3.1.9. Антидемпінг як фактор у конкурентній боротьбі

Своєрідною формою протекціонізму є антидемпінгова практика, до якої вдаються як провідні ринкові країни, так і країни, що розвиваються, у тих випадках, коли вважається, що певні закордонні виробники або відповідні національні уряди застосовують проти них інструменти нечесної конкуренції. Що мається на увазі?

Згідно з формальним підходом, антидемпінг є засобом протидії тим підприємницьким структурам, які проводять агресивну знижувальну цінову політику з метою опанування ринку, витіснення з нього конкурентів, а також тим закордонним продавцям (разом з відповідними державними структурами), які використовують субсидії та інші форми державної допомоги, що ставлять їх у вигідніше становище порівняно з іншими виробниками (передусім виробниками країни-імпортера).

З формальної точки зору підставою для вживання антидемпінгових заходів (відповідно до ст. VI ГATT) є конкретні небезпеки, які виникають у зв’язку з імпортом певної продукції. Такі небезпеки пов’язані передусім з:

• порушенням рівноваги внутрішнього ринку;

• створенням ситуацій, за яких національні виробники — традиційні гравці відповідних ринків зазнають збитків;

• погіршенням умов виробництва подібних або товарів-замінників на території країни-імпортера;

• суттєвими порушеннями економічної ситуації в одному з регіонів.

Однак такий формальний бік справи не дає вичерпної характеристики реальним відносинам і подіям у сфері антидемпінгового регулювання та вжиття антидемпінгових санкцій. Наприкінці ХХ та на початку ХХІ ст. антидемпінгові санкції (або те, що так називають), перетворилися на інструмент протидії небажаній міжнародній конкуренції. Точніше, йдеться про цільовий характер торговельних обмежень, які спрямовані на погіршення умов ввезення продукції до тієї країни, яка вдається до антидемпінгових заходів. Адже формальні підстави для порушення антидемпінгових розслідувань — нижчі за «звичайні» для певного ринку ціни та висока динаміка приросту продажу товарів певного національного походження на ньому — зовсім не обов’язково свідчать про нечесну конкуренцію. Причинами цінових переваг та позитивної динаміки продажу можуть бути вища ефективність виробництва товарів, а також нижчі витрати на виробництво (наприклад, витрати на заробітну плату).

Але життя є багатобарвним, і було б неправильно стверджувати, що існують країни, які проводять «тільки правильну» і «тільки неправильну» торговельну політику. Слід визнати, що в Україні «не все гаразд» із механізмами ціноутворення, що особливо було помітно у перші роки державної незалежності. І це не дивно, адже в державі відбувається становлення ринкових відносин після десятиліть «економічного тоталітаризму» — тривалого штучного усуспільнення виробництва та власності й повної централізації управління.

Разом з тим несталість ринкових механізмів сама по собі не є реальною причиною того, що іноземні конкуренти інколи програють вітчизняним експортерам та втрачають прибутки через ефективну діяльність останніх. Важливим аргументом у дискримінаційній стосовно України антидемпінговій політиці є «неринковий» характер її економіки. Тому виникають підстави для спростування аргументу щодо того, що зовнішні ціни, за якими українські виробники продають товари на міжнародних ринках, випливають із цін внутрішніх. Адже презюмується, що сам характер ціноутворення всередині країни не має методологічного значення. Відтак, залежно від традиційної практики конкретної країни, що вдається до санкцій, застосовується методика зіставлення цін на продукцію ввезення із внутрішніми цінами та із цінами продукції із «сурогатних країн», яка потрапляє на її ринок. Очевидно, що такий підхід містить дві принципові вади: по-перше, неточність порівняння, а по-друге, довільність вибору «сурогатних країн». Більше того, якщо врахувати, що безумовною домінантою економічних відносин в Україні вже утвердилися принципи ринку, в переважній більшості випадків є некоректними як теза про її «неринковість», так і аналогово-сурогатні методики цінового контролю.

Проти України застосовувалися і такі принципово некоректні підходи (зокрема, Індією та Мексикою), згідно з якими вона відносилася до митного простору СНД. Відтак виникала можливість прецедентного поширення санкцій, які було порушено проти однієї з країн Співдружності, на інші, зокрема на Україну.

Антидемпінгові процедури, що включають розслідування, тимчасові санкції, судові процеси, підвищення митних тарифів на товари, які визнано предметами демпінгу, відчутно погіршують умови міжнародної торгівлі багатьох виробників та цілих країн. Особливо це стосується країн з економіками перехідного типу. Адже, з одного боку, вони «дають привід» для антидемпінгу, оскільки об’єктивно є не в змозі одразу забезпечити суто ринкові механізми відтворення в експортних та пов’язаних з ними галузях та виробництвах, а з іншого — антидемпінг є для них особливо болючим, оскільки вони перебувають у стані формування геоекономічних моделей збуту та в умовах фінансових дефіцитів потребують валютних надходжень.

Так, наприклад, антидемпінгові санкції значно уповільнили формування відкритої економіки України через значні і переважно необґрунтовані перешкоди для вітчизняної металопродукції, феросплавів, текстилю та інших видів продукції. У грошовому виразі ці антидемпінгові санкції призводять до багатомільярдних втрат — за різними оцінками, сумарний обсяг таких збитків для України становить близько 3—5 млрд дол. щорічно. На зламі століть типовою стала ситуація, за якої від 10 до 15 країн проводять проти України антидемпінгові розслідування, загальна кількість яких може сягати сотні. Причому протягом другої половини 90-х років відбулася своєрідна географічна «диверсифікація» демпінгових претензій до України. До відповідних розслідувань проти вітчизняних виробників вдаються не тільки провідні ринкові потуги — США, Євросоюз, Канада, а й такі держави, як Таїланд, Мексика, Індія.

У реальному вимірі за цим стоїть довгий перелік несприятливих різнорідних наслідків для економіки та соціальної сфери «постраждалої» країни. Зокрема, можна назвати такі негативні явища, які повною мірою проявилися в українській економіці:

• зниження темпів національного розвитку, передусім погіршення динаміки показників ВВП;

• зменшення обсягів експорту з країни, що погіршує умови національної спеціалізації та знижує ефективність виробництва, а також є причиною зменшення валютних надходжень, загострення проблеми зовнішнього боргу;

• вимушена зміна структури економіки відповідно до штучного згортання ринкового простору для ряду галузей та виробництв найбільш природної експортної спеціалізації (металургія, прокат, виробництво феросиліцію, феросилікомарганцю, карбіду кремнію тощо);

• втрата робочих місць, що, у свою чергу, є причиною погіршення умов життя, макроекономічних показників;

• погіршення умов інвестування експортних галузей та їх технологічного оновлення через зменшення прибутків відповідних виробників і погіршення інвестиційного клімату в галузях, проти яких застосовуються міжнародні санкції.

Особливо небезпечним для України був перебіг подій у другій половині 90-х років ХХ ст., коли, за невеликими винятками, відбувалося зростання тієї частки експорту вітчизняних товарів, яка підпадала під антидемпінгові розслідування.

Посилення антидемпінгового тиску на українських виробників частково пов’язано із позитивною динамікою вітчизняного експорту та небажанням бачити в особі нашої країни ефективного конкурента. Особливо постраждали відомі вітчизняні підприємства, такі як «Криворіжсталь», «Запоріжсталь», «Азовсталь», Маріупольський комбінат у металургії, Запорізький та Нікопольський заводи, які виготовляють феросплави та феросиліцій, а також інші провідні виробники. Демпінгові митні стягнення на окремі види продукції можуть перевищувати 100 %, а в окремих випадках і 200 %, що значно ускладнює, якщо не унеможливлює взагалі, здійснення експорту.

Проблема антидемпінгу завжди має виражено галузеву природу. Особливо гостра ситуація спостерігається на світових ринках сталеливарної продукції. Щодо розуміння української ситуації в цій галузі, важливо врахувати, що після розпаду СРСР та колапсу споживання сталеливарної продукції на території, що раніше до нього належала, Україна стала одним з провідних світових виробників та експортерів сталі, прокату, взагалі продукції чорної металургії. Відтак, особливо на тлі радикального зменшення обсягів поставок металургійної продукції до колишніх радянських республік (Росія розвинула альтернативний українському металургійний виробничий потенціал), Україна стала одним із основних постачальників сталі на світовий ринок поза межами СНД.

Незважаючи на значне пожорсткішання міжнародного режиму торгівлі металургійною продукцією з 1997 р., Україна продовжувала нарощувати обсяги виробництва чавуну та сталі протягом усіх останніх років, про що свідчать дані табл. 3.2.

Причому взагалі протягом першої половини 90-х років ХХ ст. обсяги експорту сталі з території колишнього СРСР значно зросли: якщо в 1991 р. обсяги сталевого експорту становили 5 млн т, то вже в 1995 р. — 34 млн т. Крім України, основним «винуватцем» такої ситуації є Росія, яка також майже щорічно нарощувала обсяги сталеливарного виробництва. Для обох країн винятком став кризовий 1998 р. Втім, це стосується практично всіх основних світових виробників, про що свідчать дані табл. 3.3.

Разом з тим деякі з перелічених країн — продуцентів сталі є і покупцями цього продукту в Україні. Це передусім — Китай, який традиційно для останніх років закуповує 15—20 % вітчизняної сталі. Далі йдуть Туреччина, Сполучені Штати, Росія, Тайвань. І, з певними поправками, можна стверджувати, що на рівень інтенсивності антидемпінгових процедур стосовно українських виробників впливає те, наскільки конкретна країна здатна покривати свої потреби в споживанні сталі за рахунок власного виробництва.

У практичному плані, зважаючи на завдання оптимізації режиму міжнародної торгівлі, слід враховувати багатоваріантність проявів проблеми. Якщо розглядати не який-небудь один (обґрунтований або необґрунтований) випадок порушення антидемпінгової процедури, а весь комплекс двосторонніх відносин між країною, яка висуває претензії, та країною, до якої такої претензії висуваються, або всі випадки претензій до певної країни від решти країн світу, то досить вірогідною є комбінація справедливих та несправедливих претензій. Відповідно до цього країна, яка прагне поліпшити свої міжнародні позиції, змушена вдаватися до різних зусиль, які спрямовані як на оптимізацію характеру міжнародної торгівлі своїх підприємців (зокрема, це — заборона демпінгового продажу), так і на так званий контрантидемпінг (проведення переговорів, судових процесів для спростування претензій, здійснення зворотних санкцій).

З метою запобігання тим антидемпінговим процедурам з боку зарубіжних країн, які пов’язані з необґрунтованою ціновою політикою вітчизняних виробників, урядовими структурами України здійснюється контроль за експортом продукції по ряду номенклатурних пунктів. Основними з них є: чавун переробний, прокат плоский із заліза, феросиліцій, феросилікомарганець, ферохром, уран, відходи та брухт чорних металів, штучний корунд, карбід кремнію, шкірсировина та шкіра, живі тварини, аміак та ряд інших.

Конкретно, перспективними напрямами розв’язання комплексної проблеми антидемпінгу в міжнародному економіко-політичному контексті для України є такі.

• Інтеграція до міжнародних структур, передусім до системи ГАТТ/СОТ (відповідна заявка України була оформлена ще в 1993 р.), а також проведення переговорів щодо поліпшення торговельного статусу України, передусім у відносинах з ЄС. Членство в СОТ та приєднання до ГАТТ означає взаємні зобов’язання країн-підписантів щодо використання пільгових митних ставок та незастосування тих санкцій, від яких потерпають вітчизняні експортери. Крім того, статус члена СОТ є позитивним фактором для всебічного розвитку торговельних відносин з окремими країнами світу та угрупованнями держав. І навпаки — налагодження сприятливих режимів взаємовигідних економічних відносин із провідними агентами світової торгівлі є фактором інтеграції країни до системи ГАТТ/СОТ. Зокрема, велике позитивне значення для України мало рішення ЄС в 2000 р. частково визнати за нею статус країни з ринковою економікою та не застосовувати щодо неї ті антидемпінгові процедури, яким можуть бути правомірними стосовно держави без такого статусу.

• Формування ринкової інфраструктури в економіці, і передусім оптимізація структури власності, проведення реальної приватизації. Завдання створення конкурентного ринкового середовища і на початку ХХІ ст. стоїть на порядку денному, причому його розв’язання є необхідним не тільки в контексті антидемпінгової проблеми, скільки з точки зору динамізації розвитку виробництва, закладення передумов оптимізації інвестиційного процесу.

• Підвищення ефективності контрантидемпінгового процесу та комплексу організаційно захисних заходів, зокрема завдяки проведенню переговорів, ширшому застосуванню судово-юридичних механізмів та більш кваліфікованій участі в експертно-правових процедурах, вжиттю дзеркальних санкцій щодо обмеження ввезення товарів до України та диверсифікації митно-тарифної політики держави з метою попередження або припинення дискримінації українських виробників з боку окремих іноземних урядів.

• Більш гнучка та виважена цінова стратегія конкретних виробничо-господарських суб’єктів, які здійснюють експорт своєї продукції, краще вивчення зарубіжних ринків, законодавств, конкурентів.

Цілеспрямована державна політика підтримки експорту з допомогою взаємодії з відомими спеціалізованими міжнародними лобістськими угрупованнями, контроль за непроникненням в Україну тих товарів, які заважають розвиватись перспективним високотехнологічним галузям національного виробництва, є важливою умовою прискорення економічного розвитку

< Назад   Вперед >
Содержание