1.1.3. Платіжний баланс: показник та фактор міжнародної економічної діяльності

З макроекономічного погляду головним критерієм ефективності міжнародної економічної діяльності є її вплив на динаміку реального зростання ВВП як у коротко-, так і в довгостроковій перспективі. Цей вплив виявляється через комплексну та динамічну оцінку усіх складових зазначеної діяльності, які в термінах офіційної статистики виступають як складові та фактори формування статей платіжного балансу країни.

Платіжний баланс — це результуюча сума усіх міжнародних грошових угод та платежів, які здійснюються між резидентами певної країни, у тому числі між усіма верствами населення, комерційними структурами та державними установами, з відповідними агентами за кордоном, тобто із резидентами інших країн.

З погляду національної грошової системи та узагальнюючої фінансової звітності платіжний баланс відображає фінансовий бік усієї міжнародної економічної діяльності в широкому її розумінні та є сумою операцій, що породжують попит та пропозицію на іноземну валюту. Він охоплює всі доходи, які отримують громадяни держави від фізичних та юридичних осіб з інших держав, та усі виплати, які роблять резиденти певної держави назовні.

Оптимізація платіжного балансу країни має велике значення для поліпшення умов функціонування економіки в цілому, оптимізації міжнародної економічної діяльності загалом та її окремих компонентів. Тому національні уряди, проводячи макроекономічну політику, повинні враховувати ті обмеження та вимоги, які висувають завдання формування платіжних балансів.

У чому полягають ці обмеження та вимоги? Насамперед вони пов’язані з суперечностями між об’єктивними цілями розвитку реального сектору — промисловості, сфери обслуговування, сільського господарства та вимогами стабільного функціонування сектору монетарного — передусім нульового або обмеженого зростання грошової маси, стабільності цін.

Засобом позитивного впливу на умови формування платіжного балансу є скорочення непродуктивних видатків, а отже — податків. Так, згідно з умовами складання бюджету США на 2001 р. (обсяг — 1,8 трлн дол.) сумарне скорочення податків порівняно з попереднім роком становило 150 млрд дол.

Аналогічні заходи на зламі століть впроваджували або намагаються впроваджувати і в інших індустріально розвинутих країнах. Так, французький уряд поставив за мету скоротити з 2000 до початку 2003 р. виплати до бюджету на 18 млрд євро. В Іспанії було скорочено як корпоративні податки, так і податок на прибуток. Радикальне зниження податків відбувається в Німеччині: найвища ставка податку на прибуток там скорочується з 53 до 45 %. Сумарні податкові послаблення для корпорацій становитимуть 20 млрд євро.



Потреби реального сектору мають витратну природу. Зокрема, виробникам потрібен платоспроможний попит, що є передумовою реалізації продукції. Реалізація продукції відкриває джерело прибутків, формування амортизаційних фондів, обігових коштів та створює можливості не тільки для простого, а й розширеного відтворення процесу виробництва. Виробництво потребує інвестицій, а це теж є способом витрачання коштів. Причому чим більший обсяг наявних грошей, тим кращими є умови для зростання фонду нагромадження. Нарешті, збільшення кількості національних грошей на ринку та тиск з їх боку на валютний ринок стають причиною девальвації національної валюти. Девальвація ж національної валюти є, по-перше, проекспортним фактором, оскільки здешевлює національну продукцію на зовнішніх ринках, де використовуються інші валюти, а по-друге, антиімпортним фактором, оскільки робить відносно дорожчою імпортну продукцію на національному ринку. Обидва цінові механізми справляють позитивний вплив на національне виробництво (як експортне, так і імпортоконкурентне), якщо не враховувати можливих негативних наслідків щодо загальних умов формування платіжного балансу та господарського клімату в країні.

Отже, збільшення грошей у споживачів є передумовою фінансування виробництва, і інколи вважається, що для стимулювання економічного розвитку необхідна грошова емісія.

Україна в перші роки незалежності, власне, і проводила таку політику, яка, зокрема, передбачала інфляційно-девальваційне стимулювання виробництва. Це призводило до гіперінфляції та втрати стимулів до підприємницької діяльності. Врешті-решт, фіаско політики «грошового верстата» обумовило зміну її на повну протилежність — східноєвропейський варіант жорсткого монетаристського регулювання.

Утім, негативні приклади можна віднайти і на «протилежному фланзі» наукової думки та практичної політики, зокрема на тому, який став домінувати в Україні у другій половині 90-х років. Сліпе дотримання рекомендацій МВФ, заангажованих та необізнаних на реаліях економічного розвитку України західних радників під час формування платіжного балансу країни мало своїм наслідком тривалий економічний спад, занепад базових галузей національної економіки.



Економічна криза в Аргентині встановила цілий ряд сумних рекордів

Економічний спад, що триває в Аргентині четвертий рік, є найтривалішою за часом кризою такого типу в країні.

Вона встановила цілий ряд сумних рекордів. Серед них — рекордне число безробітних — приблизно 20 % активного населення, а також рекордне з 1930 р. падіння популярності президента за два роки. Фернандо де ла Руа був обраний наприкінці 1999 року, отримавши 48,5 % голосів, але до грудня 2001 року він зберіг лише 4 % позитивних відгуків з боку жителів країни і зрештою був змушений піти у відставку. Довівши ситуацію до економічного і політичного колапсу і повністю втративши довір’я населення, власті викликали найбільший в історії країни після 1919 р. соціальний вибух. Причому вийти з кризи буде вельми важко, бо економічний спад в останньому кварталі 2001 р. становив 10 %.

http://www.strana.ru/print/96770.html.



Масові ж заворушення в Аргентині наприкінці 2001 р., неконституційна зміна влади — вимушена відставка президента країни та (що, можливо, є ще більш показовим) крах курсу «улюбленця» МВФ — міністра економіки, «культового реформатора» Д. Кавалло, який був відомий як взірець відданості ідеям жорстко-монетарного регулювання, свідчать про остаточний кінець консервативної хвилі у країнах «світової периферії».

І, навпаки, позитивні приклади державного регулювання під час формування ефективних відкритих економік у різні часи давали Японія, Китай, а Польща, після падіння комуністичного режиму, здійснила успішну «шокову терапію».

Але серед постсоціалістичних країн найбільш сприятливими були умови формування платіжного балансу в Словенії, Чехії та Угорщині. Про це та про умовний рейтинг трансформаційних країн, зокрема й України, свідчать дані табл. 1.6.

Утім, спрощеної стратегічної оцінки принципового вибору моделі макроекономічного регулювання — жорстко-монетарної чи дискреційно-дирижистської — вочевидь замало, і нею проблема вироблення адекватної структурно-бюджетної, кредитно-фінансової політики далеко не вичерпується. Скоріше, можна робити висновок про те, що означені ортодоксальні міркування є, відповідно, постановленням цілей позитивного впливу на реальний сектор та об’єктивною обмежувальною стелею щодо амплітуди такого впливу.

Зокрема, йдеться про вплив на такі його ключові параметри та функціональні складові, як науково-технологічний прогрес, реструктуризація промисловості. Крім цього, має місце й інша площина суперечностей: поточним цілям досягнення кращих умов формування платіжного балансу суперечать міркування створення кращих умов політики платіжного балансу на майбутнє. Інакше кажучи, заощадливіша фінансова політика сьогодні створює кращі передумови активістської бюджетної, кредитної політики в майбутньому, і навпаки.

З огляду на ці міркування слід констатувати, що поточні умови формування платіжного балансу та інших міжнародних рахунків в Україні є останніми роками вкрай складними, і завдання поліпшення таких умов все ще залишається одним із пріоритетів макроекономічної політики.

Звичайно, у цьому контексті актуалізуються проблеми створення реального, заощаджувального та ефективного бюджету. Необхідно подолати тенденцію до зростання зовнішніх боргових зобов’язань через незбалансованість та нереалістичність бюджетного планування, перевищення обсягу «пожежних» витрат порівняно з можливостями акумулювати фінансові ресурси.

Фopмyвaння дepжaвнoгo бюджeтy нa ocнoві peaльнoгo визнaчeння йoгo дохідної чacтини є нeoбxіднoю yмoвoю оптимізації політики формування платіжного балансу, peaльнoї макроекономічної стабілізації та здійcнeння пpoгpaм розвитку реального сектору. Тому виxoдячи з ocнoвнoгo пoлoжeння пpo нeoбxідніcть aктивної poлі дepжaви у виpішeнні eкoнoмічниx пpoблeм тpeбa aкцeнтyвaти yвaгy нa пpіopитетax бюджeтної пoлітики тa poзвиткy нaціoнaльної eкoнoміки. Водночас для cкopoчeння бюджeтниx витpaт дoцільно пepeвeсти чacтину cфepи, щo фінaнcyєтьcя з дepжaвнoгo бюджeтy, нa caмoфінaнcyвaння, у тoмy чиcлі через пocтyпoву пpивaтизaцію тa зміну влacникa.

З метою підвищення національної платоспроможності, уникнення або принаймні зменшення необхідності вдаватися до зовнішніх запозичень необхідно вдосконалити пoдaткoву cиcтeму Укpаїни. Найпринциповішим фактором тут має стати нoвa ідеoлoгія oпoдaткyвaння, якa б мaлa cтимyлюючy poль, a нe викoнyвaлa виключнo фіcкaльнo-пoліцeйcькі фyнкції.

Структура платіжного балансу

Платіжний баланс є результуючим записом усіх міжнародних економічних операцій для певної країни. Інакше кажучи, йдеться про всі угоди та трансакції між резидентами та нерезидентами протягом певного періоду.

Платіжний баланс можна поділити, так би мовити, вертикально, виділивши дві його половини — дебет і кредит. У першому випадку маємо приплив благ (товарів та послуг) до певної країни за зворотного руху платіжних засобів. У другому — відплив благ, за що резиденти країни отримують відповідні платежі.

Своєрідний горизонтальний поділ платіжного балансу відображає його склад за типами операцій, які він охоплює. Це — експорт та імпорт товарів та послуг, трансферти, рух капіталів та фінансових інструментів.

У спрощеному вигляді структуру платіжного балансу можна подати так (табл. 1.8):

Отже, платіжний баланс складається з двох частин. Ними є:

1. Рахунок поточних операцій.

2. Рахунок руху капіталів.

1. Рахунок поточних операцій (current account). Це — розділ міжнародного рахунку країни (платіжного балансу), який відображає рух за кордон та з-за кордону товарів, послуг та трансфертних платежів. Він охоплює товарний експорт та імпорт, витрати на купівлю послуг (як факторних , так і нефакторних), зокрема таких, що супроводжують товарну торгівлю, а також незалежних від неї — туризм, страхування тощо.

Рахунок поточних операцій, у свою чергу, складається з двох частин: а) рахунку торгівлі та б) рахунку невидимої торгівлі.

а) Рахунок торгівлі містить інформацію про експорт та імпорт товарів (експорт товарів означає приплив грошових коштів та створює статтю кредиту; імпорт товарів означає відплив грошових коштів та створює статтю дебету).

Рахунок торгівлі наповнюють дані про експорт та імпорт товарів. Якщо експорт товарів перевищує імпорт, кажуть про позитивне (додатне) сальдо торговельного балансу (таке перевищення є типовим для ряду країн з висококонкурентним виробництвом, наприклад для Німеччини, від якої інші країни домагаються знизити позитивне сальдо; іншій типовій моделі з додатним сальдо товарної торгівлі відповідає ситуація в країнах — експортерах енергетичних та ряду сировинних ресурсів, зокрема таких, як Росія, члени ОПЕК).

Якщо експорт країни є меншим, ніж імпорт, слід констатувати від’ємне сальдо товарної торгівлі. На кризовому етапі в Україні в 90-х роках ХХ ст. типовим було саме від’ємне сальдо товарної торгівлі. Таке негативне сальдо може компенсуватися іншими статтями платіжного балансу, наприклад за рахунок збільшення державного боргу.

Результуюче додатне чи від’ємне сальдо міжнародної торгівлі для певної країни складається з окремих компонентів — результатів торгівлі з конкретними країнами (блоками країн). Такі результати можуть взаємно компенсувати один одного (скажімо, коли позитивне сальдо торгівлі з однією країною «погашає» негативне сальдо торгівлі з іншою) або, навпаки, створювати кумулятивний ефект на певному напрямку (напрямках) міжнародної торгівлі окремої країни.

б) Рахунок невидимої торгівлі відображає надання послуг споживачам за кордоном та придбання послуг резидентами в нерезидентів, а також трансферти. Його наповнюють такі складові:

• виробничі послуги;

• транспортні послуги;

• туризм;

• прибуток на інвестиції;

• трансферти.

Для України типовою ситуацією є перевищення показниками експорту послуг показників імпорту послуг. Передусім це пов’язано з транзитним статусом держави та наявністю торговельного флоту, що надає Україні статус «транспортної держави». Матеріальні передумови спеціалізації України на експорті послуг становлять нафто- та газопроводи, які пролягають територією держави, а також рухомий транспортний склад, передусім Чорноморського морського пароплавства, Дунайського пароплавства. Відтак додатне сальдо невидимої торгівлі частково компенсує традиційно від’ємне сальдо товарної торгівлі України.



Проблема транзиту є одним з важливих пунктів геостратегічної конкуренції між країнами. Так, побудований в Україні Одеський нафтотермінал разом з нафтопроводом Одеса—Броди є одним з конкуруючих варіантів транспортування каспійської нафти, який передбачає транзит нафти територією Грузії та подальшим її транспортуванням танкерами через Чорне море (варіант — транспортування нафти дном Чорного моря). Крім Грузії, до цього варіанта прихильно ставиться й стратегічний видобувач нафти — Азербайджан.

Альтернативним каналом транспортування нафти є російський, «північний шлях», а також варіанти її транзиту територією Туреччини — «південний шлях».



У зв’язку з торгівлею послугами використовують термін «чисті послуги». Це — виплати за послуги, що надаються резидентами їх споживачам за кордоном, мінус виплати за послуги закордонних суб’єктів господарювання, що надаються резидентам.

Поточні трансферти — це перекази коштів до інших країн (їх отримання з інших країн) без одержання за них певних благ у вигляді товарів та послуг.

Фінансовий результат торгівлі товарами та послугами та міжнародних трансфертів відображає рахунок поточних операцій.

2. Рахунок руху капіталів — це розділ міжнародного рахунку країни, який відображає рух кредитних ресурсів та фінансових активів за кордон та з-за кордону.

Рахунок руху капіталів складається з трьох частин: а) рахунка руху довгострокового капіталу; б) рахунка руху довготермінового капіталу та в) рахунка руху резервів.

а) Рахунок руху довгострокового капіталу відображає зміни довгострокових інвестицій. Зокрема, інвестиції, що здійснюються іноземними громадянами, фірмами до економіки певної країни, становлять кредит (репатріація прибутку з цих інвестицій належить до дебету). Відповідно, інвестиції, що вивозяться за кордон, — це дебет, а прибуток з них — кредит. (До речі, об’єднаний баланс рахунку поточних операцій та рахунку руху довгострокового капіталу називають основним балансом.)

б) Рахунок руху короткотермінового капіталу відображає переміщення інструментів грошового ринку між певною країною та рештою світу. Наприклад, такий рух можуть забезпечувати вклади іноземців у вітчизняні банки та вклади резидентів у закордонні банки. У сучасному світі рух короткотермінового капіталу відрізняється особливо високим динамізмом. Цей рух залежить від рівня залікової ставки, прибутковості на «короткі» інвестиції (звичайно, мають значення й міркування безпеки, наявності або відсутності необхідних бізнесові гарантій).

З технічного погляду значною мірою саме нестабільність умов формування платіжних балансів ряду країн Південно-Східної Азії за цією статтею стала першим поштовхом до світової фінансової кризи 1997—1998 рр.

в) Рахунок руху резервів фіксує збільшення або зменшення золотовалютного резерву країни (його має більшість країн світу) або міжнародної заборгованості (певній країні з боку інших країн, або навпаки — цієї країни іншим країнам). Отже, резерви можуть використовуватися з метою покриття дефіциту в поточних розрахунках (наповнюватися у разі профіциту). Золотовалютні резерви можуть стати своєрідним валютним «балансиром»: центральний банк (в Україні — НБУ) може час від часу продавати (закуповувати) інші валюти (золото щодо цього значно втратило свою роль) з метою підтримання бажаного з його погляду курсу власної валюти.

Отже, загальний рух капіталів наповнюють такі складові:

• відплив капіталів;

• приплив капіталів;

• результати угод за урядовими резервами.

Платіжний баланс, згідно з чітким семантичним розумінням, означає, що сумарний дебет дорівнює сумарному кредиту. У цьому зв’язку часто використовувані економістами терміни «сальдо платіжного балансу», «дефіцит платіжного балансу» слід вважати як мінімум умовностями. Адже баланс, за своїм визначенням, означає нульове сальдо. Фактично «дефіцитність» або «профіцитність» платіжного балансу — це зведення останнього з використанням боргів, витрачанням резервів або, навпаки, з наданням позик та з нагромадженням резервів.

Сама по собі констатація такого дефіциту або профіциту не означає того, що певна політика уряду є «неправильною» чи, навпаки, «правильною», хоча більшість урядів вважає дефіцит явищем небажаним, а МВФ навіть пов’язує надання позик або їх реструктуризацію із профіцитністю політики платіжного балансу. Цілком можливим вибором є отримання коштів у кредит та використання їх з ефектом, що перевищує відсоток за кредитом. Утім, практика останніх десятиліть свідчить про те, що чим більшою мірою в політиці уряду проявляється ідея «опори на власні сили», тим менш вірогідними для відповідної країни є фінансові ускладнення в подальшому (хоча, звичайно, у цього правила є винятки).

Узагалі квінтесенцією економічної теорії та практичною регулятивною метою є пошук такого стану балансу цілей оптимізації та вимог монетарного і реального секторів, за якого створюються оптимальні умови саморозвитку відтворювального комплексу в державі.

Засобами впливу на умови формування платіжного балансу є девальвація та ревальвація.

Девальвація національної валюти в короткотерміновій перспективі сприяє збільшенню експорту завдяки тому, що експортна продукція у стабільному ціновому номіналі в національній валюті за умови відносного знецінення національної валюти матиме нижчі номінальні ціни в іноземних валютах. Девальвація національної валюти в короткотерміновій перспективі погіршує умови імпорту, оскільки імпортна продукція в стабільних валютних цінах за умови відносного знецінення національної валюти матиме вищі цінові номінали на внутрішньому ринку. Ревальвація — зворотне стосовно девальвації явище — має, як правило, протилежні наслідки.

Щоправда, нестабільність національної валюти може погіршити умови руху капіталів через погіршення в країні бізнесового клімату. Отже, застосування такого суперечливого інструмента валютної політики, як зміна курсу національної валюти, є справою небезпечною та такою, що потребує уважного розрахунку її можливих наслідків.

Загальний фінансовий результат за поточними та капітальними операціями коригується статистичним розходженням. Адже не всі операції потрапляють у поле зору статистики або знаходять адекватне відображення в національних рахунках (інколи застосовуються різні методики обчислення окремих статей національних рахунків)

< Назад   Вперед >
Содержание