3.4. Проблеми підвищення конкурентоспроможності економіки України

Існує безпосередній зв’язок між проблемою конкурентоспроможності економіки України і нагальними завданнями розвитку держави. Останніми роками досить чітко проявилися такі загрози конкурентоспроможності української економіки як: невдалі спроби адаптуватися до процесів глобалізації економіки; підвищення залежності від кризових збурень цін на світовому ринку; посилення ризиків світових фінансових криз; високий рівень зовнішньої заборгованості; швидкі зміни валютного курсу національних грошей; незбалансованість бюджету і зростання інфляції; загострення соціальних проблем населення; значний рівень корупції й тонізації економіки та ін.

У Посланні Президента до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище в країні визначено головну мету на десятиліття вперед «... вивести стандарти життя в Україні на передові світові позиції…» . Із цим твердженням не можна не погодитись, але щоб досягти цієї мети потрібне стабільне зростання економіки. І тут на перший план виходить конкурентоспроможність економіки загалом та її окремих складових.

До стратегічних пріоритетів політики національної безпеки, зокрема віднесено і «Забезпечення прийнятого рівня економічної безпеки, що неможливе без здійснення структурної перебудови і підвищення конкурентоспроможності національної економіки» .

Одним із найважливіших завдань у даному контексті є реформування податкової системи, забезпечення спрямованості фіскальної політики держави на зменшення питомої ваги усіх складових матеріальних витрат в економіці.

Підвищення конкурентоспроможності національної економіки неможливе за існуючого рівня інноваційної активності підприємств, для підвищення якої необхідними є формування національної інноваційної системи, розширення та інвестиційних можливостей для реалізації інноваційних проектів. Об’єктом пріоритетної уваги держави має стати активізація інноваційних процесів в освітній, науково-технологічній та інформаційно-комунікаційних галузях, які за суттю формують інфраструктуру економіки знань – основу майбутньої конкурентоспроможності України у глобалізованому світі.

Проблем підвищення конкурентоспроможності економіки України багато уваги приділяють провідні вчені країни, зокрема В. Гейць, А. Гальчинський, Я. Жаліло та інші. До найбільш актуальних питань слід віднести взаємозв’язок національної конкурентоспроможності та конкурентної політики, інноваційний фактор, а також фінансування заходів з підвищення конкурентоспроможності в Україні.

До найбільш дискусійних слід віднести питання щодо впливу, конкурентної політики на конкурентоспроможність національної економіки.

Конкуренція – об’єктивний економічний закон розвинутого товарного виробництва, дія якого для товаровиробників є зовнішньою примусовою силою для підвищення продуктивності праці на своїх підприємствах, збільшення масштабів виробництва прискорення НТП, впровадження нових форм організації виробництва та ін.

Становлення і розвиток конкуренції відбувалося за простого товарного виробництва, витиснення приватної власності, грошей, обміну тощо. За тривалий історичний період конкуренція зазнавала змін відповідно до нових етапів суспільно-економічного розвитку. На сьогодні, на відміну від початкового етапу розвитку конкуренції, панівною формою власності є колективна, що існує передусім у формі акціонерних компаній. Відбувається модифікація законів конкуренції, виявом якої є те, що вільна конкуренція перетворюється на регульовану. Об’єктами конкуренції стають державні підприємства, науково-дослідні інститути та лабораторії, державні замовлення, кошти держав у зовнішній торгівлі тощо, а її новими суб’єктами – міжнародні економічні організації різних рівнів. Конкурентна боротьба ведеться передусім між гігантськими монополістичними об’єднаннями однієї і багатьох країн .

Для чого слід наводити ці класичні давно відомі твердження? Річ у тім, що у суспільстві як на рівні шановних політиків, вчених, державних діячів, так і серед більшості громадян проголошується ідея про пріоритетний розвиток малого бізнесу як ледве не найголовнішого засобу зростання економіки. Стверджується, що це шлях, яким йдуть розвинуті країни. Чи це дійсно так?

На підставі даних статистичного збірника («Statistical Abstract of the U.S. 1998». – NY, 1999. – 1022 р.) проаналізуємо стан справ у цій ділянці в CША. Із загальної кількості фірм (близько 5,4 млн) 12,8% складають фірми, які діють без залучення найманих працівників. Вони займають 10,4% у загальній кількості підприємств, 0,97% у загальному річному фонді оплати праці та 0,82% у загальному обсязі продукції та послуг.

У деяких таблицях виділено два класи за розмірами – до 20 осіб зайнятих і більше 20-ти. Отже такі фірми і є представниками малого бізнесу. Це, як правило, фірми, що складаються лише з одного підприємства (98,5%). З урахуванням фірм, які не мають найманих працівників, вони становлять 89,5% від загальної кількості підприємств, 73,7% – від загальної кількості зайнятих, 17% – у загальному фонді оплати праці, 16,8% – у річному обсязі товарів і послуг. Фірми з кількістю зайнятих від 20 до 99 осіб займають відповідно 8,8; 9,7 і 18,7; 16,4 і 17% від загальної кількості.

Фірм з 500 і більше працюючих (0,3%) об’єднують 12,3% підприємств, дають роботу 47% усіх зайнятих, мають 53% загального фонду оплати праці та 53% загального обсягу виручки.

У динаміці 1990–1995 рр. ця структура практично не змінилася, але роль фірм із чисельністю до 20, а також і до 500 осіб зменшувалась за всіма вищевказаними показниками, а фірм з чисельністю 500 осіб і більше зросла від 11,8 до 12,3% ( зайнятих з 46,3 до 47,1%, у річному обсязі виручки – від 48 до 53%) .

Таким чином, малі підприємства відіграють у США велику роль, але вони не є тим самим рушієм економіки, про який говорять деякі науковці. Аналіз свідчить, що економіка США базується на великих фірмах, а малі фірми (мале підприємництво) відіграють роль певного буферного і розвідувального підрозділу. Більша частина малих фірм працює в торгівлі та у сфері послуг (67% від загальної кількості), але й в цих галузях питома вага незначної відносної кількості великих фірм дає більше 40% виручки. Малий бізнес є невід’ємною частиною економіки США і користується державною підтримкою. У 1953 р. Конгрес створив Адміністрацію малого бізнесу і прийняв Закон про малий бізнес. В обов’язки цієї адміністрації входять інформаційна, консультативна і фінансова допомога, сприяння в одержанні замовлень та оформленні контрактів, зв’язків з великими фірмами.

Після розпаду Радянського Союзу і краху соціалістичної системи господарювання сформувався певний міф щодо недостатнього рівня конкуренції в економіці України. Основна увага спрямовувалася на виробництво: сформовані за радянських часів підприємства, особливо військово-промислового комплексу, вважалися своєрідними монстрами. Створена міжвідомча комісія з питань демонополізації економіки мала на меті проведення активнішої антимонопольної політики, реалізацію завдань Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції.

Періодично визначалися підприємства-монополісти, тобто ті, на які спрямовувалася політика демонополізації. Так, до цього переліку у 1992 р. потрапили такі відомі підприємства, як завод «Ковельсільмаш», який виготовляв транспортери для прибирання гною (37% ринку); Прилуцький завод «Пожмашина» (забезпечував пожежними машинами 100% ринку); ВО «Азовмаш», де виробляють спеціалізовані цистерни (98% ринку); Стаханівський машинобудівний завод, що виготовляв крани-штабелери (77% ринку) тощо . Однак, внаслідок таких антимонопольних заходів більшість цих підприємств припинила своє існування або опинилася у кризовому стані.

Ініціаторів політики демонополізації галузі не зацікавив досвід розвинених країн, за якого дуже часто 1–2 компанії – єдині виробники певної продукції. Наприклад, «Філіпс» у Голландії, «Еріксон» – у Швеції, «Фіат» – в Італії. Але в умовах відкритості світової економіки на ринку присутні виробники й інших країн. Не важко було спрогнозувати, що подібне рано чи пізно станеться і в Україні: на її внутрішній ринок прийдуть міжнародні монополістичні угруповання, у конкурентній боротьбі з якими наші «монополісти» втратять свої позиції. Саме це ми і спостерігаємо нині у багатьох галузях вітчизняної економіки. І тепер гостро постало питання про корпоратизацію, об’єднання великих національних виробників. То навіщо ж було ламати, щоб потім знову будувати?

Одним із засобів демонополізації і створення конкурентного середовища є реструктуризація існуючих підприємств. Ці дії, у підсумку, призвели до розпорошення й подрібнення виробничих і науково-виробничих об’єднань та великих підприємств. Внаслідок цього значно зросла кількість заводів, проте вони не стали конкурентоспроможними.

Так, кількість підприємств, що перебували на самостійному балансі, впродовж 1990-2000 рр. збільшилася в 1,5 раза. Скорочення їх чисельності у 2005 р. пов’язане, здебільшого, з переходом на нову систему класифікації за видами економічної діяльності. За цей же період середньорічний промислово-виробничий персонал зменшився вчетверо, а чисельність працівників, зайнятих на одному підприємстві, скоротилася з 1,64 до 0,38 тис. осіб, тобто в 4,3 раза.

Велика кількість підприємств з невеликими обсягами продукції не сприяє досягненню оптимальних показників виробництва. Рентабельність багатьох видів продукції машинобудування є досить низькою або ж від’ємною. Особливо збитковими були підприємства, які виготовляли радіоприймальні пристрої, магнітофони, окремі види сільськогосподарської техніки, електропобутові товари, транспортні засоби, тобто ті виробництва, де спостерігається значне зростання кількості підприємств. Загальний рівень рентабельності галузі знизився з 24,3 у 1995 р. до 3,4% – у 2005 р.

Слід зазначити, що в західній економічній науці засади і підйоми конкурентної політики та забезпечення конкурентоспроможності кардинально еволюціонували за останні півстоліття; від повного заперечення монополії як гальма, що стримувало розвиток, до піднесення і стимулювання її як основи підвищення ефективності виробництва і забезпечення конкурентоспроможності; від розгляду монополії лише у межах національного господарства до її розгляду як суб’єкта міжнародної діяльності; від обмеження діяльності монополії та контролю за монопольними ринками до забезпечення умов, що усували в перешкоди для доступу на монопольні ринки від традиційного антитрестівського регулювання до стимулювання відновлення високого рівня концентрації виробництва.

Згодом було переглянуто ряд теоретичних положень щодо забезпечення конкурентоспроможності. Зокрема, Й. Шумпетер спростував уявлення, згідно з якими фірмами з монопольною або олігопольною ринковою владою гальмують науково-технічний прогрес а також висунув і довів цілком протилежну ідею найбільший прогрес досягається фірмами не в середовищі вільної конкуренції, а великими концернами на монопольних та олігопольних ринках. На його думку, традиційна некласична аргументація стосовно суспільної неефективності розміщення ресурсів при значній ринковій владі окремих фірм не враховує чинника науково-технічного прогресу, а тому є правильною тільки для стаціонарного. а не динамічного стану економіки .

Дж. К. Гелбрейт скептично оцінював перспективи конкурентоспроможності, що базується на концепції ідеальної конкуренції з плануванням на ринку дрібних фірм з ліквідацією великих. що означало б, на його думку, відмову від технічного прогресу . Він вважав, що, з одного боку, корпорація породженням науково-технічного прогресу, а з іншого – вона сама почала визначати напрями й пріоритети розвитку науки, техніки та самої людини, перетворивши матеріальне виробництво в наукове.

Ще одним теоретичним положенням, що також відкриває шлях до концентрації виробництва, є концепція ринку з потенціальною конкуренцією В. Баумова . Вступ компаній на такий ринок і вихід з нього зовсім або майже не потребують витрат. тому рішення суб’єктів, що мають ринкову владу, про ціни та обсяги виробництва постійно перебувають під тиском потенціальної конкуренції. Високий потенціал вступу нових фірм на монопольний ринок приводить до ефективності цього ринку, що притаманна частій конкуренції. Дана концепція передбачає перенесення акцентів антимонопольної політики із структурних змін у галузі на створення сприятливих організаційно-правових умов для вступу на галузеві ринки нових фірм-конкурентів. Сама ж модель конкуренції розглядається вже не в замкненому галузевому просторі, а під кутом зору потенціальної загрози вторгнення на ринок. Фактор потенціальної конкуренції робить нестійкою сучасну монополію, а проблема високих монопольних цін має внутрішній механізм розв’язання. Зокрема, монопольні надприбутки внаслідок високих цін є стимулом для потенціальних конкурентів і спонукають їх входити до галузі. Тому компанія-монополіст змушена обмежувати рівень цін, щоб не залучати інші компанії на ринок, завдяки чому зменшуються негативні наслідки монополізації за можливості досягнення високої концентрації виробництва. Конкурентний тиск на ринках з потенціальною конкуренцією додатково посилюється за наявності розвинутого механізму міжгалузевого капіталу у відповідь на цінові коливання фондового ринку та відмінності галузевої рентабельності.

Сучасні уявлення про конкуренцію характеризуються насамперед зміною її концепції на більш широке поняття «взаємодії фірм на ринку». Для ефективної взаємодії фірм на ринку однаково важливими є і конкурентний процес (теорія добросовісної конкуренції), i конкурентний результат (економічна ефективність в усіх її формах).

Завдяки такому підходу починає розвиватися уявлення про те, що конкуренція може бути надлишковою, яка веде не до ефективності, а до руйнування ринку i галузі. Зокрема, надлишковій конкуренції піддаються галузі природної монополії (відповідно до технологiчної концепції), а також рекламомiсткi й наукоємні ринки. Крім того, є відмінності між конкуренцією, що сприяє розвитку ринку (добросовісна, «чесна» конкуренція), і конкуренцією деструктивною (недобросовісною), навіть у тих галузях, де конкурентні взаємодії є бажаними.

Таким чином, аналіз сучасних теоретичних уявлень та вітчизняної практики втілення конкурентної політики та відповідний стан конкурентного середовища в Україні та його вплив на конкурентоспроможність національного виробника ставлять питання, які потребують невідкладного розв’язання.

Наступним вагомим чинником, що впливає на конкурентоспроможність національної економіки є інноваційна діяльність. Про важливість цього питання свідчить значна кількість наукових публікацій на тему інновацій, а також численні рішення, постанови, накази, програми як на загальнодержавному так і на регіональному рівнях.

Але рівень інноваційної активності національної економіки залишається вкрай низьким. Кількість підприємств, що впроваджують інновації, за різними оцінками не перевищує 10%, тоді як у розвинутих країнах ї частка сягає 70–80%. У розвинутих країнах світу 85–90% приросту ВВП припадає на виробництво наукоємної продукції. економіка ж України розвивається без суттєвого використання результатів наукових досліджень.

Одна з головних причин такого негативного явища, на нашу думку, лежить у площині структурних диспропорцій в економіці України. Мова йде про домінування сировинних, низькотехнологічних видів діяльності і недостатнього рівня високотехнологічних, в першу чергу машинобудування. яке є своєрідним каталізатором інноваційних процесів в економіці. Тенденція розвитку машинобудування за останні 50 років свідчить про те, що його роль як «локомотива» розвитку економіки передових країн і світу в цілому залишається визначальною. Після 1960 р. машинобудування в світі розвивалося випереджаючими темпами порівняно зі всією промисловістю. У 2004 р. обсяг промислової продукції зріс приблизно в п’ять разів, а індекс продукції машинобудування майже в десять.

З кінця ХХ – на початку ХХІ століття найбільш високими темпами розвиваються такі галузі машинобудування як електронна промисловість та виробництво інформаційно-комунікаційної техніки.

В Україні ж структура промисловості змінювалася в протилежному напрямі у 1990–2005 рр. частка машинобудування у структурі промисловості зменшилася приблизно в 3 рази при відповідному збільшенні сировинних галузей, зокрема металургії. І що характерно, найбільше падіння зазнала саме електронна промисловість.

Незважаючи на значні втрати, машинобудування залишається лідером інноваційної діяльності. Підтвердженням того, що машинобудування є каталізатором науково-технічного прогресу є той факт, що воно є основним місцем залучення фінансових ресурсів в промисловість на цілі наукової та науково-технічної діяльності. Так, із загального обсягу фінансування наукових та науково-технічних робіт в промисловості у 2005 р. частка машинобудування становила 70,5%. Проте, якщо аналізувати фінансування наукових та науково-технічних робіт в машинобудуванні в динаміці, то тут має місце негативна тенденція. Так, якщо у 2001 р. частка машинобудування в загальному обсязі фінансування наукових та науково-технічних робіт в промисловості становила 80,2%, то у 2005 р – 70,5%.

Із загальної кількості підприємств машинобудування частка тих, що займається інноваційною діяльністю, становила ( 2005 р.) – 22,0%, що значно вище аналогічного показника по промисловості в цілому - 11,9%. Це є свідченням того, що незважаючи на наявні проблеми, машинобудування є одним із лідерів інноваційної діяльності в промисловості України. Найбільша частка інноваційно активних підприємств в машинобудуванні припадає на виробництво транспортного устаткування – 26,7% та виробництво електричного та електронного устаткування – 26,2,

За загальним обсягом витрат на інноваційну діяльність, у машинобудування є лідером серед інших видів діяльності промисловості. Його частка становила у 2005 р. 28,2%, хоча за обсягом реалізації продукції тільки 12,9%. Частка загального обсягу витрат на інноваційну діяльність в обсязі реалізації продукції становить 2,8%, що у 2,4 рази більше ніж у середньому по промисловості.

Відносно краща ситуація щодо інноваційної діяльності в машинобудуванні (порівняно з промисловістю) зовсім не означає, що тут немає проблем. Інноваційна діяльність вимагає значних інвестиційних ресурсів. Однак, низький рівень рентабельності вітчизняних машинобудівних підприємств, відносно високі кредитні ставки комерційних банків значно знижують фінансові можливості машинобудівних підприємств у здійсненні інноваційних проектів. Спостерігається також негативна тенденція до скорочення інвестицій в машинобудування. Якщо в 1990 р. обсяг інвестицій в машинобудування складав 29,3% від всіх інвестицій в промисловості, то в 1990 р. – 6,9%. У 2006 р. ситуація дещо поліпшилась і частка машинобудування в інвестиціях становила вже 8,2%, але зараз явно недостатньо щоб кардинально змінити ситуацію.

Таким чином. постає третя важлива проблема щодо підвищення конкурентоспроможності національної економіки, де взяти фінансові ресурси на розвиток тих виробництв, що є локомотивом економічного зростання, а відтак формують конкурентні переваги економіки.

Питання визначення джерел фінансування заходів щодо підвищення конкурентоспроможності національної економіки є досить складним і не мають однозначних рішень. Так, чи мають позитивний вплив на підвищення конкурентоспроможності іноземні інвестиції Певний вплив безперечно є, але не слід забувати. зо ніхто в світі власними руками не буде вирощувати собі потенційного конкурента. Тому закордонні інвестиції в Україні направлені переважно в банківську сферу, торгівлю, окремі виробництва харчової промисловості (тютюн, пиво, безалкогольні напої), деревообробка, а не у високотехнологічні виробництва – авіаційну, електронну промисловість, приладобудування.

Тому, в пошуку джерел фінансування слід орієнтуватись. в першу чергу, на внутрішні резерви. І тут, на наш погляд, одним із вагомих чинників може бути міжгалузевий перетікання капіталу.

Світова практика свідчить, що держава підтримує діяльність підприємств, залежно від рівня технологічного укладу: вищі технологічні уклади потребують підтримки держави за рахунок підприємств. що належать до нижчого рівня технологічного укладу. Як приклад, можна взяти металургію (нижчий технологічний уклад) і машинобудування (вищий технологічний уклад). Саме на металургію в останні роки була спрямована державна підтримка. Так у 1999 р. був прийнятий закон про проведення експерименту в гірничо-металургійні галузі, згідно з яким провідні підприємства металургії отримали пільги з оподаткування та інші фінансові преференції.

Приватизація гірничо-металургійного комплексу України, який коштує до 100 млрд дол. США, була так відрегульована, що держава, бюджет грошей не отримувала.

У реалізації металопродукції використовувались різноманітні офшорні схеми, які дозволяли знижати ціни на металопродукцію і штучно зменшувати прибуток, і відповідне відрахування в бюджет. Разом з тим, тривалий час підприємства галузі поставляли метал та внутрішній ринок по цінах вищих за світові.

У зв’язку з вищевикладеним, цікавою видається інформація, що міститься в статистичному бюлетені «Основні фінансові показники підприємств різних форм власності за окремими видами діяльності за 2003 рік» звертає увагу той факт. що металургійна промисловість одержала чистий прибуток у 5,5 раза більший, ніж сальдо частого прибутку-збитку по всій промисловості, але в загальну суму оподаткування внесла менше 33,8%, тобто менше, ніж галузі, які мали чистий збиток (у тому числі й машинобудування) і внесли 37,8% загальної суми оподаткування. Це свідчить про значні недоліки у системі оподаткування і ціноутворення.

Зовсім інша ситуація в оподаткуванні у розвинутих країнах, зокрема у США. Саме за рахунок більш низьких ставок оподаткування і різниці в капіталоємності виробництва, норма прибутку в обробній промисловості США після сплати податку вище ніж в добувній галузі. У 2003 р. норма прибутку в обробній промисловості становила 12,5%, проти 10,7% в добувній і 8,9% – в оптовій торгівлі.

Розвинуті країни вирішують свої фіскальні проблеми в основному за рахунок оподаткування ресурсів, знижуючи ставки податків на прибуток тих, хто зменшує норми витрат ресурсів на одиницю продукції. Таким чином, через податки, природна рента вилучається на суспільні потреби.

Звісно, власне оподаткування ресурсів приводить до їх подорожчання, не стабільного розвитку досягають не ті країни, де ресурси дешеві, а ті, де праця і природні ресурси використовуються більш раціонально, завдяки новітнім технологіям.

Отже, підвищення конкурентоспроможності національної економіки потребує відповідних заходів. Перш за все необхідно сформувати і реалізувати на практиці нову конкурентну політику. Давно виникла потреба формування на базі українських підприємств крупних монополістичних угруповань, які б репрезентували нашу державу у світовому поділі праці. Такі структури доцільно створити передусім у високотехнологічних галузях, що є державними пріоритетами.

У машинобудуванні їх потрібно сформувати насамперед у системоутворюючих галузях, котрі визначають техніко-економічний рівень продукції, зокрема, в мікроелектроніці, верстатоінструментальній, електротехнічній промисловості, двигунобудуванні. За умов, коли більшість підприємств галузі приватизована різними власниками, це зробити доволі складно, але вкрай необхідно, щоб не залишитися на узбіччі економічного поступу.

Слід вивчити досвід формування таких об’єднань у різних країнах світу (Японія, Республіка Корея, Китай, Росія) та розробити державну програму з корпоратизації, яка би враховувала як зарубіжний досвід, так і особливості національної економіки.

Разом з цим важливо запровадити комплекс заходів щодо захисту внутрішнього ринку, які, зокрема, передбачали б:

• захист вітчизняного ринку від нечесної конкуренції — коли з продукцією українського виробника конкурують несертифіковані, а також контрабандне завезені вироби іноземного походження;

• надання переваг при закупівлі на державні кошти продукції (виробів) вітчизняних виробників;

• обмеження в залученні іноземних інвестиційних і кредитних ресурсів, якщо вони спричинюють нерівні конкурентні умови для національного товаровиробника. Необхідно також запровадити економічний механізм стимулювання і підтримки саме крупних вітчизняних товаровиробників з тих видів економічної діяльності, які є державними пріоритетами, оскільки орієнтація лише на підприємства малого бізнесу не сприяє конкурентоспроможності національного виробника. Потрібен комплексний підхід, який би передбачав раціональне поєднання структур малого, середнього і великого бізнесу, щоб усі працювали на кінцевий результат – економічне зростання України.

Виходячи з того, що визначальним чинником конкурентоспроможності сучасної економіки, локомотивом економічного зростання та каталізатором науково-технічного прогресу є машинобудування, для поліпшення інвестиційно-інноваційної діяльності в цій галузі необхідно:

• Застосовувати довгострокові кредити, оскільки розробка, освоєння нової конкурентоспроможної продукції та виконання замовлень на традиційну техніку потребують часу, який перевищує один-два роки.

• Реформувати патентне законодавство України. Посилити захист вітчизняних суб’єктів, скасувати оплату заявок і витрат на патентування винаходів вітчизняних заявників, забезпечити повноту та охорону їхніх прав і інтересів.

• Покращити проектну справу виходячи з того, що якість проектування залежить не лише від якості техніки, яка буде використовуватись за проектом, а й від вміння проектантів використовувати традиційну і новітню техніку та їхньої спроможності забезпечити системність проектних рішень. Основним напрямом у проектуванні має бути поєднання переваг крупно серійного (масового) виробництва з можливостями індивідуального виробництва задовольняти різноманітні зростаючі вимоги замовників, а також створення технологічних і виробничих резервів.

• Скоординувати програми розвитку машинобудування з програмами розвитку і технічного переозброєння стратегічних потенційно небезпечних галузей (сільського господарства, електроенергетики, хімічної і нафтохімічної, транспорту та ін.). Передбачити задоволення потреб внутрішнього ринку в техніці переважно вітчизняним машинобудуванням. Для підвищення конкурентоспроможності галузі на зовнішніх ринках необхідно здійснити перехід від експорту сировини і матеріалів (зокрема продукції традиційної металургії) до експорту продукції з високим ступенем обробки та інтелектуальної насиченості.

• Збільшити бюджетне фінансування проектно-конструкторських і науково-дослідних робіт на близьку і далеку перспективу, а також капіталовкладень у конкретні проекти, зважаючи, що кредитування капітальних вкладень у виробничі основні фонди (навіть за рахунок бюджетного дефіциту) сприяє загальному пожвавленню економічної діяльності (на відміну від фінансової з високими відсотковими ставками) і не може повною мірою вважатися чинником інфляції.

• Підвищити значення проектно-конструкторських розробок, створення зразків і типажу нових поколінь техніки і нових технологій з відпрацюванням і доведенням їх до промислового використання в умовах діючих виробництв. Доцільно державне стимулювання цієї діяльності у вигляді держзамовлень і бюджетного фінансування.

• Поглибити і розширити масштаби міждержавного кооперування, передусім з підприємствами та організаціями СНД і ЄС для більш повного використання виробничого потенціалу промисловості. Для цього держава має збільшити існуючі пільги або встановити нові прогресивні пільгові умови в межах вільної торгівлі та реалізації спільних проектів.

• Створити великі промислові і науково-промислові комплекси, об’єднання для виконання всіх етапів робіт по створенню, удосконаленню, виробництву, просуванню на внутрішній і зовнішній ринки традиційних та нових видів продукції, здатних протистояти конкуренції з боку великих компаній і монополій, у тому числі транснаціональних.

І останнє, як свідчить світовий досвід, досягнення конкурентоспроможності національної економіки неможливо без активної цілеспрямованої державної політики. В рамках ліберальної моделі економіки, як показав вітчизняний досвід, а також остання світова фінансова криза, неможливо вирішити нагальні проблеми розвитку суспільства. на порядку денному стоїть питання розробки нової парадигми соціально-економічного розвитку держави, яка б мала відповіді на сучасні глобальні виклики.

Для досягнення нової якості розвитку української економіки особливо необхідна система інститутів, що забезпечує координацію зусиль держави і підприємницького сектора. Вважаємо, що в даному випадку справа не зводиться до спільної участі в окремих інноваційно-інвестиційних проектах. Йдеться про масштабні програми переозброєння і створення підприємств нових п’ятого–шостого технологічних укладів. Для вирішення подібних задач потрібна сучасна версія стратегічного національного управління, що базується на взаємодії уряду з галузевими асоціаціями бізнесу. Отже, необхідно встановлення системи національного стратегічного управління, яке спрямоване на реалізацію національних пріоритетів на основі спільних зусиль бізнесу і держави.

Звичайно, при малокваліфікованих і корумпованих державних реалізація національних пріоритетів пов’язана з великими ризиками. Так, зокрема, поширена думка, що спочатку треба подолати корупцію, а потім вже стимулювати економічне зростання. Проте така стратегія є малоефективною. Серйозно поліпшити стан інститутів можна лише на фоні швидкого економічного розвитку.

На сьогодні в Україні активно формується нова система стратегічного планування, в якій особливе місце відводиться державним цільовим програмам як інструменту реалізації національних економічних пріоритетів. В процесі їх розробки і реалізації враховуються взаємозв’язки і взаємодії усіх учасників, здійснюється інтеграція видів економічної діяльності, забезпечується взаємозв’язок параметрів функціонування економіки. Як правило, виділяються такі основні елементи стратегічного планування економіки: випереджаючі довгострокові прогнози (на 30-50 років) соціально-економічного, інноваційно-технологічного та екологічного розвитку; власне стратегічний план на довгострокову перспективу (15–20 років); національні програми і проекти на довгострокову перспективу для реалізації стратегічних пріоритетів; загальнодержавні цільові програми за окремими напрямами реалізації стратегічних пріоритетів; індикативні плани на середньострокову перспективу (3–5 років) .

Однією з ефективних форм державного регулювання за окремими напрямами реалізації національних економічних пріоритетів в сучасних умовах стає програмно-цільове планування. Це пояснюється насамперед тим, що воно широке і ефективно використовується в країнах з розвиненою ринковою економікою. Однак, досягнення результативності програмно-цільового методу в українській практиці стримується рядом невирішених проблем організаційного, економічного, соціального і правового характеру. В Україні по суті не існує довгострокових стратегій розвитку секторів економіки із зазначенням граничних розмірів державних видатків, які б слугували стратегічним орієнтиром при інвестуванні певних галузей. Стратегії розвитку секторів економіки повинні містити оцінку різних можливостей досягнення визначених секторних цілей, а також враховувати різні варіанти використання наявного капіталу та людських ресурсів.

У найближчій перспективі в Україні великомасштабні інноваційно-інвестиційні програми необхідно орієнтувати на розв’язання завдань структурної перебудови національного господарства. Головні з них такі: ресурсозбереження в провідних галузях економіки створення високотехнологічних обробних підприємств, виробництво в яких базуватиметься на найсучасніших технологіях; розвиток сучасної переробної сільськогосподарської промисловості і сільськогосподарської інфраструктури; технічне переоснащення закладів інфраструктурної сфери; формування інфраструктури для ефективного функціонування внутрішнього ринку; оновлення матеріальної бази галузей соціальної сфери.

Отже підкреслимо, що завдання підвищення конкурентоспроможності української спроможності будуть визначати життя країни в середньостроковій і довгострокові перспективі. Це накладає як на державу, так й на бізнес велику відповідальність за якість своєї діяльності. Важливо не лише формулювати пріоритети національної конкурентоспроможності, але й успішно реалізовувати їх, підвищуючи ефективність державної політики. Реалізація завдань національного розвитку, економічного зростання, підвищення конкурентоспроможності національної економіки потребу переосмислення ролі держави і бізнесу у цих процесах. Без сильної держави та ефективного відповідального бізнесу динамічний розвиток, як економічний, так і соціальний, неможливий.

Необхідність більш активного впливу держави на соціально-економічні процеси в Україні сьогодні є очевидною. Економічна політика в цих умовах повинна бути активною й викликати довіру. Механізми та інструменти економічної політики повинні бути адекватними тим пріоритетам, які слід розв’язувати, щоб забезпечити прогресивний соціально-економічний розвиток країни

< Назад   Вперед >
Содержание