6.5. ПЛАТІЖНИЙ БАЛАНС ТА ЗОЛОТОВАЛЮТНІ РЕЗЕРВИ В МЕХАНІЗМІ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Як зазначалося в підрозділі 6.4, особливе місце в механізмі валютного регулювання займають платіжний баланс та золото-валютні резерви. Ця особливість полягає в тому, що саме через них реалізується внутрішній зв’язок стану валютного ринку країни зі станом її національної економіки та забезпечується суто економічне регулювання валютної сфери.
Платіжний баланс — це співвідношення між валютними платежами економічних суб’єктів даної країни (резидентів) за її економічними межами та валютними надходженнями їм з-за економічних меж країни (від нерезидентів) за певний період часу (рік, квартал, місяць). За формою платіжний баланс являє собою статистичний звіт про надходження валютних коштів у країну та про витрачання їх за певний період у розрізі окремих статей, країн, груп країн. За економічним змістом — це макроекономічна модель, що характеризує стан та динаміку зовнішньоекономічних відносин даної країни з зовнішнім світом.
Економічний зміст платіжного балансу найкраще можна подати через розгорнуту схему в такому агрегованому вигляді (табл. 6.1):
Таблиця 6.1
РОЗГОРНУТА СХЕМА ПЛАТІЖНОГО БАЛАНСУ УКРАЇНИ за 9 місяців 1999 р., млн дол. США Статті Надходження (+) Платежі (–) Сальдо (+, –) І. Рахунок поточних операцій 12430,0 11663,0 +767,0 — Баланс товарів 9046,0 9159,0 – 113,0 — Баланс послуг 2776,0 1676,0 +1100,0 — Доходи 66,0 787,0 – 721,0 — Поточні трансферти 542,0 41,0 +501,0 ІІ. Рахунок операцій з капіта-лом та фінансових операцій 1888,0 1341,0 +547,0 Рахунок операцій з капіталом — Капітальні трансферти — 8,0 – 8,0 Фінансовий рахунок — Прямі інвестиції 353,0 7,0 +346,0 — Портфельні інвестиції 38,0 9,0 +29,0 — Інші інвестиції 1497,0 1317,0 +180,0 ІІІ. Резервні активи — 558,0 –558,0 — Валюта та депозити — 523,0 –523,0 — СДР та депозитна позиція в МВФ — 35,0 –35,0 — Золото — — — — Інші фінансові вимоги — — — ІV. Помилки та упущення — 756,0 –756,0 Баланс 14 318,0 14 318,0 0,0 Джерело: Статистичні дані НБУ.

У розділі І «Рахунок поточних операцій» по статті «Баланс товарів» відображаються всі переміщення товарів через економічні межі країни з переходом права власності: експорт відбивається у графі «Надходження», імпорт — у графі «Платежі». Ця стаття займає ключове місце в платіжному балансі України (на неї припадає понад 60% усіх валютних надходжень). Співвідношення обсягів надходження і платежів по цій статті називається торговим балансом. Якщо надходження перевищують платежі, то торговий баланс буде активним, а його сальдо — позитивним; якщо платежі перевищують надходження, то торговий баланс буде пасивним, а його сальдо — негативним.
По статті «Баланс послуг» враховується рух коштів у зв’язку з обміном між резидентами і нерезидентами різноманітними пос-лугами: транспортними, будівельними, комунікаційними, турис-тичними, культурними, обслуговуванням урядових структур, іншими діловими послугами (науковими, технічними, консалтинговими, рекламними та ін.), фінансовими, ліцензійними, інформаційними тощо. Перелік послуг у міжнародних відносинах постійно розширюється, і швидко зростають обсяги новітніх послуг, пов’язаних із розвитком сучасних інформаційних технологій. Це сприяє збалансуванню надходжень і витрат за поточними операціями платіжного балансу з меншим навантаженням на національну економіку.
По статті «Доходи» враховується рух коштів, пов’язаний з до-ходами фізичних осіб-резидентів, одержаними в оплату праці за кордоном, доходами від прямих інвестицій за кордоном (дивіденди за акціями, нерозподілений та реінвестований прибуток), доходами від портфельних інвестицій (проценти за облігаціями та іншими борговими зобов’язаннями, дивіденди за акціями тощо), доходами від інших інвестицій (проценти за довгостроковими та іншими кредитами і вимогами: депозитами, залишками коштів на коррахунках тощо).
По статті «Поточні трансферти» враховується рух коштів на безеквівалентних засадах — гуманітарна та технічна допомога, внески до фондів міжнародних організацій, безоплатні перекази грошей з-за кордону фізичним особам (спадок, дарування, аліменти, членські внески в різні благодійні фонди та інші фонди й організації тощо).
У розділі ІІ «Рахунок операцій з капіталом та фінансових опе-рацій» по статті «Капітальні трансферти» враховуються всі операції, пов’язані з переданням права власності на основний капітал або анулюванням боргів кредиторами, коли рух вартості здійснюється на еквівалентній основі (державне фінансування великих проектів за кордоном, інвестиційні субсидії корпорацій своїм іноземним філіям, придбання (чи реалізація) нефінансових активів — землі та її надр, патентів, авторських прав тощо). В усіх цих випадках відбувається зростання капіталу в одній країні і зменшення — в іншій. Воно може здійснюватися в грошовій та в матеріальній формах.
У розділі «Фінансовий рахунок» показуються операції з купівлі-продажу та погашення фінансових вимог однієї країни до інших. При цьому відбувається зміна власності на фінансові активи або пасиви країни. Усі фінансові операції класифікуються в три групи:
? «Прямі інвестиції», що являють собою капітальні вкладення прямих інвесторів у зарубіжні підприємства. Вони здійснюються переважно для одержання прямим інвестором контрольного пакета акцій цих підприємств.
? «Портфельні інвестиції». До них належать операції з тими цінними паперами, придбання яких не є прямими інвестиціями (облігації, привілейовані акції, похідні фінансові інструменти, свідоцтва про участь у капіталі товариств, векселі, депозитні сертифікати тощо).
? «Інші інвестиції», тобто переважно операції кредитного характеру: комерційний кредит; довгострокові позики, включаючи кредити МВФ та інших міжнародних організацій; короткострокові позички; депозити; інші активи чи пасиви.
Операції «Фінансового рахунку» займають особливе місце в платіжному балансі, тому що в них ураховується не тільки звичайний рух фінансових ресурсів між країнами, зініційований окремими економічними суб’єктами, а й рух ресурсів на макрорівні з метою балансування платіжного балансу в цілому. Звичайно це робиться за рахунок статей «Портфельні інвестиції» та «Інші інвестиції». Наприклад, якщо по всіх статтях балансу загальна сума надходжень не покриває суми платежів, то, щоб зберегти стабільними кон’юнктуру валютного ринку та валютний курс, уряд та центральний банк вдаються до залучення портфельних інвестицій чи кредитів МВФ та інших міжнародних організацій, на суму яких збільшаться надходження відповідно по статті «Портфельні інвестиції» чи «Інші інвестиції».
Проте таким способом неможливо повністю збалансувати платіжний баланс, бо протягом року технологічно неможливо адекватно відкоригувати обсяги портфельних та інших інвестицій. Тому в цьому процесі беруть участь статті розділу ІІІ «Резервні ак-тиви», на яких відображається централізований золото-валютний запас країни . Якщо валютні надходження по всіх статтях розділів І та ІІ тривалий час і значно перевищуватимуть валютні платежі, то кон’юнктура валютного ринку змінюватиметься так, що центральний банк змушений буде скуповувати на ринку іноземну валюту і поповнювати свої резервні активи. І навпаки, при дефіциті балансу він витрачатиме свої резерви для підтримання валютного курсу.
Разом з тим механізм зміни резервних активів теж не забезпечує повного збалансування платіжного балансу. Річ у тім, що кон’юнктура валютного ринку змінюється не тільки під впливом незбалансованості платіжного балансу чи цей вплив «запізнюється» і проявляє себе в наступному звітному періоді. Через це обсяги сальдо платіжного балансу й обсяги операцій з валютної інтервенції, що склалися за відповідний період, не збігаються. Щоб урівняти загальні обсяги надходжень і платежів, у баланс уведена стаття «Помилки та упущення», по якій проставляється необхідна для збалансування сума.
Платіжний баланс відіграє важливу роль у розробленні та реа-лізації валютної політики. Як модель зовнішньоекономічних зв’язків країни він дає ґрунтовну інформаційну базу для оцінки стану та перспектив розвитку валютних відносин. Зокрема, рівень та динаміка його збалансованості за звітний рік дають можливість визначити причини погіршення кон’юнктури валютного ринку та курсу національної валюти у відповідному році та ймовірну динаміку їх на перспективу. Якщо, наприклад, звітний платіжний баланс пасивний і розмір від’ємного сальдо мав тенденцію до зростання, це негативно впливало на курс валюти у звітному році і давало підстави очікувати його падіння в наступному році. Якщо така тенденція не відповідає цілям загальноекономічної та монетарної політики, її слід переломити на стабілізаційну. Підходи до вирішення цього завдання теж можна визначити на основі платіжного балансу, зокрема його структурної збалансованості.
Якщо, наприклад, торговий баланс (співвідношення експорту та імпорту) має хронічний і зростаючий дефіцит, то для оздоровлення національної валюти потрібно визначити шляхи скорочення його від’ємного сальдо. Це можуть бути заходи щодо стимулювання розвитку вітчизняного виробництва, зростання його якості й ефективності, що сприятиме підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних товарів на внутрішньому і зовнішньому ринках, збільшенню експорту і скороченню імпорту. Якщо дефіцитним є баланс послуг, відповідні заходи слід спрямовувати на розвиток усіх видів послуг для нерезидентів, стабілізації чи навіть скорочення зов-нішніх послуг для резидентів.
Якщо вказані зміни у сфері реальної економіки держава реалізува-ти не може, то для збалансування залучатимуться зовнішні джерела, що викличе зростання зовнішньої заборгованості та скорочення резе-рвних активів (золотовалютних запасів). Проте кожне з цих джерел має свої чітко обумовлені межі, за якими використання їх стає немо-жливим. У таких ситуаціях держава змушена буде вдаватися до таких засобів впливу на валютний ринок і платіжний баланс:
? девальвація національної валюти як засіб стимулювання експорту і скорочення імпорту;
? запровадження дефляційної політики, спрямованої на зме-ншення цін і доходів, що сприятиме стримуванню імпорту;
? посилення контролю за діяльністю всіх національних суб’єктів валютних відносин;
? посилення обмеження на валютні операції.
Ці заходи впливу на зменшення дефіциту платіжного балансу можуть здійснюватися кожний окремо або в комплексі залежно від конкретної ситуації, що склалася в економіці країни чи на валютному ринку. Для правильного вибору заходів щодо урівноваження платіжного балансу важливо виявити конкретні чинники, які призвели до його розбалансованості.
З теоретичного погляду, економічна роль платіжного балансу визначається тим, що відображені в ньому обороти безпосередньо впливають на попит і пропозицію на валютному ринку: надходження валюти створює передумови для формування пропозиції її, а платежі — для формування попиту на валюту. Цей зв’язок можна виразити кількісно у вигляді таких формул:
1) ПрВ = ЗВ1 + НВ – ЗВ2,
де ПрВ — пропозиція інвалюти протягом звітного періоду;
ЗВ1 — залишки інвалюти в суб’єктів ринку на початок періо-ду;
НВ — надходження інвалюти протягом звітного періоду по платіжному балансу;
ЗВ2 — залишки інвалюти в суб’єктів ринку на кінець періоду.
Якщо залишки інвалюти на початок і кінець звітного періоду однакові, то пропозиція валюти буде збігатися з надходженнями її по платіжному балансу, тобто ПрВ = НВ;
2) П0В = БВ1 + ПВ – БВ2,
де П0В — попит на інвалюту протягом звітного періоду;
БВ1 — боргові зобов’язання резидентів перед нерезидентами на початок періоду;
ПВ — валютні платежі протягом періоду по платіжному балан-су ;
БВ2 — боргові зобов’язання резидентів перед нерезидентами на кінець періоду.
Якщо боргові зобов’язання на початок і кінець звітного періоду однакові, то попит на інвалюту буде збігатися з валютними плате-жами, визначеними по платіжному балансу, тобто П0В = ПВ.
З наведених формул можна зробити висновок, що попит (П0В) і пропозиція (ПрВ) на валютному ринку будуть урівноважуватися за умови збалансованості надходжень (НВ) та платежів (ПВ) платіжного балансу. Похибки можуть спричинюватися лише на величину розбіжностей між обсягами залишків валюти та валютних боргових зобов’язань економічних суб’єктів на початок і кінець періоду.
У механізмі платіжного балансу важливе місце займають офіційні золотовалютні резерви (ЗВР), що враховуються по статті «Резервні активи» і слугують офіційним механізмом урегулювання його сальдо. Активне сальдо платіжного балансу сприяє зростанню золотовалютних резервів, а пасивне — їх зменшенню. Проте економічна роль цих резервів не обмежується балансуванням платіжного балансу, а значно виходить за його межі. Тому управління ними можна розглядати як самостійний інструмент валютного та грошово-кредитного регулювання.
Золотовалютні резерви — це запаси іноземних фінансових активів та золота, які належать державі і перебувають у роз-порядженні органів грошово-кредитного регулювання і можуть бути реально використані на регулятивні та інші потреби, що мають загальноекономічне значення. Ці потреби визначають цілі накопичення золотовалютних резервів. Основними з них є:
? забезпечення країни достатнім запасом міжнародних пла-тіжних засобів, з тим щоб держава, її окремі структури та недер-жавні економічні агенти могли своєчасно розрахуватися за своїми зовнішніми зобов’язаннями. Це так зване трансакційне при-значення золотовалютних резервів, спрямоване на обслуговування зв’язків національної економіки зі світовою. У цьому призначенні вони слугують запасом ліквідних коштів, які забезпечують платоспроможність країни на світовому ринку ;
? забезпечення державі можливості проводити інтервенції на валютному ринку та ринку грошей, з тим щоб підтримувати на потрібному рівні на них попит і пропозицію та обмінний курс національної валюти. Це так зване інтервенційне призначення резервів, спрямоване на підтримку зовнішньої та внутрішньої ва-ртості національних грошей.
Досягнення цих цілей залежить від достатності обсягу золото-валютних резервів та ефективності механізму їх використання. У зв’язку з цим виникає ряд проблем з використанням цього регу-лятивного інструменту:
? проблема оптимізації обсягу золотовалютних резервів;
? проблема інтервенційного їх використання;
? проблема розміщення резервів та ін.
Оптимізація розміру золотовалютних резервів має важливе економічне значення тому, що занижений їх обсяг погіршує пла-тоспроможність країни на світовому ринку та обмежує регулятивні можливості держави у монетарній сфері, а завищений призводить до заморожування значної частини національного багатства країни на тривалий період. Практичне вирішення цього питання виявилося набагато складнішим, ніж це може видатися на перший погляд. Широке коло чинників, що визначають необхідність формування резервів та впливають на обсяги цих резервів, практично унеможливлює вироблення універсального правила їх оптимізації, придатного для будь-якої країни і в будь-яких умовах. Не випадково фактичні обсяги цих резервів істотно коливаються в розрізі окремих країн, про що свідчать дані табл. 6.2.
Таблиця 6.2
ЗОЛОТОВАЛЮТНІ РЕЗЕРВИ ІНОЗЕМНИХ КРАЇН станом на 1 липня 1997 р., млрд дол. США Розвинуті кра-їни Усього У тому числі в іноземній валюті Країни, що розвива-ються Усього У тому числі в іноземній валюті Разом 1023,4 777,2 Разом 895,0 842,4 Японія 229,2 221,1 Китай 127,1 122,8 США 144,3 56,8 Тайвань 94,6 90,0 Німеччина 112,6 80,8 Сінгапур 80,7 80,7 Іспанія 68,6 63,4 Гонконг 67,6 67,6 Італія 64,5 42,2 Бразилія 57,2 55,8 Швейцарія 62,9 35,0 Півд. Корея 34,2 34,0 Франція 56,4 29,0 Таїланд 32,2 31,4 Голландія 36,1 27,1 Індія 30,0 25,7 Норвегія 28,8 28,5 Малайзія 27,4 26,6 Австрія 24,0 20,6 Мексика 23,9 23,8 Як видно з наведених даних, у середині 1997 р. найбільші запаси золотовалютних резервів мала Японія. Вони в 1,6 раза перевищували золотовалютні запаси США і в 2,0 рази — запаси Німеччини. Таке співвідношення не відповідає співвідношенню економічних потенціалів цих країн: обсяг ВВП у Японії за 1996 р. був майже в 1,7 раза меншим, ніж у США, та в 1,9 раза більшим, ніж у Німеччині. Ще разючіше відхилення золотовалютних резервів від співвідношення обсягів зовнішньої торгівлі вказаних країн. Подібна невідповідність має місце і в групі країн, що розвиваються. Так, обсяг золотовалютних резервів Китаю в 3,7 раза перевищував резерви Південної Кореї. Водночас обсяг ВВП Китаю за 1996 р. перевищив обсяг ВВП Південної Кореї лише в 1,4 раза, а обсяг екс-порту — в 1,2 раза.
Проте такий різнобій у фактичних обсягах золотовалютних резервів окремих країн не означає відсутності взагалі об’єктивних підстав для достовірного визначення їх розміру, адекватного потребам окремої країни. Такі підстави є, і визначаються вони економічним призначенням цих резервів.
Потреби в резервах у їх трансакційному призначенні визна-чаються обсягами платежів за зовнішніми зобов’язаннями, пов’я-заними з імпортом товарів та послуг, обслуговуванням зовнішнього боргу держави, експортом капіталу тощо. В умовах високорозвинутих ринкових відносин економічні агенти для вико-нання своїх зовнішніх зобов’язань можуть самостійно формувати резерви з власних валютних надходжень. При цьому трансакційний мотив накопичення централізованих резервів визначається насамперед розміром від’ємного сальдо платіжного балансу: чим він більший, тим меншу частину своїх зовнішніх зобов’язань можуть погасити економічні агенти за рахунок власних валютних на-дходжень і будуть змушені звертатися до зовнішніх джерел фінан-сування. Одним із таких джерел є запозичення на міжнародних валютних ринках. У країнах з економіками, що глибоко інтегровані у світову, економічні суб’єкти мають вільний доступ до світового валютного ринку і можуть там запозичити частину потрібних ліквідних коштів. За рештою звертаються на внутрішній ринок, а через нього — до централізованих резервів. У країнах же з перехі-дною економікою, як і в тих, що розвиваються, доступ до міжна-родних валютних ринків істотно ускладнений. Тому попит тут на ліквідні ресурси концентрується переважно на внутрішніх ринках і потреба в централізованих резервах відносно більша. Не випадково запаси іноземної валюти в країнах, що розвиваються, у 1997 р. були в 1,1 рази більші, ніж у розвинутих країнах.
Отже, розміри централізованих резервів як запасу світової лік-відності визначаються:
? обсягами платежів за зовнішніми зобов’язаннями держави та недержавних економічних суб’єктів;
? рівнем збалансованості платіжного балансу країни;
? рівнем інтегрованості національної економіки у світову та розвиненістю доступу резидентів до міжнародних валютних рин-ків.
Потреби в резервах у їх інтервенційному призначенні залежать насамперед від обсягів грошової маси, яка функціонує у внутрішньому обороті країни. Це пояснюється тим, що формування резервів базується на надходженнях валютної виручки економічних агентів від реалізації їх продукції на зовнішніх ринках, на припливі іноземних капіталів та доходах від іноземних інвестицій тощо. Використання цих надходжень валюти усередині країни можливе лише через обмін на національну валюту. Якщо для такого обміну наявної пропозиції (маси) національних грошей недостатньо, центральний банк повинен викупити надлишок валюти в централізований резерв за рахунок емісії, яка призведе до відповідного збільшення маси національних грошей. Якщо він своєчасно цього не зробить, розпочнеться зростання курсу національної валюти (ревальвація), яке може негативно вплинути на економічний стан експортерів, спричинити скорочення експорту та експортного виробництва, дестабілізацію всієї економіки.
Якщо пропозиція валюти буде меншою від попиту на неї за національні гроші, виникне загроза знецінення останніх, і центральний банк повинен буде скупити надлишок національної валюти за рахунок золотовалютного резерву. Одночасно відбудеться зменшення обсягів цього резерву і грошової маси в обороті. Якщо центральний банк своєчасно цього не зробить, розпочнеться падіння курсу національної валюти (девальвація), що може призвести до подорожчання імпорту, зростання цін на внутрішньому ринку, загрози інфляції.
Такий взаємозв’язаний, однонапрямлений рух обсягів центра-лізованих золотовалютних резервів та грошової маси в обороті зумовлює певний внутрішній зв’язок між цими двома макроеко-номічними явищами. Централізовані резерви є своєрідним забез-печенням для національних грошей, за допомогою якого можна збільшити чи зменшити масу останніх в обороті, впливаючи у такий спосіб на їх стабільність. Наявність указаного внутрішнього зв’язку дає підстави говорити про оптимальний рівень золотовалютних резервів відносно наявної маси грошей в обороті, хоча у світовій практиці подібний показник не визначається .
Разом з тим у світовій практиці широко застосовується кілька показників оптимальності рівня централізованих золотовалютних резервів. Зокрема, широкого застосування набув показник відно-шення обсягу централізованого резерву до річного обсягу імпорту, що називається «коефіцієнтом достатності». Загалом для світового ринку цей показник вважається оптимальним, якщо резерви центральних банків усіх країн наближаються до 50% загальної вартості світового річного імпорту. Для окремих же країн цей показник вважається оптимальним на рівні, адекватному вартості 3—4-місячного обсягу імпорту товарів та послуг. Такі рівні вказаного показника визнані достатніми також МВФ.
Проте показник співвідношення ЗВР / імпорт не є універсальним і достатнім для оцінки оптимальності обсягу міжнародної ліквідності. Тому використовуються й інші показники: обсяг резервів / обсяг усіх зовнішніх платежів; обсяг резервів / обсяг сальдо платіжного балансу; обсяг платежів з обслуговування зовнішнього боргу держави / сума надходжень експортної виручки; обсяг резервів / обсяг платежів з обслуговування зовнішнього державного боргу та ін. Тільки з урахуванням фактичного стану всіх перелічених показників можна зробити висновок про відповідність наявного обсягу золотовалютних резервів реальним потребам країни в міжнародних ліквідних активах.
З наведених показників для України найбільш актуальними є коефіцієнт достатності та відношення обсягу платежів з обслуго-вування зовнішнього боргу до суми надходжень експортної виручки (коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу). У світовій практиці визнано, що коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу не повинен перевищувати 20%, інакше країні загрожує втрата плато-спроможності.
Інтервенційне використання золотовалютних резервів пов’язане з проведенням політики валютної інтервенції. Якщо в країні відбувається економічне зростання та досягнута макроекономічна стабілізація, політика валютної інтервенції стає вирішальним ін-струментом валютного регулювання. За наявності в країні еконо-мічної кризи, фінансової розбалансованості тощо цього інструменту виявляється недостатньо. Широке його застосування в таких умовах може призвести до повної втрати золотовалютних резервів держави і не дати бажаних наслідків. Перед такою загрозою опинилася Україна восени 1998 р. після тривалих спроб утримати гривню в межах «валютного коридору» методом валютної інтервенції, унаслідок чого золотовалютний резерв скоротився з 2,5 млрд дол. США на кінець 1997 р. до приблизно 800,0 млн дол. у жовтні 1998 р. Тому в умовах кризового стану економіки політика валютної інтервенції повинна застосовуватися надто виважено і в комплексі з іншими заходами регулювання попиту і пропозиції на валютному ринку (фіскально-бюджетна політика, квотування та ліцензування, кредитно-емісійна політика, нормування використання валютної виручки, регулювання цін тощо).
Проте і в умовах економічної кризи, коли роль інтервенційної політики перестає бути ключовою, значення її зовсім не втрачається. Жодний з інших регулятивних інструментів не може забезпечити достатньої рівноваги на грошовому ринку, якщо не буде доповнений і підтриманий дійовими інтервенційними заходами. Тому навіть в умовах жорсткої економічної та фінансової кризи в Україні в 1991—2000 рр. валютна інтервенція залишалася одним із найдійовіших інструментів у арсеналі НБУ при проведенні стабілізаційної монетарної політики.
Ефективність політики валютної інтервенції залежить не тільки від виваженості технології її проведення, а й від багатьох інших обставин, у тому числі від обсягу та структури золотовалютних резервів. Якщо держава має у своєму розпорядженні значні обсяги цих резервів, вона зможе інтервенційними заходами локалізувати будь-які чинники, що спричинюють порушення рівноваги на валютному ринку, і втримати курс валюти на потрібному рівні. Тому всі країни світу ведуть наполегливу боротьбу за накопичення золотовалютних резервів — навіть в умовах, коли стан економіки не сприяє цьому. Характерно, що МВФ у своїй політиці надання фінансової допомоги країнам, що розвиваються, у тому числі но-воствореним державам, вимагає від них накопичення золотовалю-тних резервів і навіть надає для цього на досить ліберальних умовах валютні кредити. Такі кредити надаються й Україні, вони відіграли важливу роль у формуванні її резервних активів у найскладніший період її економічного розвитку.
Розміщення золотовалютних резервів має важливе значення для страхування їх від знецінення та для одержання додаткових доходів і збільшення обсягів. Тому золотовалютні резерви звичайно тримають у кількох найбільш сталих валютах, що найширше використовуються як міжнародні платіжні засоби (долар США, євро, фунт стерлінгів тощо), і періодично конвертують запаси однієї валюти в іншу, якщо очікується падіння курсу однієї чи підвищення курсу іншої. Валютні резерви зберігаються на високодохідних депозитних рахунках у найнадійніших банках-нерезидентах. Певна частина їх розміщується також у високодохідні цінні папери надійних емітентів, зокрема в коротко- та довгострокові зобов’язання урядів США та інших країн. Незначна частина резерву може зберігатися центральними банками в готівковій формі для забезпечення поточних потреб у готівці на внутрішньому ринку. Ці активи не дають доходу, і тому розміри їх мінімізуються. Країни — члени МВФ частину своїх резервів зберігають у вигляді резервного внеску у Фонді та у вигляді запасу СДР.
Золота складова централізованих резервів теж не приносить центральним банкам доходів. Більше того, вона не захищає резервні активи від знецінення, тому що вже тривалий час ціни на міжнародних ринках золота знижуються, що спричинює відповідні втрати. Цим можна пояснити тенденцію до скорочення золотих запасів державами — найбільшими його власниками. Проте ситуація на ринках золота може в будь-який час змінитися і ціни почнуть зростати, що зумовлює зберігання багатьма країнами частини своїх резервних активів у золоті, підтримання його традиційного видобування в одних країнах та організації нового видобування в інших, наприклад в Україні

< Назад   Вперед >
Содержание