15. Торгiвля. Кредит. Фiнанси

Розвиток ремесла, мiст сприяв зростанню торгiвлi. Особливо жваво вона провадилася у мiських республiках Пiвнiчної Італiї — Флоренцiї, Венецiї, Генуї, де зростав торговий i позиковий капiтал, зароджувалися капiталiстичнi мануфактури, розвивалася банкiвська справа; У Венецiї зародилася сучасна бухгалтерiя.
У Захiднiй Європi розвивалися зовнiшня морська i внутрiшня сухопутна торгiвля. Вже в XI—XII ст. визначилися її центри — Венецiя, Генуя, Пiза. Пiвнiчноiталiйськi купцi витiснили з середземноморських торгових шляхiв вiзантiйцiв i арабiв. З портiв Близького Сходу європейцi привозили товари Індiї, Китаю, Сирiї та iнших азiатських країн.
Генуезцi, венецiанцi, володiючи торговими i вiйськовими кораблями, будували свої торговi факторiї на схiдному узбережжi Середземного моря та в Чорноморському басейнi. Генуезцi закрiпилися також в пониззях Дону i Днiстра, на узбережжi Криму i Кавказу. Однiєю з найважливiших її колонiй була Кафа (Феодосiя) з її ринком рабiв, заснованим в 1266 p. У 1357 p. генуезцi захопили Балаклаву, у 1365 p. — Судак та деякi iншi мiста i поселення Криму. Не вiдставали вiд них венецiанцi, їхнє становище змiцнiло пiсля четвертого хрестового походу (1202—1204 pp.). Захопивши узбережжя Дальмацiї, Мореї, Іонiчнi та iншi острови, квартал Константинополя, вони повели безкомпромiсну боротьбу з генуезькими конкурентами. У кiнцi XIV ст. венецiанцi вiдтiснили генуезцiв з басейну Чорного моря та Кавказу. З Леванту (Сходу) купцi привозили в Захiдну Європу шовк, прянощi, предмети розкошi — дорогi тканини (парчу, оксамит), ювелiрнi вироби, тропiчнi та субтропiчнi фрукти, з Причорномор'я — рибу, iкру, сiль, шкiри, зерно, хутро, невiльникiв, яких iталiйським купцям поставляли татарськi людолови, в тому числi з України.
У Венецiї, Генуї, Флоренцiї, Пiзi виникло власне виробництво шовку, скла, бавовняних тканин. Товарами Сходу та виробами європейських ремiсникiв iталiйськi купцi забезпечували феодалiв Захiдної Європи, одержуючи за них казковi прибутки золотом i срiблом. Наприклад, 1 г перцю коштував 1 г золота. Проте схiдна торгiвля зазнала нищiвного удару вiд туркiв. У 1453 p. вони захопили Константинополь. У 1457 p. були виселенi генуезькi та венецiанськi торговi факторiї з Криму i Чорномор'я. Поступово турки витiснили iталiйцiв i з Близького Сходу.
Важливе значення для Захiдної Європи мала також торгiвля Балтiйським i Пiвнiчним морями, рiчками Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Захiдною Двiною, Рейном, Дунаєм, Вiслою, Нiманом, Роною, Сеною. Якщо левантiйська торгiвля займалася переважно продажем на захiдноєвропейських ярмарках схiдних товарiв, то пiвнiчна — виробiв мiсцевої промисловостi, продуктiв сiльського господарства. Купцi скуповували i з вигодою перепродували льон, худобу, шкури, хмiль, хутро, сало, масло, хлiб, рибу, сiль, вiск, мед, металевi ремiсничi вироби, олово, лiс.
Провiдна роль у пiвнiчнiй торгiвлi належала Гамбургу, Любеку, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом утворився союз приморських мiст пiд назвою Ганза (об'єднання, спiлка). Свою дiяльнiсть вона розпочала в XII i дiяла до XVII ст. У XIV—XV ст. до Ганзейського союзу входило 160 мiст, у тому числi Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керiвництво Ганзи знаходилося в Любеку. Купцi союзу мали ряд привiлеїв. У них на ярмарках нiхто не мав права конфiскувати товари за борги, арештувати за злочини, вчиненi в iнших мiсцевостях. Купець не вiдповiдав за дiї своїх компаньйонiв. Влада не могла розпоряджатися майном купця, який помер на ярмарку. Ганза охороняла своїх членiв. Нiхто, крiм ганзейських купцiв, не смiв перевозити товари Балтiйським i Пiвнiчним морями.
Товари ганзейської i левантiйської торгiвлi зустрiчалися на ярмарках Захiдної Європи, особливо у французькiй провiнцiї Шампань. Ярмарок тривав майже цiлий рiк. Жвавi торги вiдбувалися умiстах Баре, Труа, Провене, Ланьї. Столiтня вiйна, що точилася мiж Францiєю i Англiєю (1337 —1453 pp.), звела знаменитий європейський ярмарок до провiнцiйного торжка. Остаточно вiн занепав, коли торговi шляхи у зв'язку з великими географiчними вiдкриттями перемiстилися з Середземномор'я на Атлантичний океан.
У середнi вiки розвинулася i сухопутна торгiвля. Вiдомий шовковий шлях вiд Китаю до Європи простягнувся на кiльканадцять тисяч кiлометрiв. Каравани верблюдiв, навантажених товарами, перетинали вздовж i впоперек азiатський i африканський континенти. У Європi сухопутна торгiвля також набувала дедалi бiльшого значення, незважаючи на чисельнi труднощi та небезпеки. Справа в тому, що у феодальнiй Європi не було битих шляхiв, їх нiхто не ремонтував. Власники земель, по яких проходили купецькi валки, робили все, щоб пошкодити дороги. Адже у тi часи iснував знаменитий закон — "що з воза впало, те пропало". На розбитих шляхах часто ламалися вози, товари падали на землю, їх зразу привласнювали мiсцевi феодали за допомогою озброєних слуг. На купцiв постiйно нападали ватаги розбiйникiв. Купцi на кожному кроцi сплачували мита: на рiчкових переправах, мостах, на кордонах феодальних володiнь. Там, де не було рiчок, магнати ставили митнi шлагбауми в чистому полi. За таких обставин товар дорожчав у десятки разiв. І все ж сухопутна торгiвля зростала, була прибутковою.
Торгiвля, як вiдомо, без грошей нормально розвиватися не може. У Захiднiй Європi в середнi вiки в грошовому обiгу була велика кiлькiсть найрiзноманiтнiших монет. З золотих найпоширенiшими були пiвнiчноiталiйськi дукати, їх почали випускати в 1284 p. венецiанцi. Маса монети становила 3,5 г золота. Згодом подiбнi грошовi одиницi карбували монархи iнших захiдноєвропейських країн. Проте найпоширенiшими були рiзнi срiбнi грошi — вiд маленької роздрiбної монети до солiдного таляра масою 30г.
Дiловим людям було незручно i небезпечно перевозити велику кiлькiсть золотих, срiбних чи мiдних грошей. Важко було розiбратися у їх повноцiнностi чи неповноцiнностi. На допомогу їм прийшли так званi мiняйли. Агенти мiняйлiв знаходилися там, де пролягали торговi шляхи. Поступово мiняйли перетворилися на банкiрiв. Вперше вони з'явилися в пiвнiчно-iталiйських мiстах, у провiнцiї Ломбардiї. До сьогоднiшнього дня за спецiалiзованими магазинами-салонами збереглася назва "ломбард". Банкiри об'єднувалися в асоцiацiї, компанiї, товариства.
Разом з появою банкiвської системи виник кредит. Оскiльки банкiри були монополiстами, вони встановили надмiрнi проценти на позиковий капiтал. У середнi вiки вiн нiколи не був менший як 15—25 %. Часто банкiвськi асоцiацiї розорялися, через те що їхнiми кредиторами були королi, царi чи iмператори. Вони могли дозволити собi не тiльки не сплачувати борги, а й фiзично розправлятися з позикодавцями. Найуспiшнiше розвинулася кредитно-лихварська система у Францiї. У Нiмеччинi при кредитно-лихварських операцiях широко застосовувались безготiвковi рахунки. Небувалого розвитку набула банкiвська справа i в Нiдерландах. Незабаром представникiв цiєї країни стали називати свiтовими банкiрами.
Інтенсивний розвиток сiльського господарства, промисловостi, в тому числi мануфактур, торгiвлi, грошового обiгу, банкiвської справи, кредиту, свiдчить, що в рядi країн Захiдної Європи з'явилися паростки нового, прогресивнiшого виробництва. Виникають спецiалiзованi райони з виробництва тих чи iнших товарiв, численнi ярмарки, товарно-грошовi вiдносини, формуються нацiональнi ринки.
Важливе значення в економiчному життi середньовiчної Європи мали податки та рiзнi примуси на користь феодалiв чи державних установ. У романiзованих країнах збереглася римська податкова система, що в тiй чи iншiй формi поширилась i на "варварськi" держави. З населення стягували земельний i подушний податки. Крiм того, усiх пiдданих примушували виконувати будiвельнi роботи, нести сторожову службу, здiйснювати гужовi перевезення. У скарбницю франкської держави прибутки надходили з податкiв, митниць i судових штрафiв. Вiзантiйська податкова система мала централiзований характер. Систематично провадилися загальнодержавнi кадастри (зведенi вiдомостi) про кiлькiсть землi, людей, худоби. У VIII ст. римський подушно-земельний податок було замiнено рентою — вiдробiтковою, натуральною, грошовою.
У країнах, де феодальне господарство утворювалося внаслiдок розпаду родоплемiнних стосункiв, державнi податки сформувалися на основi системи дарiв з власних громадян та данини з пiдкорених народiв, що поступово злилися в одне цiле. Королi та їхнi намiсники об'їжджали країну для збирання провiанту i фуражу з населення. Поступово побори набули постiйного характеру, розмiри їх регулювалися, встановлювалися мiсце i час сплати. Зi змiцненням феодальних держав податки набули характеру феодальної ренти, що стягувалася державою.
На першому етапi зрiлого феодалiзму у європейських країнах державних податкiв не було або вони збирались феодалами. Там, де королi збирали з своїх васалiв "допомоги", їх платили селяни як сеньйорiальнi платежi. Не всюди феодальний iмунiтет (податковi збори сеньйорiв) був повним. У Англiї вiллани платили "щитовi грошi" замiсть вiйськової служби, "датськi грошi" на охорону кордонiв, поземельний ("погайдовий") збiр, з XIII ст. — податок на рухомiсть.
На другому етапi зрiлого феодалiзму внаслiдок державної централiзацiї податки стали постiйними, зросли їх розмiри, їх платили переважно селяни та жителi мiст. Феодали, духiвництво повнiстю або частково звiльнялися вiд сплати податкiв.
В Англiї головною формою прямого оподаткування був податок на рухоме майно, що становив для селян 1/15, для мiщан — 1/10 його вартостi. Наприкiнцi XV ст. розмiри податкiв зрiвнялися з сеньйорiальними поборами.
У Францiї Фiлiпп II (1285—1314 pp.) започаткував державну податкову систему. Доходи або майно населення обкладалися податками, що становили 1/25, 1/50, 1/100 їх частини. Зросли васальнi платежi на користь короля. Жителi мiст платили податок за вiйськову службу. Вперше було введено посереднiй податок на сiль, пшеницю, вино. На початку XIV ст. з'явився подимний збiр. За податковою реформою Карла VII (1422—1461 pp.) було введено щорiчний поземельний податок — талiю. Розмiри його визначав король. Вiд сплати були звiльненi духiвництво i феодали. Податки постiйно зростали, зокрема на сiль i торговi
угоди.
У Нiмеччинi, яка в XIII ст. розпалася на територiальнi князiвства, селяни платили поземельний та iмператорський поголовний податки. Стягування останнього присвоїли собi князi.
У країнах Центральної Європи державнi податки i феодальна рента зростали одночасно. Феодали переважно звiльнялися вiд сплати податкiв. В Угорщинi з селян стягували щорiчний подвiрний податок. У Чехiї в державний скарб поступала четверта частина або половина феодальної ренти. У Польськiй державi основним джерелом державних доходiв були королiвщини, солянi промисли, монетний двiр, мито. Селяни до 70-х pp. XIV ст. платили 12 грошей з лану землi. За Кошицьким привiлеєм 1374 p. ланове зменшилося до двох грошей з лану. На монастирських землях воно становило 4 грошi. З кiнця XV ст. державний земельний податок знову зрiс до 12 грошей з лану. У Московському князiвствi поряд з даниною з кiнця XV ст. почали стягувати "ямськi грошi". У 1550 p. введено регулярний податок на викуп полонених "полоняничнi дєньгi".
V—XV cm. — перiод становлення i зрiлостi феодального господарства в Європi. Його формування швидше проходило у країнах, де колонат взаємодiяв з первiсним способом виробництва. У народiв, у яких господарство формувалося на основi розкладу родоплемiнних вiдносин, цей процес розпочався пiзнiше, проходив повiльнiше.
Шляхи формування феодального господарства у кожнiй країнi були своєрiдними. У Францiї головна роль належала прекарiям i комендацiям. В Англiї донорманського перiоду, в Скандинавiї визначальним моментом у процесi феодалiзацiї були права панiвної верхiвки на стягування податкiв, судочинство, торговi мита. Поступово завдяки цим привiлеям феодали привласнили громадськi землi, а їхнiх власникiв перетворили на залежних селян. Здiйснювала цей процес ран ня феодальна держава. Економiчною реалiзацiєю феодальної земельної власностi стала натуральна рента. Лише в пiвнiчнiй Францiї, на захiднонiмецьких землях панувало доменiальне господарство з вiдробiткам.и. Одночасно королi дарували феодалам iмунiтетнi привiлеї позаекономiчного примусу по вiдношенню до селян. Загальноєвропейське значення мала феодалiзацiя громади-марки.
У XI—XIII cm. завершилося становлення основних форм феодального землеволодiння. Сформувалися сеньйорiально-селянськi вiдносини. Усi форми життєдiяльностi селянських господарств були пiд контролем феодалiв. Переважали продуктова i продуктово-грошова ренти. Селяни не були прикрiпленi до землi, оскiльки в умовах феодальної роздробленостi сеньйорiя не могла добитися повернення селян-утiкачiв. З розвитком товарного виробництва зародилася тенденцiя до зростання господарської та правової самостiйностi селян.
У XIV—XV cm. у країнах Захiдної Європи вiдбулася перебудова сеньйорiальної системи. Селяни стали особисто вiльними. Скоротилося доменiальне господарство. Склалися новi форми землекористування та експлуатацiї селян: цензива, копiгольд, короткострокова селянська оренда (половинщина), велика комерцiйна оренда, найм.
У країнах на схiд вiд Ельби еволюцiя сеньйорiально-селянських вiдносин проходила у зворотному напрямi: посилилася особисто-спадкова залежнiсть селян, зросло значення доменiально-панщинного господарства, пов'язаного з ринком. У загальнодержавних масштабах обмежувалися селянськi переходи вiд одного феодала до другого.
Спiльною ознакою для всiх європейських країн було зростання державно-централiзованих форм експлуатацiї селян, загальнодержавних i мiсцевих податкiв, втручання держави у селянсько-сеньйорiальнi вiдносини.
Повiльно прогресувало сiльське господарство. Найвищим досягненням агрокультури стало трипiлля, а в Англiї — чотирипiлля. Внаслiдок внутрiшньої колонiзацiї розширилися посiвнi площi, вдосконалилися знаряддя працi.
З'явилися новi культури, збiльшилися врожаї. Зросло значення садiвництва, городництва, виноградарства.
Вiдбувся перехiд вiд пасовищного до стiйлового тваринництва. Розвивалися багатогалузевi господарства та територiальна спецiалiзацiя. Зрiс виробничий досвiд селян.
Урбанiзацiя Захiдної Європи, що розпочалася з XI cm., зумовила переростання мiст на центри ремiсничого виробництва i торгiвлi. Внаслiдок "комунальних" революцiй значна частина мiст домоглася сеньйорiальностi. Вони сприяли визволенню селян вiд особистої залежностi, становленню сiльських комун. Мiста Середземномор'я, Нiдерландiв стали центрами мiжнародної, посередницької торгiвлi, експортного ремесла. У Скандинавiї мiста, що були ремiсничо-торговими центрами, залишилися у залежностi вiд феодалiв.
Основною органiзацiйною формою ремесла були цехи. В XIV—XV cm. розпочався розпад цехового ладу, що заважав технiчному прогресу.
Зросло значення торгiвлi. Вона мала корпоративний характер. Купцi об'єднувалися в торговi гiльдiї. Склалися внутрiшнi нацiональнi ринки. Головними напрямами мiжнародної торгiвлi були торговi вiдносини мiж європейськими країнами та Сходом (левантiйська — вiд латинського слова левант — схiд).
Отже, товаризацiя сiльського господарства, розклад цехового ладу, розвиток науково-технiчного прогресу, зростання внутрiшньої та зовнiшньої торгiвлi, утворення загальнонацiональних ринкiв свiдчили про те, що феодальне господарство вичерпало себе i людство вступило в iндустрiальну добу.
Запитання i завдання для самоперевiрки

< Назад   Вперед >
Содержание