний підхід до аналізу глобалізації і деякою мірою відкритості економіки реалізовано у Індексі Глобалізації (Globalization Index), розробленому консалтинговою компанією A. T. Kearney та журналом Foreign Policy. Згідно з цим індексом оцінка залучення країн світу до процесів глобалізації здійснюється на основі синтезу чотирьох показників, а саме:
– економічна інтеграція – обсяг міжнародної торгівлі, інвестицій та різного роду виплат (у т. ч. зарплат), що здійснюються з перетинанням державних кордонів;
– персональні контракти зокрема міжнародні поїздки і туризм, обсяг міжнародних телефонних переговорів, поштових відправлень та переказів;
– розвиток глобальних технологій, а саме кількість користувачів Інтернету та кількість інтернет-сайтів;
– включення в глобальні політичні процеси, зокрема членство у міжнародних організаціях та кількість посольств.
Слід зазначити, що розвитку інформаційних технологій в країні приділяється значна увага при складанні рейтингів. Простежується також тенденція все більшого впливу неекономічних факторів інтеграції на світові взаємозв’язки. Це пов’язано насамперед з тим, що розвиток глобальних інформаційних технологій останніми роками змінив систему ведення бізнесу і саму міжнародну торгівлю.
Показник розвитку економічної інтеграції свідчить, що економіка України характеризується високим ступенем включення до міжнародної торгівлі (21-те місце) і притоку ПІІ (17-те місце) (табл. 1). Дані таблиці дозволяють зробити висновок про те, що за методологією західних рейтингів участь України у системі світового поділу праці визначається як недостатня, навіть незважаючи на високі показники експорту та імпорту, які зберігаються впродовж останніх років. Така негативна оцінка пов’язана з тим, що рівень розвитку глобальних технологій, комунікаційних систем, включення України в глобальні політичні процеси залишаються на досить низькому рівні, але саме розвиток цих систем відповідає за умови розширення і можливості економічної системи у розвитку міжнародного співробітництва.
Відкритість економіки України має однобічний характер: при високій частці експорту та імпорту у ВВП, що свідчить про досить високий рівень лібералізації торгівлі, інші показники розвитку зовнішньоекономічних зв’язків залишаються низькими. Іншими словами, оцінка відкритості економіки України як високої, означає лише високий рівень участі країни у міжнародній торгівлі, що відображає лише одну складову відкритості економіки. Складається ситуація, коли Україна, з одного боку, дійсно є країною з високою відкритістю економіки і світогосподарські зв’язки відіграють помітну роль у національній економіці, суттєво впливаючи на темпи і пропорції економічного зростання. Однак така відкритість внаслідок високої лібералізації торгівлі робить країну залежною від світової кон’юнктури, вразливою до фінансових криз.
Оцінка відкритості на основі розрахунку експортної, імпортної і зовнішньоторговельної квоти свідчить лише про фактичні наслідки відкритості економіки в сфері зовнішньої торгівлі і не дає повної картини щодо факторів збільшення чи зменшення відкритості економіки і напрямків її впливу на соціально-економічний розвиток країни в цілому. Тому при ідентифікації рівня відкритості важливо розраховувати не тільки експортну, імпортну і зовнішньоторговельну квоту, які характеризують здебільшого зовнішньоторговельну складову відкритості країни, а також треба враховувати інші складові відкритості економіки, що сприятиме більш комплексному розкриттю сутності відкритості економіки і допоможе ідентифікувати як слабкі сторони внутрішнього і зовнішнього ринків, так і їх сильні та потенціал подальшого розвитку.
Для всебічної оцінки відкритості економіки слід розрізняти внутрішню та зовнішню відкритість; відкритість сфер економічної діяльності: фінансової (ринку грошових ресурсів та ринку фінансових послуг), торговельної (ринку товарів та послуг, ринку технологій та ринку інформації), відкритість ринку трудових ресурсів; державного та приватного секторів (рис. 1).
Виділення внутрішньої і зовнішньої відкритості обумовлено тим, що здійснення зовнішньоекономічних зв’язків відбувається у двох напрямах: в країну та з країни, при цьому основні детермінанти ефективності здійснення зовнішніх операцій суттєво відрізняються. Традиційно глобалізація розглядається як процес, який приводить до взаємних інтеграційних процесів економік світу. Однак для транзитивних економік та країн, що розвиваються, доступ до ринків інших країн може бути ускладненим в силу структурних і якісних параметрів внутрішньої економічної структури цих країн. Таким чином, складається ситуація односпрямованої відкритості цих економік, що створює суттєві дисбаланси у взаємодії внутрішнього і зовнішнього ринків.
Дослідження відкритості економіки за різними сферами економічної діяльності є досить розповсюдженим у економічній літературі. Якість та інтенсивність економічного зростання обумовлюється саме структурними пріоритетами економічної політики. Інформація і технології стають сьогодні основними факторами економічного зростання, що обумовлює важливість моніторингу відкритості ринку технологій та інформації разом із відкритістю ринку товарів та послуг. Держава є економічним суб’єктом ринку, з одного боку, та виконує функцію регулювання економічних процесів шляхом державної політики – з іншого. Це зумовлює необхідність окремого аналізу відкритості державного сектору та вивчення її дворівневого впливу на економіку країни.
Інформаційною базою для розрахунку основних показників відкритості економіки з урахуванням вищеописаної системи показників відкритості економіки (табл. 2) слугують статистичні дані Державного комітету статистики України, дані платіжного балансу, інформаційні матеріали Митної служби України, статистичні дані міжнародних організацій (Всесвітнього економічного форуму щодо ІГСФГМ) тощо.
Внутрішня відкритість полягає у рівні залучення нерезидентів у економіку країни через імпорт товарів та послуг, технологій та інформації, притік іноземних інвестицій та кредитів, зовнішню заборгованість держави. Зовнішня відкритість відображає умови доступу резидентів країни до ринків інших країн та спроможність до встановлення економічних відносин з нерезидентами країни з приводу експорту товарів та послуг, технологій та інформації, інвестування у економіку інших країн. Також зовнішня відкритість країни слугує передумовою для розширення участі країни у міжнародних організаціях, торгових союзах і недержавних організаціях.
Відкритість ринку товарів та послуг характеризує залученість країни у міжнародну торгівлю та рівень лібералізації торгівлі. Україна належить до країн з високою експортною (45,6% від обсягу ВВП у 2007 р. та 46,6% – у 2006 р.) і імпортною квотою (51,2% від обсягу ВВП у 2007 р. та 49,5% – у 2006 р.). Але, незважаючи на високий показник включення України в міжнародну торгівлю, сировинна орієнтація експорту і високі показники імпорту свідчить про неефективну міжнародну спеціалізацію.
Фінансова відкритість виражається у збільшенні міжнародних капіталопотоків у формі прямих та портфельних інвестицій, зростанні обсягів торгівлі на валютних біржах, формуванні регіональних валютних угруповань, розвитку платіжних систем та безготівкових розрахунків тощо. Під впливом глобалізації суттєво посилюється зв’язок національної економіки із світовим господарством саме через фінансові ринки.
Індикатором відкритості ринку капіталу слугує фактичний рівень залучення ПІІ та розраховується як частка ПІІ у ВВП. Підвищення рівня інвестиційної складової відкритості економіки слугує фактором розвитку внутрішнього ринку України і виражається в позитивному впливі припливу іноземного капіталу по лінії реструктуризації економіки, стримуванні інфляції внаслідок розширення виробництва, створення нових робочих місць, впровадження новітніх технологій та ефективних методів управління тощо.
Внутрішні фінансові ресурси в Україні, зосереджені на підприємствах і в банках, є вкрай обмеженими і їх використання на цілі економічного зростання є недостатнім. Через це важливого значення набуває залучення іноземних інвестицій. Однак загрозою фінансової стабільності є також і надмірна залежність від притоків капіталу підприємств, які функціонують на внутрішньому ринку. У зв’язку з цим важливо, щоб залучений капітал спрямовувався переважно на цілі виробничих інвестицій, а не на цілі споживання або капіталовкладення у низькотехнологічні виробництва. Інвестиційно привабливими в Україні залишаються підприємства швидкоокупних видів економічної діяльності таких, як оптова торгівля, накопичені капіталовкладення в які в 2007 р. склали 8,8% загального обсягу ПІІ, фінансова діяльність – 22,8%. В той час, як в підприємства машинобудування – тільки 3,7%. Також високими показниками ПІІ відрізняється металургійне виробництво (19,8% від загального обсягу ПІІ), продукція якого має високі показники експорту: 41,7% до загального обсягу експорту у 2007 р. (за даними платіжного балансу [28]). Тому фінансова лібералізація також може мати негативні наслідки, якщо вона призводить до припливу неконтрольованих короткострокових іноземних інвестицій, які у свою чергу стимулюють імпорт, розвиток торгівлі та посередництва.
Одне з ключових питань стимулювання соціально-економічного розвитку та технічного прогресу України становить послідовна орієнтація країни на залучення до процесів техноглобалізму. Це зумовлює важливість оцінки відкритості ринку технологій. Інтернаціоналізація та трансфер технологій у сучасному світі стають не менш важливими, ніж інвестиції та трудові ресурси, оскільки опанування нових технологій забезпечує провідні міжнародні позиції суб’єктів різного рівня та детермінує їх конкурентоспроможність на внутрішньому та зовнішньому ринках. Позитивним ефектом технологічного співробітництва українських компаній із зарубіжними партнерами є приплив сучасних технологій до українського внутрішнього ринку та нарощування інноваційного потенціалу країни.
У країнах ОЕСР аналіз обміну технологіями здійснюється на основі платіжного балансу технологій, який включає:
– трансфер технологій через патенти, ліцензії, ноу-хау;
– трансфер (ліцензування, продаж, франчайзинг) торгових марок тощо;
– надання послуг з технологічним змістом, а саме технічне та інженерне навчання, а також технічна допомога;
– трансфер результатів промислових досліджень та розробок [7].
Позитивний (активний) платіжний баланс технологій є свідченням зовнішньої торговельної відкритості технологічного сектору і високої міри автономії від зовнішнього світу у цій сфері. З іншого боку, низький рівень імпорту технологій буде свідчити про недостатню внутрішню відкритість ринку технологій і неспроможність країни впроваджувати світовий досвід.
Важливим індикатором відкритості ринку інформації може слугувати рівень розвитку ІКТ у країні, який відображає потенціал технологічного розвитку внутрішнього ринку та формування високотехнологічного типу конкурентоспроможності українських товарів на внутрішньому та зовнішньому ринках. Крім того, досягнення технічного прогресу, зокрема комп’ютерна техніка і комунікаційні технології, приводять до зміни традиційних економічних секторів і елементів ринку, до розвитку електронної торгівлі товарами і послугами, створення віртуального фінансового сектору, що також сприяє все більшій відкритості національних економік. Слід зазначити, що в країнах з низьким доходом нерідко відсутні дані про виробництво та використання ІКТ. Тому у зв’язку з тим, що використання ІКТ потребує використання необхідного обладнання, дані про продаж останнього та його рівень на одну людину слугує важливим джерелом оцінки ролі ІКТ в економіці країни.
Кількісним індикатором відкритості ринку інформації може слугувати Індекс готовності до функціонування у глобальних мережах (ІГФГМ), який розробляють фахівці Всесвітнього економічного форму (Networked Readiness Index – NRI) [11]. У 2006–2007 рр. Україна за цим індексом посіла 75 місце серед 122 країн. Зведений індекс України є низьким і становить 3,46 (у країни лідера Данії – 5,71). Найгіршими є позиції України за індексом використання інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), який характеризує зміни в поведінці, наявність економічних та неекономічних благ завдяки ІКТ: Україна посіла лише 95-те місце (індивідуальне використання – 76-те, використання бізнес структурами – 95-те, державними установами – 100-те). Також Україна має найгірші показники за такими субіндексами стану середовища ІКТ, як політичне та регуляторне середовище (88-ма позиція) і стан ринкового середовища (75-та позиція). Найкращу (65-ту) позицію Україна посідає за індексом готовності ІКТ. Досить високий показник індексу готовності до функціонування у глобальних мережах свідчить, що з одного боку, Україна досі не використовує ІКТ належним чином, однак з іншого – має потенціал стимулювати їх ефективне використання.
Відкритість ринку трудових ресурсів та включеність у світові міграційні процеси у розвинених країнах сприяють накопиченню людського капіталу, який останнім часом став основним чинником суспільного та економічного зростання. Конкурентоспроможна позиція держави, окремих підприємств та галузей економіки на зовнішньому ринку все більше залежить від рівня людського розвитку, спроможності підвищувати якість та накопичувати цей фактор зростання економіки. Основними формами міжнародного обміну людським капіталом є трудова міграція робочої сили (імміграція, еміграція, прихована міграція) і отримання освіти за кордоном (обміни, стажування).
Відкритість ринку трудових ресурсів може мати суперечливий вплив для транзитивних економік. Державна політика у цій сфері має мати виважений характер. У випадку України підкреслюється негативний аспект міграції робочої сили з країни, тому що вона призводить до «відтоку мізків», що негативно відображається на спроможності країни підвищувати технологічний рівень розвитку внутрішнього ринку. Технічний прогрес і попит на висококласних фахівців, технічного персоналу, програмістів є взаємопов’язаним. Отже, Україна втрачає двигун технологічного зростання внутрішнього ринку, а країна-приймач виграє двічі, тому що отримує готового спеціаліста без необхідності інвестування у його підготовку. Водночас притік іммігрантів у країну складається в основному з країн ризикової міграції (Китай, Туреччина, Іран) [31, с. 269].
Таким чином, можна зробити висновок, що формується асиметрична та несприятлива структура участі України у світових міграційних процесах, яка не сприяє підвищенню якості людського капіталу в Україні, що послаблює можливості переорієнтування розвитку України на інноваційний напрямок.
Для кількісної оцінки відкритості ринку трудових ресурсів можуть використовуватися обсяги грошових переказів працюючих за кордоном відносно ВВП країни. Слід зазначити, що відсутність систематизованих статистичних даних міжнародного руху трудових ресурсів ускладнює аналіз цього процесу. Непрямими індикаторами при аналізі ступеня міжнародної мобільності трудових ресурсів можуть слугувати рівень зовнішніх зв’язків населення через міжнародні поїздки і туризм, обсяг міжнародних телефонних переговорів, поштових відправлень тощо.
Відкритість державного сектору відображається насамперед у державному боргу країни перед іноземними країнами. Державний борг впливає на зміну ринкової кон’юнктури, державну та монетарну політику, а також детермінує політичну і економічну незалежність держави. Згідно із традиційною теорією збільшення державного боргу стимулює сукупний попит та економічне зростання у короткостроковому періоді, але у довгостроковій перспективі спричиняє зниження частки капіталу у національному багатстві та зменшення національного доходу.
У довгостроковому періоді макроекономічними ефектами державного боргу будуть зменшення заощаджень та інвестицій, що, в свою чергу, буде впливати на зменшення обсягу основного капіталу та національного доходу. Також державний борг може призвести до збільшення відсоткових ставок. Слід також зауважити, що обслуговування державного боргу потребує часткового використання податкових надходжень, що зменшує потенціал державного інвестування. Крім того, ситуація, коли держава заборгувала значну суму нерезидентам, спричиняє підвищену чутливість валютного курсу та потоків капіталу до навіть незначних змін кон’юнктури у країні або у світі.
Відкритість державного сектору також може бути охарактеризована рівнем включеності країни у глобальні політичні процеси, зокрема членство у міжнародних організаціях та участь у міжнародних угодах і програмах. Активна міжнародна політична позиція дозволить Україні підтримувати вітчизняних товаровиробників на основі використання можливостей міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів на внутрішньому та зовнішньому ринках; прискорити економічну трансформацію шляхом гармонізації українського законодавства до міжнародних стандартів; сприяти підвищенню ефективності зовнішньоекономічної діяльності на конкурентній основі шляхом взаємного зменшення торгових бар’єрів з провідними торговельними партнерами України.
У табл. 3 представлено основні показники відкритості економіки та їх динаміку впродовж 2002–2007 рр.
Аналізуючи дані табл. 3, слід виділити такі тенденції у відкритості економіки України:
– стабільно високий рівень торговельної відкритості впродовж 2002–2007 рр.;
– зміну тренду щодо внутрішньої та зовнішньої торговельної відкритості: з 2005 р. спостерігається зростання внутрішньої (імпорту) та скорочення зовнішньої (експорту) відкритості;
– низький рівень відкритості ринку технологій: як імпорт, так і експорт комп’ютерних та інформаційних послуг, роялті та ліцензійних послуг, науково-конструкторських розробок до загального обсягу не перевищують 1,5%;
– зовнішня відкритість ринку технологій, реалізованих у виробництво та експорт технологічних товарів (машин та устаткування, транспортних засобів, приладів), знаходиться на низькому рівні і з 2004 до початку 2007 р. мала тенденцію до зменшення;
– наявність високого внутрішнього попиту на технологічні товари, що відображається на зростанні з кожним роком імпортних потоків машин та устаткування, транспортних засобів, приладів, які у 2007 р. досягли 14% до ВВП та 32,7% до загального обсягу імпорту;
– відкритість ринку інформації залишається на низькому рівні, про що свідчить як індекс готовності суспільства до функціонування у глобальних мережах, так і низькі показники зовнішньоторговельного обігу послуг зв’язку. Крім того, обмежена відкритість ринку технологій негативно позначається на можливості створення необхідних умов для розвитку ринку інформації;
– позитивні тенденції у відкритості державного сектору, які виражаються у поступовому зменшенні державного боргу відносно ВВП (хоча абсолюті показники мають тенденцію до зростання);
– наявність протиріч у фінансовій відкритості економіки країни. З одного боку, впродовж 2002–2007 рр. спостерігається коливання обсягів притоків ПІІ, однак у цілому вони не перевищують 9% від ВВП. Це негативно позначається як на соціально-економічному розвитку країни, так і на розвитку ринку технологій та стимулюванні виробництва, імпортозаміщення та експорту технологічної продукції. З іншого боку, відмічається суттєве збільшення обсягів зовнішній позик органів грошово-кредитного регулювання та банків – більш ніж у 2 рази впродовж усього періоду. Це негативно позначається на економічній безпеці країни та сприяє підвищенню уразливості країни від фінансових криз на світовому ринку. Також спрямування позик банків на фінансування споживчих кредитів населення ще більше сприяє підвищенню обсягів імпорту та створенню асиметричної структури відкритості економіки України.
Ринок є складним і багатоманітним явищем економічного життя. Для більш глибокого пізнання ринку як економічної категорії, детально аналізують структуру, тобто сукупність елементів, з яких він складається, і які взаємодіють між собою. З часу виникнення ринку різні напрямки і школи економічної думки неоднозначно трактували його сутність та робили акцент на різних його елементах. Перше і саме повсякденне визначення затверджувало, що ринок – це площа, публічне місце купівлі-продажу товарів, благ і послуг. Пізніше в поняття ринку ввійшли відносини між покупцями і продавцями й попитом та пропозицією. У зв’язку з цим з’явилися визначення ринку як: взаємодії продавців і покупців; системи відносин між попитом та пропозицією; сукупність відносин товарного обміну; сфери обміну, що зв’язує в єдиний механізм виробників і споживачів товарів тощо.
У сучасній політичній економії при визначенні сутності ринку на перший план висувається система економічних відносин, формування попиту та пропозиції, цін на товари. Однак світова економічна думка не відразу визначилась відносно зв’язку факторів попиту та пропозиції товарів та послуг. Принцип Ж. Б. Сея «пропозиція породжує попит» довгий час був відправним послулатом як у представників класичної школи, так і їх послідовників. Дж. М. Кейнс перевернув цей зв’язок на зворотний: попит визначає пропозицію. Дж. С. Мілль ввів фактори попиту та пропозиції і довів, що існує ринкова ціна, яка визначається попитом і пропозицією і оптимізує обін товарами між країнами. У визначеннях ринку А. О. Курно та А. Маршаллом також акцентується увага на тенденції ринку до вирівнювання цін, і, таким чином, виявляється його істотна функція. Це положення має надзвичайно важливе значення, адже саме ринок виконує роль механізму, через який досягається рівновага попиту і пропозиції через систему цін.
Ціна є грошовим вираженням вартості товару з позиції теорії трудової вартості. Є й інші визначення: теорія витрат виробництва, теорія попиту та пропозиції, неокласична теорія А. Маршалла, яка поєднує теорію витрат виробництва, граничної корисності, попиту і пропозиції та інші теорії. Інтегрованість різних ринків країн світу призводить до поєднання різних факторів ціноутворення. Важливими умовами стає відкритість ринків до утворення зовнішньоекономічних зв’язків, складність взаємозв’язків між суб’єктами ринків, розвиток ринкових інституцій тощо. За умов посилення взаємозв’язків між внутрішнім та зовнішнім ринками виникає нагальна потреба дослідження взаємодії ринків через поєднання дослідження взаємовідносин між суб’єктами цих ринків та ринкових умов.
Суб’єктами внутрішнього ринку є:
– домашні господарства-резиденти країни та іноземці-нерезиденти, які тимчасово перебувають у країні, створюють споживчий попит на внутрішньому ринку;
– підприємства-резиденти країни є пред’явниками інвестиційного попиту (тобто попиту на засоби виробництва) на внутрішньому ринку і використовують свої фінансові ресурси з метою нарощування основних фондів, заміщення старих і створення нових виробничих потужностей;
– держава здійснює закупівлю товарів, робіт і послуг на внутрішньому ринку через розміщення державних замовлень.
Суб’єктами зовнішнього ринку є резиденти та нерезиденти країни. Так, резиденти створюють попит на блага іноземних виробників, який задовольняється за рахунок зовнішньої пропозиції шляхом імпорту цих благ. Нерезиденти країни створюють зовнішній попит, який задовольняється внутрішньою пропозицією шляхом експорту. Зовнішній попит залежить від світового поділу праці, співвідношення цін на вітчизняні та іноземні товари, а також обмінного курсу національних валют.
Основним інструментом ринкового механізму є ціна. Як рівноважна вона є ідеальною ринковою ціною, однак, і ідеальна конкуренція, на практиці не існує. Реальна ринкова ціна, як правило, вища або нижча за вартість. Усе залежить від того, які фактори ціноутворення переважають. При взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків утворюються три напрями взаємодії попиту та пропозиції, які мають різні умови та фактори формування ціни (рис. 2). Ці напрями включають:
– співвідношення внутрішнього попиту і внутрішньої пропозиції;
– співвідношення зовнішнього попиту і внутрішньої пропозиції;
– співвідношення внутрішнього попиту і зовнішньої пропозиції.
При цьому деякі поняття потребують уточнень:
– внутрішній попит характеризує бажання та можливість домашніх господарств-резидентів країни, включаючи іноземців-нерезидентів, які тимчасово перебувають на території країни, підприємств-резидентів країни та держави придбати певну кількість благ при певному рівні цін;
– внутрішня пропозиція являє собою загальну кількість благ, які вироблені домашніми господарствами-резидентами країни та підприємствами-резидентами країни при певному рівні цін;
– зовнішній попит виражає бажання та можливість зарубіжних (іноземних) економічних одиниць (нерезидентів – підприємств, домогосподарств та держав) придбати певну кількість благ з урахуванням співвідношення цін на вітчизняні та іноземні блага;
– зовнішня пропозиція відображає загальну кількість благ, які вироблені зарубіжними економічними одиницями (нерезидентами країни) з урахуванням співвідношення цін на вітчизняні та іноземні блага.
На внутрішньому ринку у співвідношенні внутрішнього попиту і внутрішньої пропозиції переважають фактори внутрішнього ціноутворення, в основу якого покладено стратегію пошуку виробниками засобів мінімізації власних витрат, що досягається шляхом введення нової техніки, технологій, підвищенням продуктивності праці. Факторами впливу на ціноутворення на зовнішньому ринку є міжнародна конкуренція, монополії на світових ринках, валютно-фінансові потрясіння, ціни на енергоносії, форс-мажорні стихійні явища, використання країнами тарифних та нетарифних методів регулювання міжнародних торговельних потоків, тощо. Сьогодні, коли операції з продажу товарів та послуг на світових біржах здійснюються за лічені секунди, особливого значення набуває доступ до достовірної інформації.
Зовнішній ринок характеризується взаємодією зовнішнього попиту і внутрішньої пропозиції та внутрішнього попиту і зовнішньої пропозиції. Ціна є вирішальним чинником як експорту, так і імпорту, оскільки повинна покривати витрати на виробництво, митні збори, витрати на транспорт та міжнародний маркетинг продукції. Низька собівартість продукції внутрішнього виробництва та низька ціна втілює у собі цінові переваги конкуренції та дає експортеру резерв для маневру на зовнішньому ринку. Однак, на практиці, для підтримки вітчизняних виробників держава компенсує зниження експортних цін через зниження податків, надання пільг та субсидій тощо. Водночас ціни на товари для внутрішнього ринку, як правило, вищі за експортні, що призводить до деформації внутрішнього ринку. Іншим дестабілізуючим фактором може виступати і імпорт, коли ціни на імпортні товари нижчі за внутрішні. За таких умов внутрішній попит коригується, головним чином, зовнішньою пропозицією, а вітчизняні виробники втрачають внутрішній ринок збуту внаслідок цінової конкуренції.
Важливим чинником впливу на установлення цін для цих трьох напрямів співвідношень попиту та пропозиції є коливання валютного курсу. Валютний курс впливає як на ціни на товари на зовнішньому ринку, так і на рівень цін на внутрішньому ринку, що відбувається у двох напрямках:
по-перше, через зміну цін імпортованих товарів та послуг кінцевого споживання (у випадку підвищення курсу національної валюти імпортні товари стають дорожчими, у випадку зниження курсу – дешевшими);
по-друге, через вплив на рівень цін тих товарів і послуг, які виробляються всередині країни з використанням імпортних компонентів (проміжне споживання).
Чутливість внутрішнього ринку до зміни цін внаслідок змін валютного курсу пов’язана із співвідношенням рівнів споживання вітчизняних та імпортних товарів, еластичністю попиту на імпортний продукт. Еластичність попиту на імпортний продукт залежить від еластичності попиту до ціни на даний товар, від частки імпорту в обсягу споживання даного продукту, від еластичності внутрішньої пропозиції до зміни ціни. При девальвації і наступному збільшенні цін на імпортні товари відбувається також і зростання цін на деякі вітчизняні товари як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Тому може зменшитися споживання не тільки імпортних товарів, але і вітчизняних. Попит на високотехнологічні товари є менш еластичним, тому що вітчизняні виробники частіше за все не можуть запропонувати продукцію відповідної якості і технологічного рівня, тобто імпортні та вітчизняні товари не можуть бути взаємозаміщеними.
Слід також брати до уваги, що за сучасних умов ціни мають тенденцію до зростання більшою мірою, ніж до зменшення. Це пов’язано з багатьма факторами, наприклад, з ефектом однобічної еластичності заробітної плати у бік зростання, спекуляцій та бажання з підприємств на внутрішньому ринку отримати надприбуток. Таким чином, при ревальвації зменшення цін на імпортні товари є необов’язковим ефектом.
Крім того, ринки інформації та технологій мають суттєві особливості у ціноутворенні в силу своїх особливостей як специфічних товарів. В умови ціноутворення на технологічні товари уже само по собі закладено міжнародний аспект, навіть якщо це стосується трансферу в межах внутрішнього ринку, тому що створення інновацій та технологій має глобальний характер. Це пов’язано із високою вартістю на фундаментальні науково-конструкторські розробки, що призводить до об’єднання капіталів та науковців різних країн у єдині глобальні наукові центри. Також міжнародний трансфер технологій із розвинених країн у ті, що розвиваються, здійснюється із суттєвим запізненням. З огляду на короткий життєвий цикл технологій та інноваційних високотехнологічних товарів це призводить до структурної деформації у співвідношеннях внутрішнього та зовнішнього ринків.
Важливо зазначити, що рівноважна ціна не є динамічним явищем для всіх трьох співвідношень взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків (внутрішнього попиту і внутрішньої пропозиції; зовнішнього попиту і внутрішньої пропозиції; внутрішнього попиту і зовнішньої пропозиції). Це означає, що на практиці рівноважна ціна виглядає як тенденція, до якої ринок тяжіє, так і не досягаючи абсолютно рівноважного стану, а ринкова нерівноважність виявляється у дисбалансах між внутрішнім та зовнішнім ринками.
Слід також брати до уваги, що установлення рівноважної ціни на внутрішньому та зовнішньому ринках досягається шляхом взаємодії попиту та пропозиції на конкретний товар чи послугу. При цьому слід враховувати, чи є товар первинним ресурсом або диверсифікованим промисловим товаром. Сировинні товари здебільшого продаються через товарні біржі, і попит на ці товари не залежать від різниці цін на внутрішньому та зовнішньому ринку, адже вони продаються за єдиною ціною, яка встановлюється на міжнародній товарній біржі шляхом взаємодії попиту та пропозиції. Крім того, ці товари в основному є субститутами (модель досконалих субститутів). У зв’язку з цим, еластичність попиту на імпорт та пропозиції експорту по ціні є вищою, ніж у моделі недосконалих субститутів. Для диверсифікованих промислових товарів притаманна обмежена цінова конкуренція між продукцією вітчизняного та іноземного походження (модель недосконалих субститутів), а нецінові фактори мають вирішальне значення. В цьому випадку слід також враховувати формування звичок у споживачів на внутрішньому ринку щодо споживання імпортних чи вітчизняних товарів.
Формування співвідношень внутрішнього попиту і внутрішньої пропозиції або співвідношення внутрішнього попиту і зовнішньої пропозиції залежить від еластичності попиту на імпортні чи вітчизняні товари по доходу та цінах. Вважається, що в розвинених країнах еластичність імпорту по доходу вища, ніж у тих, що розвиваються, а еластичність імпорту по ціні нижча в розвинених країнах і вища в тих, що розвиваються [23, с. 27–28].
Також важливого значення набуває питання чи є цей товар тим, що торгується, або тим, що не торгується. Теорія міжнародної економіки виходить з того, що як фактори виробництва, так і товари і послуги мають обмежену мобільність. За наявності різноманітних перешкод (транспортні витрати, низька конкурентоспроможність та ін.) вони не можуть бути продані на зовнішньому ринку. Товари, що торгуються (tradable goods), визначаються як ті, що можуть вільно пересуватися між країнами. Товари, що не торгуються (non-tradable goods) – товари, які споживаються у тій самій країні, де були вироблені, і не можуть пересуватися між країнами [24, с. 20]. З точки зору взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків, товари, що торгуються, є предметом торгівлі як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Більш того, регулювання ціни і встановлення рівноважної ціни на ці товари відбувається з урахуванням співвідношень внутрішнього попиту і внутрішньої пропозиції, зовнішнього попиту і внутрішньої пропозиції, внутрішнього попиту і зовнішньої пропозиції. Ціни на товари, що не торгуються, визначаються виключно співвідношенням внутрішнього попиту і пропозиції в межах внутрішнього ринку країни. Для цих товарів особливо важливим є встановлення балансу між попитом і пропозицією, тому що нестача або надлишок попиту або пропозиції товару не може бути покритим за рахунок зовнішніх попиту чи пропозиції, що, в свою чергу, може призвести до суттєвого економічного дисбалансу на внутрішньому ринку.
Таке розділення стосується не тільки товарів, але і послуг. Історично послуги класифікувались як такі, що не можуть перетинати національні кордони. Як типовий приклад наводяться такі послуги, як перукарня, хімчистка, оренда житла та ін., які задовольняють виключно внутрішній попит. Також до товарів (послуг), що не торгуються, відносять комунальні послуги і будівництво, ресторани, готелі, освіту та ін. Однак таке розділення товарів і послуг є досить умовним. Серед основних факторів, які впливають на мобільність товарів і послуг, традиційно виділяють транспортні витрати та торговельні бар’єри. Якщо розвиток комунікаційних і транспортних технологій розширює перелік товарів і послуг, для яких розширюються можливості мобільності, то низка торговельних і неторговельних бар’єрів скорочує такі можливості.
Високі темпи зростання обсягів торгівлі послугами, разом із збільшенням послуг у загальному обсязі міжнародних операцій, є характерною рисою розвитку світової економіки на сучасному етапі. При чому товари та послуги в міжнародній торгівлі тісно взаємопов’язані. Будь-яку зовнішньоторговельну операцію було б неможливо здійснити без використання транспортних, банківських, телекомунікаційних, страхових та інших послуг. З іншого боку, деякі види послуг виділились в окремі самостійні сектори міжнародної торгівлі. Також слід підкреслити появу нових видів послуг, на кшталт комп’ютерних послуг та електронної торгівлі, які змінюють саме уявлення про сферу послуг і виводять її на якісно новий рівень – рівень високотехнологічного і наукоємного сектору економіки, який відрізняється високою інноваційністю, технологічністю та використанням останніх розробок техніки. Іншою тенденцією є виділення у окремі сфери бізнесу таких видів послуг, як: маркетингові, бухгалтерські, юридичні послуги, реклама та ін. Ці послуги раніше мали виключно внутрішньофірмовий характер, а сьогодні вони не просто є самостійними предметами торгівлі, але поступово набувають міжнародного характеру.
Складність визначення самої сутності послуги обумовлює і складність регулювання міжнародної торгівлі послугами, особливо стосовно визначення статусу міжнародної операції, що обумовлюється специфікою самого змісту поняття послуги. У випадку зовнішньоторговельної операції товар переміщується від експортера до імпортера шляхом перетину митного кордону. У випадку послуги, продавці і покупці мають також знаходитись у різних країнах і послуга при її продажі також «перетинає» кордон. Тобто раніше подібно до товарів послуги розрізняли як ті, що торгуються і ті, що не торгуються, відповідно до того, чи має місце транскордонний обмін. Разом із укладенням Генеральної угоди по торгівлі послугами (ГАТС) [30] змінилися і підходи до теоретичного і практичного осмислення міжнародного обміну послугами. Були виділені чотири напрямки продажу послуг:
– послуга (як і товар) при русі від продавця до покупця перетинає кордон (наприклад, банківські послуги, які надаються за допомогою телекомунікаційних мереж);
– іноземна компанія-виробник послуги може переміщатися на територію країни, де знаходиться покупець (наприклад, філіали страхових компаній або готельних мереж);
– резиденти-покупці можуть переміщатися на територію іншої країни для отримання послуги (туристичні послуги);
– фізичні особи-резиденти переміщуються до іншої країни для надання послуг (вчителі, лікарі, бухгалтери та ін.).
Цей новий підхід до торгівлі послугами обумовив можливість міжнародної торгівлі майже всіма видами послуг. Тобто з урахуванням цього підходу майже всі послуги стають тими, що торгуються. Разом з цим змінився і підхід до визначення того, яка операція є експортом, а яка імпортом. Так, українська туристична фірма, яка направляє туристів до Турції, є імпортером послуг, а турецька фірма у цьому випадку (приймаючи українських туристів) є експортером послуги. А іноземне підприємство, яке використовує залізничний або автомобільний транспорт в Україні, є імпортером транспортних послуг.
Останні тенденції у розвитку технологій, віртуалізації торгівлі послугами і товарами разом із глобальними тенденціями усунення торговельних бар’єрів переводять майже всі товари і послуги у категорію тих, що торгуються, принаймні теоретично. Також не можна не відзначити зовсім іншого рівня цієї тенденції – деякі окремі види товарів, брендів або галузей економіки стають глобалізованими, тобто такими, які не просто вільно купуються і продаються на світовому ринку, але які є незмінними на ринках більшості країн світу. Яскравими прикладами є стандартизована продукція ТНК (наприклад, продукція компанії МакДоналдс – «Біг Мак», співвідношення цін на який навіть стало основою розрахунку купівельної спроможності національних валют – так званий «індекс Біг Маку»).
У певні відрізки часу та за певних умов виникають певні бар’єри, які перешкоджають вільному руху товарів та послуг. Але це не означає, що ці бар’єри для одних і тих самих груп товарів у різних країнах будуть однаковими. Фактори пропозиції впливають на збільшення вартості товарів та послуг, які призначені для зовнішнього ринку, та зниження або зникнення економічної доцільності щодо експорту цього товару або послуги. Фактори пропозиції можуть включати торговельні і неторговельні бар’єри, транспортні і комунікаційні витрати та ін., які мають прямий вплив на формування ціни окремого товару та послуги. Високі витрати підвищують вартість виробництва товару (послуги), зменшують його цінову конкурентоспроможність і роблять економічно недоцільним експорт такого товару або послуги. Фактори попиту можуть складатися з культурних особливостей (моди, способу життя, освіти, релігійних відмінностей та ін.), кліматичних особливостей, законодавчого середовища, технічного рівня виробництва та суспільства та ін. Тобто ця група факторів впливає на первинне виникнення потреби і формування попиту на товар.
Останні тенденції щодо соціально-економічних та виробничих змін внаслідок глобалізації і розвитку інформаційних технологій охоплюють різні рівні трансформації ринку та його основних елементів. Зокрема змінюється змістовність трудової діяльності. Це пов’язано з тим, що основа виробничих сил, яку складають засоби виробництва, предмети та продукти праці вже не ототожнюються з матеріальністю. Інформація стає базовим фактором суспільного виробництва. Змінюється форми і напрямки економічних відносин шляхом встановлення пріоритетів на нематеріальній інформаційній складовій та трансформації форм зв’язків економічної діяльності у просторі і часі.
Так званий «електронний бізнес» використовує переваги Інтернет як для розширення можливостей існуючих форм економічних зв’язків, так і для створення нових, організаційних форм, які можуть бути як окремою складовою здійснення операцій (наприклад, система електронних розрахунків), так і самостійною формою організації економічної діяльності (наприклад, Інтернет-банкінг). В Україні електронний бізнес знаходиться на початковій стадії свого розвитку. Однак швидко розвиваються системи Інтернет-банкінгу (системи проведення банківських операцій через мережу Інтернет), електронні платіжні системи, системи, що надають можливість торгівлі цінними паперами он-лайн тощо. Розробляються системи дистанційної освіти, інтернет-страхування та ін. В Україні останніми роками також посилилась тенденція створення комп’ютерних фірм, що працюють за схемою аутсорсингу. Цілий ряд вітчизняних компаній співпрацюють через Інтернет зі своїми західними постачальниками.
Глобальний інформаційний простір об’єднує економічні, політичні, соціальні і культурні процеси, а самі інформаційні технології стають значною змістовною характеристикою цих процесів, створюють принципово нові умови та форми економічних, політичних та інших відносин між державами. Всі ці зміни, які відбуваються сьогодні під впливом швидкого розповсюдження інформаційних технологій, вимагають іншого економічного трактування поняття ринку як внутрішнього, так і зовнішнього. Якщо перше і саме повсякденне визначення стверджувало, що ринок – це площа, публічне місце купівлі-продажу товарів, благ і послуг, то сьогодні, при визначенні понять внутрішнього та зовнішнього ринків, стає вже неможливо відштовхуватися тільки від географічної і навіть економічної території країни.
За умов зростаючої інформатизації економічного життя та переходу до постіндустріальної стадії розвитку суспільства змінюються їх форми. Натурально-речовинна форма товару перестає бути основним елементом економіки. Усе більшою мірою відбувається її заміна віртуальною формою інтелектуального товару у вигляді інформації або послуги. З цього приводу науковці приходять до висновку про формування нового ринку, що існує по інших економіко-правових законах, що дозволяє зовсім іншим способом будувати виробничі відносини, у тому числі між віртуальними підприємствами [30, с. 353]. В індустріальному суспільстві, заснованому на матеріальному засобі виробництва, основним суб’єктом ринку є підприємство, а його основним завданням є виробництво матеріальних товарів і їх реалізація на стабільних ринках. Всупереч цьому у постіндустріальному суспільстві суб’єктами виробництва та обігу товарів та послуг стають віртуальні підприємства (віртуальні колективи) [30, с. 351].
Разом із поширенням віртуальних підприємств і електронної торгівлі виникає низка проблем, які пов’язані з оподаткуванням і визначенням статусу угод. Насамперед, складно визначити статус покупця і продавця, чи є вони резидентами або нерезидентами, юридичними або фізичними особами тощо. Це ускладнюється тим, що компанія іноді використовує сервери, які розташовані в інших державах, щоб уникнути частини податків. З цього приводу особливої уваги заслуговує проблема визначення міжнародного характеру договорів купівлі-продажу у міжнародному праві. Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів застосовується лише до договорів, що укладаються між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах [12]. При цьому чітке визначення місцезнаходження підприємств є одним з найважливіших критеріїв при визначенні міжнародного характеру договору. Згідно з цією Конвенцією договір купівлі-продажу, що укладається між сторонами, які використовують адресу електронної пошти, що вказує на певну країну, можна розглядати як договір, що має міжнародний характер.
Сучасні тенденції розвитку, пов’язані з переходом до постіндустріального суспільства, зумовлюють становлення інформації як базового фактора суспільного виробництва. На цій основі змінюються як сама форма продукту з матеріальної до нематеріальної, так і сам процес виробництва набуває нематеріальної якості. Це, насамперед, обумовлюється тим, що інформація та знання стають одночасно засобом виробництва, предметом праці, місцем створення нового продукту та самим продуктом або результатом праці. Яскравим прикладом цього слугують комп’ютерні технології, які створюють нові інформаційні продукти або програмне забезпечення.
Разом з цим розвиток нових форм обміну та платежів (електроні платежі, кредитні картки, платежі по телефону, безготівкові розрахунки тощо) створює умови для трансформації та еволюції самої форми вартості. Еволюція форм вартості знаменується переходом до «вищої» ідеальної форми вартості, яка характеризується елімінацією будь-якого реального руху не тільки грошей, а і їх розрахунково-знакової форми (чеків, квитанцій тощо). Розвиток ідеальної форми вартості, нематеріальних форм товарів, нових технологій розрахунків трансформують якісні та просторові характеристики обміну. Якісні характеристики обміну змінюють форму обміну від натурального, товарного до обміну послугами. Більш розвинена форма обміну – обмін інформаційними послугами – також може також втілюватися у обмін знаннями, вміннями, технологіями та інформаційними продуктами.
Розвиток інформаційних технологій призвів до нової форми спілкування з державою – електронного уряду. На сьогодні серед вітчизняних науковців існує багато дискусій з приводу визначення поняття «електронний уряд». На думку І. Коліушко і М. Демкова доцільніше використовувати термін «електронне урядування», під яким слід розуміти спосіб організації державної влади за допомогою систем локальних інформаційних мереж та сегментів глобальної інформаційної мережі, яка забезпечує функціонування певних служб в режимі реального часу та робить максимально простим і доступним щоденне спілкування громадянина з офіційними установами [22, с. 147]. Електронне урядування здатне змінити організацію влади, підвищити її ефективність, зробити її більш прозорою і підконтрольною громадськості. Ось чому реалізація ідеї електронного урядування викликає величезний інтерес в усьому світі і багато країн вже застосовують окремі елементи цього принципу на практиці. Зокрема уряд США надає громадянам різноманітні послуги через Інтернет: видачу ліцензій, сплату штрафів тощо.
В Україні за напрямом технічного, інформаційного та комп’ютерного забезпечення органів досягнуто значного прогресу і закладено основу для подальшого розвитку. В напрямку правового забезпечення також досягнуто позитивних результатів – прийнято два важливі Закони – «Про електронний цифровий підпис» [20] та «Про електронні документи та електронний документообіг» [21], що є важливим кроком у створенні основних організаційно-правових засад електронного документообігу та використання електронних документів, а також стимулювання підприємств, установ і організацій, які використовують електронний документообіг у своїй діяльності, тим самим спрощуючи свою систему діловиробництва, обліку товарів та послуг та процесу укладення договорів і знижуючи свої витрати у цих сферах. Крім того, розроблено «Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки» [29], які є концептуальною основою для розробки завдань щодо розвитку інформаційного суспільства в Україні. По суті, це є комплексною програмою розвитку у цій сфері, яка включає мету, цілі та механізми реалізації. Результатами впровадження основних засад згідно з вищезазначеним документом вважається забезпечення позитивних змін у збільшенні можливостей громадян брати участь в управлінні державою, підвищенні продуктивності праці у всіх сферах економіки, рівня інформаційної безпеки людини, суспільства, держави, ступеня розвитку інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, розширенні можливостей людей отримувати доступ до національних та світових інформаційних електронних ресурсів та ін.
Потребує нового осмислення і термін «міжнародний розподіл праці». Зміни в обсягах і структурні інвестиційної і виробничої кооперації не могли не позначитися на якісних змінах міжнародного розподілу праці і надали йому інший зміст. Зокрема, Е. Кочетов підкреслює, що включення в зовнішньоторговельний обіг не тільки кінцевої продукції, але і ряду товарів та комплектуючих, які використовуються для створення нових продуктів, приводить до нового міжанклавного (міжкорпораційного) розподілу праці. Міжанклавний поділ праці визначається як спеціалізація господарчих суб’єктів, які сформувалися на транснаціональній основі, і виступають як інтернаціоналізовані відтворюючі ядра [25, c. 118]. Складається ситуація, коли кооперація може виходити поза рамки країни не виходячи за межі однієї організації або корпорації. Іншими словами, виробничі функції можуть розподілятися між структурними одиницями одного концерну, які знаходяться в різних країнах.
Нові форми економічних відносин, такі, як, наприклад, аутсорсинг, передбачають міжнародний розподіл праці не тільки щодо виготовлення товарів, а й для надання послуг. Аутсорсинг товарів і послуг являє собою доручення закупівлі товарів, надання послуг зовнішнім постачальникам (внутрішнім або закордонним). Аутсорсинг бізнес-процесів ? більш спеціалізована форма аутсорсингу, в рамках якої відбувається передання в управління сторонньому підряднику всього процесу ведення бізнесу або окремих його функцій, (зокрема, ведення бухгалтерського обліку, проведення закупівель, кадрового обліку, логістики тощо). Ринок аутсорсингу розвивається швидкими темпами і охоплює різні елементи бізнес-процесів. Аутсорсинг дедалі більше стає для провідних компаній світу стратегічною основою для мінімізації власних витрат.
Таким чином, сьогодні при здійсненні економічних операцій вирішальну роль відіграє не фізичний розмір простору (тобто адміністративна територія країни), а ємність національного ринкового простору в поєднанні із зв’язками та відносинами, які виникають при взаємодії з ринковими просторами інших країн.
Дослідження економічних відносин у межах економічного простору та вивчення актуальних трансформацій економічного простору є актуальним за умов вищеописаних тенденцій. Поняття простір і територія не є тотожними. Територія – це поверхня суходолу, яка характеризується двомірністю, а поняття простору пов’язане з поняттям часу. Простір має такі властивості: протяжність, єдність перервності і безперервності. Географічний простір звичайно визначається як сукупність відносин між географічними об’єктами, які розташовані на конкретній території і розвиваються в часі. Виробництво, наприклад, інформаційних продуктів та програмного забезпечення в основному прямо не пов’язані з географічною територією, і звичайно виявляється неможливим визначити конкретне місцезнаходження такого виду виробництва.
Економіко-географічний простір формується господарськими об’єктами і їх зв’язками на конкретній території. Натомість, економічний простір охоплює також і організаційно-господарські зв’язки, які прямо не прив’язані до конкретного фізичного місця або території. Водночас суб’єкти економічного простору взаємодіють не тільки безпосередньо, але і опосередковано, впливаючи один на одного через систему ефектів, акцій, трансакцій, подій тощо. У сучасній літературі з проблем економічного простору підкреслюється, що всі рівні простору господарської системи взаємозалежні, а його структура по своїй суті функціональна і діє у вимірі еволюційного часу [25; 19].
Дослідження еволюції економічних систем з урахуванням просторових залежностей виявили, що будь-яка господарська діяльність співвідноситься з певним часом і місцем. Також у зарубіжній літературі, присвяченій глобалізації, підтримується така точка зору, що швидкий розвиток технологій транспорту і зв’язку перетворили капітал на «гіпермобільний», вільний від «тиранії відстані» і не прив’язаний до будь-якого «місця», а економічна діяльність стає «детериторізованою» [2, с. 10]. Наголошується, що сили глобалізації, особливо ті, які діють на основі нових інформаційних технологій, призводять до заміни простору місць (територій) простором потоків [1].
Сучасна економічна література паралельно використовує два основних тлумачення поняття економічного простору – системно-структурне і геополітичне (геоекономічне). Перше тлумачення є категорією просторової або регіональної економіки, з точки зору якої «економічний простір –територія, яка містить багато об’єктів і зв’язків між ними» [15, с. 15]. На базі геополітичного підходу також розроблене уявлення про економічний простір, який конструюється за допомогою глобального та регіонального міждержавного співробітництва [15, с. 17]. Слід також особливо підкреслити, що кожний регіон або країна має свій внутрішній простір і зв’язки із зовнішнім простором.
Якість економічного простору обумовлюється такими параметрами, як: загальний рівень освоєння і розвитку, структурні особливості господарства (співвідношення основних видів діяльності), економічний і соціальний зв’язок його окремих частин (розвиток комунікацій, інфраструктури, мобільність населення) та ін.
Серед основних характеристик економічного простору виділяють:
– щільність (чисельність населення, обсяг валового продукту, природні ресурси, основний капітал на одиницю площі);
– особливості розміщення (показники рівномірності, диференціації, концентрації, розподілу населення і економічної діяльності тощо);
– взаємозв’язок (інтенсивність економічних зв’язків між частинами та елементами простору, умови мобільності товарів, послуг, капіталу і людей, які обумовлені розвитком транспортних і комунікаційних мереж) [27].
Таким чином, для визначення понять внутрішнього та зовнішнього ринків за умов ринкової трансформації та включення країни до процесів глобалізації та інформатизації суспільства стає важливим не «обмеження» ринків економічною територією держави, а «розширення» до економічного простору держави. Основою визначення внутрішнього та зовнішнього ринків на основі терміна «економічний простір» є економічна відстань, складна система зв’язків та сукупність відносин між його елементами в умовах глобалізації та інформатизації суспільства:
внутрішній ринок являє собою систему економічних відносин між суб’єктами ринку, які формують як попит, так і пропозицію в межах економічного простору країни при певному рівні цін відповідно до законів товарного виробництва і грошового обігу;
зовнішній ринок відображає систему економічних відносин між резидентами даної країни та нерезидентами з приводу купівлі-продажу товарів і послуг у межах міжнародного економічного простору з урахуванням співвідношення цін на вітчизняні та іноземні блага, а також обмінного курсу національних валют.
Економічна відстань, на відміну від фізичної, характеризується насамперед транспортними витратами, які, в свою чергу, обумовлюються розвитком транспортних і комунікаційних мереж, інтенсивністю економічних зв’язків тощо. Дійдемо висновку, що економічна відстань між тими самими географічними крапками виявляється неоднаковою для різних груп товарів та послуг, які переміщуються. Таким чином, економічний простір господарської системи може бути ширшим від її територіальних меж. Наприклад, економічний простір Франції можна вважати набагато ширшим за економічний простір України, незважаючи на те, що Україна і Франція мають за розміром майже таку саму територію.
Підсумок змін форм економічних відносин, які пов’язані з розширенням меж ринку від територіальних до просторових, представлено у табл. 4. Слід підкреслити, що ці нові форми ринкових відносин у межах економічного простору доповнюють, а не виключають попередні. Так, зміна форми товару на нематеріальну не заперечує існування матеріальної форми товару і в просторових межах ринку відбувається обіг товарів обох форм. Також обіг товарами доповнюється обігом інформації, знань та здібностей, засобами трансакції (передачі) яких виступає не тільки фізична (транспортна), але і інформаційно-комунікаційна інфраструктура.
Розширення самого поняття ринку і відносин між його суб’єктами у межах економічного простору позначається і на диверсифікації напрямів та форм взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків. З огляду на це, осмислення всієї складності змін форм сучасних ринкових відносинах дозволить відповідно будувати стратегію оптимізації взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків.
В економічній теорії підходи до порівняння ролі держави та ринку у різні відрізки часу суттєво відрізнялись. З одного боку, державне втручання у економіку країни, як на рівні торгівлі, так й макроекономічного регулювання взагалі не підтримується. З іншого боку, крім інтервенції у торгівлю втручання держави вважається прийнятним. Для транзитивних економік вірогідність того, що ринковий механізм не буде спроможним виконувати свою функцію дуже висока. Крім того, ринковий механізм не може забезпечити розвиток виробництв, їх конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринках. Концепція координаційної системи виходить з того, що регулювання економічної діяльності здійснюється за допомогою комбінації трьох механізмів: ринку, фірм (підприємств) та держави [8, с. 2].
Для того, щоб відповідати вимогам сучасного внутрішнього та зовнішнього ринків, які діють e межах економічного простору, та сприяти підвищенню ефективності їх взаємодії, механізм регулювання взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринку, окрім комбінації цих механізмів, повинен доповнюватися інституційною, організаційною, інформаційною та транспортною інфраструктурами. При чому за умов розвитку інформаційних форм продуктів та нематеріальної форми їх обігу інформаційна інфраструктура стає не менш, а в деяких випадках навіть і більш важливою, ніж транспортна інфраструктура. За різних умов кожен з означених механізмів може мати різний вплив на гармонізацію взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків, однак загальна ефективність системи великою мірою все ж визначається діяльністю та політикою держави.
Ринок впливає на обсяги та структуру виробництва через ціновий механізм, а також через низку нецінових чинників. Ціновий механізм забезпечує постійність зв’язків між різними галузями виробництва, попитом і споживанням, встановлення пропорцій в економіці та безперервність процесу відтворення. Через конкуренцію здійснюється вплив на рівень витрат на виробництво будь-якого товару, науково-технічний прогрес, задоволення платоспроможного попиту населення. Ринок також сприяє більш раціональному використанню чинників виробництва, застосовуючи найновіші досягнення науки, техніки, організації, в чому полягає стимулююча функція ринку.
Найсильнішим фактором впливу ринку на формування політики держави у напрямку гармонізації взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків є обсяг внутрішнього ринку, який визначається через обсяг внутрішнього платоспроможного попиту. Цей зв’язок особливо чітко можна простежити щодо торговельної політики: чим більшим є внутрішній ринок, тим відносно менший вплив зовнішнього ринку та зовнішніх факторів можна спостерігати на економічне зростання країни. З іншого боку, також важлива забезпеченість країни основними ресурсами, як фізичними, так і людськими. Так, досвід України свідчить про значну залежність української економіки від імпорту такого необхідного для українського виробництва ресурсу як природний газ. Крім того, сучасні тенденції світового розвитку доводять не менш важливе значення структури та рівню розвитку людського капіталу країни.
Державне регулювання виступає як об’єктивна потреба суспільного розвитку, особливо це виявляється в умовах перетворення науки в безпосередньо продуктивний чинник у процесі праці. В цьому плані перед Україною постає складне завдання. По-перше, поява нових форм відносин між суб’єктами ринку, зміна якісних параметрів самого ринку впливають на якісні зміни взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків. В цьому аспекті розвиток елементів ринку передує державній політиці. Іноді не існує дієвих механізмів державного управління новими процесами, інституційне середовище та інфраструктура країни також не відповідають новим тенденціям на ринку. У той час сектори підприємств та домогосподарств значно швидше пристосовуються до структурних змін на ринку, ніж органи державного управління. По-друге, підвищення ролі зовнішньоекономічного фактора у розвитку країни, суттєва відкритість економіки країни та неефективна структура зовнішньоекономічних відносин України вимагають нових підходів до формування зовнішньоекономічної політики. Найважливішим завданням за цих умов постає визначення оптимального співвідношення структури внутрішнього та зовнішнього ринків.
Слід підкреслити, що сучасний стан взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків характеризується низкою тенденцій, які сприяють структурній асиметрії у взаємодії ринків. Все це впливає як на структуру і динаміку взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків, так і на якість економічного зростання національної економіки. Серед основних тенденцій можна виділити:
– розширення внутрішнього платоспроможного попиту за рахунок зовнішніх джерел;
– високий рівень внутрішнього попиту на проміжну продукцію (здебільшого енергоносії), у тому числі і іноземного виробництва;
– переважання у структурі внутрішньої пропозиції низькотехнологічної продукції з низькою доданою вартістю;
– високий внутрішній попит на капітальні ресурси на фоні недостатніх обсягів як внутрішніх ресурсів, так і залучених ПІІ;
– структурні дисбаланси у імпорті та експорті товарами, які виражаються у переважанні у внутрішній пропозиції низькотехнологічної продукції з низькою доданою вартістю, невеликому переліку товарних груп та готової продукції у експорті, високій питомій вазі декількох товарних груп у загальному обсязі.
Дисбаланси в цілому пов’язані із постійним порушенням співвідношень попиту та пропозиції. Для вищеокреслених тенденцій, які саме і провокують виникнення загальних дисбалансів, підґрунтям є саме розбіжності у структурі попиту та пропозиції та відсутність збалансованості у секторах та між секторами (галузями) економіки на обох ринках (внутрішньому та зовнішньому). Крім того, існуючі сьогодні дисбаланси у взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків України є плодами суб’єктивної діяльності господарюючих суб’єктів, а також непродуманої політики держави щодо регулювання порушень у ринковій рівновазі. З цього приводу підприємства виступають не тільки як об’єкти, але і як суб’єкти механізму регулювання.
Для того, щоб запобігати утворенню вищезазначених дисбалансів ринків, державі слід спрямувати свої зусилля на створення адекватної сучасним тенденціям структури взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків. Ринок як багатофункціональна система має власні «резерви» для регулювання вищеозначених дисбалансів, які виникають при взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків. І в цьому напрямку стратегія виробників (підприємств) тісно пов’язана з алокаційною та стимулюючою функціями ринку, а регулятивна політика держави – з регулюючою функцією ринку. Поєднання дій трикутника «держава – підприємство – ринок» стає важливою передумовою для збалансування взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків для цілей економічного зростання України, що вимагає зваженої оцінки значення та ролі кожної сторони у цьому процесі.
Для забезпечення поєднання дії сектору підприємств та ринку важелі державної політики мають бути спрямовані на підтримку та розвиток існуючих промислових підприємств, їх модернізацію, створення нових виробництв, заснованих на принципах високої продуктивності, низької енерго- та матеріаломісткості, високої міри переробки і технологічності та високою доданою вартістю, сприяння технологічному оновленню виробництв, зростання продуктивності праці, структурним змінам та інноваціям тощо.
Роль підприємств як суб’єкта виражається у стратегії пошуку виробниками (підприємствами) засобів мінімізації власних витрат заради отримання цінових конкурентних переваг і максимізації прибутку. Це досягається шляхом введення нової техніки, технологій, підвищенням продуктивності праці, освоєння нових зарубіжних ринків тощо.
Водночас стратегія виробників мінімізації власних витрат прямо пов’язана з алокаційною функцією ринку, який через ринковий механізм попиту і пропозиції, у результаті призводить до ефективної комбінації ресурсів саме там, де товари та послуги виробляються з мінімальними витратами. До зниження витрат для виробництва товарів та послуг при одночасному забезпеченні їх якості та підвищення корисності для покупця спонукає виробництва стимулююча функція ринку через ринкові механізми.
Взаємопов’язаність та перетинання елементів державної політики обумовлюють їх комплексний вплив на досягнення позитивних зрушень у взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків. Держава здійснює дворівневий вплив на взаємодію внутрішнього та зовнішнього ринків: з одного боку, держава створює внутрішній попит на товари та послуги, а з іншого – засобами внутрішньої та зовнішньої економічної політики змінює умови формування внутрішнього попиту, пропозиції та ціноутворення, що призводить до змін у балансі взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків. Тобто в цьому вимірі виявляється умова поєднання дій держави та ринку.
Механізм регулювання взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків має включати такі елементи: державна промислова, аграрна, валютно-курсова, кредитно-фінансова, митно-тарифна, інвестиційна політики та політика розвитку підприємництва (рис. 3). На практиці, вплив різних напрямів державної політики є взаємопов’язаним. Комплекс заходів державної політики для цілей регулювання взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків фактично (навіть важелями зовнішньоекономічної політики) має здійснювати стимулюючий ефект на внутрішній ринок та його елементи, а саме: розвиток інфраструктури та інституцій внутрішнього ринку; розширення внутрішнього попиту, особливо платоспроможного внутрішнього попиту підприємств на товари виробничого призначення; розвиток та вдосконалення структури внутрішньої пропозиції, особливо розвиток виробництв, які вимагають інтенсивного імпорту технологій та капіталу тощо.
Передумовою можливостей розвитку та посилення зв’язків між внутрішнім та зовнішнім ринками об’єктивно виступає відкритість економіки країни. Відкритість економіки має складну структуру і характеризує як фактичне залучення країн у міжнародний поділ праці, так і потенціал розвитку міжнародних зв’язків. Враховуючи сучасні тенденції світового розвитку, які висувають на перший план такі фактори розвитку, як технології та знання, відкритість економіки у розрізі ринків капіталу, інформації та робочої сили відповідає за ефективність взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків та встановленя її оптимальної структури. Основним висновком щодо відкритості економіки України впродовж останніх років є її асиметрична структура, яка слугує дестабілізуючим фактором як у напрямку розвитку внутрішнього ринку, так і у напрямку підвищення ефективності його взаємодії із зовнішнім. Основною причиною цього є «односпрямована» відкритість економіки України, яка виражається у високих експортних потоках товарів та послуг з низькою мірою переробки та повязаних з експортом імпортних потоках.
Про вразливість позиції України щодо структури залучення у зовнішньоекономічні зв’язки свідчасть також особливості співвідношень внутрішніх та зовнішніх компонентів попиту та пропозиції щодо групи сировинних, недиверсифікованих товарів. Негативний аспект цих особливостей виявляється у високій еластичності попиту по ціні, переважання цінових факторів конкуренції, високий рівень вірогідності заміщення товарів на імпортні у разі несприятливої внутрішньої кон’юнктури. Крім того, міжнародна спеціалізація на продукцію з низькою мірою переробки підвищує значення таких факторів, як валюно-курсові коливання, стабільність фінансових ринків, рівень розвитку транспортних мереж та рівень витрат на їх послуги, політична ситуація у світі та можливість погіршення умов торгівлі (в частині торговельних обмежень), тощо. Разом з цим низький рівень відкритості ринку технологій та інформації разом із недостатнью фінансовою відкритістю у розрізі залучення ПІІ обмежують можливості України з двох позицій: відносно стимулювання технологічного та економічного розвитку внутрішнього ринку та відносно поліпшення структури відкритості економіки і зовнішньоекономічних зв’язків.
Незважаючи на неоднозначний вплив ТНК та міжнародних організацій на роль держави у процесі регулювання економічної діяльності і особливо торгівлі, не можна недооцінювати значення державного механізму для цілей регулювання взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків. Це особливо стосується розвитку інфрастуктури та інституцій, які, з одного боку, забезпечують і регулюють взаємодію суб’єктів внутрішнього та зовнішнього ринків, а з іншого – виступають як середовищем, так і формами цієї взаємодії. Стимулювання державою внутрішнього попиту у пріоритетних сферах економіки та структурних перебудов на внутрішньому ринку разом із створенням сприятливих умов для розвитку підприємництва дозволяє об’єднати дії держави, існуючих ринкових механізмів та внутрішній потенціал підприємств на користь гармонізації взаємодії внутрішнього та зовнішнього ринків
Вперед >
Содержание