1.4. Реалізація національних інтересів в умовах лібералізації

1.4. Реалізація національних інтересів в умовах лібералізації глобального торговельного середовища

Активне залучення національних економік у глобальний торговельний простір супроводжується цілою низкою проблем та суперечностей, одна з яких полягає в підпорядкуванні національних механізмів регулювання міжнародним вимогам та стандартам. Балансування між вимогами подальшої лібералізації внутрішньої та зовнішньої торгівлі та завданнями збереження конкурентних позицій вітчизняних підприємств і галузей змушує вести постійний пошук найбільш оптимальних за таких умов механізмів взаємин національних економік та зовнішнього світу. З огляду на зазначене, тема, в якій досліджуються проблеми реалізації національних інтересів через механізми макрорегулювання за умов глобальних викликів, є актуальною та такою, що має практичне значення для України у зв’язку з нещодавним приєднанням до глобальної торговельної системи – ГАТТ/СОТ. Проблеми реалізації національних інтересів в умовах відкритості ринків, наслідки впливу лібералізації зовнішньої торгівлі на розвиток окремих груп держав були досліджені як в працях представників зарубіжної економічної думки Діксита А., Нормана Т., Портера М., Пребіша Р., Зінгера Г., Бхагваті Я., Еванса Д., Ебрілла Л., Гроппа Р., так і вітчизняних економістів-науковців – Бураківського І., Лук’яненка Д., Сіденка В., Пахомова Ю., Новицького В., Філіпенка А., Вахненко Т., Циганкової Т. та багатьох інших. У роботах українських науковців досліджуються передумови, пріоритети та принципи формування парадигми зовнішньоекономічної стратегії сучасної України як інструменту посилення конкурентоспроможності вітчизняної економіки в умовах системної трансформації та глобальних викликів. Предметом представленого дослідження є ідентифікація можливостей реалізації національних інтересів в умовах посилення регуляторної лібералізації в системі СОТ на тлі загострення суперечностей між основними групами країн – членів глобального торговельного клубу.

Проблема конфлікту національного та наднаціонального виникає за умов, коли СОТ посилює вимоги щодо лібералізації ринків, вимагає усунення дискримінаційних підходів у взаємній торгівлі між країнами – торговельними партнерами та ослаблення адміністративних інструментів закриття економічного, торговельного, інвестиційного простору в країнах світу. Разом з тим, міжнародний досвід засвідчує (зокрема найбільш успішних країн світу так званого авангарду), що їх підходи вирізняються послідовністю вирішення насамперед власних завдань та реалізації своїх інтересів, використовуючи при цьому формат СОТ.

Вказуючи на пріоритети інтеграції національних економік (у тому числі вітчизняної) у світовий економічний простір, варто виділити їх спрямованість на розв’язання цілої низки завдань, і зокрема стосовно збереження конкурентних позицій вітчизняних компаній, а також розвитку експортного потенціалу країн та підвищення конкурентоспроможності експорту. Передусім щонайменше йдеться про зростання частки країни в світовому експорті, в подальшому нагальними завданнями стають диверсифікація експортного портфеля країни, збереження високих темпів зростання експорту та підвищення ступеня його технологічності, розширення здатності національних компаній конкурувати на міжнародних ринках та отримувати від цього зростаючі доходи. Конкурентоздатність експорту винятково важлива, але вона не може розглядатися як самоціль, а повинна слугувати лише засобом для досягнення цілей, однією із яких є розвиток. Ця теза є особливо значущою для перехідних економік та країн, що розвиваються, оскільки, як свідчить світовий досвід, саме ці учасники світової торгівлі нерідко потрапляють в пастку руйнівного для внутрішньої динаміки експортоорієнтованого розвитку . Посилення конкурентноздатності експорту не може вичерпувати зміст національних стратегій економічного розвитку – це лише один із елементів, який в умовах глобалізаційних перетворень набуває вагомого значення. Тут важливі також заходи держав, які забезпечують прогрес секторів, вилучених із зовнішньоторговельного обігу. Переваги, які отримує країна від прискореного розвитку та реалізації експортного потенціалу, мають поширюватися на всю економіку загалом. У випадку відособленості експортного сектору від інших сегментів економіки можливі ситуації погіршення народногосподарської динаміки та добробуту населення . Значне прискорення процесу глобалізації світової економіки на межі тисячоліть здійснює вплив на формування стратегії розвитку країн в цілому та їхньої зовнішньоекономічної стратегії зокрема. Воно безпосередньо пов’язане із процесами лібералізації в регулюванні світової торгівлі, що є наслідком багатосторонніх домовленостей в рамках Уругвайського раунду переговорів ГАТТ та наступних угод у рамках створеної Світової організації торгівлі (СОТ). Зазначені процеси відкрили не тільки можливості для більш ефективного зростання, але й нові загрози глобального масштабу, які здатні суттєво обмежити потенціал національного розвитку. Про це свідчить зростаюча опозиція нинішній парадигмі глобалізації з боку різних міжнародних урядових та неурядових організацій, громадських рухів антиглобалізму. Достатньо красномовним став фактичний провал Міністерської конференції країн – членів СОТ в Канкуні (Мексика, 2003) та Гонконзі (2005). Особливі сподівання на результативність перемовин лягали на Доха-раунд, або Раунд розвитку (DDA-Doha Development Agenda), що започаткував свою роботу в 2001 році в Катарі і, власне, припинив діяльність у 2008 році в Женеві з огляду неможливості продовжувати подальший переговорний процес у рамках СОТ через неготовність зацікавлених країн – членів СОТ знайти компромісне рішення щодо проблем подальшої лібералізації національних та регіональних ринків. Каменем спотикання на всіх зазначених зустрічах стали гострі проблеми асиметричності результатів глобалізації на основі лібералізації світової торгівлі для різних учасників всесвітнього торговельного клубу. Кілька років поспіль низка країн, що розвиваються (група G-20 ), об’єднує свої зусилля та ініціює започатковані в 2001 році спроби порозуміння щодо них та розвинених країн і насамперед США та ЄС.

Питання, які підлягали обговоренню та викликали палкі дискусії, стосувалися розвитку та доповнення існуючих угод СОТ, зниження торговельних бар’єрів. Крім того, в центрі уваги були питання: державної підтримки сільського господарства, торгівлі послугами, доступу на ринки несільськогосподарської продукції, пов’язані із торгівлею проблеми захисту прав інтелектуальної власності, інвестиційні заходи, конкурентна політика тощо. Їх обговорення було обумовлено цілою низкою чинників, які можна звести до такої тези: всі країни (розвинені чи країни, що розвиваються) переймаються передусім власними інтересами, вони вимагають відкрити для себе ринки інших країн та дуже неохоче йдуть на відповідні заходи щодо власних ринків. Після укладання угод Уругвайського раунду, що сформувало СОТ як глобальну інституцію, лишилися питання, які виникли в перебігу розвитку міжнародних торговельних відносин і які потребували саме широкого обговорення. Зокрема виявилися ускладнення щодо виконання положень Уругвайського раунду з огляду неготовності самих країн та нестачі адміністративних ресурсів для їх розв’язання. Найбільш яскраво це проявилося стосовно захисту прав інтелектуальної власності. В подальшому спрацював «принцип доміно»: невиконання одних угод призвело до зриву інших. Пізніше, ніж очікувалося, запущені в дію угоди по текстилю та одягу, а графік зниження рівнів підтримки й експортних субсидій сільськогосподарським виробникам не виконано і донині.

Варто зазначити, що саме в перебігу обговорення проблем між різними групами країн гостро проявилися суперечності. Традиційно незадоволення системою СОТ пов’язують з тим, що левову частку учасників світової торгівлі за кількістю становлять країни, що розвиваються, а проблеми, що підлягають винесенню для обговорення, найчастіше відображають інтереси країн «золотого мільярда», тобто найбагатших учасників торговельного клубу. Наприклад, до такого переліку проблем належать конкурентна політика, лібералізація інвестиційних процесів, захист прав інтелектуальної власності, лібералізація ринків послуг. Очевидно, що в знятті обмежень у сфері послуг зацікавлені саме розвинені країни, які забезпечують майже 70% їх ВВП. У країнах, що розвиваються, зазначена сфера є вкрай нерозвиненою та слабкою, а, отже, з огляду її особливого значення для національної безпеки, не є придатною для лібералізації. Це свідчить про незацікавленість країн третього світу у винесенні таких аспектів світової торгівлі на обговорення.

Перемовини в перебігу Доха-раунду виявили також загострення не лише так званих цивілізаційних конфліктів, між економічно розвиненими державами та країнами, що розвиваються, зокрема уже зазначеною вище групою G-20. Крім того, в самій цій групі простежувалося певне дистанціювання позиції найбільш ефективних виробників сільськогосподарської продукції (Бразилією, Аргентиною, ПАР) щодо інших представників країн, що розвиваються, зумовлене визначальною роллю окремих країн цієї групи в торгівлі аграрною сировиною та продовольством. На противагу першій групі, останні не мають ефективного сільськогосподарського виробництва, а відтак не поспішають підтримувати пропозиції щодо максимального відкриття ринків як розвинених країн, так і країн третього світу в галузі сільського господарства. Очікування загострень внутрішніх проблем від лібералізації ринків сільськогосподарської продукції зумовлює їх не вилучати заходи протекціонізму у вигляді тарифного та нетарифного захисту із арсеналу макроекономічного регулювання та не підтримувати позицію ефективних експортерів із країн, що розвиваються.

Таким чином, доводиться констатувати, що сучасний етап розвитку світогосподарських зв’язків все більшою мірою вирізняється поліваріантністю позицій учасників міжнародного переговорного процесу, що ґрунтуються на їх достатньо прагматичному прагненні опікуватися власне національними економічними інтересами та суттєвим ослабленням впливу ідеологічних чинників в ідентифікації позиції країн щодо питань міжнародної торговельної політики.

Повертаючись до кризи переговорного процесу між учасниками світової торгівлі щодо відкриття ринків аграрної сировини та продовольства в перебігу Доха-раунду, зазначимо, що незважаючи на те, що на цей сегмент міжнародної торгівлі припадає близько 8%, саме він лишається найбільш закритим та захищеним протекціоністськими бар’єрами. Так, в країнах, що розвиваються тарифи на імпорт аграрної сировини перевищують 50%, в розвинених країнах їх рівень досягає 30%. Певні країни, зокрема Японія, навіть будучи членом СОТ, не нехтує вельми жорсткими обмеженнями щодо притоку дешевої імпортної продовольчої сировини, встановлюючи фактично заборонені тарифи у 100 % на ввіз рису та цукру.

Аргументи країн, що розвиваються, стосовно небажання відкривати свої продовольчі ринки для міжнародної конкуренції також є цілком зрозумілими. Адже цей процес незворотно призведе до банкрутства селянських господарств та притоку десятків мільйонів селян у міста. Якщо ж урахувати масштаби сільського населення в основних країнах, що беруть активну участь в цих міжнародних торговельних перемовинах, а саме: в Китаї (43% всіх занятих, які складають близько 350 мільйонів осіб), в Індії (60% трудових ресурсів, або 310 мільйонів осіб) , то стає зрозумілим побоювання відкрити ринки, що може різко загострити соціальні проблеми та поставити під сумнів продовольчу, а відтак економічну безпеку країн.

Розгляд питання щодо відкриття внутрішніх ринків країн, що розвиваються, невід’ємне від іншої проблеми, яка потребувала свого вирішення. Стало вже певною традицією в практиці переговорного процесу в форматі СОТ, що на кожних наступних конференціях поновлювався розгляд питання про прийняття відповідного рішення щодо скасування аграрних субсидій фермерам, що застосовуються здебільшого розвиненими країнами. Так, близько 20 членів СОТ практикують використання експортних субсидій. Левова частка при цьому припадає на США, Канаду, ЄС, Норвегію, Швейцарію, Венесуелу. Більше того, біля тридцяти країн – членів СОТ застосовують в обсягах, які перевищують дозволені нормативи, заходи підтримки «жовтого кошика». І знову ж таки серед «порушників» – США, ЄС, Канада. Незважаючи на дискусії щодо заборони або згортання в застосуванні такого інструменту, як тарифні квоти, майже третина учасників глобального торговельного клубу їх застосовують, зокрема США – за 54 видами сільськогосподарської продукції, ЄС – 87, Норвегія – 232 товарними позиціями. Відповідно така масштабна підтримка як в межах внутрішніх, так і зовнішніх ринків з боку держав розвинених країн посилює конкурентноздатність їх виробників і ставить у більш привілейоване становище, порівняно із виробниками інших держав. ЇЇ суттєве скорочення дозволило хоча б вирівняти вихідні умови для виробників сільськогосподарської продукції та експортерів з країн третього світу та країн із перехідною економікою. Аналогічні вимоги висувають і стосовно виробництва текстильних виробів та одягу. Не дивлячись на те, що в 2005 році припинила свою дію Угода про вироби з різних видів волокон, і донині спостерігається збереження європейськими країнами квот на імпорт зазначеної продукції із третіх країн. Нинішній Дохійський раунд не досяг бажаних результатів, оскільки учасникам світової торгівлі так і не вдалося знайти компроміс, що, безумовно, зменшує авторитет СОТ, ставить під сумнів дієвість її впливу на розвиток світової торгівлі.

Глобальна інституція, членами якої є 153 країни, є надто великою, щоб забезпечувати узгодження інтересів всіх її учасників, адже прийняття будь-якого рішення вимагає погодження всіх членів СОТ. Небезпідставно багато експертів у галузі міжнародної торгівлі вважає ймовірність зміни пріоритетів для країн світової спільноти щодо механізмів вирішення торговельних проблем – через формат двосторонніх угод, а не шляхом виконання загальних для всіх правил. Для порівняння можна навести такі дані: кількість двосторонніх і регіональних торгових угод, офіційно заявлених до секретаріату ГАТТ/СОТ, збільшилося з 20 в 1990 році до 86 в 2000 році; 1994 році після завершення Уругвайського раунду в світі нараховувалося близько 80 двосторонніх торговельних угод, станом на 2007 рік їх було 159, а, за прогнозами експертів СОТ, до 2010 року їх кількість може досягти 400 .

Зазначені тенденції щодо витіснення багатостороннього формату переговорів механізмами двосторонньої взаємодії можна охарактеризувати як певний сплеск тенденцій білатеризму, який впливає на модифікацію традиційної практики міжнародної торговельної взаємодії. Причому останні роки є особливо інтенсивними щодо їх укладання. Особливістю цих угод є те, що поряд із традиційними положеннями про зняття бар’єрів у торгівлі товарами (а в багатьох випадках і торгівлі послугами), вони містять домовленості про лібералізацію та забезпечення найбільш сприятливих та недискримінаційних інвестиційних режимів, спрощення переміщення фізичних осіб, зобов’язання щодо взаємного виконання законодавства в галузі охорони праці, довкілля, прав інтелектуальної власності. Отже, такими угодами забезпечується координування внутрішньої політики, коригування законодавства, зобов’язання щодо дотримання прав людини, що, безумовно, виходить за межі традиційних зон вільної торгівлі та є ознакою більш зрілих стадій інтегрування. ДУВТ можуть укладатися не лише між двома країнами. Особливим випадком є угода, де з одного боку виступає одна держава, а з іншого –група (блок) інших держав. Найбільше угод уклали з країнами ЄС (22 угоди), Європейська асоціація вільної торгівлі (17 угод), Чилі – 15, Молдавія і Туреччина – по 13, Росія, Сінгапур і США – по 11, Мексика – 10. Неважко помітити, що найбільшу ініціативу при укладанні ДУВТ проявляють країни та блоки, що є провідними світовими експортерами або які демонструють високі темпи нарощування експортних поставок, не чекаючи результатів поки що безперспективних перемовин між учасниками світової торгівлі в форматі СОТ.

Ці процеси вимагають оцінки з позицій проблем лібералізації глобального торговельного середовища та посилення конкуренції на міжнародних ринках товарів та послуг. Безумовно, СОТ негативно сприймає динамічний розвиток ДУВТ. На думку її експертів, вони відволікають країни світу від багатосторонніх торговельних переговорів у форматі СОТ, викривляють товарні потоки, призводять до ускладнення умов зовнішньої торгівлі та дискримінації країн, що не беруть участі у ДУВТ. Ці загрози глобальній торговельній системі були озвучені консультативною Радою СОТ у доповіді Пітера Сазерленда «Майбутнє СОТ» з нагоди десятиріччя СОТ у 2005 році. У цій доповіді комплексно оцінено недоліки СОТ як глобальної торговельної системи та визначені шляхи щодо їх подолання. Так, найбільше занепокоєння викликає «ерозія основоположних засад принципів недискримінації в міжнародній торгівлі». Як висновок було проголошено, що режим найбільшого сприяння з огляду на нинішню практику є скоріше винятком, ніж правилом. Його все більше витісняють «преференційні» зональні та двосторонні угоди. Внаслідок цього треті країни підлягають дискримінації, причому найбільшу загрозу становлять розвинені країни, які застосовують протекціоністські заходи. З позицій реальної практики, безумовно, ДУВТ вкрай неоднозначно впливають на розвиток конкуренції та справедливої торгівлі в межах світової спільноти. Особливе занепокоєння викликає той факт, що більшість угод укладається між вочевидь нерівноправними учасниками: з одного боку, це економічно розвинена країна або економічний блок, а з іншого – країна, що розвивається, або держава з перехідною економікою. У зазначеній доповіді Сазерленда ці викривлення міжнародних торговельних потоків через формати митних союзів, спільних ринків, регіональної та двосторонньої зони вільної торгівлі були образно названі «клубком локшини», що складається із «вузлів та ниток». Потужні країни з місткими ринками (центри, вузли) укладають угоди вільної торгівлі з периферійними невеликими країнами («нитками»). Як правило, країни-«вузли» (США, ЄС,ЄАВТ) володіють більш потужним потенціалом у переговорному процесі із країнами-«нитками», що часто призводить до односторонньої лібералізації у взаємній торгівлі, зокрема через рестриктивні правила визначення країни походження товарів . Таким чином, реалізація інтересів більш потужних учасників міжнародної торгівлі досягається через модернізацію чинної практики торговельних взаємин країн світу, оминаючи громіздкі та часто безрезультативні перемовини в форматі СОТ. Ціна таких угод, які нерідко пов’язані із непростим вибором перед урядами країн, що розвиваються та країн з перехідною економікою, часто виявляється вищою, ніж передбачалося. Угоди, що сприяють тимчасовим вигодам щодо доступу до ринків та збільшення притоку ПІІ з точки зору довгострокових перспектив, можуть обмежувати дії урядів, зокрема щодо підвищення конкурентноздатності національних галузей. Історія еволюції національної промисловості в країнах світового авангарду нагадує, що ці країни розпочинали із політики жорсткого протекціонізму і лише на певному етапі свого розвитку проголосили лозунг вільної торгівлі.

Готовність країн, що розвиваються, укладати угоди із більш сильним партнером обумовлюється тим, що вони очікують отримати такі поступки, які будуть недоступні іншим учасникам міжнародної торгівлі, насамперед більш широкий доступ їх продукції на ринки розвинених країн. Відкриття нових можливостей у форматі двосторонніх угод між країнами Півночі та Півдня дійсно можуть створювати нові можливості для розвитку взаємної торгівлі та інвестування. В обмін за розширення доступу на ринок країна, що розвивається, може бути змушена відмовитися від контролю не лише за інвестиціями, але і державними закупівлями, а також посилювати свій контроль у галузі захисту прав інтелектуальної власності, що передусім відповідає потребам економічно розвинених країн та їх корпораціям.

Слабкі позиції країн, що не належать до країн світового авангарду (насамперед це стосується країн, що розвиваються), обумовлені не лише їх економічним становищем, але й обмеженими можливостями при виявленні своїх потреб та позицій у переговорному процесі. Варто зазначити, що більшість країн, що розвиваються, не мають нагоди утримувати постійні представництва в СОТ в Женеві, існує відчутна нестача фахівців у галузі міжнародної торговельної політики та права. Навіть використання механізму розв’язання суперечок часто для цієї групи країн є обмеженим через високі витрати на оплату юридичних послуг належного рівня.

Лібералізація світової торгівлі, досягнута завдяки домовленостям у рамках ГАТТ/СОТ, саме нині спрямована на значне посилення універсальності в дії регулятивних принципів цієї інституції – як в секторальному, так і територіальному (географічному) аспектах. Раніше регулюючі норми ГАТТ у повному обсязі поширювалися практично тільки на країни з розвиненою ринковою економікою, а розширення масштабів лібералізації міжнародної торгівлі в своїй первинній фазі передбачало асинхронне протікання лібералізаційних процесів та, отже, неодночасне розповсюдження на них норм ГАТТ/СОТ. Майже на десятирічний період (до 2005 р.) глобальна торговельна система згідно з чинними домовленостями зберігала певні ознаки гетерогенності щодо режимів регулювання, які застосовуються різними групами країн. Тепер доводиться констатувати, що в сферу їх безпосереднього системного впливу потрапила не тільки значна кількість країн, що розвиваються, але й держав з перехідною економікою. Попри всі ускладнення, за останні десять – п’ятнадцять років можна спостерігати поширення процесу лібералізації торгівлі та міжнародних регулюючих норм на ті сфери, які раніше були прерогативою виключно національного або регіонального (практика ЄС) регулювання. Це стосується регулювання окремих ринків сільськогосподарської продукції, текстильних виробів і готового одягу, ринків послуг, іноземних інвестицій, питань інтелектуальної власності, проблем, пов’язаних із технічними бар’єрами у торгівлі. Оцінка сучасного стану щодо зрушень в МЕВ в 90-х роках ХХ ст. та донині на підставі аналізу міжнародної статистики та даних міжнародних організацій дозволяє стверджувати, що вони здійснюються в напрямі посилення лібералізації та міжнародної конкуренції, хоча не можна нехтувати збереженням важелів впливу протекціоністського характеру (див. табл. 2). Так, за оцінками експертів ЮНКТАД, представлених в Unctad, World Investment Report 2007: Transnational Corporations, Extractive Industries and Development, в 2006 році було зафіксовано 147 змін в інституційному середовищі країн, що залучаються в глобальні торговельні та інвестиційні процеси. Варто вказати на таку знакову тенденцію – більшість (74%) заходів була здійснена країнами, що розвиваються, що вказує на те, що в межах цієї групи країн відбувається поступова трансформація від закритості та жорсткої регуляторної політики в сфері зовнішньої торгівлі та бізнесу до поступової лібералізації та більшого впливу власне ринку.

Усі заходи, які, на нашу думку, ідентифікуються як проліберальне регулювання, можна згрупувати за такими напрямами:

? заходи щодо зниження податків на доходи корпорацій (наприклад, в Гані, Єгипті та Сінгапурі);

? розширення державних програм підтримки прямих іноземних інвестицій (наприклад, Бразилія, Індія);

? подальша лібералізація окремих сфер (наприклад, професійних послуг в Італії, телекомунікацій у Ботсвані та Кабо-Верде, банківської справи в Лаосі та Малі, енергетики в Болгарії та Албанії тощо).

Якщо все ж таки проаналізувати, які саме сфери чи напрями підлягали протекціоністським обмеженням, то йдеться передусім про добувні галузі та ті сфери, які мають виняткове стратегічне значення для окремої країни. В зазначених галузях з’явилися нові обмеження щодо іноземної власності або приймаються рішення, що забезпечують фіксацію більш високої частки прибутків, які належать державі.

Так, в Алжирі державним газовим та нафтовим підприємствам мають належати не менше 51% капіталу, а в Болівії при підписанні нових контрактів ТНК зобов’язані були повернути право власності на нафтові резерви державній нафтовій компанії. В Росії пряме іноземне інвестування в оборонну та добувні галузі жорстко обмежується. У Венесуелі в таких стратегічних секторах економіки, як енергетика та телекомунікації була проведена націоналізація. Крім того, що зазначені заходи є достатньо поширеними в міжнародній практиці макрорегулювання, домінантою можна назвати спрощення умов для інвестиційної та торговельної діяльності в країнах світу.

Таким чином, міжнародна торговельна система набуває ознак цілісної системи лібералізації та регулювання міжнародних економічних відносин у цілому.

Посилення міжнародної конкурентоспроможності національних економік, отримання максимальних переваг від лібералізації світової торгівлі знаходиться в епіцентрі уваги урядів країн світу незалежно від того, чи є вони глобальними лідерами, чи аутсайдерами. При цьому основні торговельні лідери – економічно розвинені країни (ЕРК) отримують конкурентний тиск із боку колишніх світових аутсайдерів – країн, що розвиваються (КЩР), та країн із перехідною економікою (КПЕ).

Загальному динамічному зростанню експорту в країнах, що розвиваються, сприяє збільшення їх експортних надходжень. З 1998 по 2006 рік реальний експорт у країнах, що розвиваються, більш ніж подвоївся, тоді як в країнах Великої сімки він зріс менше ніж на 50%. Серед стрімко зростаючих регіонів найбільших успіхів у нарощуванні фізичного обсягу експорту досягли країни Східної та Південної Азії. З 1998 по 2006 рік їх експорт зріс приблизно на 160%. Ці регіони пережили також найбільш значне погіршення умов торгівлі, головним чином, за рахунок зростання цін на промислову сировину. Це підтверджує прояв феномену «голландської хвороби», про який вже йшлося. Хоча темпи зростання фізичного обсягу експорту із інших регіонів та країн, що розвиваються, були більш помірними, поліпшення умов торгівлі сприяло підвищенню купівельної спроможності їх експорту. Сумарна частка країн, що розвиваються, в глобальній торгівлі зросла з 31,8% в 2000 році до 37,5% в 2007 році.

Так, країни, що розвиваються, демонструють поліпшення стану своїх платіжних балансів та бюджетів, а також збільшення притоку інвестицій в економіку. Це пояснюється, з одного боку, надзвичайно сприятливою ситуацією на ринках первинних сировинних товарів, де ця група країн продовжує домінувати. З 2003 по 2007 рік сукупний ВВП на душу населення в країнах, що розвиваються, зріс майже на 30% в порівнянні із 10% в сімці провідних промислово розвинених країнах світу. В 2007 році, на шостому після початку економічного підйому в світі році, із 143 країн, що розвиваються, лише в близько десяти спостерігалося зниження реальних доходів на душу населення.

Так, напевно, одним із найбільш показових є приклад Китаю та Індії, які демонструють дійсно вражаючі успіхи у просуванні на зовнішні ринки. Якщо за період з 1978 по 2004 роки світова торгівля зросла в 6,4 рази, із середньорічним темпом приросту в 6,6%, то за цей же період зовнішня торгівля Китаю зросла в 57 разів, зберігаючи при цьому середньорічний темп приросту в 16,8%. Крім того, Китай та Індія входять до чільної п’ятірки країн світу (крім них, США, Японія, Німеччина), які забезпечили найбільший приріст глобального ВВП в 1980–2005-х роках. Так, за період 2001–2005 рр. внесок Китаю склав майже 26–27%, що дало підстави визнати його новою «мануфактурою» світу. Індія забезпечила 11–12% приросту ВВП світу. В сукупності це більше ніж в цілому у розвинених країнах (їх частка становила за цей же період 34–34%). Причому лідером серед країн світового авангарду є США, які займають другу позицію в прирості світового ВВП та забезпечують 16–17% такого приросту . Не дивлячись на цілком сприятливу тенденцію, відносний розрив у рівнях життя між країнами світового авангарду та іншим світом лишається дійсно величезним: в 1980 році за розмірами доходів на душу населення розвинені країни випереджали країни, що розвиваються, в 23 рази. У 2007 році розрив, за оцінками експертів ЮНКТАД, скоротився до 18 разів, але виключно завдяки прискореному зростанню в країнах Південної та Східної Азії. В порівнянні із 1980 роком, відносне відставання Африки, Латинської Америки та країн з перехідною економікою в 2007 році ще збільшилося.

Для порівняння зазначимо, що в країнах із перехідною економікою Південно-Східної Європи та СНД доходи на душу населення з початку нинішнього тисячоліття зросли на 75%, однак при цьому не варто забувати, що це зростання настало на тлі глибокого економічного спаду, який був пов’язаний із крахом світової соціалістичної системи в кінці 80-х років минулого століття.

Але не варто перебільшувати успіхи країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою стосовно наближення до рівня економічного добробуту в країнах світового авангарду. В «Доповіді з питань економічного зростання: стратегії забезпечення сталого розвитку та розвитку в інтересах всіх прошарків населення» , що була представлена весною 2008 року експертами Світового банку, презентовані з цього приводу менш оптимістичні прогнози. Так, коли б Росія як одна із найбільш динамічних держав із групи країн з перехідною економікою зберігала максимальні темпи економічного зростання, які вона демонструвала за останнє десятиріччя (в середньому – 10% в рік), їй необхідно було б 17 років, щоб догнати за рівнем ВВП на душу населення середній рівень країн Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Для порівняння: Китаю для цього потрібно було б 23 роки, Венесуелі – 13 років, а Індонезії – 181 рік. Експерти також застерігають, що зазначені розрахунки можуть бути скориговані тими обставинами, що середні темпи зростання ВВП на душу населення в країнах «наздоганяючого розвитку», як правило, значно нижче максимальних, а країни ОЕСР також розвиватимуться далі.

Особливістю стратегії захисту національних інтересів у контексті конкурентоспроможної економіки та розвитку, орієнтованого на експорт у країнах світового авангарду, є поєднання макроекономічних механізмів з інститутами економічного розвитку, які спрямовані на формування привабливого для інвестиційної та інноваційної діяльності компаній середовища. В США, країнах ЄС створена така інституційна мережа, яка забезпечує формування відповідного глобальним викликам бізнес-середовища, здатного продукувати конкурентоспроможний експорт та відстоювати позиції місцевих компаній в міжнародній конкурентній боротьбі. Тому регулювання, яке спрямоване на безпосередню чи опосередковану підтримку експортного сектору та захисту національних виробників, в цьому випадку є елементом системи заходів по реалізації національних інтересів держави. Митно-тарифна політика має на меті виконання функцій не лише фіскального характеру (як це відбувається, як правило, в перехідних економіках чи країнах, що розвиваються). Її компетенція сягає завдань структурно-регуляторних рішень. І в цьому сенсі вже недостатньо орієнтуватися на завдання внутрішньонаціонального розвитку. Необхідно в зовнішньоторговельній політиці забезпечити орієнтири майбутнього розвитку країн та ті потенційні технологічні прориви в країнах – світових лідерах, які забезпечать ефективну міжнародну спеціалізацію та закріплення за ними перспективних ніш та сегментів на глобальних ринках товарів та послуг. Варто виділити ті складові інституційної мережі бізнес-середовища в розвинених країнах світу, які не лише сприяють кількісному нарощенню фінансових ресурсів для економічного розвитку країни, але дозволяють надати цим масштабам відповідну якість. Як свідчить досвід країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою, сприятливий інвестиційний клімат, на жаль, частіше сприяє залученню іноземних інвестицій у низькотехнологічні галузі, орієнтовані на експорт. У такому випадку за країною-адаптером в більшості випадків, за окремим винятком, зберігається статус сировинного придатка розвинених економік чи середовища з дешевою робочою силою.

У цьому сенсі варто звернути увагу на такі аспекти: залучення окремих країн із перехідною економікою в систему міжнародного поділу праці через формат інтеграційних об’єднань із високими показниками загального технологічного розвитку сприяли досягненню ними більш високої частки високотехнологічних товарів у зовнішній торгівлі. Так, серед держав із перехідною економікою, зокрема країн ЦСЄ, найвищі обсяги залучень ПІІ в 2000–2005 роках мали Угорщина, Польща, Словаччина. При цьому мало місце також підвищення частки високотехнологічних товарів у їх зовнішній торгівлі (в Угорщині – до майже 31%, в Польщі – близько 15%, Словаччині – близько 20%). На жаль, попри достатньо значні обсяги залучень ПІІ в Україну за останні три роки, їх галузева спрямованість не дозволяє досягти суттєвих зрушень як в структурі ВВП, так і в структурі зовнішньої торгівлі. Про це красномовно свідчить показник частки високотехнологічної компоненти в зовнішній торгівлі України – 10,9 % (у експорті та імпорті – 6,8% та 14,4% відповідно) .

Проблема зростання технологічної складової в структурі зовнішньої торгівлі як інструменту посилення ваги держави на світових ринках має, на наш погляд, ще один аспект, який розкривається через апелювання до досвіду Мексики. Ця країна за останні п’ятнадцять років здійснила вражаючий стрибок у виробничій та зовнішньоекономічній діяльності з огляду дуже слабких вихідних умов (станом на 2008 рік займає гідне місце в другій десятці світових експортерів). Мексиці довелося формувати стратегію входження в глобальний економічний простір саме в перебігу переговорів про вступ у систему ГАТТ/СОТ (1990–1994 роки). При цьому країна йшла класичним шляхом – з одного боку, здійснювалося відкриття внутрішнього ринку для імпорту, але водночас не менш активно проводилася політика імпортозаміщення та стимулювання експорту. Уряд визнав, що ті вітчизняні галузі, які здатні стати реальною альтернативою імпорту, потребують відповідної підтримки з боку держави. Зростання зайнятості та добробуту було пов’язано з розвитком галузей, що конкурують з імпортом. У 1995–2005 роках можна спостерігати певне зміщення акцентів у зовнішньоекономічній стратегії Мексики. Її мета – підвищити міжнародну конкурентноспроможність мексиканських товарів через такі компоненти, як професійна спроможність трудових ресурсів та залучення новітніх технологій. Одним із найбільш вагомих чинників, які починаючи з 1994 і донині визначають успіхи Мексики як провідного світового експортера, є підписання країною Північноамериканської угоди про вільну торгівлю США та Канадою, яка набула чинності в 1994 році: майже 50% експорту та імпорту Латинської Америки припадає на мексиканську економіку .

Зростання обсягів ПІІ американських компаній відбулося передусім в ті мексиканські підприємства, діяльність яких була зорієнтована на експорт і які діяли в умовах преференційного митного режиму між США та Мексикою. Він передбачав надання в межах окресленого терміну пільг для підприємств, які ввозили в країну із США сировину, комплектуючі, устаткування, машини, запасні частини та використовували їх для організації експортних виробництв. Ці підприємства називалися «макіладорас», і насамперед могли розташовуватися виключно в прикордонній з США території. Згодом їх діяльність поширилася на всю країну. «Макіладорас» попри часто виправдану критику мали і продовжують мати величезне значення для економічного розвитку Мексики. По-перше, вони сприяли зростанню зайнятості та вирішенню на цій основі низки соціальних завдань, по-друге, активізували виробничу та експортну активність у країні, сприяли притоку прямих іноземних інвестицій, по-третє, завдяки цим підприємствам відбувалося насичення національного ринку місцевими товарами, що також мало позитивні соціально-економічні наслідки, по-четверте, мексиканському дрібному бізнесу вдалося ввійти у виробничі глобальні мережі ТНК, що продемонструвало нові можливості співіснування висококонкурентних транснаціональних структур та дрібного місцевого бізнесу. Варто зазначити, що підвищення технологічної компоненти експорту Мексики завдяки її міжнародній спеціалізації на великовузловій та середньовузловій збірці американських комплектуючих фактично консервує існуючу структуру ресурсного потенціалу цієї країни, оскільки така спеціалізація не потребує суттєвих змін у кваліфікаційній підготовці робочої сили. Лібералізація світової торгівлі, інтегрування країни в глобальний торговельний простір може законсервувати вкрай неефективну структуру експорту та імпорту, залишаючи при цьому країну за межами сфер торгівлі із високим рівнем доданої вартості та поглиблюючи існуючий технологічний розрив між економічно розвиненими країнами і представниками третього світу та країнами з перехідною економікою. Цей досвід, на наш погляд, є досить повчальним, а, отже, вимагає достатньо обережних оцінок щодо доцільності використання цього алгоритму дій для інших країн.

Інші наслідки стосовно сприятливого інвестиційного клімату мають місце в такому інституційному середовищі, яке сприяє розвитку високотехнологічної продукції як для потреб внутрішнього ринку, так і для експортних цілей. Йдеться про інститути корпоративної власності, систему забезпечення виконання контрактів, інститути фондового ринку, повноцінну банківську систему, що здатна обслуговувати інноваційні процеси, систему страхування ризиків, стратегічний довгостроковий інвестиційно-фінансовий контур, що містить механізми трансформації коротких грошей у довгі, повноцінні накопичувальні пенсійні фонди, великі транснаціональні корпорації (холдинги, ФПГ) і становлення високотехнологічного (венчурного) малого бізнесу, систему лізингу. З таких позицій макроекономічне регулювання загалом та зовнішньоекономічна політика як його елемент в країнах, що розвиваються, та державах з перехідною економікою мають бути спрямовані на вирішення завдань не лише залучення прямих іноземних інвестицій, але й спрямування їх в галузі, які підвищують конкурентоспроможність експорту. При цьому не варто забувати, що говорити про підвищення міжнародної конкурентоспроможності експорту із країн поза межами «золотого мільярда» можна лише тоді, коли на практиці вдасться забезпечити доступ цим країнам на ринки розвинених країн. Адже центри світового споживання та торгівлі у випадку глобального експорту та імпорту знаходяться саме в країнах з розвиненою економікою. З огляду на це, в зовнішньоекономічній політиці країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються, крім механізмів розвитку сприятливого інвестиційного клімату, необхідно вести цілеспрямовані дії по вирішенню проблем тарифної ескалації, тарифних та нетарифних обмежень на ринках розвинених країн, на які традиційно зорієнтовані і слабші за економічним розвитком країни – сільське господарство, виробництво текстилю та одягу.

Достатньо показовою з огляду її дієвості є система захисту національних (групових) інтересів через механізм зовнішньоторговельного регулювання країн ЄС . Оскільки ці країни займають значну частку світового експорту та імпорту (близько 45,4% експорту та 43,1% – імпорту станом на 2007 рік) , то їх досвід не може не привертати увагу теоретиків та практиків. Країни ЄС є членами СОТ, що обумовлює декларування ними в дотриманні принципів ліберальної торгівлі та відкритості ринків. На практиці це не означає відмову від активного захисту внутрішнього ринку щодо зовнішніх постачальників та запровадження цілої низки заходів по підтримці експортерів на зовнішніх ринках. При цьому застосовуються як тарифні, хоча і меншою мірою, так і нетарифні інструменти регулювання .

Маніпулювання тарифами, як правило, здійснюється через певні заходи, починаючи із впровадження тарифної ескалації, яка передбачає підвищення ставок імпортного мита в міру зростання ступеня обробки імпортованої продукції, до застосування непрозорих та неринкових процедур при нарахуванні мита на імпорт. Так, при імпорті зернової продукції, зокрема рису, європейські країни орієнтуються при встановленні митної вартості на довідникові ціни, які, як правило, є завищені. Це дозволяє більш ефективно вирішувати не лише фіскальні цілі, здорожчувати імпорт, але й посилювати цінову перевагу європейських дрібних аграріїв чи ТНК, що реалізують аграрну продукцію. Більше того, в торгівлі фруктами взагалі має місце пряме порушення принципів вільної торгівлі з огляду вимог СОТ у вигляді дискримінаційних заходів стосовно неєвропейських країн.

Використання державних субвенцій при підтримці національного виробника та стимулювання експорту, як правило, має чітко окреслений галузевий та секторальний характер та стосується тих інфраструктурних чи стратегічно значущих галузей, що отримують конкурентний тиск з боку неєвропейських компаній. Це зокрема стосується аграрного сектору, суднобудування тощо. Набір інструментів при цьому застосовується також різноманітний – у вигляді збереження державної власності на порти, прямі та непрямі субсидії на запровадження нових інвестиційних програм та заходів, субсидування експортних кредитів, надання субсидій для проведення реструктуризації окремих галузей. Варто зазначити, що цей напрям економічної стратегії ЄС підлягає критиці не лише з боку СОТ та країн, що розвиваються, і держав з перехідною економікою, але й всередині Євросоюзу. Адже близько 40% бюджету витрачається на субвенції сільському господарству, яке відіграє слабку роль у забезпеченні зайнятості населення (4–7% від зайнятих), в той час, як в межах ЄС на сьогодні нараховується близько 20 мільйонів безробітних. Прихильники жорсткої лібералізації економічного середовища ЄС вважають, що нинішня фінансова політика ЄС більше спрямована на ігнорування процесів глобалізації, а не на те, щоб європейська спільнота підвищувала власну ефективність за умов загострення міжнародної конкуренції.

Не дивлячись на те, що європейське законодавство рухається в бік подальшої лібералізації практики держзамовлень та закупівель щодо водопостачання, транспорту, енергетики та телекомунікаційних послуг і передбачає проведення відкритих конкурсів та торгів на постачання продукції та послуг зазначених галузей, воно також зберігає дискримінаційний характер стосовно тих постачальників, в продукції яких частка компонентів, вироблених в ЄС, не досягає 50%. Зазначений підхід свідчить про орієнтацію на збереження робочих місць на європейському ринку праці, створення привілеїв для місцевих виробників та посилення зацікавленості неєвропейських виробників реалізовувати власні інвестиційні проекти саме в ЄС.

Контроль національних урядів країн ЄС за умовами доступу на ринок, цінами на імпортну продукцію також є елементом дієвої системи регулювання та реалізації саме національних інтересів. Показовими для використання зазначеного інструменту в межах європейської практики є політика урядів країн ЄС стосовно фармацевтичних ринків. Відомо, що європейська система соціального захисту має довготривалу історію та характеризується достатньою мірою відпрацьованими механізмами утримання системи медичного страхування. Зокрема вона передбачає відшкодування за рахунок страхових виплат витрат громадян на медичні препарати, які внесені до списку, затвердженого відповідними контролюючими інституціями. Сама процедура розгляду заявки на входження в список є непрозорою, і в разі відмови не передбачається можливість оскарження та поновлення. Зрозуміло, що за таких обставин європейські споживачі медичних послуг є зацікавленими саме в тих медичних препаратах, які відшкодовуються страховкою, інші (насамперед виготовлені неєвропейськими виробниками) користуються меншим попитом та мають менші можливості для реалізації. Ці дискримінаційні заходи відчутно відображаються на умовах входження та перебування на європейських ринках американських, індійських, тайванських та інших виробників фармацевтичної продукції.

У більшості країн ЄС зберігається також поштова національна монополія, яка істотно обмежує можливості для альтернативної пропозиції послуг пошти та зв’язку. Незважаючи на нагальну потребу реструктуризації цього сектору та надання відповідного доступу неєвропейським компаніям, Європа зберігає традиції та утримується від більш рішучих кроків у лібералізації цієї галузі.

Застосування вимог до технології виробництва продукції, що імпортується до ЄС. Зазначені заходи стосуються здебільшого продукції харчової, косметичної промисловості, окремих підгалузей аграрного виробництва. Так, у Франції, починаючи з 2013 року, запроваджується заборонна норма стосовно тієї косметичної продукції, при виготовленні якої проводилося тестування з використанням тварин. Згідно з правилами торгівлі імпортними винами їх виготовлення має відповідати європейським нормам та стандартам технології виробництва. Враховуючи, що для європейської споживчої культури характерні більш високі стандарти якості та безпеки, така продукція є менш конкурентоспроможною на європейських ринках.

Застосування стандартів, процедур тестування і сертифікації, вимог до маркування і пакування продукції, ярликів та етикеток особливо ефективні у випадках, коли існують певні обмеження в застосуванні тарифних обмежувальних заходів. Як правило, об’єктами їх дії є продукція іноземного походження високотехнологічних галузей, на які не можуть бути поширені заходи прямої підтримки національного виробництва у вигляді субсидій, пільгового кредитування тощо. Особливо дієвими ці інструменти є щодо виробництва та реалізації продукції електроніки, біотехнології, телекомунікаційного обладнання.

Зазначені заходи належать до традиційних для практики розвинених країн інструментів по забезпеченню противаг щодо імпорту та активізації експортної активності вітчизняних виробників. Крім того, тенденціями останнього десятиріччя можна назвати використання механізмів заохочення в експортні галузі прямих іноземних інвестицій. При цьому спостерігається з одного боку, зацікавленість країн, що приймають інвестиції в нарощуванні обсягів експорту тих галузей, що є об’єктом вкладень, а з іншого – самі інвестори серед низки завдань при входженні на новий для себе ринок виділяють можливість використання експортного потенціалу приймаючої країни. Конкурентноспроможність європейського бізнес-середовища, яке забезпечує експортну потужність сучасної Європи, визначається передусім її макроекономічною стабільністю, технологічним потенціалом, інноваційною динамікою регіону та висококваліфікованими кадрами. Обмежувальні заходи в рамках зовнішньоторговельного регулювання дійсно створюють бар’єри при входженні країн, що розвиваються, та країн із перехідною економікою в європейський торговельний та економічний простір. Особливо серед неєвропейських виробників тривогу викликає поширення в світі практики застосування таких захисних процедур, як антидемпінгові заходи та цільові субсидії.

Не дивлячись на це, торговельні обмеження щодо неєвропейських імпортерів та торговельні преференції стосовно європейських виробників та експортерів не можуть розглядатися як довгостроковий стратегічний напрям політики країн ЄС. Це зумовлено і подальшими процесами лібералізації та відкритості внутрішніх ринків під тиском глобалізаційних тенденцій, вимогами з боку країн третього світу тощо. Тому можна прогнозувати поступове зміщення в зовнішньоекономічній політиці та макрорегулюванні акцентів саме на інституційні передумови розвитку міжнародної конкурентоспроможності європейського підприємництва.

Підводячи підсумки щодо умов та механізмів реалізації національних інтересів учасників світової торгівлі в умовах прискорення лібералізації глобального торговельного середовища, можна виділити таке:

? набуття країнами членства в СОТ не означає автоматичного отримання всіх переваг, ліберальної торгівлі;

? сучасний етап розвитку глобальної торговельної системи засвідчує загострення суперечностей між основними групами країн, викликаних асиметричністю результатів глобалізації для різних учасників всесвітнього торговельного клубу;

? оцінка практики переговорного процесу у форматі Доха-раунду вказує на загострення не лише так званих цивілізаційних конфліктів, зокрема між економічно розвиненими державами та країнами, що розвиваються, але і суперечностей у межах окремих груп, наприклад, між країнами третього світу. Розмежування позицій учасників міжнародного переговорного процесу ґрунтується на прагматичному прагненні опікуватися власне національними економічними інтересами та засвідчує суттєве послаблення впливу ідеологічних чинників на позицію країн у питаннях міжнародної торговельної політики;

? останнє десятиріччя на тлі певної кризи системи СОТ окреслило також чітку тенденцію щодо витіснення багатостороннього формату переговорів про умови доступу на ринки країн – учасниць міжнародної торгівлі механізмами двосторонньої взаємодії, зокрема у вигляді двосторонніх угод щодо зони вільної торгівлі. Це призводить до викривлення міжнародних торговельних потоків та ще більше, за переконаннями експертів СОТ, сприяє порушенню правил прозорої торговельної практики, над формуванням та забезпеченням яких не одне десятиріччя поспіль бореться світова спільнота.

Отже, залучення національних економік до системи ГАТТ/СОТ, безумовно, сприяє лібералізації системи їх взаємин із зовнішнім світом. Чи скористаються країни нагодою знайти своє гідне місце в системі міжнародного поділу праці – питання насправді риторичне, оскільки світова практика демонструє як приклади дійсно вражаючого успіху, так і втрачених шансів

< Назад Вперед >
Содержание