Міжнародна валютна система та етапи її розвитку

Міжнародна валютна система — це форма організації валютних відносин у межах світового господарства. Вона виникла наприкінці ХХ ст. в результаті еволюції світового ринку, юридично закріплена міждержавними угодами і обслуговує взаємний обмін результатами діяльності національних економік.

Основними елементами міжнародної валютної системи є:

• національні і колективні резервні валюти;

• склад і структура міжнародних ліквідних активів;

• умови взаємної конвертованості валюти; форми міжнародних валютних ринків і світових ринків золота;

• міждержавні організації, що регулюють валютно-фінансові відносини (МВФ, МБРР та ін.).

Головною ланкою міжнародної валютної системи є світові гроші. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального застосування. Міжнародну валютну систему становлять два головних грошових блоки: резервні національні валюти (валюти найбільші розвинутих країн світу, зокрема: американський долар, німецька марка, японська єна, англійський фунт стерлінгів та ін.) і наднаціональні валюти (колективні валюти, наприклад ЄВРО). Головна функція міжнародної валютної системи — ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу праці.

Міжнародна валютна система є динамічною системою, що постійно розвивається, змінюється, еволюціонує. Напрями її еволюції визначаються провідними тенденціями трансформації економіки західних країн, змінами умов і потреб світового господарства в цілому.

Світова валютна система стихійно склалася ще в ХІХ ст. у вигляді так званого золотого стандарту. Він передбачав золото в ролі світових грошей і конвертованість кожної валюти в золото. Як різновид золотого стандарту можна розглядати систему золотодевізного стандарту, яка стала результатом рішень Генуезької конференції (1922 р.). Дана система передбачала обмін провідних валют на золото за фіксованими співвідношеннями.

Офіційно золотодевізний стандарт протримався до 1944 р., а фактично обмін валют на золото було припинено в 1930-х рр. Нові положення щодо формування і функціонування світової валютної система були закріплені на Бреттон-Вудській конференції у 1944 р.

Друга світова валютна система отримала назву золотодоларового стандарту, а її характеризували такі положення:

• світовими грошима вважалися золото і долар;

• скарбниця США зобов’язувалась обмінювати долари на золото центральним банкам та урядовим установам інших країн за встановленим офіційним курсом (тобто наявність зовнішньої конвертованості лише у доларах);

• фіксація ринкових курсів валют у межах не більше 1% в обидва боки від золота або доларових паритетів (тобто всі валюти твердо прив’язувались до долара);

• міждержавне регулювання здійснювалось головним чином через Міжнародний валютний фонд.

Близько трьох десятиріч ця система працювала ефективно, відіграла досить помітну роль у розвитку міжнародної торгівлі та міжнародного виробничого співробітництва. Проте становлення національних економік, зокрема, посилення економічної могутності Японії, Західної Німеччини та інших країн Західної Європи, нереальність офіційної ціни золота, наростання дефіциту державного бюджету США призвело до розвалу системи золотодоларового стандарту на початку 1970-х рр. Зрештою 1976 р. у Кінгстоні (Ямайка) члени МВФ оголосили про перехід до якісно нової світової валютної системи. В її основу покладено такі основні принципи:

• перехід до системи плаваючих курсів. Країнам надається право вибору будь-якого режиму валютного курсу. Коливання курсу обумовлені двома основними факторами: купівельною спроможністю валют на внутрішніх ринках країн, співвідношенням попиту та пропонування національних валют на міжнародних ринках;

• золото вже не виконує роль світових грошей, воно переходить до національних валют разом з інтернаціональними розрахунковими грошима — спеціальними правами запозичення (СПЗ);

• юридично закріплено процес демонетизації золота: скасовано офіційну ціну на золото та фіксацію золотого вмісту національних валют (золотих паритетів);

• посилюється міжнародне валютне регулювання, в тому числі через МВФ, який уповноважений стежити за валютною політикою та станом економіки країн-членів, за координацією валютно-кредитної політики розвинутих країн світу.

Однією з особливостей міжнародної валютної системи є її розвиток на принципах поліцентризму, що означає взаємодію в межах єдиної системи локальних (регіональних) валютних структур. Так, в Європі створено регіональну систему, що діє з 1979 р. і є результатом та водночас одним із важливих інструментів європейської інтеграції.

Процес уніфікації в економічній і валютній сферах повинен відбуватися паралельно, взаємопов’язано. Найважливішим результатом цього процесу став перехід до єдиної валюти в межах ЄС — ЄВРО, яка, на думку спеціалістів, має всі шанси бути однією з наймогутніших у світі. Вона повинна стати важливим фактором стабільності ЄС, полегшивши боротьбу з інфляцією, піднявши конкурентоспроможність товарів і послуг держав ЄС у боротьбі за ринки зі США та Японією.

В умовах територіального розширення ринкових відносин за рахунок держав Центральної, Південно-Східної Європи та колишнього СРСР роль цієї суто економічної сфери світового господарського життя незмірно посилюється, збільшуються масштаби та обсяг міжнародних фінансово-кредитних операцій, зростає кількість суб’єктів валютно-фінансових відносин, з’являються нові міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації. За оцінками, річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10— 15 разів перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн дол.

< Назад   Вперед >
Содержание