1.3.3. Макроекономічний рівень

Розглядаючи суб’єктів міжнародної економічної діяльності на макрорівні, слід враховувати її подвійну природу. Адже це водночас і господарська, і регулятивна практика держави в особі повноважних її органів, які безпосередньо організовують рух через кордони предметів міжнародного співробітництва або діяльність яких спрямована на формування режиму такого співробітництва.

Коли йдеться про макрорівень суспільного життя, то, як правило, мають на увазі державну політику, що захищає інтереси суспільства в цілому. Так само і стосовно макрорівня міжнародної економічної діяльності — він є сферою реалізації інтересів країни в цілому. Причому такі інтереси можуть як збігатися з інтересами окремих приватних учасників міжнародного співробітництва, так і суперечити їм.

У першому випадку (збіг інтересів) типовими ситуаціями є укладання рамкових угод з іншими державами (угрупованнями держав) про розширення обсягів співробітництва, протекціоністський захист вітчизняних виробників (вочевидь всупереч інтересам зарубіжних конкурентів) через запровадження митних тарифів та нетарифних обмежень.

Для розвитку експортного виробництва в Україні велике значення має практична реалізація угоди про створення зони вільної торгівлі з РФ, у межах СНД, на чому протягом років унезалежненого існування колишніх радянських республік наполягає Україна. Але переговори про створення такої зони наражаються на політичну протидію з боку російського уряду, котрий, по-перше, без достатнього обґрунтування обстоює плани створення більшою мірою інтегративних та підконтрольних йому об’єднань на території колишнього СРСР у вигляді митного, платіжного союзу, об’єднань конфедеративного типу. По-друге, незважаючи на «проінтеграційну» риторику, саме РФ об’єктивно заінтересована в протекціоністському захисті своїх виробників від конкурентів з України та інших країн СНД, що і зумовлює небажання російського уряду погодитися на режим вільної торгівлі.

Щоправда, потенційно ще більше значення для України має укладення такої самої угоди з Євросоюзом, що розглядається як важливий крок на шляху поступової інтеграції держави до загальноєвропейських структур (принаймні так це передбачалося в Люксембурзькій угоді про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною 1994 р.). Щодо розширення співробітництва з ЄС, то в цьому зв’язку велике значення має також періодичне укладення угод про квоти для України на ввезення на митну територію ЄС деяких видів продукції, зокрема текстилю (в Євросоюзі діє досить жорстка система квот та інших обмежень, передусім на аграрну продукцію).

У другому випадку (суперечність інтересів) головним орієнтиром державної політики є приведення до відповідності з інтересами суспільства в цілому інтересів приватних. (Звичайно, що йдеться про суб’єктивно визначені пріоритети та засоби їх забезпечення, адже уявні цілі можуть бути недостатньо обґрунтованими, а засоби, які обираються задля їх досягнення, — помилковими.)

Причому застосовуються як заходи централізації доходів (у формі митних зборів, інших податків), аналогічні до тих, які мають місце і в інших сферах господарської діяльності, так і прямі обмеження. Такі прямі обмеження пов’язані з можливими макроекономічними дисбалансами, до яких може призвести міжнародна економічна діяльність великої кількості мікросуб’єктів, а також із такими ситуаціями, коли наявні макроекономічні дисбаланси примушують державу вдаватися до певних обмежень.

Можливі макроекономічні дисбаланси, які породжує міжнародне співробітництво, це — значне негативне сальдо поточних операцій (перевищення імпортних платежів та трансфертних виплат над експортними та трансфертними надходженнями, небезпечна масова міграція спекулятивних капіталів). Надмірне надходження останніх може не тільки спричинити інфляційні тенденції, а й викликати кризові явища на валютному та фондовому ринках у випадках раптових відпливів таких «гарячих грошей». Саме так було в ряді країн Азії, в Бразилії, у Росії у 1997—1998 рр. під час світової фінансової кризи.

Інші вимушені обмеження на проведення міжнародних економічних операцій з боку державних структур можуть бути викликані тим, що в країні з розбалансованою соціально-розподільчою сферою використовуються дотації, наприклад на виробництво хліба, інших продуктів масового вжитку широких малозабезпечених верств населення. У цьому разі вивезення готових виробів може означати державні дотації не національним, а закордонним споживачам. У країні з хронічними фінансовими дефіцитами та взаємними неплатежами, як в Україні, можливе поширення комерційних експортно-імпортних угод бартерного типу. А це може призводити до зменшення митних зборів через ускладнення контролю, а також до зловживань.

У перехідних економіках, що актуально для України, застосовуються і деякі специфічні засоби фінансових обмежень, зокрема обмеження на здійснення інвестицій за кордон.

Комплекс різнотипних макросуб’єктів міжнародної економічної діяльності можна розглядати як певну системну цілісність, яка, у свою чергу, поділяється на складові. Такий підхід зумовлюється, з одного боку, органічною структурною належністю цих суб’єктів до державного апарату, а з іншого — їхніми реальними цілями.

Як відзначалося, основним цільовим призначенням інститутів макрорівня є встановлення «правил гри», адекватних режиму міжнародної економічної діяльності. Тому методологічно значущим є офіційне тлумачення суб’єктності у сфері регулювання такої діяльності. У Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» установлено, що, крім самих суб’єктів міжнародної економічної діяльності України на мікрорівні, які самі створюють правове поле через укладення відповідних координаційних угод, у регулюванні міжнародної економічної діяльності беруть участь:

• Україна як держава в особі її органів у межах їх компетенції;

• недержавні органи управління економікою (товарні, фондові, валютні біржі, торговельні палати, асоціації, спілки та інші організації координаційного типу), що діють на підставі їхніх статутних документів.

Але варто підійти до справи такої класифікації докладніше та уточнити передусім, які органи державної влади маються на увазі. Отже, у структурі державного апарату заведено виділяти такі класифікаційні групи органів:

• загальнодержавні — Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів;

• координаційні — Міністерство економіки, Національний банк, Міністерство фінансів та ін.;

• галузеві — міністерства та відомства, які відповідають за діяльність окремих секторів, галузей економіки;

• територіальні — регіональні, місцеві органи влади;

• спеціалізовані функціональні — інститути, які у своїй діяльності керуються національними інтересами, підтримуючи національних учасників міжнародного співробітництва.

Розглянемо питання повноважень цих органів детальніше

< Назад   Вперед >
Содержание