Україна і світ у період індустріального розвитку: особливості

Україна і світ у період індустріального розвитку: особливості соціально-економічного життя

Економічний розвиток провідних країн світу в XIX ст. Соціально-економічний розвиток України в першій половині XIX ст. Західноукраїнські землі під владою Австрії: особливості соціально-економічного життя (перша половина XIX от.).

Економічний розвиток провідних країн світу в XIX ст.

Економічний розвиток провідних країн світу характеризувався переходом від мануфактури, з її ручною ремісничою технікою, до великого машинного фабрично-заводського виробництва. Він забезпечував впровадження у виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. У соціальному плані призвів до формування соціальної структури індустріального суспільства: буржуазія і пролетаріат стали основними суспільними верствами. Відбулися зміни і в середовищі буржуазії: замість купця головну роль почав відігравати фабрикант. Завершення промислового перевороту знаменувало остаточну перемогу індустріальної цивілізації над аграрною (феодалізмом).

Промисловий переворот - це світовий процес, що визначався загальними законами й одночасно мав особливості у кожній країні.

Першою здійснила промисловий переворот Англія в останній третині XVIII - середині XIX ст. Але передумови промислового перевороту визріли вже

в середині XVIII ст. Буржуазна революція розчистила шлях для швидкого розвитку індустріального суспільства. Аграрний переворот і політика огороджування створили резерв найманої робочої сили, необхідної для розвитку фабричної промисловості. Розширився внутрішній товарний ринок, в який втягувалися робітники і фермери. Мануфактурний процес до-сяг високого рівня спеціалізації і диференціації, вдосконалювалися знаряддя праці. Винахід машин став економічною потребою людського суспільства, з'явилися спеціалізовані мануфактури з виробництва знарядь праці. Вільні кошти в руках англійської буржуазії забезпечили практичне застосування винаходів та їх швидке впровадження у виробництво. Промисловий переворот в Англії спирався на економічні ресурси багатьох країн, і в першу чергу англійських колоній.

Технічний прогрес передував промисловому перевороту і відбувався в ході його розвитку. Були винайдеш механічний летючий човник Д. Кея для ткацького верстата, механічний ткацький верстат Е. Картрайта. Машинне виробництво впроваджувалося в металургію. Токарно-гвинторізний верстак Г. Моделі став основою металообробного виробництва. Промислова революція почалася в бавовняній промисловості. Швидко застосовувалися парові двигуни. У 40-50-х роках XIX ст. почалося будівництво великих океанських суден, у 1825 році з'явилася перша залізниця. Розвиток транспортних засобів сприяв прискоренню розвитку металургійної, металообробної промисловості, налагодженню зв'язків між різними галузями виробництва та економічними районами країни.

Перемога машинного виробництва призвела до формування структури індустріального суспільства. Сформувався промисловий пролетаріат, що становив 45,5% зайнятого населення. Урбанізація перетворила Англію в країну міст і фабричних поселень. Три чверті населення промислових міст становили робітники і ремісники. В сільському господарстві в 1850 р. було зайнято 21% населення.

Головною особливістю промислового перевороту у Франції був його порівняно затяжний характер. Почався він пізніше, ніж в Англії - в 1805 - 1810 рр., а завершився наприкінці 60-х років XIX ст.

Вирішальний етап промислового перевороту почався після революції 1848-1849 рр. Фабричне виробництво охопило майже всі галузі промисловості: текстильну, металургійну,

хімічну, гірничу, машинобудівну. Загальний обсяг промислової продукції зріс майже вдвоє, внутрішньої торгівлі - в 2 рази, зовнішньої - в 3 рази. Довжина залізниць досягла 17,6 тис. км. Виробництво чавуну зросло втроє, виплавка сталі - у 8 разів. У промисловості й на транспорті кількість парових двигунів з 7,7 тис. сягнула 27,8 тис.

Важливою особливістю економіки Франції був швидкий розвиток фінансового капіталу в порівнянні з промисловістю і торгівлею. В 1800 р. створено Французький банк, у 1818 р. -ощадну касу. Паризька біржа перетворилася у грошовий ринок європейського масштабу. Фінансовий капітал володів майже всіма залізницями країни. Позичковий капітал Франції за кордоном становив 10 млрд. фр.

Промисловий переворот у Німеччині відбувся із великим запізненням. Початковий етап охоплював період з 30-х до 50-х років XIX ст. і найбільш активно позначився на легкій промисловості. Значних успіхів досягла гірнича і хімічна галузі промисловості.

Другий етап промислового перевороту відбувався в 1850-1871 роках XIX ст., в цей період швидко розвивалася важка промисловість: вже у 60-х роках XIX ст. у країні налічувалося більш як мільйон промислових робітників. Поступово Німеччина ліквідувала промислову відсталість, за основними показниками - видобуток вугілля, виплавка чавуну, довжина залізниць - вона випередила Францію.

Промисловий переворот завершився лише в 1871 р. після об'єднання Німеччини, яка стала великою і агресивною державою в центрі Європи. Однак сільське господарство переважало над промисловістю. Частка Німеччини у світовому промисловому виробництві становила 13%, в той час як Англії -32%.

Промисловий переворот у США розпочався з бавовняної промисловості, минаючи стадію ремесла і мануфактури. В інших галузях промисловості США в першу чверть XIX ст. ще переважала мануфактура. Особливістю промислового перевороту в цей період було використання водяного колеса замість парової машини. Швидше, ніж в Європі, розвивалася стандартизація виробництва деталей, налагодився випуск сільськогосподарських машин, будувалися залізниці, пароплави.

40-50-ті роки — наступний етап промислового перевороту в США. За цей час з'явилися нові галузі в машинобудуванні. Довжина залізниць кожні п'ять років подвоювалася. Обсяг фабричної продукції з 1827 по 1860 роки збільшився у 8 разів,

сума коштів, вкладена в промисловість, зросла з 50 млн. до 1 млрд. дол. У 1859 р. продукція американської промисловості перевищила вартість сільськогосподарського виробництва. Частка США у світовому виробництві досягла 15%.

Особливістю промислового перевороту в США було використання європейських капіталів, технічних і наукових досягнень, робочої сили.

Однак промисловий переворот було здійснено лише на Півночі. Південь залишався відсталим аграрним районом з його рабовласницьким плантаційним господарством. За період з 1810 до 1850 роки вартість промислової продукції на Півночі зросла у 8 разів, а на Півдні — в 3. У порівнянні з Півднем на Півночі було вчетверо більше промислових підприємств, які випускали 75% промислової продукції країни. Після громадянської війни (1861-1865), що одночасно була буржуазною революцією, промисловий переворот завершився в усій країні.

Для європейських аграрних відносин XIX ст. визначальним було збереження великого землеволодіння. В Англії у 70-х роках XIX ст. 250-ти землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 р. 0,6% власників володіли 42,3% землі. У Німеччині 18 тис. дворян володіли 60% земельної площі.

Сільське господарство Англії розвивалося на фермерській основі. Орендуючи у лендлордів землю, фермери вели господарство, використовуючи найману робочу силу. Англійські фермери вели інтенсивне господарство, поліпшуючи агротехніку й агрокультуру. Впроваджували сівозмінну систему, травосіяння, широко застосовувалися парові плуги, машини, мінеральні добрива, виконувалися дренажні роботи. Аграрна криза 1875-1896 рр. прискорила переведення сільського господарства на індустріальну основу. Скоротилися посівні площі під зерновими культурами, зменшилася земельна рента, основним напрямом стало інтенсивне тваринництво.

У Франції сільське господарство розвивалося на основі парцелярного землеволодіння. В 1815 р. 1,5 млн. селян (37,9% усіх власників) володіли 19,5% землі, середній розмір господарства коливався від 3 до 12 га землі; 1,95 млн. селян (51,3% власників) належало 4,2% земельного фонду країни, більше половини з них користувалися ділянками по 0,5 га. Протягом XIX ст. відбувався повільний процес концентрації земельних володінь і водночас зростання числа парцелярних господарств; формувалося фермерство. Для зміцнення матеріального

становища селяни орендували землю, була поширена як "чиста " (капіталістична) оренда, так і здольщина, коли земля бралася під заставу. Наприкінці XIX ст. селяни сплачували лихварям 2 млрд. франків, значна частина їх перетворилася в номінальних власників землі.

Селянське господарство залишалося провідною галуззю французької економіки. Випуск сільськогосподарської продукції протягом XIX ст. збільшився в 2,5 рази і за вартістю перевищував промислову. Із зернових культур найбільшого поширення набула пшениця, з технічних - цукрові буряки. Аграрна криза кінця XIX ст. прискорили капіталізацію сільського господарства.

В порівнянні з іншими європейськими країнами сільське господарство Франції розвивалося повільно. Механізація, агротехніка запроваджувалися тільки у великих господарствах. Гальмом розвитку сільського господарства Франції була його парцелярність, залишки такої оренди, як половинщина, заборгованість селян Іпотечному банку, державні прямі й непрямі податки. Торговельна неспроможність селян гальмувала розвиток внутрішнього ринку.

Для розвитку аграрного сектора Німеччини характерною була поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. "Жовтневий едикт" 1807 р. у Прусії дав селянам волю і право розпоряджатися землею, залишивши за поміщиками - юнкерами судову та адміністративну владу. За законами 1811, • 1816, 1821 років селяни могли викупити землю. Цей порядок поширювався лише на заможних селян.

У Німеччині склалися два типи розвитку аграрних відносин: для східних районів був характерний юнкерський шлях аграрної еволюції; в північних та південно-західних районах і Баварії не було засилля юнкерського землеволодіння, розвивалися ое/ янські і фермерські господарства. На інтенсивний шлях розвитку сільське господарство перейшло під впливом аграрної кризи 80-90-х років. Значну роль у цьому відіграла урядова політика аграрного протекціонізму. Визначалася спеціалізація юнкерських господарств: цукрові буряки, картопля, тваринництво. В помістях будували цукрові заводи.

У цілому індустріалізація сільського господарства Німеччини відбувалася повільно, темпи його розвитку відставали від промисловості. Стримуючими чинниками були безземелля і малоземелля, заборгованість, низька купівельна спроможність значної частини селян, висока земельна рента.

Перша половина XIX ст. у США — це період утвердження фермерського господарства як основної форми землеволодіння. Внаслідок боротьби за демократизацію аграрного законодавства полегшилися умови продажу землі, але залишалося скватерство - самовільне захоплення земель, що було санкціоноване в 1841 р. До 1860 р. загальна кількість фермерських господарств досягла 2044 тис., їх середній розмір дорівнював приблизно 335,4 акра. На Півдні зберігалося плантаційне рабовласницьке господарство, котре спеціалізувалося на вирощуванні бавовни. Розвивалася оренда землі. На Заході орендарями були 15-20%, на Півдні - до 40% землевласників.

Ліквідація рабства в ході Громадянської війни і Акт про гомстеди (земельні ділянки) активізували аграрний сектор економіки. Гомстед - акт, що давав кожному громадянину США після сплати 10 дол. реєстраційного збору право на 160 акрів землі, що ставала власністю після п'яти років проживання, обробітку та забудови.

Інтенсифікація аграрного сектора США забезпечила його переваги в світовому сільськогосподарському виробництві. Високими були темпи виробництва сільськогосподарської продукції: валові збори пшениці й кукурудзи зросли відповідно в 3,5 і 3 рази, бавовни - вдвоє. Розвиток техніки сприяв механізації сільського господарства.

Зерновий напрям був визначальним для сільського господарства. Серед технічних культур переважала бавовна. Важливе місце належало молочному і м'ясному тваринництву, котре працювало на місцевий ринок та експорт.

На Півдні індустріалізація сільського господарства відбувалася повільніше шляхом ліквідації здольщини (кроперства) і системи боргового рабства - пеопансу.

Господарство заможного фермера мало товарний характер. США стали одним з головних експортерів збіжжя і м'яса на світовому ринку. Завоювання зовнішнього ринку було зумовлене тим, що американський фермер обробляв землю, вільну від ренти, тоді як європейські селяни і фермери були обтяжені значними рентними платежами.

Таким чином, аграрні відносини в США розвивалися в умовах панування фермерського господарства. Це сприяло піднесенню продуктивності й інтенсивності праці, розвитку механізації.

Соціально-економічний розвиток України в першій половині XIX ст.

У першій половині XIX ст. майже всі українські землі увійшли до складу Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії. Україна в складі Росії офіційно називалася "Малоросія", окремі її частини мали свої назви. Зокрема за Лівобережною Україною утвердилась назва Гетьманщина, а південна (степова) Україна отримала назву "Новороссия".

Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії. Перша половина XIX ст. і для Росії, і для України характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичних відносин. Ці процеси визначилися вже наприкінці XVIII ст., і у першій половині XIX ст. розвиваються більш інтенсивно. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.

В першій половині XIX ст. сільське господарство залишалося головною галуззю економіки України. Розвиток сільськогосподарського виробництва відбувався в основному екстенсивним шляхом, за рахунок збільшення оброблюваних земель, перш за все південних (степових) районів. Проте і у феодальних володіннях, які продовжували існувати за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики були змушені пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру. На середину XIX ст. у поміщицьких володіннях вироблялося 90% товарного хліба. Поряд із виробництвом товарного хліба розширювались посівні площі під технічні культури, які користувались попитом з боку зростаючої промисловості. Найбільш характерним було вирощування конопель і тютюну в Полтавській та Чернігівській губерніях, льону — в Катеринославській та Херсонській, цукрових буряків - на Правобережжі та Лівобережжі. Отже, спостерігаємо певну спеціалізацію районів на виробництві тих чи інших культур. Вирощуванням їх займались у різному обсязі як поміщицькі маєтки, так і селянські господарства. Зрозуміло, що ступінь товаризації поміщицьких і селянських господарств був різним. Найуспішніше перехід до товарного виробництва здійснювався у господарствах Південної та Правобережної України. В товарне виробництво

втягувалися й державні селяни. Внаслідок особистої свободи, сплати грошового оброку вони мали більше можливостей для підприємницької діяльності.

Грошова рента, яка змінює натуральну, вже є свідченням певного ступеня розвитку торгівлі, промисловості, грошового обігу взагалі. Вона була важливим стимулятором товаризації господарства. Зростаюча роль грошей в соціально-економічному житті змушувала виробників перетворювати частину продуктів у товар, розширювати своє підприємство, шукати нові форми діяльності для задоволення зростаючих потреб у коштах. Пристосовуючись до умов товарного господарства, поміщики прагнули збільшувати виробництво хліба на продаж. Це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі.

Аналогічні процеси товаризації сільськогосподарського виробництва спостерігалися у садівництві, городництві та тваринництві. Вони були яскравим проявом пристосування виробників до нових потреб внутрішнього ринку країни.

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина. На Правобережжі, де одна шоста, а на Лівобережжі -третина поміщицьких селян не мали надільних земель, дуже поширеною стала піша панщина. Офіційно панщина обмежувалась трьома днями на тиждень. Проте поміщики вдавалися до урочної системи, тобто давали селянину такі завдання, які не під силу було виконати за три дні.

Щоб ширше використати працю малоземельних і безземельних селян, поміщики переводили їх до розряду дворових, на місячину. По суті, це була форма примусового найму селян.

Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами. Надзвичайно тяжким її видом була праця на поміщицьких промислових підприємствах. Експлуатація кріпаків супроводжувалася повним соціальним безправ'ям.

Свідченням нездатності кріпосного господарства до дальшого саморозвитку була низька продуктивність праці. Задавлений малоземеллям, злиденністю існування, селянин не мав стимулів для підвищення врожайності землі. Весь прибуток, який вдавалося отримати від господарства, у переважної більшості селян йшов у казну або ж поміщикові.

Лише певній частині поміщицьких і селянських господарств, які тісніше були пов'язані з ринком, вдавалося запроваджувати більш досконалі знаряддя праці, поширювати кращі сорти сільськогосподарських культур, передову технологію обробітку ґрунту. Капіталістична організація сільського господарства

успішніше здійснювалась на Півдні України. Наявність великих земельних площ, сприятливих умов для збуту сільськогосподарських продуктів, незначне поширення кріпосницьких відносин, використання вільнонайманої праці створювали умови для поступової заміни примітивної техніки машинною. Проте це були лише поодинокі зрушення, дальший розвиток яких гальмувався феодальною системою господарювання. Недостатню продуктивність праці переважна більшість поміщиків надолужувала посиленням експлуатації селян, що вкрай підривало їх господарства, і з рештою, всю систему, засновану на примусовій праці.

Промисловість періоду розкладу феодально-кріпосницької системи була представлена розгалуженою мережею кустарних закладів (дрібні селянські промисли та ремесла в містах), вотчинними і капіталістичними мануфактурами, першими фабрично-заводськими підприємствами.

Протягом першої половини XIX ст. йшло кількісне зростання промислових підприємств. Значну перевагу мала обробна промисловість, що було зумовлене сільськогосподарською спеціалізацією України в загальноросійському масштабі, але розвивалися й галузі з видобутку корисних копалин, засновувалися перші машинобудівні заводи, механічні та металообробні підприємства.

Провідного значення у промисловості України набули дві галузі: харчова і обробка твариницької сировини. До їх розвитку залучалися різні соціальні стани: поміщики, купці, заможні селяни та міщани. Засновником промислових закладів виступала також і казна. Монополію у ґуральництві та цукроварінні захопили поміщицькі капітали.

Починаючи з 30-40-х років XIX ст. у промисловому розвитку відбуваються якісні зміни. Вони насамперед були пов'язані з початком технічного перевороту у промисловості, переростанням мануфактури в фабрично-заводське виробництво. Капіталістичні мануфактури і перші фабрики, що ґрунтувалися на вільнонайманій праці, починають витісняти посесійні, казенні та вотчинні. Переважно це були підприємства, засновані на купецькі капітали. Купці-підприємці виборюють позиції в обробній галузі, поступово проникають в скляну, паперову, металообробну, полотняну. В їхніх руках зосередилися підприємства по обробці тютюну і виготовленню канатів, значна частина вовномиєнь, олійниць, здійснюються перші спроби по оволодінню цукровою промисловістю.

Занепад кріпосної мануфактури був значною мірою спричинений непродуктивністю праці підневільних селян. Переваги

по використанню вільнонайманої робочої сили на купецьких, селянських та міщанських підприємствах були незаперечними. В деяких галузях промисловості продуктивність вільнонайманої праці була майже в чотири рази вищою за кріпосну. Це починали розуміти навіть поміщики.

На час реформи 1861 р. капіталістичні підприємства одержали повну перемогу над поміщицькими. Якщо у 1828 р. на Україні було 53,8% поміщицьких і 46,2% купецьких підприємств, то на початку 1861 р. поміщицькі становили 5,8%, а купецькі - 94,2%. Отже, на кінець дореформеної доби поміщицьке підприємство занепадає, і це з усією ясністю відображає кризу феодальної системи.

Протягом останніх передреформних десятиліть виросла питома вага вільнонайманої праці у промисловості: якщо у 1825 р. вона становила 25%, то на 1861 р. — вже майже 74%.

Вже у ЗО-50-х роках у ряді галузей промисловості спостерігається використання удосконаленої техніки і технології виробництва. У текстильній промисловості, яка була дуже розвиненою у Росії, впроваджувалися нові моделі прядильних, ткацьких, шовкомотальних машин, у паперовій — машинне устаткування, в гірничозаводській - гаряче дуття. Відчутні зрушення відбулися в суконній та цукровій промисловості, зокрема в останній утверджується паровий спосіб виробництва замість менш продуктивного вогневого. Зростання потреби в машинах прискорили розвиток машинобудівної промисловості. До 1853 р. на Україні з'явилося до двох десятків механічних заводів, які щорічно виготовляли машини, знаряддя праці (переважно сільськогосподарські) та промислове устаткування загалом на суму близько 930 тис. крб.

Машинобудування, для якого були потрібні метали, спричинило розвиток металургійної промисловості. На зміну дрібним рудням кустарного типу приходять чавунно-ливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Одещині. Активізувався видобуток вугілля. До 1860 р. на Донбасі він набрав промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в країні.

Таким чином, із заснуванням базових галузей промисловості - машинобудівної, металургійної і вугільної - закладалися основи майбутнього індустріального розвитку. Важливим кроком на цьому шляху було запровадження машин і парових двигунів, що дало могутній поштовх зростанню продуктивності

праці. Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України, де торговельна буржуазія, маючи достатні кошти, займала сильні позиції в економіці.

Одночасно з мануфактурним та фабрично-заводським виробництвом продовжувала діяти значна кількість ремісничих закладів, що зосереджувались у містах і містечках. Протягом першої половини XIX ст. ремісники витіснялися більш крупними формами виробництва, але продовжували зберігати провідне місце в ряді галузей — кравецькій, шевській, ткацькій, фарбувальній тощо. У 1858 р. на Україні налічувалося близько 78 тис. ремісників. Крім того, промисловою діяльністю займалася значна частина селян, господарства яких втягувалися в товарне виробництво.

Збільшення кількості сільськогосподарської та промислової продукції на ринках збуту сприяло пожвавленню торгівлі на Україні. І хоча внутрішня торгівля початку XIX ст. не змінилась порівняно з XVIII ст. ні за структурою, ні за змістом, та вже ближче до середини XIX ст. частка виробів великих промислових підприємств в товарообороті значно збільшилась. Збут і купівля товарів здійснювались через мережу ярмарків, торгів та базарів. За умови відсутності постійних шляхів сполучення, при наявності примітивних транспортних засобів, ярмарки відігравали виняткову роль в економічному зв'язку різних районів країни. Великих ярмарків з оборотом капіталу більше 1 млн. крб. в Росії було 64. Це, зокрема, Нижньоновгородський, Корінний (під Курськом), Ірбітський (Сибір), три Харківських ярмарки, Іллінський (у Ромнах, а з 1852 р. у Полтаві), Введенський (Суми), Масляний (Ромни) і т.д. Всі ці ярмарки, 10 з яких знаходились в Україні, мали всеросійське значення. Крім того, існувала велика кількість місцевих ярмарків, базарів і торгів, яких в Україні наприкінці 50-х років налічувалось понад 12 тис.

Найбільші ярмарки ставали серцевиною загальноросійсь-кого підприємництва. В середині XIX ст. при участі великої кількості іноземних оптових торговців тут укладались великі міжнародні угоди. На ярмарках, крім самого процесу торгівлі, демонструвались технічні новинки, встановлювались ділові контакти, створювались акціонерні товариства. Ярмарки були чуттєвими барометрами економічного життя країни, на них відбувалось стихійне регулювання балансу попиту і пропозицій, координації господарського механізму.

На середину XIX ст. торгівля вже перестала бути привілеєм гільдійського купецтва. В 1842 р. відмінені закони, за якими

промисловцям заборонялось займатись роздрібною торгівлею, в результаті чого гільдійські купці втратили монопольне становище на ринку. Поряд з промисловцями на міських ринках і ярмарках з'явились селяни.

Розвиток товарного виробництва втягував Російську державу та її складову частину — Україну — в систему світового ринку. Зовнішня торгівля Росії будувалась в основному з орієнтацією на західно-європейський ринок, на долю якого при-ходилось до 20% всього зовнішньоторгового обороту. Головним торговим партнером продовжувала залишатись Англія — більше 30% товарообороту Росії. Помітну роль в торговому обороті займали Франція і Німеччина. Західні країни купували в Росії хліб, сільськогосподарську сировину, а сюди відправляли машини, бавовну-сирець, фарби і таке інше. Але якщо для західних країн Росія була споживачем сировини і напівфабрикатів, то у відносинах з країнами Сходу, і перш за все Середньої Азії, Росія виступала як експортер промислової продукції, в основному тканин і продукції металообробної промисловості.

Зовнішня торгівля України здійснювалася через чорноморсько-азовські порти. Основною статтею експорту були товари сільськогосподарського виробництва, зокрема пшениця, яка становила 81% загальної кількості продуктів, що експортувалися. Протягом першої половини століття загальний обсяг вивозу через ці порти зріс з 6,7 млн. до 57,3 млн. крб.

Обсяг імпорту через чорноморсько-азовські порти був набагато скромнішим. Так, через Одесу надходило товарів на суму 8-10 млн. крб. В основному вони йшли на задоволення запитів дворянського класу. Щоправда, в першій половині XIX ст. у зв'язку з потребами промисловості та сільського господарства зростає вовіз із-за кордону машин. У 1859 р. через Одесу було завезено машин на 756 тис. крб., тоді як через всі митниці України - на 826,3 тис. крб.

Говорячи про фінансову систему Росії, слід підкреслити, що на її стан великий вплив здійснила Вітчизняна війна 1812 року, яка спричинила величезні матеріальні і людські втрати. До того ж, Наполеон буквально завалив Росію фальшивими грошими.

В 1839 році проведено грошову реформу, за якою срібний карбованець знову оголошувався основною грошовою одиницею. Було встановлено, що 350 крб. паперових грошей дорівнюють 100 крб. сріблом, а це значило девальвацію асигнацій. До 1843 р. вони були вилучені із обороту і замінені кредитними білетами, що вільно обмінювались на срібло. Але в ході Кримської війни

і після поразки в ній уряд неодноразово вдавався до грошової емісії. В результаті такої політики курс кредитного карбованця поступово знижувався в порівнянні з курсом срібного карбованця, тому вільний обмін було заборонено. Країні фактично загрожував фінансовий розпад.

Державні фінанси першої половини XIX ст. постійно знаходились у великій скруті. Дефіцит державного бюджету зростав із року в рік, оскільки основним джерелом державних надходжень залишались податки, в основному із селянства. В той же час дворянство і духовенство майже не сплачували ніяких податей, купецтво ж сплачувало лише невеликі збори. Але ці надходження не могли покрити потреби держави.

Кредитно-банківська система Росії не змінилась з часів Катерини II і продовжувала залишатись в руках держави. В країні практично не було комерційних кредитних закладів. Основна частина банківських субсидій направлялась на пільгове кредитування дворянських господарств, і ці субсидії дуже повільно повертались в банки. Великих обсягів набули внутрішні позики держави у банків для покриття бюджетного дефіциту, а для кредитування торгівлі і промисловості виділялись незначні суми.

Специфічною особливістю Росії, а значить і України, на відміну від Західної Європи було те, що первісне накопичення капіталу відбувалось в умовах посилення феодально-кріпосницьких відносин. Важливим джерелом накопичення виступала феодальна рента, яку землевласники отримували в натуральній і грошовій формі. Але в основному процес накопичення завершився уже після відміни кріпосного права, оскільки дворянство отримало величезні викупні суми, які частково були направлені у виробничу сферу.

Купецький капітал в значній мірі створювався за рахунок надзвичайно вигідних казенних підрядів і відкупів, особливо на винокуріння. В середині століття до 40% всіх надходжень до бюджету складав так званий "питійний прибуток" — від торгівлі вином.

Процес розкладу феодально-кріпосницької системи, розвиток в її надрах капіталістичного устрою зумовили певні зміни в класовій структурі. Основні класи феодального суспільства -дворяни та селянство — зазнають руйнування. Серед дворян, селян, міщанського та купецького станів з'являється соціальний тип, який, займаючись підприємницькою діяльністю, прибирає до своїх рук основні засоби виробництва. Із цього середовища формується клас буржуазії. Поряд з процесом народження

буржуазії складається клас найманих робітників, джерелом формування яких стають розорене селянство, міські ремісники тощо.

Перетворення певної частини феодальних станів у класи буржуазії та найманих робітників було довготривалим і складним. Принципово новим чинником суспільного розвитку стало вкладання капіталів у сферу промислового виробництва і використання його для подальшого розширення підприємницької діяльності. В розвитку соціальної структури суспільства наставав період капіталістичного класоутворення, який завершився з остаточною індустріалізацією країни в кінці XIX ст.

У ЗО-50-х роках зростала кількість поміщиків, які засновували у своїх маєтках промислові підприємства, вели товарне сільське господарство, тобто вдавалися до різних видів підприємництва, що давало їм можливість одержувати значні прибутки. Група таких поміщиків на першу половину XIX ст. була ще незначною і зосереджувала свою діяльність переважно у цукроварінні та ґуральництві.

Серед власників механічних і машинобудівних заводів було чимало вихідців із класу поміщиків - Потьомкін на Полтавщині, Бобринський у Славуті, Кандиба на Чернігівщині тощо. Вдаючись до підприємництва, частина дворянства все більше набувала буржуазних рис, хоч її соціальні зв'язки із застарілими структурами суспільства залишалися ще досить міцними.

Активніше формувався торговий прошарок буржуазії. Чисельність купців протягом 1816-1859 рр. збільшилась з 18,2 тис. до 104 тис. чоловік. Зростали суми зосереджених в їх руках капіталів. Ці гроші купці починали вкладати у промисловість, яка вабила їх чималими прибутками. Таким шляхом відбувалося формування торгово-промислового прошарку буржуазії.

Політичне місце у промисловому розвитку України посідали російські купецькі капітали; з'являються в цей час і перші капіталісти - іноземці.

Чимало підприємців капіталістичного типу виходило із демократичного середовища, зокрема селянства. Майнове розшарування, яке спостерігалося у XVIII ст., в період дальшого розвитку товарно-грошових відносин поглиблюється, набуваючи класової диференціації. Серед селянства виділяються: заможна верхівка - сільська і торгово-промислова буржуазія; середня група, яка була досить чисельною; малоземельні та безземельні виробники, які складали армію найманої робочої сили.

Так складалася українська буржуазія, що формувалася з середовища купецтва, капіталізованих поміщиків, міщан,

заможних селян. Вона ставала все активнішою суспільною силою.

На початку XIX ст. в містах України з'являється нова суспільна група. Вона стояла поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї групи "робочие люди" та зазначали їх соціальні ознаки: 1) відсутність власного дому; 2) відсутність постійного місця проживання; 3) джерело існування - праця по найму. Це паупери, вільнонаймані робітники. У 1828 р. вони складали 25% загальної кількості робітників, а у 1861 р. - 75%.

У першій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому поповнюється за рахунок державних селян. За законом 1834 р. в наймані робітники зараховувалися ті державні селяни, які при переході з селянського стану не отримали згоди міського товариства на приєднання до міщанства міста чи не змогли представити поручительства шести благонадійних хазяїв і сплатити подушний податок раз в рік. Таким чином вони опинялися серед мешканців міста, але поза їхніми становими групами та організаціями.

Кадри вільнонайманих робітників поповнювалися за рахунок міського населення. Лише в ремісничих майстернях у 1858 р. на Україні налічувалося 24869 робітників і 15935 учнів. Кадри робітників створювалися і шляхом позаекономічного примусу: такими були кріпосні селяни, що працювали на поміщицьких підприємствах, приписані до казенних підприємств селяни тощо. Поміщики перетворювали в робітників найбільш розорену частину селян, бездомних, сиріт.

Швидке розорення селян створювало надлишок робочої сили, яка знаходила собі застосування у господарствах заможних селян, капіталізованих поміщиків чи у промислових закладах. Люди тисячами рухалися в пошуках заробітку на Південь України, в область Війська Донського, де в цей час постійно відчувалася потреба в робочих руках. Особливо велике число заробітчан давали губернії Лівобережжя - район зосередження державних селян, серед яких процес розшарування проходив досить активно. Наприкінці 50-х років звідси повітові казначейства щорічно видавали відхідникам до 200 тис. паспортів. Цю найману силу поглинало переважно сільське господарство: отже, йшов процес формування загону сільськогосподарських робітників.

Формування промислового і сільськогосподарського пролетаріату України відбувалося також за рахунок зайшлих, особливо російських, селян та ремісників. Отже, так само як і буржуазія, робітничий клас України був багатонаціональним.

В досліджуваний період завершується юридичне закріпачення селян України (укази від 1800, 1804, 1808,1828 рр.). Кріпаки складали 3 млн. осіб - приблизно 50% усієї кількості селян (у 1857 р.). Основним обов'язком кріпаків було відбування панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині знаходилося 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя. В різних місцевостях розміри панщини були неоднакові, але по всій Україні вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень. Інша особливість даного періоду в становищі кріпаків — переведення їх на місячину. Товаризуючи своє господарство, поміщики віднімали у селян землю і надавали їм місячне утримання. У 40-х роках XIX ст. загальна кількість місячників по Україні складала до 25% усіх кріпаків.

Слід враховувати, що хоча юридичний стан кріпаків був однаковий, але за майновим становищем вони відрізнялись. Розвиток товарно-грошових відносин поглиблював диференціацію поміж кріпаків. Сформувалася заможна верхівка, так звана сільська буржуазія. Відомі українські капіталісти Ях-ненко та Семирненки вийшли якраз із цієї групи.

Державні селяни складали другу верству українського селянства. У 1857 р. їх налічувалося 5,2 млн. Найбільше державних селян проживало на Лівобережжі — 50%, на Правобережжі — 13%, решта на півдні України - 37% . Основною формою їх залежності були грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав.

Відчутного впливу на становище селянства завдало утворення військових поселень, які мали за мету полегшити царському уряду утримання армії. Військові поселення засновувалися здебільшого в Україні. У 1817-1895 рр. 16 кавалерійських і 3 піхотних полки у формі військових поселень було розміщено у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, де проживало приблизно 20000 селян.

Все життя військових поселенців суворо регламентувалося. Вони поділялися на солдатів діючих частин та хазяїв. Основний обов'язок солдатів - військова служба. Хазяї забезпечували військові поселення засобами існування, а також виконували обов'язки військовослужбовців.

Розвиток капіталістичних відносин вплинув і на становище державних селян. У 1837 -1841 рр. було проведено реформу управління ними. Вона відома також як реформа графа

Кисельова, міністра державних маєтностей. Реформа управління державними селянами дещо полегшила економічне становище селян: збільшилися їх земельні наділи, феодальні платежі - перш за все подушне обкладання — замінялися поземельним промисловим податком. Заборонялося в майбутньому віддавати державні землі в оренду.

Західноукраїнські землі під владою Австрії: особливості соціально-економічного життя (перша половина XIX ст.)

Наприкінці XVIII ст. - першій половиш XIX ст. на західноукраїнських землях: у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті, які були під владою Австрійської монархії, теж поглибився процес розкладу феодально-кріпосницької системи, в її надрах поступово формувалися нові виробничі відносини. На захоплених українських землях, особливо у Східній Галичині, продовжували розвиватися традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Засновувалися нові папірні, гути, керамічні й залізоробні підприємства, ливарні заводи, особливо в Стрійській окрузі. У Винниках та Монастирській працювали тютюнові мануфактури. Загальнопоширеною галуззю промисловості було ґуральництво. У 1863 р. у Галичині й на Буковині налічувалося 4000 діючих ґуралень. Згодом кількість їх зменшилася за рахунок концентрації й удосконалення технології виробництва. Поряд із ґуральництвом великого поширення набуло пивоваріння.

Починаючи з 20-х років XIX ст. важливим джерелом збагачення західноукраїнських поміщиків стало цукроваріння. В 1823 р. у Пужинках, неподалік Станіслава, було збудовано першу в краї цукроварню. До середини XIX ст. на західноукраїнських землях існувало 16 цукроварень.

Залізоробне виробництво краю було представлене головним чином руднями. В 1807-1811 рр. на території Східної Галичини діяло 12 залізних гут, 1825 р. — 15 (сім належали магнатам, сім - державі й одна - церкві). У 20-х роках XIX ст. у залізодобувній промисловості Галичини працювало 1400 найманих робітників. Крім цього, на допоміжних роботах (видобування і транспортування вугілля, видобування і підвіз руди, підсобні операції)

широко використовувалася примусова праця панщинних селян, вуглярів, рудокопів та ін. (близько 6 тис. чол.).

Багата сировинна база західного регіону України сприяла значному розвитку солевидобувної промисловості. Це в першу чергу стосувалося Закарпаття. Тут відбувалися позитивні зміни в техніці й технології солевидобутку, зокрема, відкритий спосіб добування замінився підземним. На всіх соляних рудниках працювало близько 1200 чол., з яких 2/3 становили німецькі вільнонаймані робітники.

За обсягом виробленої продукції до найпродуктивніших підприємств цієї галузі у Східній Галичині належала солеварня у с. Стара Сіль. За 55 років (1788-1841) тут було вироблено понад 2670,8 тис. центнерів солі. Прикарпатська сіль забезпечувала господарські потреби Галичини і Буковини, вивозилась за кордон. На солеварнях краю використовувалася вільнонаймана праця (за винятком доставки дерева, вивезення солі та деяких інших допоміжних робіт).

У 50-х роках XIX ст. у різних місцях галицького Прикарпаття видобувалася нафта, яка використовувалась як колісна мазь, а також для освітлення. Працювали кілька дрібних нафтоперегінних підприємств. Але промислового значення нафта в той час ще не мала. Майже 10 тис. тонн на рік видобувалося бурого вугілля (у Довкійському та Коломийському округах).

Негативно вплинув на молоду західноукраїнську промисловість початок промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрії. Ремесло і мануфактура краю не могли витримати конкуренції виробів фабрично-заводської промисловості. Навіть цукроваріння, що виникло в 20-х роках XIX ст. і спочатку добре розвивалося, незабаром у зв'язку з бурхливим розвитком виробництва цукру в Чехії, стало другорядним.

Внаслідок антиукраїнської політики австрійського уряду та через інші причини не було введено в дію збудовану на початку 40-х років суконну фабрику в Заложцях Золочівської округи, через короткий час після відкриття були ліквідовані механічні прядильні й ткацькі підприємства в Яворові, Бродах, Заліщиках, Тленянах та ін.

Протягом першої половини XIX ст. основою економіки краю залишалось сільське господарство, головним чином землеробство. Більше половини земельних угідь належало поміщикам і казні, менше половини - селянським господарствам. Традиційно невисокий рівень агрокультури зумовлював низьку

врожайність, особливо в селянських господарствах. Повільними темпами розвивалось і тваринництво.

Феодально-кріпосницьке сільське господарство західноукраїнських земель, не витримуючи конкуренції на міжнародному ринку з капіталістичним сільським господарством європейських країн, виявляло тенденцію до занепаду, яка переросла в кризу в середині 40-х років. Шукаючи виходу з кризи, поміщики вдавались до екстенсивних методів господарювання - поширювали свої володіння за рахунок селянських земель, посилювали експлуатацію селян. Лише незначна частина поміщицьких господарств еволюціонувала в капіталістичному напрямі.

Антиселянська експансія поміщиків знаходила свій вираз у поступовому збільшенні феодальних повинностей селян, насамперед панщини, яка практично відбирала у них більшу частину робочого часу. Позаекономічний примус, суцільне насильство не тільки вели до поступового розорення і деградації селянських господарств, а й підривали тим самим основи поміщицьких господарств. Усе це викликало різке загострення соціальних суперечностей на селі. Тому революція 1848 р. створила умови для скасування всіх пережитків кріпосництва. Імператор Фердинанд 117 квітня 1848 року видав Закон про скасування феодальних повинностей селян Галичини. У Законі вказувалось: 1) панщинні й інші повинності скасовуються з 15 травня 1848 року; 2) існуючі сервітути (громадські володіння) — ліси, пасовища, луки, водоймища тощо, якими селяни користувалися спільно з паном, залишаються недоторканими; 3) селяни, які забажають користуватись сервітутними правами, мають давати за це відповідну плату, що буде визначатись добровільною угодою між ними і поміщиками; 4) за втрату повинностей поміщики звільняються від "опікунських обов'язків", зокр 'змі допомоги своїм нужденним підданим, витрат на лікування селян під час епідемій та їхньої худоби на випадок епізоотії тощо.

7 вересня 1848 р. Фердинанд І підписав Указ, яким заборонялась панщина у всіх частинах імперії. Цей Указ розширював Закон від 17 квітня деякими пунктами про права селян і їхні стосунки з поміщиками. Йшлося про те, що поміщики втрачали верховну владу над селянами, котрі переставали бути їхніми підданими й оголошувалися громадянами держави. Скасовувалася відмінність між домінікальними і рестикальними землями, оскільки і ті, й інші ставали вільною власністю. Це призвело до того, що селяни ставали власниками земельних наділів. Було

відмінено право поміщиків примушувати селян купувати у них алкогольні напої. Щодо сервітутних прав, то селяни зберігали лише право випасати худобу на толоці й стерні та збирати квіти в лісі, за все інше треба було платити поміщикам.

В цілому українські селяни схвалювали закони, які значною мірою відповідали їх інтересам. Адже, крім скасування повинностей, селяни одержали 70% орних земель, а 30% - залишалося землевласникам. Хоч розміри селянських наділів були невеликими, але 70% із них все ж таки відповідали прожитковому мінімуму. Галицький селянин став не лише володарем землі й своєї долі, а й справжнім чинником політики, освіти й культури, його не можна було більше ігнорувати.

Закон від 17 квітня 1848 р. про скасування феодальних повинностей у Галичині спеціальним актом влітку 1848 р. було поширено й на Буковину. Більшість Буковинських селян, за винятком халупників, одержали землю від 2 до 10 моргів.

Селянська реформа 1848 року, яку був змушений провести австрійський уряд, завдала великого удару середньовічним пережиткам у господарстві й побуті селянина і впевнено торувала шлях до розвитку і утвердження капіталістичних відносин.

Отже, основним змістом соціально-економічного розвитку України першої половини XIX ст. був розклад феодально-кріпосницької системи і формування в її надрах нового суспільного укладу. В сільському господарстві це проявилося у спрямованості поміщицьких і заможних селянських господарств на виробництво продукції на продаж. Крім того, свій зв'язок із ринком вони закріплюють організацією переробки сільськогосподарської сировини, тобто засновують промислові підприємства. Проте капіталістичні зрушення в сільському господарстві до 1861 р. були ще слабкими. Основною сферою, де формувався новий спосіб виробництва, була промисловість. З кінця XVIII ст. на базі розвитку дрібнотоварного виробництва виникає капіталістична мануфактура, а згодом і фабрика. Провідну роль у промисловому виробництві відігравали купецькі капітали.

Товарно-грошові відносини, які проникали в усі сфери виробництва, до певного часу лише стримували розвиток кріпосного господарства. Згодом товарне виробництво починає підривати підвалини кріпосницької системи. На цій основі загострюються соціальні суперечності, які з особливою силою проявилися в кінці 50-х — на початку 60-х років. Перед країною

постала нагальна потреба у відміні кріпосницької системи, що дедалі більше гальмувала економічний прогрес.

Аграрна реформа в Австрії відкривала шлях до розвитку капіталізму і формуванню буржуазного суспільства на західноукраїнських землях

< Назад Вперед >
Содержание