1.3 Сутність, методологічні принципи та методи управління регіоном

За останній час поняття процесу управління та його зв’язок у системою, яка управляється розкривається різними авторами по різному.

Щоб зрозуміти сутність процесу управління, необхідно спиратися на певні методологічні моменти:

1. Управління пов’язано лише з людською діяльністю і тому має соціальний характер;

2. Змістовною складовою управління є впорядкування і контроль, що здійснюється людьми по відношенню до тієї чи іншої суспільної чи регіональної системи;

3. Ліквідація елементів системи, що віджили та проектування нових елементів і властивостей системи, яка управляється.

Перші два методологічні моменти фіксують в якості змісту управління його функцію впорядкування і контролю якоїсь статичної системи, третій же момент доповнює її динамікою розвитку системи, що управляється, у якій зароджуються нові елементи і властивості, а старі, риси, які віджили – відмирають і ліквідуються. Такий підхід до визначення змісту управління регіоном є дуже важливим під час трансформаційного характеру реформування економіки.

Управління регіоном відбувається з більшою ефективністю, чим більш воно науково забезпечене. Оцінювати його ефективність практично неможливо без чіткого визначення цілі. Але для регіонів України така ціль ще не знайшла свого чіткого визначення. Вона може формуватися по різному, в залежності від обраних методологічних посилань. Так, це може бути збалансований розвиток регіонів, або зростання внеску кожного регіону в економіку країни, або зростання рівня і якості життя населення тощо.

Найбільшого розповсюдження отримало наступне визначення регіонального управління. Це – свідоме регулювання суспільного виробництва регіону з метою підвищення його ефективності та задоволення матеріальних, духовних і культурних потреб його населення.

Але таке визначення ніяк не відображає специфіку регіонального управління та його відмінності від державного та муніципального. Свого часу К. Маркс писав, що будь-яке виробництво завжди відбувається у загальнолюдських цілях. Тому і економіка державного, регіонального і муніципального рівнів, в решті решт, переслідує одну і ту ж саму мету – зростання рівня добробуту населення. Однак єдність загальної мети розвитку не має виключати і ті специфічні відмінності, які властиві різним рівням державного устрою країни. Така специфіка цілі соціально-економічного розвитку країни, регіонів і муніципальних утворень обумовлена роллю і місцем, які визначають функціональні особливості цих територіально-адміністративних утворень у житті суспільства.

На сьогодні складається така ситуація, коли і органи місцевого самоврядування, і регіональні адміністрації управляють тими самими соціально-економічними процесами і явищами.

Принциповими відмінностями об’єктів муніципального управління від об’єктів регіонального управління,

перша – якщо муніципальний менеджмент в якості безпосереднього об’єкту управління має “поселення”, “муніципальне утворення”, “комуну”, тобто різноманітні форми сумісного проживання людей у містах і поселеннях, рівень і якість їх життя, розмір людського потенціалу тощо, то регіональне управління в якості об’єкту свого впливу має перш за все “територію”, “регіон”, “область”, тобто адміністративно просторове середовище життєдіяльності людей;

друга – якщо муніципальне утворення є місцевим самоврядуванням, то регіональне управління як частина державного управління регулює управління процесом відтворення територій у їх основних формах прояву – природно-ресурсний блок, виробничо-господарський, бюджетно-фінансовий та екологічний. Розмежування об’єктів муніципального і регіонального управління дозволить на базі специфіки цих об’єктів чітко сформулювати завдання і функції, які мають вирішувати і виконувати відповідні структури управління. Так, соціально економічне положення різних поселень, їх стан і проблеми визначать і ті функції, які будуть виконуватися органами місцевого самоврядування – в основному функції життєзабезпечення населення. Стан і проблеми територій (природні ресурси, виробничий потенціал, екологія і бюджет) мають бути покладені на органи регіонального управління.

З метою дослідження формування системи управління в регіоні слід визначити методологічні принципи, на базі яких будується система управління.

Перший принцип полягає у визнанні економіки України та її регіонів як частини світового геоекономічного і геополітичного простору, що спрямовує їх розвиток. Але потребує максимального врахування національних інтересів і особливостей розвитку.

Другий принцип полягає у виборі ефективної моделі управління регіоном, яка буде залежати від теоретичного і практичного визнання переваг “європейської” чи “азіатської” моделі розвитку.

Третій принцип полягає у визнанні за управлінням як специфічним видом господарської діяльності функцій оновлення і відмирання.

Стратегія розвитку економіки України та її регіонів передбачає два основні моменти, це – необхідність реструктуризації економіки і формування системи ефективного управління на всіх рівнях господарювання. Причому ключовою ланкою господарських процесів дійсно є управління економікою держави та її регіонами. Слід шукати нові шляхи зростання ефективності управління на основі нової економічної парадигми і досвіду провідних індустріальних країн світу.

Звичайно, що сучасна система управління економікою України та її регіонами потребує реформування. Особливо слід звернути увагу на досвід тих країн, які досягли більшого успіху у застосуванні ефективного механізму управління національною економікою, ніж європейські країни і США. Такими країнами є Японія і Китай, у яких з середини ХХ століття формувалася нова методологія економічної науки, яка відрізнялася від європейської. Якщо європейська наука виходила із аналізу сучасного світу і його економіки, який базувався на теорії А.Сміта про розподіл праці, то характерним моментом азіатської моделі є синтез, тобто інтеграція складових суспільства, його економічних процесів та явищ. Такий цілісний підхід до економічних проблем дозволить подолати міжнародні, національні, регіональні ті галузеві бар’єри, які були створені суспільним розподілом праці.

Метод управління економікою регіону можна визначити як засіб впливу на систему, що управляться задля реалізації визначених цілей шляхом виконання необхідних функцій. До таких функцій можна віднести організацію, планування, мотивації, контроль і маркетинг.

Зміна цілей і можливостей економічного розвитку регіону на сучасному етапі не можуть не привести до суттєвих змін в основних методах управління економікою регіону і показниках його оцінки.

Економіку регіону можна розглядати як систему взаємодії суб’єктів (організацій і підприємств) різних форм власності, між якими існують матеріальні, фінансові та інформаційні зв’язки, які мають локальну прив’язку, але не обмежені нею.

Також регіон як об’єкт управління має просторову організацію суспільного господарства яка являє собою конгломерат природного, економічного та соціального середовища і в цій якості управління регіоном має свої особливості на кожному з рівнів управління (загальнодержавний, регіональний, місцевий). Тобто регіональне господарство має дуже специфічні риси, оскільки воно є певною мірою обмежене, недостатньо скомплектоване з вираженою моно культурністю. Також, регіональне господарство займає проміжне положення між центром і місцевим самоврядуванням, або між макро- і мікрорівнем. Така складна з точки зору структури система регіонального господарства не може управлятися за допомогою якогось одно типового набору механізмів.

З метою пошуку ефективних методів впливу уряду (держави) на регіональну економіку, виникає необхідність згадати основні державні механізми впливу – управління та регулювання.

Якщо управління – це процес планування, організації, мотивації і контролю, який необхідний для того, щоб сформулювати і досягнути цілі організації, то регулювання – це цілеспрямовані процеси, які забезпечують підтримку чи зміну економічних явищ та зв’язків між ними.

Таким чином, сутність управління проявляється:

– у формуванні цілей розвитку об’єкту управління;

– у плануванні системи заходів, які здатні забезпечити реалізацію визначених цілей;

– у створенні такої організаційної структури об’єкту управління, при якій будуть задіяні всі мотивації ефективної роботи;

– у організації контролю за діяльністю всієї організації об’єкту.

Державна система управління має здійснювати правове забезпечення економічних процесів, організацію економічного життя суспільства, визначати і реалізовувати економічну політику.

Регулювання ж ставить за мету не визначення цілі розвитку об’єкту, а збереження чи коригування вже наміченого вектору розвитку, тобто всі процеси регулювання вже є цілеспрямованими.

У своїй регіональній політиці держава використовує обидва ці механізми, причому в залежності від форми власності на об’єкти регіонального управління воно може використовувати або управління, або регулювання, або те та інше одночасно.

Там, де держава є власником, вона сама здійснює управління своїм майновим комплексом, з метою виконання загальнодержавних задач та економічною доцільністю. В інших випадках, держава виконує лише функції регіонального регулювання та її вплив на економічні процеси хоча і досить відчутні та просторово більш широкі, але все ж менш ефективні у порівнянні з безпосереднім управлінням. Це стосується виконання рекомендацій економічних прогнозів; виконання “правил гри” у ринковій системі господарювання; виконання податкових зобов’язань; митних правил тощо.

Вибір між управлінням і регулюванням залежить перш за все від структури власності регіону та конкретних задач, які держава має вирішувати на даному етапі розвитку.

До загальних методів управління відносяться: правові, адміністративні та економічні. Перевага надається економічним, оскільки економіка в цілому є само налагоджуваною системою, яка діє у відповідності з об’єктивними законами, а економіка регіону є невід’ємною складовою єдиного народногосподарського комплексу.

До економічних методів управління регіональною економікою відносяться передусім планування і бюджетно-фінансове регулювання, включаючи ціноутворення на місцеві ресурси.

До адміністративних методів управління належать різні норми і правила, які використовуються у боротьбі з монополізмом, при захисті навколишнього середовища, дотриманні правопорядку, санітарії та пожежної безпеки. Їх слід застосовувати у боротьбі з монополізмом, захисті навколишнього середовища, дотриманні правопорядку, санітарних, пожежних та інших норм і правил, у реалізації місцевих цільових програм тощо.

Переміщення центру уваги в управлінні процесами соціально-економічного розвитку безпосередньо на місця – об’єктивна вимога часу. Вона потребує чіткого розподілу повноважень між ланками управлінського ланцюга: центр – область – район – місто, село, селище і між радами і державними адміністраціями. З цією метою потрібно використовувати правові методи, до яких відносяться законодавчі та нормативні акти, різноманітні положення, зокрема про статус області, великих міст, адміністративних районів, про планування, регіональні програми та інші.

Економічні, правові та адміністративні методи слід застосовувати з урахуванням розвитку ринкових відносин і функцій регіонального управління. Динамічність відтворювального процесу та відносна інертність законодавчого об’єктивно зумовлюють відставання у формуванні державної регіональної політики, тому в цих умовах при управління регіональною економікою слід звертатися до таких методів, які б якщо не ліквідували то принаймні пом’якшували вказане протиріччя

< Назад   Вперед >
Содержание